Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Волощук (2025)
Частина п’ята. Людські можливості в науковій фантастиці
У цій частині ви дізнаєтеся:
- що таке наукова фантастика і як вона «тестує» людські можливості;
- які переваги й недоліки має «машинне» тестування людських здібностей;
- чим може загрожувати науковий експеримент;
- чи здатні письменники-фантасти передбачити майбутнє та багато інших цікавих речей.
Розділ 1. Фантастичні світи Айзека Азімова
• Які фантастичні твори вам відомі? Чим характеризується цей жанр?
Айзек Азімов
(1920-1992)
Айзек Азімов (справжнє ім’я - Ісаак Юдович Азімов) - відомий письменник-фантаст XX ст. «Він був одним з тих великих, - писав про нього інший відомий автор фантастичних творів, Артур Ч. Кларк, - які стояли на шляху зла, що люто атакує наш світ. Він захищав знання від забобонів, прагнення до взаєморозуміння - від тупого фанатизму, милосердя - від жорстокості, врешті-решт, мир - від війни». Ці слова є, либонь, найкращою характеристикою творчості Азімова.
Майбутній письменник народився 2 січня 1920 р. у єврейській сім’ї, що мешкала в маленькому містечку Петровичі під Смоленськом. Його батько був мірошником. Коли хлопчикові виповнилося три роки, сім’я переїхала до США й оселилася в одному з районів Нью-Йорка - Брукліні. Там батьки відкрили власну цукерню.
Хлопчик з раннього дитинства виявляв неабиякі здібності до навчання. У п’ять років він уже побіжно читав, у сім - був одним з найактивніших читачів бібліотеки.
Оскільки Айзек набагато швидше, ніж однокласники, засвоїв навчальний матеріал, він закінчив школу в 15 років. Його успіхи були відзначені численними нагородами. При цьому Айзек допомагав батькам у їхніх щоденних турботах. Щодня він до початку шкільних занять розносив газети, а після уроків поспішав у кондитерську, де до пізнього вечора стояв за прилавком. В автобіографії письменник згадував: «Я працював по десять годин сім днів на тиждень, весь цей час я проводив у крамниці. Навіть коли обставини змушували мене відлучитися на кілька хвилин, мені дошкуляло питання: «Панове, а як там у крамниці?». Відтак юний Азімов набув звичку до постійної праці, яка стала йому в пригоді пізніше, коли він став письменником.
Вищу освіту Азімов здобув у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, на факультеті хімії. Згодом він закінчив аспірантуру й захистив кандидатську дисертацію. У 1949 р. Азімов отримав посаду викладача на медичному факультеті Бостонського університету, а разом з нею - і можливості для подальшого розвитку наукової кар’єри. Утім, на той час він уже понад усе цікавився літературною творчістю.
Цією справою майбутній письменник захопився ще за дитячих років, коли в батьківській крамниці із захватом читав науково-фантастичні твори, що друкувалися в періодичних виданнях. Згодом юний Азімов і сам почав писати фантастичні історії й надсилати їх до періодичних видань. У відповідь надходили відмови й мудрі поради, до яких, однак, письменник-початківцець ставився із щирою зацікавленістю. Саме це допомогло йому набути доброго письменницького досвіду й подолати слабкості перших спроб пера. Із часом він зажив слави одного з провідних авторів наукової фантастики.
Наукова фантастика - жанр художньої літератури, у якому досліджуються та прогнозуються наслідки досягнень науково-технічної думки для людської цивілізації. При цьому в створюваних письменниками-фантастами картинах зазвичай викриваються реальні проблеми сучасного суспільства.
У 1939 р. Азімов написав оповідання про роботів («Роббі»), що поклало початок тематичній серії його творів. Помітною подією літературного життя 1950 р. став вихід у світ збірки його оповідань «Я, робот». На її основі згодом виникли романи «Сталеві печери», «Роботи ранкової зорі», «Роботи та імперія», а також численні оповідання. На думку літературних критиків, Айзек Азімов і знаменитий чеський письменник Карел Чапек своєю творчістю справили найсильніший вплив на формування образу робота у світовій літературі.
Водночас із серією про роботів письменник працював над циклом «Фундація», розпочатим у 1942 р. До циклу увійшли твори про розпад і відродження великої галактичної імперії.
Твори письменника були відзначені багатьма нагородами й поповнили собою полицю класики наукової фантастики. А деякі з вигаданих ним термінів - як-от: «робототехніка», «позитронний», «психоісторія» тощо - увійшли в культурний і науковий обіг.
Однак літературна діяльність А. Азімова не обмежувалася лише художньою творчістю. Він писав науково-популярні книжки й статті, які в доступній формі представляли знання з різних наукових галузей - астрономії, хімії, фізики, математики, біології, історії. Здебільшого вони адресувалися підліткам, які прагли більше дізнатися про наукові досягнення. Утім, Азімов писав також науково-популярні книжки й для дорослих: «Науковий путівник для інтелігентної людини», «Азімовська енциклопедія науки і техніки», «Греки», «Римська республіка», «Єгиптяни», двотомний путівник Біблією, двотомний путівник творчістю Шекспіра тощо. Яскравий талант і надзвичайна працездатність принесли Азімову авторитет видатного популяризатора наукових знань.
За своє творче життя Айзек Азімов написав близько п’ятисот художніх і науково-популярних книг. Така продуктивність пояснюється не лише неймовірною працьовитістю письменника, а й його закоханістю в літературну творчість. Навіть страждаючи від важкої недуги, яка спіткала його наприкінці життя, Азімов не залишав місця біля письмового столу. Письменник помер 6 квітня 1992 року.
Одного разу митець так окреслив роль наукової фантастики в сучасному житті: «Історія досягла точки, коли людству більше не дозволяється ворогувати. Люди на Землі повинні дружити. Я завжди намагався це підкреслити у своїх творах... Не думаю, що можна змусити всіх людей любити одне одного, але я хотів би знищити ненависть між людьми. І я цілком серйозно вважаю, що наукова фантастика є однією з ланок, які допомагають з’єднати людство. Проблеми, які ми порушуємо у фантастиці, стають нагальними проблемами всього людства... Письменник-фантаст, читач фантастики, сама фантастика служать людству». Достеменним доказом цих слів є творчість самого Айзека Азімова.
Перевірте себе
1. Розкажіть про дитинство А. Азімова. Які здібності й риси характеру майбутній письменник виявив у шкільні роки?
2. Що спонукало письменника зайнятися літературною творчістю? У яких напрямах ця творчість розвивалася?
3. Перечитайте процитоване на початку розділу висловлювання А. Ч. Кларка про А. Азімова. Порівняйте його з наведеними наприкінці розділу роздумами самого письменника. У чому ці цитати перегукуються?
4. Чи згодні ви з думкою, що наукова фантастика може зупиняти зло у світі та сприяти об’єднанню людства? Обґрунтуйте свою думку.
5. Дайте визначення наукової фантастики.
6. Робота в групах. Підготуйте презентацію на одну із запропонованих тем: А. «А. Азімов - класик наукової фантастики»; Б. «А. Азімов - популяризатор наукових знань»; В. «Фантастичний світ А. Азімова на кіноекрані».
