АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Так, ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються», — боєць «Хортиця»

В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» обороняв Донецький аеропорт восени 2014 року у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він розповідає про те, як кіборги під обстрілами цілодобово тримали кругову оборону:

— В аеропорту я був двічі. Спочатку в жовтні в старому терміналі 10 днів, а потім у листопаді ще 10 днів — у новому.

Десь після Іловайського котла почалося загострення ситуації в аеропорту. Вони всі сили перекинули на аеропорт. І тоді у вересні аеропорт передали 79-й бригаді, зокрема 1-му батальйону.

Ми туди зайшли після 3-го полку кіровоградського спецназу, який ще в травні минулого року зачистив аеропорт. І вже потім, коли вони відбули свій термін і якраз почалося загострення, вони передали аеропорт нам.

В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» на другому поверсі старого термінала: «Якби вітер був в інший бік, ми б банально учаділи». Фото: В’ячеслав Зайцев

Крім 79-ї бригади, аеропорт тримали 93-тя й 95-та бригади. Також іще був «Правий сектор», чиї бійці були і в Пісках, і терміналах аеропорту.

Аеропорт опинився в оточенні. І хоч це не було оточення в повному сенсі цього слова, це була «підкова», і зв’язок був лише через Піски. По цій невеличкій лінії — «дорозі життя» — нам постачали набої, провіант і воду.

Підвезення набоїв, провіанту, евакуація поранених і ротація — усе відбувалося вночі. Під прикриттям артилерії вночі підходили наші колони, так звані лєнточки. Це танк, декілька БМП і БТР. Переважно танк залишався неподалік і прикривав від можливого вогню. БТР під’їжджали на шаленій швидкості.

Часто спостерігав з даху нового термінала, як БТР влітає на швидкості 90 км/год. Потім швидко розвантажується і завантажується чи йде ротація. Усе відбувалося блискавично.

Подвір’я перед новим терміналом ДАП. Фото: В’ячеслав Зайцев

«Доти з банкоматів, сейфів і холодильників»

— Ми постійно тримали суцільну кругову оборону. Ми не могли сказати, що ось «по цей бік — наші, а по той бік — інші». Ворог був навколо. І ми очікувати нападу з усіх боків.

Роман «Хищник» на бойовій позиції. Фото: В’ячеслав Зайцев

Найважче, коли термінали розстрілюють танками. Танк — це найстрашніше, що там було. Від цього сховатися навряд чи де можна, лише у підвалі. Це така лотерея — попаде чи не попаде. У мене перше поранення — через танк. Стріляв фугасними снарядами, і мене трошки зачепило в перший раз.

Аеропорт, самі його споруди, — це все непридатне для оборони. Там скрізь переважно сваї, а стін фактично немає. Гіпсокартон. Сховатися там ніде, може, лише там, де ідуть ліфти і якісь, скажімо, технічні з’єднання. Там, де є бетон, можна було сховатися від вогню ворога.

Тож ми мали дуже погані умови для оборони. Мало було того, з чого можна зробити якийсь захист. Те, що ми змогли, — це привезти мішки з піском і використати те, що там було, — сейфи, холодильники. Виставляли навіть банкомати, які залишилися пограбовані після терористів. От із усього цього ми й будували наші «доти».

Кадирівці намагалися нас спровокувати — кричали щось про родичів

— Це був мій «перший аеропорт». І щоночі кадирівці обстрілювали старий термінал і кричали: «Аллах акбар», «Аджа».

Одного разу мені це врятувало як мінімум здоров’я. Я шукав позицію в старому терміналі і почув, як хтось кричить: «Аджа!» Я інстинктивно пригнувся, і гранатометник, який працював по мені, промахнувся. Але міг і влучити, якби цей окрик мене не попередив.

Чеченці-кадирівці були за 50 м від нас у сусідній будівлі. Ми весь час чули їхні крики. Вони намагалися нас спровокувати — кричали образливі речі про нас, про наших родичів, про всіх українців. А ми їм у відповідь пропонували: «Приходьте, у нас є сало. Хлопці, поїсте як слід. Горілочки вип’ємо. Розважимося». Чомусь вони на це ображалися.

«Моторола»: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника»

— Час від часу ми перехоплювали радіохвилі терористів і прослуховували їх. Це допомагало, наприклад, дізнатися, коли вони будуть підвозити боєприпаси, коли в них буде рух транспорту, якась ротація.

І ми знали, коли вони підходять, і були готові до цього. Вони казали, що в них буде атака, а ми замовляли на цей час міномети й артилерію.

Одна з «нагород» для мене — це радіорозмова терористів із «Моторолою», коли вони жалілися, що гранатометник їх просто дістав. Це був я. І «Моторола» казав: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника. Скільки можна!» Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, і мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід.

Ми їх прослуховували, вони нас прослуховували. І ми знали, що під час радіообміну завжди треба казати неточні дані і ніколи не називати прізвища. Ми вживали умовні терміни, називали приблизні дані й тільки позивні. Жодних прізвищ, жодних імен.

