АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Одного нашого задушили, іншого спалили — ось із ким ми воюємо», — «Аскольд»

Валерій Логінов, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригадиі з позивним «Аскольд», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він був чи не найстаршим за віком серед офіцерського складу. «Аскольд» детально описує найдраматичніші бойові епізоди й стверджує, що відводити кіборгів з аеропорту потрібно було раніше:

— Мою групу підняли по бойовій тривозі 2 жовтня десь об 11 годині вечора. У цей момент ми перебували у Слов’янську. Тоді вже йшли серйозні бої за Донецький аеропорт. Ми не знали, куди маємо їхати, але здогадувалися, що, швидше за все, туди. Ніхто офіційно нічого не говорив. Командири великих чинів, звісно, перед нами не звітували. Схоже, що кінцевого пункту призначення не знав навіть командир 4-ї роти Павло Розлач із позивним «Ведмідь». Знала напевно лише та людина, яка повела нашу зведену батальйонну тактичну групу. Це Анатолій Козел, позивний «Купол».

«Позивний «Аскольд» взяв участь у проекті «Повернись живим»

«Ми їхали в аеропорт зверху на броні — як заморожені напівфабрикати»

— Насправді до цього виїзду ми вже були готові, бо протягом останнього тижня активно тренувалися і завантажували БТР. Машини нагрузили так, що всередині місця практично не лишилося. Брали усе, що знадобиться у польових умовах: боєкомплекти, воду, продукти, спальники. Їхали зверху на броні.

Я був командиром 622-ї машини. Це БТР 6-ї роти, на якому 13 липня потрапили у засідку Олександр Голіченко та Сергій Бабський. Хлопці обоє обгоріли. Машина була «мічена», із завареною пробоїною, та ми, коли на ній їхали в аеропорт, про це не думали. Не до того було.

Екіпаж БТР № 622. Праворуч водій Сергій Саух, ліворуч — навідник КПВТ Артур Сілко, який загине вже за дві доби…

— Моя машина замикала колону. Я мав збирати усіх, хто відставав, і паралельно підтримувати зв’язок з «Куполом».

Анатолія «Купола» ми називали богом конвоїв. Він міг без ексцесів провести колону навіть по ворожій території. До нього завжди зверталися, якщо був якийсь проблемний конвой, і Анатолій ніколи не відмовляв.

У дорозі спати не хотілося зовсім — адреналін гуляв у крові. Спершу було тепло, але під ранок стало дуже холодно. Коли машини розганялися до 80 км за годину на якихось гірках, то вітер пронизував до кісток. Доводилося замотуватися у ковдри. Коли ж бронежилет зовсім охолонув, стало нестерпно холодно. Тож в Донецький аеропорт ми приїхали у стані «заморожених напівфабрикатів». Дорога зайняла близько чотирьох годин. Ми пройшли без стрілянини.

На другому переході, після годинної зупинки, отримали нове завдання і рушили у бік Авдіївки. Йшли в основному другорядними дорогами через дрібні поселення. Коли проходили через дамбу, отримали команду посилити спостереження через загрозу засідки. Місце вузьке, і ми могли потрапити під ворожий вогонь. Але, як ми згодом зрозуміли, це був ще достатньо глибокий тил, хоч на відстані вже було чути розриви і видно дими.

Минули Тоненьке, довелося йти по напівґрунтовій розбитій дорозі. Нею вискочили на окружну дорогу Донецька. Територія прострілювалася, але то був найкоротший шлях. Цією дорогою ми повинні були вийти на наші позиції, але мало не заблукали. Голова колони пішла праворуч по окружній на «Республіку Міст», а мінометники, розірвавши ланцюг, розвернулися у неправильному напрямку. Я зупинив колону і вийшов на зв’язок із «Куполом». З’ясувавши, куди вони пішли, я розвернув залишки колони, і ми рушили за ними. І скажу так: якби ми пішли у той бік, то потрапили б у засідку, де вже через три доби загинув Сергій Сідлецький («Гризлі»), а Сергій Блюд отримав важке поранення в голову…

Бог конвоїв — Анатолій Козел із позивним «Купол»

Врешті-решт ми вийшли на блокпост «Республіка Міст», там я знову уточнив завдання, бо ця територія вже активно прострілювалася. Стало зрозуміло, що ми входимо в зону конкретного вогневого впливу супротивника, тому кожен крок мав бути виваженим. Я першим поїхав на БТР, пройшов половину шляху не поспішаючи. Знову зв’язався з «Куполом» і тоді вже вивів колону на зазначені позиції.

