Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Богосвятська

Мігель де Сервантес Сааведра

(1547-1616)

Видатний іспанський письменник. Народився в Алькала-де-Енарес, в сім’ї хірурга, бідного гідальго. Прожив героїчне, сповнене поневірянь і злигоднів життя. Брав участь в знаменитій морській битві при Лепанто, яка тривала три години. Перемога іспано-італійського флоту була повното: десять тисяч турків було вбито, вісім тисяч взято в полон, захоплено сто галер, розбито — п’ятдесят, багата здобич гармат і стягів, дванадцять тисяч рабів-християн було звільнено. Папа Римський був дуже задоволений. Але для Сервантеса ця битва закінчилася драматично: його було поранено у груди і ліву руку. Він став калікою: ліва рука на все життя залишилася паралізованою («для більшого прославлення правої» — як говорив письменник згодом). Коли Сервантес став відомим письменником, шанувальники почали називати його «великим одноруким».

У 1575 р. Сервантес повертається з війська додому на галері «Сонце» і потрапляє в полон до алжирських піратів, які продають його в рабство до турків, і кілька років він проводить в Алжирі. Викуплений на волю, Сервантес повертається в Іспанію.

Ставши письменником, він створює кілька творів, з яких вирізняються трагедія «Нумансія», пасторальний роман «Галатея», роман «Мандри Персилеса і Сіхізмунди», збірка «Повчальні новели», сатирична поема «Подорож на Парнас» та ін.

У 1580-х рр. Сервантес збирає податки, об’їжджаючи на шкапі по селах Іспанії з королівським указом. До своїх обов’язків збирача податків він ставиться дуже ревно, не минаючи маєтків можновладців і католицької церкви, за що священики у своїх відправах проклинають його. У 1590 р. від Сервантеса вимагають особливого звіту про продовольство, зібраного ним протягом трьох останніх років. За брехливим звинуваченням у розтраті дона Мігеля садять до в’язниці. І все ж, незважаючи на труднощі, Сервантес саме тут знов усвідомлює себе письменником. Понад півроку неволі подарували світу найвідоміший твір Іспанії — «Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі». Авторові на той час було 55 років.

За два тижні до смерті Сервантес приймає чернечий сан, бо не має грошей навіть на власний похорон. 23 квітня 1616 р. письменник помирає, і його ховають на благодійні кошти у монастирі Тринітаріїв. Однак окремої могили немає. Прах Сервантеса, мабуть, спочиває під кам’яними плитами, де поховані бідняки.

Роман «Дон Кіхот»

У 2002 р. літературознавці світу назвали кращий твір другого тисячоліття: ним став роман іспанського письменника Сервантеса «Дон Кіхот». Самі іспанці вже давно звеличують свого письменника номер один, а його славетну книгу називають «нашою Біблією». Найпрестижніша літературна премія в Іспанії носить ім’я Сервантеса. День народження автора «Дон Кіхота» (29 вересня) у країні — національне свято. Про головного героя роману — Лицаря Сумного Образу — в Іспанській Академії прийнято говорити стоячи. Роман «Дон Кіхот» посідає друге місце у світі, після Біблії, за кількістю мов, на які його перекладено.

«Дон Кіхот» — книга про пригоди героя, що уявив себе мандрівним лицарем в епоху, коли лицарські ідеали існували вже тільки на сторінках книжок. Твір Сервантеса задумувався як пародія на лицарські романи. Бідний гідальго Алонсо Кіхано, втративши здоровий глузд від читання лицарських романів, у всьому намагається наслідувати героїв цих книжок: він озброюється іржавими уламками старих обладунків, називає себе Дон Кіхотом з Ламанчі, сідає на жалюгідну шкапу із гучним ім’ям Росинант, бере собі за зброєносця хитруватого селянина Санчо Пансу та виїздить на подвиги прославляти даму свого серця — прекрасну принцесу Дульсінею Тобоську, яка насправді є простою селянкою Альдонсою Лоренсо. Мета подорожі Дон Кіхота — захищати ображених і принижених, допомагати усім, хто цього потребує.

Карта подорожей Дон Кіхота

Центральний конфлікт твору — між ідеалом і дійсністю. Іспанські шляхи, змальовані Сервантесом, зовсім не героїчні, і Дон Кіхоту — Лицарю Сумного Образу — доводиться боротися не з велетнями, чудовиськами і ворожими військами, а з вітряками, похоронними процесіями, овечими отарами. Тому часто «подвиги» героя здаються кумедними, дивакуватими. Ті, кого Дон Кіхот захищає і рятує, глузують з нього, побивають камінням і проклинають. Однак усі перешкоди і негаразди долі не засмучують благородного лицаря з Ламанчі, а тільки зміцнюють його віру в ті ідеали, заради яких він вирушив у мандри. Створивши пародію на лицарські романи, Сервантес водночас високо підніс справжній ідеал лицарського служіння людству, який максимально наближався до ренесансного гуманістичного ідеалу всебічно розвиненої людини.

Роман Сервантеса, який розвінчує утопічні ілюзії, незважаючи на це, залишає глибоке світле почуття. Лицар Сумного Образу — герой, що втілює загальнолюдську віру в добро, справедливість, свободу. Твір про Дон Кіхота максимально ввібрав у себе гуманістичні настрої епохи Відродження, змалював складний економічний і політичний період зламу в іспанському суспільстві XVI — початку XVII ст., відобразив моральні пріоритети Сервантеса.

Перша частина роману вийшла у 1604 р. невеликим накладом у Вальядоліді. Успіх книги примусив видавця навесні того ж року здійснити друге видання. Дуже швидко книга розповсюдилася по всій Іспанії, і скоро її вже читали у перекладах в інших країнах Західної Європи. До Сервантеса прийшла літературна слава

25 лютого 1615 р. до Іспанії приїхали з візитом французькі посли. Мова зайшла про найбільш популярні й визнані книги у Європі. Коли посли почали розпитувати іспанського ліценціата про вік, заняття, соціальне становище та майно Сервантеса, той був змушений відповісти їм, що автор «Дон Кіхота» старий і бідний гідальго. Один з послів здивувався: «Отже, таку людину Іспанія не зробила багатою і не підтримує за державний рахунок?» Натомість інший кавалер висловив цікаву думку: «Якщо бідність змушує його писати, дай Боже, щоб він ніколи не жив у достатку, бо своїми творами, будучи бідним, він збагачує весь світ».

Друга частина твору була надрукована у Мадриді наприкінці 1615 р.

Книгу про Дон Кіхота сам автор називав «правдивою історією», вкладаючи у це визначення як іронічний, так і серйозний зміст.

Книга Сервантеса як пародія на лицарські романи

У «Передньому слові» до книги Сервантес вказав на головну мету свого твору: «дотла зруйнувати баламутну споруду лицарських романів». Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот — не справжній лицар, а людина, що лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса — не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою.

