АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми говорили російською, а стояли за Україну, і мова нас не розділяла», — «Барин»

Микола Тихонов, офіцер «Карпатської Січі» з позивним «Барин», пішов воювати добровольцем. У Донецькому аеропорту він зустрів новий 2015 рік і православне Різдво. Розповідає про те, як утримували позиції, як обговорювали книжки та улюблені опери під час чергування, а також про те, що бійцям добровольчих батальйонів свою участь у боях за аеропорт доведеться доводити хіба що в суді.

— У Донецький аеропорт я потрапив як офіцер добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Я був головою Оболонської районної держадміністрації в Києві, був обраний туди відразу після Майдану. Я є координатором руху «Громадянська справа», а весь наш рух активно брав участь у Революції гідності.

Микола Тихонов, офіцер «Карпатської січі», позивний «Барин», перед «новим» терміналом ДАП

Дорога до нового термінала Донецького аеропорту. Позаду ще ціла вежа. 30 грудня 2014 року. Фото: Микола Тихонов

Коли почалися ці події на сході України, я просто не міг залишитися осторонь. Я спочатку поїхав добровольцем у Піски, потім потрапив у Донецький аеропорт. Там і Новий рік зустрів, і Різдво. Вже тоді Донецький аеропорт був переднім краєм оборони. Туди багато хто хотів потрапити, вважали за честь взяти участь в обороні аеропорту.

Аж не віриться, що я там був. Коли ми виходили звідти, десь 12 чи 13 січня 2015 року, диспетчерська вежа ще стояла.

«Аеропорт утримували з власної волі не кіборги, а звичайні люди»

— Захисників Донецького аеропорту спершу росіяни, а потім донбаські сепаратисти назвали кіборгами. Насправді ж це звичайні люди, просто надзвичайно сильні духом і дуже патріотично налаштовані.

До цього порівняння чи назви — кіборги — я скептично ставлюся. Там були звичайні люди. Але люди, які прийшли туди з власної волі. Усі, хто там був, були добровольцями, бо самі визвалися поїхати в аеропорт.

Я не кадровий військовий, ми там були як добровольче угрупування, не маючи офіційного статусу, але навіть військові, навіть ті, хто міг формально отримувати накази, вони їхали в аеропорт на ротацію не з примусу, а свідомо.

Там були і мобілізовані, і кадрові військові, і бійці добровольчих підрозділів, але більшість із них, навіть не дуже уявляючи, що там реально відбувається, вирішили для себе, що хочуть туди потрапити й воювати проти бойовиків і російських кадрових військових.

Підготовлений до бою запас гранатометів всередині нового термінала. Фото: Микола Тихонов

Для мене взагалі Донецький аеропорт став більше навіть символом відтворення наших славних військових традицій, — можливо, іще козацьких. І там я переконався, що дійсно «козацькому роду нема переводу». Ті, хто пройшов через Донецький аеропорт, ніби пройшли таке метафізичне перетворення. Вони зрозуміли, що ми можемо оборонятися і перемагати.

«В аеропорту люди діяли, перемагаючи страх»

— Звісно, було б неправдою, якби я сказав, що не було такого, коли боявся, чи не було ніяких ситуацій, про які не хочеться згадувати. Страх був, але в якийсь момент, до мене це прийшло на третій день, — усвідомлюєш, що нічого не зміниться на краще від того, буде людина боятися чи не буде, тож треба діяти. І люди діяли!

Стан металевих конструкцій свідчить про щільність вогню, який вівся по кіборгах. Фото: Микола Тихонов

І, до речі, що я помітив: на війні немає атеїстів, як це не дивно. З нами був військовий капелан, розмови ми з ним вели різні. Пригадую, коли ми на посту сиділи, то почали говорити, хто які любить опери. Я сказав, що «Тоску» люблю, це моя найулюбленіша італійська опера. А він якісь інші опери назвав. Ми й про книжки говорили. Наш капелан виявився поціновувачем фантастики, зокрема Роджера Желязни «Князь світла». Я теж дуже люблю саме цю книжку.

Узагалі, там абсолютно різні люди зібралися і за фахом, і за освітою, але мова, смаки, різниця в освіті нас не розділяла. Переважно ми говорили російською мовою, але ми були свідомі того, що ми тут за Україну, її народ, мову й культуру, і більшість з нас готові були вистояти й перемогти чи то всі разом загинути.

