Голод в Україні 1921-1923 років: причини та наслідки

Тема голоду 1921 року ніколи не була забороненою, офіційною версією причин тяжкого голоду завжди була посуха 1921 року, яка охопила основні регіони поставки хліба - Поволжя, Північний Кавказ, і південні губернії України. Але основні причини масової загибелі людей в Україні в 1921-1923 роках були пов’язані, головним чином, з політикою більшовицької партії і методами її здійснення, насамперед з продрозкладкою, яка хоч і була офіційно скасована в березні 1921 року, проте в Україні, на відміну від інших регіонів, продовжувала діяти.

Катастрофічне становище склалося в Катеринославській, Донецькій, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та півдні Харківщини. Голод вдарив по губерніях, які до світової війни були одним з головних експортерів хліба у світі. Дослідники вважають, що голодувало від 4 до 7 млн чоловік. Поряд з голодом лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби були перерозподілені ресурси Правобережжя та Лівобережжя на користь Півдня. Хлібозаготівлі продовжувалися в районах, де поширився голод. В травні 1921 року голова РНК УСРР X. Раковський отримав навіть догану по партійній лінії «за недостатньо енергійну профроботу». На 1922 р. для України було заплановано розмір продподатку до 95 млн. пудів хліба. На кінець жовтня вже зібрано 80,6 млн пудів. Жодна з голодуючих губерній не була звільнена від продподатку

Кількість тих, хто голодував в Україні в 1922 р., сягала 25% жителів республіки. Керівництво України довгий час приховувало голод, відмовляючись від допомоги, яку пропонували міжнародні організації. Лише в другій половині 1922 року було дозволено надати підтримку міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більша частка допомоги йшла в Росію.

Протягом багатьох десятиліть у підручниках історії стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки саме просили допомоги. Про те, що такий самий голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

На весь світ вже восени 1921 року про голод в Україні почав заявляти уряд УНР. Так, у вересні того року повноважний представник УНР Олександр Шульгін звернувся з питанням про допомогу голодуючому українському населенню, яке голодувало, до Нансена, а через місяць це питання УНР поставила в Парижі.

На жаль, тоді західний світ ще не переймався трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року приєдналася Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість тих, хто голодував, сягнула тут - 1890000 осіб, у березні - 325 0000, в червні - 4103000. Охопивши такі величезні простори, голод призвів до безлічі смертей. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з’явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього 7323.

Представник організації Нанесена, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей «вмирають з голоду». Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість тих, голодував на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією. Це відбувалось в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від американської організації допомоги сто тисяч пайків.

І ця організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоч постійно перебувала під пильним наглядом ЧК. Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм, почала звинувачувати їх у спробі підриву влади робітників і селян.

Голод 1921-1923 рр. не був локальним явищем. Він вразив основні хлібовиробні регіони колишньої Російської імперії - Поволжя, Північний Кавказ та південні губернії УСРР і був спричинений післявоєнною господарською розрухою, жорстокою посухою 1921 р. та згубною для народного господарства економічною політикою більшовиків. Однак в УСРР, яка порівняно з РСФРР мала кращий продовольчий стан, катастрофічне загострення продовольчої кризи зумовило підлегле становище формально незалежної республіки щодо московського центру. Розглянемо політико-економічні обставини, що призвели до першого радянського голоду в Україні.

Воєнні дії Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України майже сім років (з літа 1914 р.), завдали величезної шкоди її народному господарству, воно становило жахливу картину спустошення: висаджені в повітря домни, затоплені ґрунтовими водами шахти, зруйновані залізничні мости, понівечені пожежами стіни заводських будівель. 1920 р. в Україні було зібрано лише 768,5 млн пудів зерна - менше половини середньорічного валового збору 1909-1913 рр., який складав 1,7 млрд пудів. Кількість великої рогатої худоби (порівняно з 1916 р.) скоротилася на 15,5%. Тваринництво й рільництво постраждали від воєнних дій та загальної мілітаризації економіки. До війська мобілізували найбільш працездатну частину села - близько третини дорослого чоловічого населення. З них було вбито, поранено і потрапило в полон 1 млн 338 тис. чоловік.

