Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 1. 9 клас. Васильків
§ 24-25. Політико-правове становище українців у складі Російської та Австро-Угорської імперій
Згадайте...
— коли Австрійську імперію реформовано в Австро-Угорську;
— які терени сучасної України перебували в складі Російської, а які — у складі Австро-Угорської імперії.
Як ви розумієте... — поняття «дуалістична монархія», «автономія», «цензура», «парламентаризм»?
Чи знаєте ви, що...
— селянин Іван Капущак під час служби в армії вивчив німецьку мову, у 1848 р. був обраний до австрійського парламенту, пішки ходив із села Ляхівці повіту Богородчани на Станіславівщині до Відня, виступав на засіданнях Палати депутатів, вимагаючи скасувати панщину без жодних компенсацій поміщикам з боку селян; потім працював учителем, сільським писарем;
— Ілля Шраг (очолював Українську парламентську громаду в Державній думі Росії) народився в містечку Седнів Чернігівської губернії; його батько походив із Саксонії та служив лікарем у маєтку родини Лизогубів, а мати належала до дворян Колодкевичів; Ілля здобув юридичну освіту та був відомим у Чернігові адвокатом; селяни, інтереси яких йому часто доводилося захищати в суді, зверталися до нього в листах: «Коханий батьку!» або «Дорогий і рідний батьку українського народу»?
24-25.1. Українське політичне життя в Австро-Угорщині. Галицький крайовий сейм
Українці, розділені між двох імперій, перебували в різних політичних умовах, володіли різними політичними правами. При цьому ситуація в їхньому становищі могла відрізнятися навіть у різних регіонах у складі однієї з імперій.
Важливою складовою політичного життя українців у складі Австро-Угорської імперії була можливість їхньої участі у виборах та парламентському житті держави. Однак, Габсбурги вміло реалізували свою політику «поділяй і володарюй». Українські етнічні землі у складі Австро-Угорщини перебували у складі трьох провінцій — Галичини, Буковини та Угорського королівства. Якщо в перших двох (вони були у складі австрійської частини дуалістичної монархії — Цислейтанії) українців, нехай в обмеженій кількості, але обирали в регіональні парламенти — Галицький та Буковинський сейми, то в Угорському королівстві (Транслейтанії) вони не мали можливості участі в місцевому законотворенні. В усіх трьох частинах українці були доволі обмеженими у правах. Крім австрійського гніту, вони зазнавали ще й польського, румунського та угорського. Оскільки серед українців переважали селяни (частка інтелігенції — переважно греко-католицького духовенства, міщан та дрібноземельної шляхти — була мізерною), їхнє представництво в парламенті і місцевих сеймах було малочисельним, і далеко не завжди це були українці. Іноді це були представники урядової адміністрації, польські чи румунські шляхтичі. Українські депутати не завжди були (особливо на перших етапах функціонування парламенту та місцевих сеймів) готові до законотворчої роботи. Вони не знали німецької мови, не розуміли суті питань, довго вникали у процедуру ухвалення законів. Але вони вчилися і проявляли велику наполегливість у відстоюванні своїх прав.
Поступово серед українських депутатів почали домінувати священники, згодом появилися юристи — адвокати, нотаріуси, які вже встигли закінчити гімназію чи навіть університет і проводили парламентську діяльність надзвичайно компетентно.
Парламентом Цислейтанії була Державна рада. Вона складалася з Палати панів та Палати депутатів. Конституція 1867 р. дозволяла Державній раді вирішувати питання у фінансово-господарській, військово-оборонній, медичній, судовій та адміністративній сферах. Вона ж закріплювала низку питань за крайовими сеймами. З 1907 р. право обирати депутатів отримали всі чоловіки віком від 24 років, які проживали у своїй громаді не менше року (в такий спосіб позбавляли виборчих прав робітників, які часто змінювали місце проживання у пошуках роботи). Цей же виборчий закон запроваджував 70 виборчих округів. У них теоретично могли обрати 27 українських депутатів.
