Українська література. 7 клас. Яценко
Краса людських взаємин
Людина стає особистістю завдяки доброті, милосердю, здатності співчувати, підтримувати та пробачати іншим. Саме із цих чеснот формуються почуття любові та дружби.
Персонажі, з якими ти познайомишся в цьому розділі, поділяться з тобою секретами свого щастя.
Анатолій Дімаров
Ти вже знаєш, що автобіографічні твори — це художні твори, за основу яких узято події із життя автора чи авторки. Пригадай радісний, безтурботний світ дитинства в автобіографічних творах українського письменника І. Нечуя-Левицького «Вітрогон» та американського прозаїка Марка Твена «Пригоди Тома Соєра».
Ти дізнаєшся про цікаві та веселі, а часом і небезпечні пригоди Толика — головного героя повісті А. Дімарова «На коні й під конем», в образі якого автор зобразив себе в шкільні роки.
На коні й під конем
(Уривки)
Блакитна дитина
Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:
— Це що?.. Що це таке?!.
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі та червоні? Невже й у мене колись були отакі? Не отримавши відповіді на перше запитання, дружина переходить до іншого:
— Розказуй, що ти там накоїв.
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав? Обличчя сина приходить у рух. Часто кліпають повіки, посмикуються щоки, розтуляються та затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
— На що навіз?
— На той... На Параску Михайлівну...
— О боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла...
— Ще б не побігти! Два отакі балбеси врізались у спину! Чи в тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене. Я швиденько гашу цікавий вогник в очах (мені страх хочеться довідатися, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твій тато ніколи такого не робив! — уставляла дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття (...).
— І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина. — Усі вчителі не могли ним нахвалитися, бо він не був хуліганом! Він спокійно сидів на уроках і не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син дедалі нижче схиляє голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками й докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
— Ну, іди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Іди та постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
А я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш 5-Б клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж, залишилося б у моїх жменях! (...)
Отже, про блакитну дитину.
Поміркуй!
• Які емоції викликала в тебе розповідь про стосунки дорослих і дітей?
• Чому мама намагається переконати сина, що його батько був колись ідеальною дитиною? І чому оповідач насторожено ставиться до такої похвали?
• Як ти розумієш метафоричний образ блакитна дитина?
Почому яблука із чужого саду
У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою і грубезний голос, коли він погрожував:
— Походіть мені, походіть! Упіймаю — голови всім геть поскручую! (...)
Я, може, і не наважився б полізти в сад до дядька Матвія, якби не однокласниця Оля із чудернацьким прізвищем — Чровжова. Об прізвище це спотикався кожний новий учитель, поки наламував собі язика.
Це прізвище протягом одного шкільного року здавалося мені наймелодійнішим. Та хіба тільки мені?
Майже кожний хлопець із нашого класу вважав за свій обов’язок штовхнути, ущипнути Олю, посмикати її за коси. І може, від того, що їх найчастіше смикали, в Олі були найдовші серед усіх дівчат коси. Чорні, товсті, вони звисали до пояса й надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.
Якось, коли ми веселим гуртом поверталися зі школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вірних васалів, примхливо сказала, кивнувши гарненьким підборіддям на сад дядька Матвія:
— Як би я хотіла скуштувати отого яблука!
І зиркнула лукаво на мене.
Я відразу простягнув своєму найвірнішому другові Ванькові книжки.
— Тримай!
— Ти що, здурів?!
— Держи й картуз!
Тут уже хлопці переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та віддав товаришеві, значить, збирається лізти до саду всерйоз. Бо дядько, упіймавши в саду чи на городі непрошеного гостя, спочатку відбирає картуз: єдиний у селі документ, який засвідчує особу господаря.
Тин був високий, але мені хотілося, щоб він виріс до неба. Щоб я ліз по ньому й ліз, а йому не було кінця-краю, бо мені здавалося, що дядько Матвій причаївся по той бік і, як тільки я виставлю голову, так і скрутить мені в’язи!
