Історія України. Комплексна підготовка до ЗНО і ДПА

17. Культура України в другій половині XIX - на початку XX ст.

Основні культурні явища, процеси другої половини XIX - початку XX ст. Піднесення української культури. Умови розвитку культури:

• буржуазні реформи в імперіях створили кращі умови для культурного розвитку;

• завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу, стимулювало розвиток освіти й науки;

• значна роль підприємців-меценатів, що виділяли суттєві кошти на розвиток культури;

• народницька ідеологія спрямувала увагу інтелігенції на селянство, сприяла вивченню проблем етнографії, мови, фольклору. Національний рух об’єднував культуру в обох імперіях.

Освіта. Після реформи 1864 р. мережа закладів початкової освіти значно розширилася (початкові народні училища). Велику роль у поширенні освіти відіграли земства. І все ж на 1897 р. читати вміли лише 20 % населення України, які були старші за 10 років, серед власне українців таких було 13 %. Навчання відбувалося російською мовою, яку багато учнів не розуміло. Сільські громади на кінець XIX ст. ставили вимогу навчати дітей національною мовою. У системі позашкільної освіти певну роль відіграли недільні школи.

У Західній Україні 1869 р. була проведена шкільна реформа, що встановлювала обов’язкове початкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але на 1890 р. письменною була лише третина населення. Великим позитивом було те, що австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. У 1881 р. було створене «Руське педагогічне товариство», яке перейняло від «Просвіти» піклування про шкільні справи.

Середню освіту в Наддніпрянській Україні здобували в класичних гімназіях, (гуманітарний ухил і давали право вступу в університети), а також реальних училищах (більшої уваги приділяли природничо-математичним дисциплінам, після їх закінчення можна було вступати до політехнічних, технологічних інститутів).

Вищу освіту давали університети Києва, Харкова, Львова. У 1865 р. відкрито Новоросійський університет в Одесі, 1875 р. — у Чернівцях. З відкриттям у Києві 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. З’являються вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки спеціалістів з різних галузей промисловості та духовної сфери (Львівський і Київський політехнічні інститути, Харківський технологічний, ветеринарний інститути тощо). Отже, стан справ з освітою на заході України, зокрема початковою, був помітно кращим. Особливо помітною стає різниця між Наддніпрянською та Західною Україною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. Під владою Росії такі навчальні заклади взагалі були відсутні.

Розвиток науки. Здобутки видатних вітчизняних науковців. У цей час в Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Ілля Мечников відкрив явище фагоцитозу, разом з М. Гамалією створив в Одесі першу в Російській імперії й другу в світі бактеріологічну станцію, згодом переїхав до Парижа і став там першим лавреатом Нобелівської премії, який походив з України. Іван Пулюй відкрив випромінювання, за що в 1901 р. В. Рентген, оскільки першим опублікував матеріали, отримав щойно засновану Нобелівську премію з фізики. І. Пулюй разом з П. Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким перші переклали українською мовою з староєврейської Псалтир і з грецької — Євангеліє. О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості та рівноваги механічних систем. Д. Заболотний брав участь у боротьбі з чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами далеко за межами країни, за що був нагороджений багатьма іноземними нагородами. Видатним авіатором, який першим запропонував побудувати авіаносець був Л. Мацієвич. Гірничий інженер Л. Лутугін створив геологічну карту Донбасу. Велику роль у розвитку металургії відіграли відкриті С. Реформатським хімічні реакції металоорганічного синтезу. Велика заслуга у вивченні мінеральних багатств України належить Володимирові Вернадському.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив Володимир Антонович. Його найкращим учнем був Михайло Грушевський, який розпочав видавати свою найбільшу працю 10-томну «Історію України-Руси». М. Костомаров був засновником народницького напряму української історіографії. Тритомна «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького звернула увагу широких читацьких мас своїм багатющим матеріалом і новими підходами. З Харковом пов’язана діяльність іншого визначного історика Д. Баталія. Широкою популярністю користувалися праці з історії України Олександри Єфименко. Великий авторитет мали мовознавчі праці О. Потебні. Письменник і громадський діяч Борис Грінченко видав чотиритомний «Словник української мови», який і досі має великий авторитет. Агатангел Кримський довів український характер мови давнього Києва, а також був видатним сходознавцем, вільно володів понад 60-ма мовами. Видатним українським антропологом, археологом, етнографом і фольклористом був Ф. Вовк.

Розвиток літератури. Умови для розвитку української літератури та мистецтва були вкрай несприятливі, особливо у Наддніпрянській Україні. Але українські письменники говорили зрозумілою народові мовою, оповідали про добре відоме йому, були порадниками. Творчість Т. Шевченка дала потужний поштовх розвиткові українського художнього слова. Видатним явищем була діяльність П. Куліша, зокрема його перший національний історичний роман «Чорна рада». Реалізм у художній прозі був започаткований Марією Вілінською, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Першою соціальною повістю вважається її «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпосницький лад. Соціально-психологічними мотивами позначена творчість І. Нечуй-Левицького («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря») та Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Видатних здобутків у літературі досягла Леся Українка (поезія, драматичні поеми «Бояриня», «Лісова пісня», «Оргія», «У пущі», «Камінний господар»). Літературна і наукова спадщина Івана Франка становить близько 5 тис. різноманітних праць. Він відзначився і в поезії («Каменярі», «Не пора», збірка «Зів’яле листя», поема «Мойсей»), і в прозі («Перехресні стежки»), і в драмі («Украдене щастя»), і в перекладах, і в наукових працях.

Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм, одним з перших почав писати твори цього напряму поет М. Вороний). Своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тому, що він став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський («Fata Morgana», «Intermezzo», «Тіні забутих предків»). Манеру Василя Стефаника характеризує психологізм, сувора простота викладу, стислість (новели «Новина», «Камінний хрест»). Одним з найпопулярніших письменників того часу був Володимир Винниченко, який обрав реалістичний напрям (оповідання «Краса і сила», «Солдатики», роман «Чесність з собою», п’єси «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх»). У поезії значних висот досяг Олександр Олесь (Кандиба).

Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Розвиток театрального мистецтва. Процес становлення професійного театру. Величезних здобутків досягла українська драматургія. Популярними п’єсами, які роками не сходили і не сходять з театральних підмостків, відзначилися Михайло Старицький («Не судилося», «За двома зайцями», «Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса осі виїсть», «Глитай, або ж Павук») і особливо Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта»). У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлизаветграді почала працювати перша українська професійна трупа, він був режисером і актором. М. Старицький став директором української трупи, до якої входили видатні українські актори, корифеї театру Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. У 1906 р. М. Садовський у Полтаві створив перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва.

Розвиток музичного мистецтва. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» поклала початок новій українській опері. Генієм української музики став Микола Лисенко, який підніс українське музичне мистецтво на небувало високий рівень. Він створив низку опер: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», «Наталка Полтавка», перші дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький». Народні пісні в обробці М. Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича, Кирила Стеценка все ширше використовували професійні співаки та хорові колективи. Найкращою співачкою тогочасного світу музична критика називала Соломію Крушельницьку — за красу чистого та сильного голосу (сопрано) і визначні акторські здібності. У її репертуарі було близько 60 опер, голос С. Крушельницької чули найкращі оперні театри світу. У 1862-1863 рр., було написано твір, який став національним, а тепер державним гімном України — «Ще не вмерла України...». Авторами його були поет, вчений-фольклорист П. Чубинський і композитор М. Вербицький.

Розвиток архітектури. Розмах будівництва внаслідок зростання чисельності населення міст, потреба в нових приміщеннях дала поштовх для розвитку архітектури. За участю Олександра Беретті в Києві було збудовано Володимирський собор (1862-1896 рр., архітектори Ю. Бернгардт, К. Маєвський), спроектовано ряд будинків на Володимирській вулиці. Архітектор Павло Альошин спланував будинок Педагогічного музею, в якому згодом перебувала Українська Центральна Рада. І. Левинський спроектував будинок страхового товариства «Дністер» у Львові (1905-1906 рр.). Поширюється український стиль, виразником якого був Василь Кричевський. Найвдаліше він втілився в будинкові Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей, 1903-1908 рр.). Видатними архітектурними пам’ятками є будинок Національної опери України (1901 р.), будинок з химерами в Києві (1901-1903 рр., архітектор В. Городецький), його ж (у співавторстві з у С. Валовським) - Миколаївський костел у Києві (1899-1909 рр.), будівля оперного театру в Одесі, 1883-1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях (1864-1873 рр., архітектор Й. Главка, нині — Національний університет), у Харкові - Свято-Благовіщенський кафедральний собор, 1888-1901, архітектор М. Ловцов і прибутковий будинок Аладьїна, 1912 р., архітектор Ю. Цауне та інші.

Розвиток образотворчого мистецтва. Нові риси з’явилися у скульптурному мистецтві. Леонід Позен створив композиції «Переселенці», «Запорожець у розвідці», пам’ятник І. Котляревському в Полтаві. Високим мистецьким рівнем вирізняються пам’ятники Б. Хмельницькому в Києві Михайла Микешина (1888 р.), Адаму Міцкевичу у Львові, 1899-1904 рр., скульптор А. Попель. Символом сучасного Донецька (тодішня Юзівка) стала «Пальма Мерцалова», 1895 р., автори О. Мерцалов, Ф. Шпарін.

