Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник
Микола Куліш
(1892-1937)
Відомий український драматург, одна з центральних постатей українського літературного, громадського й мистецького життя 20-х рр. XX століття. Був репресований, а його п’єси тривалий час були заборонені.
Походження: народився в с. Чаплинка на Херсонщині в селянській родині.
Освіта: Олешківське міське училище (Херсонська область).
Особливості творчості: Микола Куліш створив близько п’ятнадцяти п’єс, переважно реалістично-побутового характеру, але деякі з них мають елементи символізму та експресіонізму або містять засоби тогочасної експериментальної драми. Тематика найвідоміших п’єс драматурга — облудність комуністичних ідеалів, пристосуванство й лицемірство міщанського середовища. Більшість творів Миколи Куліша були поставлені на сцені відомого театру «Березіль».
Основні твори: п’єси «97», «Зона», «Отак загинув Гуска», «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната».
ЦЕ ЦІКАВО!
Звернення автора комедії «Мина Мазайло» до проблеми зміни прізвища було зумовлено кумедним випадком. За спогадами дружини письменника, працюючи над чернеткою твору, Микола Куліш якось зайшов до загсу, де прочитав список змінених прізвищ. Між іншими там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазов. Це так розсмішило письменника, що він вирішив вставити цей факт у п'єсу. Комедія, темою якої, за словами драматурга, стало «міщанство й українізація», побачила світ 1929 р.
Мина Мазайло
Комедія
(Скорочено)
Перша дія
Ява І
Нарешті Уля прийшла. Рина (до неї, од люстра). Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля (тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі). За три сорок!
Рина (до люстра. Зробила трагічні очі). І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
Уля (повернулася од люстра). Що ти кажеш?
Рина (до люстра, перехрестилась). От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не «сапоги», а «спаг’і»...
Уля (навіть од люстра відійшла). Так?
Рина. А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
Уля (аж сіла). Та що ти кажеш?
Рина. А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері. «Мамо, на хвилинку!..» До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
Ява II
[...] Уля. Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
Рина. А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти...
Уля. Ха-ха! Хіба це поможе?
Рина. Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... Улюню! Золотко!
Уля. Ти серйозно?
Рина. Серйозно.
Уля. Не зможу я цього зробити.
Рина. Чого?
Уля. Ну, просто не зможу. Хіба я така?
Рина. Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
Уля. Це тобі так здається.
Рина. От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
Уля. Серйозно?
Рина. Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля (в люстро). Що ти кажеш?
Рина. От на!
Уля (роздумливо, мрійно). Два вечірні озерця.
Рина (підкреслено). Не забувай — у степу.
Уля (роздумливо, критично). Два вечірні озерця. [...]
Ява V
Увійшов Мокій, (юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама). Ну?
Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
Мати вийшла.
Рина (до брата). Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
Уля (самими губами). Розсохина.
Рина (з натиском). Розсоха.
Мокій (незграбно подав руку). Гм...
Рина. На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій (хмуро, недовірливо). Бразолійний, ти хочеш сказати?
Рина (до Улі). Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
Мокій (уважніше подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо). Бразолійний — темно-синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взявся йти.)
Рина (до Улі). Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
Мокій (до Улі. Стримано). Ви де чули чи вичитали це слово?
Уля (розгубилась). Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось...
Рина (перехопила). Улі ще одне подобалось слово... (До Улі.) Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? «Бринить» ти казала?
Уля. «Бринить».
Рина. Що таке «бринить», Моко?
Мокій (м’якше). А, «бринить». По-руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала...
Рина (здивовано). Я?
Мокій (суворіше). Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина. Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі.) Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата.) А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі.) Пам’ятаєш?
Уля. Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... «звучить»?
Рина (перебила). «Бринить»! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово...
Мокій (до Улі). «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.
Уля (примружила очі).
Рина (до Улі). Ти розумієш?
Уля (кивнула головою).
Мокій (м’якше). Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Рина (до Улі). Ти розумієш?
Уля (ніжно всміхнулась).
Мокій (розворушився). Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню...
Уля (мрійно). Бринить.
Мокій (з гумором). Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля. А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина. Серйозно?
Уля. Серйозно!
Рина. Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До Улі.) Які, Улю?
Уля. Надзвичайні.
Рина (до Мокія). Ти розумієш?