• Якою ви уявляєте школу майбутнього? Яка професія в майбутньому, на вашу думку, стане однією з найважливіших?
Фах
(Скорочено)
Джордж Плейтен не міг приховати суму в голосі:
- Завтра перше травня. Олімпіада!
Джордж перевернувся на живіт і через спинку ліжка пильно глянув на товариша по кімнаті. Невже він не відчуває те саме? Невже думка про Олімпіаду не викликає у нього ніяких емоцій?
Джордж мав худорляве обличчя, його риси ще більше загострилися майже за півтора року, проведених у Інтернаті. І сам він був худорлявий, та в його синіх очах горів колишній невгамовний вогонь, а розпачливістю, з якою він уп’явся в ковдру, Джордж нагадував зацькованого звіра.
Товариш по кімнаті на мить залишив книгу і відрегулював яскравість світної стіни. Його звали Хейлі Омейні, він був нігерієць. Здавалося, його темно-брунатна шкіра й масивні риси обличчя створені для того, щоб виражати тільки спокій; згадка про Олімпіаду його не схвилювала.
- Я знаю, Джордже, - озвався він.
Джордж багато чим був зобов’язаний терпінню й доброті Хейлі, деколи він потребував їх, та навіть доброта й терпіння можуть стати кісткою в горлі <...>
Д. Лебедь. Політ у 2073-й рік. 2023 р.
- Тепер на Землю по нових спеціалістів злітаються космічні кораблі. До червня тисячі й тисячі їх із мільйонами чоловіків та жінок відлетять до інших світів - і все це нічого не важить? - запитав Джордж.
- Нічогісінько. Що ти від мене хочеш?
Беззвучно ворушачи губами, Омейні почав водити пальцем по рядках книжки: певно, йому трапилося важке місце. <...> Омейні! Він старий! Йому вже не менш як тридцять. «Невже я буду таким у тридцять? - подумав Джордж. - Невже стану таким через якихось дванадцять років?»
І від того, що злякався неминучості, він закричав на Омейні:
- Кинь читати оту ідіотську книжку! <...>
Невже це все, що тобі потрібно від життя? До шістдесяти п’яти років набути чверть тих знань, що має дипломований інженер-електронник.
- А може, й до тридцяти п’яти.
- І кому ж ти будеш потрібен? Хто тебе візьме? Куди ти підеш?
- Нікому. Ніхто. Нікуди. Я залишуся тут і читатиму інші книжки.
- І цього тобі досить? Говори! Ти затяг мене на заняття. Ти примусив мене читати і заучувати. Навіщо? Це мене аж ніяк не влаштовує.
- А що гарного в тому, що ти відмовляєшся від задоволення?
- Я вирішив покінчити з цим фарсом. Я зроблю те, що збирався зробити з самого початку, ще до того, як ти приспав мене. Я примушу їх... примушу...
Омейні відклав книжку, а коли Джордж на півслові замовк, запитав:
- Примусиш?
- Примушу виправити несправедливість. Тут змова. Я доберуся до того Антонеллі й змушу його зізнатися, що він... він...
Омейні похитав головою.
- Кожний, хто потрапляє сюди, твердить, що сталася помилка. Я думав - той період у тебе минув.
- Не називай це періодом, - розлютився Джордж, - у моєму випадку справді припустилися помилки <...> Я збирався стати програмістом обчислювальних машин, і я справді можу ним бути, хоч би що вони там казали, посилаючись на дослідження. - Джордж ударив кулаком по матрацу.
- Вони не мають рації. І не можуть її мати.
- В аналізах помилок не буває. <...>
У вісімнадцять років Джордж Плейтен твердо знав, що стане дипломованим програмістом; він прагнув цього, відколи пам’ятав себе. Хтось із його друзів вибрав космонавтику, хтось холодильну техніку, організацію транспортування, а то й адміністративну діяльність. Та у своєму виборі Джордж не вагався.
І так само палко, як решта, він доводив переваги обраного фаху, а чом би й ні? Попереду їх усіх чекав день Освіти - велика подія в житті кожного. <...>
Джорджева певність у собі була не менш непохитна, ніж восьмирічної дитини перед днем Читання, що відбувався багато років раніше від дня Освіти.
Звичайно, день Читання не порівняти з днем Освіти. По-перше, дитяче сприйняття особливе. Восьмирічна дитина легко звикає до найдивовижніших явищ. І те, що вчора вона ще не вміла читати, а сьогодні вже вміє, здається їй чимось цілком природним, як сонячне проміння, наприклад.
А по-друге, від цього дня залежало не так вже й багато. Після нього не було натовпу вербувальників, не штовхалися перед списками, нетерпляче ждучи, коли оголосять наслідки Олімпіади. Після дня Читання діти ще десять років живуть на перенаселеній Землі своїм недиференційованим життям; вони повертаються в родини, але вже вміють читати.
І пізніше, готуючись до дня Освіти, Джордж майже не пам’ятав подробиць того, що відбувалося з ним у день Читання, десять років тому.
Пам’яталося тільки, що день був хмарний. Накрапав вересневий дощик. (День Читання у вересні; день Освіти в листопаді; Олімпіада у травні. На цю тему навіть складали дитячі віршики.)
Джордж одягався при стінному світлі. Батьки його хвилювалися значно більше за нього. Плейтен-старший був дипломований трубоукладач і, працюючи на Землі, завжди цього соромився, хоча для всіх було очевидно, що більша частина кожного покоління неминуче повинна залишитися на рідній планеті.
Земля потребувала фермерів, шахтарів і навіть інженерів. А для роботи на інших планетах потрібні були найостанніші випуски висококваліфікованих фахівців, з восьми мільярдів земного населення у світи щорічно відряджалося всього кілька мільйонів людей. Природно, не кожен землянин міг потрапити до їхнього числа.
Однак кожен сподівався, що комусь із його дітей випаде працювати на іншій планеті, і Джорджів батько, звичайно, не був виняток. Він бачив, як і всі довкола, що Джордж має неабиякі здібності й кмітливий розум. А це безумовно певний знак, що його чекає блискуче майбутнє, тим більше, що він єдина дитина в сім’ї. Якщо Джордж не по-трапить на іншу планету, то його батькам доведеться покладати всі свої сподівання на онуків. А коли вони ще будуть?!
Сам по собі день Читання, либонь, мало що означав, та воднораз тільки він міг виявити бодай щось до настання того другого знаменного дня. Коли діти повернулися додому, всі батьки Землі вслухалися в їхнє читання, прагнучи віднайти якусь особливу легкість читання, щоб витлумачити її як щасливе знамення. Ледь не в кожній родині підростала така багатообіцяюча дитина, на яку від дня Читання покладалися великі надії тільки тому, що вона легко долала трискладові слова.
Джордж підсвідомо відчував, чому так схвилювалися його батьки, і того чудового ранку дитяче серце охопив неспокій. Він боявся, що вираз надії на батьковім обличчі може згаснути, коли він, Джордж, повернеться додому і покаже, як навчився читати.
Діти зібралися у просторій залі міського будинку Освіти. Цього місяця в усіх куточках Землі в мільйонах таких самих будинків зібралися такі самі групи дітей. <...>
Д. Лебедь. Місто Венери. 2023 р.
