Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 2. 7 клас. Яценко
Джеймс Олдрідж
Ти вже знаєш про художній твір, у назві якого є слово останній. Останній листок плюща з новели О. Генрі був для Джонсі найважливішим, найвагомішим, вирішальним. Яке значення мав останній дюйм і до обчислення чого вдався автор за допомогою цієї міри, тобі стане відомо з твору, з яким пропонуємо ознайомитися.
Останній дюйм
(Скорочено)
Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти й у сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! (...)
Робота в Канаді добре загартувала його. Не дивно, що він закінчив своє льотне життя над пустелею Червоного моря, літаючи на «Фейрчальді» нафтоекспортної компанії «Тексєгипто», яка мала право на розвідку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Майданчиків, щоб посадити літак, не було. Він садив свою машину всюди, де хотіли висадитися геологи й гідрологи, тобто і на пісок, і на кущі, і на кам’янисте дно пересохлих струмків, і на довгі білі обмілини Червоного моря. (...)
Але й це все було вже в минулому. Компанія «Тексєгипто» відмовилася від дорогих спроб знайти велике нафтове родовище, що давало б такі ж прибутки, як і Арамко в Саудівській Аравії, а «Фейрчальд» перетворився на жалюгідну руїну та стояв в одному з єгипетських ангарів, укритий товстим шаром пилу, увесь посічений знизу довгими надрізами, з пошарпаними тросами, а мотор і прилади годилися хіба що на брухт.
Усе це закінчилося. Йому стукнуло сорок три, дружина поїхала від нього додому, на Ліннен-стріт у місто Кембридж, Массачусетс, і жила, як їй хотілося: їздила трамваєм до Гарвард-сквер, купувала продукти в магазині без продавців, гостювала у свого батька в затишному дерев’яному будинку — словом, вела пристойне життя, гідне пристойної жінки. Він обіцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само, як знав і те, що не знайде у свої роки льотної роботи (...).
Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, і десятирічного сина, що народився надто пізно, — Бен розумів десь у глибині душі, — чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років усвідомлював, що мати ним не цікавиться, а батько — стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, різка й небагатослівна в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.
Поміркуй!
• Що тобі стало відомо про головного героя твору?
• Як Бен ставиться до своєї професії?
• Які життєві негаразди випали на його долю?
От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв із собою хлопчика на «Остер», який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось закачає. (...)
Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду.
— Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.
— А ця... — почав хлопчик, але його дуже нудило й він не закінчив.
— Ця в порядку, — роздратовано сказав батько. — Цілком справний літак.
Хлопчик опустив голову й тихенько заплакав.
Бен пожалкував, що взяв із собою сина. (...)
— Сядь прямо, — сказав він Деві, — коли хочеш навчитися, як іти на посадку.
Він знав, що тон у нього різкий, і сам завжди дивувався, чому не вміє розмовляти з хлопчиком. Деві підвів голову. Він ухопився за дошку управління і нахилився вперед. Бен торкнув важіль газу, почекав, доки зменшиться швидкість, а потім із силою потягнув рукоятку триммера, яка була дуже незручно приладнана в цих маленьких англійських літаках — угорі ліворуч, майже над головою. Раптовий поштовх пригнув голову хлопчика вниз, але він зразу ж підвів її і почав дивитися поверх опущеного носа машини на вузьку смугу білого піску вздовж затоки, подібної до коржа, кинутого в цю прибережну пустку. Батько вів літак прямо туди.
— А як ти знаєш, звідки віє вітер? — запитав хлопчик.
— По хвилях і хмаринці, чуттям! — крикнув йому Бен.
Але він уже й сам не знав, чим керується, коли веде літак. Не думаючи, він знав із точністю до одного фута, де посадити машину. Доводилося бути точним: гола смуга не давала йому жодної зайвої п’яді й опуститися на неї міг тільки дуже маленький літак. Звідси до найближчого населеного пункту було сто миль, а довкола — мертва пустеля.
— Найголовніше — це правильно розрахувати, — сказав Бен. — Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі була шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо вище — стукнешся під час посадки, і літак буде пошкоджено. Надто низько — наскочиш на горбик і перекинешся. Головне — останній дюйм.
Поміркуй!
• Доведи, що Бен хороший пілот, але неуважний батько.
• Чи можеш ти пояснити, чому твір має таку назву?
• Обчисли відстань, про яку йдеться в повісті, якщо 1 дюйм = 2,54 см.
* * *
Двоє льотчиків повітряної лінії, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячою не через форму, а через її мешканців. У ній завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди із Червоного моря, ганяючись за косяками оселедців і кефалі, які час від часу шукали собі тут захисту. Бен і прилетів сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика й тільки іноді давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речі, закопати мішок із продуктами в мокрий пісок, змочити пісок морською водою, подавати інструменти та всякі дрібниці, потрібні для акваланга й камер.