Герой роману, п’ятдесятилітній бідний іспанський гідальго Алонсо Кіхано проводить увесь свій вільний час за читанням лицарських романів, внаслідок чого втрачає здоровий глузд і вирішує стати мандрівним лицарем. У творі «Дон Кіхот» описуються смішні і нерозважливі пригоди Дон Кіхота, які він здійснює спочатку наодинці, а потім у товаристві зброєносця Санчо Панси — свого сусіда, якого він кличе зі собою.

Найбільш смішні, безглузді й дивні вчинки герой здійснює у першій частині роману, майже цілковито витриманій у пародійному дусі. Щоб довести шкідливу роль захоплення лицарською літературою, Сервантес обирає героєм свого роману не звичайну, просту людину, а інтелігента, мислителя, гуманіста. Головною особливістю Дон Кіхота є його хвороблива і багата на фантазії уява, чуйне до страждань і горя серце, благородна душа. Надмірна пристрасть до читання лицарських романів довела до того, що він загубився між двома світами: реальним та ілюзорним. У своїх мріях він відірвався від дійсності.

У творі висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, мовна витіюватість, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність героїв лицарської літератури.

Тільки у кінці роману, коли виснажений мандрівкою Дон Кіхот знову перетворюється з лицаря на дрібного гідальго Алонсо Кіхану, від одужує від свого божевілля і проголошує лицарські романи безглуздими дурницями. Перед смертю герой складає заповіт, у якому позбавляє свою небогу спадщини, якщо вона вийде заміж за людину, яка захоплюється лицарською літературою.

Коли у книжкових крамницях Мадрида з’явилася книга «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», іспанці, читаючи її назву, були трохи збентежені та відчували щось незвичне. Ця назва мала дивний та цікавий відтінок. У той час людина, що брала в руки книгу, знала, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр і сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського видавався під таким заголовком: «Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, у яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні пригоди». Тут усе було зрозуміло. А от у новому романі Сервантеса у самому заголовку містилося якесь протиріччя та невизначеність.

До лицарських імен автори часто додавали епітети: «відважний», «могутній», «непереможний», «доблесний» тощо. Епітет у назві твору Сервантеса — «премудрий» (так М. Лукаш переклав іспанське слово «ingenioso»). Вже у цьому епітеті звучала схована полеміка з жанром лицарського роману.

Вітряки — символ Іспанії

Ім’я героя — Кіхот — вводило читача у світ лицарства: на іспанській слово «quijote» означає настегенник, тобто частину лицарських обладунків. Можна було припустити, що герой книги був лицарем. Однак у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі звучав комізм: які подвиги можна здійснити в Ламанчі, адже Ламанча — зовсім не героїчна область в Іспанії, де завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами. Пригоди в Ламанчі не могли пообіцяти нічого цікавого. До того ж, у побутовій мові «1а mancha» — це «пляма», «шматок землі». Таким чином, ім’я головного героя роману буквально звучало як Дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім’я повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельянісів Грецьких, Пальмерінів Англійських та Амадісів Гальських. Без сумніву, сучасники Сервантеса відчували етимологію дивного імені героя Сервантеса.

Нарешті, звертало на себе увагу сполучення титулу «дон» зі словом «гідальго», що означало людину хоча і благородну, але не дуже високого походження.

Головний герой роману «Дон Кіхот» — людина, що не тільки вірить у світлі ідеали і добро, але й вирушає у подорож заради встановлення справедливості на землі. Начитавшись книжок про лицарів, Дон Кіхот вирішує також стати лицарем і захищати бідних, знедолених і ображених людей. Його подвиги і вчинки одночасно смішні і трагічні. Усі свої перемоги він присвячує своїй дамі серця — Дульсінеї.

Сервантес пародіює куртуазний етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Героя лицарської літератури письменник завжди перевіряє на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і благородну. Герой Сервантеса вірний Дульсінеї не тому, що він і справді закохався в неї, а тому, що «мандрівний лицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі». Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою і присвячувати їй усі перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму, лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане ім’я — Дульсінея Тобоська. Етимологія цього імені доволі цікава: «dulce» в перекладі з іспанської означає «солодка», «ніжна», а суфікс «-нея» надає простому імені благородного, «лицарського» звучання. Додаток до її імені — Тобоська — повинен був би означати «володарка, принцеса Тобоських земель». Насправді ж, Тобоко — це місто в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики.

Та хоч би яким надуманим не було почуття героя, воно надає йому міці та енергії, морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у його внутрішній світ гармонію. Дон Кіхот у скрутних обставинах може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі він самотній.

Подвиги героя такі ж карикатурні, як і його зовнішній вигляд. У нагороду за благородні поривання він дістає лише глузування та стусани. Проте лицар з Ламанчі опанований пристрастю подвигів, і ця пристрасть примушує його терпляче зносити всі невдачі й побиття.

Важливо розуміти, що за образом Дон Кіхота стоїть не лише світ лицарських романів XIII—XVI ст., занесених до Іспанії із Франції, але й «лицарська» Іспанія XVI ст. Відродження мандрівного лицарства в особі Дон Кіхота означало, що ситуація в тогочасній Іспанії була справді загрозливою: посилення національного нещастя, еміграції, грабування країни керівною верхівкою, економічний і політичний занепад, бідування простого люду.

Письменник блискуче впорався із завданням, яке поставив перед собою: після виходу у світ першої частини «Дон Кіхота» лицарські романи в Іспанії почали швидко втрачати свою популярність і майже не видавалися.

Образ Дон Кіхота

Образ Дон Кіхота — новаторський для творів епохи Відродження. Уперше серед європейських письменників Сервантес так повно і всебічно змалював героя у його зв’язках зі світом, спілкуванні з іншими персонажами.

Лицар Сумного Образу зітканий з гострих суперечностей: він трагічний герой і комічний, його серйозні вчинки часто здаються смішними, ця з вигляду квола і немічна людина сповнена високої духовної сили. Це і мудрець, і безумець одночасно.

Особливість образу «премудрого гідальго» у тому, що лицарські казки для нього є реальним життям, і він прагне втілити закладені в них ідеали.

Сервантес пародіював лицарство, але в той же час письменник яскраво зобразив у романі справжній лицарський ідеал. Мета, що її бачить для себе лицар з Ламанчі, полягає у тому, аби захищати тих, кого Господь і природа створили вільними.

Дон Кіхот відроджує лицарський ідеал служіння людям у той час, коли ніхто вже в ці ідеали не вірить.

Сервантес наділив свого героя щедрою фантазією, яку, однак, не розуміють інші персонажі. У своєму вигаданому світі і здійснює Дон Кіхот вибір між добром і злом.