Осідлавши тин, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем, він стоїть у світлій тиші — ні тобі дядька Матвія, ні навіть лютого Полкана. А внизу мої товариші-однокашники задерли голови, не спускають очей. І попереду всіх — Оля Чровжова.
Зібравшись із духом, зістрибую в сад. Швидко біжу до найближчої яблуні з побіленим стовбуром, мавпою видираюся наверх. Лізу вище й вище, поміж розлоге гілля, щоб заховатись у листі.
Найстрашніше, здається, позаду. Вибираю найстигліші яблука, гарячково пакую за пазуху. І коли пазуха наповнюється, вирішую злазити. Глянув униз — та й завмер.
Піді мною, задерши догори морду, стоїть чорний, мов із пекла, Полкан. Очі червоні, грива наїжачена, з ікластої пащеки виривається тихе гарчання: «Злазь, я тебе тут уже зустріну!»
Де він узявся? Коли встиг підбігти? Наче сидів у землі, вижидаючи, поки я видеруся на яблуню! Висну на гілляці, не наважуючись злізти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспішаю до нього, гарчить люто, розгрібає задніми лапами землю.
Отоді я і зробив помилку, у якій каюся і досі. Якби я принишк собі непорушно, Полкан, може, і дав би мені спокій. Але коли йдеться до погибелі, то сам собі накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко й пожбурив униз на Полкана. Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес підскочив до яблуні, почав гризти стовбур, а мене так і винесло на найвищу гілляку!
На несамовитий гавкіт вибіг дядько Матвій. (...)
Ю. Ясінська. Ілюстрація до повісті А. Дімарова «На коні й під конем»
— Ану, злазь! Злазь, сучий ти сину!..
Я щосили вчепився за гілку, приріс до неї всім тілом. У відчаї дивився на своїх друзів, які, угледівши дядька Матвія, дременули так, що тільки п’яти миготіли та віддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якої і затіялася вся ця акція, спокійнісінько йшла, віддаляючись, по той бік вулиці!
— Злазь, кажу! — кричить до мене дядько Матвій і, розпалившись не менше від Полкана, починає щосили трусити яблуню. Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче приріс до гілляки. Тоді дядько Матвій приносить довжелезну тичку й намагається мене нею збити. Гнаний страхом, я пробую видертися ще вище. Гілка не витримала, і я шаснув донизу.
Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Він, видно, хотів ухопити мене на льоту й розплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвія.
Чому він не скрутив мені в’язи в ту першу хвилину, я і досі не знаю. Він тільки вхопив мене, мов обценьками, за руку й поволік у найдальший куток саду. Там росла густа кропива. Скільки живу, я більше не бачив такої розкішної кропиви. Такої зеленої, такої молодої і такої жалкої. Дядько Матвій нахилився і почав голою рукою рвати ту кропиву. (...)
Кажуть, що кропивою лікують від ревматизму. Якщо це так, то я не захворію на ревматизм, поки й житиму. (...)
Я поклявся найстрашнішою клятвою помститися дядькові Матвієві. Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла моє незагартоване серце, які мстиві картини породжувала в моїй розпаленій уяві!
Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не більш практичний Ванько, який разом зі мною переживав мою ганьбу.
Ванько жив недалеко від дядька Матвія і вже давно запримітив, як він щосуботи, коли добре стемніє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неї у двір.
Ледь діждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Він вибіг із лопатою, і ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовиці.
— Тут, — шепоче Ванько, показуючи на місце, де по той бік перелазу починається стежка. — Ось тут і копай...
Поплювавши на долоні, я шпарко беруся до роботи. Довбаю втоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не залишилося сліду. Ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця. Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:
— Досить! А то й ребра потрощить! (...)
Довго я не міг заснути в ту ніч: усе прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.
А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова сільського споживчого товариства — пісний на вид чолов’яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.
Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.
— Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями — хрясь!..
