Підручник по Всесвітній історії. Нові часи. 9 клас. Білоножко

Тема 4. РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 РР. У ЄВРОПІ

§ 13. РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 рр. У ЄВРОПІ

1. Революція у Франції і Друга республіка

1845 та 1846 рр. у Франції були неврожайними. Економічна криза 1847 р. зробила нестерпним і без того важке становище бідноти, яка почала вимагати законодавчого закріплення права на працю. Соціалісти заявляли, що вони готові захищати інтереси міської бідноти-пролетарів. Невдоволеними правлінням короля Луї-Філіппа були і демократичні республіканці, які виступали за ліквідацію королівської влади та демократичне перетворення суспільства, в тому числі і загальне виборче право. В опозиції до королівської влади були і бонапартисти - прибічники відновлення в країні династії Бонапартів. Бонапартисти мріяли відновити «славу Франції» періоду Наполеона, плануючи передати владу небожу імператора Луї-Наполеону. Невдоволеними правлінням уряду були навіть деякі банкіри і підприємці, які звинувачували найвищих державних чиновників у корумпованості. Королівську владу підтримували фактично тільки представники фінансової олігархії - кількох найбагатших родин фінансистів - банкірів та промислових магнатів, тісно пов’язаних із королівською владою.

Опозиція організувала публічні бенкети, під час яких проголошувались під виглядом тостів промови із критикою уряду і вимогами реформ. 22 лютого 1848 р. Луї-Філіпп заборонив один із таких бенкетів, на якому планувалось проголосити промови щодо нової виборчої реформи. У відповідь на це повстали студенти, робітники, ремісники. Вони оволоділи казармами Паризького гарнізону та багатьма урядовими закладами. Луї-Філіпп Орлеанський зрікся престолу і втік в Англію. Того самого дня під тиском повстанців, які увірвалися до Бурбонського палацу, була повалена монархія, припинила свою роботу палата депутатів й утворився Тимчасовий республіканський уряд.

Луї-Філіпп Орлеанський

Створення Тимчасового уряду являло собою спробу політичного компромісу. До нього увійшли лідери республіканців - Ламартін, Крем’є; демократів - Ледрю-Роллен, Флокон; від робітників - соціаліст Луї Блан і робітник Олександр Альбер. Керівна роль у новому уряді належала верхівці республіканців. Але на початковому етапі революції буржуазія була вимушена прислухатися до вимог робітників.

25 лютого у Франції була проголошена Друга республіка (Перша - 1793 р.). За кілька днів спеціальним декретом:

- було введено загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року;

- уряд ухвалив декрет «Про право на працю», яким було гарантоване обов’язкове працевлаштування для всіх безробітних;

- була створена Люксембурзька комісія з праці на чолі з Луї Бланом та Альбером.

Люксембурзька комісія виконувала роль посередника під час вирішення суперечок між робітниками і підприємцями. Комісія закликала робітників довіряти Тимчасовому урядові і терпляче чекати реформ. Наприкінці лютого згідно з рішеннями Люксембурзької комісії для подолання безробіття і забезпечення зайнятості населення були створені Національні майстерні - установи, в яких безробітні робітники за невелику заробітну платню (два франки на день) мали займатися суспільно корисною працею: ремонтувати шляхи, копати канали тощо. До літа 1848 р. кількість робітників у майстернях перевищила 100 тис. чол. У майстернях існувала напіввійськова структура: взвод, бригада і т. д. Однак наміри уряду через відсутність грошей не вдалися, тож 22 червня було прийняте рішення про закриття національних майстерень. Усі робітники віком від 18 до 25 років мобілізовувалися до війська. Це рішення створило передумови для нового повстання.

23 квітня на основі загального виборчого права відбулись вибори до Установчих зборів. Республіканці отримали близько 500 місць з 880, демократи - близько ста. Ні соціалісти, ні монархісти не мали в новообраному парламенті відчутного представництва. Першим рішенням цього органу стала відмова створити міністерство праці, про яке мріяли робітники. В середині травня були заарештовані лідери робітничої опозиції і закриті революційні клуби. Дії уряду, в тому числі і закриття Національних майстерень, спричинили повстання в Парижі 23-26 червня. Придушення його супроводжувалося жорстоким терором.

