Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Волощук
Розділ 4. Трагічні сторінки історії ХХ ст. в документальній літературі
«Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ»
Пригадайте відомі вам літературні твори або кіноекранізації про Другу світову війну. Про які історичні події вони розповідають?
Щорічно до міста Амстердама приїжджають гості з усіх куточків світу. Їх приваблюють не лише знамениті пам’ятки нідерландської столиці, як-от Рейксмузей, будинок-музей художника Рембрандта, амстердамські канали або голландські тюльпани. Багато туристів відвідують також цілком звичайний будинок на вулиці Прінсенграхт, 263, де колись мешкала разом зі своєю родиною звичайна дівчина Анна Франк, а нині розташовано її музей. Анна прожила лише п’ятнадцять років. Проте залишений нею «Щоденник» став одним з найпронизливіших свідчень страждань мільйонів жертв Голокосту.
Голокост - переслідування й масове знищення євреїв нацистською Німеччиною в 1933-1945 рр. на території самої Німеччини, її союзників або окупованих країн. В основу Голокосту був покладений намір повного знищення євреїв. Наслідками цього злочину стала загибель 60 % євреїв Європи, що становило приблизно третину єврейського населення в усьому світі. Одним з найвідоміших місць пам’яті про Голокост в Україні є Бабин Яр у Києві, де відбувалися масові розстріли євреїв.
Анна Франк
(1929-1945)
Анна Франк народилася 12 червня 1929 р. в німецькому місті Франкфурті-на-Майні, у єврейській родині. Її батько, колишній офіцер Отто Франк, заробляв на життя підприємницькою діяльністю. Мати, Едіт Франк-Голлендер, вела домашнє господарство.
Невдовзі після приходу до влади в Німеччині нацистського лідера Адольфа Гітлера батько переїхав з Німеччини до Амстердама. Там він обійняв посаду керівника акціонерного товариства «Опекта», яке займалося виробництвом сумішей для джемів. А за деякий час до нього перебралася вся родина. Батько спробував отримати візи для еміграції до Сполучених Штатів Америки або на Кубу. Наприкінці 1941 р. йому навіть вдалося отримати кубинську візу для себе. Проте за десять днів по тому Німеччина та Італія вступили у війну зі США, і Куба відмінила видану нею візу. Відтак шлях до втечі був закритий.
Тоді Отто Франк з допомогою своїх колег улаштував таємне сховище для своєї родини в будинку № 263 на набережній Прінсенграхт, позаду офісів товариства «Опекта». На початку літа 1942 р. родина пішки перебралася туди. Причому кожен мусив одягнути на себе кілька комплектів одежі, щоб не брати із собою будь-якого багажу й не привертати до себе зайвої уваги нацистських окупантів. Незабаром до родини Франків приєдналася єврейська сім’я Пельсів і зубний лікар Фріц Пфеффер. Так у потайному сховищі з’явилося вісім мешканців.
25 місяців вони там переховувалися. Та 1944 р. за доносом зрадника, чиє прізвище залишається досі невідомим, усі мешканці сховища були заарештовані голландськими поліціянтами та німецькими гестапівцями. На знак покарання вони були спрямовані на найважчі роботи, за які їм давали найменшу кількість їжі. З вересня 1944 р. всі вісім в’язнів були відправлені до табору Аушвіц - одного з найстрашніших нацистських таборів смерті, розташованого на сході Польщі. Це був останній потяг, що перевозив голландських євреїв до Освенцима.
Меморіал сестер Анни та Марго Франк на території колишнього концтабору Берген-Бельзен
В Освенцимі Анна разом з матір’ю та сестрою були відокремлені від батька. Почалися дні, сповнені великих страждань, принижень і поневірянь.
Коли радянські війська були вже на відстані близько 100 кілометрів від Освенцима, Анну та її сестру Марго перевели до табору Берген-Бельзен, куди нацисти зганяли знесилених в’язнів з інших таборів. Незважаючи на нелюдські умови табірного життя, Анна разом із сестрою мріяли про щасливе майбутнє. Однак за два місяці до звільнення сестри Франк захворіли на висипний тиф - гостре інфекційне й вкрай небезпечне захворювання, яке забрало їхні життя. Обидві сестри були поховані в братській могилі. З усієї родини в таборі вижив лише батько.
