Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття. Скляренко
Розділ III. Стирання «білих плям» на карті планети
На першому етапі розвитку географічної науки переважали територіальні відкриття, особливо не відомих раніше частин суходолу. Чимдалі таких відкриттів ставало все більше. Нарешті люди усвідомили собі розташування головних континентів і океанів землі. У XVIII — на початку ХІХ століття не відкрили лише Антарктиду. Але на карті планети залишалися величезні білі плями, які означали ще не вивчені території. Саме вони ставали об’єктом першочергової уваги мандрівників.
До того ж люди почали звертати все більше уваги не тільки на берегові лінії, наявність річок, озер, гірських масивів та інші особливості рельєфу, які допомагали орієнтуватися при пересуванні суходолом. Їх чимдалі більше цікавило виявлення географічних закономірностей, явищ і їх взаємозв’язку.
У 1731 році, коли англійський астроном Галлей винайшов дзеркальний октант для визначення географічних широт, з’ясувалося, що всі старі карти мають великі перекручення. Навіть лінія берегів добре відомого Середземного моря була визначена з великими помилками. Тому багато європейських держав почали проводити роботу з уточнення координат місцевості на своїх територіях. Поступово уточнювалися мапи відкритих земель, а ті, що робилися вперше, тепер реально відображали точки рельєфу.
У XVIII—ХІХ століттях характерною рисою мандрів стала наукова мета експедицій. До складу багатьох з них включалися відомі вчені, художники, які робили малюнки пейзажів, невідомих європейцям рослин, тварин, портрети тубільців. До географічних розвідок вдавалися не тільки мореплавці чи топографи, а й лікарі, зоологи, ботаніки, інженери, приватні особи з числа колоністів нових земель тощо. Вони збирали зразки мінералів, робили колекції шкурок представників тваринного світу, гербарії, зразки предметів побуту і костюмів місцевих жителів, фіксували метеорологічні спостереження тощо.
У результаті подорожі ставали засобом для наукових розвідок. Під час цих подорожей мандрівники збирали матеріали, а потім протягом багатьох років вивчали їх і видавали результати у вигляді книжок чи інших публікацій, однаково цікавих для науковців і широкого загалу.
У ХІХ столітті мандрівники стали чи не найпопулярнішими постатями в Європі. Їхніми книжками зачитувалася уся освічена частина суспільства. Багато чоловіків і навіть дехто з жінок організовували власні експедиції. Ця частина мандрівників зазвичай обирала екзотичні країни, зокрема Африку чи Південну Америку.
Проте головним все ж були прагнення провідних європейських держав до колонізації. Саме вони організовували експедиції з метою виявлення найбільших придатних для колонізації територій шляхом географічних досліджень. У більшості таких країн були організовані національні географічні громади, які фінансували частину експедицій і сприяли поширенню здобутих знань.
Таким чином, кількість мандрів значно збільшилася, а об’єктом вивчення стали всі материки і більшість островів планети.
Африканські пригоди
Незважаючи на те що Африка була чи не найпершим континентом, який вивчали європейці, на початку ХІХ століття на її карті в центрі можна було побачити майже суцільну білу пляму, бо про центральні райони континенту було відомо дуже мало.
Пояснюється це дуже просто. Спершу європейців передусім цікавив морський шлях навколо берегів Африки. Потім на перешкоді стали незвичні і важкі умови подорожей. Адже велика частина африканської території — це пустелі і тропічні ліси. До цього додаються гірські масиви і великі болота. Подорожам заважало і вороже ставлення тубільців, особливо мусульман, до білих незнайомців.
Отже, європейські мандрівники просувалися до центральних районів континенту дуже повільно. Все змінилося на рубежі XVIII—ХІХ століть.
