Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття. Скляренко
Конкістадори — завойовники і відкривачі Південної Америки
Велике відкриття Колумба припало на той період, коли на Піренейському півострові нарешті завершилася багатовікова Реконкіста — відвоювання завойованих арабами земель. Вона розпочалася в 718 році, а закінчилася з падінням останньої арабської твердині Ґранади. Ця подія відбулася саме в той рік, коли Колумб відкрив Америку.
Іспанський воїн ХVІ ст.
За часів Реконкісти змінилося багато поколінь, які не знали нічого, крім війни. Іспанське дворянство було дуже бідним, але вважало нижчим своєї гідності ставати до якоїсь праці. Справою, гідною для дворянина-ґідальґо, могла бути тільки війна. Але воювати не було з ким. Тому чутка про невідомі багаті землі за океаном збурила всю Іспанію. Пихаті іспанські ґідальґо продавали останні маєтки, позичали гроші, наймали кораблі і тисячами вирушали у Новий Світ у пошуках багатства і слави. Їх називали конкістадорами, тобто завойовниками.
На нових землях конкістадори пережили чимало небезпечних пригод. Багато хто загинув від стріл індіанців та укусів отруйних тварин, голоду та тропічної лихоманки. Одні здобули багатство і стали правителями відкритих ними країв. Інші заснували столиці сучасних країн Латинської Америки. Утім, майже ніхто не жив довго і не мав спокійної старості. Та конкістадори відкрили європейцям дивовижний світ, який вони не вміли належно пошанувати, а натомість знищили і знівечили його.
Іспанці біля берегів Америки
Першими вирушили до узбережжя Центральної та Південної Америки супутники Колумба. Вони знали, як дістатися до берегів невідомих досі земель і, так само як знаменитий ґенуезець, прагнули знайти там золото.
Серед цих мореплавців чільне місце належить Вісенто Яньєсу Пінсону, який, як ви пам’ятаєте, частково фінансував цю експедицію і командував каравелою «Нінья», що входила до флотилії під час першої подорожі Колумба. Участь у Колумбовій епопеї вразила мореплавця, тому у грудні 1499 року він пішов у самостійне плавання, організувавши флотилію з чотирьох кораблів.
26 січня 1500 року мореплавці дісталися берега материка і рушили вздовж нього. Невдовзі вони помітили, що вода за бортом стала майже прісною. Так було відкрито гирло найбільшої у світі річки Амазонки. Її потік був таким потужним, що солону морську воду мандрівники знайшли лише на глибині 12 м. Це місце Пінсон назвав Мар-Дульсе, тобто Прісне море. Крім того, Пінсон став також відкривачем узбережжя Ґвіани, гирла річки Оріноко, острова Тобаґо, заток Кампече, Гондурасу і півострова Юкатан. Але два здійснених ним плавання не принесли йому ані золота, ані інших коштовностей. Він втратив увесь свій маєток і помер у злиднях, але став знаменитим і увійшов в історію географічних відкриттів як видатний першовідкривач Америки.
Однією з найтиповіших фігур цієї епохи був також один із супутників Колумба Алонсо де Охеда, саме той, у складі чиєї флотилії здійснив своє друге плавання Амеріґо Веспуччі. Він був відчайдушною людиною, а ще — дуже шляхетною, був чесний, поважав суперників і добре ставився до переможеного ворога. Однак це не стосувалося індіанців. Охеда, як й інші європейці, був впевнений, що війна з язичниками є Божою справою.
Спочатку йому поталанило. На Еспаньйолі (Гаїті) він знайшов золоте родовище і став начальником форту на острові, де керував загоном воїнів у 400 чоловік. Тільки завдяки хоробрості Охеди колоністи змогли відбити напад індіанців, якими керував касик (вождь) Каонабо. Після зняття облоги Охеда вирішив позбутися небезпечного касика. Для цього він вдався до хитрощів. За його наказом іспанці виготовили тонкі ланцюги із дзвониками. З ними Охеда пішов до Каонабо і запропонував йому і його почту надіти ланцюги. Він сказав, що такі прикраси носить іспанський король. Насправді ланцюги скували рух вождя і його охорони, тому іспанці легко захопили їх усіх. Легенда каже, що полонений Каонабо помер від туги за батьківщиною на шляху до Іспанії.
У 1496 році Охеда повернувся до Іспанії. Але людині з його характером важко було всидіти вдома. Якось до рук воякові потрапила карта затоки Парія і Берегу Перлин, яку Колумб направив королівському подружжю — Ізабеллі Кастильській і Фердинанду Араґонському. Так з’явилася ідея організувати експедицію, яку профінансували кардинал Фонсекі і банк Медічі. Разом з Охедою до берегів Америки попрямував і Амеріґо Веспуччі.
Після того як флотилія розділилася, Охеда рушив у північно-східному напрямку і дістався земель сучасних Ґвіани і Венесуели, дійшов до дельти ріки Оріноко і вийшов у Карибське море. Але на узбережжі, де він сподівався зібрати перли, вже побував інший мореплавець, Педро Алонсо Ніньйо. Тому Охеда залишився ні з чим. З’єднавшись із Веспуччі, він став відкривачем східної частини озера-лагуни Маракайбо, півострова Гуахіра, а потім повернув до Європи. На зворотному шляху Охеда напав на Багамські острови і захопив там рабів. Їхній продаж допоміг хоча б деякою мірою розрахуватися з боргами за експедицію. Помер Охеда у великих злиднях. Проте саме він вважається офіційним відкривачем Венесуели.