Зв’язок був жахливим. Ми перебували у ямі. Контактували по-різному: часом по рації, часом по мобільному.

«До першого обстрілу «градами» не було усвідомлення, що ми на війні»

— Ми розташувалися неподалік мінометної батареї «Цунамі» 79-ї бригади. Біля нас також стояли танкісти з 93-ї бригади та хлопці з ДУК. Вихід на аеропорт, злітна смуга, починався десь за 200 м. Поставили БТР один біля одного, почали трохи розслаблятися. Стрілянини практично не було, тільки іноді пострілювала наша мінометна батарея. Ми ще трохи здригалися від цих звуків, але вже познімали бронежилети, пили каву, хтось ліг відпочивати після безсонного переходу…

І в цей час прилетіла перша серія «градів». Коли почалися розриви метрів за 70 від нас у полі, я стояв на броні й займався своїми справами. Тоді вперше побачив, що таке «град» і як він просто миттєво накриває територію. Відреагувати практично неможливо. До цого обстрілу не було усвідомлення, що ми на війні. А тут я зрозумів: якби ця серія прилетіла на метрів 100 лівіше, вона б накрила все — і людей, і техніку, і батарею… Ось така дрібна помилка з того боку вкотре підтвердила: ми всі під Богом ходимо…

Після цього ми швидко почали ховати БТР між будівель, які захищали нас від прямого вогню. І майже одразу я побачив свій перший 152-міліметровий снаряд. Він влучив поруч у верхівку будівлі теплостанції. У голові промайнула думка: «Зараз прилетять інші». Я крикнув: «В укриття!» — і головою вниз, у бронежилеті й повному обмундированні, «пірнув» у БТР.

«Екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі»

— Першим нашим завданням було виїхати на околицю Пісок у напрямку Донецького аеропорту і доставити туди підкріплення, зброю, боєприпаси.

Я був старшим у бронегрупі з восьми БТР, оскільки був єдиним офіцером у роті на той момент. Командир роти «Ведмідь» залишився на командному пункті в Пісках. Перші пару ходок зробили вдень, але потім почали їздити вночі.

У нашій четвертій роті кожен виконував свою функцію. Півроти фактично виконувало завдання з доставки припасів у ДАП. Частина підрозділу тримала оборону Пісок і нашої бази. І були хлопці, які воювали безпосередньо у терміналах. Вони перебували там по два тижні, після чого їх відправляли на відпочинок у Слов’янськ. Згодом вони поверталися й міняли інших.

Командир «Ведмежат» Павло Розлач

Хлопцям у терміналах було дуже складно: постійні обстріли, потрібно завжди бути напоготові, щоб відбивати атаки. Це ота сама передова. Плюс періодичні зачистки і спроби штурму з боку сепаратистів.

Утім, і в нас були складнощі. Нашим екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі. Спершу було важко, бо противник вів активний вогонь із будівлі, що стояла за старим терміналом. Звідти по нас дуже щільно працював кулемет «Утёс». З боку «Спартака» виїжджала важка броньована техніка. А що таке БТР проти танка?!

6 жовтня 2014 року міна потрапила у БТР, загорівся боєкомплект, і вогонь перекинувся на машину

Ситуація постійно змінювалася. Спершу сепаратисти вели прицільний вогонь з висот у прямій видимості наших вогневих позицій. Потім ми їх там трохи постріляли артилерією, і вони відкотилися назад.