Австрійська влада побоювалася тотального домінування польської шляхти у Галичині, румунських резешів на Буковині, і тому в низці випадків підтримувала українських кандидатів у депутати, загравала з українськими селянами-виборцями. Так, губернатор Галичини Франц Стадіон був обраний до парламенту українськими виборцями. Деякий час він намагався організувати українських депутатів у єдиний організм. З іншого боку, австрійська влада у Відні і місцева галицька адміністрація на місцях вдавалися до різних маніпуляцій і зловживань. Зокрема, виборчі округи було сформовано нерівномірно. У результаті, 1 український депутат представляв інтереси 114 тисяч людей, а 1 польський — 53 тисяч. На Буковині були схожі зловживання. На 1 мандат припадало 60 тисяч українців, 46 тисяч румунів і 40 тисяч німців і євреїв.
Окрім Державної ради, українські депутати брали активну участь у засіданнях Галицького та Буковинського крайових сеймів. Галицький сейм налічував 150 депутатів. З них 9 були вірилістами — ставали депутатами за те, що обіймали певну посаду — наприклад, ректора університету. Ще 141 депутата обирали в чотирьох куріях — групах виборців: 1) великі землевласники; 2) міські підприємці та торговці; 3) селяни; 4) представники міст. У Буковинському сеймі засідали 63 депутати, з них 2 були вірилісти (ректор Чернівецького університету та митрополит), а решта також обиралися в 4 куріях. Право обирати мали лише чоловіки старші 30 років, які сплачували щороку певну суму податків (лише 10 % населення провінції).
Будинок Буковинського крайового сейму, світлина, автор Йозеф Горовіц, 1899 р.
Будинок Галицького крайового сейму, поштівка, поч. XX ст.
Вибори до сеймів, як і до парламенту Австро-Угорщини, проходили непросто. У 1895 р. на виборах до Галицького сейму, а в 1897 р. на виборах до Палати депутатів відбувалися побиття і вбивства поліцією українських виборців, арешти, розгони демонстрацій. Австрійська влада та великі землевласники на місцях часто свідомо руйнували виборчі кампанії прогресивних українських кандидатів. Наприклад, вони тричі завадили на виборах І. Франку.
Українських депутатів було найбільше обрано в 1861 р. — 49, а далі на різних виборах обирали від 15 до 30 осіб.
Зала засідань Галицького крайового сейму, світлина, 1899-1903 рр.
Українські посли до Галицького сейму в 1860-х рр.
Найбільшими успіхами українців Австро-Угорщини були закон про виборчу реформу 1907 р., яким збільшувалася кількість українських депутатів у Галицькому сеймі, а також сеймова угода 1814 р., за якою не тільки вчергове збільшувалося українське представництво у сеймі, але і планувалося створення українського університету у Львові, розширення мережі гімназій з українською мовою викладання, надання державою фінансової підтримки українським кооперативам. Однак, зазначену домовленість виконати не вдалося через початок Першої світової війни.
Загалом політичне життя українців в Австро-Угорській імперії характеризувалося обмеженими можливостями участі у виборах і парламентаризмі через куріальну виборчу систему, майновий ценз та національний гніт з боку австрійської влади, а також польської, румунської чи угорської еліт.
Вір, але перевір
У 1861 р. Галицький сейм делегував до парламенту 13 українців, а в 1867 р. — лише 3, у 1873 р. — 14, 1879 р. — 3. У 1907 р. до парламенту Австро-Угорщини було обрано 32 українці (27 від Галичини і 5 від Буковини), а в 1911 р. — 31. Буковинський сейм також збирався з 1861 р. Перші українські депутати були до нього обрані лише в 1891 р. Їм належало 3-6 місць із 30, а пізніше — з 63. Тривалий час у Буковинському сеймі домінували румунські аристократи. З 1903 р. українські депутати входили до «Вільнодумного союзу» разом із прогресивними румунськими, німецькими та єврейськими депутатами. Одним із ініціаторів утворення союзу був українець Микола Василько. Напередодні Першої світової війни у Буковинському сеймі працювали 5 українських депутатів переважно національно-демократичної орієнтації. Ще з 1848 р. українські політичні діячі висунули програму об'єднання всіх українських земель Австро-Угорщини у складі єдиної провінції — коронного краю.