Визначне місце в українському мистецтві належить живописові. Одним з найяскравіших майстрів побутового жанру був Микола Пимоненко, який майже не відходив від тем сільського життя («Святочне ворожіння», 1888 р., «Сінокіс», 1900 р.). Значний внесок у розвиток побутового жанру зробили Киріяк Костанді («Гуси», «В люди (На заробітки)», «Старенькі») і Корнило Устиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела»). Знаменитою є картина Миколи Ярошенка «Всюди життя». Видатними представниками портретного живопису були Іван Труш («Портрет Лесі Українки», 1900 р., «Дніпро біля Києва», 1910 р.) і Олександр Мурашко («Дівчина в червоному капелюсі», 1902-1903 рр.). Майстром українського краєвиду називають Архипа Куїнджі («Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»). Вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського («Козаки в степу», 1890 р., «Весняний день в Україні», 1883 р.). Класичною є картина І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880-1891 рр.).

Українські підприємці-благодійники. Діяльність меценатів і їхній вплив на розвиток культури. Поступ української культури був пов’язаний з діяльністю деяких підприємців, таких, як родини Терещенків, зокрема Микола Терещенко, Симиренків, особливо Василь Симиренко, Ханенків (Богдан Ханенко, а також Варвара, засновники музею), які були відомими меценатами, віддавали значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров’я, матеріально допомагали діячам української культури. Традиції меценатства наприкінці XIX — на початку XX ст. підтримував Євген Чикаленко, який величезну частку своїх коштів надав на благодійні потреби, допоміг дуже багатьом діячам української культури.

Релігія і церква. У житті кожного народу релігія та церква відіграють важливу роль. Православна церква стала на Наддніпрянщині знаряддям підкорення українського народу. На Київському митрополичому престолі уже в XIX ст. не було жодного українця. На початку XX ст. українці добилися деяких послаблень, наприклад, у 1906 р. було видано Біблію українською мовою. Але ці локальні перемоги не міняли суті справи. Відірваність офіційної церкви від запитів народу сприяло поширенню в Україні різних релігійних сект. Протилежну роль відігравала церква в Галичині. Їй належить видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях. Особливо зросла роль Української греко-католицької церкви, коли її в 1900 р. очолив митрополит Андрей Шептицький. На Буковині церква була під сильним румунським впливом. На Закарпатті греко-католицька церква була опорою українства. У православній церкві Буковини та Наддніпрянщини були священники нижчої ланки, які намагалися її відродити як національну.

Отже, українська культура в другій половині XIX — на початку XX ст. успішно розвивалася, продовжувала духовні пошуки народу попередньої доби, незважаючи на численні перешкоди, завойовувала світове визнання.

Хронологічний довідник

1856-1857 рр. — видання Пантелеймоном Кулішем «Записок про Південну Русь» у двох томах, своєрідної енциклопедії українознавства, що врятувала від забуття цілу низку шедеврів нар. епосу.

1857 р. — створення П. Кулішем укр. граматики («кулішівки»), яка нормувала укр. орфографію і склала основу суч. укр. орфографії.

Видання першого укр. іст. роману — «Чорна рада» П. Куліша.

1859 р., 11 жовтня — відкриття в Києві першої у Рос. імперії недільної школи.

1859-1861 рр. — «азбучна війна» у Галичині, успішна протидія укр. інтелігенції спробі австр. влади запровадити латинську абетку для укр. мови.

1860 р., 27 січня — перше повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

1861 р., 10 (22) травня — перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі.

1862 р. — Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України...», який наступного року був покладений на музику Михайлом Вербицьким, згодом став нац. і держ. гімном України.

1862-1882 (1896) рр. — спорудження в Києві Володимирського собору (архітектор О. Беретті та інші).

1864 р., 29 березня (10 квітня) — початок діяльності у Львові з ініціативи народовців першого укр. професійного театру при т-ві «Руська бесіда» на чолі з Омеляном Бачинським.

1864-1873 (1882) рр. — спорудження будинку резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (Й. Главка).

1865 р., 1 (13) травня — відкриття на базі ліцею в Одесі четвертого в Україні ун-ту, який отримав назву Новоросійський (з 1920 р. — Одеський).

1867 р. — вихід у Петербурзі першого посмертного видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

1869 р. — шкільна реформа на західноукраїнських землях.

1870 р. — відкриття перших жіночих гімназій.

1871 р. — відкриття в Києві першого в Україні дитячого садка-пансіонату.

1874 р. — відкриття Глухівського вчительського ін-ту, першого в Україні.

1875 р., 4 жовтня — заснування у Чернівцях п’ятого на укр. землях ун-ту, викладання велося нім. мовою.

1877 р. — реорганізація Львівської техн. академії на Львівський політехнічний ін-т.

1878 р. — зародження вищої освіти для жінок. Відкриття в Києві Вищих жіночих курсів.

1881 р. — створення укр. громадськістю у Львові «Руського педагогічного товариства» (згодом — товариство «Рідна школа»), до якого перейшли від т-ва «Просвіта» шкільні справи.

1882 р., 27 жовтня — перший виступ (Єлисаветград, п’єса «Наталка Полтавка») пересувного професійного укр. театру (Т-во укр. акторів), заснованого Марком Кропивницьким.

1884 р. — новий університетський статут у Рос. імперії. Ліквідував автономію, ставив ун-ти під контроль попечителів навчальних округів.

1884(1883) - 1887 рр. — спорудження в Одесі театру опери та балету (архітектори Ф. Фельнер, Г. Гельмер).

1885 р., 15 (27) вересня — відкриття у Харкові Південноросійського технологічного інституту — першого вищого техн. навчального закладу в Наддніпрянській Україні.

1886 р. — відкриття в Одесі за ініціативою Іллі Мечникова та Миколи Гамаії першої в Рос. імперії та другої в світі бактеріологічної станції.

1888 р., 11 (23) червня — відкриття у Києві пам’ятника Богданові Хмельницькому (скульптор Михайло Микешин, архітектор В. Ніколаєв).

1892 р. — видання в Петербурзі першого тому «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького. Другий і третій томи вийшли в 1896-1897 рр.

1894 р. — відкриття катедри історії України в Львівському ун-ті, очолив М. Грушевський.

1896 р. — підприємець і меценат Микола Терещенко пожертвував 100 тис. рублів на потреби освіти в Києві.

Відкриття В. Хвойкою перших пам’яток трипільської к-ри.

1898 р. — видання у Львові першого тому «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (усього до 1937 р. вийшло 10 томів).

1899 р. — установлення за ініціативою Христини Алчевської на території її садиби в Харкові мармурового бюсту Тараса Шевченка (скульптор В. Беклемішев) — першого пам’ятника письменникові в Україні.

1899-1901 рр. — спорудження в Києві Міського театру (тепер Нац. опера України, В. Шретер).

1900 р., 17 грудня (за новим стилем) — УГКЦ очолив Андрей Шептицький (до 1 листопада 1944 р.). Інтронізація відбулася у соборі св. Юра 17 січня 1901 р.

1902-1903 рр. — спорудження в Києві архітектором Владиславом Городецьким на вулиці Банковій, 10 житлового будинку («будинок з химерами»), визначна пам’ятка архітектури.

1903 р. — видання Британським Біблійним товариством Біблії укр. мовою (переклад Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя). Перше повне видання Священного писання укр. мовою.

1906 р., 15 вересня — створення (початок роботи) Миколою Садовським у Полтаві першого укр. стаціонарного професійного театру на Наддніпрянщині.

1906 р. — перше на Наддніпрянщині видання Біблії укр. мовою.

1906-1912 рр. — спорудження Троїцького собору Почаївської лаври (архітектор Олексій Щусєв, художник Микола Реріх),

1907 р., 11 травня — створення в Києві Укр. наук. т-ва, в якому працювали найвидатніші укр. вчені. Головою обрали М. Грушевського.

1907 р., весна — переїзд укр. стаціонарного професійного театру з Полтави до Києва. Організатор — Микола Садовський, провідна драматична актриса — Марія Заньковецька.

1907 р. — дозвіл Синоду на викладання укр. мовою в церковно-парафіяльних школах на Поділлі.

Вихід першого повного видання творів Т. Шевченка за редакцією Василя Доманицького.

1907-1909 рр. — видання «Словаря української мови» під редакцією Б. Грінченка.

1908 р. — присвоєння Нобелівської премії ученому з України І. Мечникову.

1909 р. — заборона рос. уряду викладання укр. мовою у тих школах, де в період революції воно було запроваджене.

Зйомки перших в Україні короткометражних ігрових кінофільмів.

Видання на Поділлі збірника проповідей укр. мовою.

1913 р., 27 серпня (9 вересня) — вперше в світі пілотом Петром Нестеровим у небі над Києвом була виконана на літаку «мертва петля» — одна з фігур вищого пілотажу («петля Нестерова»).

Персоналії

Баталій Дмитро (7.11.1857, Київ - 9.02.1932, Харків) — видатний укр. історик і гром. діяч. Вищу освіту здобув на іст.-філол. ф-ті Київського і Харківського ун-тів. З 1883 Б. працював у Харківському ун-ті (1906-1910 — ректор), очолював створену в Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Ін-т історії укр. к-ри, Ін-т Т. Шевченка, Центр, архівне управління УСРР. У 1914-1917 — голова Харківської міської думи. У 1918 Б. був членом комітету для заснування УАН і одним з перших дванадцяти академіків, згодом — член Президії ВУАН. Автор понад 200 праць, що стосуються переважно історії Слобідської, Лівобережної та Пд. України XV-XVIII ст. Гол. роботами Б. є «Магдебурзьке право в Лівобережній Малоросії» (1892), «Українська старовина» (1896), «Історія міста Харкова» (спільно з Д. Міллером, 1905-1906, усі — рос. мовою), «Історія Слобідської України» (1918), «Нарис української історіографії» (тт. І-ІІ, 1923-1925), «Український мандрівний філософ Г. С. Сковорода» (1926), «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928) та ін.