«Південне море» Васко Нуньєса де Бальбоа
Невдовзі іспанці почали проникати в глиб американського материка. Одним із перших став Васко Нуньєс де Бальбоа. Цей конкістадор був мстивою, жорстокою і підступною людиною, але водночас мужнім, сміливим. Належав він до знатного, але збіднілого роду і 1501 року рушив до Нового Світу в пошуках щастя. Ґідальґо мав намір приєднатися до засновників нової колонії на Дар’єнському перешийку, який відділяє Південну Америку від Північної. Грошей у нього не було. Тому на Еспаньйолі Бальбоа таємно пробрався на корабель, який віз перших колоністів до Дар’єнської затоки.
Невдовзі капітан корабля Енцізо знайшов «зайця» і хотів викинути його в море, але не зробив цього. А Бальбоа вирішив згодом помститися. Через деякий час у заснованому колоністами місті Санта-Марія-де-ла-Антіґуа-дель-Дар’єн він підняв бунт супротив правління Енцізо і перебрав владу до своїх рук, а законного правителя відправив до Іспанії. Пізніше колоністи на чолі з Бальбоа вигнали з Санта-Марії намісника території, який приїхав відвідати колонію.
Васко Нуньєс де Бальбоа
Колоністи були готові йти за своїм ватажком куди завгодно. Вони були захоплені мужністю Васко. А ще їм дуже подобалися криваві розправи, які чинив Бальбоа над індіанцями. Вбивствами язичників він прагнув здобути собі прощення гріхів і казав: «Я вже повісив тридцять касиків і сподіваюся повісити ще більше в ім’я Господа та іспанської корони».
Утім, Бальбоа розумів, що захоплення влади не може сподобатися королю, що в його очах він напевне виглядає як зрадник. Тому вирішив якимось чином здобути прощення. На його думку, король простить того, хто завоює йому багаті землі. Під його проводом іспанці просувалися все далі в глиб Дар’єнського перешийку і приборкували індіанські племена.
Одного разу загін Бальбоа дістався до одного з великих племен. Там іспанці побачили палац їхнього правителя — тіби. Велике враження на них справила «кімната мертвих», де на стінах висіли мумії усіх попередніх тіб, одягнені в бавовняні тканини і прикрашені золотом та коштовними каменями. На прощання тіба щедро обдарував гостей, але іспанців цікавило лише золото. Тоді один із синів вождя сказав: «Ось за цими горами на півдні лежить велике море... Усі річки, що течуть до цього моря, несуть велику кількість золота, і тіби тамтешніх країн їдять і п’ють із золотого посуду». Бальбоа захопився ідеєю дістатися до цього моря і почав готувати експедицію.
1 вересня 1513 року загін у 190 чоловік на чолі з Васко рушив у дорогу. Сто двадцять днів тривав важкий перехід через високі гори, вкриті густою тропічною рослинністю. Шлях іспанцям перекривали тубільці. Вони ховалися від ворогів на високих деревах і засипали їх стрілами. Тоді конкістадори почали рубати дерева, і індіанці відступили. Трохи пізніше іспанці вступили в бій з великим індіанським військом. Їх врятувала тільки вогнепальна зброя. Було вбито 600 індіанців. Проте й іспанці зазнали великих втрат. Серед живих залишилися лише 66 чоловік.
29 вересня 1513 року ці люди з вершини високого хребта першими серед європейців побачили води Тихого океану. Бальбоа вважав, що відкрив море, і назвав його Південним. Разом мандрівники спустилися до берега, Бальбоа зайшов по коліна у воду, підняв прапор із зображенням Богородиці й немовляти Христа з гербами Кастилії та Леона й меч і проголосив землю, море, всі острови та гавані довкола володінням іспанських королів. Про цю подію було складено протокол. Під ним підписалися всі іспанці.
Але ні відкриття «Південного моря», ні подарунки із золота та перлів не врятували Бальбоа від королівського гніву. Спершу володарі Іспанії, щоправда, простили славного конкістадора і навіть нагородили, зробивши аделантадо — начальником над воєнними загонами Панами, які йшли в завойовницькі походи. Васко почав готуватися до завоювання країни поблизу «Південного моря», багатої на золото (це була Перу). Але невдовзі ворог Бальбоа, губернатор Педраріас, зробив на Васко наклеп королю. Він звинуватив його в державній зраді і наказав заарештувати. У 1517 році Бальбоа повісили на головній площі Санта-Марії. Замість нього Перу завоював його супутник у поході через Дар’єнський перешийок Франсіско Пісарро.
Відкриття-завоювання Перу
У загоні Бальбоа, який відвідав дивовижний палац індіанського тіби, серед багатьох інших конкістадорів був і нічим не примітний вояк Франсіско Пісарро. Він теж почув розповідь про море на півдні, куди течуть річки, наповнені золотим піском, і зажадав влади і багатства. Очевидно, недаремно цей підступний чоловік брав участь в арешті свого начальника.