— А сюди хтось заходить коли-небудь? — запитав Деві.
Бен був надто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що питає хлопчик, але все ж, почувши запитання, похитав головою:
— Ніхто! Ніхто не може сюди потрапити інакше, як легким літаком. (...)
Більше Деві ні про що не питав. Коли він про що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: він наперед чекав різкої відповіді. Тепер хлопчик уже не пробував розмовляти й мовчки виконував те, що йому наказували. Він уважно спостерігав, як батько готує свій акваланг і кіноапарат для підводних зйомок, збираючись опуститися в напрочуд прозору воду, щоб знімати акул.
— Гляди ж, не підходь до води! — наказав батько.
Деві нічого не відповів.
— Акули неодмінно спробують відкусити від тебе шматок, особливо коли спливуть на поверхню. Не смій навіть ступати У воду!
Деві кивнув.
Бену хотілося чим-небудь утішити хлопчика, але за багато років йому ні разу не вдалося цього зробити, а тепер було пізно. Коли Бен вирушав у політ (а це бувало майже завжди, відтоді як хлопчик народився, почав ходити, а потім став підлітком), він довго не бачив сина. Так було в Колорадо, у Флориді, у Канаді, в Ірані, в Бахрейні та тут, у Єгипті. Це його дружина Джоанна мала подбати, щоб хлопчик ріс жвавим і веселим.
Спочатку він старався завоювати прихильність сина. Та хіба встигнеш чогось добитися за короткий тиждень, прожитий удома?
Поміркуй!
• Що спричинило відчуженість батька й сина?
• На кого Бен намагається перекласти відповідальність за свої холодні стосунки із сином? Чи намагається виправити ситуацію?
• Що в поведінці та словах Деві вказує на те, що він перебуває в постійному страху?
— Затягни на мені цей ремінь! — звелів він Деві.
На спині в нього був важкий акваланг. Із двома його двадцятикілограмовими циліндрами зі стисненим повітрям він зможе пробути більше години на глибині тридцять футів. Глибше опускатися не треба. Акули цього не роблять.
Д. Присяжнюк. Ілюстрація до оповідання Дж. Олдріджа «Останній дюйм»
— І не кидай у воду каміння, — сказав батько, піднімаючи циліндричний водонепроникний кіноапарат і витираючи пісок із його ручки. — А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навіть акул. Дай мені маску!
Деві передав йому маску зі скляним забралом.
— Мене не буде хвилин двадцять. Потім я піднімуся, і ми поснідаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камінням колеса машини й посидь під крилом у затінку (...).
* * *
(...) Акул було багато, але вони трималися на відстані. Акули ніколи не підпливали так близько, щоб на них можна було націлити об’єктив. Доведеться після обіду приманити їх до себе. Для цього він узяв у літак пів кінської ноги (загорнута в целофан, вона лежала закопана в піску).
«Цього разу, — сказав він собі, шумно випускаючи пухирці повітря, — я вже назнімаю їх не менше як на три тисячі доларів».
Телевізійна компанія платила йому по тисячі доларів за кожні п’ятсот метрів фільму про акул і тисячу доларів окремо за зйомку молота-риби. Але в цих водах молот-риба не водиться. Були тут дві чи три нешкідливі акули-велетні й досить велика плямиста акула-кішка, що бродила біля самого сріблястого дна, далі від коралового берега. Бен знав, що зараз він надто рухливий, щоб привабити до себе акул, але його цікавив великий орляк, який жив під навісом коралового рифу. За нього теж платили п’ятсот доларів, їм потрібен був кадр з орляком на відповідному фоні. Підводний кораловий світ, що кишів тисячами риб, був добрим фоном, а сам орляк лежав у своїй кораловій печері.
— Ага, ти ще тут! — сказав Бен тихенько.
Риба була чотири фути завдовжки, а важила один бог знає скільки. Вона поглядала на Вена зі своєї схованки, як і минулого разу — тиждень тому. Жила вона тут, мабуть, не менше ста років. Ляснувши в неї перед мордою ластами, Вен примусив її податися назад і зробив добрий кадр із панорами, коли риба, не поспішаючи, але сердито пішла головою вниз, на дно.
Поки це було все, що він зміг. Акули нікуди не дінуться і після обіду. Йому треба берегти повітря, тому що балони ніяк не перезарядиш тут на березі. Обернувшись, Вен відчув, як повз його ноги прошелестіла плавниками акула. Поки він знімав орляка, акули зайшли йому в тил.