У листопаді 1848 р. була прийнята Конституція Другої республіки. Вона включала поступки прибічникам монархії. Відповідно до Конституції:

- у Франції запроваджувалася президентська влада. Президент мав майже королівські повноваження, був практично не залежним від парламенту, міг призначати міністрів і державних чиновників;

- функції парламенту були обмежені тільки законотворчою діяльністю.

Велика влада президента давала йому можливість розправитись із парламентом. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Переміг на них небіж Наполеона І Луї Бонапарт. Він дістав підтримку монархічно налаштованих промислово-фінансових прошарків суспільства і численного французького селянства. Для підтримки президентської влади було створено «партію порядку», яка об’єднала прихильників монархії. Робота Установчих зборів у той період тривала в жорстких баталіях з президентом. Тому в лютому 1849. р. було прийнято ухвалу про розпуск законодавчого органу. Нові вибори до Законодавчих зборів, які відбулися в травні того ж року, привели до влади монархістів, завдавши повної поразки республікансько-демократичному рухові.

На хвилі сходження з політичної арени республіканців у Франції утворився новий блок Гора, який об’єднав демократів і соціалістів. Вони ставили за мету повалити владу президента, але не революційним шляхом, а мирними, законними засобами. Законодавчі збори Франції були підпорядковані «партії порядку», яка взяла курс на повну монархічну реставрацію. «Гора» зазнала поразки, що виявилося у схваленні нею зовнішньої політики Луї Бонапарта, який придушив національно-визвольний рух в Італії. Підтримавши владу папи римського, Франція зміцнила свій вплив на італійські держави.

На початку червня 1849 р. на одному із засідань Законодавчих зборів лідер «Гори» Ледрю-Роллен поставив вимогу віддати до суду президента за участь у придушенні революції в Італії і порушення Конституції. 13 червня 1849 р. відбулася 40-тисячна мирна демонстрація на підтримку вимог Ледрю-Роллена. Демонстрація була розстріляна урядовими військами. Лідери Гори не підтримали закликів до збройного повстання, відмовляючись від братовбивчого кровопролиття. Серед французьких міст повстання підтримали Ліон, Нант, Авіньйон, але там виступи були швидко придушені урядом.

Після цих подій режим «партії порядку» ще більше посилився і став жорсткішим:

- було прийнято закон про опіку церкви над освітою;

- утворено нову виборчу систему, яка різними цензами різко обмежила коло виборців.

2. Бонапартистський переворот 1851 р. у Франції. Встановлення Другої імперії

Всередині «партії порядку» до осені 1849 р. виникли серйозні незгоди, які спричинили її розкол. Група легітимістів вимагала повернення до влади старої монархічної династії Бурбонів. Інша група - орлеаністи - хотіла бачити в ролі монарха представника Орлеанської династії. Їм протистояли президент і прихильники бонапартистів. Луї Бонапарт мав перед суперниками головну перевагу: вищу владу і величезні можливості впливати на населення. У 1850-1851 рр. у Законодавчих зборах розгорнулася боротьба між бонапартистами та їхніми противниками за внесення в конституцію поправки про можливість переобрання президента на другий термін. Діставши відмову, бонапартисти поспішно починають готувати державний переворот. У ніч на 2 грудня 1851 р. війська Луї Бонапарта швидко зайняли основні державні заклади. Були заарештовані лідери опозиційних груп. У Парижі запровадили стан облоги і скасували загальне виборче право. Цей переворот схвалила частина великих промисловців, фінансистів, офіцерів. Католицьке духівництво закликало народ підтримати президента. Невелика група республіканців і демократів, серед яких помітну роль відігравав відомий письменник Віктор Гюго, намагалася підняти повстання, але у збройній сутичці з регулярними військами повстання зазнало невдачі. Серйозніший опір бонапартистам чинили провінції. У 20 департаментах Центральної та Південної Франції почалися селянські заворушення, до яких приєдналися робітники. Придушивши виступи, влада розгорнула терор по всій країні - 26 тисяч чоловік було заарештовано.