Широке використання кінноти в бойових діях спричинило загибель робочої худоби. За 1916-1920 рр. кількість коней у сільському господарстві скоротилася на 15 %. Унаслідок перебудови економіки на воєнний лад і зруйнування підприємств сільськогосподарського будівництва погіршилося постачання селянських господарств знаряддями виробництва. Продукція сільськогосподарського машинобудування становила лише 4,2 % довоєнного рівня.

Радянська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування в селян шляхом реквізицій, розміри, яких визначалися потребами держави в продовольстві. Оскільки державне завдання на заготівлю хліба та іншої сільськогосподарської продукції «розверстувалося» по губерніях, повітах і волостях залежно від того, що і де можна було взяти, така хлібозаготовча політика отримала назву продрозкладки. Вона здійснювалася репресивними методами. За виконання завдання з хлібоздачі у кожному конкретному селі відповідала, як і під час кріпацтва, сільська громада, тобто діяла кругова порука селян. Стягували розкладку озброєні загони, подібно до збирання данини (полюддя) в Київській Русі.

В обмін на вилучене у селян продовольство держава зобов’язувалася безкоштовно надавати промислову продукцію. Однак та невелика кількість продукції, що вироблялася, спрямовувалася насамперед на воєнні потреби та забезпечення міст. До села вона практично не доходила. В епіцентр такої політика Україна потрапила у 1919-1920 рр.

VIII конференція РКП(б) (грудень 1919 р.), розглядаючи питання про радянську владу в Україні, дійшла висновку, що в республіці мають бути збережені основні принципи радянської розкладкової політики хлібозаготівель. Посівні площі катастрофічно скорочувалися. Руйнівні наслідки продрозкладки навіть перевищували збитки, спричинені війною. Так, найбільший дефіцит селянських засівів виник не на території, де відбувалися основні воєнні дії (Одеська, Київська, Донецька, Катеринославська, Волинська і Подільська), а саме там, де активно виконувався план хлібозаготівель (Чернігівська, Полтавська, Харківська) губернії.

Розкладка незабаром поширилася мало не на все, що вироблялося селянами. Село чинило опір конфіскації хліба та іншої сільськогосподарської продукції, тому на допомогу працівникам Народного комісаріату продовольства (Наркомпроду - органу, спеціально утвореному радянською владою для формування і розподілу державного хлібного фонду в умовах заборони торгівлі) із промислових центрів республіки прибули озброєні робітничі продовольчі загони (продзагони). Однак, незважаючи на активну діяльність цих загонів, державна розкладка в першій половині 1920 р. майже провалилася, оскільки органи радянської влади, в тому числі й каральні, перебували на стадії формування.

Інтенсивне викачування хліба з України в Росію призвело до недосіву в Україні. У 1922 р. різними продовольчими культурами у республіці вдалося засіяти 14,4 млн десятин проти 17,1 млн - у попередньому році (1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн десятин). Великий недосів у південних губерніях України внаслідок господарського розорення селян, що голодували частково перекрили інші губернії. Крім недосіву, південь республіки спіткав новий неврожай.

Загалом сума дефіциту зернового забезпечення сільського та міського населення всіх степових губерній становила 46 млн пудів. У тваринництві криза досягла кульмінації. Поголів’я худоби порівняно з 1921 р. тільки до весни 1922 р. скоротилося в Катеринославській губернії до 49 %, у Запорізькій - до 60 %, у Миколаївській - до 51 %, в Одеській - до 36 %. Цей збиток не компенсував приплід молодняка у врожайних губерніях.

Розорений південь вимагав допомоги, але тиск на Україну не послаблювався. Тільки з серпня 1922 по січень 1923 р. у східні регіони республіки було надіслано 9 млн. пудів хліба. Крім того, центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту для відбудови господарства і зміцнення більшовицького режиму. Намір радянського уряду щодо поновлення хлібного експорту був оприлюднений перед світовою громадськістю на міжнародній економічній конференції в Гаазі в червні - липні 1922 р., де більшовики намагалися отримати позику в західних держав. Позиція радянської делегації викликала обурення західних урядових і громадських представників.