«Новачків часто кидають на виконання надважких задач»

— На третій день нашій бронегрупі дали завдання штурмувати церкву — там засіли сепаратисти. Я повів групу на штурм, але розуміння загальної ситуації у плані розташування противника на той момент не було. У нас у перший день навіть елементарних карт не було. Я побіг до командира мінометної батареї «Цунамі» і попросив хоча б сфотографувати на телефон карту їхніх вогневих цілей. А там на половину карти намальоване коло, куди він має класти міни за викликом вогню артилерії. Загальна схема, знаєте, як для туриста, але це було хоча б щось…

Перед виїздом на штурм церкви я вийшов на командування сектору і попросив, щоб нам дали танки. Разом зі мною мав іти начштабу танкового батальйону 93-ї бригади Євген Мєжевікін, позивний «Адам». Це танковий ас. Він, до речі, зі своїм екіпажем знищив п’ять російських танків.

Я «нарізав» задач: як ми виходимо, як розвертаємося, як ми пробиваємо отвір у паркані, куди стріляємо, скільки на це піде боєкомплектів, що ми імітуємо тощо. У моєму підпорядкуванні було 40 людей.

Я говорив зі своїм командуванням — з «Куполом» та ротним Павлом «Ведмедем» — і сказав, що посеред білого дня штурмувати не буду. Вигнати 40 чоловік на відкритий простір, не знаючи розташування вогневих точок, — це безумство. У нас танкісти не хотіли виїжджати на злітну смугу, бо їх розстрілювали. У той час з боку сепаратистів працював професійний російський екіпаж. Я навіть зараз не можу сказати, скільки наших екіпажів вони спалили. Там можна було лише імітувати атаку, щоб виявити вогневі точки супротивника й постаратися завдати максимальної шкоди у відповідь.

Довелося розвертати роту на штурм цієї церкви, маючи противників з усіх боків — зліва, справа і з тилу. З трьох танків, які мені виділили, один повинен був відганяти російський танк, якщо той з’явиться, а два інших — пробивати бетонний паркан.

Ми виїхали десь опівдні. Я йшов на першому бронетранспортері. Але якщо не складається від самого початку, то не складається зовсім… Коли ми виїхали на злітну смугу, я відчув, що БТР не йде. Я — до водія, Сергія Сауха. А він каже: «Командире, я не їду, все, полетіла трансмісія».

Танки вже пішли вперед, розвернулися й підняли пилюку. Я знаю, що зліва в кущах за 500 м спостерігачі сепаратистів сидять. Вони, ймовірно, вже по рації передали, що «нитка» з танків і БТР посеред білого дня вийшла на злітну смугу. Я швидко приймаю рішення: розвертаю танки, один із них чіпляє БТР, і ми повертаємося назад.

По суті, було два варіанти. Перший: у мене залишалося ще шість БТР, я міг пересісти на справну броню, виконати задачу і повернутися. Другий: усе-таки на цьому кульгавому БТР, що був готовий померти у будь-який момент, йти на вогневу позицію і виконувати задачу. Але якщо він стане, тоді це все: екіпаж розстріляють.

Тому я вирішив не кидати машину посеред поля і скомандував евакуацію. Як показала практика, вчинив вірно. Той район, на який нас кидали, був посилений протитанковими засобами. Потім наші його неодноразово атакували і були втрати.

Крім того, з цієї ситуації я виніс для себе ще один урок: новачків, які приїздять на передок, часто кидають на виконання якоїсь надважкої задачі з ризиком великих втрат, фактично в саме пекло. Це пов’язано з тим, що необстріляні відчайдухи можуть піти і це зробити, бо не до кінця розуміють ситуацію.

«Одного нашого задушили, а іншого спалили живцем — ось із ким ми воюємо…»

— Уже наступного дня після невдалого штурму церкви дали команду зайняти висотки північніше злітної смуги і знову ж таки у супроводі танків.

Злітна смуга проходить чітко із заходу на схід, і до неї під прямим кутом прилягає «зеленка». Відтак висоти, про які ми говоримо, розташовані на самому початку злітної смуги. Звідти за нами спостерігали й систематично обстрілювали сепаратисти. Повів цю групу командир батальйону «Правого сектору». Він стверджував, що «там усе облазив на власному пузі», що все розміновано і сепарів немає. Однак вийшло, що хлопці заїхали прямісінько в пастку й операція закінчилася втратами.