На першому етапі планувалося розділити коронний край Галичини і Лодомерії на дві частини — українську (східна) і польську (західна). Так само українці прагнули розділити коронний край Буковину на українську (північна) і румунську (південна) частини. Комітати, заселені українцями у складі Угорського королівства, також мали бути виділені в окрему адміністративну одиницю. На наступному етапі українські землі мали увійти до єдиного коронного краю із широкою автономією — власним сеймом, законодавством. У перспективі цей коронний край на третьому етапі мав здобути незалежність. А потім він мав об'єднатися з українськими землями, що мали здобути незалежність від Російської імперії, у соборну українську державу. Над реалізацією цієї програми українці працювали аж до січня 1919 р. — коли відбулася Злука УНР та ЗУНР.
1. Які основні перешкоди стояли перед українськими політиками у процесі виборів і парламентської роботи? 2. Проаналізуйте програму об'єднання усіх українських земель Австро-Угорщини у складі єдиної провінції.
• 1. У яких українських провінціях Австро-Угорщини створено регіональні парламенти? Визначте особливості політичного становища українців Закарпаття. 2. Скільки депутатів налічували Галицький та Буковинський сейми? Скільки з них були вірилістами? 3. Які зміни у виборчому праві були запроваджені в 1907 році? Як це вплинуло на участь українців у виборах?
Вір, але перевір
«Відомий кандидат»
«А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди», — відповів своїй дружині Іван Франко після чергової невдалої передвиборчої кампанії. Загалом він балотувався в депутати до Віденського парламенту в 1895, 1897 і 1898 роках. Під час першої спроби виборці тернопільської округи віддали голоси на користь графа Пінінського. У 1897 році на окрузі Перемишль-Дрогобич Франковим суперником став заступник секретаря Галицького сейму шляхтич Вітовт Левицький. До того ж місцева влада всіляко перешкоджала проведенню передвиборчих зустрічей І. Франка. У 1898 році Франко втретє балотувався на додаткових виборах в окрузі Тернопіль-Збараж-Скалат — і знову поразка! Щоразу йому до перемоги не вистачало кілька десятків голосів.
1. Коли Іван Франко брав участь у виборах в Австро-Угорській імперії? 2. Самостійно дізнайтеся, чому І. Франку так і не вдалося досягнути успіху під час виборів.
24-25.2. Політичне становище підросійських українців
Політико-правове становище українців Російської імперії впродовж XIX ст. зазнавало певних змін, пов’язаних із еволюцією самодержавства та різними підходами до вирішення національного питання. За словами українсько-канадського історика Мирослава Шкандрія, російські правлячі кола залежно від поточної ситуації могли розглядати українців як «малоросів» — партнерів у будівництві імперії; як ворогів — «мазепинців», чи інертну колонізовану масу — «хохлів». Деякий час Російська імперія терпіла «лояльний» український патріотизм як можливий прояв російської ідентичності (українська мова і культура трактувалися як архаїчні, застарілі форми російської мови і культури), потім як один із важелів протидії польським повстанням.
Тоді російська імперська влада розглядала українців через призму «теорії офіційної народності», сформульованої в 1830-х рр. міністром освіти С. Уваровим. Ця теорія ґрунтувалася на трьох принципах: православ’я, самодержавство і народність. Українці, як і інші неросійські народи, мали бути асимільовані в єдину «російську народність», а їхня мова та культура вважалися другорядними або архаїчними. Передбачалося здійснення певних кроків зі зближення української та російської ідентичності. Одним із елементів такого зближення стала ліквідація греко-католицької церкви на Правобережній Україні згідно рішень Полоцького собору 1839 р. Дещо раніше православним було передано 60 греко-католицьких монастирів, у т. ч. Почаївську лавру. Також греко-католикам заборонили переходити на римо-католицьку віру. Вони могли перейти лише у православ’я. Тих священників і монахів, які відмовлялися від цього, піддавали гонінням та репресіям. На їхнє місце переводили лояльних до російського самодержавства православних духівників. Вже в 1874 р. аналогічним чином на православ’я було переведено греко-католицькі парафії Холмської губернії. Український національний рух у Російській імперії еволюціонував від діяльності окремих інтелектуалів до організованої культурно-просвітницької та громадсько-політичної роботи.