Беретті Олександр (15(27).04.1816, Петербург - 6(18).06.1895, Київ) — укр. і рос. архітектор італійського походження. Син Вікентія Беретті. Навчався у Петербурзькій AM (1827-1837), її академік з 1840. Б. спорудив у Києві в стилі класицизму анатомічний театр (1851-1853, тепер Музей медицини України), першу київську гімназію (1852, нині гуманітарний корпус ун-ту), реальне училище (1878, тепер Дитячий муз. театр) та ін. Співавтор проекту Володимирського собору.

Васильківський Сергій (19.10.1854, Ізюм, тепер Харківська обл. - 7.10.1917, Харків) — видатний художник. 1876-1885 навчався у Петербурзькій AM, з 1886 удосконалював свою майстерність у Франції, Італії, Великій Британії. Багато творів В. присвячені героїчному минулому укр. народу — «Сутичка запорожців з татарами» (1892), «Козак у степу» (1905), «Запорожець на розвідці», «Похід козаків» (1917) та ін. В. — автор численних пейзажів («Весна в Україні», 1883, «Козача левада», 1893, «Дніпровські плавні», 1896 тощо) і жанрових картин («Козак і дівчина», 1894, «Ярмарок у Полтаві», 1912 та ін.). Разом з М. Самокишем і Д. Яворницьким створив альбом «З української старовини» (1900) та «Мотиви українського орнаменту» (1912). Твори В. зберігаються в музеях Києва, Харкова, Одеси, Сум, Москви та ін. міст.

Вербицький Михайло (1815, с. Улючі побл. Перемишля, нині у Польщі - 7(19).12.1870, с. Млини, тепер у Польщі) — визначний композитор, хоровий диригент, священник. Середню муз. освіту здобув у Перемишлі та Львові. Керував хором ставропігійного ін-ту в Львові. З 1852 був священником у с. Млини. В. — автор оперет «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849), мелодрами «Підгоряни» (1864), хорів «Заповіт», «Поклін», «Думка», 12 симфоній-увертюр (1855-1865), солоспівів, двох полонезів, вальсу, 36 релігійних композицій. 1863 написав музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», що став нац. гімном України (з 15.01.1992 — держ. гімн України).

Винниченко Володимир (26.07(7.08). 1880, Єлисаветград, нині Кіровоград - 6.03.1951, Мужен, побл. Канн, південь Франції) — видатний гром.-політ. і держ. діяч, визначний письменник. Екстерном склав іспити за юрид. ф-т Київського ун-ту, під час навчання займався рев. діяльністю, був арештований. 1906-1914 змушений періодично жити в еміграції. У 20-х рр. поселився у Франції, де займався переважно літ. діяльністю. У роки нацистської окупації Франції був ув’язнений у концтаборі. Автор понад 100 оповідань (перше «Краса і сила», 1902), 14 романів («Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», 1921-1924, «На той бік», 1923, «Поклади золота», 1926, «Слово за тобою, Сталіне!», 1951), 23 п’єс («Щаблі життя», 1907, «Чужі люди», 1910, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», 1911, «Гріх», 1918, спогадів «Відродження нації» (1920, тт. 1-3), публіцистики, щоденникових записів, понад 100 картин і багатьох ін. творів.

Вовк Федір (17.03.1847, с. Крячківка, тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл. - 30.06.1918, Гомель, нині Білорусь) — видатний антрополог, етнограф і археолог. Навчався у Новоросійському (Одеса) і Київському ун-тах. Як учасник київської Громади зазнав переслідувань з боку царської влади, 1879 змушений емігрувати у Францію, де перебував до 1905. Брав участь в археологічних розкопках на Київщині та Волині, проводив антропологічні дослідження на Галичині й Буковині. З 1917 — проф. Петербурзького ун-ту. Автор близько 200 наук. праць, найважливіші з них: «Українці в антропологічному відношенні» (1906), «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини, Угорщини» (1908), «Український народ в його минулому і сучасному» (1916), «Етнографічні особливості українського народу» (1916). Наприкінці 1917 Київський ун-т обрав В. проф. географії й антропології, але учений помер по дорозі в Київ, не встигнувши обійняти посади.

Вовчок Марко (спр. Вілінська-Маркович Марія; 10(22).12.1833, маєток Єкатерининське, Орловська губ., нині побл. с. Казаки Єлецького р-ну Липецької обл., РФ - 28.07(10.08).1907, хутір Долинськ, тепер у складі Нальчика, РФ) — визначна письменниця польсько-російсько-українського походження. Дружина О. Марковича (1851-1867), згодом — Лобача-Жученка. Навчалася у Харківському пансіоні (1846-1848). М. В. 1851-1858 вивчала укр. мову, побут, фольклор в Україні, вел. допомогу надав чоловік і П. Куліш. 1859-1867 мешкала за кордоном. Авторка «Народних оповідань» (тт. 1-2, 1857, 1862), перекладів, романів і повістей укр. і рос. мовами. М. В. піднесла на вищий щабель розповідну манеру в укр. прозі, вплинула на розвиток укр. л-ри другої пол. XIX ст.

Глібов Леонід (21.02(5.03). 1827, с. Веселий Поділ, нині Семенівського р-ну Полтавської обл. - 29.10(10.11).1893, Чернігів) — видатний письменник, гром. діяч, педагог. З 1858 мешкав у Чернігові, активний член місцевої Громади. Г. 1861-1863 редагував «Чєрніговскій лісток», містячи в ньому чимало матеріалів укр. мовою. З 1867 поет був директором чернігівської земської друкарні. Найважливіші твори Г. — байки (понад 100). Написав письменник також вірш «Журба» («Стоїть гора високая»), покладений на музику М. Лисенком, став нар. піснею. Г. — автор кількох десятків віршованих загадок для дітей, комедії «До мирового» (1862) та ін.

Гнатюк Володимир (9.05.1871, с. Велеснів, тепер Монастириського р-ну Тернопільської обл. - 6.10.1926, Львів) — видатний фольклорист, етнограф, літературознавець, гром. і культ. діяч. Закінчив філос. ф-т Львівського ун-ту (1898). Дійсний член НТШ (1899), академік ВУАН (1924). Г. тривалий час був наук. секретарем НТШ, головою його Етнографічної комісії (видав 58 томів етнографічних збірників), директором «Українсько-руської видавничої спілки», редактором «Літературно-наукового вісника», першим професійним ученим-україністом. Автор понад 300 праць з фольклористики, етнографії, історії л-ри, мовознавства, соціології.

Горбачевський Іван (15.05.1854, с. Зарубинці, нині Збаразького р-ну Тернопільської обл. - 24.04.1942, Прага, похований у Шарці побл. Праги) — визначний біохімік, гігієніст, епідеміолог, освітній, гром. і політ. діяч. Закінчив мед. ф-т Віденського ун-ту (1877). Г. першим у світі синтезував сечову кислоту (1882). Проф. Празького ун-ту (1883-1917). Г. уперше в св. практиці створив і очолив міністерство нар. здоров’я (Відень, 1917-1918). Один з ініціаторів створення УВУ (Відень, Прага, 1923-1924, 1931-1935 — його ректор).

Городецький Владислав (23.05(4.06). 1863, с. Шолудьки, тепер Вінницька обл. - 3.01.1930, Тегеран) — визначний архітектор. Закінчив Петербурзьку AM (1890). Представник історизму та модерну. Споруди в Києві: Музей старожитностей і мистецтва (1897-1900), караїмська кенаса (1899-1900), Миколаївський костел (1899—1909), власний будинок Г. — т. зв. будинок з химерами (1901-1903) та ін. З 1920 — за кордоном.

Грушевський Михайло (29.09.1866, Холм, тепер у Польщі - 24.11.1934, Кисловодськ, нині РФ, похований у Києві) — видатний історик, визначний гром.-політ. і держ. діяч. 1886-1890 навчався на іст.-філол. ф-ті Київського ун-ту. 1894 за рекомендацією свого вчителя В. Антоновича переїхав до Львова, де посів катедру укр. історії ун-ту (до 1913), 1897-1913 очолював НТШ, перетворивши його на зразок європейських академій наук. 1895—1913 редагував «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка». Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І. Крип’якевич, І. Джиджора, С. Томашівський, М. Кордуба та ін. 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. «Історія України-Русі» (тт. 1-10, у 13-ти книгах, 1898-1937). Політ. діяльність розпочав у Галичині, ставши 1899 одним із засновників УНДП, 1908 в Києві — ТУП. Г. 1907 організував і очолив Укр. наук. т-во у Києві. Вел. заслуги Г. як ученого, який створив цілісну концепцію укр. іст. процесу, ставлять його в ряд найвизначніших постатей укр. історії.

Гулак-Артемовський Семен (4(16).02.1813, Городище, тепер Черкаська обл. - 5(17).04.1873, Москва) — композитор, співак (баритон) і драм. актор. Навчався у Київській духовній семінарії (1835-1838). М. Глинка запросив Г.-А. як найкращого співака у Придворну співацьку капелу. Соліст імператорської опери (Петербург, 1842-1864), Великого театру (Москва, 1864-1865). Г.-А. — автор першої укр. опери «Запорожець за Дунаєм» (1862, постановка 1863, виконував партію Карася), вокально-хореографічного дивертисменту «Українське весілля» (1851), музики до водевілю «Ніч під Івана Купала» (1852), пісень-романсів та ін.