— Хто ж її викопав?
— А бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа...
Отак я помстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу від людей. От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!
Поміркуй!
• Чи привабливою змальовує письменник Олю? Поясни своє ставлення до неї.
• Опиши пригоду Толі в чужому саду. Які художні засоби використовує автор, щоб передати внутрішній стан героя в критичний момент? Які риси вдачі хлопця виявляються в цій історії?
• Як ти ставишся до Толикового вчинку: з осудом, розумінням чи захопленням? Обґрунтуй свій вибір.
Самостійний твір
Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті. Коли б дорослі знали, як тяжко жити підліткові, скільки неприємностей звалюється на нього, які прикрощі чекають його на кожному кроці, вони ставилися б до нас із більшим співчуттям і не так часто хапалися б за реміняку, лозину чи віник.
Спокійнісінько ходять вони будь-якою вулицею, і ніхто не смикне їх за чуба або косу, не заліпить грудкою в спину, не підставить ноги та не повалить у пилюку. (...)
Ю. Ясінська. Ілюстрація до повісті А. Дімарова «На коні й під конем»
(...) Як пояснити мамі, наскільки необхідно, прямо-таки кров із носа, треба було видертися на сосну з гладеньким стовбуром, де перші сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тільки глянути? І то тільки глянути! А я мав видертися, забратися аж на верховіття. Цього вимагала моя хлоп’яча гідність, бо коли б відмовився, товариші мої сказали б, що я — боягуз, і мені тоді проходу не було б! (...)
А ти, мамо, замість того, щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватися, як це я примудрився розпанахати навпіл нову-новісіньку сорочку!
— Ну, я поліз на сосну... — починаю жувати слова.
— На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новій сорочці?
Тут я вже зовсім утрачаю мову. Відчуваю: що не скажу, мама все одно не зрозуміє, що нова сорочка й сосна мають між собою найтісніший зв’язок. Що коли б я був у старій, заношеній сорочці, то, можливо, і не подерся на сосну.
Тоді мама, утративши надію почути від мене хоч слово, дістає голку та нитки й тиче мені до рук:
— На сам і зшивай! Сам собі будеш латати, як на тобі все так і горить!
І я, нічого не поробиш, беру голку, нитку та й сідаю кравцювати. (...)
Поміркуй!
• Як ти думаєш, чому Толя поліз на сосну й чому «мама все одно не зрозуміє»?
• Чому Толя заздрить дорослим?
Трішки про алгебру та Галину Іванівну
З усіх учителів ми найбільше боялися Павла Степановича, завпеда1, що викладав у нашому класі алгебру. Високий, ставний, він мовчки проходив шкільним подвір’ям, строго поблискуючи скельцями окулярів, і, коли це траплялося під час перерви, гамір одразу вщухав, і навіть найбільші забіяки ставали тихі та смирні, як ті овечки.
1 Завпед — скорочення: завідувач педагогічної частини, тепер це заступник директора школи.
А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться та наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Він тільки серйозно дивився на порушника спокою і коротко запитував:
— Ну?
І цього було досить, щоб учень одразу втратив увесь свій запал.
Найбільшою карою в нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову. Я теж кілька разів стояв у кабінеті завуча. І прямо скажу, відчував там себе препогано.
Павло Степанович мав звичку довго «не помічати» викликаного учня. І що більшою була шкода, то довше тривала мовчанка. Стоїш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельній нудьзі, а Павло Степанович, нахиливши велику посивілу голову, щось пише та й пише, і тільки чутно, як рівномірно скрипить перо, виводячи чіткі, строгі літери. Урешті зведе голову, гляне на тебе так, наче не він тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине:
-Ну?
І ти, переминаючись, кліпаючи, шморгаючи, ковтаючи закінчення слів, починаєш белькотати про Вальку, яка пробігала мимо тебе, і про свою ногу, яка візьми та й простягнися їй на дорозі.
— Ну, далі.