Бідний гідальго з Ламанчі — безумець. У всіх його діях немає межі між реальністю і фантазією. Лицар Сумного Образу замість того щоб захищати святу католицьку віру, приносить чимало турбот служителям церкви. Обов’язок справжнього лицаря — слугувати королю, а Дон Кіхот звільняє ворогів спокою країни — каторжників. Шукаючи пригод, мандрівний лицар приймає учасників похоронної процесії за злочинців. Його безумства нерідко шкодять іншим персонажам: ні в чому не винному бакаляру

він ламає ногу, калічить погоничів мулів, коли вартує над зброєю. Сервантес показує, що героїзм Лицаря Сумного Образу часто недоречний, уся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой видається безумним і смішним у наївних спробах жити згідно з власними ідеалами. Дон Кіхот терпить поразки не тому, що його ідеали несправжні, а тому, що навколишній світ не сприймає їх за ідеали. Однак нездійсненність того, до чого прагне герой, чим він живе й у що вірить, не знецінює його лицарську душу. Так, Дон Кіхот пристрасний шукач, але, перш за все, шукач не пригод, як він сам гадає, а високої правди у світі зла, несправедливості, дисгармонії і насильства.

Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі напівмертвого лицарського ідеалу. Лицар Сумного Образу дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. Комізм твору Сервантеса полягає у тому, що носієм ренесансних ідей виступає «лицар», представник старого суспільства. Як істинний гуманіст, Дон Кіхот проявляє себе у промові про Золотий вік, де він веде судження про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу тощо.

Премудрий гідальго з Ла-манчі — захисник людської свободи, заступник закоханих, прихильник поезії. Він бідняк, який вражає своєю безкорисливістю і щедрістю. Однією з головних особливостей образу Дон Кіхота є його виняткова доброта і гостре співчуття чужим стражданням. Деякі його безглузді вчинки досить неоднозначні. Наприклад, звільнення каторжників — це дарування свободи не тільки тим, хто від природи був злодієм, але й тим, кого, можливо, засуджено безневинно і несправедливо. Однак хоробрість сервантесівського героя ні в кого не викликає сумнівів.

С. Бродський. Ілюстрація до роману «Дон Кіхот»

Не лише своїми людськими чеснотами та ідеалами підноситься Дон Кіхот над іншими персонажами роману, але й своїми пізнаннями. Благородний гідальго впевнений в «універсальності» мандрівних лицарів, тому й сам вражає героїв ерудованістю, розумом та мудрістю в різних сферах людського життя. Дон Кіхот знається на лікарських травах, ратній справі, поезії тощо.

Дійсність не відповідає уявленням про неї Дон Кіхота, але це його не бентежить.

У романі виведено дві реальності:

1) Реальність, що народжена хворобливою уявою мандрівного лицаря з Ламанчі. Ця реальність перетворює дійсність у чудовий, поетичний, чарівний світ, де панують закони «лицарського кодексу честі» Саме цей світ і слугує йому місцем, де він здійснює свої «подвиги».

2) Справжня реальність, що складається з області Ламанчі та її бідного простору, вбогих заїжджих дворів, голодного населення. Реальна дійсність чинить жорсткий опір благородним намірам лицаря з Ламанчі.

Конфлікт зіткнення Дон Кіхота з дійсністю обертається для героя трагедією, тому що він безсилий усунути протиріччя між ображеними і тими, хто ображає.

Світ уявний здається Дон Кіхотові більш істинним, аніж світ реальний. Жодні випробовування долі не можуть змінити його погляду. Ця особливість героя викликає до нього повагу автора й читача.

Людина, що живе піднесеною ідеєю, духовно непереможна. Проте в реальному світі на долю такої людини випадає багато страждань.

Головним відкриттям Сервантеса було те, що він створив героя, у якого слова не розходяться з ділами. Багато персонажів твору зачитуються лицарськими романами, але наслідувати лицарів зважується один Дон Кіхот.

Усі свої вчинки герой здійснює з благородних мотивів, і в цьому — велике значення образу Дон Кіхота. Його внутрішній світ — самоцінний. У самому собі знаходить Лицар Сумного Образу невичерпне джерело духовної стійкості, енергії, ентузіазму.

У відомому епізоді бою з вітряками виявилася багата палітра рис характеру Дон Кіхота: його відвага, рішучість, непримиренність до зла, пристрасть до подвигів і перемог та схильність плутати фантазії з дійсністю.

Фраза «бій з вітряками» стала крилатим виразом, що означає безплідну боротьбу з уявними перепонами, псевдогероїчний вчинок, породжений грою вигадки, фантазії, самообману.

Друга частина «Дон Кіхота». Надзвичайна популярність роману про Дон Кіхота, який у 1605 р. прочитала вже більша частина Європи — явище унікальне. Читачі надсилали авторові численні відгуки, давали цікаву й оригінальну оцінку першій частині роману та просили продовження пригод лицаря та його зброєносця. Сервантес почав працювати над другою частиною твору, коли раптом друком вийшла книга автора Алонсо Фернандеса де Авельянеди (ім’я було вигадане) під назвою «Другий том премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі...». Ця книга отримала в літературознавстві свою назву — «Лже-Кіхот». Авельянеда широко використовував художні засоби Сервантеса, проте його мандрівний лицар заперечує ідеї справжнього Лицаря Сумного Образу: Санчо Панса зраджує свого хазяїна, а Лже-Кіхот забуває про Дульсінею. Книга до того ж пересипана нападами на самого Сервантеса, факти з життя якого, як здається, були добре відомі Авельянеді.

Ознайомившись із «Лже-Кіхотом», Сервантес, починаючи з літа 1614 р., у процесі інтенсивної роботи за кілька місяців завершив продовження свого роману. Друга частина «Дон Кіхота» була надрукована у Мадриді наприкінці 1615 р. у того ж видавця й у тій же друкарні, що і перша.

У другій частині роману розповідається про третій виїзд Лицаря Сумного Образу з його вірним зброєносцем: їхні нові подвиги та пригоди; про острів, губернатором якого став-таки Санчо Панса; про повернення героїв додому і, нарешті, прозріння перед смертю, коли Дон Кіхот зрозумів, що насправді він — не мандрівний лицар, а гідальго Алонсо Кіхано Добрий.

Сервантес змалював далеко не ідеального героя, але в його романі ренесансні ідеали та мрії, що їх проголошує Дон Кіхот, відтворено в усій повноті. Лицар Сумного Образу — одне з найбільших досягнень світової літератури. На початку книги письменник глузує й насміхається над своїм героєм, але згодом починає співчувати та симпатизувати йому.

Образ Санчо Панси

Ім’я для зброєносця Лицаря Сумного Образу письменник, як гадають, запозичив з іспанської приказки: «Там Санчо їде на своєму віслюкові». Прізвище Панса (ісп. panza) означає в перекладі «черево», «живіт».