Заболотний Данило (28.12.1866, с. Чоботарка Подільської губ., тепер с. Заболотне Вінницької обл. - 15.12.1929, Київ) — визначний мікробіолог і епідеміолог. Закінчив природниче відділення фізико-математичного ф-ту Новоросійського (Одеса, 1891) і мед. ф-т Київського (1894) ун-тів. Заразив себе холерою, випробовуючи протихолерну сироватку. З. — директор організованого ним Ін-ту мікробіології та епідеміології (1928-1929). Автор наук. праць, присвячених вивченню чуми, холери, сифілісу, саме йому належить гіпотеза про існування в природі осередків чуми, де зберігаються мікроби в період згасання епідемії. З. створив школу епідеміологів. Академік (з 1922, мікробіологія), президент ВУАН (1928-1929). Президія АН УСРР заснувала премію ім. З.

Заньковецька Марія (спр. Адасовська; 4.08.1860, с. Заньки Чернігівської губ., тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл. - 4.10.1934, Київ) — видатна актриса. З 1882 міняє забезпечене дворянське життя на поневіряння мандрівної актриси. Геніально обдарована сценічно, вокально і пластично, З. 40 років була найкращою укр. актрисою, створила низку образів укр. жінки. Найвидатніші ролі: Харитина, Софія, Тетяна («Наймичка», «Безталанна», «Бондарівна» І. Карпенка-Карого), Наталя («Лимерівна» П. Мирного), Катря, Аза, Проня («Не судилося», «Циганка Аза», «За двома зайцями» М. Старицького), Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Пріська («По ревізії» М. Кропивницького). Велика заслуга З. і в тому, що вона винесла укр. театр. мистецтво за нац. рамки. Відмовилася перейти на імператорську сцену, незважаючи на обіцяні небачені гонорари. З. 1917 очолила нар. театр у Києві, на базі якого 1922 створено театр ім. З., тепер Львівський нац. академічний укр. драм. театр ім. З. Знялася у фільмах «Наталка Полтавка» (1910, Наталка), «Остап Бандура» (1923, матір). Першою удостоєна звання нар. артистки України.

Карпенко-Карий Іван (спр. Тобілевич; 29.09.1845, слобода Арсенівка, тепер у складі с. Веселівка Бобринецького р-ну Кіровоградської обл. - 15.09.1907, Берлін, похований на хуторі Надія, побл. с. Миколаївки тієї ж обл.) — видатний драматург, актор, режисер, театр. діяч. Один з основоположників нового укр. театру. Брат М. Садовського і П. Саксаганського. Разом з М. Кропивницьким 1865 організували аматорський гурток у Єлизаветграді (нині Кіровоград). Виступав у трупах М. Старицького (1883-1884), М. Садовського (1888-1890), один з керівників трупи П. Саксаганського (1890-1907). К.-К. — автор п’єс «Бурлака» (1883), «Бондарівна» (1884), «Безталанна» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Гандзя» (1902), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904) та ін. Ролі: Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Пузир («Хазяїн»), Городничий («Ревізор» М. Гоголя) тощо. К.-К. також автор крит. статей і рецензій в галузі сценічного мистецтва. 1956 відкрито музей-заповідник — «Хутір Надія».

Кобилянська Ольга (27.11.1863, Гура-Гумора на Буковині, нині Гура-Гуморулуй у Румунії - 21.03.1942, Чернівці) — видатна письменниця. Закінчила чотирикласну нім. школу, надалі займалася самоосвітою. З 1891 жила у Чернівцях. Перші літ. спроби були нім. мовою. Укр. світогляд сформувався під впливом творів Т. Шевченка та І. Франка, особистого знайомства з О. Маковеєм, Н. Кобринською та ін. Укр. мовою написані оповідання і повісті, де порушуються проблеми жіночої емансипації («Людина», 1894, «Він і Вона», 1895, «Царівна», 1896, «Некультурна», 1897, «Німба», 1905 та ін.). Згодом тематика творів розширюється: «Земля» (1902), «У неділю-рано зілля копала...» (1909), «Лист засудженого вояка до своєї жінки» (1917), «Вовчиха» (1923), «Апостол черні» (1926) та ін.

Костанді Киріяк (3.10.1852, с. Дофінівка, нині у складі Одеси - 31.10.1921, Одеса) — відомий художник. Закінчив Петербурзьку AM (1882, її академік з 1907). Член Т-ва передвижників. К. — викладач Одеського худ. училища з 1885. Твори: «У хворого товариша» (1884), «В люди» (1885), «Старенькі» (1891), «З пташиного польоту» (1907), «Галки» (1915), портрети та ін.

Коцюбинський Михайло (17.09.1864, Вінниця - 25.04.1913, Чернігів) — видатний письменник і гром, діяч. 1880 закінчив Шаргородське (тепер Вінницька обл.) духовне училище, згодом навчався у духовній семінарії, 1891 при Вінницькому реальному училищі склав іспит на нар. вчителя. Брав участь у гром. роботі, тому був арештований, з 1886 за ним було установлено таємний поліцейський нагляд, який не припинявся протягом всього подальшого життя. На поч. 90-х рр. XIX ст. К. став членом Братства тарасівців. 1897 переїхав у Чернігів, де за винятком кількох років (робота в редакції газети «Волинь», Житомир) мешкав до кінця життя. 1906-1908 очолював у місті т-во «Просвіта». Хворий на серце, К. змушений був кілька разів виїжджати за кордон на лікування. Письменник є одним з найвизначніших представників імпресіонізму в укр. л-рі. Автор численних оповідань і повістей: «Ціпов’яз» (1893), «Хо» (1894), «Цвіт яблуні» (1902), «Сміх» (1906), «Persona grata» (1907), «Intermezzo» (1908), «Fata morgana» (1903-1910), «Тіні забутих предків» (1911), «На острові» (1913) та ін. Твори К. перекладено мовами багатьох народів світу. Відкрито літературно-меморіальний музей письменника у Вінниці (1927) і Чернігові (1934).

Кримський Агатангел (15.01.1871, Володимир-Волинський, тепер Волинська обл. - 25.01.1942, Кустанай, Казахстан) — видатний учений-сходознавець, письменник, історик укр. мови і л-ри. 1892-1896 навчався у Лазаревському ін-ті сх. мов (Москва, де викладав 1898-1918), з 1896 — на іст.-філол. ф-ті Московського ун-ту. З 1918 — проф. Київського ун-ту (до 1941, з перервами). У червні-листопаді 1918 К. був одним з організаторів УАН, до 1928 — її незмінний секретар і голова іст.-філол. відділу (до 1929). 1921-1929 К. очолював Ін-т сходознавства ім. О. Потебні в Києві. У 30-х рр. був практично усунутий від науково-викладацької роботи, 20.07.1941 арештований, помер в ув’язненні (за деякими даними — закатований). Автор наук. праць: «Історія мусульманства» (1904-1912), «Історія арабів і арабської літератури» (1911-1912), «Історія Персії та її письменства» (1923), «Історія Туреччини та її письменства» (тт. 1-4, 1924-1927), «Українська граматика» (тт, 1-2, 1907-1908), «Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О. Шахматовим) та ін. Літ. твори К.: поезії «Пальмове гілля» (тт. 1-3, 1901, 1908, 1922), «Бейрутські оповідання» (1906), роман «Андрій Лагоський» (1905, повністю опублікований 1972), численні переклади. К. — знавець понад 60 іноземних мов.

Кричевський Василь (31.12.1872, с. Ворожба, тепер Лебединського р-ну Сумської обл. - 19.11.1952, Каракас, перепохований у Бавнд-Бруці, штат Нью-Джерсі, США) — визначний художник, архітектор, графік, майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Один з перших членів Укр. AM (1917). К. викладав у Київському худ. ін-ті (1922-1941), емігрував під час рад.-нім. війни. Твори: проекти і худ. оформлення Полтавського губ. земства (1903-1908, тепер обл. краєзнавчий музей), Канівського (тепер Черкаська обл.) музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка» (1936-1938, у співавторстві); картини — «Гребля Квітки-Основ’яненка» (1899), «На Дніпрі» (1900), «Ярмарок» (1913), «Кам’яна баба» (1925), «Сорочинський ярмарок» (1938); книжкова графіка; декорації до вистав Театру М. Садовського і до кінофільмів та ін.

Кропивницький Марко (10(22).05.1840, с. Бежбайраки, тепер с. Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. - 8(21).04.1910, Харків) — визначний драматург, режисер, актор, композитор. 1862—1863 був вільним слухачем Київського ун-ту. К. розпочав сценічну діяльність в аматорському театрі, на професійній сцені з 1871. У жовтні 1882 організував у Єлисаветграді (нині Кіровоград) власну трупу, якій судилося стати основою т. зв. театру корифеїв. Створив школу режисури й акторської майстерності, очолював драм. трупи. К. — автор понад 40 п’єс, зокрема «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» (обидві — 1882), «Чмир» (1890), «Олеся» (1891), «Скрутна доба» (1906) та ін. Як актор створив низку сценічних образів, як композитор писав музику до вистав, автор вокальних дуетів, романсів тощо. Помер у вагоні поїзда.