Мокій. На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Цуже мало!
Рина. Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
Мокій. Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина. Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі.) Я не знаю, чого тебе це цікавить.
Уля (здивовано). Мене?
Рина. Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокій. Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...
Рина (до Улі). От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій(до Улі). Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі?
Уля. Взагалі страх як цікавить!
Рина. Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю!
Мокій до Улі (приязно). Серйозно?
Уля (почервоніла). Серйозно!
Мокій. А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову...
Уля. Серйозно? [...]
Ява VІ
Увійшла Мати.
Рина. Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати. Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила...
Рина. Як же ти скоротила?
Мати. Так, як я одна тільки вмію Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди». Все...
Рина. Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати. Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Рина. Та кому телеграма? Коренному ринкові?
Мати. Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро... (Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді). Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина (за копію). Ослице! Дай я допишу!
Мати (вирвала назад). Я сама!
Рина. Дай, кажу!
Мати. Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник.
Тепер уже Мати вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована.
Папа прийшов...
Ява VII
Ускочив Мазайло. Подивився гарячими, натхненними очима. Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе...
Мазайлиха і Рина. Ну? — Не міняють?
Мазайло. По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха та дочка (й собі за серце). Поміняли? — Не міняють?
Мазайло. Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води.) Од усіх вищезгаданих середній.
Мазайлиха. Которий же?
Мазайло. Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму. Увійшов...
Рина. Хто?
Мазайло. Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю».
Мазайлиха. Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина. І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло. Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав... Мені заціпило...
Мазайлиха. Було б голкою вколотися.
Мазайло. Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.
Рина (радісно і разом погрозливо). Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій.)
Мазайло (натхненно, але тихіш). Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку.) Отак! (Дочку.) Отак (знов жінку) і отак!
Мазайлиха (мало не плачучи з радості). Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
Рина. Було б попросити і нам Алмазова...
Мазайло (немов диригуючи над якимсь невидимим хором). Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки. Сіренєв! Сіренський! — Розов! Де Розе! — Тюльпанов! — Фон Лілієн!
Мазайло (диригуючи). Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха. З Мокієм що робити, Минасю? Він ж і слухати не захоче...
Мазайло (раптом перестає диригувати. Потемнів). Він ще не знає?
Мазайлиха. Ні!
Мазайло (з радісним гнівом). — Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув.) Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка (спинила). Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло. Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію!
Дочка. Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло. Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха. Яка краса!
Дочка (до батька). І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
Мазайло. Уб’ю!
Мазайлиха. Минасю, яка грубість!
Мазайло. Ну, вигоню з дому!
Дочка. Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна...
Мазайлиха. Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка. Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха (жахнулася). Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка. Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати. Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка. Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка (нервово). Мино!
Дочка. Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка (погрозливо). Мин-но!
Дочка (поцілувавши батька). Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло. Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро.) Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
Ява VIII
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв. ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей.
Мокій вийшов з Улею.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю. Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
Уля (обернулася до Рини). Ми йдемо в кіно!
Друга дія
Ява II
[...] Увійшов Мокій. (Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках) Гм... це ви?
Уля. Я... по книжку... А ви думали хто?
Мокій. Думав, що це... ви.
В Улі забриніло в грудях. Серйозно?.. А я по книжку до вас.
Мокій. — По яку?
Уля (трошки розгубилась). По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях. Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
Уля. Серйозно?
Мокій. Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
Уля. Котру можна буде.
Мокій. Вибирайте.
Уля. Ну, дайте... яку ви хочете.
Мокій (зворушено). Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
Уля. А це у вас яка?
Мокій. Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля (вже не знала, що далі казати, та). Серйозно?
Мокій. Подивіться.
Уля (подивилась). Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...
Мокій. А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
Уля. Ану, як?
Мокій (піднесено). Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
Уля. Надзвичайно!
Мокій. А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
Уля (щиро). Прекрасно!
Мокій (зраділо). Серйозно?
Уля (цілком, щиро). Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каемкой»? Отакі, як у мене. Ось... (Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.)
Мокій (того майже не помітив. Ще більш піднесено). Панчохи з рожевими бережками.
Уля. Надзвичайно!
Мокій (ще більше запалився). А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчинити Уля.
Ява III
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні.
Дама (до Улі). Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
Уля. Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Баронова-Козино. Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
Уля.. Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа.