Наполеон III

У січні 1852 р., було введено в дію нову Конституцію, відповідно до якої вся повнота влади у Франції передавалася президентові, а через рік після перевороту, 2 грудня 1852 р. була проголошена Друга імперія, а Луї Бонапарт дістав титул імператора - Наполеона III.

3. Революція в Німеччині

До 1848 р. в Німеччині склалися передумови революції. Головними вимогами революціонерів стали боротьба проти політичної роздробленості німецьких держав та наявності пережитків феодалізму. Деякі німецькі володарі підтримували вимогу об’єднання держави, однак намагались не допустити кривавої революції. Революційні події почалися в південно-західній і західній частинах Німеччини після того, як наприкінці лютого 1848 р. народна демонстрація в Бадені подала до парламенту герцогства петицію з вимогами:

- свободи преси і зборів;

- запровадження суду присяжних, народної міліції;

- скликання загальнонаціональних Установчих зборів.

Під тиском робітників більшу частину вимог було задоволено. Монархи південно-західних і західних німецьких держав, намагаючись не допустити розростання революції, передали владу в руки лібералів у союзі з дворянством. Внаслідок цього революція пішла на спад.

Революційні події в наймогутнішій німецькій державі - Пруссії - почалися в найбільших промислових осередках. 3 березня 1848 р. в Кельні робітники і ремісники, оточивши ратушу, вимагали проведення реформ. Через три дні революційна хвиля прокотилася столицею Пруссії - Берліном. Упродовж 10 днів у місті відбувалися демонстрації, які часто переходили у збройні зіткнення з поліцією та військами.

У ніч на 18 березня прусський король Фрідріх-Вільгельм IV видав два укази:

- про скасування цензури;

- про скликання З’єднаного ландтагу (парламенту), обіцяючи дати Пруссії конституцію.

Ця обіцянка не задовольнила повстанців, відтак вони почали зводити барикади. Зіткнення з королівською гвардією тривали протягом кількох днів. А коли солдати почали переходити на бік повстанців, король вимушений був віддати наказ вивести війська із столиці. Незважаючи на велику кількість убитих і поранених, революція вочевидь мала успіх. Задля подальшої боротьби з повсталими король наважився на політичний компроміс з юнкерством (дворянством) і лібералами, потай озброюючи прибічників монархії. Одночасно 22 березня Фрідріх-Вільгельм IV видав указ про демократичні перетворення, загальне озброєння народу, про запровадження суду присяжних; було створено помірковано-ліберальний уряд, який мав встановити конституційну монархію. В окремих державах Німеччини успіхи революції сприяли піднесенню національно-об’єднавчого руху. Головним політичним мотивом руху став заклик до скликання загальнонімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 р. відбулися вибори до загальнонімецьких Установчих зборів, Франкфуртського парламенту. В ньому були представлені багаті підприємці та інтелігенція - професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнавали цей представницький орган.

Розгром демонстрації в Берліні 18 березня 1848 р.

Восени 1848 р. становище в Пруссії змінилося на користь короля. У листопаді з Берліна до Бранденбурга були перенесені засідання Установчих зборів, а на початку грудня оприлюднено «подаровану» згори Прусську конституцію. Ця Конституція, яка загалом зберігала завоювання березневої революції, в тому числі загальне виборче право і демократичні свободи, залишила за королем право розпускати парламент. На додаток до неї наприкінці травня 1849 р. було прийнято новий виборчий закон, згідно з яким усі виборці поділялися на три класи згідно із майновим цензом. Кожен із класів мав право на однакову кількість голосів у парламенті, хоча зрозуміло, що класи були неоднаковими за кількістю виборців.