Тарас Шевченко (автопортрет, 1847 р.)
У 1846 році в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство — першу організацію, яка намагалася систематизувати ідеї українського національного відродження. Воно складалося з молодих інтелігентів, таких як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та інші, які орієнтувалися на приклади чеських, польських і словацьких будителів. Ці слов’янські діячі пропагували ідеї національної культури, освіти та єдності, що надихнуло українців на подібну діяльність. Товариство було невеликим (лише 12 учасників), але їхня діяльність мала значний вплив. Вони прагнули культурного відродження українців, популяризації української мови, літератури та історії, а також мріяли про скасування кріпацтва й утворення федеративного союзу слов’янських народів із широкими правами для українців. Українські діячі намагались усвідомити, чим український народ відрізняється від сусідів — поляків і росіян.
Братчики протиставляли демократичність українського народу російському деспотизму та польському аристократизму. Програмні документи товариства містили ідеї слов’янської єдності, демократичних реформ і ліквідації самодержавства. Кирило-мефодіївці акцентували увагу на назвах «Україна» та «український народ» і всіляко їх популяризували у своїх публіцистичних та художніх творах. («Книга буття українського народу» М. Костомарова; «Повість про український народ», «Україна» П. Куліша та ін.). Однак у 1847 р. товариство було викрите російською владою. Учасників заарештували і покарали. Т. Шевченка покарали найсуворіше, за його вірші, спрямовані проти самодержавства, відправивши на заслання. Попри розгром, ідеї Кирило-Мефодіївського товариства стали основою для подальшого розвитку українського руху, надихаючи наступні покоління на боротьбу за національні права.
Монета «175 років створення Кирило-Мефодіївського товариства», 2020 р.
Після поразки Російської імперії у Кримській війні та смерті Миколи І виникли умови для відновлення й активізації українських діячів. У 1856-1859 рр. український рух перейшов до більш організованої форми — створення громад, напівлегальних об’єднань української інтелігенції. Ці гуртки однодумців спочатку зосереджувалися на культурно-освітній діяльності, але поступово набували громадсько-політичного характеру. Перші громади з’явилися в 1859 році в Києві та Полтаві, а згодом — у Харкові, Одесі, Санкт-Петербурзі, Чернігові та інших містах. До їхнього складу входили молоді інтелігенти, які прагнули просвітити українське населення, популяризувати рідну мову й культуру та протистояти русифікації. Були серед них і колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства, які змогли повернутися із заслань. Усі вони продовжили утверджувати ідеї про окремішність українського народу. М. Костомаров у праці «Дві Руські народності» підкреслював, що Південна Русь (Україна) пройшла зовсім інший історичний шлях, ніж Північна Русь (Московщина), що в Україні була традиція і князів, і гетьманів обирати, а в Московщині влада була завжди деспотична.
Мовою історичного джерела
Микола Костомаров, «Дві Руські народності»:
«...Жінка у великоруських піснях рідко коли виростає до свого людського ідеалу; рідко коли краса її підноситься понад матерію; рідко коли почуття закохання може шанувати в жінці що иншого, крім тілесної краси; рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі. Українська жінка в поезії українського народа, змальована такою духово-прегарною, що й у самому свойому упадку виявляє поетично свою чисту натуру й соромиться свого пониження. В забавних піснях, у жартівливих різько зазначується супротивність української й великоруської натури. В українських таких піснях виробляється краса слова й вислову, досягає правдивої мистецькости; людська натура, відпочиваючи, не вдовольняється простою забавкою, а визнає потребу надати їй таку прегарну форму, щоб не тільки бавила, а ще й підносила душу; веселість бажає обгорнути її стихіями краси, освятити думкою. Навпаки, у великоруських піснях такої катеґорії визначається тільки прямування втомленої прозаїчною працею натури — побавитися абичим на годинку, не ворушачи мізку, не займаючи серця, не рушаючи фантазії. Такі пісні у великорусів існують не самі ради себе, а ради побічної декорації иншої, чисто матеріяльної втіхи, й тому частенько доходять до цинізму».