Протестуючи проти поновлення хлібного експорту в умовах голоду, секретар Міжнародної комісії Червоного Хреста Ф. Нансен звернувся до наркома іноземних справ Росії Литвинова із пропозицією відкликати заяву про вивіз збіжжя з радянських республік, або взяти на себе особисту відповідальність щодо допомоги тим, хто голодує. Заборони хлібного експорту вимагали навіть окремі радянські працівники. Так, газета канадських українців «Канадський фермер» друкувала засекречений ВЦВК текст виступу делегата з Миколаївщини, робітника, комуніста Романчука на пленумі цього комітету із засудженням проекту Наркомпроду РСФРР щодо поновлення зернового експорту.

«Коли я і мої товариші по партії вперше ознайомилися з сим проектом, він лише викликав у нас веселий настрій... Я не знаю, може бути, в ситій Москві можна писати проект про вивіз, але в нас, на колись багатій, а тепер голодній Херсонщині не тільки не можна серйозно говорити про се, але, я би казав, навіть небезпечно питати про се думки селян, а особливо міських робітників. За державною роботою, за партійними засіданнями автори проекту забули про кількість голодних на нашому колись багатому полудні».

Однак, ані страйки залізничників, ані протест представників губерній, де голодували люди, не змогли запобігти хлібному експорту. Україна була змушена відрахувати з урожаю 1922 р. понад 13,5 млн пудів зерна на експортні ресурси. Це невелика кількість, але й вона могла б полегшити становище голодних людей. Таким чином, як і в попередньому році, вивіз хліба за межі УСРР перевищив реальні можливості республіки.

Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків виявилися вже восени 1921 р. Так, у довідці Донецького продкомгубу в Наркомпроді йшлося про те, що навіть в кращому за врожайністю Старобільському повіті «стягнення продподатку призвело до того, що повіт доведеться оголошувати таким, який голодує. Населення починає вже голодувати. Немає насіннєвого матеріалу». Тривожні звістки надходили і з інших місць. Зокрема, з Миколаївської губернії повідомлялося: «Вся узбережна смуга Миколаївського та Херсонського повітів, що складає половину цих повітів, настільки вражена неврожаєм, що загрожує великим незасівом озимих».

У найбільш неврожайному Гуляй-Пільському повіті на початку жовтня 1921 р. було зареєстровано перші випадки голодних смертей. Щоб якось дожити до нового врожаю, мешканці неврожайних місцевостей заготовляли різні харчові сурогати, м’ясо кішок і собак. Але й ці, здебільшого шкідливі для людського організму «припаси», швидко вичерпувалися. Виникли такі жахливі явища, як канібалізм і торгівля людським м’ясом, що не спостерігалися в Україні протягом трьох століть.

З кожним місяцем лихо охоплювало нові території. Як і селяни, голодували й мешканці міст. Катастрофічні наслідки цього лиха для півдня України засвідчує звіт травневої (1922 р.) сесії ВУЦВК. У цілому ряді місцевостей голод торкнувся робітничого класу. Тут мова йде не тільки про голод, а й про фізичне вимирання робітників. Із доповіді представника Катеринослава ми дізналися, що зі 120 тис. членів профспілок залишилося тільки 60. Частина з них померла, а частина розбіглася від голоду.

Документи того часу дають можливість навіть в деталях уявити страхітливе становище в південних губерніях. Як бачимо, голод досяг максимуму навесні 1922 р. Проте кількість тих, хто голодує в різних документах відзначається по-різному. За даними Наркомату охорони здоров’я, в березні 1922 р. голодувало 1,4 млн чоловік, тобто 15 % населення неврожайних губерній. Відділ інформації ЦК Допгол (Центральної комісії допомоги голодуючим) ВУЦВК вказував, що в березні кількість зареєстрованих осіб, які голодують, досягла 3,2 млн чоловік, чи 34,2 % населення, і до червня дещо збільшилася (до 3,8 млн). У доповідній записці працівника ВУЦВК М.Сироти про продовольче становище і боротьбу з голодом у Запорізькій і Миколаївській губерніях від 30 червня 1922 р. стверджується, що взимку 1922 р. голодувало від 30 до 80 % населення, залежно від розміру неврожаю.