— Ану, геть звідси, капосні душі! — закричав він, випускаючи величезні пухирі повітря.
Вони відпливли: голосне булькання сполохало їх. Піщані акули пішли на дно, а кішка попливла на рівні його очей, уважно стежачи за ним. Таку криком не злякаєш. Вен притулився спиною до рифу й раптом відчув, як його руку обпекло гострим виступом корала. Але він не спускав очей із кішки до того часу, поки не виплив на поверхню. Навіть і тоді він тримав голову під водою, щоб стежити за кішкою, яка помалу наближалася до нього. Вен незграбно відступив за вузький край рифу над поверхнею моря, перевернувся і пройшов останній дюйм шляху до безпечного місця.
— Мені ця погань зовсім не подобається! — сказав він уголос, виплюнувши з рота воду.
І тільки тут він помітив, що над ним стоїть хлопчик. Вен зовсім забув про його існування і не знайшов за потрібне пояснити, кого стосуються ці слова.
— Виймай сніданок із піску та приготуй їжу на брезенті, у затінку під крилом літака. Кинь-но мені великий рушник. (...)
Поміркуй!
• Яких мешканців підводного світу зустрічає Бен?
• Що вказує на те, що він добре знає особливості поведінки різних хижих риб?
• Яка небезпека підстерігає Бена під час зйомок?
• Знайди в тексті цього епізоду речення, у якому є словосполучення останній дюйм. Чого воно стосується?
• Що вказує на те, що батько зовсім не турбується про сина, залишаючи його самого на пустинному березі?
* * *
— А хто-небудь знає, що ми тут? — спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду.
— Чому ти запитуєш?
— Не знаю. Просто так.
— Ніхто не знає, що ми тут, — сказав Бен. — Ми дістали в єгиптян дозвіл летіти в Хургаду. Вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Це ти запам’ятай.
— А нас можуть знайти?
Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недозволеному. Діти завжди бояться, що їх спіймають на гарячому.
— Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину, а суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на «віллісі». — Він показав на море. — І звідти ніхто не прийде: там рифи...
— Невже ніхто-ніхто про нас не знає? — тривожно запитав хлопчик.
— Я ж кажу, що ні! — роздратовано відповів батько. Але раптом зрозумів, хоч і пізно, що Деві непокоїть не страх бути пійманим, він просто боїться залишитися сам. — Ти не бійся, — промовив Бен грубувато, — нічого з тобою не станеться! (...)
Д. Присяжнюк. Ілюстрація до оповідання Дж. Олдріджа «Останній дюйм»
Потім він міцно прив’язав м’ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.
Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду. Він знав, що акул не доведеться довго чекати.
У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п’ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирці повітря, лопаючись, не сполохали акул.
— Підходьте! Ближче! — заохочував він риб.
Але їх і не треба було запрошувати.
Вони кинулися прямо на шматок конини. Попереду йшла знайома плямиста акула-кішка, а за нею дві чи три акули тієї ж породи, але менші. Вони не пливли й навіть не ворушили плавниками; вони летіли вперед із великою швидкістю, наче сірі ракети. Підійшовши до м’яса, акули трохи звернули вбік, на ходу відриваючи шматки.
Він зняв на плівку все: наближення акул до цілі, якусь дерев’яну манеру роззявляти пащу, наче в них боліли зуби, пожадливий пакосний укус — найогидливіше видовисько, яке йому доводилося бачити в житті.
— Ах ви гади! — сказав він, не розкриваючи губ.
Як і кожен підводник, він їх ненавидів і дуже боявся, але не міг не захоплюватися ними.
Д. Присяжнюк. Ілюстрація до оповідання Дж. Олдріджа «Останній дюйм»
Вони з’явилися знову, хоча ролик його плівки був уже майже цілком використаний. Отже, йому доведеться піднятися на сушу, перезарядити камеру й швидко повернутися назад. Бен глянув на камеру та пересвідчився, що плівка закінчилася. Підвівши очі, він побачив, що вороже настроєна акула-кішка пливе просто на нього.
— Геть! Геть! Геть! — загорлав Бен у трубку.
Кішка на ходу повернулася на бік, і Бен зрозумів, що вона зараз кинеться на нього. Тільки в цю мить він помітив, що руки й груди в нього вимазані кров’ю від кінського м’яса. Бен прокляв свою необережність. Але докоряти собі було безглуздо та пізно, і він почав відбиватися від акули кіноапаратом.
Кішка випередила його, і камера тільки злегка ковзнула по ній. Бокові різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей і пройшли крізь його руку, наче бритва. Від страху й болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знову. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах. (...)
Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води й, увесь у крові, повалився на пісок, як сніп.