У потайному сховищі Анна Франк вела щоденник. Перший запис у ньому дівчина зробила в день свого народження, коли їй виповнилося тринадцять років. Батько подарував їй до цього свята маленький альбом для автографів, у якому Анна почала записувати те, що бачила й переживала у сховищі. Останній запис зроблено за три дні до арешту родини. Цікаво, що дівчина вела щоденник нідерландською мовою (хоча її першою мовою була німецька) і переважно у формі листів до вигаданої подруги Кітті. А тих, хто жив разом з нею у сховищі, вона зображувала під псевдонімами. Попри це, «Щоденник» Анни Франк розповідає про реальні події, реальних людей і відтворює реальне життя всіх тих, кого доля зібрала в потаємному сховищі. Саме тому він належить до документальної літератури.
Документальна література - літературні твори, у яких зображуються реальні події з мінімальними елементами художньої вигадки. Прикладами документальних текстів є біографії видатних осіб, щоденники, літературні репортажі, спогади тощо. При цьому зображення подій несе на собі відбиток авторської оцінки.
Спочатку Анна писала щоденник винятково для себе. Однак весною 1944 р. вона почула по нідерландському радіо, яке потайки транслювало свої передачі з Англії, заклик міністра освіти зберігати будь-які свідчення страждань народу за роки німецької навали. З-поміж таких документів були згадані також щоденники. Це спонукало дівчину до редагування й переписування щоденникових нотаток, на основі яких вона навіть хотіла написати роман.
Під час арешту Анна не змогла забрати із собою щоденник. Натомість колега батька, Міп Гіз, знайшла щоденник і зберегла його в себе. Після закінчення війни вона віддала його батькові померлої Анни. Окремі уривки звідти він перекладав німецькою й надсилав своїй матері, яка мешкала у Швейцарії. Згодом йому запропонували видати щоденник. Отто Франк спочатку відмовився, але потім погодився опублікувати його в дещо доопрацьованому вигляді. Уперше «Щоденник» Анни Франк побачив світ 1947 р. Тоді було видано 3000 примірників. Та за двадцять років загальний наклад книжки сягнув 16 млн примірників. Від тих часів «Щоденник» витримав багато перевидань і був перекладений 60 мовами світу.
Що ж принесло п’ятнадцятирічній авторці щоденника, який вона здебільшого писала для самої себе, таке широке визнання?
Звісно, Анна, її рідні та знайомі в схованці страждали через свою ізоляцію, відчували страх перед небезпекою та інколи сперечалися через непорозуміння. І все ж таки вони мали там не найгірші умови для життя. Проте читач, який спостерігає за тим, як вони живуть повсякденним життям, тішать одне одного подарунками, стежать за новинами з фронту, закохуються або розчаровуються, знає, що невдовзі це життя буде зруйновано, а мешканці сховища - за винятком батька Анни - загинуть страшною смертю в нацистських таборах. Саме це надає «Щоденнику» Анни Франк сили літературного свідчення, яке не поступається найпотужнішим художнім творам про Голокост і будь-які переслідування за національною ознакою.
«Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ» - цей рядок з Талмуду, священної книги юдеїв, набув широкої популярності в європейському просторі завдяки книзі «Ковчег Шиндлера» австралійського письменника Томаса Кініллі та кінофільму «Список Шиндлера», знятому за нею 1993 р. Стівеном Спілбергом. Оскар Шиндлер, до якого докладається процитований вислів, був німецьким підприємцем, який за часів нацизму на своїх заводах у Чехії та Польщі врятував майже 1200 євреїв. Однак цей вислів так само стосується й співробітників фірми, у якій працював батько Анни Франк. Вони самовіддано, на межі смертельної небезпеки підтримували життя вісьмох євреїв, які ховалися в потайному сховищі на Прінсенграхт, 263. Саме ці помічники приносили втікачам їжу та одяг, ділилися з ними новинами про перебіг війни... Завдяки «Щоденнику» Анни Франк їхні імена стали відомими в усьому світі.