У той час більшість земель Америки вже була поділена між європейськими країнами. Тому деяких з них — Велику Британію, Німеччину, Францію, Португалію, навіть невеличку Бельгію та деякі інші держави — почала приваблювати Африка. Частина мандрівників, що подорожували континентом, свідомо прокладали шляхи колонізації, здійснюючи розвідку зручних шляхів, з’ясовуючи запаси природних ресурсів, настрої африканських племен щодо сусідів (негаразди у відносинах між різними народами дуже полегшували захоплення земель європейцями) тощо. Інші мандрівники керувалися суто науковими інтересами. Їх приваблювали невідомі рослини і тварини, незвичайні природні умови, звичаї тубільців. Частину мандрівників становили місіонери, які пересувалися по континенту з метою навернути тубільців на християнство. Дехто з них захоплювався науковими розвідками і зібрав багато географічних відомостей про Африку. Нарешті, до континенту потрапляли і такі люди, яких приваблювали надзвичайні пригоди. Одні з них організовували експедиції на власні кошти. Інші, захопившись вивченням незвичайного африканського світу, здобули відповідний фах і цілком свідомо проводили наукові дослідження континенту.
Але подорожі до Африки були дуже небезпечними. Це пов’язано не тільки з природними умовами. Багато хто з мандрівників гинув від рук звичайних злодіїв. Крім того, на нерозвіданих шляхах на них чекали не тільки голод і спрага, хижаки й отруйні рептилії, — найстрашнішою була тропічна лихоманка. Нею хворіли майже всі, хто заглиблювався в тропічні африканські ліси.
Однак крок за кроком мандрівники розвідували центральні частини Чорного континенту (так іноді називають Африку). І поступово білий колір на карті змінювали жовтий, зелений, коричневий, що означали пустелі, гори, ліси і степи. А по них зміїлися сині смужки і плями — численні річки та озера. Африка нарешті відкрила свої таємниці.
А таємниць на континенті було дуже багато. Найголовніші з них стосувалися головних річок Африки — особливо Нілу та Ніґеру. Простежити їхні течії від джерела до гирла виявилося справою дуже нелегкою, бо ці довгі повноводні річки починалися десь у глибині континенту, у важкодоступних болотах і хащах. Але саме вони передусім цікавили уряди європейських країн. Адже саме річки завжди дуже полегшують пересування з метою завоювань і торгівлі.
Пошуки витоків Нілу
Ніл — найдовша річка у світі. Її довжина становить 6671 км. Площа її басейну наближується до 3 тисяч км2. Велика річка має безліч великих і малих приток. Тому не дивно, що не тільки європейці, а й місцеві жителі тривалий час і гадки не мали, де починається Ніл. З цього приводу існувало кілька легенд. Найвідоміша з них стверджує, що Ніл починається у казкових Місячних горах, де в давнину існували золоті копалини. Саме звідси цар Соломон нібито одержував золото і срібло для будівництва храму в Єрусалимі.
Для колонізаторів Ніл мав надзвичайне значення. Велика частина річки була судноплавною. Ці ворота вели до центральної частини Північної Африки. Але, як не дивно, пропливти Нілом від гирла до витоків неможливо. Від того місця, де тепер зведена Асуанська гребля, починалися природні греблі, утворені водяними рослинами. Подолати їх було дуже важко.
Рибальські човни на Білому Нілі
Невдовзі дослідники з’ясували, що Ніл (Ель-Бахр арабською) утворюють дві великі річки — Білий Ніл та Голубий Ніл. Араби називають їх Бахр-ель-Аб’яд і Бахр-ель-Азрак. Проте, де саме вони утворюються, відомо не було. Та й місцевості, де вони протікали, залишалися для дослідників таємницею. Отже, ці райони приваблювали до себе багатьох мандрівників.
Пройти всю течію Нілу від Каґери до гирла змогли тільки у середині ХХ століття французи Жан Лапорт, Андре Даві й американець Джон Годдард на спортивних каяках — одномісних човнах з каркасом, обтягнутим тканиною, що не пропускає воду.
Загадку джерела Білого Нілу пощастило в основному розкрити завдяки сумісним зусиллям англійців Бертона, Спіка, Ґранта і Бейкера.
Річард Френсіс Бертон мав великий досвід подорожей по Африці. Загадка Нілу дуже зацікавила його. Місіонери від тубільців дізналися про існування великого озера Уіджіджі (нині воно відоме як Танґаньїка). Бертон припустив, що саме звідси бере початок Бахр-ель-Аб’яд, і подав проект експедиції для дослідження озера до Лондонського географічного товариства. Проект було прийнято, і в 1855 році Бертон вирушив до Африки. Його товаришем у мандрівці став Джон Хеннінґ Спік — офіцер, натураліст і мисливець. Крім географічних досліджень, Спік мав також з’ясувати розміри сільськогосподарської продукції, яку можна вивозити з цього району.
