Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Західна драматургія

«Театр абсурду»

«Театр абсурду» — найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл «театр абсурду» є найумовнішим літературним угрупованням. Річ у тім, що представники його не лише не створювали жодних маніфестів чи програмних творів, а й узагалі не спілкувалися один з одним.

Термін «театр абсурду» ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У своїй монументальній праці (перше видання книги «Театр абсурду» з’явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій. Серед них французькі митці: Ежен Йонеско, Артюр Адамов, Семюел Беккет, Фернандо Аррабаль, Жан Жене (до речі, лише останній письменник є насправді французом, Йонеско за походженням — румун, Беккет — ірландець, Адамов — вірменин, Аррабаль — іспанець); англійці: Гарольд Пінтер і Норман Фредерік Сімпсон, американець — Едвард Олбі, італієць — Діно Буццаті, швейцарський письменник Макс Фріш, німецький автор Гюнтер Грасс, поляки: Славомір Мрожек і Тадеуш Ружевич, чеський драматург-дисидент, а згодом президент Чехії Вацлав Гавел та деякі інші митці. А серед ознак, за якими їх об’єднано, М. Есслін виділяє руйнування сюжету і композиції, відсутність часу й місця дії; екзистенційних персонажів, ірраціоналізм, абсурдні ситуації, словесний нонсенс.

Драми «абсурдистів» шокували і глядачів, і критиків. Бунт авторів «театру абсурду» — це бунт проти будь-якого регламенту, проти «здорового глузду» й нормативності. Фантастика у творах абсурдизму змішується з реальністю. Змішуються жанри творів: у «театрі абсурду» ми не знайдемо «чистих» жанрів, тут панують, за визначенням самих драматургів, «трагікомедія» («Чекаючи на Годо» С. Беккета) і «трагіфарс» («Стільці» Е. Йонеско), «антип’єса» («Голомоза співачка» Е. Йонеско) і «псевдодрама» («Жертви боргу» Е. Йонеско).

Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердила, що комічне — трагічне, а трагедія — сміховинна. У творах «театру абсурду» поєднуються не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно).

У них можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п’єси абсурдистів можуть відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль).

Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: недієвість зведена до абсолютного мінімуму («Чекаючи на Годо», «Ендшпіль», «Щасливі дні» С. Беккета). Замість драматичної природної динаміки на сцені панує статика, за висловом Йонеско, «агонія, де немає реальної дії». Зазнає руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать один одного, промовляючи «паралельні» монологи («Пейзаж» Г. Пінтера) в порожнечу. Тим самим драматурги намагаються розв’язати проблему людської некомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму — передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що веде до вживання одних лише мовних штампів і кліше («Голомоза співачка» Е. Йонеско), а в підсумку — до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого!) на жахливих тварин («Носороги» Е. Йонеско).

Класичним періодом «театру абсурду» стали 50 — початок 60-х років. Кінець шістдесятих ознаменувався міжнародним визнанням «абсурдистів»: Йонеско обрали до Французької академії, а Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії. Йонеско вважав, що «театр абсурду» існуватиме завжди: абсурд заповнив собою реальність і сам здається реальністю. «Театр абсурду» з його вболіванням за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й некомунікабельності вже став класикою світової літератури.

Драма-притча

У другій половині XX століття чимало драматургів відгукуються на сучасні їм історичні події та загальні питання духовного буття, застосовуючи таку жанрову форму, як драма-притча. Сюжет у п’єсі-притчі простий і місткий, він є певним посередником, матеріалом для художнього дослідження дійсності. Серед тих, хто звертався до цього жанру, — Бертольт Брехт і Гельмут Баєрль, Жан-Поль Сартр і Альбер Камю, Ежен Йонеско і Жан Ануй. Зверталися до п’єси-притчі і швейцарські драматурги Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке театр абсурду?

2. Які основні ідеї екзистенціалізму?

3. Який період у російській літературі називають «срібною добою»?

4. Визначте елементи символізму в поезії О. Блока.

5. У чому полягає багаторівневість роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»?

6. Як в оповіданні Т. Манна «Маріо і чарівник» розкривається проблема тоталітаризму?

7. У чому полягає новаторство Б. Брехта у сфері театру?

8. Як у п’єсі Е. Йонеско «Носороги» втілюються риси драми абсурду?

9. Чому твір «Старий і море» Е. Хемінгуея називають повістю-притчею про людину?

10. Поясніть сутність напрямку «магічного реалізму» на прикладі творчості Гарсіа Маркеса.

Тестові завдання

1. Хто з перелічених авторів у своїй творчості вдавався до прийому потоку свідомості?

А О. Блок

Б Г. Аполлінер

В Ф. Кафка

Г Дж. Джойс

2. Хто із драматургів XX ст. вважав за необхідне розвивати традицію епічного театру?

А М. Фріш

Б С. Беккет

В Б. Брехт

Г Б. Шоу

3. Хто з поетів писав фігурні вірші-каліграми?

А П. Верлен

Б Г. Лорка

В Г. Аполлінер

Г В. Маяковський

4. Що вважає М. Булгаков найгіршою людською вадою, зображуючи єршалаїмський світ?

А брехня

Б підлість

В боягузтво

Г жадібність

5. Який давньогрецький міф бере за основу Б. Шоу для своєї драми, що розкриває проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини?

А міф про Прометея

Б міф про аргонавтів

В міф про скриньку Пандори

Г міф про Галатею та Пігмаліона

6. Установіть послідовність виникнення різновидів роману.

А історичний роман

Б роман «потоку свідомості»

Г психологічний роман

Д лицарський роман

7. Установіть відповідність між назвою твору та проблемами, які порушуються в ньому.

1 «Перевтілення»

2 «Чума»