Пам’ятник Анні Франк в Амстердамі
Їхня подальша доля склалася по-різному. Так, Віктор Куглер був заарештований гестапо разом із сім’єю Франк і з в’язниці був доправлений до концтабору. Проте під час бомбардування йому вдалося втекти. Так само заарештували і Йоханнеса Кляймана. Після в’язниці він відбував покарання в трудовому таборі, звідки був звільнений через важкий стан здоров’я. Пізніше він доклав багато зусиль для облаштування музею Анни Франк. Елізабет Войскул вдалося втекти під час рейду гестапо. Терміна, яку називали Міп, що разом зі своїм чоловіком Яном Гізом багато допомагала мешканцям сховища, а після їхнього ув’язнення знайшла щоденник Анни Франк, була 1977 р. посвячена нідерландською королевою Беатрікс у лицарі, а 1994 р. - відзначена орденом «За заслуги перед ФРН». На її честь була названа одна з планет. Міп, її чоловік, Віктор Куглер і Йоханнес Кляйман були визнані Праведниками народів світу.
Почесне звання «Праведник народів світу» Ізраїльський інститут національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму «Яд-Вашем» надає людям неєврейського походження (або, якщо вони померли, - їхнім нащадкам) за те, що вони, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв під час Голокосту. За кількістю таких праведників Україна посідає четверте місце у світі після Польщі, Нідерландів і Франції. Це звання було присуджено понад двом тисячам українців.
Перевірте себе
- 1. Що вам відомо про життя Анни Франк?
- 2. Як склалася доля мешканців таємного сховища?
- 3. У яких умовах Анна вела свій щоденник і як він потрапив до читачів?
- 4. Дайте визначення поняття «Голокост». Які пам’ятники Голокосту в Україні, зокрема у вашому регіоні, вам відомі?
- 5. Яку літературу називають документальною? Чому «Щоденник» Анни Франк належить до цього різновиду літератури?
- 6. Хто такі Праведники народів світу? Як з ними пов’язані деякі персонажі «Щоденника» Анни Франк?
- 7. Подискутуймо! Як ви розумієте зміст речення «Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ»? Чи погоджуєтеся ви із цим твердженням?
Читаючи твір, простежте в ньому зміни настрою оповідачки.
Щоденник
(Уривки)
Неділя, 14 червня 1942 р.
У п’ятницю я прокинулася вже о шостій ранку. Цілком зрозуміло - був мій день народження. Та мені, звісно, не можна було вставати так рано, довелося притримати цікавість до шостої сорока п’яти. Але більше я не втерпіла й пішла до їдальні, там мене зустрів Маврик, наше кошеня, і став лащитися до мене.
О сьомій я побігла до тата з мамою, тоді ми всі пішли до вітальні й там почали розв’язувати й роздивлятися подарунки. Тебе, мій щоденнику, я побачила одразу, це був найкращий подарунок. Ще мені подарували букет троянд, кактус і зрізані півонії. Це були перші квіти, згодом принесли ще багато. Тато і мама накупили мені купу подарунків, а друзі просто закидали мене дарунками. Я отримала книжку «Камера обскура», настільну гру, багато солодощів, головоломку, брошку, «Голландські казки й легенди» Йозефа Коена і ще дивну книжку - «Дезі їде в гори», а також гроші. Я за них купила «Міфи Давньої Греції й Риму» - чудові! Тоді по мене прийшла Ліз і ми пішли до школи. Я пригостила вчителів і весь свій клас цукерками, тоді почалися уроки.
Поки що все! Яка я рада, що ти у мене є! (...)
Субота, 20 червня 1942 р.
Кілька днів не писала, хотілося серйозно обміркувати - для чого взагалі потрібен щоденник? Маю дивне відчуття - я вестиму щоденник! І не лише тому, що я ніколи не займалася «писанням». Мені здається, що потім і мені, і взагалі усім буде нецікаво читати одкровення тринадцятирічної школярки. Та не в цьому річ. Я просто хочу писати, а головне - хочу висловити все, що в мене на думці.
«Папір стерпить все». Так я часто думала сумними днями, коли сиділа, поклавши голову на руки, й не знала, куди себе подіти. То мені хотілося сидіти вдома, то кудись піти, і я так і не зрушила з місця й усе думала. Так, папір усе стерпить! Я нікому не збиралася показувати цього зошита з товстим корінцем, з велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому другові чи справжній подрузі, іншим це нецікаво. Ось я сказала головне, чому я хочу вести щоденник: тому що я ще не маю справжньої подруги!
Будинок-музей Анни Франк в Амстердамі
Треба пояснити, інакше ніхто не зрозуміє, чому тринадцятирічна дівчинка почувається такою самотньою. Звісно, це не зовсім так. У мене чудові, добрі батьки, шістнадцятирічна сестра і, мабуть, щонайменше тридцять знайомих чи так званих друзів. У мене повно шанувальників, вони витріщаються на мене, а на уроках навіть ловлять у люстерко мою посмішку.
