Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття. Скляренко
Пірати, що відкривали землі
Одним із завдань Роґґевена під час його знаменитої подорожі були пошуки легендарної землі, яку в 1687 році начебто відкрив англійський пірат Едуард Девіс за 700 миль на захід від узбережжя Чилі. Девіс був не єдиним піратом, який увійшов до історії географічних відкриттів.
Слово «капер» у перекладі з голландської означає «морський розбійник». Але, на відміну від звичайних піратів, капери — приватні володарі кораблів — під час війни мали дозвіл від своєї держави нападати на ворожі судна і грабувати їх. Каперство було заборонено Паризькою декларацією про морську війну 1856 року.
Здебільшого пірати-відкривачі були англійцями. Проте річ не про звичайних піратів, тобто морських розбійників, що нападають у відкритому морі на мирні судна і грабують їх. Піратами у XVI — на початку XVII століття називали і англійських каперів, які багато зробили для утвердження Великої Британії як великої морської держави.
Ще й тепер у морській справі іноді використовують одиницю довжини, яка називається милею. Морська миля становить 1,852 км. Проте у Великій Британії вона трохи довша — 1,853 км. Існує ще й сухопутна миля, яка становить 1,609 км. Сухопутна миля досі використовується у США.
Найзнаменитішим серед таких піратів вважають Френсіса Дрейка. Саме він зміг великою мірою підірвати міць іспанського флоту, грабуючи каравани, які везли золото та срібло з американських колоній до Іспанії. Недарма королева Єлизавета І нагородила його лицарським званням. Великим надбанням Дрейка є й те, що він відкрив англійським кораблям шлях до невідомих земель. Саме він у 1577—1580 роках вдруге після Маґеллана обійшов навколо світу. У цій подорожі він відкрив прохід, який відділяє Антарктиду від Південної Америки (зараз він має ім’я Дрейка).
Іншим «королівським піратом», що зажив слави на ниві географічних відкриттів, був Мартін Фробішер. Він покинув піратську справу задля ідеї знайти північно-західний прохід до Китаю. Невдача батька й сина Каботів не лякала його. Романтичний мореплавець був упевнений в успіху.
Тривалий час Фробішер звертався до багатих купців за фінансовою підтримкою на організацію експедиції, але всюди отримав відмову. Нарешті доля звела його з можновладним вельможею королеви Єлизавети графом Уорвіком. Той на власний кошт спорядив три невеликих судна.
Френсіс Дрейк
Мартін Фробішер
У червні 1576 року флотилія вийшла з гирла Темзи, невдовзі досягла Шетлендських островів і рушила на захід. Без особливих пригод мореплавці дісталися південного узбережжя Ґренландії (воно називається Фрісландією), де чотири століття тому бували лише вікінги. Звідси капітан одного з суден, злякавшись важкого плавання в північних водах, потайки повернув додому. В Англії він сповістив, що два інших судна загинули з усією командою. Насправді від сильного шторму затонула лише пінаса — допоміжне судно, яке могло рухатися як під вітрилами, так і за допомогою весел. Таким чином, Фробішеру довелося йти в невідомі північні води на одному кораблі. Це був барк «Ґабрієль», команда якого складалася лише з двадцяти трьох чоловік.
Барком називається морське вітрильне судно з трьома-п’ятьма щоглами. Бізань-щогла має косе вітрильне оснащення. Інші — пряме.
«Ґабрієль» обійшов Фріс-ландію з півдня. Поблизу 63 ° північної широти мореплавці виявили невідому «протоку», яку колишній пірат назвав своїм ім’ям. Насправді це була лише затока, але Фробішер і його супутники про це не знали, а ймовірний шлях не дослідили. Вони знайшли цікавішу справу. Поряд з затокою на півострові мореплавці побачили якесь каміння з золотими лелітками і вирішили, що знайшли родовище золота. Із «дорогоцінними» зразками вони заквапилися на батьківщину.
Королева була вражена результатами експедиції. Відкриття Фробішера вона наказала засекретити, а відкритий ним півострів назвала «Мета Інкогніто» — «Невідомою Землею» (ця назва існує і на сучасних мапах). У Великій Британії була створена нова «Катайська компанія», бо всі були впевнені, що шлях навколо Північної Америки до Тихого океану знайдено. Відразу було прийняте рішенні направити до відкритої землі нову експедицію на чолі з Фробішером.
Ескімосами називають групу народів, які живуть на Алясці, півночі Канади, на острові Ґренландія, а також на острові Врангеля. Вони дуже відрізняються від індіанців зовні і за звичаями. Самі ескімоси називають себе інуітами.