«Поляки й Українці це ніби дві близькі вітки, котрі розвилися цілком супротивно; одні зростили в собі й уґрунтували основи панства, другі — мужицтва, або, висловлюючись загально принятими словами: Поляки — народ глибоко аристократичний, Українці — глибоко демократичний».
1. Чим відрізняються «забавні» та «жартівливі» пісні в українській та великоруській культурах? 2. Що, на думку автора, є метою великоруських пісень цієї категорії? 3. Які дві протилежні риси української та польської натур виділяє автор у другій частині тексту?
У 1863 р., під час чергового польського повстання, міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав циркуляр, який став одним із перших офіційних документів, спрямованих проти українофілів та хлопоманів, на придушення української культури та мови. Валуєвський циркуляр проголошував, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може», а українська мова є лише діалектом російської. Документ забороняв друкування україномовних книг, за винятком художньої літератури, а також використання української мови у школах і офіційних установах. Він мав перешкодити українському рухові із заняття малого числа інтелектуалів на масове явище.
Мовою історичного джерела
Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 р.:
«...Давно вже тривають суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш чи менш примітним талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок чисто політичних обставин, що ніяк не стосуються власне літературних зацікавлень. Колишні твори малоросійською мовою були розраховані лише на освічені верстви південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін. Серед подібних діячів траплялось немало осіб, на злочинні дії яких були заведені слідчі справи особливою комісією.
У С.-Петербурзі дехто навіть збирає пожертви на видання дешевих книг південноросійською говіркою. Багато цих книг надійшли вже на розгляд до C.-Петербурзького цензурного комітету. Чимала кількість таких самих книг подані і до Київського цензурного комітету. Цей останній має особливі застереження щодо дозволу на згадані видання, беручи до уваги такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоросійської мови ніде не дозволено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить обґрунтовано доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є нічим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, яке вигадують для них деякі малороси, і особливо поляки, — так звана українська мова. Особам того гуртка, який силкується доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє сепаратистськими задумами, ворожими до Росії і згубними для Малоросії.
Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм завдячує своєю появою, судячи з рукописів, які надходили до цензури, і з того, що більша частина малоросійських творів насправді надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор вбачає небезпечним і шкідливим випуск у світ перекладу на малоросійську мову Нового Заповіту, який нині перебуває на розгляді духовної цензури.
Беручи до уваги, з одного боку, нинішній тривожний стан суспільства, збуреного політичними подіями, а з іншого боку, беручи до уваги, що питання про навчання грамотності місцевими говірками не отримало ще остаточного вирішення в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, аж до майбутнього розгляду [даного питання] міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, надати розпорядження цензурному відомству, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.
Це розпорядження було подане на найвищий розгляд царя імператора і Його Величність зволив надати йому своє монарше схвалення».
1. Які інтереси та страхи російського уряду стоять за аргументами проти «малоросійської» мови? 2. Наскільки, на вашу думку, твердження про те, що «більшість самих малоросів» обурюється ідеєю окремої мови, може відповідати дійсності? Обґрунтуйте свою відповідь.
Наприкінці 1874 р. члени Київської громади (про діяльність громад ви довідаєтесь у наступному розділі), сподіваючись на лібералізм Олександра II, надіслали до Санкт-Петербурга меморандум, у якому повідомляли, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». Така активність викликала невдоволення царської влади. Було створено спеціальну комісію для підготовки «засобів боротьби з українофільською діяльністю». У результаті її рекомендацій у травні 1876 р. Південно-західну філію (відділ) Російського географічного товариства було заборонено, а М. Драгоманову та П. Чубинському заборонено проживати на території України.