Пошуки Нілу мандрівники почали з боку Занзібару. Від узбережжя вони пішли на захід дорогою арабів-работоргівців. Але цим шляхом араби їх не пропустили. Через рік Бертон і Спік відновили спробу. На цей раз їм пощастило, але Танґаньїки вони дісталися лише в лютому 1858 року, подолавши понад тисячу километрів. Обидва були дуже хворі, проте спромоглися здійснити огляд північної частини узбережжя. Бертону було зовсім зле. Тому Спік залишив його в селищі Табора, а сам пішов на північ. Там йому відкрилося величезне озеро, яке він назвав Вікторія-Ньянза (тобто озеро англійської королеви Вікторії). Місцеві жителі казали, що на північ із нього витікає величезний потік. Тоді Спік припустив, що це і є Ніл. Але треба було повертатися до Табори.
У наш час витоком Нілу вважають невеличку річку Рукарара в Руанді. Вона впадає в Каґеру. А Голубий Ніл (Бахр-ель-Азрак) розглядають найбільшою з приток самого Нілу. Він має витоки в озері Тан. Це відкриття, зроблене в 1768 році, належить шотландцю Джеймсу Брюсу.
Далі мандрівники повернулися у Занзібар.
Наприкінці 1861 року Спік разом з офіцером Джеймсом Огастесом Ґрантом повернувся до Вікторії. Разом вони обійшли береги озера і відкрили річку Каґера, що впадала в нього, і велику річку, що з нього витікала. Останню Спік назвав Сомерсет Ніл (тепер Вікторія-Ніл). Це й був початок Білого Нілу. До Англії Спік направив телеграму «З Нілом усе гаразд».
Але цим справа не закінчилася. Англійському мандрівнику Самуелю Уайту Бейкеру теж не давала спокою загадка Нілу. Він дізнався, що Спік шукає джерело Білого Нілу, і приїхав до Африки, щоб зустрітися з ним. Він піднявся притокою Нілу Атбарі (Судан), пройшов через північну Ефіопію до Голубого Нілу. Ним він спустився до Хартума і звідси поплив по Білому Нілу. У Гондокоро він зустрівся зі Спіком і Ґрантом, які розповіли йому про своє відкриття. Утім Бейкера взяв сумнів. До того ж обидва його співвітчизники мали думку, що десь існує ще одне, досі не відоме озеро, що є другим витоком Нілу. І Бейкер вирушив на пошуки.
Спочатку він намагався піднятися Білим Нілом вгору, але работоргівці не пустили його. Мандрівник мусив йти берегом річки. Напевне, саме тому і натрапив він на велике озеро, яке назвав озером Альберта, на честь чоловіка королеви Вікторії (нині воно має назву Мобуту-Сесе-Секо на честь колишнього президента Заїру). З’ясувалося, що та частина Білого Нілу, Вікторія-Ніл, впадає в це озеро, а далі тече Альберт-Ніл, який приймає до себе Бахр-ель-Аб’яд.
Але й Бейкер не завершив розв’язання загадки усіх витоків Нілу. Остаточно вирішив це питання Генрі Стенлі, коли дослідив течію річки Каґера.
Загадка Ніґеру
Багато клопоту мандрівникам завдала і річка Ніґер. Вона має велику довжину і на своєму шляху дуже вигинається. Тривалий час не знали навіть, де вона закінчується. Точніше, це було добре відомо ще португальцям. Але гирло могутньої річки, що впадала до Атлантичного океану в західній частині Африки, ніяк не пов’язували з тією річкою у глибині материка, про яку розповідали тубільці. Діставатися певних частин Ніґеру треба було суходолом. А тече вона важкодоступними місцями. Тому над розв’язанням загадки Ніґеру (так само як і Нілу) сушив голову не один мандрівник.
Манґо Парк
Дослідження течії Ніґеру почалося ще у XVIII столітті. Першим з мандрівників, який зумів вірно відповісти на кілька запитань щодо загадки річки, був шотландець Манґо Парк.