Баронова-Козино. Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам’ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: «У дворі злі собаки», — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
Мокій. Може, Мазайла?
Баронова-Козино. Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше...
Мокій (аж потемнів). Мій папа?.. Прізвище?
Баронова-Козино. А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом.) Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
Мокій (глухим, здушеним голосом). Однині... (розкашлявся) у мене папи нема!
Баронова-Козино. Як? Ви сказали...
Мокій (з натиском). Нема, кажу! Нема!..
Баронова-Козино. Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла розгублено.) Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, «У дворі злі собаки», квартира...
Ява IV
Увійшов Мазайло. (Кинувся до Козино.) Жду вас, жду!
Баронова-Козино. Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли...
Мазайло (показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароновій). Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната...
Баронова-Козино. І я вже була повірила, що ви вмерли...
Мазайло (до Баронової, але вся його увага на Мокієві). Дуже приємно... (До Мокія.) Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись.) Вибачте. Заходьте...
Баронова-Козино (заспокоєно і задоволена). Мерсі!
Вийшли.
Мокій (ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив). Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній!
(Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю.)
Мокій. Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній?
Уля. Серйозно?
Мокій. Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей.) Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі.) Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей.) Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі.) Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...
Уля (захвилювалась). Серйозно?
Мокій. Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...
Уля (вже никла жалощами). А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
Мокій. Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...
Уля (трепетно). Що?
Мокій. Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами...
Уля. Що?
Мокій. Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля (мало не впала, одскочила). Он ви що! Не хочу!
Мокій (у наступ). Улю! Ви ж українка!
Уля. Боронь Боже! Я не українка!
Мокій. Українка!
Уля. А нізащо! Ні! Ні!
Мокій. У вас прізвище українське — Розсоха!
Уля. Ні!
Мокій. Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
Уля (спинившись). Очі?..
Мокій (переконливо). Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати.) Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю.) А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі.) Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки.) З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю.) А ви не ймете віри. (З книжки.) Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю.) Як про вас писано...
Уля (розтанула). Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
Мокій. Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1... (Обміряв Улі голову) У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.
Уля (серйозно). Серйозно?
Мокій. Науково-серйозно. (З книжки.) Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів...
Уля. А скільки у мене?
Мокій (взявся міряти). У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей.) Вибачте... У вас тут теж український індекс...
Уля (вдячно заглянула в книжку). Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще одна є...
Мокій. Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
Уля. Вірю.
Мокій. Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля (тихо). Українізуйте, Моко.
Мокій (узявши Улю за руку). Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки з чудесної гори СРСР, її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
Уля. Серйозно?
Ява VII
Убігли Мати й Рина.
Мати (до Рини). Чуєш?.. (Трагічно.) Боже мій, почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях.) Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор.
Тим часом Мокій (до батька). Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
Мазайло. Я справді серйозно міняю наше прізвище.
Мокій (вдруге). Ти... наше прізвище міняєш справді, серйозно?
Мазайло. Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
Мокій. Наше прізвище?
Мазайло. Наше прізвище.
Мокій. Ти?
Мазайло. Я.
Мокій. Мазайло?
Мазайло. Я вже не Мазайло.
Мокій. Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
Мазайло. Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду...
Рина (з дверей голосно, радісно). Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
Мати (назустріч). Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала...
Ява VIII
[...] Мазайлиха (до Мокія). Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
Мати. Отакий, як бачиш, Мотенько!
Тьотя. Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? (Аж скрикнула Тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій, затривожилися.)
Мати (з переляку перепитала). А що?
Тьотя. І ви отут сидите і не знаєте?
Мазайло. Та що таке?
Тьотя. Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже всі разом: Ні...
Тьотя. Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло. A-а. Так про де ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя (до Мокія). Та-ак?.. Навіщо?
Мокій. Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло. Чули? (До Мокія іронічно.) То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій. Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати...
Мазайло за серце як навіжений.
Мати зойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула.
Тьотя (до Мокія). Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков», а «Харків»?
Мокій. Так!
Тьотя. І ти справді за... (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.
Мокій (побачивши есе це). Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Баронова-Козино мало не знепритомніла.
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті. Ну, що тепер з ним робити? Що? — Ах, Боже мій, що?
Мати. Може, проклясти?
Мазайло. Убити, кажу?