Крушельницька Соломія (23.09.1872, с. Білявинці, тепер Бучацького р-ну Тернопільської обл. - 16.11.1952, Львів) — видатна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог. Дитинство і юність пройшли у с. Біла, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. (є музей-садиба). 1893 закінчила Львівську консерваторію, 1893-1896 удосконалювала свою майстерність у Мілані (Італія). Протягом двох десятиліть з величезним успіхом співала на оперних сценах провідних театрів світу (Львів, Одеса, Варшава, Петербург, Париж, Каїр, Рим, Мілан, Буенос-Айрес). Виконала бл. 60 партій у найкращих св. операх. Вершиною вокальної майстерності К. стало виконання партії Мадам Батерфляй в однойменній опері Дж. Пуччині. Пропагувала за кордоном укр. нар. пісні та твори укр. композиторів. К. разом з Е. Карузо, Т. Руффо, Ф. Шаляпіним вважалися найкращими оперними співаками у світі на поч. XX ст. 1939 повернулася в Україну, викладала вокал у Львівській консерваторії (з 1946 — проф.).

Куїнджі Архип (13.01.1841, Маріуполь, нині Донецької обл. - 24.07.1910, Петербург) визначний художник, педагог. Член Т-ва передвижників з 1875, академік Петербурзької AM з 1893. К. — автор картин «Українська ніч» (1876), «Вечір на Україні» (1878), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Захід сонця в степу» (бл. 1900), «Нічна» (1905-1908). 1995 створено міжнародний фонд ім. А. Куїнджі в Маріуполі.

Леонтович Микола (13.12.1877, с. Монастирок Брацлавського пов. Подільської губ., тепер Немирівського р-ну Вінницької обл. - 23.01.1921, с. Марківка, нині Теплицького р-ну Вінницької обл.) — визначний композитор, гром. діяч, педагог. 1899 закінчив Кам’янець-Подільську (нині Хмельницька обл.) духовну семінарію, 1904 у Петербурзі екстерном склав іспит на звання регента. Уперше в Україні організував хор залізничників на станції Гришине (тепер Красноармійськ Донецької обл.), протягом 10 років викладав співи, арифметику і географію у Тульчинському (нині Вінницька обл.) жіночому єпархіальному училищі. З 1918 жив у Києві, викладав хорову справу на диригентському ф-ті Київського муз.-драм. ін-ту ім. М. Лисенка, брав активну участь у розбудові укр. муз. к-ри. Став жертвою політ. терору, убитий співробітником НКВС (ВЧК) у домі свого батька. Л. — автор понад 150 хорових обробок укр. нар. пісень, серед яких «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Ой, з-за гори кам’яної», всесвітньовідомий «Щедрик», хорових поем «Легенда», «Моя пісня» та ін., церк. хорів, опери «На русалчин Великдень» (1919-1920, закінчив, відредагував і оркестрував М. Скорик).

Лисенко Микола (22.03.1842, с. Гриньки Кременчуцького пов. Полтавської губ., нині Глобинського р-ну Полтавської обл. - 6.11.1912, Київ) — видатний композитор, етнограф, диригент, піаніст, педагог, гром. діяч. Навчався на природничому відділі фізико-математичних ф-тів Харківського (1859-1860) і Київського (1860-1864) унтів, кандидат природничих наук. 1867-1869 навчався музики у Лейпцигу (Німеччина), 1874-1875 удосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 мешкав у Києві, працював учителем гри на фортепіано, 1904 відкрив власну муз.-драм. школу (найкращі учні — К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць, М. Микиша та ін.). Активний член Київської Громади. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицем Л. 1905 створив муз. т-во «Боян». 1908-1912 — голова ради правління «Українського клубу». 1907 на деякий час був арештований. Залишив чималу етнографічну спадщину. Л. створив класичні обробки нар. пісень, написав понад 80 вокальних і фортепіанних творів, музику до творів Т. Шевченка «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус», «Радуйся, ниво неполитая» та ін. Композитор є автором опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883), «Тарас Бульба» (1880-1890), «Наталка Полтавка» (1889), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1883), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці» (1872), які стали основою укр. нац. оперного мистецтва.

Мечников Ілля (15.05.1845, с. Іванівка Куп’янського пов. Харківської губ., тепер Харківської обл. - 15.07.1916, Париж) — видатний біолог. Закінчив фізико-математичний ф-т Харківського ун-ту, склавши всі іспити естерном (1864). М. — проф. зоології та порівняльної анатомії Новоросійського ун-ту (Одеса, з 1870). Разом з М. Гамалією заснував першу в Рос. імперії й другу в світі бактеріологічну станцію (Одеса, 1886). М. 1888 переїхав до Парижа, де організував лабораторію при Пастерівському ін-ті й керував нею до смерті. Саме М. належить авторство комерційного способу виробництва кефіру. За відкриття явища фагоцитозу (1882) йому присуджена Нобелівська премія (1908).

Микешин Михайло (9(21).02.1835, с. Платоново Смоленської губ., тепер у РФ - 19(31).01.1896, Петербург) — рос. скульптор і графік. За походженням білорус. Навчався у Петербурзькій AM (1852-1858). М. був у дружніх взаєминах з Т. Шевченком, залишив спогади про нього. За його проектами створено пам’ятники Б. Хмельницькому в Києві (1879-1888), адміралам В. Корнілову (1895) і П. Нахімову (1898) в Севастополі. М. — автор ілюстрацій до творів Т. Шевченка і М. Гоголя.

Мирний Панас (спр. Рудченко; 1(13).05.1849, Миргород, нині Полтавська обл. - 28.01.1920, Полтава) — видатний письменник, гром.-культ. діяч. Закінчив Гадяцьке пов. училище (1863). 1871 переїхав до Полтави, де працював на держ. службі майже до кінця життя, дослужившись до чину дійсного статського радника (1914). М. — автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880, у співавторстві з братом І. Рудченком, псевд. І. Білик), «Повія» (1883-1884), повістей «Лихі люди» («Товариші», 1877), «Голодна воля» (опублікована 1940), «Лихо давнє і сьогочасне», «Серед степів» (1903), драми «Лимерівна» (1883), малої прози, перекладів, зокрема «Слова о полку Ігоревім», «Короля Ліра» В. Шекспіра та ін. М. став літ. учителем наступних поколінь укр. письменників.

Нестеров Петро (1887 - 26.08(8.09).1914, побл. Жовкви, тепер Львівська обл.) — рос. пілот. Основоположник вищого пілотажу. 1912-1914 служив у Києві. Н. першим увів крени на віражі, виконав ряд фігур вищого пілотажу, у тому числі в небі над Києвом 27.08(7.09).1913 «мертву петлю» (петля Н.). Підготував і очолив перший груповий політ літаків за маршрутом Київ — Ніжин (нині Чернігівська обл.) — Київ. Н. — учасник Першої св. війни, штабс-капітан. Загинув у повітряному бою, вперше застосувавши таран.

Нечуй-Левицький Іван (спр. Левицький; 13(25).11.1838, Стеблів Київської губ., тепер смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. - 15.04.1918, Київ) — видатний письменник. Закінчив Київську духовну академію (1865), учителював, 1885 вийшов у відставку й оселився у Києві. Н.-Л. — автор романів «Хмари» (1874), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), повістей «Причепа» (1869), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1888), «Не той став» (1896), «Гетьман Іван Виговський» (1899), низки оповідань, зокрема циклу «Баба Параска та баба Палажка» (1874-1908), драм. творів, казок, дитячих сценок, праць з історії й етнографії. Брав участь (разом з П. Кулішем та І. Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії укр. мовою (Відень, 1903). Письменник обстоював ідею укр. нац. л-ри, твореної поза чужими впливами і стверджував «непотрібність рос. л-ри для України». У творах Н.-Л. широко використовував нар. мову.

Олесь Олександр (спр. Кандиба; 5.12.1878, с. Білопілля Харківської губ., тепер Сумська обл. - 22.07.1944, Прага) — видатний поет. Батько О. Ольжича. Навчався у Харківському ветеринарному ін-ті. О. з 1911 мешкав у Києві, працював в укр. пресі та видавництві «Лан». З 1919 — в еміграції, Будапешті, Відні, а з 1924 — у Празі. О. — автор зб. віршів «З журбою радість обнялася» (1907), «Поезії» (1909), «Драматичні етюди» (1914), «Чужиною» (1919), «Минуле України в піснях. Княжі часи» (1930), «Поезії» (1931), «Кому повім печаль мою», драми «Земля обітована», численних драм. етюдів, поем, перекладів та ін. Вірш поета «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов’ї») став нар. піснею.

Пимоненко Микола (9.03.1862, Київ - 26.03.1912, там же) — видатний художник і педагог. Закінчив Петербурзьку AM 1884 (1904 став її академіком). Викладав у Київській рисувальній школі М. Мурашка, 1900 став співзасновником і викладачем Київського худ. училища. З 1899 — член Т-ва передвижників. П. один з перших в укр. живописі зумів поєднати побутовий жанр з поет. нац. пейзажем. Автор понад 700 картин і рисунків, найвідоміші з них: «Святочне ворожіння» (1888), «Весілля в Київській губернії» (1891), «Свати» (1892), «Ворожіння» (1893), «Жнива» (1896), «Ярмарок» (1898), «Жертва фанатизму» (1899), «Ревнощі» (1901), «Українська ніч» (1906), «Збирання сіна на Україні» (1907), «Суперниці. Біля колодязя» (1909), «Гопак» (1910).

Потебня Олександр (10(22).09.1835, с. Гаврилівка, тепер с. Гришине Роменського р-ну Сумської обл. - 29.11(11.12). 1891, Харків) — видатний філолог. Закінчив іст.-філол. ф-т Харківського ун-ту (1856), його проф. (з 1875). Засновник т. зв. психологічного напряму в укр. мовознавстві, у своїх працях гостро виступав проти асиміляції українців. Автор праць «Думка і мова», «Записки про малоруське наріччя» (1870), «Із записок з російської граматики» (тт. 1-2, 1874, т. 3, 1899, т. 4, 1941), «Мова і народність» (1895) та ін. П. належать також праці з фольклору й етнографії, переклади та ін.