Навіть серед конкістадорів Пісарро вирізнявся жорстокістю й аморальністю. Його батько, ґідальґо, не піклувався про сина. Відомо, що в Іспанії Франсіско пас свиней, а за легендою, його навіть вигодувала свиня. До кінця життя завойовник так і залишився неписьменним. Та в 1507 році він попрямував у Новий Світ, де спочатку був простим вояком. Ця подорож й змінила долю Пісарро.
Педраріас нагородив Франсіско невеликим маєтком, але йому цього було замало. Утім, відомості про «золоті річки» були надто неконкретними, щоб рушити на пошуки. Але невдовзі до Пісарро дійшли чутки про існування високо в горах «великої імперії Біру». Лихий вояк вирішив завоювати її. Разом з конкістадором Дієго де Альмагро і священиком Ернаном де Лука Пісарро утворив «Союз трьох». Члени тріумвірату звернулися по допомогу до Педраріаса. Той хоч і відмовився допомогти фінансами, проте домігся для себе участі у прибутках.
Франсіско Пісарро
Внаслідок цього тріумвірат спромігся сформувати загін у 112 чоловік і спорядити два кораблі. Через нестачу продовольства цей похід на початку 1525 року припинився. Але негаразди не стали на заваді устремлінням Пісарро. Наступного року він зібрав уже 160 вояків і спорядив три кораблі. На них завойовники дійшли до гирла річки Сан-Хуан, де знову в них закінчилося продовольство. Тут експедиція розділилася. Альмагро повернув до Панами, щоб набрати поповнення для загону і запастися харчами. Один із кораблів, що залишилися, рушив уздовж узбережжя і відкрив його протягом 700 км, а також перетнув екватор. Пісарро ж залишився на місці. Від полонених індіанців він одержав зразки золотих прикрас. Це давало йому надію і наснагу.
В іспанському таборі люди хворіли, страждали від голоду і помирали. Назрівав бунт, бо більшість хотіла повернення на батьківщину. Замість заарештованого в Панамі Альмагро від нового губернатора, який змінив померлого Педраріаса, прибув комісар, який вимагав повернення експедиції.
Тоді Пісарро зібрав усіх, провів мечем по піску довгу риску і проголосив: «Кастильці! Тут — Перу і багатство, там — голод і тюрма! Обирайте! Кожний хоробрий кастилець знає, що йому робити! Я сам іду на південь!» На його бік за риску перейшли лише 13 чоловік. Ці люди на хиткому плоту перепливли на острів Горгона, де харчувалися мідіями, крабами і дикими кролями. Тут їх знайшло судно, що його відправив губернатор, щоб приборкати непокірних. Але Пісарро і його загін захопили цей корабель і на ньому дісталися бухти Гуакіль, де знаходилося індіанське місто Тумбез.
Імперію Біру іспанці почали називати Перу. Ця переінакшена назва закріпилася, і нині так називається держава в Латинській Америці, яка обіймає територію колишньої імперії інків.
Упевнившись, що імперія Біру справді існує, Пісарро почав шукати засобів для завойовницького походу і рушив до Іспанії. Його розповідь, а також привезені з Тумбеза золоті прикраси і дивовижні лами справили враження при королівському дворі. Його призначили губернатором ще не завойованих земель, які дістали назву Нова Ґранада, і допомогли фінансами. Альмагро став головнокомандувачем, а Ернан де Лука — єпископом Тумбеза. Разом з Пісарро до Нового Світу подалися і його брати — Фернандо, Хуан і Гонсало.
У той час держава інків переживала не найкращі часи. Тут точилися міжусобні війни. Владу захопив Атауальпа, скинувши з трону свого брата, Верховного Інку Уаскара. Це полегшило іспанцям завоювання імперії Тауантінсуиу. У вересні 1532 року великий загін конкістадорів увійшов на територію Перу і неподалік від міста Кахамарки зустрів п’ятитисячну армію Атауальпи. Іспанське військо мало у своєму складі 62 кавалеристи і 106 піхотинців. Утім, загін мав у своєму розпорядженні лише 32 рушниці. Але хитрий Пісарро спромігся залучити Атауальпу до свого табору і захопив його.
Верховний Інка прибув на переговори в золотому паланкіні. Триста неозброєних індіанців йшли попереду паланкіну, вимітаючи сміття зі шляху правителя. За паланкіном рухався почт зі старійшин і вождів інків. Правителю держави зачитали повідомлення про добровільне визнання ним влади іспанського короля і поклялися на Біблії, що все сказане тут є правдою. Атауальпа взяв книгу, уважно переглянув її, а потім пожбурив на землю. За наказом Пісарро парламентарів налякали залпом. Сам він метнувся до Верховного Інки, схопив його за довге волосся і скинув на землю. Приголомшені індіанці не чинили опору іспанцям, і ті зв’язали їх. Дехто вдався до втечі. Вершники переслідували їх, аж поки не стало темно. Довідавшись про ці події, армія інків відійшла без бою.