Поміркуй!
• Як Бен розуміє запитання Деві? Чи поділяє він його хвилювання?
• Що трапилося з Беном під час підводних зйомок?
* * *
Опам’ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім: усе тепер, здавалося, уже не мало значення.
— Деві! — закричав він.
Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно — він знав, що ще не минув шок. Але, побачивши сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя, зрозумів, що був без пам’яті лише кілька секунд. Рухатися він майже не міг.
— Що мені робити? — кричав Деві. — Бачиш, що з тобою сталося?
Д. Присяжнюк. Ілюстрація до оповідання Дж. Олдріджа «Останній дюйм»
Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухалися, а в голові стояв туман.
— Деві, — ледве-ледве вимовив Бен із заплющеними очима, — що в мене з ногами?
— У тебе руки... — почув він невиразний голос Деві, — руки зовсім порізані, просто жах!
— Знаю! — сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. — А що в мене з ногами?
— Ноги в крові, теж порізані...
— Дуже?
— Дуже, але не так, як руки. Що мені робити? (...)
— Деві, — сказав він рішуче, ледве володіючи недоладними думками, — слухай-но... Візьми мою сорочку, розірви й перев’яжи мені праву руку. Чуєш?
— Чую.
— Міцно обв’яжи мені ліву руку вище ран, щоб зупинити кров. Потім якось прив’яжи кисть до плеча. Так міцно, як тільки зможеш. Зрозумів? Перев’яжи обидві руки.
— Зрозумів.
— Перев’яжи дуже міцно. Спочатку праву руку, але закрий рану. Зрозумів? Ти зрозумів...
Бен не почув відповіді, тому що знову знепритомнів; цього разу він був без пам’яті довше й опам’ятався тоді, коли хлопчик перев’язував йому ліву руку. Серйозне, напружене, бліде личко сина скривилося від жаху, але він із відчайдушною мужністю старався виконати своє завдання.
— Це ти, Деві? — сказав Бен, чуючи сам, як невиразно вимовляє слова. — Послухай, хлопчику, — говорив він через силу, — я тобі повинен сказати все відразу, на випадок, якщо знову знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги й витягни мене з акваланга. Він мене душить.
— Я хотів тебе витягнути, — сказав Деві сумним голосом. — Не можу, не знаю як.
— Ти мусиш мене витягнути! — прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумів, що єдина надія врятуватись і хлопчикові, і йому — це примусити Деві самостійно думати, упевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. — Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? — Бен ледве чув сам себе й на секунду навіть забув про біль. — Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати. Зрозумів?
Бен трішки підвівся, щоб подивитися, у якому він стані, але побоявся знову знепритомніти. Він знав, що не зможе сісти, а тим більше звестися на ноги, і тепер, коли хлопчик перев’язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгірше — ще попереду, і йому треба було все обміркувати.
Поміркуй!
• Як поводиться Деві в критичній ситуації?
• Як змінюється ставлення Бена до сина? Чому?
* * *
Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу, але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Деві, що йому доведеться вести літак, його охопить жах. Треба добре подумати, як про це сказати синові, підготувати його та переконати зробити це, хоч і несвідомо. Треба було навпомацки знайти шлях до охопленої страхом незрілої свідомості дитини. Бен уважно подивився на сина й пригадав, що давно вже не приглядався до нього.
«Він, здається, хлопець розвинутий», — подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець із спокійним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий і навіть невгамовний характер. Але бліде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помітивши пильний погляд батька, Деві відвернувся і заплакав.
— Нічого, хлопчику, — насилу вимовив Бен. — Тепер уже нічого. (...) Знаєш, що ми з тобою зробимо? Візьми великий рушник і розстели біля мене, а я на нього перекочуся, і ми якось доберемося до літака. Згода?
— Я не зможу втягнути тебе в машину, — сказав хлопчик; у його голосі звучала тривога.
— Е, що там, — сказав Бен, стараючись говорити якомога лагідніше, хоча це було йому дуже важко. — Ніколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. Тобі, мабуть, пити хочеться, а води немає?
— Ні, я не хочу пити...
Деві пішов по рушник, а Бен сказав йому тим же голосом:
— Іншим разом ми захопимо дюжину кока-коли та льоду візьмемо.
Деві розстелив біля нього рушник. Бен смикнувся, щоб перевернутися. Йому здалося, що в нього розірвалися на шматки і руки, і груди, і ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п’ятами в пісок, і він не зомлів.
— Тепер тягни мене до літака, — ледве чутно промовив Бен. — Ти тягни, а я буду відштовхуватися п’ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне — швидше дістатися туди.
— Як же ти зможеш вести літак? — запитав його зверху Деві.