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент схвалив демократичну Імперську конституцію, однак, беручи приклад із прусського короля, монархи малих німецьких держав відхилили її. У травні почався новий етап революцій у Німеччині. Започаткувало його повстання у Дрездені на підтримку Конституції. Значну роль в організації цього повстання відіграв російський анархіст М. Бакунін. Упродовж кількох днів війська не могли подолати опір. Потім події поширилися на Рейнську провінцію Пруссії. Становище для монархії ускладнилося з початком переходу окремих військових частин на бік повстанців. Король послав для придушення їх регулярну 60-тисячну армію, яка знищила останні вогнища революційного опору. До осені 1850 р. стало вочевидь зрозумілим, що нового революційного піднесення вже не буде.

Головна проблема тогочасної Німеччини - об’єднання країни - вирішена не була ні революціонерами, ні правлячими німецькими володарями.

4. Особливості революції в Італії. Проголошення республіки. Причини поразки революції

В середині XIX ст. Італія була політично роздробленою. На її території було кілька окремих королівств та герцогств. Дуже сильною була влада папи. Частина території Італії знаходилась під володарюванням Австрії. Основними завданнями подій 1848-1849 рр. в Італії можна вважати:

- об’єднання країни;

- демократичну перебудову суспільства;

- боротьбу проти влади австрійців;

- деякі революціонери вважали, що для забезпечення демократизації суспільства необхідно позбавити папу влади.

У 30-ті рр. XIX ст. в Італії склалися дві головні політичні течії: республіканська і ліберальна. Першу очолив Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». Своїм завданням послідовники Джузеппе Мадзіні вважали об’єднання країни і проголошення республіки під гаслом «Єдність та республіка!». Здійснити це можна було, на думку Мадзіні, тільки шляхом індивідуального терору та повстань, які повинні перерости в переможну революцію. До цього руху приєднався виходець із Ніцци Джузеппе Гарібальді, який згодом очолив народний рух. Ліберальна течія розвинулася більшою мірою на півночі країни. Ліберали ставили за мету об’єднати італійські держави під владою Савойської королівської династії. Лідером цієї течії був Каміло Кавур, який видавав від 1847 р. політико-економічну газету «Відродження» («Rissorgimento»).

12 січня 1848 р. на о. Сицилія в м. Палермо почалося повстання. У березні революція поширилася на Тоскану, П’ємонт, Римський округ, де монархи «подарували» населенню конституції, які мали переважно поміркований характер. У Ломбардо-Венеціанській області, яка перебувала під владою Австрії, приводом до заворушень стала монополія на тютюн, запроваджена Габсбургами. До кінця березня практично у всіх областях Італії відбулися революційні заворушення. Щоб вигнати австрійців остаточно, потрібно було всі держави Італії об’єднати в одне ціле.

Джузеппе Гарібальді

Перший, хто відкрито відмовився від ідеї революційного об’єднання Італії і боротьби проти Австрії був папа римський Пій IX. 29 квітня 1848 р. він виступив із зверненням про своє небажання далі воювати з Австрією, оскільки ця боротьба забере занадто багато людської крові і життів. За його прикладом діяв король Неаполітанського королівства. Його непокоїли згадки про якобінську диктатуру 1793 р. і він, здійснивши з групою монархістів державний переворот, скасував тим самим підписану конституцію і відкликав свої війська із сардинської армії. В результаті в Ломбардії, Модені і Тоскані було відновлено австрійський режим.

Після перших поразок національний патріотизм і визвольний порив у середовищі революціонерів не зменшилися. Це яскраво засвідчило висловлювання: «Війна королів закінчилася, війна народу починається». Першою оголосила про продовження війни з Австрією Венеціанська область. У Тоскані завирувало нове повстання, яке змусило австрійського герцога увести до уряду лібералів на чолі з професором Мойтанеллі, який закликав до об’єднання та спільної боротьби. Найсильнішим на ті часи був протест населення Римської області, якою володів папа. В Римі почалися масові демонстрації, які переросли в зіткнення із швейцарською гвардією, що охороняла Ватикан. Папа римський був змушений створити новий уряд, а згодом утік до фортеці Гаету.

В Римі все чіткіше лунала вимога скликати Установчі збори. За республіку відкрито висловлювався і Джузеппе Гарібальді, який прибув до області.