18 травня 1876 р. Олександр II у м. Бад-Емс підписав указ, яким забороняв використання української мови, а також ввезення до Російської імперії книг українською мовою із Австро-Угорщини. Також було заборонено видання «Київського телеграфа».
Мовою історичного джерела
Висновки
Особливого Нарадчого Комітету для припинення українофільської пропаганди після виправлення відповідно до зауважень, зроблених Олександром II 18 травня в м. Емсі:
«З метою припинення небезпечної, з державного погляду, діяльності українофілів, вважалося б за доцільне прийняти надалі, до окремого розпорядження, такі заходи:
а) По Міністерству внутрішніх справ.
Не дозволяти ввезення в межі імперії, без спеціального на те дозволу Головного Управління у справах друку, будь-яких книг, виданих за кордоном на малоруській говірці.
Заборонити в імперії друкування на тій же говірці будь-яких оригінальних творів або перекладів, за винятком історичних пам’яток, але з умовою, що й ці останні, якщо вони належать до усної народної творчості (такі як пісні, казки, прислів’я), видавалися без відхилення від загальноруської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»).
Примітка I. Цей захід був би лише розширенням Найвищого наказу від 3 липня 1863 року, яким дозволялося друкувати на малоруській говірці лише твори, що належать до красного письменства, тоді як друк книг на тій же говірці духовного змісту, навчальних або призначених для початкового читання було наказано призупинити.
Примітка II. Зберігаючи силу зазначеного вище Найвищого наказу, можна було б дозволити друк на малоруській говірці, крім історичних пам’яток, також творів красного письменства, але за умови дотримання в них загальноруської орфографії та надання дозволу лише після розгляду рукописів Головним Управлінням у справах друку.
Заборонити також усі сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання на тій же говірці (оскільки вони наразі мають характер українофільських маніфестацій).
Підтримати газету «Слово», що видається в Галичині в напрямку, ворожому українофільському, призначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію, без якої вона не може існувати і буде змушена припинитися (українофільський орган у Галичині, газета «Правда», ворожа загалом російським інтересам, видається за значної підтримки поляків).
Заборонити газету «Київський телеграф» на тій підставі, що її номінальний редактор Снєжко-Блоцький сліпий на обидва ока і не може брати жодної участі в редакції, якою постійно й довільно керують особи, запрошені видавницею Гогоцькою з кола людей, що належать до найбільш неблагонадійного напрямку.
б) По Міністерству народної освіти.
Посилити нагляд з боку місцевого навчального начальства, щоб не допускати в початкових школах викладання будь-яких предметів на малоруській говірці.
Очистити бібліотеки всіх нижчих і середніх училищ у малоруських губерніях від книг і брошур, заборонених пунктом 2 цього проєкту.
Звернути серйозну увагу на склад викладачів у навчальних округах Харківському, Київському та Одеському, вимагаючи від опікунів цих округів іменного списку викладачів із позначкою про благонадійність кожного щодо українофільських тенденцій, а тих, хто позначений як неблагонадійний або сумнівний, перевести до великоросійських губерній, замінивши їх уродженцями цих губерній.
На майбутнє покласти вибір осіб на викладацькі посади в зазначених округах, з урахуванням їхньої благонадійності, на сувору відповідальність тих, хто пропонує їх призначення, причому ця відповідальність має бути не лише на папері, а й на ділі.
Примітка I. Існують два Найвищі накази покійного Государя Миколи Павловича, не скасовані Верховною владою, а тому чинні й нині, які покладали на найсуворішу відповідальність опікунів округів і взагалі навчального начальства не терпіти в навчальних закладах осіб із неблагонадійними поглядами не лише серед викладачів, а й серед учнів. Корисно було б нагадати про них.
Примітка II. Вважалося б корисним прийняти за загальне правило призначати викладачами в навчальні заклади Харківського, Київського та Одеського округів переважно великоросів, а малоросів розподіляти по навчальних закладах.