Бен заплющив очі, він хотів уявити собі, що переживає зараз син. «Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, — думав він. — Якщо сказати, це перелякає його на смерть».
— Цей маленький «Остер» літає сам, — відповів Бен. — Треба тільки покласти його на курс, а це не важко.
— Але ж ти не можеш поворушити рукою, очей зовсім не розплющуєш.
— А ти про це не думай. Я можу літати наосліп, а правити коліньми. Давай тягни. (...)
Поміркуй!
• Прослідкуй за думками Бена. Як він намагається заспокоїти Деві?
• Чи погоджуєшся ти з думкою Бена: «Ніколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш»? Прокоментуй свої міркування.
* * *
Вони довго вибиралися по схилу — Деві тягнув, а Бен відштовхувався п’ятами, на мить зомліваючи й знову повертаючись до тями. (...)
— Як справи? — запитав він хлопця. Той задихався, знесилений від напруження. — Ти, видно, зовсім змучився.
— Ні! — крикнув Деві сердито. — Я не втомився!
Його тон здивував Бена: батько ніколи ще не чув у голосі хлопця ні протесту, ні тим більше люті. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати ці почуття. (...)
— Тепер, — сказав Бен, ледве ворушачи в роті пересохлим язиком, — треба навалити каміння біля дверцят літака. — Передихнувши, він казав далі: — Якщо навалити високо, ти зможеш утягнути мене до кабіни. (...) У житті можна зробити все, що завгодно, Деві, — промовив він кволим голосом, — якщо не надірвешся. Не надривайся. (...)
— Ми не можемо летіти, — сказав хлопчик. — Ти не зумієш вести літак. Краще й не пробувати.
— Е, — заперечив Бен із тією навмисною лагідністю, від якої йому ставало ще сумніше, — вітер сам донесе нас додому!
Вітер міг віднести їх куди завгодно, тільки не додому; а коли він подме надто сильно, вони не побачать під собою ні знаків для посадки, ні аеродромів — нічого. (...)
Головне — вижити до Каїра й показати хлопцеві, як посадити літак. Цього буде досить. Тільки на це він надіявся, це була його найдальша мета.
І ця надія допомогла йому забратися в літак, він уповз у кабіну зігнувшись, напівсидячи, майже зомлілий. Потім спробував сказати хлопцеві, що треба зробити, але не зміг вимовити й слова. Хлопця охопив страх. Обернувшись до нього, Бен відчув це й зробив ще одне зусилля.
— Ти не бачив, я витягнув із води кіноапарат? Чи залишив його в морі?
— Він унизу, біля води.
— Піди принеси його. І маленьку сумку з плівкою. — Тут Бен пригадав, що заховав зняту плівку в літак, щоб уберегти її від сонця. — Не треба плівки. Візьми тільки апарат. (...) Застебни міцно ремені, — сказав Бен. — Допомагатимеш мені. Запам’ятовуй. Запам’ятовуй усе, що я скажу. Зачини свої дверцята. (...) Доведеться тобі взятися за діло самому, Деві. Нічого не вдієш. Слухай. Колеса вільні?
— Так, я забрав усе каміння.
Деві сидів, зціпивши зуби.
— Що це нас погойдує?
— Вітер.
Про вітер Бен забув.
— Ось що треба зробити, Деві, — повільно вів батько. — Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач із мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернися проти вітру. Чуєш?
— Це я можу, — сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. — Дуже дме вітер, — додав хлопець. — Надто сильно, мені це не подобається.
— Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!
Бен відчув, що Деві перехилився через нього й увімкнув стартер; потім чхнув мотор. «Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! Зробив! Їй-богу, зробив!» — подумав Бен, коли мотор почав працювати. Він кивнув, і в голові відразу ж запаморочилося від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак. А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг, опам’ятався від надто сильного ревіння мотора.
— Зменш газ! — закричав він якомога голосніше.
— Добре, але вітер не дає мені розвернутися.
— Ми стали проти вітру? Ти повернув проти вітру?
— Так, але вітер нас перекине.
Бен відчув, що літак розгойдується в усі боки, хотів виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилося цілком покладатися на сина.
— Відпусти ручне гальмо! — сказав Бен. Він забув про нього.
— Готово! — відгукнувся Деві. — Я відпустив.
— Ага, відпустив! Хіба я не бачу! Старий дурень! — вилаяв Бен сам себе.
Тут він згадав, що його не чути за гуркотом мотора й що треба кричати.
— Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині. Коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів? Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручку, доки я не скажу. Ну! Не бійся вітру!
Він чув, що мотор реве дужче — Деві додавав газу, відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабіші, і знову зомлів.