У мене багато родичів, чудові дядьки й тітки, вдома у нас затишно, власне, у мене є все - крім подруги! З усіма моїми знайомими можна лише бешкетувати й клеїти дурня, патякати про всілякі дурниці. Відверто поговорити мені немає з ким, і я вся, наче наглухо застебнута. Можливо, мені варто бути довірливішою, але тут нічого не вдієш, шкода, що так виходить.
Ось для чого потрібен щоденник. Але для того, щоб у мене перед очима була справжня подруга, про яку я так давно мрію, я не буду записувати до щоденника самі лише голі факти, як роблять усі, я хочу, щоб цей зошит сам став мені подругою - і цю подругу зватимуть Кітті!
Ніхто нічого не зрозуміє, якщо раптом ні сіло ні впало почати писати Кітті, тому я спершу розповім свою біографію, хоча мені це й не дуже цікаво.
Коли мої батьки одружилися, татові було 36 років, а мамі - 25. Моя сестра Марго народилася в 1926 році у Франкфурті-на-Майні, а 12 червня 1929 року з’явилась я. Ми євреї, тому нам довелося у 1933 році емігрувати до Голландії, де мій батько став одним з директорів акціонерного товариства «Травіс». Ця організація має стосунок до фірми «Колен і Ко», яка розташована в тій самій будівлі.
У нашому житті було багато тривог - як і у всіх: наші рідні залишилися в Німеччині й гітлерівці їх переслідували. Після погромів 1938 року обидва маминих брати втекли до Америки, а бабуся переїхала до нас. Їй тоді було сімдесят три роки. Після сорокового року почалося важке життя. Спершу війна, тоді капітуляція, тоді німецька окупація. Так почалися наші поневіряння. Вводили нові закони, один суворіший за другий, і євреям велося особливо сутужно. Євреї повинні були носити жовту зірку, здати велосипеди, євреям заборонялося їздити в трамваї, що вже казати про авто. Покупки можна було робити з третьої до п’ятої, та ще й у спеціальних єврейських крамницях. Після восьмої вечора не можна було виходити надвір і навіть сидіти в саду чи на балконі. Не можна було відвідувати кіно, театр - жодних розваг! Заборонялося займатися плаванням, грати в хокей чи в теніс, - словом, спорт так само був заборонений. Євреям не можна було ходити в гості до християн, єврейських дітей перевели до єврейських шкіл. Обмежень ставало все більше й більше.
Все наше життя було наповнене страхом. Йоппі завжди каже: «Боюся за щось узятися - а раптом це заборонено?».
У січні цього року померла бабуся. Ніхто не знає, як я її любила і як мені її не вистачає (...)
Четвер, 9 липня 1942 р.
Люба Кітті! Так ми бігли під рясним дощем: батько, мама і я, у кожного портфель і господарська торбина, забиті під зав’язку чим завгодно. Робітники, які рано йшли на роботу, дивилися на нас співчутливо. З їхніх облич можна було побачити, що вони засмучені через нас і їм нас шкода, тому що ми мусимо тягнути таку вагу власноруч, а сісти в трамвай не можемо. Всі бачили жовту зірку і цього було достатньо.
Дорогою батьки мені докладно розповіли, як з’явився план втечі. Вже багато місяців вони переносили в безпечне місце частину нашої обстановки й одягу. Все було підготовано, а шістнадцятого липня ми повинні були зникнути. Та повістка надійшла за десять днів до того, й треба було змиритися з тим, що приміщення ще не зовсім підготовлене. Притулок знаходився у батьковій конторі. (...)
За першими дверима - наш притулок. Ніхто б не подумав, що за цими простими сірими дверима стільки приміщень. При дверях - сходинка, і ви там. Зразу ж навпроти цього входу - круті східці. Ліворуч - маленький передпокій веде до кімнати, що має слугувати за їдальню й спальню родині Франк, а поруч є ще одна кімнатка: це спальня й класна кімната сестричок Франк. Праворуч від сходів - темна кімнатка з умивальником і окремою вбиральнею. З кімнатки є двері до нашої спальні - Марго і моєї. Коли підіймаєшся сходами й відчиняєш двері нагору, то просто дивуєшся, що в задній частині такого старого дому раптом виявляється велика, світла й гарна кімната. У цій кімнаті стоїть газова плита й стіл для миття посуду - тут дотепер була лабораторія фірми. А тепер тут буде кухня і, крім того, їдальня, спальня й кабінет подружжя ван Даан. Крихітна прохідна кімнатка буде царством Петера ван Даана. Там ще є горище й мансарда, як і в передній частині дому. Бачиш, тепер я змалювала тобі наш дивовижний притулок!