Що ж далі. Далі відомо: Валька гепнулася на підлогу, а ти он стоїш...
— Усе? — запитує Павло Степанович, і глузливі вогники починають спалахувати в його очах.
Ти ще більше похнюплюєшся, усім своїм єством показуючи, що більше нічого не маєш сказати.
— Герой! Ну, герой! Бігла дівчина, а він їй — підніжку! Я ніколи не думав, що ти отакий боягуз, бо тільки боягузи знущаються із слабших, з тих, хто не може дати їм здачі.
Усе стискається в тобі в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоїш і не знаєш, куди й дітися від сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже:
— Можеш іти!
І ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо ту, що через неї перечепилася Валька. І треба ж було їй пробігти саме повз тебе! Ніби інших хлопців не було на той час у коридорі.
Ніколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його більше за всіх учителів. Тож цілком природним був мій відчай, коли Павло Степанович став викладати в нас алгебру, а я ніяк не міг її зрозуміти.
Я її розумів, але не так, як інші. Ну, ніяк не міг уявити, як це можна додавати, віднімати, множити й ділити не цифри, а літери! І коли я списував із дошки, що А+В=С, усе моє єство бунтувало, кричало, і мені хотілося задушити кожну оту літеру, як найлютішого ворога!
На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я міг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильніший від страху отримати незадовільну оцінку.
Павло Степанович мовчки вислухав мої плутані пояснення, так же мовчки пішов од моєї парти до столу. На загальний подив, він не розкрив класний журнал, не вивів проти мого прізвища незадовільну оцінку. Про щось хвилинку подумав, потім, наче нічого й не трапилося, став пояснювати наступні правила.
Тільки після дзвінка наказав:
— Після уроків зайдеш до мене.
— Попаде ж тобі на горіхи! — журився разом зі мною Ванько. — Він тебе до смерті занукає.
Фразеологізм дістатися на горіхи означає бути покараним за якусь провину.
Історія його походження пов’язана з тим, що горіхи в давні часи були найпоширенішими ласощами. Батько, який повертався із заробітків, часто привозив дітям горіхи. Якщо ж діти пустували, то мати, щоб утихомирити їх, погрожувала: «Ось приїде батько, і дістанеться вам на горіхи».
Коли закінчились уроки, я несміливо постукав у двері завуча.
— Увійдіть!
Павло Степанович, на мій великий подив, цього разу й хвилини не тримав мене біля дверей.
— А, це ти! Ну, проходь!
І коли я підійшов до столу, показав на стілець:
— Ну, сідай!
Я сів на самісінький краєчок. Дивився на облізлі, аж білі, носки своїх черевиків, а всередині в мене все стискалося в сіренький клубочок.
Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тісному кабінеті, зупинився біля мене, поклав на моє плече руку:
— Так не виходить нічого з алгеброю?
Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очі його сміялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, і не було в них звичної строгості.
Павло Степанович підсунув інший стілець, сів поруч.
— А знаєш, я колись точнісінько так не міг сприйняти, щоб літерами можна було оперувати, як цифрами... А потім алгебра стала найулюбленішим моїм предметом. Ну, давай помізкуємо вдвох.
За годину я вийшов од Павла Степановича... Та де вийшов — вилетів! Ушкварив таким галопом, що мало не збив із ніг Ванька, який терпляче чекав на мене.
— Ну, що? Що він там тобі сказав?
Я вхопив його кепку за козирок, насунув її йому аж на очі, закричав щосили на вухо:
— А плюс Б дорівнює С!
З того дня Павло Степанович не здавався мені таким суворим, як раніше. Хоча поважав я його від того не менше.
А от нашого класного керівника Віктора Михайловича ми зовсім не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Він без нас ще міг би прожити, а ми без нього — ніяк!
Віктор Михайлович був дуже молодий. І, незважаючи на ту свою молодість, він зовсім не ганявся за напускною солідністю, як це робила більшість молодих учителів. Він був нам, скоріше, старшим товаришем, аніж строгим керівником, і тому в нас майже не було від нього таємниць.