Пулюй Іван (Пульгуй; 2.02.1845, Гримайлів Скалатського пов., тепер Гусятинського р-ну Тернопільської обл. - 31.01.1918, Прага) — видатний фізик, винахідник, перекладач, гром. діяч. Закінчив фізико-математичний відділ філос. ф-ту Віденського ун-ту (1872), навчався у Страсбурзькому (тоді Німеччина, тепер Франція, 1875—1877) ун-ті. Особливе місце в наук. діяльності П. займає відкриття ікс-променів, які пізніше в деяких країнах отримали назву рентгенівських (1883, «лампа Пулюя»). Працював у Празькому (нім.) політехнічному ін-ті (проф. 1884-1916, ректор 1889-1890, декан першого в Європі електротехнічного ф-ту з 1902). П. — автор понад 50 наук. праць укр., нім. і англ. мовами. Разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав з давньоєврейської мови Псалтир і з давньогрецької — Євангеліє.

Рєпін Ілля (24.07(5.08). 1844, Чугуїв, нині Харківська обл. - 29.09.1930, Куоккала, Фінляндія, тепер смт Рєпіно, Ленінградська обл., РФ) — видатний художник. Навчався у Петербурзькій AM (1864-1871), був її проф. (1894-1907), ректором (1898-1899). Член Т-ва передвижників з 1878. На укр. тему написав твори: «Українська селянка» (1880), «Вечорниці» (1881), «Портрет Т. Шевченка» (1888), «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891), «Чорноморська вольниця» (1908). Р. підтримував укр. малярів, у нього навчалися М. Пимоненко, О. Мурашко. Із захопленням писав про укр. мистецтво.

Садовський Микола (спр. — Тобілевич; 13.12.1856, с. Кам’яне-Костувате Бобринецького пов. Херсонської губ., тепер Братського р-ну Миколаївської обл. - 7.02.1933, Київ) — видатний актор і режисер, один із засновників укр. професійного театру. Брат І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського. Навчався у Єлисаветградському (нині Кіровоград) реальному училищі, покинув, пішов добровольцем на рос.-тур. війну 1877-1878, продовжував військ. службу до 1881. З цього часу став актором. 1888 С. разом із М. Заньковецькою заснував власну трупу, яку очолював 10 років. 1898 об’єднався з трупою П. Саксаганського, 1900 до них приєдналася і театр. група М. Кропивницького, з тріумфом виступали містами України. 1905-1906 С. очолював у Львові театр «Руська бесіда». 1907 разом із М. Заньковецькою створив у Києві перший стаціонарний укр. професійний театр (працювати почав 15.09.1906 у Полтаві, до 1919). Після перемоги більшовиків емігрував, 1921-1926 жив в Ужгороді та Празі, завдяки клопотанню Г. Юри і О. Ватулі одержав дозвіл на приїзд в Україну. С. — неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, виконував численні ролі (Назар Стодоля, Богдан Хмельницький, Тарас Бульба, Сава Чалий, Мартин Боруля, Пузир, Городничий та ін.) в п’єсах Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Гоголя, Лесі Українки. Залишив спогади «Спомини з російсько-турецької війни» (1917), «Мої театральні згадки» (1907-1929).

Саксаганський Панас (спр. — Тобілевич; 15.05.1859, с. Кам’яне-Костувате Бобринецького пов. Херсонської губ., тепер Братського р-ну Миколаївської обл. - 17.09.1940, Київ) — видатний актор, режисер, театр. діяч. Брат І. Карпенка-Карого і М. Садовського. Закінчив у Єлисаветградське (нині Кіровоград) реальне училище. 1883 розпочав творче життя на сцені укр. театру під керівництвом М. Старицького і М. Кропивницького. 1890—1898 разом з І. Карпенком-Карим очолював власну трупу, згодом грав у різних театр. об’єднаннях. С. 1918 заснував Нар. театр у Києві (тепер Львівський нац. академічний театр ім. М. Заньковецької). Нар. артист СРСР (1936). Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досяг у комедіях І. Карпенка-Карого. Зіграв понад 100 ролей як комедійного, так і драм. репертуару, найкращі з них — Мартин Боруля, Феноген, Копач, Гнат Голий (п’єси І. Карпенка-Карого), Голохвостий (М. Старицького), Франц Моор (Ф. Шиллера). Свої думки про створення сценічного образу С. виклав у статті «Моя робота над роллю».

Самокиш Микола (Самокиша; 25.10.1860, Ніжин, тепер Чернігівської обл. - 18.01.1944, Сімферополь) — визначний живописець і графік. Навчався у Петербурзькій AM (1979-1985, її академік з 1890, викладач — 1912-1917) і в Парижі (1886-1889). С. разом із Сергієм Васильківським створили альбоми «З української старовини» (1900), «Мотиви українського орнаменту» (1912). Брав участь у розписах Полтавського будинку земства (тепер краєзнавчий музей).

Симиренко Василь (7.03.1835, с. Мліїв Київської губ., тепер Черкаської обл. - 17.12.1915, Київ) — промисловець, інженер-конструктор, технолог, визначний меценат укр. к-ри. Закінчив Паризький політехнічний ін-т. Побудував власну цукроварню у с. Сидорівка Канівського пов. Київської губ., поставив її на високий технічний рівень, обладнавши машинами власного винаходу, запровадив один з перших у Рос. імперії виробництво пастили. Упродовж 40 років десяту частину своїх прибутків давав на укр. культ. цілі: покривав дефіцити укр. преси, підтримував фінансово укр. діячів і письменників, пожертвував 100 тис. рублів для НТШ. Весь свій маєток (бл. 10 млн рублів) записав на укр. культ. цілі, воєнні події та революція перешкодили реалізувати ці фонди.

Симиренко Левко (6(18).02.1855, Платонів хутір, побл. Млієва Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. - 6.01.1920) — видатний учений-помолог, фундатор наук. садівництва. Син Платона Симиренка. Навчався у Київському та Новоросійському (в Одесі) ун-тах. С. 1880-1887 перебував на засланні у Красноярську й Іркутській губ. Після повернення додому створив у Млієві колекційний сад і приватний помологічний розсадник, який згодом перетворився на наук. центр садівництва (було понад 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень, 927 сортів троянд). С. особисто вивів сорт яблуні, названий іменем батька — ренет П. Симиренка. 1901 видав «Генеральний каталог», який містив опис 1580 сортів плодових і ягідних культур, 31 сорту винограду і 811 сортів і видів декоративних рослин. Підготував капітальну працю «Кримське промислове плодівництво» (1912). С. у Різдвяну ніч убили співробітники ЧК. 1958 Мліївській садово-городній дослідній станції присвоєно ім’я видатного ученого і створено меморіальний музей.

Симиренко Платон (21.12.1820, Сміла, нині Черкаська обл. - 14.01.1863) — промисловець-цукрозаводчик, економіст, меценат. Син Федора Симиренка, батько Левка Симиренка. Навчався у політехнічному ін-ті в Парижі (перша пол. 40-х рр.). С. був одним з керівників батьківської фірми, запроваджував передові європейські технології виробництва цукру. 1859 завод відвідав Т. Шевченко і був приємно вражений порядками і турботою про людей-цукроварів (при заводі були упорядковані казарми, парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека, училище на 150 учнів). С. передав поетові гроші на видання «Кобзаря» (1860). Сади у Млієві (тепер Черкаська обл.) стали експериментальною базою для наук. діяльності його сина Левка і онука Володимира.

Старицький Михайло (14.12.1840, с. Кліщинці, нині Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. - 27.04.1904, Київ) — видатний письменник, сусп-політ. і культ. діяч. Батько Л. Старицької-Черняхівської. Навчався у Харківському та Київському ун-тах (1865 закінчив юрид. ф-т). С. був одним з найактивніших діячів київської Громади. Разом з М. Лисенком створив Т-во укр. сценічних акторів, 1883 очолив першу укр. професійну групу, для підтримання її продав власний маєток, 1893 у зв’язку з погіршенням стану здоров’я залишив театр і цілком присвятив себе літ. роботі. С. свою творчість розпочав як поет, серед вел. кількості поезій слід виділити спр. перлину «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»), що стала нар. піснею. С. обробив та інсценізував відомі твори М. Гоголя, Я. Кухаренка, особливо відома переробка твору І. Нечуй-Левицького «На Кожум’яках» («За двома зайцями»). Оригінальні драм. твори — «Не судилось» (1881), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), «Талант» (1893), «Маруся Богуславка», «Оборона Буші» та ін. Прозова спадщина С. складає бл. 70 оповідань, повістей. романів, серед них «Облога Буші» (1881), іст. трилогія «Богдан Хмельницький» (1894, 1896, 1897), «Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк» та ін. Похований на Байковому кладовищі.

Стефаник Василь (14.05.1871, с. Русів, нині Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. - 7.12.1936, там же) видатний письменник і гром. діяч. 1892-1900 вивчав медицину в Краківському (тепер Польща) ун-ті. Літ. діяльність розпочав 1890, автор зб. новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). З 1910 жив у рідному селі. 1908 обраний депутатом австр. парламенту, 1918-1919 — член Укр. Нац. Ради. С. був у складі делегації ЗУНР, яка їздила укладати Акт Злуки 22.01.1919. 1926 вийшла ще одна зб. новел письменника — «Земля». С. — видатний майстер психологічної новели, «абсолютний пан форми» за словами І. Франка, збагатив реалізм новими рисами. Створено фільм «Камінний хрест» (1968). С. мав вел. вплив на багатьох укр. письменників.