Рина. Оженити?
А Тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати (сіла і заплакала). І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
Рина. Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати. Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана. Дядько Тарас приїхав...
Мати й Мазайло (з жахом). Що? — Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештовано!
Дядько Тарас на дверях. А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Тарас. Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
Третя дія
Ява І
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі. Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.
Уля (до люстра, як жадобна до води). Що ти кажеш?
Рина (то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи). На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться. [...]
Ява II
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Тарас. Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га?.. Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована...
Мокій (з дверей). Нашеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом узялися. Засолодились, дядю, годі! Не заважайте. Тепер треба й із заліза кувати. Із сталі стругати...
Дядько (з дверей). З якої? Ви ж свою в «Югосталь» оддали!..
Мокій. Шовінізм!
Зачинивши двері, прибив дядькові носа. Од такої несподіванки, од такої образи Дядько аж ногами затупав. Га, питаюсь, га? (Одійшов.)
Ява III
Увійшли: Тьотя Мотя в новому платті, Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Тарас (не помітивши їх). Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат.) Це я у його питаюсь. (Іронічно.) А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя. Та як вони сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатись?
Дядько. А я ж про що кажу? [...]
Ява V
Увійшли комсомольці: один з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м’ячем і третій — маленький, куценький, з газетою. Роздивились.
Той, що з газетою — Та-ак. Обставинки суто міщанські.
Той, що з текою. Чи варто й ув’язуватися?
Той, що з м’ячем. Парень просив — треба помогти...
Той, що з текою (подививсь у люстро. Зробив серйозну міну). До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Аристотелів, нам що! Радвлада не забороняє? Навпаки, потурає. Та й причинами не цікавиться ніколи.
Той, що з м’ячем (постукотів пальцем у лоб того, що з текою). Аренський! Навіть Козьма Прутков сказав: дивись у коріння речей.
Той, що з газетою (теж постукотів). І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина...
Той, що з м’ячем. Це ознака здвигу в його ідеології — раз! І дізнатись про причини...
Той, що з газетою. Нам буде корисно — два!
Ява VII
Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, Жінка, Баронова-Козино, Уля. Так-от... Мої товариші комсомольці... Прийшли...
Той, що з м’ячем, підморгнув своїм і, вдаривши м’ячем об підлогу (Баронова здригнулась), почав. На дискусію, чи що...
Виступила вперед Тьотя Мотя. Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем. Підскочила.)
Той, що з м’ячем (звернувся до товариша з текою). Чуєш, Аренський?
Тьотя. Чудове прізвище!
Баронова-Козино. Ідеальне!
Мазайло побожно зітхнув, тоді тихо до Рини, до жінки. Чула? (Побожно). Аренський!
Той, що з м’ячем, і куценький, зачувши це, порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища. Тертика.
Баронова-Козино здригнулась, мов од електричного струму.
Тьотя. Як?
Тертика, вдаривши м’ячем об підлогу, і куценький виразно. Іван Тертика.
Баронова-Козино здригнулась.
Губа. Микита Губа.
Баронова-Козино зблідла.
Дядько Тарас (до Тертики). Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика...
Тертика. Батько мій Максим...
Дядько Тарас. Був на Запорожжі курінним отаманом...
Тертика. І тепер на Запоріжжі, та тільки він робітник-металіст і отаманом не був...
Дядько Тарас. Та ні... Курінним отаманом Переяславського куреня славного Війська Запорозького низового на початку XVII століття.
Тертика. Не знаю.
Дядько Тарас. Дуже жалко.
Тьотя (зацокотіла каблучкою об графин). [...] Пропоную, товариші, обрати президію. (Поспішаючись.) Гадаю, годі буде одного предсідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?
Рина (поспішаючись). Тьотю Мотю! Тьотю Мотю!
Мазайло (поспішаючись). Просимо!
Баронова-Козино (до тьоті, поспішаючись). Вас просимо!
Тьотя. І просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспішаючись.) Життя — то є все. Заперечень нема? — Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла каблучкою.) Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди... Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошому, їй-богу!.. (Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись.)
Губа (раптом запропонував). Тертику!
Баронова-Козино здригнулась.
Тьотя. Що?
Губа. Тертику на голову пропонуємо ми.
Баронова-Козино здригнулась.