Першу подорож Манґо Парк розпочав у 1795 році. Цього разу він спробував піднятися річкою Ґамбія, але занедужав на малярію і тривалий час провів у Пізанії. Трохи оговтавшись від хвороби, мандрівник продовжив плавання, а по дорозі спостерігав звичаї тубільців. Майже всюди до нього ставилися добре. Але коли Манґо Парк досяг територій, де жили мусульмани, все змінилося. Вони не пропускали європейців у свої землі. Порушникам кордонів загрожувала смерть.
Манґо Парк не злякався і пішов далі. В першому ж місті, що лежало на його шляху, мандрівника зустріли дуже вороже і забрали в нього всі речі. Але найулюбленіша жінка короля Алі, Фатіма, висловила бажання подивитися на християнина. Мандрівника ввели до королівського помешкання. Тут на нього дивилися як на дивину, навіть смикали за одяг і збивали капелюха. Несподівано королева вступилася за нього. Король наказав залишити мандрівника у спокої, але його слугу зробив своїм невільником.
Доля самого Манґо Парка була хіба що трохи краща. Вільною людиною його вважати було не можна. Тоді шотландець втік і залишився у ворожій країні без їжі і майже без майна. Єдине, що в нього залишилося цінного, — це кінь, хоча й не дуже прудкий. Та тільки завдяки йому Манґо Парк зміг потайки покинути королівство Алі і дістатися сусіднього королівства. Тут місцеві мешканці вирішили, що він є найнещаснішою людиною у світі, тож нагодували його, напоїли і допомогли дістатися до короля Бамбарри. Той дав мандрівнику п’ять тисяч курісів — просвердлених черепашок каурі, що їх використовували тут замість грошей.
Під час цієї пригоди Манґо Парк поблизу міста Сегу нарешті побачив Ніґер і зрозумів, що тут він тече не на захід, як то вважали вчені того часу, а на схід.
Так було відкрито середню течію Ніґеру. Але Манґо Парк знову занедужав на малярію і мусив повернутися до Європи. Коли мандрівник відчув себе краще, він звернувся до Географічного товариства з пропозицією організувати військову експедицію для вивчення течії Ніґеру. У 1805 році він вирушив у нову подорож, яка закінчилася для нього і його супутників трагічно.
Чомусь Манґо Парк, який бачив від місцевих жителів більше доброго, ніж поганого, вирішив поводитися з ними жорстоко. Під час плавання по Ніґеру він наказував солдатам відкривати вогонь без будь-якого приводу. А втім кількість людей з-за хвороб і стріл тубільців швидко зменшувалася. Біля одного з порогів якийсь з вождів влаштував засідку. Рятуючись від стріл, Манґо Парк і його супутники поплигали у воду. Один матрос потрапив у полон, а інші потонули або були вражені стрілами.
Утім Манґо Парк завбачливо встиг відправити до Англії щоденник з малюнками. Завдяки цьому в Європі дізналися, що Ніґер робить крутий поворот на південь.
Серед численних мандрівників, що віддали своє життя, щоб розкрити таємниці Ніґеру, чільне місце посідає Хью Клаппертон. У 1822 році він дістався озера Чад і довів, що Ніґер не пов’язаний з цим озером. Клаппертон був впевнений, що Ніґер має гирло десь поблизу Лагоса. Саме тому він пройшов від гирла цієї річки до Сокото. Але й Клаппертон, і його супутники тяжко хворіли. У квітні 1827 року усі вони, за винятком слуги мандрівника, Ричарда Лендера, померли від лихоманки.
У цій подорожі, незважаючи на пережите, Ричард захопився дослідженнями. Очевидно, він мав неабиякий хист до цього. Колишній слуга спромігся написати книжку про експедицію Клаппертона. Він став відомим, а через деякий час організував нову експедицію для дослідження Ніґеру. Своєю ідеєю він захопив і молодшого брата Джона. Він супроводжував Ричарда у двох подорожах по Ніґеру — у 1830 і 1832 роках — і разом з ним плавав найбільшою з Ніґерських приток Бенуе. Але останнього разу Ричарду не пощастило. Під час сутички з місцевими жителями його було поранено, і в січні 1834 року він помер, а Джон повернувся до Англії.