21 січня 1849 р. на основі загального, прямого і таємного голосування відбулися вибори до римських Установчих зборів. На пропозицію Гарібальді збори ухвилили позбавити папу римського влади і встановити республіку. Уперше над Капітолієм замайорів триколірний національний прапор.

Були проведені перші реформи:

- націоналізовано майно католицьких монастирів;

- знищено політичні привілеї духівництва;

Папа римський Пій IX

Австрійська імперія

- скасовано інквізицію;

- запроваджено прогресивний прибутковий податок.

Із створенням Римської республіки посилився визвольний рух у сусідніх областях. У Тоскані, наприклад, замість австрійського правителя, який утік, було створено Тимчасовий уряд. Він проголосив республіку. Під тиском громадськості сардинська армія знову почала воєнні дії проти австрійців. Але після тривалої бездіяльності війська були деморалізовані і в першому ж бою зазнали поразки. Король Сардинського королівства злякався помсти з боку австрійських Габсбургів та народного бунту і втік за кордон. Престол дістався його синові - Віктору Еммануїлу II, який уклав мир із Габсбургами і придушив опір решток революційних народних мас у П’ємонті. У крові захлинувся визвольний рух і у Ломбардії. Почався революційний спад на інших теренах півострова. У травні Королівство Обох Сицилій (Неаполітанське) знову було підпорядковане владі іспанських Бурбонів.

Останнім республіканським вогнищем залишалася Римська область. Папа Пій IX звернувся до Австрії, Іспанії та Франції із закликом допомогти відновити владу папи в Римі. Наприкінці квітня неподалік від Рима висадилися французькі війська, послані Луї-Бонапартом. Вони ставили за мету, з одного боку, розгромити Римську республіку, а з іншого - встановити своє панування в Римі на противагу Австрії. На початку травня Римська республіка опинилася в кільці армій Франції, Іспанії, Австрії і Королівства Обох Сицилій. Народне ополчення на чолі з Дж. Гарібальді було не в змозі протистояти добре озброєним солдатам європейських держав, відтак 3 липня 1849 р. Рим було взято штурмом.

Із здобуттям Рима монархічні режими в Італії відновилися, і революція закінчилася.

5. Революція в Австрії. Скасування панщини і здобуття прав народного представництва

Імперія Габсбургів до середини XIX ст. залишалася величезною європейською багатонаціональною державою. З-поміж 37,8 млн чоловік близько половини було слов’ян (чехів, словаків, хорватів, словенців, поляків, українців). Угорці становили близько 5 млн, австрійці - 7 млн, італійці - 5 млн, волохи - 2 млн чол. Значну роль у державі відігравало австрійське дворянство, яке обіймало всі державні посади. Угорщина перебувала у васальній залежності від Австрії - австрійський імператор одночасно був королем Угорщини. І незважаючи на те, що всі питання внутрішньої політики вирішував місцевий сейм, угорські дворяни стояли на різних щаблях з австрійцями. Прикметною рисою в імперії Габсбургів було поєднання феодального, національного і релігійного гніту. Основна маса населення - селяни вже не були особисто залежними, але, по суті, залежали від феодала, відбуваючи на його користь повинності. Тому головним завданням прийдешньої революції було знищення поземельної залежності селян, станових привілеїв, абсолютизму, національного та релігійного гніту.

13 березня 1848 р. у Відні почалося повстання. Повстанці оточили будівлю сейму і вимагали відставки канцлера Меттерніха та прийняття Конституції. Середні прошарки підтримували робітники і ремісники столиці. Спроба імператора застосувати військову силу закінчилася невдачею - робітники встигли розібрати склади із зброєю. Імператор пообіцяв на зборах провінційних сеймів розглянути питання про прийняття Конституції. У квітні документ опублікували. Відповідно до Конституції:

- проголошувалися демократичні свободи;

- імператор зберігав за собою керівництво армією і право «вето» на рішення парламенту.

Такі пропозиції імператора не задовольнили громадськість. Під тиском народу із Відня були виведені урядові війська; двопалатний парламент замінено однопалатним; ліквідовано виборчий ценз.