Тьотя. Дозвольте. Як це так... Адже ж на голову мене вже обрано... Принаймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..
Губа. Просимо проголосувати!
Тьотя. У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?
Губа. Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь!
Тертика (прибив м’ячем). Не всякій тьоті Моті...
Тьотя. Будь ласка! Я зголосую... Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?
Дядько Тарас. Не з тих Тертик... Утримуюсь.
Уля. що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Рина (до неї). Улько! Ти що?
Уля. Ой... (тихо). Помилилась.
Тьотя. Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири...
Дядько Тарас. Хоч і є така приповідка: «Як єсть, то й пані старій честь», — проте утримуюсь.
Рина (до Улі). Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя. П’ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по-милому, по-хорошому, а тепер... (Грізно зацокотіла каблучкою.) Будь ласка, дискусія починається!.. Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мокій. Я?
Тьотя. Ти. Будь ласка!..
Мокій. Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.
Тьотя. Слово маєш ти!
Мокій. Та чому я?
Тьотя. А тому, милий, що, коли твій рідний папа заснував у власній квартирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто поряд очним человєком, ти хотів його...
Мазайло (не витримав). Утопити в криниці. [...]
Тьотя (поцокотіла каблучкою). Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.
Мокій. Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, тоді на другий ступінь грамотності, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську...
Губа (підказав). Буржуазну...
Мокій. Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості... Щоб ми вийшли на високості... На високості...
Дядько Тарас (підказав). Національна...
Губа (поправив). Інтернаціональ...
Тьотя (додала). ...но-руської.
Тертика міцно м’ячем, аж Баронова-Козино ойкнула. Інтернаціональної!
Мокій. На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній Горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих класних дам, за програмою: на гаре гусі ґеґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...
Мазайло. Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив, Тьотя увірвала Мокієву промову. Задихана. Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій. Я — українець!
Тьотя. Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій. Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя. Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...
Мазайло (випивши води). Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя. Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло. Частина — наші малороси, себто руські...
Тьотя. Ну?
Мазайло. А частина, уявіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
Тьотя. Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Дядько Тарас. Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника... (Розгорнув свою записну книжку.) Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри.) Ось... Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб... Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста... А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!
Мазайло. Мені слово!
Мокій. Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них...
Тьотя. Слово даю Мині.
Мокій (до батька). А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти — валуєвський асистент, папо!
Мазайло (взявшись за серце і заплющивши очі, немов прислухаючись). Нікому не вірю і не повірю, нікому з світі! Лише йому одному...
Мазайлиха. Цс-с-с...
Тьотя (з тривогою). Кому?
Мазайло. Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.
Губа. Це значить — воно у вас хворе.
Тертика (прибив м’ячем). Оце факт!
Губа. А наші всі пролетарські органи, в першу чергу голова наша — партія, навпаки... Передчувають і реально знають, що вийде.
Тертика (м’ячем). Капітальний факт!
Тьотя. Ви серйозно чи повкраїнському?
Тертика (бах ногою м’яча). По-більшовицько-українському! (М’яч ударився об тьотю. Ойкнули всі.)
Тертика (до тьоті). Простіть, мадамко... Я не хотів цього... Це сам м’яч якось вирвався і бузонув вас...
Тьотя (отямившись, — до люстра, до Тертики). Подивіться, я вся стяла біла!
Тертика. Вибачте!.. Ви й до цього була біла.
Тьотя. Проте я не злякалась, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка! Будь ласка!
Мазайло. А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Дядько Тарас. Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!
Мокій. Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?
Тьотя. А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
Дядько Тарас (аж підскочив). Га? Наші селяни не українці?.. Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти (став пити воду і захлинувся).
Губа (до Мазайла). Невже ви справді не вірите?
Мазайло. Не вірю!
Губа. Радянській владі не вірите? Партії?
Мазайло замість відповіді став пити воду.
Дядько Тарас (прокашлявшись після води). Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені!
Тьотя Мотя (владно зацокотіла каблучкою). Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води.) Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?
Мокій. Так.
Дядько Тарас (про себе). Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда... (Загарчав.) Гм!..
Мокій. Так! І партійці, і комсомольці.
Тьотя. Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську... Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...
Мокій, Губа, Тертика, навіть Дядько Тарас. Що-о?!
Тьотя (хитро). СРСР...
Губа (до Тертики). Баба з кованим носом!
