Розслідування Службою безпеки України Голодомору 1932-1933 рр., його кваліфікація за Кримінальним кодексом України

Цілеспрямоване й масове винищення українців голодом у 1932-1933 рр. є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, чи кваліфікувати його як геноцид чи як винищення. Проте цивілізоване ставлення до вшанування пам’яті жертв українського Голодомору, елементарні почуття справедливості, гуманності та людської солідарності зумовлюють потребу в належній і чіткій юридичній оцінці нашої національної трагедії у світлі положень Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [1] і відповідно до законодавства України, зокрема ст. 442 «Геноцид» Кримінального кодексу України [2].

В Україні першим правовим актом, що кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 р. [3]. Стаття 1 цього Закону встановила: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом українського народу». Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування обставин та наслідків учинення в Україні геноцидного вбивства мільйонів українців штучно організованим голодом. Розслідування розпочалось у травні 2009 р., коли Служба безпеки України порушила кримінальну справу № 475 за фактом геноциду в Україні в 1932-1933 рр. [4] за ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Йому передували ретельний аналіз багаторічних досліджень українських істориків, вивчення введених ними в науковий обіг численних документів радянських архівів та систематизація нових архівних документів, пошук свідків. Теоретичним і методологічним підґрунтям розслідування став творчий доробок українських правників.

Порушуючи кримінальну справу, СБУ керувалась як нормами національного законодавства, так і нормами тих міжнародних договорів, які, відповідно до статті 9 Конституції України та статті 3 Кримінального кодексу України, становлять частину кримінального права України: ідеться, крім Конвенції ООН 1948 року, про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [5], про такі міжнародно-правові акти як Європейська Конвенція 1950 р. про захист прав людини та основоположних свобод [6]; Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські і політичні права [7]; Конвенція ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства [8].

Під час розслідування кримінальної справи, яку склали 330 томів, слідчими СБУ було допитано 1890 свідків, долучено 5000 архівних документів, встановлено 857 місць масових поховань жертв Голодомору, проведено 24 судові експертизи, зокрема такі, як історико-правова, демографічна, медична, психологічна, а також використані інші матеріали, у т. ч. звіти й повідомлення акредитованих на території СРСР іноземних дипломатичних і консульських установ за 1932-1935 рр.

У результаті розслідування було документально встановлено головних найактивніших суб’єктів злочину й ухвалено процесуальне рішення про порушення кримінальної справи відносно Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я, Хатаєвича М. М. за фактом організації вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Після цього 31 грудня 2009 р. об’єднану кримінальну справу № 475, згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства України і за погодженням з Генпрокуратурою України, було направлено на розгляд Апеляційного суду м. Києва (далі - Апеляційний суд). Вивчивши її матеріали, Апеляційний суд відзначив: «У практиці вітчизняного кримінального судочинства вказана кримінальна справа є унікальною, такою, яка має особливу процесуальну специфіку». Апеляційний суд не мав процесуальної можливості сформулювати обвинувачувальний висновок та оголосити вирок особам, звинуваченим Головним слідчим управлінням СБУ у скоєнні злочину геноциду, оскільки кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає покарання померлих. Відповідно до пункту 8 ч. 1 ст. 6 чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України Апеляційний суд закрив провадження у справі не за обставинами, що є підставою для реабілітації, а лише з огляду на смерть осіб, щодо яких були висунуті звинувачення. «Підстав для реабілітації Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. немає», - зазначено в постанові суду.

З огляду на юридичну специфіку справи та її суспільну вагомість Апеляційний суд, відповідно до чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України, здійснив її попередній розгляд і перевірив відповідність висновків Головного слідчого управління СБУ встановленим слідством фактам, підтвердив обґрунтованість кваліфікації Голодомору як злочину геноциду та ухвалив власну детально мотивовану постанову по справі. «Перевіривши викладені в постанові органу досудового слідства фактичні обставини справи, - йдеться в постанові суду, - Апеляційний суд на підставі ретельного аналізу та всебічної оцінки зібраних у ній доказів в їх сукупності, зазначає про доведеність та обґрунтованість викладених у постанові висновків про вчинення Сталіним Й. В., Молотовим В. М., Кагановичем Л. М., Постишевим П. П., Чубарем В. Я., Хатаєвичем М. М. злочину, який правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 442 КК України як геноцид частини української національної групи».

Апеляційний суд приділив належну увагу аналізу як нормативних, так і фактичних підстав кваліфікації Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як злочину геноциду. Суд встановив, що відповідно до Конвенції ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України «геноцид означає ... акти, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку» і що для кваліфікації злочинних дій як геноциду «необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру знищити лише визначену в Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої».