Звичайно, треба було оглядати навколо тепловізором. «Нічне бачення» може тебе видати, бо там видається інфрачервоний промінь. А тепловізором можна побачити будь-яке тепло. І часто-густо ми бачили. А коли в листопаді відомий волонтер Юрій Бірюков привіз камери 36-кратні, ми їх бачили навіть на підходах. Замовляли артилерію і попереджували наших снайперів, які сиділи на позиціях, звідки наближається ворог. Ось таким чином ми й випереджували ситуацію. Нас рятували знання, слух, очі й тепловізори.

Бійці дають координати командиру мінометної батареї «Цунамі». Фото: В’ячеслав Зайцев

Фото в мене є з Бірюковим. Він такий відчайдух, що я аж здивувався. Я відпрацьовував з гранатомета по доту супротивника. Сепари тоді впритул били з гармати по диспетчерській вежі. Я відпрацював, спускаюсь — і бачу його на другому поверсі. Він до нас приїхав встановлювати ці камери. Я дуже здивувався, бо насправді було небезпечно.

Іноді з даху спостерігав, як БТР до нас їде й раптом починає розвертатися, бо починали обстріл, а калібр 12,7 прошиває БТР наскрізь. Часто вони їх пробивали, ранили або навіть убивали наших хлопців у БТР.

Для мене було здивуванням, що насправді й у БТР не дуже сховаєшся. Тож на те, щоб тільки заїхати в аеропорт, треба було мати відвагу.

Пізніше, коли мене не було вже, приїжджав Олексій Мочанов. Насправді доїхати до нас було дуже важко. Не кожен доїжджав. Там, у Пісках, де мали проїжджати ці колони, звичайно б, цивільних не пустили. Приїжджали тільки військові й «Правий сектор».

На чому тримався захист?

— Старий термінал — він доволі тонкий. Він такий невеличкий, там усього три поверхи. І він весь був пробитий артилерією. Дах обвалився, так що, рахуйте, тільки два поверхи.

Новий термінал великий. Це чотири поверхи плюс технічний поверх і дах. Перший, другий, четвертий поверхи і дах — наші. А підвал та третій поверх могли бути їхніми. Ми там бували, але знали, що вони там також бувають, бо на третій поверх заходить естакада, а в підвалах є комунікації, через які вони могли проходити.

Треба було перевіряти, треба було ходити. І на третьому вони пробили з третього на другий перекриття і т. п. Треба було ходити перевіряти завжди. І часто-густо ми могли там з ними зустрічатися ледь не впритул. Звичайна річ, коли за 20–50 м там раптом бачиш ворога.

Ми завжди слухали. Треба слухати. У старому терміналі ми проліт сходів засипали повністю склом, профілями, сміттям металевим. Навіть розтяжки не ставили. Ми цілу ніч слухали. Слухати — це головне. Якщо починаються якісь звуки, то туди кидаєш гранату і даєш чергу з автомата. Непогано й з «мухи» додати.

Одне з приміщень старого термінала і вигляд з нього на новий. Фото: В’ячеслав Зайцев

Ми робили розтяжки, мінували. Чули постійно, як працює їхня «кішка». «Кішка» — це металевий гак такий. Вони прокидали його на 20–30 м і з-за рогу починали тягнути. Це вони вночі протимінну роботу робили. Ми чули це. Тут без страху треба дивитися в обидва боки.

Я думав, що до весни точно могли протягнути захист терміналів. Я впевнений у цьому.

Але ми передали оборону аеропорту 93-й бригаді, вони не змогли проконтролювати, і сепаратисти натягали туди велику кількість вибухівки й підірвали. Термінал просто склався.

Можливо, хлопці просто відбували там час. Таке й у нас у декого бувало, що вони не вилазили з підвалів, сиділи в штабному приміщенні. Ну, відбули час, і що? Потім усе це відгукнулося, як ви бачите, дуже погано.

Можливо, що люди й витримали, не витримав бетон. Ця версія також має право на життя. Дійсно, будівля була вже як швейцарський сир. Весь дах — я постійно був на даху в новому терміналі — повністю пробитий. Коли ти по ньому пересуваєшся або коли вранці є туман невеличкий, треба дивитися, щоб не впасти на четвертий поверх.

Так сталося, що ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються. Шкода. Тоді проти нас працювала група російських снайперів і активно прострілювала вікна й усі отвори. Деяких хлопців, на жаль, вони дістали. У моїй роті за дві ротації загинуло п’ятеро людей. Часом нестерпно хочеться хлопців повернути. Але що зробиш?! Це неможливо.

«Нехай відео збереже пам’ять про захист аеропорту»

— Я ще влітку почав робити серію відео про війну. Ніколи не робив більше однієї хвилини. Короткі, невеличкі. А ще так трапилося, що я втратив телефон. Усі ці відео робив на чужі телефони. Щоб не забивати пам’ять, я робив коротенькі відео, які описували, що, де, як відбувається. Ці відео стали популярними.

Я, звісно, знімав у перервах між боями, коли вщухала стрілянина, коли не працював снайпер. У мене не було, на жаль, камери GoPro. Якби була, то я б, напевно, зняв таке, що краще забути.

Зазвичай після атаки, яка захлиналась, завжди була перерва, бо ж не можна постійно класти людей. Вони погнали людей, ми зробили вогневу завісу, викликали артилерію, артилерія пройшлася їхніми позиціями. Тиша. У цей час можна взяти було камеру, зняти щось собі на згадку і людям на пам’ять.