Анна. (...)
П’ятниця, 9 жовтня 1942 р.
Люба Кітті!
Сьогодні я маю дуже сумні й важкі новини. Багатьох євреїв - наших друзів і знайомих арештували. Гестапо поводиться з ними жахливо. Їх вантажать до тепляків і відправляють до єврейського концтабору Вестерборк. Це - страшне місце. На тисячі людей не вистачає ні умивальників, ні вбиралень. Кажуть, що в бараках усі сплять покотом: чоловіки, жінки, діти. Втекти неможливо. Ув’язнених з табору зразу ж упізнають за поголеними головами, а багатьох і за типово єврейською зовнішністю. Якщо вже тут, у Голландії, так страшно, то який жах очікує їх там, куди їх висилають! (...)
Анна. (...)
Вівторок, 17 листопада 1942 р.
(...) Проспект і путівник притулком, спеціально заснованим для тимчасового перебування євреїв і таких, як вони.
Відчинено цілорічно. Гарна, спокійна, безлісна місцина у самому серці Амстердама. Проїзд трамваєм № 17 і 13, а також машинами й велосипедами для тих, кому німці не заборонили користуватися цими засобами пересування, а крім того - пішки.
Квартирна плата. Безкоштовно.
Знежирене дієтичне харчування.
Протічна вода: у ванній кімнаті (без ванни), а також, на жаль, на деяких стінах.
Просторе приміщення для зберігання всілякого майна.
Власна радіостанція: прямий зв’язок з Лондоном, Нью-Йорком, Тель-Авівом і багатьма іншими станціями. До послуг мешканців з шостої вечора. Години відпочинку: з десятої вечора до сьомої тридцять ранку, у неділю - до десятої ранку. За виняткових обставин години відпочинку можуть бути призначені посеред дня, за розпорядженням керівництва притулком. Ці вказівки мають виконуватися у суворому порядку з метою загальної безпеки.
Канікули: тимчасово скасовані.
Розмовна мова: будь-яка мова... лише пошепки.
Гімнастика: щоденно.
Заняття: стенографія - раз на тиждень по годині (письмово). Англійська, французька, математика й історія будь-коли протягом дня.
Години для вживання їжі: сніданок щоденно, за винятком недільних і святкових днів, - рівно о десятій.
Обід - з 11:50 до 14:50. Вечеря - холодна або гаряча - у різний час, залежно від передачі останніх новин.
Обов’язки щодо комісії продовольчого постачання: постійна готовність допомогти їм у конторській роботі!
Гігієнічні процедури: «ванна» надається в користування всіх мешканців по неділях з дев’ятої ранку. Купатися можна у вбиральні, на кухні, в кабінеті чи в конторі - за вибором.
Алкогольні напої дозволяються лише за рецептом лікаря.
Анна. (...)
Середа, 13 січня 1943 р.
Люба Кітті!
Сьогодні ми знову страшенно засмучені, не можемо спокійно сидіти й працювати. Відбувається щось жахливе. Вдень і вночі нещасних людей забирають і не дозволяють нічого брати з собою - лише рюкзак і трохи грошей. Але й це у них потім відбирають!
Родини розлучають, батьків і матерів відривають від їхніх дітей. Трапляється, що діти приходять додому зі школи, а батьків немає, чи дружина піде до крамниці й повернеться до опечатаних дверей - виявляється, всю родину вивезли!
І поміж християнами зростає тривога: молодь, їхніх синів відправляють до Німеччини. Скрізь біда! Щоночі сотні літаків летять через Голландію бомбардувати німецькі міста, щогодини в Росії й у Африці гинуть сотні людей. Вся земна куля з’їхала з глузду, скрізь смерть і руйнування. Звісно, союзники зараз мають краще становище, ніж німці, та кінця все одно не видно.