Джорджа разом з іншими дітьми повели на медичне обстеження. Хлопець увійшов до кімнати. За столом сидів доктор Ллойд.
- Ти боїшся, Джордже?
- Н-ні, сер, - відповів Джордж і відчув, як перелякано прозвучав його голос.
- От і чудово, - сказав лікар. - Ти ж знаєш, що боятися нічого. Ану, Джордже, погляньмо. У картці значиться, що твого батька звуть Пітер і що за фахом він дипломований трубоукладач. Ім’я твоєї матері - Емі, вона дипломований спеціаліст з домашнього господарства. Правильно?
- Т-так, сер.
- А ти народився 13 лютого і рік тому переніс інфекційне захворювання вуха. Так?
- Так, сер.
- А знаєш, звідкіля мені це відоме?
- Гадаю, все це є на картці.
- Правильно.
Лікар уперше глянув на Джорджа і посміхнувся, показуючи свої рівні зуби. На вигляд він був значно молодший за Джорджевого батька, і хлопець трохи заспокоївся.
Лікар простяг йому картку.
- Ти знаєш, що оце за знаки?
І хоча Джордж чудово знав про своє невігластво, несподіване запитання примусило його глянути на картку, ніби він уже навчився читати. Однак значки так і залишилися незрозумілими, і він повернув картку лікареві.
- Ні, сер.
- А чому?
У Джорджа раптом виникла підозра: а чи не з’їхав лікар з глузду? Хіба ж він не знає чому?
- Бо я не вмію читати, сер.
- А хотілося б тобі навчитися?
- Так, сер.
- А для чого, Джордже?
Спантеличений, він витріщив очі. Ніхто зроду не запитував його про таке, і він розгубився.
- Я не знаю, сер.
- Друкована інформація буде направляти тебе все життя. Навіть після дня Освіти ти повинен багато чого навчитися. І знання ти здобуватимеш з таких-от карток, з книжок, з телевізійних екранів. Друковані тексти розкажуть тобі стільки корисного й цікавого, що не вміти читати було б так само погано, як зовсім не бачити. Тобі зрозуміло?
- Так, сер.
- Ти боїшся, Джордже?
- Ні, сер.
- Чудово. Тепер я поясню тобі, з чого ми почнемо. Я прикладу ці дротики до твого чола над кутиками очей. Вони приліпляться до шкіри, не завдаючи тобі ніякого болю. Потім я увімкну дещо, і почується дзижчання. Воно здаватиметься тобі незвичним, і, може, тобі буде трохи лоскітно, але це теж зовсім не боляче. Та, якщо ти все ж відчуєш біль, скажи мені, і я одразу вимкну апарат. Але боляче не буде. Ну що, домовились?
Судомно ковтнувши, Джордж кивнув.
- Ти готовий?
Джордж знову кивнув. Заплющивши очі, він чекав, поки лікар готував апаратуру. <...>
Ілюстрації Д. Лебедя до твору А. Азімова «Фах». 2023 р.
Він відчув дротики на скронях. Дзижчання линуло звідкись здаля і поглиналося гупанням крові у вухах, що озивалося відлунням, наче в печері. Наважившись, він повільно розплющив очі.
Лікар стояв до нього спиною. З одної машини виповзала вузька паперова стрічка, де було видно хвилясту фіалкову лінію. Лікар відривав її і вкладав у щілину іншої машини. Машина викинула невеликий шматок плівки, її лікар уважно вивчав. Нарешті він повернувся до Джорджа і якось дивно звів брови.
Дзижчання припинилося.
- Вже все? - прошепотів Джордж.
- Так, - заклопотано сказав лікар.
- І я вже вмію читати? - Джордж не відчував у собі ніяких змін.
- Що? - перепитав лікар, і на обличчі його майнула несподівана посмішка. - Все йде як годиться, Джордже. Читати будеш за п’ятнадцять хвилин. А зараз ми попрацюємо з іншою машиною, і це буде трохи довше. Я закрию тобі нею голову, а коли увімкну апарат, ти якийсь час нічого не бачитимеш і не чутимеш, але це не боляче. Про всяк випадок я дам тобі в руки вимикача. Якщо все-таки відчуєш біль, натиснеш на цю маленьку кнопку, і апарат вимкнеться. Гаразд?
Пізніше Джорджеві розповіли, що вимикач був несправжній і його давали дитині тільки для того, щоб вона почувала себе певніше, та все ж він не був переконаний, що так воно було насправді, бо сам тої кнопки не натискав.
Йому одягли на голову великий шолом, вимощений усередині гумою. Три-чотири невеликі опуклості присмокталися до голови, але він відчув тільки легкий дотик, який одразу ж зник. Болю не було.
Звідкись іздалеку долинув лікарів голос:
- Ну як, Джордже, все гаразд?
І тоді, без будь-яких попереджень, його наче оповило грубою повстиною, відокремивши від буття. Він не чув власного тіла, зникли відчуття, весь довколишній світ, зостався тільки він сам і голос, що зринав із безодні й щось шепотів... шепотів... шепотів...
Напружившись, він намагався почути й зрозуміти те невловиме, та між ним і шепотом лежала груба повстина.
Потім з нього зняли шолома. Яскраве світло вдарило в очі, а лікарів голос тарабанив у вуха:
- Ось твоя картка, Джордже. Скажи, що тут написано?
- Тут написано... написано: «Плейтен Джордж. Народився 13 лютого... року, батьки - Пітер і Емі Плейтен, місце...» - і затнувся від хвилювання.
- Ти вмієш читати, Джордже, - підбадьорив лікар. - Усе вже позаду. <...>
Джордж пригадав іншу важливу подію свого життя, що сталася в день Освіти. Тоді, так само, як у день Читання, скрізь стояв натовп товаришів, які очікували на вирішення своєї долі - шансу здобути освіту та фах. Для цього вони мали пройти складне тестування. Джордж, який відчайдушно сподівався здобути дозвіл на освіту програміста, був вкрай схвильований, і його запросили в кімнату, де він побачив лікаря Антонеллі, який мав дослідити його здібності, а відтак - визначити його подальшу долю.
Він, не кліпаючи, як сова, роздивлявся світлі маленькі клаптики плівки.
Джордж здригнувся, в його пам’яті знову зринув лікар (він забув, як його звали), який теж роздивлявся плівку. Невже та сама? Той лікар хмурився, а цей зараз подивився на нього так, наче його щось дратувало.
Джордж уже не відчував себе щасливим.
Лікар Антонеллі розгорнув грубеньку теку.
- Тут пишеться, що ви хочете стати програмістом обчислювальних машин.
- Так, лікарю.
- Ви ще не передумали?
- Ні, сер.
- Це дуже відповідальний і складний фах.
Ви певні, що можете опанувати його?
- Так, сер.
- Більшість людей, до здобуття освіти, не називають ніякої конкретної професії. Видно, вони бояться нашкодити собі.
- Гадаю, ви маєте слушність, сер.
- А ви не боїтеся?
- Я вважаю, що краще бути відвертим, сер.
Лікар кивнув, однак вираз його обличчя не змінився.
- Чому ви хочете стати програмістом?