У той день загинув Сергій Сідлецький, а Сергій Блюд отримав важке поранення. Перший БТР відірвався метрів на 200. Він ішов як передовий дозор. Позаду тягнулися ще два БТР з десантом і два танки з роти «Адама». Перший БТР потрапив у засідку, коли проходив «зеленку». Це було ідеальне для засідки місце. Безпосередньо з боку «зеленки» ближче до злітної смуги була низина, прикрита від прямої атаки. А зліва від дороги було ще гірше — озеро і болото. Вузько і з обох боків «зеленка». Це було настільки передбачувано… Але не знаю, чому вони туди пішли: чи то понадіялися на авось, чи то було бажання швидше виконати задачу…

Хлопці перед виїздом у рейд. 5 жовтня 2014 року

Словом, перший БТР вискакує наперед і одразу потрапляє під шквальний вогонь. Було зроблено 6–7 пострілів із РПГ. Один постріл пробиває бортову броню, і кумулятивний струмінь б’є в груди Сергію Сідлецькому. Вибухом скидає з броні трьох хлопців з «Правого сектору». Один з них дивом уцілів — під прикриттям сутінків він скотився на інший бік дороги і вийшов живим, повернувся.

Двоє інших хлопців були поранені й потрапили в полон. Про їхню долю ми не знали півтора місяця, поки одна з розвідгруп спецназу не натрапила на їхні тіла. Їх жорстоко закатували і вбили. У обох ноги і руки за спиною були зв’язані дротом. Одного задушили, а іншого спалили живцем — ось із ким ми воюємо…

«Я розумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій»

— Хлопці, які перебували в цьому БТР, розповідали, що його одразу охопило вогнем. Сергій Сідлецький зайнявся. Башту танка від цього вибуху підкинуло догори, вона злетіла з роликів, і стріляти більше не можна було. Хлопців контузило. До того ж на задній «кукушці» потилицею до засідки стояв Сергій Блюд. За ним на запорі була кришка десантного люку. Так от, при попаданні гранати вибуховою хвилею цю кришку зірвало з клямки, і її рукояткою (а там така величезна рукоятка), як сокирою, Сергія вдарило по касці. Каска вціліла, але сила удару була настільки потужною, що йому пробило череп. Він втратив свідомість і впав.

У «кукушці» сидів Саша Литвин і відстрілювався з автомата. Йому разом з уцілілими після вибуху хлопцями вдалося скосити близько 10 сепаратистів, які вискочили із засідки на дорогу і хотіли з «мух» добити БТР.

Машина проїхала ще метрів 200 і зупинилася. Хлопці загасили вогонь, загасили Сергія Сідлецького. Вони розповідали, що він спалахував чотири рази, такою високою була температура його тіла…

У цей час інші БТР і два танки зав’язали бій: з танкових гармат упритул били по цій засідці. Якби не їхня допомога, то наших хлопців з першого бронетранспортера добили б. Машина була на ходу, але на підбитому БТР прориватися через засідку не ризикнули. Хлопці проїхали ще півкілометра вперед, зіскочили з дороги вліво і полями почали виходити, але сіли в болото.

Щоб добити нашу групу, приїхало декілька автомобілів з сепаратистами, але вони запізнилися — наші вже пішли.

Я у цей момент зі своїм БТР прикривав батарею «Цунамі». Я зрозумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій. Крім того, зв’язок між передовою групою і командним пунктом у Пісках було втрачено. У нас з ними також зв’язку не було. Я передав «Ведмедю» і «Куполу», що вирушаю вперед, щоб встановити стійкий зв’язок. Вони дали «добро».

Уже було практично темно. По дорозі зустрічаю нашу групу, бачу, що вона не в повному складі. Один БТР пішов углиб ворожої території, зв’язку з ним не було. Кажу: «Їду шукати цей БТР».