Атауальпа враз збагнув, що іспанці понад усе цінують золото, і запропонував їм викуп. Його піддані мали наповнити золотими виробами вказану Пісарро кімнату до риски, що перевищувала зріст дорослої людини. Ватажок конкістадорів погодився на цю пропозицію. У середині 1533 року Пісарро було доставлено купи золота, але встановленої межі все ще не було досягнуто. Тоді Пісарро, втративши терпець, приговорив нещасного Атауальпу до спалення, але той погодився прийняти хрещення, тому був задушений.
В результаті до Іспанії була відправлена так звана королівська п’ятина — п’ята частина здобичі, у 150 мільйонів золотих карбованців. А Пісарро переніс свою резиденцію на морське узбережжя і в 1535 році заснував Сьюдат-де-лас-Регос («Місто Королів»), яке з часом почали називати Лімою. Нині це місто є столицею Республіки Перу. А в червні 1535 року ним було закладено ще одне місто — Трухільйо, назване на честь місця народження завойовника.
Атауальпа в полоні у іспанців
На цьому роль Пісарро як відкривача і завойовника великої частини внутрішніх районів Південної Америки скінчилася. Йти далі йому заважало повстання вождя інків Манко Капаки. Але його люди продовжували розширювати іспанські володіння. У 1534 році Себастьян Беналькасар пройшов у землі Південної Колумбії і розвідав частину екваторіальних Анд протягом 1200 км. У 1535 році Альмагро дійшов до земель сучасного Чилі і відкрив найбільше озеро Південної Америки Тітікаку та найбезводнішу у світі пустелю Атакама. Гонсало Пісарро в пошуках золота у грудні 1541 року перейшов Східні Кордильєри і відкрив річку Напо. Але повернувшись до Перу, Гонсало дістав сумну для нього звістку. Вороги Франсіско Пісарро увірвалися до його домівки у Лімі і вбили його.
Кінна статуя Франсіско Піссарро (1470—1541) на головній площі Ліми (Перу)
Так безславно скінчилося життя Франсіско Пісарро — одного з найвідоміших конкістадорів. Але завдяки його завоюванням європейці здобули відомості про тисячі кілометрів важкодоступних земель Південної Америки.
Від Мексики до Каліфорнії
Ключ до відкриття Мексики знаходився на півострові Юкатан, що його відкрив Вісент Яньєс Пінсон. Але до внутрішніх районів півострова першим дістався Херонімо Агілар і його супутники. Ця дивовижна історія заслуговує на особливу увагу.
Під час запеклої ворожнечі між Бальбоа і Нікуесою вони на чолі з конкістадором Вальдівією відпливли на острів Гаїті. Мореплавці мали завдання передати губернатору Нової Кастилії королівську п’ятину і просити підтримки і провіанту для колонії. Але по дорозі їхній корабель наскочив на рифи і потонув. Сімнадцять чоловік, що залишилися живими, разом з Вальдівією тринадцять днів провели на морі без їжі. Нарешті знесилені люди досягли невідомого берега. Це був берег півострова Юкатан. Але тут на них теж чекала велика небезпека. На землі вони потрапили до рук індіанців. Місцевий касик приніс Вальдівію і ще чотирьох іспанців у жертву богам. Їхні тіла були з’їдені індіанцями під час ритуальної учти.
Решта залишилися живими, але перетворилися на рабів. Більшість з них померла, не витримавши важких умов життя. Вижили лише Агілар і Гонсало Ґерреро. Удвох вони втекли, але потрапили до рук іншого касика. Той був значно добріший, і бранцям жилося непогано. Агілар дотримувався християнської віри, а Ґерреро опанував мову індіанців-майя, оженився, народив кількох синів і перетворився на справжнього індіанця. Він учив індіанців, як воювати, як будувати воєнні споруди і захищатися від ворогів. Коли на Юкатан прийшли іспанські вояки, Ґерреро разом зі своїми новими співвітчизниками хоробро захищав нову батьківщину і під час битви загинув.
На відміну від Ґерреро, Агілар весь час залишався рабом. З полону його визволили люди Ернана Кортеса, який увійшов в історію як завойовник Мексики і відкривач багатьох американських земель.
Ернан Кортес
До Кортеса на західному узбережжі Мексиканської затоки побувала експедиція Хуана Гріхальви. Від її учасників стало відомо, що за півостровом Юкатан лежить багата держава ацтеків. Губернатор Куби Дієго Веласкес терміново почав готувати експедицію для завоювання цієї країни. Кортес був чоловіком його сестри, доньї Каталіни. Тому Веласкес вирішив призначити його начальником експедиції. Але невдовзі пошкодував про це. Молодий ґідальґо так енергійно взявся за справу, що його почали підозрювати в бажанні завоювати країну для себе. Губернатор віддав наказ заарештувати Кортеса, але зупинити його так і не зміг. Наступного дня (10 лютого 1519 року), всупереч губернаторському наказу, флотилія з 10 кораблів вийшла у плавання. На завоювання Мексики вирушило 500 чоловік. З ними було 16 коней і 14 гармат. Їхній командир жадав слави, влади і золота.
Завоювання Мексики Кортесом. Картина невідомого художника
За декілька днів іспанці висадилися поблизу гирла Табаско і неподалік заснували місто-порт Веракрус. За легендою, Кортес наказав, як греки під Троєю, спалити кораблі, щоб неможливо було повернутися назад.