Щоб не було протягів, прострелені витяжні труби заклеювали скетчем. Фото: Микола Тихонов

От, наприклад, героїчний хлопець з позивним «Борода». Він з 93-ї окремої механізованої бригади, а ми були як добровольці відряджені до 93-ї бригади. Коли була ротація і ми поїхали з аеропорту, то «Борода» свідомо там залишився, хоч мав повне право поїхати. Він залишився ще на одну ротацію, щоб навчити новачків, які приїдуть. Він сказав: «Я досвідчений воїн, і при нинішньому загостренні протистояння якщо заїдуть хлопці, то хто їм більше допоможе, ніж я?» («Борода» потрапив у полон і в середині лютого був звільнений. — Ред.)

Перший поверх нового термінала. Фото: Микола Тихонов

«На новорічні свята вода замерзла. Ми робили фугаси»

— На новорічні свята замерзла вода, і ми її не могли довго розтопити. Спали ми в перервах між обстрілами просто біля стін, точніше, біля того, що від стін залишилося. Вони були пошматовані снарядами і кулями, вітер з морозом гуляв і свистів.

Замерзла вода. Фото: Микола Тихонов

Я стояв на позиції «Їжачки». Ми працювали в саперно-стрілецькому напрямі, тобто підривали у випадку штурму противника мінні поля і блокували вихід з підвалу, де бігали сепаратисти. Саперну спеціальність я, до речі, уже в аеропорту опановував. На Новий рік допомагав саперам, ми робили фугаси з протитанкових мін, з’єднували їх по дві й опускали в підвал, закидали розташовані там російсько-сепаратистські групи.

Про командирів і генералів

— Коли я тільки потрапив у новий термінал Донецького аеропорту, то мене здивувало, що нами командував солдат. На жаль, цей героїчний хлопець загинув. То була його друга ротація в аеропорту. І коли його запитали, де ж офіцер, він відповів, що формально мав бути офіцер, лейтенант, але він, щоб не їхати в аеропорт, сам себе поранив. Можливо, це й на краще. За таких обставин з’являються люди, які готові взяти на себе відповідальність та знають, що робити. Той солдат міг би дати фору багатьом офіцерам.

А взагалі, тоді командиром був капітан Збройних сил України Олександр Скиба, я його добре знаю. Він контролював оборону повністю. Чим ближче до передової, тим нижчі чини і менше офіцерів та командирів. Реальним керуванням займалися люди, яким довіряли.

Церква і кладовище, звідки противник вів найщільніший вогонь (позначені червоною стрілкою). Фото: Микола Тихонов

Узагалі, я теж лейтенант формально, я закінчив військову кафедру. Тож коли потрапив наприкінці листопада в Піски, мене призначили очолити бійців. Але я розумів, що не маю військового досвіду. Я — радіоінженер, зв’язківець, тому сказав, що буду робити те, що справді вмію. А безпосереднім командуванням і керівництвом буде займатися хлопець, який хоч і набагато молодший за мене, але більш досвідчений тактик, мій друг.

Після аеропорту ми маємо «касту» офіцерів, які не мають високих чинів, але довели свою професійність у найважчих випробуваннях. І це не тільки офіцери, а й представники сержантського складу, бійці, які здатні виконувати офіцерські функції, їх і треба призначати командирами.

Було б добре надавати більш широку відповідальність офіцерам, які набули бойового досвіду і довели, що здатні правильно командувати. А так у нас є багато офіцерів, високих чинів, полковників, які фактично нічого не роблять і не здатні щось робити. Є запитання й до Генерального штабу. А що казати про тих найвищих чинів, які 23 роки знищували цю армію, а тепер вдають, що вони нею керують! А є ж і прямі агенти Кремля.

Основна бойова позиція підрозділу Миколи Тихонова. Далі за нею — старий термінал і ворог. Фото: Микола Тихонов

От я вам наведу один дуже показовий приклад. Начебто непоганий офіцер, лейтенант, який тільки підійшов до виконання обов’язків, потрапивши під ворожий вогонь, не зміг себе опанувати, а відповідно і керувати, тому був відсторонений від офіцерських обов’язків. У цьому випадку причиною був страх. Людина іноді не знає межі того, що може виконати, а що не може, поки не потрапить в екстремальну ситуацію. І вже в цій ситуації проявляється здатність діяти адекватно в стресових умовах.