- Як ви тільки-но сказали, сер, це відповідальний і складний фах. Програмісти виконують важку і складну роботу. Мені вона подобається, і я думаю, що впораюся з нею.
Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.
- Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.
«Він намагається залякати мене, - захвилювався Джордж. - Пануй над собою і кажи правду!»
- Звісно, програміст має більше шансів, - сказав Джордж. - Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.
- Нехай так, але звідки ви знаєте?
Запитання поставлено таким тоном, наче на нього годі було відповісти розумно, і Джордж змусив себе не посміхнутись. Адже він знав відповідь.
- Я читав про програмування, - сказав він.
- Що?
На обличчі лікаря з’явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.
- Я читав про програмування, сер, - повторив він. - Я придбав книжку і простудіював її.
- Книгу для дипломованих програмістів?
- Так, сер.
- Але ж ви не могли розуміти, що там написано.
- Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.
(Навіть його батьки нічого не знали про схованку, де він зберігав оті книжки, і не здогадувалися, чому він стільки часу проводить у своїй кімнаті і чому не висипається.)
Лікар відтяг двома пальцями шкіряну бганку під підборіддям.
- А навіщо воно тобі, синку?
- Хотілося перевірити, чи справді цей фах цікавий.
- Але ж ви знаєте, що це не має ніякої ваги. Хоч би як подобався фах, ви не здобудете його, якщо фізіологія мозку показує, що ви здібні для іншої діяльності. Ви це знаєте?
- Мені казали, - обережно відповів Джордж.
- Повірте, що то правда.
Джордж промовчав. <...>
Поринувши у невеселі роздуми, лікар Антонеллі перекладав з місця на місце щойно вивчені плівки. Потім сказав:
- Займімося аналізами. Бо так нам нічого не вирішити.
До скронь Джорджеві приліпили дротики. Почулося дзижчання, і знову через мозок промайнули спогади десятирічної давності.
Джорджеві руки похололи і зволожніли, серце шалено стугоніло. Ні в якому разі не треба було казати лікареві, що він потай читав книжки.
Він подумав, що у всьому винна його клята пиха. Закортіло показати, який він кмітливий і заповзятий, а натомість продемонстрував своє марновірство та неосвіченість, наструнчивши лікаря проти себе. (Він міг присягнутися, що Антонеллі зненавидів його, вбачаючи у ньому спритного кар’єриста.)
Тепер Джордж довів себе до такого стану, що вже не мав сумнівів: аналізатор покаже чистісіньку нісенітницю.
Він не помітив, коли з нього зняли дротики. Раптом усвідомив, що перед ним лікар, який задумливо дивиться на нього. Все скінчилося: дротиків не було. Відчайдушним зусиллям волі Джордж опанував себе. Він остаточно розпрощався з мрією стати програмістом. Її знищили за якихось десять хвилин.
- Мабуть, що нічого не вийде? - похмуро запитав Джордж.
- Що - не вийде?
- Я не буду програмістом?
Лікар потер носа і сказав:
- Заберіть свій одяг і йдіть до кімнати 15-С. Там на вас чекатимуть папери і мій висновок.
- Хіба я вже здобув освіту? - вразився Джордж. - Мені здавалося, що це тільки...
Лікар Антонеллі подивився вбік, на письмовий стіл.
- Вам усе пояснять. Робіть, як я сказав.
Джордж безпорадно силкувався вгадати, про що ж йому скажуть. <...>
Зрештою Джорджа поінформували про те, що він не може бути програмістом і взагалі отримати будь-яку освіту, оскільки структура його мозку порушена. Тобто, за власними словами, він мав стати «ніким». Відтак Джордж дізнався про те, що має жити в спеціальному закладі для людей, нездатних здобути освіту та фах. Ця новина глибоко вразила героя.
Як і було обіцяно, про Джорджа піклувалися. Його оточили увагою і ставилися до нього добре, - Джорджеві здавалося, що він і сам би так поводився із жалюгідним, хворим кошеням. <...>
Спершу Джордж відмовлявся від їжі, та йому впорскували поживні речовини через вени. Від Джорджа ховали всі гострі предмети і пильнували за ним. До нього підселили Хейлі Омейні. Нігерійцева флегматичність впливала заспокійливо.
Одного разу змучений нудьгою Джордж попросив книжку. Омейні, який постійно щось читав, підвів голову і щиро посміхнувся. Не бажаючи будь-кому з них робити приємність, Джордж мало не взяв своє прохання назад, але потім передумав: «А чи мені не однаково?».
Він не сказав, яку саме книжку хотів би прочитати, і Омейні приніс йому підручника з хімії, що ряснів малюнками. Слова короткі, написані великими літерами. Книжка для підлітків, і Джордж з усієї сили жбурнув її в стіну. <...>
Охоплений люттю, він ліг на ліжко і прикипів очима до стелі. Однак через годину, похмурий, підвівся, взяв книжку і почав читати.
За тиждень він закінчив її і попросив іншу. <...>
Омейні зупинився на порозі кімнати, де була невеличка телевізійна установка і настільна обчислювальна машина. Перед екраном сиділо п’ятеро чи шестеро чоловіків.
- Класна кімната.
- Класна кімната? - перепитав Джордж.
- Юнаки здобувають освіту. Але у незвичайний спосіб, - поквапливо докинув Омейні.
- Ти хочеш сказати, що вони здобувають знання по краплині.
- Правильно. У давнину так училися всі. <...>
- Навіщо все це? - запитав він.
- Так вони перебувають час, Джордже, а ще вони воліють про щось дізнатися.
- Що це їм дає?
- Робить їх щасливими.
До самого сну Джордж думав тільки про почуте й побачене.
Наступного дня він різко сказав Омейні:
- Ти можеш відвести мене до класу, де б я дізнався щось про програмування?
- Охоче, - погодився Омейні.
Справи посувалися повільно, і це лютило. Чому хтось мав знову й знову пояснювати йому те саме? Чому він мав знову й знову читати й перечитувати той самий абзац, а тоді дивитись на математичну формулу, не одразу добираючи в ній глузду? З іншими, може, все відбувалося інакше.
Кілька разів Джордж здавався. Якось він не відвідував заняття цілий тиждень. Та все ж знову повертався. Черговий наставник, який визначав, що їм слід читати, керував навчальними телепередачами і навіть пояснював складні положення і поняття, жодного разу не дорікнувши йому.
Урешті-решт Джорджеві доручили постійну роботу в парку, а крім того, коли надходила його черга, він прибирав і допомагав на кухні. Джорджа хвалили за старанність. Та їм не вдалося ввести його в оману. Все тут могло бути більш механізованим, юнакам навмисно загадували ручну роботу, щоб створити ілюзію доцільності існування, вселити віру, що діяльність їхня не даремна. Однак Джорджа годі було ошукати.
Їм навіть трохи платили. Ті гроші можна було витратити на деякі предмети розкоші, суворо визначені списком, чи відкладати для сумнівного використання в непевній старості. Джордж тримав свої гроші у відкритій бляшанці на полиці стінної шафи. Він навіть уявлення не мав, скільки їх там. Йому було байдуже. Джордж по-справжньому ні з ким не товаришував, хоча тепер уже чемно вітався з мешканцями Інтернату. Він навіть облишив (чи, радше, майже облишив) сумні гадки про ту фатальну помилку, через яку потрапив сюди <...>
Під час Олімпіади фахів Джордж все ж таки утік із закладу. Марно Омейні намагався його відмовити від цього безглуздого й небезпечного вчинку. Джорджеві вдалося дістатися Сан-Франциско.