Нам ведеться непогано - краще, ніж мільйонам інших людей. Ми сидимо спокійно, у безпеці, ми спроможні будувати плани на післявоєнний час, ми навіть можемо радіти через нові плаття й книги, а треба було б думати, як приберегти кожен цент і не витрачати його намарне, тому що доведеться допомагати іншим і рятувати всіх, кого можна врятувати.
Багато дітей бігають у самому лише благенькому одязі, у дерев’яних черевиках на босу ногу, без пальто, без рукавиць, без шапок. У їхніх шлунках порожньо, вони гризуть ріпу, з холодних кімнат вибігають на мокрі вулиці, під дощ, вітер, тоді приходять до сирої, ненатопленої школи. Так, Голландія дожилася до того, що діти на вулиці випрошують у перехожих шматок хліба! Я могла б годинами розповідати, скільки лиха принесла війна, та мені від цього стає ще сумніше. Нам нічого не лишається, лише спокійно й вперто чекати, поки надійде кінець цьому лихові. Й усі чекають - євреї, християни, всі народи, весь світ... А багато хто чекає на смерть!
Анна. (...)
П’ятниця, 28 січня 1944 р.
(...) Коопхойс і Хенк приносять нам усі відомості про тих, хто сховався чи виїхав. Вони знають, як ми переймаємося цим, як ми хвилюємося через тих, кого вистежили чи упіймали, як радіємо, коли когось звільняють.
«Сховатися» чи «піти в підпілля» - стали такими ж буденними уявленнями, як колись - татові домашні пантофлі біля грубки.
Організації типу «Вільних Нідерландів» підробляють посвідчення особи, знаходять надійні схованки, постачають своїх підопічних грошима й продуктами, а хлопцям із християнських сімей, які йдуть у підпілля, знаходять роботу поміж надійними ремісниками чи на підприємствах. Просто вражає, скільки добра чинять ці благородні й безкорисливі люди: вони допомагають рятувати людей, ризикуючи при цьому власним життям. Найкращий приклад - наші покровителі, вони допомагають нам дотепер і, будемо сподіватися, щасливо виведуть нас на волю. Інакше їм доведеться зазнати долі тих усіх, хто рятує євреїв. Ніколи жодним словом вони не натякнули нам, який ми тягар, а ми справді тягар! Ніколи ми не чули скарг на те, як їм важко з нами.
Щодня вони приходять до нас нагору, розмовляють з чоловіками про політику й про справи, з дамами - про їжу й усілякі господарські труднощі, а з нами - про книги і газети. Їхні обличчя завжди веселі, на свята й дні народження нам приносять квіти, подарунки, будь-коли вони готові допомогти.
І хоча навколо робиться така кількість героїчних подвигів на війні й у тилу, ми завжди пам’ятатимемо самовіддану жертву наших друзів тут, щоденні докази їхньої дружби й любові! (...)
Субота, 19 лютого 1944 р.
Люба Кітті!
Знову субота, й цим все сказано. Ранок минув спокійно. Трохи допомагала «горішнім», та «його» бачила лише одну мить. О пів на третю прихопила ковдру й спустилася донизу, в директорський кабінет, щоб спокійно почитати й попрацювати за письмовим столом. Та працювала я недовго, на мене раптом «найшло», я лягла на стіл обличчям донизу, поклала голову на руки й гарненько поплакала. Сльози лилися потоком, і я почувалася глибоко нещасною. От якби він прийшов мене втішити! Лише о четвертій я піднялася нагору. Треба було набрати картоплі, і я сподівалася на зустріч з ним. Та поки я зачісувалася у «ванній кімнаті», то почула, як він побіг на склад до Моффі. Я не могла стримати сліз і заховалася у вбиральні, прихопивши із собою люстерко. І сиділа там, страшенно ображена, а увесь мій червоний фартух був вкритий темними плямами від сліз. «Так я ніколи не завоюю Петера, - думала я, - може, йому взагалі нема до мене діла, може, йому й не потрібна моя дружба. Можливо, він взагалі думає про мене лише час від часу? Знову я залишуся сама, без Петера, без дружби. А може, скоро не зостанеться ні надії, ні втіхи, ні очікування!»
Якби хоч раз покласти голову йому на плече, щоб не почуватися такою безмежно самотньою, кинутою всіма. Можливо, я для нього ніщо й він на всіх так ласкаво дивиться? Можливо, я просто уявила собі, що це лише для мене. О Петере, якби ти лише міг мене почути чи побачити! Та я не витримаю правди, якщо в ній - лише розчарування. Та все ж, хоча в мені все ще збиралися сльози, я знову відчула надію, знову стала чекати.