Тьотя. А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що «акушерка» по-українському «пупорізка»? Пупорізка? Ха-ха-ха... Невже «адвокат» по-вашому — «брехунець», а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі-хі-хі — стілець!
Тут як не вихопиться дядько Тарас. А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоіменованому, не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-ре-тє-н-ному, а по істинно по-расєйському як буде «акушерка»? По-нашому «повитуха», а по-вашому як?
Тьотя Мотя. Акушерка.
Дядько Тарас. Нічого подібного! «Акушерка» — слово французьке, «адвокат» — латинське, «лямпа» — німецьке. По-нашому білет — «квиток», а по-вашому як?
Тьотя. Білет.
Дядько Тарас. А дзуськи! «Білет» — слово французьке. Думаєте, «комод» — ваше слово, «гардина», «кооператив» або «вагон»? «Матерія» — думаєте, ваше слово, «овальний», «роза» або «машина»? Навіть «гармоніка» — і то не ваше слово.
Тьотя Мотя. Шовінізм!
Дядько Тарас. Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово. Половина слів у вас позичена...
Тьотя Мотя. Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково порепаному як буде комод?
Дядько Тарас. Одіжник!
Мокій. Нічого подібного! Комод — і по-нашому «комод».
Тьотя. А «кооператив»? «Вагон»?
Дядько Тарас. «Кооператив»? Кооператив... Кооператив... Гм... Підождіть, я придумаю...
Мокій. Так і буде — «кооператив».
Тьотя. Ага! Так і ви крали?!
Дядько Тарас. Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців «лямпу», — кажемо лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь «лампу». (Грубо.) Лампа!
Тьотя. Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців «штуль» — зробили з нього «стул». А вам ліньки було й переробити. Украли у німців «лямпу», так усім видко, що крадена. (Грубо.) Лямпа...
Дядько Тарас. Ви і в нас крали. [...]
Тьотя. Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?
Підняли руки Мазайло, Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино.
Уля (завагалася). Один, два, три, чотири... чотири...
Дядько Тарас. Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали слово.
Тьотя. П’ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище, тому премія — три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.
Рина, Мазайлиха, Баронова-Козино, за ними Уля покрили цю пропозицію оплесками.
Тьотя. Ще які будуть пропозиції?
Мокій. Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач...
Баронова-Козино здригнулась.
Дядько Тарас. А дайте мені слова!
Тьотя. Жодного слова! Дискусію закінчено.
Дядько Тарас. Та я ж голосував з додатком.
Тьотя. Жодного додатка! Пропозицію...
Тим часом поміж Тертикою й Губою відбулось нашвидку мімічне, на самих мигах «засідання» комсомольської фракції. Тому на запитання тьоті Губа подав таку пропозицію:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.
Дядько Тарас. А як?..
Губа. А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35-51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35-51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35-51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», тим паче що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або принаймні робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Тьотя Мотя. Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири...
Рина (до Улі, що не підняла руки). Улько-о!
Уля. У мене рука болить... Веред...
Рина. Який веред? Де?
Уля. Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.
Рина. Ліву підніми!
Уля. Лівою не можу.
Тьотя і Рина (засичали на неї). Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть...
Уля. Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (І рвучко, не спиняючись, вибігла).
Тьотя Мотя. Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири...
Дядько Тарас. А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять...
Тьотя Мотя (побачила, що лихо, — вийде чотири на п’ять). Будь ласка, маєте слово.
Дядько Тарас (не поспішаючи, вийняв записну книжку, заглядаючи в неї, почав). Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку). В Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські...
Раптом Тьотя. Вибачайте! Одкликала дядька Тараса, по секрету йому: — Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце... (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918-го носив у Києві жовто-блакитного... Зрозумів? (Одійшла). Дядько Тарас голосує за мою...
Дядько Тарас (раптом одкликав тьотю Мотю, по секрету їй). А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го носила біло-синьо-червоного...
Тьотя. А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався... (Одійшла).
Дядько Тарас (до Губи. Очманіло). Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхів року 1648-го?..
Губа. Мій батько Пархим бив шляхту року
1920- го.
Дядько Тарас. Ху-х... (До всіх.) Так ото я й кажу. Було колись на Вкраїні. (Зітхнув.)
Тьотя Мотя. Дядько Тарас пристає на мою пропо...