Був випадок, коли до нас приїхав зі штабу АТО полковник з інспекцією. Під’їхавши до Пісків, він сказав: «А тут що, стріляють?» Ми відповіли, що так. І тоді цей полковник сказав: «Та у вас іще все нормально, розвертаємося і їдемо далі». Були й такі випадки… Не вірю, що з тих 60 тисяч осіб, які за статистикою становлять нашу армію, не можна відібрати адекватних людей, здатних замінити штабних полковників, офіцерів, які ніколи в житті цю війну не бачили, а, навпаки, обкрадали армію.

Микола Тихонов з котом на прізвисько Сепар, який жив разом із кіборгами під обстрілами. Фото: Микола Тихонов

Щодо Донецького аеропорту багато питань. Наприклад, чому Віктор Муженко приїхав у Водяне, відсторонив керівництво 93-ї бригади від керування операцією в аеропорту і сам почав керувати, не розуміючи навіть місцевості, на якій проводять операцію?! У результаті поклав багато хлопців, багато потрапило в полон.

Можна було відвести бійців з позицій нового термінала або робити наступальну операцію. Якщо він керує Генштабом, то нехай не втручається в оперативну діяльність та не береться за вузьку ділянку порівняно з усім фронтом, таку як Донецький аеропорт. Просто подія була розкручена і він хотів пропіаритися та заробити певні репутаційні бали.

Треба виявляти ці помилки не для того, щоб когось покарати, а для того, щоб змінювалась якість керівництва.

Офіцер має бути вольовою, сміливою людиною, вимогливою до себе. Я бачив, як офіцери панікували. Це, напевне, найстрашніше, що може бути: безлад в радіоефірі, крики, розгубленість. Навіть у найкритичніший момент, якщо зберігати спокій і ясність дій, то можна вийти практично з будь-якої ситуації з мінімальними втратами, а з панікою можна втрапити в халепу там, де її і близько не передбачається.

Недаремно ж кажуть, що офіцер, який втікає у час війни, під час боїв викликає паніку, а у мирний час — сміх. Саме страх і паніка є найбільш заразними, вони дуже відчуваються.

У Донецькому аеропорту мені теж було дуже страшно, але не можна цього показувати. Ми не маємо права демонструвати один перед одним страх. У найважчі моменти потрібно підтримувати і жартом, і посмішкою. Коли людина випромінює впевненість, то і всім іншим відповідно набагато легше.

Дорога додому. 6 січня 2015 року. Фото: Микола Тихонов

Про статус для добровольців

— Я після прибуття із зони АТО прийшов у військкомат, зробив доповідь військовому комісару, що я, такий-то, був там. Він вислухав і подякував. До честі нашого військового комісара (Оболонського району міста Києва. — Ред.), він знав, де ми перебуваємо, і навіть допомагав нам, добровольцям, матеріально.

Але він сказав: «Ви розумієте, що законних підстав щодо вас немає». У них, мовляв, немає підстав визнати добровольців учасниками військових дій, допоки вони не перейдуть у підпорядкування Міністерства оборони, а дехто перейшов у підпорядкування Національної гвардії, тобто МВС. Закон кваліфікує добровольців як членів угруповань, які мають зброю.

Ми з хлопцями жартували на цю тему, що нас можуть кваліфікувати як звичайне злочинне озброєне угруповання, тому що захищаємо Україну без статусу. З тих розмов, які я чув від військових, котрі перебували в аеропорту, то в них це простіше: вони за наказом виїжджають на певну ділянку зіткнення, отримують статус учасника військових дій. Там у них є певні пільги, наскільки я знаю, по комунальній оплаті й у випадку поранення їм надають допомогу. Добровольці нічого цього не мали і не мають. Ми думали про шлях, яким чином бійці добровольчих батальйонів могли б довести свою участь у бойових діях, і дійшли висновку, що через суд. Маємо, мабуть, готувати позови до суду, і суд має визнати факт нашого перебування на фронті.