Санчо Панса — це хазяйновита, практична і щира людина, що дбає насамперед про свої інтереси і мріє про багатство. Це бідний чоловік, який зазнав за життя злиднів й утисків, тому він легко спокушається на пропозицію Дон Кіхота, сподіваючись отримати з цього користь. На противагу своєму панові, Санчо відправляється у мандри не заради високих ідеалів: він мріє про губернаторство, і його мрія ґрунтується на глибокій вірі у власну людську гідність.

Спочатку образ Санчо Панси в романі служить тільки пародійним завданням, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого іспанського землероба, сповнений глибокого соціального й етичного змісту.

Санчо Панса — безмежно наївна і явно простувата людина. Він єдиний, хто вірить фантазіям Дон Кіхота і в цьому нагадує свого безумного пана. Простодушність і наївність, проте, поєднуються у нього з селянською хитринкою. Зброєносець Дон Кіхота ніколи не забуває, що йому треба заробляти і для себе, і для сім’ї, тому він завжди щось випрошує в Дон Кіхота: або гроші, або віслюків, або рецепт чудодійного бальзаму тощо. Після кожного подвигу Лицаря Сумного Образу Санчо вишукує собі трофеї на полі битви.

Санчо як типовий представник народу, втілення його мудрості й моральної повноцінності, часто використовує у своїй мові прислів’я і приказки, виказуючи глибоке розуміння життя.

Головна особливість образу Санчо — його твереза розсудливість. На противагу Дон Кіхоту він увесь — на землі, у зовнішньому світі, живе сьогоденними проблемами. І на свою службу зброєносця він спочатку дивиться тільки з точки зору матеріальної вигоди.

Г. Доре. Ілюстрація до роману «Дон Кіхот»

Проте, часто обдурюючи свого пана та користуючись його довірливістю, Санчо сам підпадає під вплив Дон Кіхота і починає вірити в його ідеали. Поступово зброєносець внутрішньо просвітлюється, стає безкорисливою та гуманною людиною. Санчо Панса починає розуміти, що Дон Кіхот — божевільний, проте вже не може залишити його і всюди слідує за ним, забуваючи про корисливість. Проста, неграмотна людина виявилася здатною зрозуміти мудрість, доброту та ідеали Дон Кіхота. У тому, що Санчо Панса не залишає свого пана й завжди поруч, виражається його духовна і моральна стійкість.

Не менш важливими рисами характеру Санчо Панси є також його доброта і здатність співчувати. Герой щиро переживає і вболіває за свого господаря, коли той після подвигів зазнає не славу, а побиття і приниження.

Селянин-зброєносець, що супроводжує свого пана на зовсім не героїчних шляхах Іспанії, перейнявся гуманістичними ідеалами Дон Кіхота. Недаремно після виходу у світ першої частини «Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі» читачі закидали Сервантеса численними листами, в яких містилися прохання розвивати й далі образ Санчо Панси, який їм так сподобався.

Однією з найбільш вдалих знахідок письменника є відкриття пари героїв, що доповнюють одне одного. Один — високий і худорлявий, другий — низенький і повний; один — аскет, другий не може жити без задоволення своїх потреб у їжі, сні, грошах; один — мрійник і ідеаліст, другий — людина з тверезим розумом; в одного — книжкова освіта, у другого — народна мудрість. Протиставляються навіть Росинант Дон Кіхота і віслюк Санчо Панси. Однак Дон Кіхот потрібен зброєносцю, а Санчо потрібен Лицарю Сумного Образу, адже Дон Кіхот бачить внутрішніми очима, а Санчо Панса — зовнішніми. Герої не лише доповнюють, але й позитивно впливають одне на одного. Тому Сервантес і дав їм одне одного у супутники.

Поняття «вічний образ» і «донкіхотство»

Основними характеристиками «вічного образу» є його максимальне художнє узагальнення, невичерпність змісту, що він виражає, та естетична цінність, яка виходить за межі конкретного століття. Мислителі помітили одну загальну рису, притаманну всім вічним образам: кожен з них став символом певної моральної якості чи риси характеру. Прометей, наприклад, є символом свободолюбності й протесту, Фауст — бажання пізнання та дієвості, Гамлет — рефлексії та нерішучості, Дон Кіхот — безкорисливого служіння добру і справедливості, Дон Жуан — тілесної любові й егоїзму. Імена цих героїв увійшли в кожну мову і стали загальновживаними. Так, говоримо про «донжуанську поведінку», «донкіхотську безрозсудливість» тощо. Кожна нова епоха вкладає у трактування того чи іншого вічного образу свій конкретно-історичний смисл, який зумовлений потенційною багатозначністю самого вічного образу. Усі вічні образи — парадоксальні. Та в кожному з нас є дещо від них усіх.

Вічними образами називають художні образи, які за глибиною узагальнення виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби і містять у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Такими є Прометей, Орфей, Фауст, Дон Кіхот, Дон Жуан, Гамлет.

Донкіхотство — це небажання пристосовуватися до прози життя, прагнення перетворювати навколишній світ, стійке слідування своїй мрії.

Р.П. Новоа. Пам’ятник Дон Кіхоту і Санчо Пансі біля музею Сервантеса, Іспанія

«Дон Кіхот» Сервантеса — це книга про високі поривання духу, людські звершення і здобутки. Іспанський письменник надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і наповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, притаманні герою, виявляються у вчинках багатьох людей, чию поведінку стали називати «донкіхотською».

Донкіхотами вважають наївних мрійників, які безкорисливо, але й безплідно намагаються робити людям добро заради нездійсненних ідеалів. І хоча ці люди не завжди можуть змінити навколишній світ, не здатні тверезо оцінити реальне життя, та все ж повагу й захоплення викликають їхні непохитність та відданість мрії. Донкіхоти завжди вступають у конфлікт між благородними намірами, високою ідеєю і неспроможністю досягти мети в реальних умовах, за наявних історичних обставин. Для донкіхотів важливий не успіх, а вірність собі, своїм ідеалам і високим поняттям честі. У найскладніших ситуаціях вони не падають духом.

В іспанській мові поняття «донкіхотство» виникло раніше, ніж в інших; воно означає «невиправного ідеаліста». В українській мові від цього поняття утворилися слова «донкіхот», «донкіхотський», «донкіхотствувати» , «донкіхотувати».

Перед читачами різних епох Дон Кіхот постає по-різному. Образ лицаря з Ламанчі уже не сприймається як безумний гідальго, який, начитавшись лицарських романів, дивує земляків своїми непередбачуваними вчинками, а сприймається як образ, що символізує нескореність людського духу, високе служіння правді, добру та готовність до самопожертви заради благородних ідеалів. На комічну складову Лицаря Сумного Образу митці вже давно не звертають уваги, а предметом зацікавлення стають такі риси Дон Кіхота, як боротьба за справедливість, непримиренність з реальним світом, непохитність та відданість мрії. З легкої руки Сервантеса лицар з Ламанчі дав своє ім’я безумству хоробрих у всьому світі.