Дядько Тарас. Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище... Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали. Заскакав якийсь дід-запорожець. Забриніла мелодія: «Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він "пугу”».
Дід-запорожець. Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?
У Мазайла волосся дибки стало. Хто ви?
Дід (заскакав, шаблею іржавою забряжчав). Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем.) Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Музика перейшла на скрип. Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем. Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла.) Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача. Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з’явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі, під № 31-51.
Заскакали, заговорили в гучномовець: — Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
Дядько Тарас (сказав Мазайлові) Уля втекла, і я, мабуть, буду п’ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь «маз» залиш! Га?
Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож, коли Тарас торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід задавить його. Скочив і не своїм голосом. Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже мій. Боже мій...
Тьотя Мотя. Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість... Хто проти? Один, два, три...
Рина, Баронова-Козино заплескали.
Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Барокова, дядько Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували
Мазайлиха. Мазов.
Дядько Тарас. Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Рина. Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Дядько Тарас. Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
Мазайлиха. Де Мазе.
Тьотя Мотя. Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руські.
Баронова-Козино. Рамзес! Класичне прізвище!
Тьотя. Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсові Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Дядько Тарас. А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема!
Мазайлиха і Баронова-Козино. Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Дядько Тарас. Краще Мазайловський! (Нишком: «Нахоже на гетьман Виговський».)
Тьотя на Тараса. Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Дядько Тарас. Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: «Гетьман Самойлович».)
Тьотя Мотя. Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!
Дядько Тарас. Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко».)
Тьотя Мотя. Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Рина. Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазєнін! Мазєнін!..
Тьотя. Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
Мазайло зворушено, аж задихнувся. Дєті мої!
Баронова поправила. Деці мої...
Мазайло. Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.
Тьотя і вся її партія крикнули. Ура!
Завіса
Четверта дія
Ява V
[...] Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках. Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!..
Всі разом. Де? — Невже, папо? — Господи!
Мазайло. Ось!.. (Істерично.) Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу... Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!..
Тьотя (взяла у Мазайла газету). Дайте я прочитаю...
Мазайло. Обережніше, не помніть! Не помніть!
Тьотя (урочисто). Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини.) А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля...
Рина. Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-раплями рядами...
Мазайлиха. Ходят, сєно шевеля... (Засміялась, заплакала.)
Ява VI
Увійшов дядько Тарас. Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги.)
Мазайло (до тьоті). І уявіть ви собі, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком...
Дядько Тарас. Гм... Невже таки опубліковано! Га?
Знов ніхто на дядька уваги.
Мазайлиха. Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають...
Рина. Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна!
Мазайлиха. Лина Мазєніна!
Мазайло. Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом...
Дядько Тарас. Га, питаюся?
Тьотя Мотя. А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції: газету завести у рямці...
Рина. Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а!
Тьотя Мотя (узяла газету). В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати... (Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть... Ха-ха-ха. (Вийшла.)
Мазайло. Уші врозь, ду-кою но-кі... Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.
Став перед люстром.
Рина і Мазайлиха побігли.
Дядько Тарас. Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня «маз» вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
Ява VII
Убігла Мазайлиха з сюртуком: — На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт...
Поцілувавши чоловіка, побігла.
Мазайло (сам). Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос.) A-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос.) Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався.) Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки) Ви не знайомі? (Подавши комусь руку.) Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився.) Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою.) Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом.) Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення.) Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший.) Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом.) Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін...
Ява VIII
Убігла Мазайлиха. Рина вже дістала з горища раму... Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
Замріяний, Мазайло машинально застебнув штани і знов до когось. Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку) А це моя дружина.
Мазайлиха. — Ах, Мазєніна... А тепер, Минасю, я... Це мій чоло...
Мазайло (перехопив) Ні, не так... (Немов подзвонив і тоді до покоївки) Тут живуть Мазєніни?.. Будь ласка...
Мазайлиха. А ще краще так... (Немов вітаючись і цілуючись з кимось.) Прошу ласкаво, заходьте... Це мій чоло...
Мазайло (вклонився). Мазєнін! Ні, краще так: вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..
Мазайлиха. За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила.)
Ява IX
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Тарас. Дурень же я, дурень!
Мазайло (теж нічого не помічаючи, немов випивши) Вип’ємо, Мазєнін, га?