Для зручності пасажирів в аеропорту було встановлено Олімпійські стенди, біля них зібралися великі натовпи. Кожній основній професії відводився окремий стенд, на якому зазначалася адреса тієї Олімпійської зали, де цього дня проводили змагання за фахом, потім перелічувалися абітурієнти із зазначенням місця їхнього народження і називалася планета-замовник, якщо така була.
Все цілком відповідало традиціям. <...>
Був же час, коли ці люди брали участь у Олімпіаді. А чого вони досягли? Нічого!
Коли б вони стали переможцями, то не сиділи б на Землі, а були вже десь у глибинах Галактики. Хоч би ким вони стали, їхній фах відразу зробив їх здобиччю Землі. Або ж коли хтось і мав високоспеціалізовані професії, то став здобиччю Землі через власну безталанність.
Тепер оці невдахи зібралися і прикидали можливості нових учасників змагань! Стерв’ятники!
Як палко він жадав, щоб вони оце прикидали його можливості! <...>
3D-модель міста майбутнього британського архітектора Ц. Тошкова
На стенді Джордж побачив ім’я свого старого товариша Тревіліяна, який мріяв стати металургом і став ним, а тепер намагався отримати роботу на іншій планеті з високорозвинутою цивілізацією.
Джорджеві було холодно і самотньо, як ніколи.
Біля входу в залу стояла черга. Видно, на Олімпіаді металургів очікувалася хвилююча і напружена боротьба. У всякому разі, її обіцяв палаючий у небі над залою напис, і так само, здавалося, думали люди, з’юрмлені перед входом. <...>
Заглиблений у роздуми, Джордж усвідомив, що хтось лагідно тримає його за плече, відтак почув чийсь голос.
- Ви стоїте в черзі, юначе?
Черга посунулася, і Джордж не помітив, що поряд з ним утворилася порожнеча. Він швидко ступив уперед і промовив:
- Пробачте, сер.
Його піджака біля ліктя торкнулися двома пальцями. Джордж обережно озирнувся.
Чоловік, що стояв позаду, радісно кивнув. Його волосся було сталевого кольору, а з-під піджака визирав старомодний светр, що застібався спереду на ґудзики.
- Я не хотів вас образити.
- Пусте.
- Тоді все гаразд? - скидалося, що він схильний до розмови. - Я подумав, може, ви, сказати б, випадково потрапили в чергу, і, що ви, бува...
- Що я, бува?.. - різко запитав Джордж.
- Ну, чи ви, бува, не учасник змагань, звичайно. Ви молодо виглядаєте.
Джордж відвернувся, не відчуваючи ніякого бажання продовжувати розмову. В душі спалахнув біль і роздратування проти тих, хто любив встромляти свого носа у чужі справи.
Раптом його осяяла нова думка. Чи не вдарили на сполох в Інтернаті, помітивши його зникнення? Може, тут взнали його прикмети або мають фото. А що, коли сивий, який стоїть у нього за спиною, намагається краще роздивитися Джорджеве обличчя. <...>
Айзек Азімов. «Фах». Видання англійською мовою. 1957 р.
Джордж залишив чергу і увійшов до зали, у якій мало розпочатися змагання металургів. На сцені стояли учасниці. Під номером «12» стояв його друг дитинства Тревіліян. На минулій Олімпіаді він зазнав поразки.
В ложу посеред довгої частини овалу заходили люди, одягнені в кольори планети Новії, і саме слово «Новія» спалахнуло на головному табло, навислому над ложею.
Новія - планета класу А з великим населенням, з високорозвиненою цивілізацією, може, найвищою у всій Галактиці. Кожен землянин мріяв колись жити в такому світі, як Новія, або принаймні щоб хоч його діти жили там. Джордж згадав, як палко прагнув до Новії Тревіліян, і от тепер він бореться за право поїхати туди. <...>
- Шановні новіанські замовники, леді і джентльмени! - пролунав чіткий, добре поставлений голос диктора. - Зараз почнуться Олімпійські змагання металургів по кольорових металах. У змаганнях беруть участь...
Дуже ретельно диктор зачитав програму. Прізвища, назви міст, звідки прибули учасники, рік здобуття освіти. Глядачі зустрічали кожне ім’я радісними вигуками, а коли серед учасників називали жителів Сан-Франциско, здіймався неймовірний гамір. <...>
Диктор знай виголошував нові офіційні відомості стосовно порядкового номера змагань, методи хронометрування та відліку очок тощо. Нарешті він дійшов до найголовнішого, і публіка завмерла.
- Кожний учасник змагання отримає по бруску сплаву з кольорових металів невідомого складу. Від учасників вимагається виконати кількісний аналіз одержаного сплаву і сповістити всі результати аналізу з точністю до чотирьох десятих відсотка. Для проведення аналізу всі учасники користуватимуться мікроспектрографами Бімена, модель Х-2, які зараз не працюють.
Серед публіки знявся схвальний гомін.
- Потрібно, щоб кожний учасник визначив, що сталося з його апаратом, і усунув дефект. Для цього є інструменти і запасні частини. Серед них може й не знайтись потрібної деталі, тоді її слід запросити. Час на її доставку буде вирахуваний з загального часу, витраченого на виконання завдання. <...>
Джордж захоплено стежив за змаганням, щиро співпереживаючи Тревіліяну. Але старий товариш впорався із завданням одним з останніх і втратив можливість отримати роботу на Новії. Радість, яку молоді люди відчули в першу хвилину зустрічі, швидко переросла у взаємне роздратування. Лише втручання поліції запобігло подальшому розвитку конфлікту. На вимогу полісмена Тревіліян показав своє посвідчення. У Джорджа не було при собі жодних документів, що серйозно ускладнювало його становище. Але тут на допомогу прийшов Сивий. Показавши полісмену якийсь документ, він заявив, що Джордж - його гість. Судячи з поваги, з якою полісмен поставився до цієї людини, він був важливою персоною. Потім Ладислас Інженеску - так звали Сивого - запросив Джорджа до себе в номер на обід і запропонував герою свою допомогу. Юнак попросив, щоб він влаштував йому розмову по відеофону з яким-небудь новіанином. Інженеску здивувався, але погодився.
І тоді, пильно дивлячись з екрана, з’явився він, новіанин. Справжній новіанин. (Щодо цього у Джорджа не виникло ніяких сумнівів. У ньому було щось геть неземне, щось таке, що неможливо чітко визначити чи хоч на мить сплутати з чимось іншим.)
Він був смуглявий, темне волосся хвилею - гладенько зачесане з чола назад. Мав тонкі чорні вуса і клинцювату борідку, яка вкривала лише одну половину обличчя. Зате друга була гладенькою, наче з неї назавжди видалили рослинність.
Він посміхнувся.