Визначаючи фактичні підстави для кваліфікації українського Голодомору як злочину геноциду, Апеляційний суд зазначив, що матеріали справи розкрили причини й мотиви вчинення злочину та характерні риси його об’єктивної та суб’єктивної сторін. Постановою суду визнано доведеним, що Голодомор 1932- 1933 рр. в Україні:

- сплановано з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної української держави;

- вчинено шляхом насильного вилучення в українських селян всіх продуктів харчування та позбавлення їх доступу до їжі, тобто штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення питомого складника української національної групи - українського селянства (в Україні на той час абсолютна більшість селян була українцями, а абсолютна більшість українців - селянами);

- здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини, була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 р. право на самовизначення шляхом виходу з СРСР утворення незалежної української держави;

- організовано вищим керівництвом партійно-радянського комуністичного режиму, серед якого особливо важливу й активну роль у вчиненні злочину відігравали виокремлені у справі семеро осіб.

У постанові Апеляційного суду, зокрема, зазначено: «Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. - знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи й об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої». Предметом спеціальної уваги Апеляційного суду було питання зворотної дії ст. 442 Кримінального кодексу України. Спираючись на положення ст. 7 Європейської Конвенції 1950 р. про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Конвенції ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч. 11 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, що вчинили злочин геноциду 1932-1933 років в Україні.

Апеляційний суд погодився з висновком Головного слідчого управління Служби безпеки України, який ґрунтувався на оцінках судової науково-демографічної експертизи, що прямим наслідком організованого комуністичним режимом умисного винищення частини української національної групи стало вбивство голодом 3 млн 941 тис. осіб. Апеляційний суд встановив відсутність підстав для повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, оскільки з урахуванням її специфіки досудове слідство по ній проведено повно і всебічно.

Постанова Апеляційного суду м. Києва у справі була ухвалена 13 січня 2010 року. Протягом 7 діб з моменту її ухвалення будь-хто мав право подати касаційну скаргу, а прокурор - касаційне подання до Верховного Суду України. Проте цього не сталося і постанова набула чинності 31 січня 2010 року. Слід зазначити, що порушення СБУ кримінальної справи № 475, її розслідування, передання на розгляд Апеляційного суду м. Києва та ухвалення ним постанови, яка підтвердила висновок слідства щодо геноцидного характеру Голодомору 1932-1933 років в Україні, супроводжувалися спробами окремих представників певних політичних сил, зокрема КПУ та Партії регіонів, поставити під сумнів правомірність дій українських правоохоронних органів. Проте показовим виявився той факт, що жодна зі згаданих політичних сил, жодна громадська організація чи окремі громадяни не оскаржували дії СБУ, позицію Генпрокуратури України, постанову Апеляційного суду м. Києва в офіційному порядку, передбаченому законом. Це є переконливим доказом спекулятивності й неспроможності технологій та маніпуляцій, які використовуються для введення в оману громадян України, та заперечення юридичної кваліфікації українського Голодомору як злочину геноциду. Постанова Апеляційного суду є історичним документом, який підтвердив цілковиту обґрунтованість юридичної кваліфікації Голодомору 1932-1933 років в Україні як злочину геноциду. З її ухваленням відбулась юридична фіксація факту злочину компетентним національним судовим органом у правовому документі, який, відповідно до ст. 24 Конституції України, має обов’язкову силу щодо всіх і на всій території України. Постанова Апеляційного суду є лише першою фазою масштабної роботи, яку необхідно продовжувати для виявлення решти головних учасників злочину та встановлення їхньої ролі в геноцидному винищенні української нації, належного інформування громадян України про злочини комуністичного режиму та формування їхньої історичної пам’яті на основі фактів, а не політичних спекуляцій. У цьому плані важливим є введення в науковий обіг як постанови Апеляційного суду, так і тих матеріалів кримінальної справи № 475, які раніше не були опубліковані й не становили предмет досліджень істориків та юристів. Водночас постанова може стати відправним пунктом започаткування якісно нового етапу інформування членів світового співтовариства з метою забезпечення ширшого міжнародного визнання українського Голодомору злочином геноциду.

Список використаних джерел

1. Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 р.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.

3. Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 р. № 376-V.

4. Постанова ГСУ СБ України «Про порушення кримінальної справи і прийняття її до свого провадження» від 22 травня 2009 р. № 475.

5. Василенко В. «Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка» / В. Василенко. - К. : Видавництво ім. Олени Теліги, 2009. - 17- 29с.; Василенко В. Кримінальна справа «Голодомор - 1932-1933»: правові колізії чи нехтування пам’яттю жертв? / В. Василенко // Дзеркало тижня. - 2009. - № 22. - 20-26 черв.

6. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року [Електронний ресурс] // Законодавство України. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 [Електронний ресурс] // Законодавство України. - Режим доступу http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043

8. Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 [Електронний ресурс] //Законодавство України.- Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_168