Пам’ятник Дон Кіхоту і Дульсінеї в Тобосо, Іспанія

Майже всі вічні образи відокремлюються від своїх першоджерел і стають основою для створення філософських, літературних, живописних, кінематографічних текстів, які відображають первісний образ, наділяючи його новими значеннями, але водночас не втрачаючи інтертекстуального зв’язку з ним. З цього погляду Дон Кіхот, Санчо Панса, Дульсінея становлять найдивовижніші феномени. Самостійне буття героїв «Дон Кіхота» розпочалося надзвичайно рано: є свідчення, що у 1605, 1607, 1610 і наступних роках відбувалися карнавали, в яких брали участь фігури Дон Кіхота і Санчо Панси. Герої, створені уявою Сервантеса, «вирвались» із книги і почали жити власним життям як культурні та ідеологічні міфи, як кіно- і мультфільми, як реклама, як товари і комерційні бренди.

Над образом благородного лицаря Дон Кіхота замислювалися письменники не одного покоління: Г. Філдінг, Марк Твен, П. Меріме, Г. Флобер, Г. Гайне, Дж. Байрон, Т. Манн, Ф. Достоєвський, М. Булгаков, І. Франко, Леся Українка та ін. Герої багатьох великих романів світової літератури, такі, як містер Піквік, Тартарен із Тараскона, мадам Боварі, Том Сойєр, завдячують своїм народженням Лицарю Сумного Образу.

Образ Дон Кіхота збагатив українську літературу, особливо українську поезію. У творчості Б. Грінченка, П. Карманського, В. Коротича, Л. Костенко, О. Ольжича, Л. Первомайського, М. Семенка, І. Франка читаємо цікаві поетичні інтерпретації Лицаря Сумного Образу. Адже такі герої потрібні в кожну епоху.

Як це не дивно, музею Лицаря Сумного Образу довгий час в Іспанії не було. І от зовсім недавно (на початку 2002 р.) у С’юдад-Реалі, що знаходиться у самому центрі Ламанчі, відкрито музей Дон Кіхота. Місцева влада обладнала старовинний двоповерховий будинок і зібрала експонати для вшанування одного з «вічних» образів світової літератури. Біля входу до будинку-музею гостей вітають дерев’яні скульптури Дон Кіхота і Санчо Панси. Дон Кіхот у лівій руці тримає спис, а в правій — рукопис. Навпроти нього стоїть Санчо Панса, підперши руками боки, й дивиться на хазяїна. У музеї зібрано біля 3 тисяч видань «Дон Кіхота» багатьма мовами світу, а в одному з залів реконструйована старовинна друкарня, подібна до тої, у якій було вперше надруковано роман.

Окрім музею Дон Кіхота в Іспанії є також музеї Сервантеса, Дульсінеї Тобоської та вітряка, з яким бився хоробрий лицар з Ламанчі.

Мистецька палітра

Велику роль в осмисленні й популяризації твору Сервантеса в різних країнах світу відіграли ілюстратори, що намагалися якомога точніше віднайти та відобразити відтінки настрою і почуттів головних героїв у найбільш важливих сценах роману. Проте кожен художник акцентував якусь одну лінію багаторівневого твору: сатиричну і гумористичну, драматичну, ліричну, героїчну, гуманістичну чи фантастичну.

Пабло Пікассо. Дон Кіхот і Санчо Панса. 1955

Відомий іспанський художник П. Пікассо на малюнку «Дон Кіхот і Санчо Панса» (1955 р.) зобразив героїв роману на фоні палаючого сонця й іспанського краєвиду з вітряками. Умовно-прості лінії малюнка напружують увагу глядача і розкривають головний конфлікт твору — протистояння реального й ідеального, комічного й трагічного.

Найуславленішим ілюстратором твору Сервантеса став французький графік Г. Доре, який створив 375 графічних ілюстрацій до «Дон Кіхота». У кожному вчинку головного героя Сервантеса художник намагався відобразити душевні порухи, почуття, біль і сподівання.

Його Дон Кіхот пов’язаний з навколишньою природою, що також змальована у романтичному дусі. Недаремно найбільше вражають нічні, зоряні пейзажі графіка, на тлі яких виділяється довжелезна фігура благородного лицаря. Найбільш чужою для Г. Доре виявилася комічна сторона «Дон Кіхота».

Трагічна доля Дон Кіхота, його конфлікт з реальним світом змальовані у циклі ілюстрацій С. Бродського (1976 р.). Ґрати, шахові візерунки, пустеля скрізь супроводжують самотню, втомлену постать Дон Кіхота. Інтерпретація С. Бродського має самостійний символічний смисл, де кожна деталь підкреслює духовну велич героя, трагічну розірваність його свідомості на два світи.

Серед українських художників оригінальні версії роману Сервантеса запропонували Б. Крюков і О. Петрова. Так, О. Петрова наприкінці 1960-х рр. створила кілька пластичних образів героїв твору: Дон Кіхот — дивакувата людина, інтелектуальний ідеаліст; Дульсінея Тобоська — тендітна лірична красуня з ознаками пихатості.

Образ Дон Кіхота збагатив музичне мистецтво. Композитори різних країн і епох написали понад 100 музичних творів різних жанрів за мотивами роману Сервантеса. Це балети В. Геріха, Д. Макфаррена, Лукантіні, Л. Мінкуса; симфонічна поема А. Рубінштейна «Дон Кіхот»; з аналогічною назвою симфонічні варіації Р. Штрауса; симфонічні гравюри А. Кара-Караєва; опери Н. Піччіні, С. Майра тощо.

Серед сучасних композиторів можна назвати Г. Гладкова, А. Животова, О. Журбіна, Д. Кабалевського, А. Петрова. У 1981 р. з’явився музичний «Дон Кіхот» на Україні — симфонічна поема Віталія Корейка, який звернувся до літературної теми світового значення.

Театральні вистави про Дон Кіхота були завжди дуже популярними в Іспанії, Італії, Франції, Англії, Німеччині й інших західноєвропейських країнах.

Г. Доре. Ілюстрація до роману «Дон Кіхот»

Серед найбільш уславлених виконавців ролі Дон Кіхота на сцені можна назвати Ф. Шаляпіна, М. Чехова і М. Черкасова. Видатний французький композитор Ж. Массне написав оперу «Дон Кіхот» у 1910 р. саме для актора Федора Івановича Шаляпіна, якого вважав ідеальним Дон Кіхотом.

Сюжет про Лицаря Сумного Образу досить активно використовується в мистецтві кіно. Один із найяскравіших та оригінальних фільмів про Рицаря Сумного Образу було знято на студії «Грузія-фільм» режисером Резо Чхаїдзе у 1988 р. 4-серійна стрічка вийшла на екрани під назвою «Житіє Дон Кіхота і Санчо». Актор, який виконував головну роль, дуже наблизився до сервантесівського образу Дон Кіхота: відданого своїй мрії дивака, безстрашного охоронця справедливості, безмежно закоханого рицаря. Грузинському режисеру вдалося зберегти і комічну, і трагічну стихію роману Сервантеса. Зв’язок сюжету роману з сучасністю показано через чергування старовинних і сучасних надписів, середньовічних костюмів і одягу XX ст. Актор — то грає Рицаря Сумного Образу, то читає слова без гриму і мандрує вулицями сучасної Грузії. Тим самим створюється вічна основа образу Дон Кіхота, який, можливо, в наш час ходить поміж нами, непомітний, і шукає нагоди встановити справедливість.