Мазайлиха, кокетуючи, пальчиком: — Мадам Мазєніна!.. Випийте... [...]
Ява XII
Увійшла Тьотя Мотя. Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
Мазайло. Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Тьотя (й собі слізку вронила). Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ... [...]
Ява XIII
Виглянув Мокій. Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Тарас у люстро. А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П’ять на п’ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас! [...]
Ява XVI
Раптом увійшли: Тертика, з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля:
Мокій (до них). Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите...
Тертика (м’ячем бац у підлогу). А скажіть, що за шум сочинився?
Губа. З якого приводу? Чого?
Тьотя Мотя (показала на газету в рямцях). Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!
Губа (підійшов до газети). А що тут таке?
Мазайло. Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім!
Губа (придивляючись, почав читати). Українізація.
Тьотя Мотя. Не те читаєте, мій милий, і не там!...
Мазайло. Не те і не там!.. Дивіться знизу.
Тертика (з м’ячем). Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
Губа (швидко). «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації...»
Тьотя й Мазайло. Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах!
Губа. «За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За систематичний зловмисний опір українізації...»
Тьотя. Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію... Ви знизу прочитайте! Оповістки!
Мазайло. Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу...
Губа. Стривайте! Стривайте! Та невже?... (Перечитав якісь рядки в газеті.)
Мазайло. А ви думали! Серце ж, кажу...
Губа. «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...»
Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла. Що ж це таке?.. Як це?..
Рина до батька. Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
Тьотя і Рина з одного і другого боку: — Мино Маркевичу! — Папо!
Дядько Тарас (підійшовши, вдивився в Мазайла). Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!
Мазайлиха. Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
Тертика (до Мокія). А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
Уля. Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.
Тертика. Ну!
Мокій (до Улі). Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер...
Губа. Знаю. Це з вірша Яновського:
Десять літ будуєм владу Рад.
Маяком стоїть УРСР.
Нація не піде вже назад!
Тертика. Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.
Завіса
СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Антропологія — сукупність навчальних дисциплін, що вивчають людину, її походження, розвиток, існування в природному та культурному середовищах.
Етнографія — частина історичної науки, яка вивчає народи-етноси та інші етнічні утворення.
Лікнеп — ліквідація неписемності.
Люстро — дзеркало.
ПІДСУМУЙ ПРОЧИТАНЕ
1. Події п’єси «Мина Мазайло» відбуваються в
А Харкові
Б Києві
В Донецьку
Г Полтаві
2. Тема комедії «Мина Мазайло» —
А розповідь про діяльність української інтелігенції на початку XX ст.
Б історія життя пересічної родини у великому місті
В засудження національної упередженості та великодержавного шовінізму
Г зображення українізації й міщанства в Україні у 20-ті роки XX ст.
3. Комедія «Мина Мазайло» Миколи Куліша ідейно споріднена з твором
А «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого
Б «Я (Романтика)» М. Хвильового
В «Наталка Полтавка» І. Котляревського
Г «Чорна рада» П. Куліша
4. Мина Мазайло працював
А крамарем на ринку
Б викладачем університету
В робітником на заводі
Г службовцем у тресті
5. Персонаж, який підтримав погляди Мокія щодо українізації —
А Рина
Б Уля
В дядько Тарас
Г Баронова-Козино
6. Мина хоче змінити прізвище на
А Рамзесов
Б Алмазов
В Мазєнін
Г Арзамасов
7. «Там такий, що в нього кури по-українському говорять», — сказано про
А дядька Тараса
Б Мину Мазайла
В Мокія
Г Івана Тертику
8. Звільнення Мини Мазайла є
А зав’язкою
Б розвитком дії
В кульмінацією
Г розв’язкою
9. Установіть послідовність подій у комедії «Мина Мазайло».
А приїзд дядька Тараса
Б телеграма до Курська
В дискусія про зміну прізвища
Г урок «правильних проізношеній»
10. Установіть відповідність між персонажем твору «Мина Мазайло» та словами, які йому належать.
1 Мокій
2 дядько Тарас
3 тьотя Мотя
4 Микита Губа
А «...Кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все.»
Б «А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести?»
В «Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди.»
Г «Боже мій! Та в руській мові звука “г” майже немає, а є “ґ”. Звук “г” трапляється лише в слові “Бог”.»
Д «Мазайло-Квач! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище.»