Лівінґстон і Стенлі
Коли говорять про відкриття Африки, передусім згадують імена двох мандрівників — шотландця Девіда Лівінґстона і англійця Генрі Стенлі. Ці два імені тісно пов’язані, але належать двом протилежним особистостям. Лівінґстон втілює собою безкорисливе служіння науці й гуманізм. Стенлі ж є взірцем англійського колонізатора — хороброї, але жорсткої людини, чиє захоплення Африкою було невід’ємним від зневажливого ставлення до її корінного населення і прагнення до суцільного англійського панування.
В історії відкриття Африки ім’я Лівінґстона стоїть окремо. Ніхто не здійснив таких тривалих і результативних мандрів по різних важкодоступних районах континенту. Він зміг перетнути південну половину континенту від океану до океану, дослідив западину пустелі Калахарі, річку Кубанґо, басейн річки Замбезі, озера Ньяса і Танґаньїка, відкрив знаменитий водоспад Вікторія, озера Ширва, Банґвелулу і річку Луалабу.
До Африки Лівінґстон потрапив як місіонер, але невдовзі захопився дослідженнями і почав здійснювати невеликі подорожі. У Калахарі — одній з найнебезпечніших пустель планети — він побував разом з жінкою і дітьми. Тут сім’я місіонера ледве не загинула від спраги. Але це не відвернуло Лівінґстона від подорожей. Через деякий час Лівінґстон припустив, що по Замбезі можна дістатися до серця континенту. У травні 1852 року він розпочав цю небезпечну подорож і вперше перетнув материк зі сходу на захід від Замбезі до Луанди. Після цього Лівінґстон потрапив до Англії, де набув великої популярності. Сама королева Вікторія запросила мандрівника на обід. А уряд виділив гроші на нову експедицію.
Девід Лівінґстон
Генрі Стенлі
Під час цієї подорожі померла жінка Лівінґстона, Мері. Він тяжко переживав цю втрату, але продовжив дослідження. Після закінчення подорожі колишній місіонер попрямував до Танґаньїки. Тут він захворів на лихоманку і запалення легенів.
Зустріч експедицій Девіда Лівінґстона та Генрі Стенлі
Щоб налагодити на Замбезі постійну торгівлю — це мало перешкоджати торгівлі рабами, яка жахала мандрівника, — Лівінґстон на власні кошти придбав корабель, який назвав «Ма Роберт». Так тубільці звали його жінку, яку дуже любили.
Тривалий час до Англії від Лівінґстона не надходило ніяких повідомлень. Тоді уряд відправив експедицію на його пошуки. Загін очолив журналіст Генрі Стенлі. 23 жовтня 1872 року він знайшов Лівінґстона. Той уже трохи оговтався від хвороби. Разом вони дослідили озеро Танґаньїка, а в березні 1872 року їхні дороги розійшлися. Лівінґстон вирушив розв’язувати загадку Нілу, а Стенлі повернувся до Англії.
Пам’ятник Девіду Лівінґстону в Замбії
І знову хвороба повернулася до Лівінґстона. Його вірні слуги Сусі і Чума довго несли його на руках, бо ходити дослідник вже не міг. 1 травня 1873 року великий мандрівник помер у селищі Читамбо на березі озера Банґвелулу від лихоманки і знесилення. Його останніми словами було: «Скільки залишилося до Луалаби?»
Водоспад Вікторія на річці Замбезі. Малюнок з книги Лівінґстона «Подорож місіонера та дослідника в Південній Африці», що вийшла в 1857 р.
А Стенлі після пошуків Лівінґстона «захворів Африкою». Він теж вирішив шукати витоки Нілу і звернувся з цією пропозицією до газет. «Нью-Йорк ґеральд» і «Дейлі телеграф» погодилися фінансувати експедицію.
Негри, які дуже любили Лівінґстона, забальзамували його тіло, серце поклали в жерстяну коробку і поховали під деревом. Місцевий вождь дав слово охороняти це місце, а загін на чолі з Сусі і Чумою поніс тіло до узбережжя, щоб відправити його до Англії. Вони вважали Лівінґстона великою людиною і за своїми звичаями вірили, що його треба ховати тільки на батьківщині. Дев’ять місяців несли вони тіло мандрівника, а потім Сусі і Чума супроводжували його аж до Англії. Там Лівінґстона поховали у Вестмінстерському абатстві, де ховають найзнаменитіших людей Великої Британії.