Анна. (...)
Середа, 23 лютого 1944 р.
Люба Кітті!
Відучора тримається неймовірна погода, і я сама не своя. Щоранку ходжу подихати свіжим повітрям на горище, де Петер навчається. Звідтіля, з мого улюбленого місця мені видно клапоть синього неба, голе каштанове гілля, на якому виблискують краплинки роси, мені видно чайок та інших птахів - вони здаються сріблястими в польоті. Петер стояв, спираючись на балку, я сиділа поруч, і ми дихали чистим повітрям, дивилися на вулицю й відчували, як між нами з’являється те, чого не сказати словами. Ми довго дивилися надвір, а коли йому треба було піднятися на вишку й там нарубати дров, я вже все знала - я знала, що він чудовий! Він піднявся вузенькою драбинкою, я за ним, і цілих чверть години, поки він працював, ми знову не сказали жодного слова. Я спостерігала, як він старається, як він прагне показати мені свою силу. Та я більше дивилася у відчинене вікно, звідки видно весь Амстердам, море дахів до самого виднокраю, який так розчинився у світлій блакиті, що й не скажеш, де він закінчується. «Поки все це існує, - думала я, - доки я живу й бачу це яскраве сонце, це безхмарне небо, я не маю права сумувати!»
Якщо у людини лихо, якщо вона самотня й нещасна, їй краще вийти на волю, де вона буде наодинці з собою, наодинці з небом, з природою, з Богом. І тоді, лише тоді відчуваєш, що все так, як слід, що Бог прагне бачити людей щасливими посеред простої, чудової природи. І поки це так, - а так буде завжди, - я знаю, що за будь-яких обставин є порятунок від будь-якого лиха, і я впевнена, що природа полегшує будь-яке страждання.
І можливо, скоро настане час, коли я зможу розділити почуття щастя, яке переповнює мене, з кимось, хто почувається так само, як я.
Думки: Ми тут позбавлені багато чого, дуже багато чого і на дуже тривалий час. Я знаю це так само, як і ти. Я маю на увазі не зовнішні страждання, ми тут маємо все, я маю на увазі нашу внутрішню рівновагу. Я прагну до свободи, як і ти, хочеться світла, але тепер я вірю, що за ці страждання ми будемо винагороджені стократ. Це я зрозуміла раптом тут, біля вікна. Я кажу про наші внутрішні вболівання.
Щоденник Анни Франк
Коли я дивилася у вікно й відчувала присутність Бога, відчувала природу, - я була щаслива, справді щаслива. Пам’ятай, Петере, що поки в нас живе це щастя, щастя бачити природу, відчувати силу, здоров’я і ще багато, багато доброго, поки маєш це відчуття в собі, - ти завжди будеш щасливим, завжди!
Багатство, славу - все можна втратити, але щастя серця може лише тимчасово стихнути, а тоді знову прокинутися в тобі й зробити тебе щасливим на все життя. Поки ти можеш без страху дивитися в небо, поки ти знаєш, що твоє серце чисте, - щастя завжди житиме в тобі.
Анна. (...)
Вівторок, 4 квітня 1944 р.
(...) Я хочу багато чого досягнути. Не можу собі уявити, як можна жити так, як живуть мама, фру ван Даан і усі ті жінки, які хоча й виконують якусь свою роботу, але надалі не залишають про себе жодної згадки. Мені, окрім чоловіка й дітей, треба ще щось таке, чому можна було б присвятити себе цілком. Хочу жити й опісля смерті. Тому я така вдячна Богу за те, що він від самого народження заклав у мені здатність до розумового розвитку й вміння писати так, щоб висловити все, що живе в мені.
Коли я пишу, все вирішується, лихо минає, мужність знову оживає в мені. Однак - і це серйозний виклик для мене - чи зможу я бодай колись написати щось вагоме, чи стану я журналісткою або письменницею? Сподіваюся, що так, усім серцем сподіваюся! Коли я пишу, мені все стає зрозумілішим - мої думки, мої ідеали, мої фантазії (...)
Ну, з новими силами - до роботи! І вона буде виконана, бо я хочу писати!
Анна. (...)
Четвер, 25 травня 1944 р.
Люба Кітті!