У той час на землях Мексики ацтеки утворили могутню імперію на чолі з тлатоані — царем-жерцем. На час приходу іспанців державою правив Моктесума ІІ Шокойцин, що в перекладі означає «сумна й сувора людина». Він був дуже релігійним і сам, за звичаями ацтеків, приносив криваві жертви богу війни Уіцілопочтлі. Тлатоані надмірно довіряв снам і магічним ритуалам, що відіграло неабияку роль у загибелі держави ацтеків.
Ацтекам підкорялося багато інших народів Південної Америки. Усі вони сплачували данину, у тому числі й великою кількістю людей, які мали бути принесені в жертву. До того ж тлатоані часто організовував воєнні походи, метою яких було захоплення бранців для відправлення кривавих ритуалів ацтеків.
При Моктесумі в жертву Уіцілопочтлі та деяким іншим богам щорічно приносили від 20 до 50 тисяч чоловік. Під час великих свят ритуал закінчувався великою учтою, де до столу подавали страви з людського м’яса.
Як пишуть хроністи, за кілька років до прибуття іспанців ацтеки спостерігали погані застереження і прикмети. У небі з’явилися відразу три комети. З невідомих причин згорів храм Уіцілопочтлі. На східному обрії 40 днів палахкотіла яскрава заграва. Багато хто чув плач невідомої жінки за своїми загиблими дітьми. Але найголовніше було пов’язане із легендою про повернення із-за моря білошкірого бога Кецалькоатля. На думку ацтеків, це мало провіщати загибель держави. Тому коли на узбережжі з’явилися бородаті воїни, які вели з собою невідомих ацтекам тварин (то були звичайні коні), тлатоані злякався і вирішив умилостивити прибульців, яких він вважав посланцями Кецалькоатля. У столиці Теночтітлані на спеціально привезеному новому жертовному камені були принесені тисячі жертв. Храм Уіцілопочтлі згори донизу вкрили золотом і коштовностями.
План столиці ацтеків, який зробив Кортес
Після зустрічі з іспанцями Моктесума продовжував усіляко задобрювати їх. На честь гостей організовувалися учти. Їм показували найдорожче — звіринець і гарем тлатоані. Цар, щоправда, зробив кілька спроб знищити Кортеса за допомогою чаклунства і навіть заколоту. Але «зачарована» їжа, звісно, не подіяла. А заколоту пощастило уникнути завдяки перекладачці Кортеса, індіанки Марини (Малінче), яка дізналася про нього від однієї з придворних служниць.
Зустріч Кортеса і Моктесуми
Тривалий час Моктесуму Шокойцина називали в Європі Монтесумою. Так перекроїв його ім’я англійський письменник Райдер Хаґґарт, який в історичному романі «Дочка Монтесуми» описав завоювання Мексики. Іноді це ім’я вживають також у версії Моктекусома.
Страх перед іспанцями змусив Моктесуму добровільно стати заручником. Коли на їхню вимогу тлатоані спробував умовити своїх підданих не чіпати його «друзів», вони його поранили. Рана була несмертельною, але цар втратив волю до життя. Він відмовився від ліків і їжі, зірвав бинти і помер 30 червня 1520 року. Прийняти християнство цар-жрець відмовився.
Якийсь час частина ацтеків на чолі з племінником Моктесуми, Кауатемоком, продовжувала боротьбу з іспанцями. Але врешті і їх приборкали, бо іспанців підтримували інші індіанські племена, які потерпали від тиранії ацтеків. Так п’ятсот іспанських воїнів змогли завоювати наймогутнішу з імперій Південної Америки. Неабияке значення тут відіграв талант Кортеса як політика і полководця.
Моктесума ІІ Шокойцин
Кортес є «хрещеним батьком» півострова Каліфорнія. Він назвав її «Каліда форна», що іспанською означає «Пекуча піч».
Унікальну культуру ацтеків іспанці невдовзі знищили. До наших днів збереглися лише крихти ацтекського мистецтва. Але завдяки Кортесу європейці дістали реальне уявлення про невідомі землі на південноамериканській території і особливості її населення. Після того як знаменитий завойовник поселився в Мексиці (іспанці назвали її Новою Іспанією), він розіслав багато експедицій вивчати навколишні території, навіть Північну Америку. Так були відкриті нові землі у Гондурасі, острів Тібурон, складена перша карта східного узбережжя Каліфорнії і доведено, що вона є півостровом.
Завоювання Мексики не дало Кортесу багатства, а у зв’язку з експедицією до Каліфорнії він зазнав ще й збитків. У травні 1538 року колишній губернатор повернувся до Іспанії, де й помер, всіма забутий, 2 грудня 1547 року. Через кілька століть його рештки були перевезені до Мексики. Мексиканці шанують його ім’я, бо цей завойовник намагався зміцнити позиції Нової Іспанії і зробити її незалежною від Іспанії. Він також поширив у країні цукрову тростину, коноплі й льон.