Закрити на невизначений термін Київське Відділення Імператорського Географічного товариства (подібно до того, як у 1860-х роках було закрито Політико-економічний комітет при Статистичному відділенні) і дозволити його повторне відкриття лише за клопотанням місцевого генерал-губернатора, але з остаточним усуненням осіб, які хоч трохи сумнівні у своєму чисто-російському спрямуванні.
в) По III Відділенню Власної Його Імператорської Величності Канцелярії.
Негайно вислати з краю Драгоманова та Чубинського як невиправних і безумовно небезпечних у цьому регіоні агітаторів».
1. Які основні положення містив цей документ? 2. Наскільки руйнівним, на ваш погляд, був вплив Емського указу на українську культуру?
Після вбивства російськими народниками 1 березня 1881 р. російського імператора Олександра II (бомбу виготовив М. Кибальчич) репресії проти українських діячів посилилися. Київська громада була змушена пристосовуватися до нових реалій. У 1882 р. вона почала видавати російською мовою часопис «Київська старовина» (друкувався до 1907 р.), активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії.
Певною поступкою став дозвіл на постановку українських вистав. Але наголос мав бути на танцях, співах, комічних сценах. У результаті виникли десятки українських театральних колективів-труп. Серед них особливо виділявся театр братів Тобілевичів (Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський). Їхні вистави «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та інші, попри імперські заборони, продовжували справу українського національного відродження, що переходило в нову політичну стадію свого розвитку.
1. Як вплинула «теорія офіційної народності» на становище українців у Російській імперії? 2. Проаналізуйте Валуєвський циркуляр. Які обмеження для використання української мови ним вводилися? 3. Порівняйте зміст Валуєвського циркуляра та Емського указу.
24-25.3. «Українське питання» у Державній думі Російської імперії
Поразка Російської імперії у війні з Японією в 1904-1905 рр. спричинила в січні 1905 р. початок масових протестів, що швидко переросли в заворушення, а згодом у революцію. 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі розстріляли мирну демонстрацію. Далі протести охопили всю державу. На території України масово проходили селянські заворушення. В Одесі в червні 1905 р. відбулося повстання матросів на панцернику «Потьомкін». 17 жовтня 1905 р. імператор Микола II видав маніфест, за яким держава ставала конституційною монархією. Парламент мав складатися із двох палат — Державної ради та Державної думи. Половину депутатів верхньої палати призначав імператор, а іншу половину обирали у 5 куріях (духовенство, губернські дворянські збори, академія наук та університети, купці вищих гільдій, сейм Фінляндії). Державна рада всіляко намагалася зберегти існуючі порядки, загальмувати перетворення, які пропонувала утвердити Державна дума.
Порядок виборів до Державної думи визначав окремий закон. Усі виборці були поділені на 4 курії: землевласників, міську, селянську та робітничу. Для виборців 3 і 4 курій вибори проходили в 4 етапи. Це дозволяло суттєво зменшити кількість депутатів від селян, які становили майже половину виборців і більшу частину українського народу.
У першій Державній думі було створено Українську парламентську громаду. До неї увійшли 45 депутатів із 102 обраних на території України. Очолював цю громаду адвокат Ілля Шраг. Політична програма цієї парламентської групи передбачала надання автономії Україні. Декларацію із цією програмою для громади підготував Михайло Грушевський.
Ілля Шраг, світлина, 1906 р.
Та перша Дума змогла пропрацювати лише 72 дні. Її депутати запропонували значні демократичні перетворення, наприклад — ліквідацію поміщицького землеволодіння, що викликало невдоволення імператора. Під приводом, що парламент не заспокоює народні протести, а провокує їх, Микола II 3 червня 1907 р. розігнав Думу. У наступних Думах українське представництво було суттєво ослаблене. Та все ж і в другій Думі була Українська трудова громада (УТГ). Вона видавала часопис «Рідна справа — Думські вісті». УТГ домагалася автономії України, розширення прав органів місцевого самоврядування, викладання у школах України українською мовою, поширення української мови в судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах Києва, Харкова та Одеси, підготовки вчителів української мови в семінаріях.