Терещенко Микола (1820-1903) — промисловець-цукровар, меценат укр. к-ри. Син А. Терещенка. Допомагав батькові, згодом сам став надзвичайно багатою людиною. Один з фундаторів Київського та Глухівського музеїв. Лише на потреби відкритих у Києві школи та спеціалізованих класів, у яких діти з сімей різних станів вивчали торгову справу, Т. 1896 пожертвував 100 тис. рублів. Загалом на благодійні цілі віддав мільйони рублів.

Труш Іван (17.01.1869, с. Висоцьке, нині Бродівського р-ну Львівської обл. - 22.03.1941, Львів) — визначний живописець, худ. критик, гром. діяч. Закінчив Краківську AM (тепер Польща, 1897). Ініціатор відкриття ряду творчих о-цій. Т. — майстер ліричного пейзажу, часто бував у Києві, відтворював у картинах архітектурні пам’ятки міста і мальовничі пейзажі околиць. Автор картин «Могила Шевченка в Каневі» (1900), «Гагілки» (1905), «Дніпро під Києвом» (1910), «Гуцулка з дитиною» (1912), «Йордан на Гуцульщині» (1933), портретів І. Франка, В. Стефаника (обидва — 1897), М. Лисенка, Лесі Українки (обидва — 1900), А. Труш-Драгоманової (1904) та ін. Автор багатьох літ. і худ.-крит. статей.

Українка Леся (спр. Косач-Квітка Лариса; 25.02.1871, Новоград-Волинський Волинської губ., тепер Житомирська обл. - 1.08.1913, Сурамі, Грузія, тоді в Рос. імперії, похована у Києві) — видатна письменниця, перекладачка, літ. критик і фольклористка. Дочка Олени Пчілки, письменниці, гром. діячки і сестри М. Драгоманова. Через хворобу навчалася вдома, здобула різнобічну освіту, володіла десятком іноземних мов, згодом здійснила чимало перекладів св. класики. Дебютувала в л-рі ще 1884 (перший вірш «Надія» написаний ще 1880), вийшли зб. віршів «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Поезія У. великої емоційної напруги, сповнена глибоких патріотичних почуттів до України. Найповніше виявила себе в драматургії, створила понад 20 драм, серед них: «Блакитна троянда» (1896), «Одержима» (1901), «Осіння казка», «В катакомбах» (обидві — 1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897-1909), «Бояриня», «На полі крові» (обидві— 1910), «Адвокат Мартіан», «Лісова пісня» (обидві — 1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Суттєво модернізувала поетику укр. драми. Спільно з Ф. Колессою У. була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф укр. героїчного епосу (1908). Авторка низки літ.-крит. і філос.-публіц. статей. Пам’ятники поетесі встановлено в Києві, Луцьку, Сурамі, Клівленді (США), Торонто і Саскатуні (Канада).

Федькович Юрій (Осип-Домінік Гординський де Федькович; 8.08.1834, с. Сторонець-Путилів, тепер Путила Путильського р-ну Чернівецької обл. - 11.01.1888, Чернівці) — визначний письменник, перекладач, фольклорист, культ. і гром. діяч. Навчався у Чернівецькій нижчій школі (1846-1848), займався самоосвітою. Ф. 1852-1863 був на службі в австр. армії, підпоручик. 1871-1876 мешкав у Львові, ост. роки життя — у Чернівцях. Ф. — автор творів «Люба-згуба» (1863), «Так вам і треба» (1865), «Довбуш» (1869, 1876), «Казки для руського народу» (1873), «Керманич» (1876), «Дністрові кручі» (1885), «Богдан Хмельницький» (1886-1887), перекладів, зб. фольклору тощо.

Франко Іван (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл. - 28.05.1916, Львів) — видатний письменник, гром. і політ. діяч, учений, нац. ідеолог. Батько П. і Т. Франків. Навчався на філос. ф-ті Львівського (1875-1878, 1880), Чернівецького (1890), Віденського (1890-1893) ун-тів. 1.07.1893 отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Ф. — перший серед укр. літераторів, який заробляв на життя тільки літ. працею. Автор бл. 4000 літ., публіц. і наук. творів. Вільно писав трьома (укр., польською, нім.), а здійснював переклади з 14 мов. Найвідоміші твори: вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора, не пора...» (1880, згодом став одним з нац. гімнів), зб. віршів «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», поема «Мойсей» (1905), повісті «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1883), «Для домашнього вогнища» (1897), «Перехресні стежки» (1900), драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема для дітей «Лис Микита» (1890). Ф. був редактором і членом редакцій низки періодичних видань, зокрема «Друг» (1878), «Зоря» (1883-1886), «Народ» (1890-1895), «Літературно-науковий вісник» (1898-1907). Брав активну участь у гром. і політ. житті. У жовтні 1890 Ф. був співзасновником РУРП, 1899 — УНДП, тоді ж за сприяння М. Грушевського став дійсним членом НТШ. Активну участь у політ. житті припинив 1904. Значна частина спадщини Ф. представлена наук. працями (важливою є стаття «Що таке поступ?», де чи не вперше пророчо критикується марксизм). Автор першої в укр. історіографії праці в жанрі іст. біографії «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883). 1903-1912 Ф. очолював філол. секцію, 1908-1913 — етнографічну комісію НТШ. З 1908 різко погіршився стан здоров’я Ф., але він продовжував працювати. За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. У 90-х рр. XIX ст. прийшов до повної підтримки ідеї політ. самостійносте України. 1976-1986 видано зібрання творів Ф. у 50 томах.

Ханенко Богдан (1849-1917) — підприємець, археолог, меценат, колекціонер укр. старовини. Одружений з Варварою Терещенко, разом з нею зібрали вел. колекцію творів вітчизняного і зарубіжного мистецтва, сприяли заснуванню Київського худ.-пром. та наук. музею (1904), основу якого становила їх колекція.

Харитоненко Іван (1820, с. Нижня Сироватка, тепер Сумського р-ну Сумської обл. - 1891) — вел. землевласник, цукрозаводчик, філантроп. Один з найбагатших власників цукрових заводів, з 1890 — член синдикату рафінадних цукрозаводчиків. X. збудував і утримував дитячий притулок, будинок мед. ф-ту і гуртожиток Харківського ун-ту, церкву в рідному селі, чимало об’єктів у Сумах тощо.

Хвойка Вікентій (Хвойко; 1850, Семин, Австр. імперія, нині Чехія - 2.11.1914, Київ) — визначний археолог та історик. Закінчив комерційне училище. 1876 переїхав до Києва, працював учителем. X. 1890 захопився археологією, 1893-1903 досліджував Кирилівську стоянку пізнього палеоліту в Києві. 1896 відкрив перші поселення трипільської к-ри на Київщині, 1899 — зарубинецької к-ри, 1900-1901 — черняхівської к-ри. X. був одним із засновників Київського міського музею старовини і мистецтва (тепер Нац. іст. музей).

Яворницький Дмитро (Еварницький; 6.11.1855, с. Сонцівка, тепер с. Борисівка Харківського р-ну Харківської обл. - 5.08.1940, Дніпропетровськ) — видатний історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник. Навчався на іст.-філол. ф-ті Харківського ун-ту (1877-1881). Учителював, займався наук. роботою, гол. тематика — вивчення історії запорізького козацтва. 1892 Я. заслано до Ташкента. 1902 очолив новостворений Катеринославський (з 1926 — Дніпропетровськ) історико-краєзнавчий музей (до 1933), перетворив його в один з найкращих музеїв України (75 тис. одиниць зберігання, названий іменем Я.) Автор понад 200 праць, зокрема: «Історія запорізьких козаків» (тт. 1-3, 1892-1897), «Іван Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман Війська запорізького низових козаків» (1894), «Джерела для історії запорізьких козаків» (тт. 1-2, 1903).

Терміни та поняття

Меценат (від імені римського політ. діяча І ст. до н. е. Мецената, який уславився покровительством поетів) — багатий покровитель науки, мистецтва та л-ри. Укр. меценатами були родини підприємців Терещенків, Симиренків, землевласник Є. Чикаленко.

Модернізм (від фр. «новітній, сучасний») — осн. напрям л-ри та мистецтва XX ст., що характеризується розривом з ідейними та худ. принципами класичного мистецтва, з традицією реалізму.

Професійний театр — один з видів мистецтва, заняття яким є осн. для його учасників.

Реалізм (від лат. «суттєвий, дійсний) — творчий метод л-ри та мистецтва, що полягає в правдивому історично конкретному й об’єктивному відображенні дійсносте.

Тести

17.1. Причини низького рівня освіченосте населення Наддніпрянської України (20 %, згідно з даними перепису 1897 р.):

А байдужість до просвіти народу української інтелігенції, відсутність освіти серед пріоритетів більшості селянських родин, природна неспроможність українців засвоювати знання.
Б відсутність освіти серед пріоритетів більшості селянських родин, перешкоди влади поширенню освіти серед народу, навчання в підросійській Україні проводили російською мовою.
В перешкоди влади поширенню освіти серед народу, природна неспроможність українців засвоювати знання, байдужість до їхньої просвіти верхівки українського суспільства.
Г природна неспроможність українців засвоювати знання, байдужість до їхньої просвіти верхівки українського суспільства, навчання в підросійській Україні проводили російською мовою.