Пам’ятаю, як узимку, на великій перерві, наш 5-Б воював із 6-А. Нас було менше, і шестикласники, незважаючи на наші відчайдушні зусилля, зламали наш опір та й погнали з поля бою.
— Ур-р-а!
Ми ганебно втікали, а нам у спини, у потилиці гупали сніжки ворожих вояків. Тоді Віктор Михайлович, який стояв саме на ґанку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми.
— Ану, хлопці, за мною!
Схопив грудку снігу й перший побіг назустріч «ворожому війську». Тепер уже наше «ура» лунало над полем бою. Кричали ми так грізно, бігли за нашим учителем так дружно, що шестикласники після короткої, але лютої сутички кинулися навтікача.
— Стійте, хлопці, лежачих не б’ють! — підняв Віктор Михайлович руку, коли ми, загнавши ворогів у приміщення, поривалися добити їх у коридорі. Розчервонілі й горді, поверталися ми з великої перерви. І як же ми пишалися нашим керівником! З яким захопленням дивилися на нього! Такого ж червоного, як і його учні, з ніг до голови заліпленого снігом. Бо шестикласники, одбиваючись, передусім намагалися поцілити в нашого командира.
От який наш Віктор Михайлович! Дуже подобалося нам і те, що він ніколи не звертався до нас із ненависним, остогидлим нам словом «діти». Воно, оте слово, принижувало нашу гідність, бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хаті, так ми вже не діти, ми вже дорослі, нас уже й «женити пора», і «віддавати скоро заміж». А як у класі, за партою, так — «діти»!
Віктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дітьми, не товаришами, а просто хлопцями та дівчатами, як своїх молодших друзів. І, їй-богу ж, це страшенно подобалося нам і ніскілечки не підривало його авторитет! (...)
Поміркуй!
• Чим тебе привабив Павло Степанович? Чи можна його назвати справжнім учителем і знавцем дитячих душ? Наведи відповідні приклади з тексту.
• Яка розмова відбулася між Толиком і Павлом Степановичем? Прослідкуй, яким був настрій хлопчика на початку цього епізоду та наприкінці. Що тебе здивувало в цій історії?
• За що діти так любили класного керівника?
• Які взаємини між людьми, показані в повісті, можна назвати щирими, а які — ні? Наведи приклади й поясни. Що свідчить про те, що юні персонажі поступово навчаються розбиратись у своїх почуттях, приймати виважені рішення, контролювати емоції?
• У творі змальовано події із життя українського села ще до Другої світової війни. Які традиції, погляди й особливості поведінки дітей, проблеми того часу відійшли в минуле, а які залишились і нині такими ж?
Літературознавчий клуб
Автор цієї повісті — видатний прозаїк, справжній веселий мудрець Анатолій Дімаров (1922-2014).
Його мала батьківщина — хутір Гараськи на Полтавщині. Батько був хліборобом, надбав чимало землі та худоби, збудував просторий будинок. Мати вчителювала. Коли розпочалася колективізація, сім’ю розкуркулили (відібрали все майно) і почали переслідувати. Щоб уберегти рідних від заслання в Сибір, батько вирядив їх із дому. Переховувались у знайомих. Потім матері вдалося таємно взяти інше прізвище, змінити документи. Так Гарасюти стали Дімаровими й урятувалися.
Після навчання в школі А. Дімаров служив в армії. У роки Другої світової війни отримав у бою важке поранення. Після видужання став командиром партизанського загону та відважно воював проти нацистів. У повоєнні роки жив у Луцьку, потім у Києві. Працював журналістом, редактором у видавництвах і займався літературною творчістю.
А. Дімаров мав надзвичайне почуття гумору, любив життя. Не ідеалізував ні інших, ні себе. Але в кожній людині помічав щось світле й неповторне, а ще смішне. Читачам і читачкам давав таку пораду: «Зустрічайте кожний свій день усмішкою, смійтеся якомога частіше, ніщо так не скрашує наше з вами життя, як радісна усмішка».