Український контекст

Перший переклад твору Сервантеса на Україні зробив І. Франко, відомий український поет, публіцист, мислитель, а також популяризатор світової літератури. Він переказав 24 значні епізоди «Дон Кіхота» у віршованій формі і опублікував свою поему під назвою «Пригоди Дон Кіхота» (1891 р.). Поема мала успіх, хоча сам І. Франко суворо оцінив свою працю: «Мій Дон Кіхот вийшов не таким, як би був повинен і яким я сам бажав його вивести».

Другий український переклад «Дон Кіхота» спіткала трагічна доля. У 1919 р. під час вандалізму молодої радянської влади загинула бібліотека іспанських авторів, що належала відомому поетові й перекладачеві В. Самійленку, а заразом і переклад кількох розділів роману Сервантеса, який мав би стати справжньою літературною подією, якби не зник безслідно.

Наступний переклад іспанського твору в Україні вийшов у видавництві «Молода Україна» у 1924—1925 рр. під назвою «Високодумний лицар Дон Кіхот із Ламанчі» у двох томах. Це була українська версія для молоді автора А. Лотоцького. Переклад виявився не дуже вдалим і не користувався попитом читачів.

Більш відомим був переклад М.О. Іванова «Вигаданий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», що вийшов у скороченій версії і пережив два видання — 1927 та 1935 рр. Під час радянських репресій М. Іванова було заарештовано, і точно не відомо, чи він загинув у таборі, чи був розстріляний.

Довгий час працював над перекладом «Дон Кіхота» видатний майстер українського перекладу М. Лукаш, який мав усі дані для досконалого перекладу цього твору — великий досвід, бездоганне знання мови оригіналу, віртуозне володіння всіма скарбами української мови. Ще й до того, перекладач, як справжній майстер, передав в українській версії свою вдачу та душу. Його переклад, що з’явився друком під назвою «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» у 1995 р., — кращий український варіант роману Сервантеса на сьогоднішній день з виразною, яскравою грою слів, колоритними реаліями та яскравими епітетами, прислів’ями та приказками, характерними прізвиськами тощо. На жаль, хвороба передчасно забрала життя М. Лукаша, і він не встиг завершити переклад «Дон Кіхота». Його учень Анатоль Перепадя провів складну й відповідальну роботу, систематизувавши словниковий запас перекладу М. Лукаша, і доробив XXI—XXXV, LXI—LXXIV розділи другої частини твору.

ДОН КІХОТ

(Уривки)

РОЗДІЛ І

де оповідається, хто такий був преславний гідальго* Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. [...] Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва**: його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення — правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту». Або ще: «Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа».

* Гідальго — дрібний дворянин.

** Фелісіян де Сільва - іспанський письменник XVI ст.

Бідний кавальєро*, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому також, як Дон Бельяніс** міг завдавати й сам діставати таку силу ран — хоч би які знаючі лікарі їх гоїли, все обличчя його і все тіло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте він вельми похваляв автора за обіцянку продовжити свою і без того довгу історію; не раз йому й самому набігала думка взятися за перо і написати те заповідане продовження — і він був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на заваді інші, важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум. [...]

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. [...] Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборола бракує, є самий-но шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріпкий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була куксовата [...], визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого зацного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного

* Кавальєро - іспанський шляхтич.

** Дон Бельяніс Грецький - персонаж героїчного рицарського циклу.

імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрованому рицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім’я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі.

Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом [...]. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим іменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.

— Коли за гріхи мої, — мовив собі на думці, — або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрованим рицарям, і я повергну його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно: «Я — велетень Каракульямбро, володар острова Маліндранії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кіхот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашмості, аби ваша вельможність розпоряджала мною по своїй вольній волі».

О, як же радів наш добрий кавальєро, виголосивши в думці таку орацію, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму.

РОЗДІЛ VII

про другий виїзд славетного рицаря Дон Кіхота Ламанчського

[...] Всі ті дні мав він надзвичайно втішні бесіди з двома друзяками своїми, парохом та цилюрником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мандровані рицарі і що саме в його особі те мандроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш.

Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-пахом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру.

Потім Дон Кіхот заходився грошей дбати: дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь) і збив таки чималеньку суму. Крім того, він позичив у одного приятеля круглого щита і, полагодивши сяк-так свого побитого шолома, завідомив зброєносця свого Санча, якого дня і якої години мають вони в дорогу рушати, щоб той устиг найпотрібнішим припасом себе обмислити та не забув притьмом сакви узяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішо ходити, то думає осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон Кіхот мав деякі сумніви: він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мандрованих рицарів джури-ослоїзди, та так і не міг пригадати і врешті дозволив своєму зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому під верх благороднішого ступака, відбивши коня в першого-ліпшого нечемного рицаря, що спіткається їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панча виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть із своїми — сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та клюшницею. Немало ж за ту ніч і проїхали, осіли од села далеченько: хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть.

Санчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пан обіцяв. А Дон Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, себто Монтьєльською рівниною, тільки тепер їхалось йому охвітніше, бо час був іще ранній і зукісне проміння соняшне не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Санчо Панса до свого пана:

— Глядіть же, пане мандрований рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите.

На те одказав йому Дон Кіхот:

— Треба тобі знати, друже мій Санчо Панса, що в давнину мандровані рицарі мали звичай наставляти джур своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, що вони звоювали, і я твердо наважився того хвального звичаю дотримати; мало того, я хочу його удосконалити. Бачиш, вони іноді (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброєносці їхні постаріють, що вже несила їм і служити по стількох гірких днях і ночах, і аж тоді робили їх графами чи там маркізами і давали їм на ранг якусь волость або округу, а як ми з тобою живі будемо, то, може, ще й на сім тижні я звоюю яке-небудь королівство, якому ще кілька держав підлягають — котра тобі подобається, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я прибільшаю: рицарям раз у раз трапляються небачені пригоди й нечувані нагоди. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв.

— То себто виходить, — сказав Санчо Панса, — коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьеррес, моя стара, буде вже королицею, а дітки мої короленятами?

— А хто ж у цьому може сумніватись? — одрік Дон Кіхот.

— Та хоч би й я, — сказав Санчо Панса. — [...] Ні, пане, не вийде з неї королиці, хіба од сили грапиня, та й то ще невгадно.