- Ладисласе, чи не занадто? Ми, звичайно, припускаємо, що доки ми на Землі, нас пильнують. В рамках розумного, звичайно. Але читання думок - це ні в які рамки не йде.
- Читання думок, вельмишановний?
- Зізнавайтесь-но! Ви ж знали, що я збирався викликати вас сьогодні ввечері. <...>
- У мене тут є один юнак, і я б хотів, щоб ви його вислухали.
- Що? - видно, пропозиція не особливо привабила новіанина. - На яку тему?
- Не знаю. Він не казав мені. Правду кажучи, він навіть не назвав свого імені та фаху.
Новіанин спохмурнів.
- Тоді для чого гаяти мій час?
- У нього, либонь, нема сумнівів, що вас зацікавить те, про що він збирається говорити.
- Оце так так!
- Ну, будьте ласкаві, особисто для мене, - сказав Інженеску.
Новіанин знизав плечима.
- Давайте його сюди, але попередьте, щоб він надто не розводився.
Інженеску відступив убік і прошепотів:
- Звертаючись, називайте його «вельмишановний».
Джордж із зусиллям проковтнув слину. Отже, прийшов час.
Джордж відчув, як усе тіло його стає вологим від поту. Хоча ідея прийшла йому в голову зовсім недавно, він був певний у своїй правоті. Думка народилася під час розмови з Тревіліяном, потім під балаканину Інженеску вона перебродила і сформувалася, а тепер слова новіанина, здавалося, поставили все на свої місця.
- Вельмишановний, - почав Джордж, - я прийшов, щоб показати вихід із зачарованого кола.
Новіанин похмуро глянув на нього.
- З якого це зачарованого кола?
- Ви самі згадали про нього, вельмишановний. З того зачарованого кола, в яке потрапляє Новія, коли ви прилітаєте на Землю по... по фахівців.
Він не міг дати ради своїм зубам, які вибивали дріб, - від страху, а не від хвилювання.
- Ви хочете сказати, що вам відомо, яким чином ми можемо обійтись без Земного інтелектуального ринку? Так?
- Так, сер. Ви можете створити свою власну систему освіти.
- Хм. Без стрічок?
- Т-так, вельмишановний.
- Інженеску, станьте так, щоб я вас бачив, - не зводячи очей з Джорджа, покликав новіанин.
Історик підійшов і став поза Джорджем.
- У чому річ? - запитав новіанин. - Я не розумію.
- Я серйозно запевняю вас, вельмишановний, хоч би там що, все це юнак робить з власної ініціативи. Не я підказав йому ідею. Я не маю до цього ніякого відношення.
- Тоді ким доводиться вам цей чоловік? Чому ви викликали мене на його прохання?
- Він - об’єкт моїх досліджень, вельмишановний. Він має для мене значну цінність, і я сприяю йому.
- В чому ж його цінність?
- Мені важко пояснити, це пов’язане з моєю роботою.
Новіанин реготнув.
- Що ж, у кожного своя робота...
Він кивнув комусь невидимому чи невидимим, хто був поза екраном.
- Тут є один юнак, протеже Інженеску або щось схоже на те, який пояснить нам, як давати освіту, не використовуючи стрічок.
Новіанин клацнув пальцями, і в його руці з’явилася нова чарка, наповнена світлим лікером.
- Нумо, юначе...
На екрані тепер було багато облич. Чоловіки і жінки пхалися одне перед одного, щоб подивитися на Джорджа. Їхні обличчя відбивали найрізноманітніші відтінки втіхи й цікавості.
Джордж спробував триматися невимушено. Всі вони, як новіани, так і земляни, кожний по-своєму «вивчали» його, як жука на голці. Інженеску тепер сидів у кутку й спостерігав за ним широко розкритими очима.
«Які ж ви всі ідіоти», - напружено подумав Джордж. Та вони повинні зрозуміти. Він примусить їх зрозуміти.
- Я був сьогодні на Олімпіаді металургів, - почав він.
- Як, і ви теж? - ввічливо запитав новіанин. - Здається, там було присутнє все населення Землі.
- Ні, вельмишановний, але я там був. У змаганні брав участь один мій друг, і йому дуже не пощастило, тому що ви дали учасникам апарати Бімена, а він здобув тільки Хенслерову освіту, очевидно, застарілої моделі. Ви сказали, що розбіжності зовсім незначні. - Джордж стулив два пальці докупи, свідомо копіюючи нещодавній жест свого співбесідника. - І мій друг знав до Олімпіади, що знадобиться знайомство з апаратом Бімена.
- І що ж далі?
- Мій друг усе життя мріяв потрапити на Новію. Він знав апарат Хенслера. Він знав, що йому треба було ознайомитися з апаратом Бімена, щоб потрапити до вас. А щоб розібратися в цьому апараті, потрібно було засвоїти всього декілька фактів, ще трохи додаткових відомостей і, можливо, трохи практики. Якщо врахувати, що на терезах була мета всього життя, він міг би впоратися...
- А де б він дістав стрічку з додатковою інформацією? Чи освіта тут, на Землі, перетворилася на приватне хатнє навчання?
Обличчя на дальньому плані, як по команді, зареготали...
- Тому він і не став довчатися, вельмишановний. Він вважав, що йому потрібна стрічка. Нізащо на світі він навіть не пробував би вчитися без стрічки. Тож він просто відмовився.
- Відмовився? Може, він з тих хлопців, що відмовилися б літати без скімера? - знову пролунав регіт, і новіанин розтанув у посмішці. - А він кумедний, цей хлопець, - мовив. - Продовжуйте. Я даю вам ще трохи часу.
- Не думайте, що я жартую. Стрічки дійсно нічого не варті. Вони вчать надто багатьох речей і надто безболісно. Людина, яка отримує знання з їхньою допомогою, не уявляє, як можна вчитися інакше.
Її знання застигають у тому вигляді, в якому вона бере їх зі стрічки. А якби замість того щоб напихати людину стрічками, її примусили з самого початку вчитися, так би мовити, вручну, вона звикла б учитися самотужки й продовжувала б навчання далі. Хіба це не розумно? А коли звичка буде добре розвинена, людині можна дати трохи знань через стрічку, щоб заповнити прогалини чи уточнити деякі деталі. А далі вже вона вчитиметься самостійно. Таким чином ви зможете своїх металургів, що знають спектрограф Хенслера, навчити користуватися спектрографом Бімена, і вам не доведеться прилітати на Землю по нові моделі спеціалістів.
Новіанин кивнув і відпив зі своєї чарки.
- А звідки отримують знання, окрім стрічок? З міжзоряного простору?
- З книжок. Вивчаючи самі апарати. Думаючи.
- З книжок? Як же можна зрозуміти книжки, не здобувши освіти?
- Книжки складаються зі слів, а більшу частину слів можна зрозуміти. Спеціальні ж терміни можуть роз’яснити ті фахівці, яких ви вже маєте.
- А як бути з читанням? Ви припускаєте використання стрічок, по яких учаться читати?
- Гадаю, з тими стрічками все гаразд, хоча й не бачу причин, чому не можна вчитися читати старим методом. У всякому разі, частково.
- Щоб із самого початку виробити звичку до самостійних знань? - запитав новіанин.