— Не смій! — почув він здалеку.
Бен опам’ятався. Вони щойно відірвалися від землі. Хлопець слухняно тримав ручку й не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку. Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.
— Піднімися на три тисячі футів, там буде спокійніше! — крикнув він.
Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця! Не можна втрачати розуму й увесь час робити дурниці.
— Три тисячі футів! — крикнув він. — Три.
— Куди летіти? — запитав Деві.
— Спершу піднімися вище! Вище! — кричав Бен, боячись, що бовтанка знову налякає хлопця. По тому, як гув мотор, можна було здогадатися, що він працює з перевантаженням і ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин. Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитися, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.
Його повернуло до пам’яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає та ось-ось заглухне мотор.
— Щось сталося! — кричав Деві. — Слухай! Прокинься!
Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати. Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.
— Куди летіти? — знову спитав Деві. — Чому ти мені не кажеш, куди летіти?!
При такому непостійному вітрі не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорі, було відносно спокійно. Залишалося триматися берега до самого Суеца.
— Іди вздовж берега. Тримайся від нього праворуч. Ти його бачиш?
— Бачу. А це правильний шлях?
— По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! — крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Деві міг почути, але той почув.
«Хороший хлопець, — подумав Бен, — він усе чує».
— По компасу триста сорок! — закричав Деві.
Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки із сидіння пілота.
— От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега й тримайся його весь час. Тільки, боронь боже, нічого більше не роби! — застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. — Нехай машина сама робить своє діло. Усе буде гаразд, Деві (...).
Поміркуй!
• Як змінюється поведінка Деві в екстремальній ситуації? Чи помічає ці зміни Бен?
• Доведи, що Бен — професійний пілот.
* * *
Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.
Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько — льотчик. Але він пам’ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак, і багато про що здогадувався, чого батько не говорив.
Тут, угорі, було тихо й світло. Море здавалося зовсім зеленим, а пустеля брудною; вітер підняв над нею пелену куряви. Попереду горизонт уже не був такий прозорий. Курява здіймалася вище й вище, але море він усе ще бачив добре. У картах Деві розумівся. Тут не було нічого складного. Він знав, де лежить їхня карта, витягнув її із сумки у дверцятах і задумався про те, що доведеться робити, коли підлетить до Суеца. Але, зрештою, хлопець знав і це. Від Суеца вела дорога до Каїра, вона йшла на захід через пустелю. Летіти на захід буде легше. Дорогу не важко розглядіти, а Суец він упізнає по тому, що там закінчується море й починається канал. Там треба повернути ліворуч.
Деві боявся батька. Правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитися: той спав із відкритим ротом, напівголий, увесь залитий кров’ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер; він не хотів, щоб померла мати, але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають.
Поміркуй!
• Які зміни відбуваються з Деві?
• Про що він згадує та думає під час свого першого польоту?
* * *
(...) Деві мусив підвестися, щоб дотягнутися до ручки на колесі й подати її вперед. Ніс літака опустився, і машина перейшла в піке.
— Вимкни мотор! — наказав Бен.
Деві вимкнув газ, вимкнув суміш, і вітер із силою підкидав літак то вгору, то вниз.
— Стеж за аеродромом, роби над ним коло! — сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.
Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю — оце завдання!
— Там великі літаки! — кричав Деві. — Один, здається, стартує!
— Стережися, зверни вбік! — гукнув Бен.
Це була досить нікчемна порада, але потім дюйм за дюймом Бен підводився: йому допомагало те, що ніс літака був опущений. Привалившись до тремтячих дверцят і впираючись у них плечем і головою, він із великим напруженням підтягувався вгору; Бен зосередив на цьому всі свої сили. Нарешті голова його опинилася так високо, що він міг упертися нею в дошку управління. Наскільки міг, він підвів голову й побачив, як наближається земля.
— Молодець! — закричав Бен синові.
Бен тремтів та обливався потом, він відчував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.
— Лівіше! — наказував він. — Давай ручку вперед! Тисни її вліво! Ще! Добре! Усе в порядку, Деві. Ти зможеш. Уліво! Натисни ручку вниз...
— Я вріжуся в літак.
Бену видно було великий літак. До літака залишилося не більш як п’ятсот футів, і вони йшли прямо на нього. Уже майже стемніло. Курява висіла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним літаком виднілася смуга чистого повітря, — отже, мотори запущені на повну потужність. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, усе буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там ґрунт надто нерівний.
Бен заплющив очі.
— Стартує...
Бен із зусиллям розплющив очі й кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору та вниз. До великого ДК-4 залишилося більше як двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов із такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.
— Не можна! — крикнув Бен. — Тисни її донизу!
Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще при цьому вітрі, їх рознесе на шматки.
— Вітер! — гукнув хлопець; його маленьке личко застигло й перетворилося на трагічну маску.
Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках у хлопчика...
— Молодець! — похвалив він.
Залишилася хвилина до посадки.
— Шість дюймів! — кричав Бен Деві; язик його наче розпух від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. — Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано... — плакав він.
На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен притулився до дошки. В очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху. Він намагався крикнути: «Пора! Пора! Пора!», але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знову кидала його в забуття, Вен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м’яко підскочив у повітрі, а потім настало нестримне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі — це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша.
О, яка тиша та який спокій! Вен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати й не хотів здаватися!
Поміркуй!
• Ціною яких зусиль Деві вдалося впоратися з останнім дюймом?
• Які думки та почуття охоплюють Бена під час посадки?
* * *
У житті не раз настають вирішальні хвилини й залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили — кістки та кровоносні судини, про які люди й не підозрювали. Коли здається, що все вже закінчено, вони беруть своє. Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що в Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою.
На все це потрібен був час. Але що означав час для життя, яке висіло на волосинці?.. Однаково Бен нічого не відчував, крім припливів і відпливів болю та рідких проблисків свідомості.
— Уся справа в адреналіні, — розкотисто сміявся кучерявий лікар-єгиптянин, — а ви його виробляєте, як атомну енергію.
Здавалося, усе було гаразд, а проте Бен таки втратив ліву руку. «Дивно, — думав він, — я міг би поклястися, що більше дісталося правій руці». Довелося перебороти й параліч, який його кучерявий зцілитель уперто називав «великим нервовим шоком». Усе пережите зробило з Бена нерухомий і дуже крихкий уламок — одужання не відбувалося швидко. Але справа все-таки йшла на краще: усе, крім його лівої руки, яка опинилася в печі, де спалювали сміття. Та й це було б нічого, коли б услід за рукою не пішла туди ж і його професія льотчика.
А крім усього, був ще хлопчик.
— Він живий і здоровий, — повідомив лікар. — Обійшлося навіть без шоку. — Кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою: — Він набагато рухливіший за вас!
Отже, з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч із хлопцем: тут або все почнеться, або знову закінчиться і, можливо, назавжди.
Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він нещодавно вперше розгледів. Але справа була не в тому, що розгледів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити у своєму батькові.
— Ну як, Деві? — несміливо спитав він сина. — Здорово було?
Деві кивнув. Бен знав: хлопчина не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.
— Розклеївся твій батько, правда? — запитав він знову.
Деві кивнув. Обличчя його залишалося таким же серйозним.
Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! Їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе. На це треба витратити час. Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться. Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи — обов’язок льотчика, а Бен був же колись непоганим льотчиком.
(Переклад В. Гнатовського)
Поміркуй!
• Яке враження справив на тебе твір? Над чим спонукав замислитися?
• Розглянь ілюстрації до твору художника Д. Присяжнюка. Які епізоди вони відтворюють?
• Який епізод викликав у тебе найбільше хвилювання?
• «Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати», — стверджує автор. Чи вдалося подолати останній дюйм у стосунках батька й сина? Якою ціною?
• Людиною якої вдачі ти уявляєш автора цього твору?
Літературознавчий клуб
Автор прочитаного твору — австралійський письменник Джеймс Олдрідж (1918-2015).
Ще в дитинстві хлопець часто чув розповіді досвідчених рибалок про акул. А згодом йому не раз випадала нагода побачити акул під час підводних зйомок.
Захоплення Дж. Олдріджа авіацією, зокрема мистецтвом пілотажу, почалося ще в перші місяці його перебування в Лондоні. Він вступив до авіаційної школи, а згодом самостійно підняв у повітря літак. У подальшому письменник досить часто сідав за штурвал літака, щоб відчути насолоду від польоту.
Одного разу він полетів у так звану Акулячу бухту, що знаходилася в Єгипті, поблизу Каїра. Його підводне спорядження складалося з кінокамери й акулячої клітки, сидячи в якій можна почувати себе безпечно. Та одного разу Дж. Олдрідж залишив клітку й опинився під час підводних зйомок без клітки з вісьмома акулами! Тож оповідання «Останній дюйм» є достовірною розповіддю очевидця. Письменник ніколи не писав про те, чого сам не спробував, чого не відчував. Захоплення авіацією та підводним плаванням теж відобразив на сторінках своїх творів. Та оповідання «Останній дюйм» не лише про небезпечні будні пілота й кінооператора підводних зйомок. Це твір про складні стосунки між батьком і сином, яким важко знайти спільну мову. Лише екстремальна ситуація, від якої залежало життя обох, змінює стосунки. Бен дорікає собі за холодне ставлення до сина, намагається не думати про всі небезпеки, які очікують на них, не дозволяє фізичному болю керувати ним. Слабкий і невпевнений у собі Деві на очах стає дорослим і рішучим хлопцем, робить неймовірне для свого порятунку та порятунку батька. Разом їм удається подолати останній дюйм у взаєморозумінні.