— Уповай на Бога, Санчо, — втішав його Дон Кіхот, — він пошле їй те, що годиться, а сам теж не прибіднюйся: бути тобі губернатором, а щоб нижче, то й не думай.

— А я й не думаю, добродію, — відповів Санчо Панса. — Ви ж у мене пан важнющий, то й дасте мені щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було, й до снаги.

РОЗДІЛ VIII

про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

— Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився вой воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

— Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.

— Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

— Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

— Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

— Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

— Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея*, і тоді не втечете кари!

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

* Бріарей - у грецькій міфології один з титанів, що повстали проти богів. Мав сто рук.

— Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

— Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

— Та дай Боже, — сказав Санчо Панса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа...

[...] Санчо нагадав панові, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга, та так же смачно, що йому позаздрив би найзавзятіший не-минай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

Обночувались вони на якомусь узліссі; Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась, — от тобі вже й ратище готове.

Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею — він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Санчо Панса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою*, він проспав без прокиду до самого рана, і щоб Дон Кіхот був його не розбуркав, не пробудило б сонька ні проміння соняшне, що прямо в лице йому било, ані співоче птаство, що веселим гамором вітало новий день. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати — був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь, що вчора почали верстати, і так як у пізні обіди доїхали до Ляпіського перевалу. [...]

* Цикорна вода - вживалася в часи Сервантеса як снодійне.

Ідуть вони отак, балакають, аж назустріч їм де взялися два ченці-бенедиктинці верхи не на мулах, сказав би, а на верблюдах, такі ті мули були здорові. Обидва вершники на очах мали подорожні окуляри, а над головами парасолі. За ними їхав ридван з чотирма чи п’ятьма супровідниками верхи на конях, а позаду йшли пішки два погоничі. В тому ридвані сиділа, як виявилось згодом, одна біскайська дама, що правилась у Севілью до свого чоловіка, котрий мав їхати в Америку на якусь високу посаду, а ті ченці не належали до її почту, просто їхали однією дорогою. Скоро побачив їх Дон Кіхот, зараз сказав своєму джурі:

— Коли не помиляюсь, нас чекає зараз найславніша пригода, яку тільки можна собі уявити: ті дві чорні поторочі онде-о — то, безперечно, чарівники, що викрали якусь принцесу і везуть її кудись у тому ридвані. Я мушу будь-що-будь тому ґвалтовному вчинкові перешкодити.

— Глядіть, пане, щоб не було гірше, як із вітряками! — сказав Санчо Панса. — Та то ж, добродію мій, брати-бенедиктинці, а в ридвані їдуть, либонь, якісь подорожні. Вважайте добре, а то ще знов вас лихий попутає.

— Говорив же я тобі, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що ти не вельми на пригодах розумієшся. Як я сказав, так воно і є, зараз сам побачиш.

По сім слові вибасував наперед, став серед дороги, якою їхали ченці, підпустив їх на таку відстань, щоб могли його почути, і обізвався зичним голосом: — Гей ви, диявольське потворне кодло! Зараз же пустіть на волю високородних принцес, що їх везете силоміць у сьому ридвані! А ні, то готуйтеся до наглої смерті, прийміть слушну кару за своє лиходійство!

Ченці натягнули повіддя; вражені незвичайним виглядом Дон Кіхота і ще більше його мовою, вони одказали: — Пане рицарю, ми не дияволи й не потвори, ми ченці закону святого Бенедикта, їдемо собі вдвох своєю дорогою, а чи є в тім ридвані які крадені принцеси, того ми несвідомі.

— Ви не одурите мене лестивими речами, — сказав Дон Кіхот. — Знаю я вас, брехливе лайдацтво!

Не чекаючи відповіді, він підострожив Росинанта, наважив списа і з таким лютим завзяттям ринувся на першого ченця, що якби той сам не скотився з мула, він би скинув його на землю тяжко пораненого або й зовсім без душі. Другий чернець, побачивши, яка доля спіткала його товариша, дав своєму доброму мулові п’ятками в боки і гайнув у поле, мов вітром його здуло.

Санчо Панса зіскочив хутенько з осла, підбіг до ченця, що лежав на землі, і заходився стягати з нього рясу. Тут до завзятого джури підійшли ті два погоничі, служки чернечі, і спитали, чого се він його роздягає. Санчо відповів, що то його законні трофеї, бо пан його, Дон Кіхот, здобув у битві перемогу. Погоничі жартів не знали, а про битви й трофеї зроду нічого не чули; скориставши з того, що Дон Кіхот під’їхав до ридвана і завів розмову з подорожніми, вони кинулись на Санча, повалили його і добре йому боки полатали та бороду чисто обскубли; так і лежав, сердега, простягнувшися, без тями й без духу. Чернець тим часом устав, переляканий та перестрашений, що й лиця на ньому не було, заліз мерщій на свого мула й погнав до товариша, що піджидав його віддалік, дивлячись на всю тую веремію. Тоді, не чекаючи кінця пригоді, рушили разом уже чимдуж уперед та все, знай, хрестилися, мовби їм на п’яти наступала якась нечиста сила.

Тим часом Дон Кіхот, як ми вже сказали, завів розмову з дамою, що в ридвані сиділа.

— Ваша ліпота, сеньйоро моя, — просторікував наш рицар, — може тепер собі до вподоби персоною своєю розпоряджати, бо свавільна пиха напасників ваших лежить повергнута в прах могутньою моєю правицею; аби ж вам не трудиться марне, імені визвольника свойого допитуючись, відайте, що звати мене Дон Кіхот з Ламанчі, що єстем мандрований рицар, довічний слуга і раб незрівнянної вродливиці Дульсінеї Тобоської; у нагороду за поміч, що я вам призволив, одної лише благаю у вас ласки, рачте, ваша вельможність, завернути до Тобоса, стати в моїм імені перед володаркою моєю і ознаймити їй усе, що я вчинив для рятунку вашого.

До всього, що говорив Дон Кіхот, прислухався слуга-біскаєць, один із тих, що ридван супроводили; побачивши, що рицар не дає проїзду, а притьмом жадає, щоб подорожні завернули до Тобоса, приступив до нього і, схопивши за списа, гукнув ламаною кастільською і крученою біскайською мовою:

— Гей, рицар, лихої години! Клянусь на Бога, що мене створив, як не будеш коляса пускати, буде тобі біскай убивати!

Дон Кіхот зрозумів його дуже добре і з гідністю відповів:

— Якби ти був кавальєро, я скарав би тебе за твою глупоту і зухвальство, гультяю!

— Не я кавалер? — образився біскаєць. — Бога божусь, брешеш християнськи! Кидай спису, тягай меча, буде тобі кота в воді! Біскай на землі, кавалер на морі, кавалер на чорті, а скажеш ні — твоя брехня!

— Ну що ж, побачим, хто кого, як сказав Аграхес, — промовив Дон Кіхот.