- Так, так, - радісно підтвердив Джордж; цей чоловік вже почав розуміти його.
- А що з математикою?
- Це найлегше, сер... вельмишановний. Математика відрізняється від інших технічних дисциплін. Вона починається з кількох нескладних принципів і поступово ускладнюється. Можна розпочати вивчення математики, нічого про неї не знаючи. Вона практично для цього й існує. А коли ви ознайомитесь з відповідними розділами математики, то зможете розуміти інші книжки по техніці. Особливо якщо розпочнете з легких.
- А хіба є легкі книжки?
- Безумовно. Навіть якби їх не було, фахівці, що ви їх уже маєте, спробують написати. Дехто з них, може, зуміє викласти частину своїх знань словами і символами.
- Великий боже! - сказав новіанин, звертаючись до людей, що пообступали його. - У цього бісеняти на все є відповідь.
- Так, так! - закричав Джордж. - Запитайте мене ще.
- А самі ви намагалися вчитися по книжках? Чи це тільки ваша теорія?
Джордж повернувся й швидко глянув на Інженеску, та історик лишався незворушним. На його обличчі застигла тільки доброзичлива цікавість.
- Намагався.
- І ви вважаєте, з цього щось виходить?
- Так, вельмишановний, - палко відповів Джордж. - Візьміть мене з собою на Новію. Я можу скласти програму і керувати...
Д. Лебедь. Штучний інтелект. 2023 р.
- Зачекайте, я маю ще декілька питань. Як ви гадаєте, скільки вам потрібно буде часу, щоб стати металургом, який вміє працювати з біменівським спектрографом, якщо припустити, що почнете вчитися, не маючи ніяких знань і не використовуючи стрічок освіти.
Джордж завагався.
- Ну... можливо, кілька років.
- Два роки? П’ять? Десять?
- Не можу сказати, вельмишановний.
- Бачите, це найголовніше питання, і ви повинні відповісти на нього. Ну, приміром, п’ять років. Вас улаштовує такий термін?
- Думаю, що так.
- Чудово. Отже, протягом п’яти років людина вивчає металургію за вашим методом. Ви не можете не погодитися, що весь цей час вона не дає нам ніякої користі, а її треба годувати, забезпечувати житлом і грішми.
- Але ж...
- Дайте мені закінчити. До того часу, коли вона буде підготовлена і зможе користуватися спектрографом Бімена, мине п’ять років. Чи не здається вам, що тоді у нас уже з’явиться удосконалена модель апарата, з яким вона не зуміє працювати?
- Однак доти вона стане досвідченим ученим, і засвоєння нових деталей буде для неї питанням днів.
- Ви так гадаєте. Гаразд, припустімо, що ваш друг, приміром, самостійно вивчав апарат Бімена і успішно його опанував; чи зможе він зрівнятися своїм умінням з умінням учасника змагань, який отримав усе за допомогою стрічок?
- Можливо, й ні... - почав Джордж.
- Отож-бо й воно, - докинув новіанин.
- Заждіть, дайте закінчити мені. Навіть, якщо він і знає щось гірше, ніж той, інший, у даному випадку важливо те, що він може вчитися далі. Він зможе придумати нове, на що нездатна людина, яка здобула освіту за допомогою стрічок. Ви будете мати в запасі людей, здатних оригінально мислити...
- А ви протягом свого навчання винайшли щось нове? - запитав новіанин.
- Ні, але ж я один, і не так уже й давно почав учитися...
Тут новіанин втратив інтерес до розмови і вимкнув зв'язок.
Джорджеві руки рвонулися до екрана в нестримному бажанні оживити його.
- Він не повірив мені! - скрикнув Джордж. - Він не повірив мені!
- Так, Джордже, не повірив. Невже ви й справді думали, що він повірить? - запитав Інженеску.
Джордж майже не чув його. <...>
- Але чому? Адже це правда. І так вигідно для нього. Ніякого ризику. Вони мали б справу зі мною та ще з кількома... Десяток людей, що вчилися б роками, коштували б менше, ніж один готовий фахівець... Він був п’яний! Він нічого не зрозумів.
Задихаючись, Джордж роззирнувся довкола.
- Як мені дістатися до нього? Мені конче необхідно. Все вийшло не так, як треба. Не слід було говорити з ним по відеофону. Мені потрібен час. Треба зустрітися з ним віч-на-віч. Як мені...
- Він не захоче зустрічатися з вами, Джордже, - промовив Інженеску. - А якщо й погодиться, то все одно вам не повірить.
- Ні, повірить, запевняю вас. Коли він тверезий, він... - Джордж повернувся до історика, і його очі широко розкрилися. - Чому ви називаєте мене Джорджем?
- А хіба це не ваше ім’я? Джордж Плейтен?
- Ви знаєте, хто я?
- Я знаю про вас усе.
Джордж завмер, тільки часте дихання різко здіймало його груди.
- Я хочу допомогти вам, Джордже, - запевнив Інженеску. - Я вже говорив вам про це. Я весь час вивчав вас і хочу вам допомогти.
- Мені не потрібна ваша допомога! - вигукнув Джордж. - Я не недоумок.
Він рвучко повернувся, і, як шалений, кинувся до дверей. Розчахнув їх і був схоплений двома полісменами, що миттєво залишили свій пост.
Попри все збудження Джордж відчув дотик шприца якраз під щелепою. І все скінчилося. Останнє, що лишилося в пам’яті, було обличчя Інженеску, який зі співчуттям дивився на нього.
Коли Джордж розплющив очі, то побачив білу стелю. Він згадав, що сталося. Але згадав так нечітко, наче все відбувалося з кимось іншим. Він дивився на стелю, аж поки не наповнився її білизною, яка начисто промила його мозок, начебто вивільняючи місце для нових ідей, для інших напрямків мислення.
Джордж не знав, як довго він так лежав, дослухаючись до плину своїх думок.
- Ти прокинувся? - пролунав чийсь голос.
І Джордж уперше почув свій власний стогін. Невже він застогнав? Він спробував повернути голову.
- Тобі боляче, Джордже? - запитав голос.
- Як дивно, - прошепотів Джордж. - Я так хотів залишити Землю. Я нічого не розумів.
- Ти знаєш, де ти?
- Я знову в... в Інтернаті. - Джорджеві нарешті вдалося повернутися.
Голос належав Омейні.
- Як дивно, що я нічого не розумів.
Омейні ласкаво посміхнувся.
- Поспи ще...
Джордж заснув.
І знову прокинувся. Свідомість його прояснювалася.
Біля ліжка, читаючи, сидів Омейні, та як тільки Джордж відкрив очі, Хейлі відклав книжку. Джордж із зусиллям сів.
- Привіт, - мовив він.
- Ти голодний?
- Ще б пак! - Він з цікавістю подивився на Омейні. - За мною стежили, коли я пішов звідси?
Омейні кивнув.
- Ти весь час був під наглядом. Ми хотіли непомітно скерувати тебе до Антонеллі і дати тобі нагоду виговоритися. Нам здавалося, що для тебе це єдиний спосіб досягти успіху. Емоції заважали твоєму розвитку.
- Я був абсолютно неправий щодо нього, - трохи зашарівшись, промовив Джордж.