Теплим гумором пройнята й автобіографічно-пригодницька повість «На коні й під конем». Це повість-тетралогія (від грецьк. чотири), бо складається із чотирьох частин.
Твір не має цілісного сюжету. Це барвиста мозаїка різноманітних епізодів-пригод. У повісті розкрито важливі проблеми: секрети справжньої дружби, зародження кохання, щастя дитинства тощо.
Та найголовніша, наскрізна проблема — пошук взаєморозуміння, діалогу дітей і дорослих.
Оповідач створює своєрідний місток між двома світами — світом дорослих і світом дітей. У творі він — і батько, і син, і дорослий, і дитина. Тому й нагадує: усі ми родом із дитинства, усі бешкетували, помилялися, «набивали шишки» на шляху дорослішання. Головне — навчитися по-справжньому любити, дружити, удосконалювати себе.
Оцю особливу місію оповідача відкриває нам уже назва тетралогії. Адже афоризм бути на коні — означає опинитись у виграшному становищі, під конем — навпаки.
Секрет мудрості оповідача в тому, що він, ставши дорослим, не перестає в душі залишатися дитиною. Тому розуміє і примиряє обидва ці світи.
Повість захоплює ще й гумористично-іронічним поглядом автора на відтворювані події.
Ти вже знаєш, що гумор — це змалювання в комічному вигляді певного явища чи образу, розповідь, що викликає сміх, веселить. Однією з форм комічного є іронія — прихована насмішка, кепкування. Іронічне висловлювання ніби позитивно характеризує якесь явище чи подію, але сказане треба розуміти навпаки.
Гумористично-іронічним є образ блакитної дитини. Мати переконує сина, що саме таким ідеальним янголом був його батько в дитинстві. А потім ми з усмішкою довідуємося, яким насправді був той янгол.
Поміркуй!
• Розкажи, як склалася доля А. Дімарова. Яка настанова допомогла йому прожити довгий вік і досягнути успіху, назважаючи на всі перешкоди?
• Які епізоди твору є гумористичними, а які — іронічними?
• Який епізод у повісті найбільше тебе розсмішив? Чому?
Мистецькі діалоги
Світ дитинства художньо змальований не лише в літературі, а й утілений у багатьох творах живопису різних років. Яскравий колорит картини луганського художника Григорія Хаджинова «Діти» передає природну щирість дитинства та нагадує про художні образи повісті А. Дімарова.
Поміркуй!
Розглянь репродукцію картини та ілюстрації до повісті А. Дімарова. Розкажи про образи, створені художницею (с. 140, 142). Чи вдалося їй відтворити світ дитинства твоїх однолітків із минулого століття? Поясни свою думку.
Г. Хаджинов. Діти
Читай і досліджуй!
Чи відомо тобі, якими були в дитинстві твої батьки, бабусі, дідусі або інші близькі люди? Чи доводилося чути від них цікаві розповіді про дитячі пригоди?
Запиши одну з таких розповідей та презентуй її.
Підсумуй!
• Яке враження залишилося в тебе після прочитання уривків із повісті А. Дімарова?
• Які жанрові ознаки автобіографічних художніх творів?
• Назви особливості композиції та сюжету повісті «На коні й під конем».
• Охарактеризуй основні проблеми, порушені у творі. Чому саме так автор назвав його?
• Подумай, чому частина тетралогії «На коні й під конем» має назву «Блакитна дитина».
• Чому повість є гумористично-іронічною за стилем?
• Знайди в інтернеті та прочитай повість А. Дімарова «На коні й під конем» повністю.
Читацьке дозвілля
Спробуй проілюструвати один з епізодів повісті «Блакитна дитина» за допомогою цифрових додатків «Adobe Illustrator», «Adobe Photoshop», «Corel Painter», «Affinity Designer», GIMP тощо.