17.2. Міста Наддніпрянської України, у яких на кінець XIX ст. існували університети:

А Київ, Катеринослав, Харків.
Б Київ, Одеса, Харків.
В Київ, Одеса, Юзівка.
Г Катеринослав, Харків, Херсон.

17.3. Учений і галузь, у якій 1908 р. він став першим лауреатом Нобелівської премії з України:

А Микола Гамалія, біологія.
В Ілля Мечников, фізіологія та медицина.
Б Олександр Ляпунов, хімія.
Г Іван Пулюй, фізика.

17.4. Галузь мистецтва, у якій відзначилися Михайло Микешин і Леонід Позен, а також їхні найкращі твори:

А архітектура, будинок Київського політехнічного інституту та будинок Полтавського губернського земства.
Б живопис, картини «Весілля в Київській губернії» та «Всюди життя».
В музика, опери «Майська ніч» і «Різдвяна ніч».
Г скульптура, пам’ятники Богданові Хмельницькому та Іванові Котляревському.

17.5. Укажіть твір, автором якого є письменниця, зображена на портреті Івана Труша.

А «Земля»
Б «Інститутка»
В «Лісова пісня»
Г «Перехресні стежки»

17.6. Діячі української культури, які переклали українською мовою Псалтир і Євангеліє:

А М. Гамалія, П. Мирний, О. Олесь.
Б А. Кримський, Л. Мартович, І. Франко.
В П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй.
Г О. Ляпунов, С. Руданський, В. Стефаник.

17.7. Укажіть правильне твердження.

А Дмитро Баталій переважно досліджував історію Волині
Б Сергій Реформатський був визначним ученим у галузі історії
В суттєво змінився лише побут мешканців центральних вулиць великих міст
Г широке відзначення релігійних свят відходило в минуле

17.8. Сутність Товариства імени Тараса Шевченка у Львові до його реорганізації:

А громадсько-політична організація, завданням якої було поширення ідеї самостійної соборної Української держави.
Б громадсько-політична організація, завданням якої було поширення соціалістичних ідей.
В літературна організація, завданням якої була публікація художніх і просвітницьких книг народною українською мовою, видання преси.
Г організація для громадського відзначення роковин з дня народження Тараса Шевченка, проведення літературних вечорів, театральних вистав тощо.

17.9. Визначний композитор, зображений на поданому нижче фото:

А Микола Аркас
Б Михайло Вербицький
В Станіслав Людкевич.
Г Кирило Стеценко.

17.10. Підприємець, громадський діяч, меценат, якого назвали «королем садівництва»:

А Левко Симиренко.
Б Микола Терещенко.
В Іван Харитоненко.
Г Євген Чикаленко.

17.11. Автор перших дитячих опер «Коза-Дереза», «Пан Коцький» та ін.:

А Семен Гулак-Артемовський.
Б Микола Леонтович.
В Микола Лисенко.
Г Петро Сокальський.

17.12. Твори, які належать пензлю видатного художника Івана Труша:

А «Бій під Жовтими Водами», «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ».
Б «Дніпро біля Києва», портрети Михайла Грушевського, Лесі Українки, Івана Франка.
В «Козаки в степу», «Козача левада», «Ловлять снігура», «Похід козаків», «Степова річка».
Г «На вулицях Парижа», «Неділя», «Паризьке кафе», «Похорон кошового», «Продавчині квітів».

17.13. Автор і назва першого національного історичного роману:

А Микола Костомаров, «Чернігівка».
Б Пантелеймон Куліш, «Чорна рада».
В Панас Мирний, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Г Іван Франко, «Захар Беркут».

17.14. Жанр, у якому головним чином працював письменник Василь Стефаник і назви кількох його творів:

А новела, «Дорога», «Камінний хрест», «Моє слово», «Новина».
Б повість, «Бурлачка», «Дві московки», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря».
В поема, «Іван Вишенський», «Лис Микита», «Мойсей», «Похорон», «Смерть Каїна».
Г роман, «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Заповіти батьків», «На терезах життя», «Чесність з собою».

17.15. Група людей, яка надала фінансову і моральну підтримку для заснування у Львові Літературного (згодом — Наукового) товариства імені Тараса Шевченка:

А австрійський уряд, зокрема особисто імператор Франц-Йосиф.
Б місцева влада, зокрема намісник Галичини Казимир Бадені.
В російський уряд і росіяни-слов’янофіли, зокрема граф Дмитрій Толстой.
Г українці з Наддніпрянщини, люди з певним достатком, меценати, зокрема письменник Олександр Кониський.

17.16. Організація, яка з 1881 р. займалася шкільними справами на західноукраїнських землях:

А «Галицько-Руська матиця».
Б Наукове товариство імені Тараса Шевченка.
В «Просвіта».
Г «Руське педагогічне товариство».

17.17. Назва зображеної на фото споруди в Києві:

А Андріївська церква.
Б Володимирський собор.
В Покровська церква.
Г Успенська соборна церква.

17.18. Популярна назва документа 1887 р., який зобов’язував директорів гімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей певних категорій населення:

А «циркуляр про дітей прислуги».
Б «циркуляр про дітей священників».
В «циркуляр про крамарських дітей».
Г «циркуляр про кухарчиних дітей».

17.19. Автори національного гімну України:

А М. Вороний, М. Леонтович.
Б О. Олесь, С. Людкевич.
В П. Чубинський, М. Вербицький.
Г Т. Шевченко, М. Лисенко.

17.20. Популярний твір, написаний після переробки п’єси «На Кожум’яках»:

А «Дай серцю волю, заведе в неволю».
Б «За двома зайцями».
В «Лимерівна».
Г «Наймичка».

17.21. Подія, пов’язана з ім’ям Іллі Мечникова:

А винайдення ліків проти інфекційних хвороб — пеніциліну.
Б відкриття в Одесі Новоросійського університету.
В відкриття різних груп крові та резус-фактора в людини.
Г створення в Одесі першої у Російській імперії бактеріологічної станції.

17.22. Твір Семена Гулака-Артемовського, який поклав початок українській опері:

А «Богдан Хмельницький».
Б «Запорожець за Дунаєм».
В «Тарас Бульба».
Г «Утоплена».

17.23. Напрям діяльносте родин Терещенків, Симиренків, Харитоненків, Євгена Чикаленка:

А державна діяльність.
Б літературна діяльність.
В меценатська діяльність.
Г театральна діяльність.

17.24. Прочитайте уривок з виступу на мітингу письменника Михайла Коцюбинського й укажіть подію, з нагоди якої він відбувався.

«Місто... справляє нині свято українського слова. Сто літ минуло, як те занедбане і закинуте під сільську стріху слово, як фенікс з попелу, воскресло знов в устах батька нової української літератури..., голосно залунало по широких світах».

А вихід у світ повної збірки «Кобзаря» Тараса Шевченка
Б відкриття у Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському
В приїзд до Києва Івана Франка та прилюдне читання ним поеми «Мойсей»
Г святкування 70-річчя з дня народження Івана Нечуя-Левицького

17.25. Укажіть правильне твердження.

А на Київському митрополичому престолі переважно перебували українці
Б процеси модернізації повсякденного життя носили суперечливий характер
В Микола Садовський у 1906 р. створив Київський стаціонарний професійний театр
Г суттєвих змін зазнало внутрішнє планування української хати

17.26. Жанр живопису, в якому вершинною стала творчість Сергія Васильківського, а також назви його картин:

А батальний живопис, «Абордаж турецької галери запоріжцями», «Бій під Жовтими Водами», «Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким», «Похід запоріжців на Крим».
Б народно-побутовий жанр, «Весілля в Київській губернії», «Гопак», «Святочне ворожіння», «Сінокіс», «Свати», «Ярмарок».
В пейзаж, «На Харківщині», «Отара в степу», «Ранок», «Степ на Україні», «Степова річка».
Г портрет, зображення Михайла Грушевського, Лесі Українки, Івана Франка.

17.27. Видатний учений-сходознавець, філолог, письменник, зображений на поданому нижче фото:

А Борис Грінченко
Б Данило Заболотний
В Агатангел Кримський.
Г Ілля Мечников.

17.28. Найпопулярніший український поет початку XX ст. та назви його збірок і поем:

А Микола Вороний, «Ліричні поезії», «В сяйві мрій».
Б Павло Грабовський, «Доля», «З півночі», «З чужого поля», «Кобза», «Пролісок».
В Олександр Олесь, «З журбою радість обнялася», «По дорозі в казку».
Г Юрій Федькович, «Дезертир», «Пречиста Діва, радуйся Маріє», «Рекрут», «Святий вечір».

17.29. Місто, де збудовано будинок губернського земства, який є зразком національного стилю в українській архітектурі, та його автор:

А Житомир, Євген Нагірний.
Б Катеринослав, Юліян Захаревич.
В Полтава, Василь Кричевський.
Г Харків, Олексій Бекетов.

17.30. Історичний діяч, якому в 1888 р. у Києві постав зображений на фото пам’ятник авторства скульптора Михайла Микешина:

А Петро Дорошенко.
Б Іван Мазепа.
В Кирило Розумовський.
Г Богдан Хмельницький.

17.31. Прочитайте уривок з історичного джерела та вкажіть прізвище співачки, про яку йдеться:

«На початку XX ст. на оперних сценах світу царювали четверо чоловіків - Баттістіні, Карузо, Тітто Руффо, Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути їхніх висот і стати врівень з ними. Найвимогливіші критики світу називали її «Незабутньою Аїдою», «Найчарівнішою Чіо-Чіо-Сан», «Вражаючою Валькірією».