Надалі автор записки констатує зменшення голоду. До травня, за його даними, кількість голодних скоротилася на 10 %, протягом наступного місяця - на 20% і до 15 червня - ще на 35 %. Проте вірогідність даних М. Сироти про скорочення голоду навесні 1922 р. ставить під сумнів відсутність довідок про поширення допомоги тим, хто голодував. Незважаючи на деякі статистичні розходження, всі документи засвідчують одне - за інтенсивністю і розмірами голод в Україні нічим не відрізнявся від голоду в Поволжі. Найжахливішими були демографічні наслідки голоду. Знижуючи опір організму, голод загострив чимало хвороб і сприяв поширенню пошестей.

За даними Наркомздоров’я УСРР, тільки за сім місяців 1922 р. у неврожайних губерніях республіки хворіло на холеру 24,4 тис. чоловік, на черевний тиф - близько 19,6 тис, на висипний - 136,6 тис. та на зворотний - 141,7 тис. чоловік. Значно зросла смертність населення. Точну кількість жертв голоду в Україні не встановлено. Відповідні дані даремно було б шукати серед недоступних раніше історикам архівних матеріалів - у них не було потреби, так само, як і в об’єктивній оцінці врожаю 1921 р. За розрахунками Наркомздоров’я УСРР, від голоду до осені померло 47,5 тис. чоловік, а зважаючи на скорочення природного приросту народонаселення, кількість мешканців республіки зменшилася на 235 тис. чоловік. Однак навіть за офіційною оцінкою ці показники визнавалися дуже неповними.

Отже, офіційна версія причин тяжкого голоду, який привів до мільйонних жертв в південних губерніях України завжди була одна - тяжка посуха та неврожай 1921 року, що охопили найважливіші регіони Росії і південні та степові райони України, а також деградація продуктивних сил внаслідок постійних бойових дій на території. Але причини масової загибелі людей мали насамперед соціально-економічний характер. Вони були пов’язані з політикою державної партії, перш за все з продрозкладкою, скороченням посівних площ, занепадом сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких експериментів, а також надмірними реквізиціями продовольства.

У 1921 р. в Україні офіційно було оголошено про введення продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УРСР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкому з вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони стали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлено вивезти хліб у Росію.

За офіційними даними в травні 1922 в Україні голодувало понад 3,7 млн осіб. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром лиха стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення. Величезна кількість хліба з України вивозилася в Поволжя та промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод посилився епідемією холери, яка взимку 1921— 1922 рр. поширилася з Поволжя на Україну.

Політика більшовиків була спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, насамперед, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму. Проявом цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод в Росії, навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги тим, хто голодував в Поволжі, тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні і дозволили міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель в районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфісковували продовольство у тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей з храмів і культурних споруд.

Серед наслідків голоду 1921-1923 рр. можна виділити наступні:

- людські втрати: тільки в 1921 р в Україні померли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став чинником, який заспокоював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ.

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему поставок продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи. Отже, в 1921-1923 рр. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

Список використаних джерел

1. Голод 1921-1923 років в Україні : зб. док. і матеріалів. - К. : Наук, думка, 1993.-238 с.

2. Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. - К. : Гол. редакція УРЕ АН УРСР, 1972. - Т. 24 : Черкаська обл. - 1972. - 788 с.

3. Кульчицький С. Крізь московські перепони: Іноземна допомога Україні під час голоду 1921-1923 рр. / С. Кульчицький, О. Мовчан // Політика і час. - 2000. - № 9/10. -С. 92-102.

4. Мицик В. Ліквідація голодомором: [голодомор в Україні 1921-1922, 1933- 1933 років] / В. Мицик // Слово Просвіти. - 2003. - Ч. 13. - С. 4.