Вона почалася в листопаді 1874 року. На відміну від Лівінґстона, який під час подорожей мав при собі тільки слуг і носіїв з числа тубільців, Стенлі взяв із собою понад 300 вояків. Цього разу він дослідив береги озера Вікторія і впевнився, що річка Каґера є витоком Білого Нілу. Далі Стенлі пішов на захід і відкрив гірський масив Рувензорі та озеро Едуарда. Потім загін спустився по річці Луалаба. Щоб зробити це, Стенлі примусив арабських торговців дати йому 18 човнів. На них англійці здійснили дуже важке плавання, ледь не померли з голоду і ледве-ледве дісталися Конґо: загін витримав тридцять боїв із тубільцями. Багато учасників походу померло від стріл і лихоманки. І все це трапилося неподалік від тих місць, де Лівінґстон не зустрічав ніякої протидії і завжди знаходив їжу в місцевих жителів.
Стенлі і його супутники були першими європейцями, які побачили пігмеїв. Але ці люди, що нагадували дітлахів, були безстрашними воїнами. Вони часто атакували англійців, а на шляху загону розставляли загострені палі, просякнуті отрутою. В наш час пігмеїв залишилося дуже мало — не більше 250 тисяч чоловік. Більшість з них досі живуть у джунглях і зберігають традиційні для них спосіб життя, вірування і культуру.
Це пояснюється тим, що шотландець славився серед тубільців своєю добротою і йшов до них з добрим словом і ліками. А Стенлі вдерся у джунглі, наче йшов у воєнний похід. От і мав такі наслідки.
Пігмеї — лісові люди
В Англії його зустрічали як героя. А сам він і гадки не мав, що до тубільців треба йти з добром, а не діяти силоміць. Наступна експедиція також нагадувала військову. Тим більше, що на цей раз вона переслідувала не так наукові, як колоніальні цілі.
Бельгійській король Леопольд ІІ, який уже давно мріяв про колонізацію африканських земель, запросив Стенлі очолити експедицію. Офіційно вона мала вивчити умови для торгівлі, а насправді повинна була здійснити розвідку для підготовки колоніального захоплення і утворення колоніальної держави Конґо. В 1879—1884 роках колонія була утворена. А ще Стенлі заклав її столицю Леопольдвіль і відкрив озеро, яке назвав озером Леопольда.
Експедиція Стенлі до озера Вікторія
Емін-паша був не тільки губернатором Екваторіальної провінції Єгипту і розвідником, а й дослідником Африки. Він брав участь у розвідках витоків Нілу, відкрив річку Семплікі, що впадає до озера Альберта. Його наукові статті були широко відомі в Європі. У 1872 році його вбили чи замучили араби під час повернення з Конґо до Танґаньїки. Можливо, його вбивці впізнали в напівсліпому від віспи чоловікові ту людину, яка перебувала на службі у німців і вела зі своїм «науковим» загоном німецькі війська.
Остання експедиція Стенлі відбулася в 1887 році. Цього разу вона навіть офіційно була суто військовою. Річ у тім, що в 1883 році у східному Судані почалося повстання релігійного ватажка мусульман Махди. Його військо розбило англо-єгипетські війська і відрізало від Єгипту Екваторіальну провінцію, що йому належала. Її губернатор Емін-паша, насправді Едуард Шнітцер, та інші європейці опинилися в жахливій небезпеці. Вивести їх з оточення і мав Стенлі.
У квітні 1888 року англійський загін прибув на озеро Альберта. Через деякий час сюди дісталися Емін-паша і його оточення. А 10 квітня величезний караван у 1500 людей рушив до узбережжя. Серед них тільки 600 чоловік, у тому числі жінки і діти, належали до людей паші. Інші були англійськими солдатами. Вісім місяців йшов караван. На цьому важкому шляху від стріл африканців, хвороб і голоду загинула майже третина його.
Експедиція пройшла по самому серцю африканських джунглів — басейну річки Ітурі. Дорогу тут доводилося прорубувати ножами і сокирами. У цих хащах безперешкодно могли жити лише африканські пігмеї — племена дуже низькорослих людей.