- Тепер це не має значення. Коли в аеропорту ти зупинився біля стенда металургів, один з наших агентів зараз же сповістив нам перелік учасників змагань. Ми з тобою досить говорили про твоє минуле, тож я зрозумів, що означало в ньому ім’я Тревіліяна. Ти спитав, як потрапити на Олімпіаду. Це могло призвести саме до тої кризи, на яку ми покладали такі надії, тож до зали скерували Ладисласа Інженеску, щоб він зустрівся з тобою і подбав про все.
- Він обіймає важливу посаду в уряді?
- Так.
- І ви доручили йому мене. Виходить, що сам я чогось вартий.
- Ти й справді багато чого вартий, Джордже.
Принесли паруючу духмяну печеню. Джордж хижо всміхнувся й відкинув простирадло, щоб звільнити руки. Омейні допоміг накрити столик біля ліжка. Якийсь час Джордж їв мовчки.
- Я раніше вже раз прокидався ненадовго, - промовив він.
- Я знаю, - сказав Омейні. - Я був тут.
- Так, я пам’ятаю. Ти знаєш, усе змінилося. Здавалося, дуже сильна втома позбавила мене всіх почуттів. Я більше не гнівився. Я міг тільки думати. Наче мені дали наркотик, щоб знищити емоції.
- Ні, - сказав Омейні. - Це просто спокій. Ти добре відпочив.
- Ну, у всякому разі мені стало все зрозуміло, неначе я завжди знав це, але не хотів дослухатися внутрішнього голосу. Чого я чекав від Новії, - подумав я, - хотів вирушити на Новію, щоб зібрати групу юнаків, що не здобули освіти, й вчити їх по книжках. Я хотів відкрити там Інтернат для недоуків... на зразок цього... а на Землі вже є такі Інтернати... і багато.
Омейні всміхнувся, блиснувши зубами.
- Інститут вищої освіти - ось як точно звуться такі установи.
- Тепер я це так добре розумію, що дивуюся своїй недавній сліпоті, - сказав Джордж. - Зрештою, хто винаходить нові зразки механізмів, для яких потрібні нові фахівці? Хто, наприклад, винайшов спектрограф Бімена? Я гадаю, чоловік на ймення Бімен. Але він не міг здобути освіту за допомогою стрічок, бо йому не вдалося б посунутися вперед.
- Цілком слушно.
- А хто створює стрічки освіти? Фахівці по виробництву стрічок? А хто ж тоді складає стрічки для їхнього навчання? Фахівці ще вищої кваліфікації? А хто складає стрічки... Ти розумієш, що я хочу сказати. Десь має бути кінець. Десь мають бути чоловіки та жінки, здатні оригінально мислити.
- Так, Джордже.
Джордж відкинувся назад і спрямував погляд у простір поверх голови Омейні.
На якусь мить у його очах промайнула тінь колишнього хвилювання.
- Чому мені не розповіли про все це спочатку?
- О, якби ми могли, - сказав Омейні, - скількох неприємностей ми б уникли. Ми вміємо аналізувати інтелект, Джордже, і визначати, що ця людина може стати пристойним архітектором, а та - хорошим теслярем. Однак не вміємо визначити, чи здатна людина до оригінального творчого мислення. Це надто делікатна галузь. Є деякі кустарні методи, що дозволяють визначити тих, хто, можливо, має такий талант. Про цих людей доповідають у день Читання, як, наприклад, повідомили про тебе. За дуже приблизними підрахунками, таким чином сповіщають про одну людину з десяти тисяч. У день Освіти цих людей перевіряють знову, і виходить, що в дев’яти випадках з десяти тривогу зчинили помилково. Тих, хто залишається, направляють у такі установи, як ця.
Листівка зі Всесвітньої виставки в Нью-Йорку 1964 р.
- Але чому не можна розповісти людям, що один зі... зі ста тисяч потрапляє сюди? - запитав Джордж. - Це не було б таким потрясінням для того, хто потрапляє.
- А як же інші? Ті дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять, які ніколи не потраплять у такі установи? Не можна, щоб усі оті люди вважали себе невдахами. Вони прагнуть здобути фах, і тим чи іншим шляхом здобувають його. Кожен може додати до свого імені слова: «дипломований такий-то чи така-то». Так чи інакше, кожен посідає своє місце в суспільстві. Це необхідність.
- А ми? - запитав Джордж. - Ми - виняток? Один з десяти тисяч?
- Вам ні в якому разі не можна казати. Ось у чім заковика. Адже ще лишається останнє випробування. Навіть після відсіву в день Освіти дев’ять осіб із десяти, що потрапили сюди, виявляються не зовсім підходящими для творчості, й нема такого апарата, який допоміг би нам вирізнити з цієї десятки того єдиного, хто нам потрібен. Цей десятий повинен виявитися сам.
- Яким чином?
- Ми поміщаємо вас сюди в Інтернат недоуків, і той, хто не бажає з цим змиритися, і є людина, яку ми шукаємо. Щоправда, метод жорстокий, зате себе виправдовує. Не слід казати людині: «Ти можеш винаходити нове. Тож-бо твори». Набагато розумніше зачекати, поки вона сама мовить: «Я можу творити і творитиму, хочете ви цього чи ні». Таких людей, як ти, Джордже, десять тисяч, і вони сприяють технічному прогресові півтори тисячі світів. Ми не можемо дозволити собі загубити бодай одного з їх числа або ж витрачати наші зусилля на того, хто не виправдає наших сподівань.
Джордж відсунув порожню тарілку і підніс до рота чашку з кавою.
- А як же з тими, які... не виправдують сподівань?
- По всьому вони отримують освіту за допомогою стрічок і стають соціологами. Інженеску - один з них. Сам я дипломований психолог. Ми становимо, так би мовити, другий ешелон.
Джордж допив каву.
- Мені досі не зрозуміло одне, - промовив він.
- Що ж?
Джордж відкинув простирадло і встав.
- Чому воно зветься Олімпіадою?
Переклад А. Минка
Запитання і завдання до прочитаного
1. Що свідчить про високий ступінь розвитку цивілізації, зображеної в повісті Айзека Азімова «Фах»?
2. Як і чому Джордж потрапив до притулку? Чому він відчував незадоволення в Інтернаті?
3. Схарактеризуйте стосунки Джорджа та Омейні. Як кожен з них сприймав своє перебування в притулку?
4. Як поводився Джордж у день Читання? А в день Освіти? Чому ці свята мали велике значення для кожного жителя Землі?
5. Які якості проявив Джордж під час Олімпіади та в розмові з новіанином?
6. У чому проявилася властива герою нестандартність мислення?
7. Подискутуймо! Чи вважаєте ви справедливим зображений у повісті поділ людей за їхніми здібностями до освіти? Які переваги й недоліки такої системи можете зазначити?
8. Знайдіть риси жанру наукової фантастики в прочитаному вами творі.
9. Розгляньте ілюстрації до повісті (с. 225-242). Чи відповідають вони вашому уявленню про майбутнє? Як ви зобразили б життя на Землі та на інших планетах через кілька тисячоліть?
10. Пофантазуймо! Напишіть невеликий твір на тему: «Якою буде школа майбутнього?».