У пошуках Ельдорадо
Характерною рисою епохи Великих географічних відкриттів були пошуки різноманітних міфічних островів, держав і країн. Про деякі ви вже дізналися з розповідей про подорожі Перу ді Ковільяна і Перу Альваріша Кабрала. Але найвідомішою була і залишається легенда про «Золоту людину» Ельдорадо. Від індіанців іспанці дізналися, що десь у горах існує чудесна країна. Золота там так багато, що її правитель щоденно покриває себе золотим пилом, кладе на пліт купу золотих прикрас і пливе на середину озера, де омиває тіло і приносить духам жертву коштовностями. Тож дно озера нібито вистилають золоті плити і смарагди, а за багато віків його вкрив товстий шар із золотих прикрас і коштовних каменів. Правителя тієї казкової країни іспанці називали «Золотим чоловіком», що іспанською звучить «Ельдорадо». А з часом так почали називати і країну. На пошуки Ельдорадо вирушали сотні експедицій, але так і не знайшли її.
Проте, на відміну від інших легендарних земель, країна Ельдорадо справді існувала, хоча й не була такою багатою, як то марилося іспанцям. Вона лежала на території сучасної Колумбії, де в той час жили індіанські племена муіскі. Коли їхній правитель помирав, його наступник дійсно покривав тіло золотим порошком і змивав його посередині священного озера. А відкрити цю країну пощастило Гонсало Хіменесу де Кесаді, якого сучасники називали «Лицарем Ельдорадо» за жагуче прагнення знайти її. Можливо, лицарем його називали ще й тому, що його поведінка суттєво відрізнялася від поведінки інших конкістадорів.
Кесада належав до родини марранів — іспанських євреїв, що охрестилися під загрозою лютої смерті, якою загрожувала інквізиція. Родина була багатою, і Гонсало здобув освіту в найбільшому і найкращому в середньовічній Європі Саламанському університеті. Але батько Кесади раптово втратив майно і юнак разом з братами вирушив на пошуки щастя в Новому Світі.
Кілька років Гонсало провів у походах важкодоступними районами Південної Америки. Одного разу, в самісінькій глибині сельви, страшного тропічного лісу, який європейці називали «зеленим адом», він і його товариші довідалися, що десь у горах є країна, де повно золота і смарагдів. Стало відомо, що звідти доставляють і сіль. Тому Кесада вирішив іти «слідом солі», питаючи зустрічних індіанців, звідки вони її одержують.
Використовуючи такий орієнтир, загін пройшов у верхів’я річки Маґдалени, повернув до її притока Онон і дістався підніжжя Кордильєр. Переваливши через хребет, іспанці вийшли на велике плоскогір’я. На цій великій території жили індіанці-муіскі, які вміли будувати гарні будинки, ткати, були вправними ювелірами. Як і всі індіанці, вони дуже боялися вершників. Їм здавалося, що це якісь невідомі істоти, дуже небезпечні.
Величні Кордильєри
Тубільці вирішили, що іспанці — це сини Сонця і Місяця, тому вони приносили їм жертви і багаті дари. Золото розпалювало жадібних завойовників. Але Кесада суворо заборонив кривдити індіанців. У промові перед іспанським військом він сказав: «Сеньйори! Ми прийшли до благодатної населеної країни. Хай же ніхто з вас не здійснить насилля над місцевими жителями... Не забувайте, що земля, на якій ми стоїмо, належить індіанцям за природним і божественним правом. Вони... нічого нам не винні!» Коли один із вояків не стримався і пограбував одного з тубільців, Гонсало наказав його стратити.
Таким чином, тривалий час військо іспанців мирно рухалося по країні. Нарешті, один з правителів Тіскесуса, якого у цих краях титулували сіпою, вирішив прийняти бій. 5 квітня 1537 року неподалік від столиці, яка називалася Мускетою, відбулася битва. Іспанці перемогли. 21 квітня вони ввійшли до столиці. Це було багате місто, з гарними, дарма що дерев’яними домами. А дахи палаців та храмів були вкриті золотими пластинами.
У 1538 році поблизу спаленої Мускети Кесада заснував місто Санта-Фе-де Боґота. Нині воно є столицею Республіки Колумбія.
Невдовзі індіанці підпалили Мускету, й іспанці змушені були йти звідти геть. Залишки війська переможеного Тіскесуса завдавали їм чимало клопоту. Але невдовзі на бік іспанців почали переходити дрібні правителі муісків, невдоволені правлінням сіпи. Серед них був і Гуаска Тікесоке — Великий Гуатавіта. Це в його володіннях лежало озеро Гуатавіта, де здійснював ритуал Ельдорадо. Кесада і Гуаска затоваришували. Правитель муісків виконував усі його прохання. Іспанці без будь-якого насилля одержали від нього багато золота і смарагдів. Ще більшу здобич конкістадори одержали в походах проти непокірних правителів. У таких випадках вони поводилися, як грабіжники. Та в Колумбії було пролито значно менше крові, ніж у Перу та Мексиці.
З часом Гуаска Тікесоке прийняв християнство і став Хуаном де Гуатовітою. Кесада поводився з ним дуже шанобливо. Але під час його відсутності іспанці звинуватили Гуатавіту у спробі підняти повстання і зарубали шаблями на головній площі Боґоти.