Російський імператор не змирився зі зменшенням свого впливу в державі. Він послідовно розпустив і другу, і третю Думи. У кожній наступній українське представництво зменшувалося. Однак, період 1905-1907 рр. позначився для українців низкою позитивних змін. Маніфест 17 жовтня скасував дію Валуєвського циркуляра та Емського указу, легалізував діяльність українських політичних партій.
Євген Чикаленко, світлина, 1907 р.
У 1905 р. появилася перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб», а наступного, 1906 р. за фінансової підтримки Євгена Чикаленка почала виходити газета «Рада». Було надруковано повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. З 1906 р. на Наддніпрянщині почали виникати освітні товариства «Просвіта» — в Одесі, Катеринославі, Житомирі, Києві, Чернігові. Через заборони царської адміністрації не вдалося відкрити «Просвіту» в Полтаві та Харкові. Натомість у Харкові на аналогічних засадах вдалося створити Українське літературно-етнографічне товариство імені Квітки-Основ’яненка, що виконувало ті ж функції, що й «Просвіта». Частина товариств була закрита в 1911 р. під час наступу царської реакції, і змогли відновити свою роботу лише в 1917 р. У низці регіонів україномовні видання, пресу вдавалося поширювати через українські кооперативні організації.
Мовою історичного джерела
Йоган Коль про народ Малоросії: «...Якщо одного дня колосальна Російська імперія розпадеться на частини, нема сумнівів, що Малороси створять свою незалежну державу. У них є власна мова, свої власні історичні спогади. Їх національний оплот, так би мовити, складає сільська знать, з якої досі виникає великий політичний рух...
...Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії така, що може бути названа справедливо національною ненавистю, і це почуття скоріше посилилось, ніж послабло з XVIII сторіччя, коли країна була анексована Московською імперією. Малорос і сьогодні більше симпатизує більше поляку, ніж московиту.
До цього підпорядкування усі малороси були вільними людьми, а кріпацтво, стверджують вони, їм не було відомо. Це росіяни кинули половину народу у рабство.
У російському сенсі цього слова, народ Малоросії має дуже мало патріотизму, тому що не виказує тої сліпої відданості імператорам, яка так характерна для московитів».
Фрагменти книги Погана Коля «Росія. Петербург, Москва, Харків, Рига, Одеса. Середина імперії», 1841 рік.
1. Як автор характеризує відносини між українським народом та росіянами? 2. Як, на думку автора, трактують поняття «патріотизм» росіяни?
• 1. Назвіть громадські організації, що виникли в Російській імперії. 2. Визначте основні ідеї діяльності перших російських партій. 3. Чи можна вважати революцію 1905-1907 років успішною? Відповідь аргументуйте.
Працюємо разом
Вправа «Порівнюємо». У парах чи групах порівняйте українське представництво в австрійському парламенті та Державній думі за критеріями: кількість; склад; основні питання, що порушували українські депутати в кожному з парламентів; результати діяльності. Форму візуалізації (інфографіка, порівняльна таблиця, колаж) оберіть самостійно.
Корисна гра:
«Політико-правове становище українців у складі Російської та Австро-Угорської імперій»
https://cutt.ly/OtQtbMk4
Перевірте себе
I. 1. Розташуйте у хронологічній послідовності: діяльність Української парламентської громади в Державній думі, введення в дію Емського указу, виборча реформа в Австро-Угорщині, запровадження Валуєвського циркуляра, Маніфест 17 жовтня. 2. Покажіть на карті українські міста, в яких діяли регіональні парламенти.
II. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання в класі. 4. Поясніть, чому досвід парламентської діяльності українців у XIX — на початку XX століття був важливим етапом на шляху до відновлення власної держави. 5. Порівняйте зміст Валуєвського циркуляра та Емського указу.
III. 6. Вправа «Міркуємо». Поміркуйте, як впливали майновий ценз і куріальна система на участь громадян у виборах. Чому навіть мізерне представництво в парламенті було важливим для українського суспільства?
