МАЛИЙ СЛОВНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВІ ПОСЕЛЕННЯ — особлива організація військ у кріпосній Росії, за якої солдати поєднували військову службу з веденням сільського господарства. Такі поселення організовувалися ще у XVII ст. на південних і східних рубежах Московської держави для захисту її кордонів від кочовиків. У XVIII ст., за Петра І, з цією ж метою подібні поселення були засновані й в Україні. Щодо внутрішніх губерній Російської імперії ідея військових поселень полягала в тому, щоб створити резерв вишколених військ без додаткових витрат. Тут виконавцем волі імператора Олександра І став граф Аракчеев. Перше військові поселення такого типу в Україні виникло у квітні 1817 у Слобідській (пізніше Харківській) губернії. Протягом 1817—1825 в імперії налічувалося понад 160 полків (375 тис. осіб), з них в Україні — 16 полків кінноти та три полки піхоти. Поселенцями ставали солдати, що прослужили у війську не менше шести років, та примусово переведені до цього стану селяни. їхнє становище було безправним. Дітей поселенців з семи років зараховували до шкіл кантоністів (військовозобов’язаних). Підневільне життя спричиняло ряд повстань (1817, 1819, 1829, 1831). У 1857 військові поселення були ліквідовані як такі, що не виправдали сподівань, а поселенці переведені до стану державних селян.

Т.Лазанська