Імператор разом із двором виїхав до Тіролю. Ареною політичних дебатів улітку 1848 р. став новий парламент. На відміну від попереднього скликання, новий депутатський корпус був представлений і слов’янськими представниками - чехами, поляками, українцями.

6. Революція в Угорщині. Проголошення незалежності. Російська інтервенція та поразка революції

15 березня 1848 р. слідом за віденськими подіями революція завирувала в Угорщині. Робітники, студенти, ремісники, інтелігенція вийшли на вулиці столиці - Пешта з вимогами національної незалежності і демократичних свобод, створення нового уряду, скасування панщини. Свої ініціативи демократи виклали «12-ма вимогами».

Угорський сейм прийняв низку постанов:

- про скасування дворянських привілеїв;

Шандор Петефі

- про знищення кріпацтва;

- про запровадження парламентаризму і т. д.;

- виборчий закон був обтяженим високим майновим цензом.

Очолив новий уряд граф Лайош Баттяні. Його політика мала монархічно-ліберальний характер і спрямовувалася на підтримання відносин із Габсбургами.

Боротьбу з цим урядом продовжили демократи під проводом великого угорського поета Шандора Петефі.

У національних областях імперії - Трансільванії, Хорватії, Воєводині, Закарпатській Україні, Славонії - заворушення почалися під впливом подій в Австрії та Угорщині. Тут, як ніде, переплелися суперечності соціальні з національними. У Трансільванії найактивніше виступало за зрівнювання в політичних правах румунське населення. Закарпатські українці домагалися представництва у віденському парламенті, активно виступаючи за скасування кріпацтва. 12-17 червня 1848 р. відбулося повстання у Празі. Робітники і селяни Чехії виступили з вимогами національної автономії. Мирні демонстрації були розстріляні військами. Опір тривав близько тижня, штурм Праги закінчився повною поразкою повстанців.

Революція в Угорщині і початок перетворень змусили імператора Фердінанда І вжити радикальніших заходів. У Відні почали готуватися до введення військ.

У відповідь на це 6 жовтня 1848 р. в Австрії почалося нове повстання за участю десятків тисяч робітників, студентів, ремісників, інтелігенції. Відправку військ було зірвано. Імператор з наближеними вдруге за часів революції залишив столицю. Близько місяця Відень перебував у стані облоги, і тільки 1 листопада урядові війська штурмом оволоділи містом.

Лайош Кошут

Після поразки почалися репресії і терор по всій Австрії. Парламент був розігнаний, імператор Фердінанд І зрікся престолу на користь небожа Франца-Йосифа. Новий імператор послав свої війська в Угорщину і на початку січня 1849 р. захопив Пешт.

4 березня 1849 р. була уведена в дію Імперська конституція:

- імперія Габсбургів зберігалась як двоєдина держава, яка складалась із формально незалежних Австрії та Угорщини;

- відновлювалося єдине централізоване управління;

- законодавча влада переходила в руки двопалатного парламенту;

- вся повнота виконавчої влади передавалася імператорові.

14 квітня 1849 р. у відповідь на прийняття нової австрійської Конституції угорський сейм прийняв декларацію про незалежність, проголосивши повалення династії Габсбургів. Військові дії почалися з перемог угорської армії. Але уряд Л. Кошута не зміг у ході повстання вирішити головне завдання: зміцнити відносини із селянством, проголосивши про передачу їм землі, і надати рівні права слов’янським народам, які перебували під владою проголошеної угорської держави. Ухвалення закону про аграрну реформу за два тижні до закінчення революції було вже не в змозі виправити становище. У травні 1849 р. у Варшаві відбулася зустріч російського імператора Миколи І і Франца-Йосифа, на якій австрієць попрохав допомоги у придушенні революції в Угорщині. На початку червня почалася російська інтервенція в Угорщину. Європейські монархи привітали дії царської Росії, оскільки не хотіли, щоб, з одного боку, в центрі Європи з’явилася республіка, а з іншого - була втрачена така противага Росії, як імперія Габсбургів. На початку серпня після тяжких поразок, перебуваючи в цілковитій ізоляції, армія Угорщини капітулювала. У країні почався кривавий терор, більшість лідерів революції було страчено.