Письменник побував в Україні, відвідував Крим і Київ. У Києві зустрічався із читачами, давав інтерв’ю. Київська «Робітнича газета» надрукувала статтю «І в мені частка України». У ній Дж. Олдрідж писав: «Україна нагадує мені країну мого дитинства Австралію. На мою думку, будь-який український хлопчик може впізнати себе в героях моїх дитячих оповідань».
Поміркуй!
• Які захоплення Дж. Олдріджа вплинули на написання оповідання «Останній дюйм»?
• Поясни назву оповідання. Яке значення має слово останній у заголовку?
• Про який вибір ідеться у творі?
• Доведи, що оповідання не лише про небезпечні пригоди, а й про вирішення проблем стосунків батьків і дітей.
• Як могли б скластися стосунки батька та сина, якби вони не потрапили в екстремальну ситуацію?
Зверни увагу на одиниці довжини в англійській системі мір, що трапляються в тексті оповідання.
Дюйм — одиниця довжини, що дорівнює 2,54 см.
Фут — одиниця довжини, що дорівнює 30,48 см.
Миля — одиниця довжини, що дорівнює 1852 м.
Поміркуй!
• Обчисли відстані, про які йдеться у творі, у сантиметрах, метрах і кілометрах.
Історичні паралелі
Головний герой твору не лише вправний пілот, а й майстерний кінооператор.
Перші підводні зйомки було зроблено ще в 1854 р. Для цього фотокамеру просто прикріпили до жердини. Розвитку підводних зйомок сприяв винахід акваланга видатним французьким мореплавцем, дослідником таємничого світу океану Жаком-Івом Кусто.
Мистецькі діалоги
Герої твору Дж. Олдріджа здійснюють польоти на маленькому літачку «Остер».
Найбільшим і найпотужнішим у світі був літак «Мрія», який створено в 1988 р. в м. Києві Конструкторським бюро імені Антонова. Під час повітряної атаки російських військ на аеропорт у Гостомелі, що під Києвом, у 2022 р. легендарний літак було по-варварськи зруйновано. Та всі вірять, що літак обов’язково відновлять.
Українська мрія. Поштова марка
«Українська мрія» — українська поштова марка. Основою ескізів цієї марки став малюнок твоєї ровесниці Софійки Кравчук. Юна художниця так розповідає про свій витвір: «На малюнку... є дівчинка Марія, що летить на жар-птиці, розкинувши руки, наче крила. Вона, ніби птах, торкається неба, а поруч із нею — літак — її друг. У нього є усмішка й очі. Він наче живий».
Поміркуй!
• Яке враження справила на тебе марка?
• Запропонуй власний варіант ескізу «Українська мрія»: намалюй або ж опиши словесно своє бачення.
Бухта Шаркс, або Акуляча бухта, про яку йдеться в оповіданні Дж. Олдріджа, — нині знаменитий туристичний курорт, що знаходиться поблизу єгипетського міста Шарм-ель-Шейх. Акуляча бухта називається так тому, що з давніх часів саме сюди рибалки привозили свій улов, у якому часто були акули.
Акуляча бухта, м. Шарм-ель-Шейх (Єгипет)
Ця бухта знаменита великою кількістю готелів для туристів і красою та унікальністю підводного світу Червоного моря. За красою підводного світу цій бухті немає рівних на всьому єгипетському узбережжі: коралові рифи починаються від самого берега, навіть не заходячи далеко в море можна опинитися в товаристві різнобарвних риб.
• Добери матеріал і презентуй своїм однокласникам та однокласницям повідомлення про Акулячу бухту. Знайди фотоматеріал до своєї розповіді.
Підсумуй!
• Порівняй значення слова останній у новелі О. Генрі й оповіданні Дж. Олдріджа.
• Чи відчуваєш ти впевненість, що Бен і Деві стали друзями після пережитих випробувань? Чому?
• Чи будеш ти надалі читати твори Дж. Олдріджа? Чому?
• На які запитання тобі не вдалося знайти відповіді? Обговори їх зі своїми однокласниками й однокласницями або ж звернися до вчителя чи вчительки.
Читацьке дозвілля
Знайди в інтернеті та подивися відео про акул. Поділися з однокласниками й однокласницями враженням про цих небезпечних хижаків.