Влітку 1577 року англійські кораблі знов опинилися поблизу берегів «Мета Інкогніто». Цього разу мореплавці ближче познайомилися з місцевими жителями — ескімосами, яких вважали азійцями. Фробішер і його супутники боялися їх і вважали «дияволами» і людожерами. На їхню думку, саме ескімоси вбили кількох моряків, які вирушили на човні дослідити навколишні землі.
Долю зниклих супутників Фробішера аж у 60-х роках ХІХ століття з’ясував американський дослідник Чарлз Холл. Він знайшов сліди їхнього перебування на березі, а від ескімосів дізнався, що вони чотири роки прожили серед них, а потім на човні з вітрилом рушили на батьківщину. Оскільки в Англії їх більше ніколи не бачили, слід вважати, що моряки загинули під час шторму.
І знову Фробішер не дослідив відкриту ним «протоку». Натомість він привіз до Великої Британії 200 тонн «руди», а відмову від подальшого плавання пояснив тим, що шлях був закритий льодами.
Та на батьківщині всі в першу чергу сподівалися тільки на золото. Експедицію чекала ціла армія алхіміків, які спробували одержати з каміння дорогоцінний металл. Невелика його кількість дійсно була одержана. Тому «Катайська компанія» швидко організувала наступну експедицію з 15 кораблів. Планувалося завантажити їхні трюми «рудою», а один з вітрильників направити для дослідження «протоки». При нагоді мореплавцям було рекомендовано дійти до Китаю.
Ґольфстрім відкрив штурман Понсе де Леона Аламінос під час експедиції на пошуки джерела вічної молодості.
Але з самого початку флотилію чекали негаразди. Швидко просуватися кораблям заважала сильна течія. Це була Північноатлантична течія — північна ділянка Ґольфстріму. (Фробішера вважають її відкривачем.) Потім під час шторму одне з суден натрапило на велику крижину і затонуло. Інші дісталися до бухти графині Уорвік, де стояли в попередньому році, полагодили кораблі, швиденько навантажили їх рудою і попливли до Англії.
Уїльям Дампір
Удома Фробішера чекала сумна звістка. У тоннах «руди» виявилося дуже мало золота. Скоріше за все це був звичайний пірит (сірковий або залізний колчедан) з невеликими вкрапленнями дорогоцінного металу. «Катайська компанія» збанкрутіла, і Фробішер змушений був знову піти в капери.
У водах Тихого океану плавав Уїльям Дампір, якого сучасники називали «королем морів». Він здійснив аж три кругосвітні подорожі, а його ім’я неабияк лякало іспанців Південної Америки, бо пірат пограбував там кілька іспанських портів.
У 1691 році знаменитий пірат повернувся до Англії, де опублікував свої щоденники з правдивим описом своїх численних пригод. Книжка справила велике враження на лордів Адміралтейства. Тому вони запропонували Дампіру здійснити дослідницьку експедицію до Австралії.
Напад тубільців на корабель Дампіра поблизу Нової Британії
Вона почалася в січні 1699 року. Корабель «Робак» під командуванням колишнього пірата пройшов Маґеллановою протокою і скоро опинився у берегів Нової Ґвінеї. Далі Дампір обрав курс, яким не плавав ще жоден із європейців, і незабаром дістався берегів Нової Голландії (Австралії).
Англійці обстежили берег і впевнилися, що в цьому районі немає нічого, крім безводної пустелі. Але тут жили люди. Це дуже вразило моряків, бо про унікальне пристосування аборигенів Австралії до таких жорстких природних умов в Європі того часу, звісно, не мали ніякого уявлення.
Історія Олександра Селькірка так вразила англійського письменника Даніеля Дефо, що він написав знаменитий роман «Робінзон Крузо», що й досі захоплено читають люди у всьому світі.
У подальшому плаванні Дампір відкрив острови Сент-Маттіас, Нову Британію і протоку між Новою Британією та Новою Ґвінеєю. Нині вона носить ім’я знаменитого мореплавця.
На зворотному шляху мандрівників чекала небезпечна пригода. Корпус корабля почав пропускати воду. Біля острова Вознесіння корабель затонув. Його команда залишилася на безлюдному острові. На щастя, води і дичини тут було досить багато, а невдовзі потерпілих підібрало англійське судно, яке пропливало поблизу острова.
Такі пригоди не були для Дампіра новиною. Тому він ще два рази плавав у складі навколосвітніх експедицій. Востаннє мореплавець брав участь у рятуванні матроса Олександра Селькірка, який прожив на безлюдному острові багато років.
Дампір був не тільки дуже вправним моряком, але й талановитим письменником. Його книжки з описами відкритих ним земель донині охоче використовують дослідники як дуже цінне джерело відомостей про тогочасний стан природи і звичаї тубільців Тихоокеанського регіону.