Тоді кинув списа на землю, вихопив меча, затулився щитом і порвався до біскайця, твердо наважившись укласти його на місці. Бачить біскаєць, що непереливки, хотів із мула злізти, бо не дуже-то на ту найману тварину звірявся, та встиг лише меча добути. Щастя його, що ридван був близенько: він схопив ізвідти подушку, закрився нею, мов щитом, і обидва вони ринулись до бою, як двоє смертельних ворогів.

Усі присутні даремне силкувалися помирити їх: біскаєць галасував крученою своєю мовою, що як не дадуть йому сю бійку до кінця довести, то він і панію вб’є, і всіх повбиває, хто йому на заваді стане. Подорожня дама, вражена й перелякана таким зворотом справи, веліла машталірові од’їхати на узбіч і віддалік дивилась на той запеклий поєдинок. Біскаєць саме рубонув Дон Кіхота по плечу — якби не щит, то був би розпанахав його аж до пояса. Відчувши міць того ґвалтовного удару, Дон Кіхот покликнув на весь голос: — О, Дульсінеє, володарко душі моєї, квіте небесної вроди, рятуй свого рицаря, що заради чеснот твоїх незмовленних на таку жахливу наражається небезпечність!

Проголосити цю тираду, стиснути меча в руці, заслонитися добре щитом і стрімко впасти на противника — все це було справою якоїсь хвилини для Дон Кіхота, що вирішив одним махом із біскайцем розправитись. Той же, побачивши таку рішучість і одвагу рицареву, і собі поклав діяти без вагання. Затулився гаразд подушкою і стояв напоготові, тільки мула не спромігся ні туди, ні сюди повернути, бо та тварина, здорожена й незвикла до таких герців, стояла на місці, мов укопана. Отож Дон Кіхот, піднявши високо меча, наступав, як ми сказали, на обачного біскайця, наважившись розрубати його навпіл, а біскаєць, прикрившися подушкою, і собі підніс меча; всі присутні з ляком і тривогою ждали тих страшенних ударів, якими противники погрожували один одному, а дама в ридвані з покоївками своїми ревно молилась, обрікаючись гойними приносами всім чудотворним образам і святиням гишпанським, аби тільки Господь порятував слугу її і вибавив їх усіх од видимої смерті. [...]

З іспанської переклав Микола Лукаш

Український контекст

Микола Лукаш

(1919-1988)

Блискучий поет і лінгвіст, знавець 18 мов, геніальний перекладач, який подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури 100 авторів. Цікаво, що до 5 років майбутній геній українського мовознавства не розмовляв.

Після закінчення школи у 1937 р. вступив на історичний факультет Київського державного університету. У вільний від навчання час працював перекладачем в «Архіві давніх актів». Пережив Голодомор і більшовицькі репресії кінця 30-х років, війну 1941—1945 рр. й окупацію, два поранення. Після війни закінчив інститут іноземних мов у Харкові, викладав іноземні мови в різних навчальних закладах.

У 1953 р. вийшов друком перший переклад М. Лукаша, а у 1955 р. нарешті надрукували найулюбленіший автором «Фауст» Й.В. Ґете, над яким він працював два десятиліття. Лукаш відразу увійшов до елітарного кола українських літераторів, і вже у 1956 р. його прийняли до Спілки письменників України. Митець переселився до Києва, працював в найпопулярнішому українському журналі іноземної літератури «Всесвіт».

З середини 1950-х по 1973 рр. М. Лукаш здійснив більшість своїх найкращих перекладів — «Дон Кіхот» М. Сервантеса, «Декамерон» Дж. Боккаччо, «Пані Боварі» Г. Флобера, поезії Р. Бернса, Г. Гейне, Ф. Шіллера, П. Верлена, Р.М. Рільке, В. Гюго, А. Міцкевича, Ю. Тувіма, В. Маяковського та багатьох інших. Це живі, яскраві й неповторні українські переклади вершин світової літератури, завдяки яким далекі герої Сервантеса чи Гейне заговорили українською жваво, природно й зовсім невимушено.

Лукаш був принциповим ідеалістом і романтиком. Його іноді ототожнюють із Дон Кіхотом, який, як відомо, був лицарем. Після арешту видатного діяча української культури Івана Дзюби «за антирадянську діяльність» Лукаш, вимагаючи його звільнення, запропонував відбути призначений термін замість нього. Лист подіяв, І. Дзюбу помилували. Та цей вчинок дорого обійшовся Лукашу — 1973 р. його виключили зі Спілки письменників України, всіляко переслідували, перестали публікувати. Маестро тричі висували на здобуття Шевченківської премії, проте щоразу його кандидатуру відхиляли.

М. Лукаш був відновлений у Спілці письменників України у 1986 р. Він так і не дочекався видання великої книги своїх перекладів «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла у 1990 р.

У 1988 р. удостоєний премії імені М.Т. Рильського.

Формуємо компетентності предметні і ключові

Знаннєвий компонент

1. Чому твір «Дон Кіхот» можна назвати пародією на лицарський роман?

2. Яких традицій лицарства дотримується «премудрий гідальго»?

3. Про що мріяв Дон Кіхот, вирушаючи у подорож?

4. Назвіть головний конфлікт книги Сервантеса.

Діяльнісний компонент

1. Як ставляться інші персонажі твору до «подвигів» мандрівного лицаря?

2. Доберіть цитати з роману Сервантеса до образу Дон Кіхота.

3. Чому образ Дон Кіхота можна назвати трагікомічним?

4. Які риси Дон Кіхота проявилися під час його подорожей?

5. Як Дон Кіхот і Санчо Панса ставляться один до одного? Як герої впливають одне на одного?

6. Складіть таблицю «Порівняльна характеристика образів Дон Кіхота і Санчо Панси».

5. У чому сила і слабкість Дон Кіхота?

Ціннісний компонент

1. Яке почуття викликає у вас Лицар Сумного Образу?

2. Поміркуйте, чи міг мандрівний герой Сервантеса вибрати інший життєвий шлях. Який?

3. Висловіть своє ставлення до Дон Кіхота та Санчо Панси. Аргументуйте свою думку, наведіть відповідні цитати з тексту твору.

4. Поміркуйте, що мав на увазі відомий учений А. Ейнштейн, який сказав про героя Сервантеса: «Дон Кіхот допомагав мені зберегти моральні принципи в суспільстві циніків».

Обізнаність та самовираження у сфері культури

1. Яким ви побачили Дон Кіхота у творах різних видів мистецтва? З якою інтерпретацією Лицаря Сумного Образу ви не погодилися і чому?

2. Запропонуйте своє розуміння героїв роману Сервантеса засобами того виду мистецтва, який вам найближчий до душі (ілюстрація, ліпнина, аплікація, сценарій невеликої вистави про Дон Кіхота, вірш тощо).

Індивідуальні завдання

Створіть розповідь про Севантеса, використовуючи ключові слова з «хмаринки слів».