«Забирай людей, знищуй БТР»

— Коли проїхали далі, вдалося вийти з ними на зв’язок. Розмовляв я з Сашею Литвином. Кажу: «Де ти? Познач себе якось». Ну як? Ніч, темно, мапи немає. Потім кажу йому: «Я стріляю — ти дивись», — і з автомата трасерами випускаю чергу за чергою. Він мене бачить, визначаємо один одного, і я їду. Через рівне поле виходжу до цього болота. Розумію, що витягнути БТР не можу, бо теж загрузну. Там грунт мокрий, ми важкі, не потягну. Зв’язуюсь із командиром роти, а він каже: «Забирай людей, знищуй БТР».

Знаєте, мені так важко його знищувати… Це по-перше. А по-друге, загиблого Сергія Сідлецького ми б винесли, а що робити з пораненим Сергієм Блюдом? Як його витягнути з машини, коли там крові стільки набігло. Ми каску зняли — літр крові з нього витік…

У цей час на зв’язок виходить танкіст «Адам». Ми знову ж таки підсвічуємо йому пострілами, де перебуваємо. Він приїжджає. Ми чіпляємося. Танк стоїть на суші, мій БТР стає проміжною ланкою між ним і підбитою машиною. Починаємо смикати і теж сідаємо в болото, але танк нас усіх витягує.

Тільки-но ми розчепилися, стрибнули в машини і почали виїжджати, як це місце накривають сепарські міномети. Диво. Ці чарівні хвилини, навіть секунди, рятують життя.

А потім настав час евакуації загиблих і поранених. Коли з машини виймали тіло Сергія Сідлецького, я був поряд. Ламаний він був, переламаний. Я подробиці розповідати не буду. Уявіть собі просто — кумулятивний струмінь у груди. Його пробило наскрізь. Страшно. І ні грама крові, ні краплі крові не було. Ні краплі крові. Важко все це. Дивишся і не віриш, що ти розмовляв із ним — і от людини вже серед живих немає.

Покійний Сергій Сідлецький, позивний «Гризлі», крайній праворуч

«За наказом нікого не посилали — на термінали їхали добровольцями»

— Кого героєм назвати? Кожен, хто тримав оборону Донецького аеропору, — герой. Це була робота команди. Це — ідея. Це — розуміння цілі, для чого все це робиться. За наказом нікого туди не посилали. Наказ, звичайно, оформлювали, але на термінали їхали добровольцями. Хто хотів відмовитися, міг відмовитися.

Частин і людей, які обороняли аеропорт за цей період, було дуже багато. Це була збірна солянка. У Пісках ми стояли разом із 93-ю бригадою. Вони розташовувалися в основному в приватних будинках. На подвір’ях зводили укріплення, рили окопи. Вони тримали передній край Пісок. Ми стояли метрів за 200–300 від їхніх позицій, тому все, що прилітало на них, долітало і до нас. Було таке, що разом відстрілювалися. Декілька разів сепаратисти намагалися штурмувати Піски з нашого боку, але нічого у них не виходило. Було декілька візитів сепарських ДРГ, але, знову ж таки, невдалих.

У нас на роту було три АГС. Один ми передали на ДАП, а двома працювали безпосередньо на прикриття самих Пісок. Розрахунками керував я, стріляв я. На той момент я дуже захопився роботою з АГС.

«На «Майку» лежала вся відповідальність, вона його «виїдала»

— Як на мене, то оборона Донецького аеропорту у той час трималася на одній людині. Звати його Максим Миргородський, позивний «Майк». Він був на той момент майором ЗСУ, командир 1-го батальйону 79-ї бригади. Поруч були підполковники, полковники, але він ними командував і давав розпорядження. Ви знаєте, я приїжджав неодноразово на командний пункт, і мені, чесно кажучи, було шкода «Майка». На людині не просто лежала відповідальність — ця відповідальність його «виїдала». Він увесь пожовтів і висох, але чітко налагоджував взаємодію між підрозділами, підтримував зв’язок з артилерією і вищим командуванням. Я не знаю, хто б іще здужав цю роботу. До нього велика повага.

Велика повага до медиків, які там працювали: до Сергія Архангельського із позивним «Наркоз», до «Фелікса», який його замінив в аеропорту. Узагалі до всіх тих хлопців, які там були.

«Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеропорту»

— Сепаратистам було поставлене завдання: зламати опір захисників ДАП. Для них взяття Донецького аеропорту швидше мало символічне значення, в той час як для нас — стратегічне.

Там було знищено тисячі сепаратистів. За моїми спостереженнями, тільки-но вони отримували мало-мальськи значимі сили, їх одразу ж кидали в бій. Фактично це були лобові атаки.

Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеропорту. Для сепаратистів це було суцільне поле поразки.

І от уявіть, що ви нарешті прорвалися з величезними втратами через це пекло у будівлю термінала, а тут вас зустрічають кіборги… І починається полювання один на одного. Вони проривалися у старий термінал неодноразово. Були такі моменти, коли підвал переходив під контроль сепаратистів. Траплялося навіть, що наших звідти вибивали, але підходило підкріплення, і ми знову брали своє. Це була така активна оборона: вони нас — ми їх.

«Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива»

— Коли з їхнього боку усвідомили, що ключове значення для нас має диспетчерська вежа, з якої велося спостереження нашими артнавідниками, вони почали її системно «валити», поки зрештою не завалили. Танки стріляли по вежі прямою наводкою.

Після того як вежу завалили, якість роботи артилерії впала катастрофічно. Ми почали висувати коригувальників на периметр самого аеропорту. Але це новобудова — трохи бетону, а в основному гіпсокартон і скло. Там реально сховатися немає де. Вони почали активно використовувати АГС і розстрілювати фасади. До того ж на злітній смузі періодично працювали 3–4 танки: поки один навантажується чи заправляється паливом, другий з дистанції 2,5 км розстрілює цю будівлю. Причому довбе в одне місце, щоб пробити тунель.

Таким чином зона базування наших хлопців у Донецькому аеропорту звужувалася. Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива. Це все об’єктивні причини.

Кіборг «Аскольд» та його АГС

«Передайте командуванню, щоб забрали нас. Хлопці вмирають на руках»

— Донецький аеропорт відіграв свою роль. Це була стратегічна оборона стратегічного об’єкта, для того щоб з мінімальними втратами переключити на себе максимальну кількість живої сили супротивника і знищити її. Ми цього досягли. Але наше командування не відчуло того моменту, коли треба було відвести людей, що залишилися. Це треба було зробити ще після першого підриву термінала.

Я тоді тримав зв’язок із хлопцями по мобільному телефону. Розмовляв з Ігорем Зіничем (медик, позивний «Псих») за дві години до його поранення. Він уже тоді криком кричав: «Передайте командуванню, щоб забрали нас звідси. У мене хлопці вмирають на руках — нічим перев’язувати їх».

Наші двічі намагалися туди заїхати, але обидва наши БТР сепаратисти розстріляли. Поранених евакуювати не змогли, підмогу і боєкомплекти завезти не змогли, а хлопці там уже трималися з останніх сил. На додаток до цього почали підривати перекриття над їхніми головами, пустили сльозогінний газ. Хлопці не спали, не їли, були поранені, вмирали…

Скільки потрібно було триматися?! Я телефонував Полтораку, виходив на Порошенка через депутатів, говорив, що потрібно відводити хлопців. Скрізь була одна відповідь: у нас є класний герой Муженко, він уже організував контрнаступ північніше, усе буде нормально, аеропорт буде наш.

Рота «ведмежат» без «Ведмедя», який отримав поранення у бою. Листопад 2014 року

Я кажу: на Спартаку закріпитися немає де! Люди, ви що? Сказали б, вибачте, ми вичерпали тактичні можливості щодо оборони аеропорту і з метою збереження життів наших військових відводимо особовий склад. Це була б золота фраза!

Завдання по аеропорту полягало в чому? Не допустити їх на злітну смугу. По суті, термінали — це просто будівлі. А злітна смуга — це можливість приземляти транспортну авіацію сепаратистів. Вона розташована у межах нашого вогневого ураження. У нас є «точка У», якою можна відразу всю злітну смугу накрити, є «урагани», є «гради», є ствольна артилерія… Ми з дистанції 20 км можемо повністю накрити цю площу. Людей можна було відвести, а територію аеропорту залишити під вогневим контролем. От і все.