Воєнні дії тривали ще два роки. Нарешті, у 1539 році країна була остаточно підкорена й оголошена володінням іспанської корони. Кесада почав збиратися до Іспанії, щоб привезти звіт королю і віддати йому п’яту частку здобичі. Але непередбачені події його затримали.
Зненацька у березні 1539 року під стінами Боґоти з’явилися великі загони ще двох шукачів Ельдорадо — німця Ніколаса Федермана й іспанця Белалькасара. Це могло закінчитися кривавою сутичкою. Але дипломатичні таланти Кесади сприяли тому, що суперники погодилися їхати до Іспанії і там вирішувати, чиї претензії на Колумбію є справедливішими.
Командири не довіряли один одному. Тому три загони рухалися разом, вниз по течії Маґдалени, а в червні все-таки разом відпливли до Іспанії. Там Кесаду звинуватили в укритті частини здобичі від корони і судили. Тільки через кілька років, оправданий за всіма статтями, Гонсало повернувся до Боґоти вже як маршал Нової Ґранади (так іспанці тоді називали Колумбію). Але губернатором його так і не зробили.
Кесада став письменником і видав дві книжки «Аннали імператора Карла V» і «Розбіжності у воєнному мистецтві Старого і Нового Світів». Але тихе життя його не влаштовувало. Коли Гонсало виповнилося 60 років, він на власний кошт організував ще одну експедицію, на схід від Боґоти. На жаль, вона була дуже невдалою. З п’ятиста чоловік, які рушили в дорогу, додому повернулося лише декілька людей. Врятувався і Кесада. Але, занедужавши на лихоманку, він був ледве живий. 15 лютого 1579 року відкривач Ельдорадо помер, залишивши борг у 60 тисяч дукатів. У заповіті він наказав завжди тримати біля свого будинку глечик з водою, щоб будь-хто міг вгамувати тут спрагу. До того ж він залишив ще й рукопис, який, на жаль, було втрачено. На думку вчених, його цінність є такою великою, що сьогодні тому, хто його знайде, призначена премія у дві тисячі песо. А сам завойовник вважається національним героєм Колумбії.
«Країна Вельзерів»
Ніколас Федерман був далеко не єдиним німцем, який воював серед іспанських конкістадорів. Банкіри Карла V Вельзери з Аугсбурга і Ехінгери з Констанца, тісно пов’язані між собою, в 1528 році за «невеличку» плату чи то в п’ять, чи то у дванадцять тонн золота одержали від імператора патент на завоювання і колонізацію південного узбережжя Карибського моря. Цей великий край на схід від міста Санта-Марта, де тепер лежить Венесуела, німецькі історики називали «країною Вельзерів». Банкірів дуже приваблювала ідея знайти Ельдорадо, тому більшість їхніх емісарів шукали, передусім, легендарну країну.
Про те, як поводилися іспанці в Південній Америці, відомо багато, але мало хто знає, що німецькі конкістадори обігнали їх і в жадібності, і в жорстокості. Недарма іспанський історик того часу Бартоломе де Лас Касас писав: «Засліплені жадобою, вони виявили таку зажерливість, використовували такі майстерні шляхи у здобичі і пограбуваннях золота та срібла, відкинувши при цьому весь страх перед Богом, королем і людський сором, що ніхто з конкістадорів з ними не може зрівнятися».
Найжорстокішим з них був Амвросій Ехінгер, якого іспанці найчастіше називали Альфінгером чи Дальфінгером. Його навіть далекі від гуманізму конкістадори називали «жорстоким серед жорстоких», а хроністи дали йому презирливе прізвисько «місеро» — «той, кого зневажають».
До Америки Ехінгер потрапив у 1526 році як представник дома Вельзерів. Через два роки він приплив до іспанського містечка Коро поблизу затоки Маракайбо. Тут він намагався налагодити вилов перлів, але не досяг успіху. Він кілька разів обійшов лагуну, піднявся на плато Синовія і гірське пасмо Сьєрра-дель-Норте. На шляху він пограбував усі індіанські селища, тортурами вимагав у тубільців золото. Індіанців перетворювали на рабів, а потім продавали на ринку в Коро. При цьому старих та дітей просто вбивали. У лютому—вересні 1531 року Амвросій ще раз обійшов лагуну, сподіваючись знайти вихід до «Південного моря». Звичайно, він не був знайдений, проте була складена перша карта узбережжя Маракайбо. Але все це здавалося Ехінгеру замалим.
Наприкінці 1531 року німець на чолі загону у 170 чоловік вирушив на пошуки Ельдорадо в районі гір Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта і Кордильєри Періжа, де європейці ще не бували. Він відкрив притоку Маґдалени Каукі, але піднятися вгору за її течією конкістадор не зміг. На своєму шляху Ехінгер, як завжди, знищував усі індіанські селища. Здобич збільшувалася. Індіанці-носії швидко знесилювалися. Ось тоді кровожер і придумав спосіб прискорення руху, який шокував навіть іспанців. Щоб не втрачати часу на роз’єднання ланцюгів у рабів, які падали з ніг, він наказав приковувати їх до ланцюгів за нашийники. Тим, хто вже не міг іти, на ходу відрубували голову, а тіло виймали з нашийника і кидали на узбіччя.