Висновки

Революції 1848-1849 рр. дали поштовх для структурних змін у системі державного управління, сприяли переходу до конституційних норм у суспільному житті. Разом із тим, кожна революція мала свої національні особливості. У Німеччині та Італії основною проблемою було національне об’єднання та прискорення промислового перевороту; у Франції - ліквідація

Липневої монархії, проголошення республіки та досягнення демократичних прав і свобод; в Австро-Угорщині - знищення кріпацтва та здобуття національної незалежності пригнобленими народами.

В жодній з країн революційні події не привели до вирішення проблем, які стояли перед цими державами. Революції були придушені монархічними урядами, які, однак, змушені були піти на «дарування» нових конституцій. Під час революцій були закладені основи для подальшої демократизації суспільства.

Запитання і завдання

1. Зробіть порівняльний аналіз революцій 1848-1849 рр. за такою схемою:

Країна

Основні події

Політичні лідери

Мета і завдання

Особливості

Франція

Повалення Липневої монархії Луї-Філіппа; проголошення Другої республіки та її перетворення на Другу імперію

Німецькі держави

У німецьких монархіях, що залишилися напівабсолютистськими, були здійснені деякі демократичні перетворення

Італія

Закладені основи визвольного руху за національне об’єднання і капіталістичний розвиток країни

Австрія

Зростання національного руху народів імперії, подальший демократичний розвиток, ліквідація феодальної залежності селян

2. Назвіть причини поразки революції у Франції.

3. Які причини встановлення у Франції режиму бонапартизму?

4. Як би Ви схарактеризували позицію церкви під час революції в Італії?

5. Назвіть найважливіші події в історії революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії.

Документи та матеріали

Відмова Фрідріха-Вільгельма IV від корони, запропонованої йому Франкфуртським парламентом

«Ця корона, по-перше, зовсім не корона. Корона, яку міг би прийняти Гогенцоллерн, якби обставини дозволили таке, не може бути справою рук зібрання хоч і визнаного князями, але такого, що виросло на ґрунті революції, на кшталт подарованої вулицею корони Луї-Філіппа; така корона має носити на собі печать Божу, має після священного миропомазання зробити того, на кого її покладено, імператором «милістю Божою», як вона вже раніше зробила більш ніж 34 князів королями німців «милістю Божою», приєднуючи кожного з них до ряду попередників. Корону, яку носили Оттони, Гогенштауфени і Габсбурги, міг би одягнути на себе і Гогенцоллерн, вона зробила б для нього щонайбільшу честь своїм тисячолітнім блиском. Але та корона, яку ви, на жаль, пропонуєте, спроможна принести щонайбільше безчестя своїм присмаком революції 1848 р., цієї мерзенної, нерозумної і найгіршої, хоч, дякуючи Богові, і не найлютішої із революцій теперішнього століття. І це таку корону із багна і глини ви пропонуєте надіти законному королю Пруссії, якого Бог благословив носити якщо не найдавнішу, то, у будь-якому разі, найблагороднішу корону, яка ще не потрапляла в руки злодія».

Сборник документов по новой истории... - С. 228.

1. Як Ви гадаєте, чому король Пруссії відмовився прийняти нову королівську корону від Франкфуртського парламенту?

2. Про які революції, ще більш люті, ніж революція 1848 р., згадує король?

Запам’ятайте дати

1848 р., 25 лютого - створення Другої республіки у Франції

1848 р., 10 грудня - встановлення у Франції інституту президентства

1852 р., 2 грудня - утворення Другої імперії у Франції

1848 р., березень - початок революції в Німеччині

1849 р., березень - прийняття Імперської конституції в Пруссії

1848 р., січень - початок революції на півдні Італії

1849 р., січень - створення Римської республіки

1848 р., березень - початок революції в Австро-Угорщині

1849 р., 4 березня - проголошення Імперської конституції в Австрії

1849 р., квітень-серпень - війна за незалежність Угорщини