Щодня щось відбувається! Сьогодні вранці арештували нашого доброго продавця овочів - він переховував у себе в будинку двох євреїв. Для нас це було важкою звісткою, й не лише тому, що ці євреї стоять на межі загибелі: нам страшно й за цю бідолашну людину.
Вистава «Щоденник Анни Франк», Гессенський театр у м. Марбург (Німеччина)
Увесь світ здурів. Порядних людей відправляють до концтаборів, до в’язниць, у карцери, а зі старих і молодих, з багатих і бідних знущаються покидьки. Одних арештували через те, що вони купували на чорному ринку, других через те, що переховували євреїв чи підпільників. Ніхто не знає, що чекає на нього завтра. І для нас арешт продавця овочів - важка втрата. (...)
Переклад Ярослава Мишанича
Запитання і завдання до прочитаного
- 1. Чому Анна взялася вести щоденник? Знайдіть відповідну цитату в тексті.
- 2. Перечитайте перший запис у «Щоденнику». Яким настроєм він позначений?
- 3. Яким було життя Анни до приходу нацистів у місто? А як воно змінилося після того, як родина перебралася до сховища?
- 4. Як переживає оповідачка своє перше кохання? Наведіть відповідні цитати.
- 5. Як змальовуються в щоденнику страждання єврейського народу та жорстокість його переслідувачів? Наведіть приклади з тексту.
- 6. Як підтримувався зв’язок Анни та її рідних у схованці із зовнішнім світом?
- 7. Робота в парах. Знайдіть деталі, які засвідчують історичну достовірність оповіді в щоденникових нотатках.
- 8. Подискутуймо! Чи почувається Анна самотньою? А щасливою? Обґрунтуйте відповідь текстом.
- 9. Творча лабораторія. Намалюйте власні словесні ілюстрації до «Щоденника» Анни Франк.
У низці екранізацій «Щоденника» Анни Франк можна, либонь, знайти картину на будь-який смак: від драматичного тригодинного кіно до анімаційних стрічок. Однак фільм Джорджа Стівенса «Щоденник Анни Франк» (США, 1959 р.) цілком заслуговує на звання класичної екранізації цього твору. Чорно-білі барви картини підкреслюють жахіття Голокосту. На цьому тлі школярка Анна із зошитом у руках і незламною волею до життя постає символом мужньої людини, яка знаходить духовний порятунок у фантазії та письменстві.
Міллі Перкінс (Анна Франк) і Йозеф Шильдкраут (Отто Франк) у фільмі «Щоденник Анни Франк» (США, режисер Джордж Стівенс, 1959 р.)
Нідерландський режисер Бен Сомбогаарт у фільмі «Моя подруга Анна Франк» (Нідерланди, 2021 р.) робить наголос на постаті Хапни Гослар, найкращої подруги Анни, якій вдалося вижити. На тлі жорстокості війни постає ніжний портрет дружби двох школярок, дитинство яких було нещадно вкрадено. Їхній міцній дружбі не перешкодили навіть високі паркани в концентраційному таборі: подруги до останньої миті не переставали допомагати одна одній і зберігали вогник надії.
Постер анімаційного фільму «Де Анна Франк?» (Бельгія, Люксембург, Франція, Нідерланди, Ізраїль, режисер Арі Фолман, 2021 р.)
Анімаційна стрічка Арі Фолмана «Де Анна Франк?» (Бельгія, Люксембург, Франція, Нідерланди, Ізраїль, 2021 р.) представляє інший погляд на життя єврейської дівчинки. У стрічці важливу роль відіграє рудоволоса дівчинка Кітті - та сама уявна подруга, до якої Анна звертається у своїх записах. На початку стрічки розповідається про те, як з вицвілих листів щоденника Анни, який зберігається в амстердамському музеї Анни Франк (див. с. 185), під час нічної грози постає дівчинка Кітті, яка не знає, що сталося з Анною. Захопивши щоденник, гостя з минулого вирушає на пошуки єдиної подруги. У переплетенні минулого та теперішнього стрічка змальовує Анну як дівчину, наділену цілющою фантазією, і Кітті як героїню, що втілює людяність.
Скориставшись посиланням https://cutt.ly/GwOnhP4X або QR-кодом, перегляньте уривок з анімаційного фільму «Де Анна Франк?». 1. З якою метою, на вашу думку, режисер уводить у кінооповідь уявну подругу Анни? 2. Як у фільмі використано прийом антитези? Яку роль вона виконує?