На західному березі лагуни Маракайбо Ехінгер побудував кілька осель. Так було започатковане велике місто Маракайбо. Тепер це адміністративний центр венесуельського штату Сулія.
Чутки про наближення страшного загону швидко досягали індіанців. Вони встигали покинути свої селища, а з собою забирали і продовольство. Супутники Ехінгера страждали від голоду. Їх косила лихоманка. Солдатів ставало все менше, а ворогів навколо все більше. Нарешті індіанці об’єдналися, оточили загін і майже всіх повбивали. Ті, хто залишився живими, принесли в Коро важливі відомості про території Північних Анд протягом 1500 км.
Сутички індіанців із завойовниками. Гравюра ХVІІІ ст.
Уже відомий вам Ніколас Федерман майже нічим не відрізнявся від Ехінгера. У 1529 році Вельзери направили його в Новий Світ для надання допомоги колоністам Коро. Ехінгер став його начальником. Спочатку він послав Федермана на чолі загону у 130 чоловік шукати прохід до «Південного моря». Той пограбував п’ять селищ і з п’ятьмастами бранцями повернувся до Коро. Невдовзі німця також почали називати «місеро». Він був жорстоким не тільки до індіанців, а й до солдатів-європейців. Розповідають, що вояк Дельгадо був по-звірячому вбитий лише за те, що забув на привалі шпагу. А коли двоє солдатів виявили бажання повернутися, Федерман наказав їх повісити.
Перша експедиція німецького конкістадора дійшла майже до Кордильєрів, але голод і людські втрати зробили подальше просування неможливим. Усупереч власному бажанню, Федерману довелося повернути, хоч він і дізнався, що десь зовсім близько лежить країна, в якій повно золота і смарагдів. На його думку, це мало бути Ельдорадо.
У 1535 році, заручившись підтримкою Вельзерів, Федерман ще раз намагався дістатися до Ельдорадо, але його зупинила звістка про загін Кесади, який, як йому донесли, в той час ішов йому назустріч, щоб зупинити просування німців на іспанську територію.
У 1537 році Федерман втретє вирушив на пошуки Ельдорадо, пройшов до підніжжя східних Кордильєрів, перетнув річки Араука і Ріу-Мету, дістався до витоків річки Гуав’яре і, нарешті, ввійшов у країну муісків. Тут відбулися вже відомі нам події, але Федерман, як й інші його сучасники, так і не збагнув, що Ельдорадо вже відкрите. Після повернення конкістадора на батьківщину Вельзери звинуватили його в приховуванні здобичі. Вони не вірили, що Федерман дійсно привіз дуже мало золота.
Але не всі німці-конкістадори були такими злодіями. Історичні хроніки нічого не сповіщають про жорстокість Герга Хоермута, наступника Ехінгера на посту губернатора Коро. Навпаки, він здійснив один із найвидатніших походів у глиб Південноамериканського материка. У 1535 році на чолі великого загону в 400 чоловік він простежив східні схили Кордильєрів-Меріди за всією їх довжиною, що становить 400 км, Східні Кордильєри на ділянці майже в 500 км, відкрив верхів’я кількох великих приток Оріноко, а можливо, досяг і області Амазонки. Похід був дуже важким. На шляху конкістадори зустріли шалений опір індіанців. Багато їх загинуло від лихоманки й укусів отруйних істот. У вологому тропічному кліматі одяг на мандрівниках дуже скоро зітлів, і вони вимушені були вдягатися у звірячі шкури. До Коро повернулося менше половини загону. А через два роки помер і сам Хоермут, чиє здоров’я було підірване під час експедиції.
Лиха доля чекала і на племінника великого німецького гуманіста, Ульріха фон Ґуттена, Філіппа. Зачарований розповідями про Ельдорадо, в 1541 році на чолі загону в 150 чоловік він рушив на південь від Коро. Разом з ним пішов і зовсім юний Бартоломео, старший син родини Вельзерів, який мав наслідувати імперію банкірів.
Конкістадори досягли області між річками Путамайо і Ріу-Пако в південно-східній частині сучасної Бразилії. На той час ніхто з європейців сюди не заходив. Перші мандрівники з’явилися тут і рушили далі лише через три десятиліття, а може, й через два століття по тому.
А повернути експедицію змусила така подія. На шляху мандрівників трапилося велике поселення індіанців омага. В центрі селища височіла якась дивна споруда. Іспанці вирішили, що там міститься величезний скарб, і напали на тубільців. Ті запекло захищалися. Ґуттен був тяжко поранений. Загін під хмарою стріл відступив.
Солдати були знесилені і налякані, тому командир вирішив повертатися. По дорозі він уже планував нову експедицію. Але повернутися живим Ґуттену не поталанило. За однією з версій, його підступно вбив Бартоломео Вельзер. Є й інша, більш схожа на правду версія. За нею обох захопили і відрубали їм голови іспанські колоністи. Так чи інакше, але загибель цих двох людей дуже зашкодила дому Вельзерів. Він невдовзі занепав і був вимушений назавжди покинути Венесуелу.
Мандрівка Орельяни: вигадки і реальність
Іспанці шукали в Південній Америці не тільки золото і коштовні камені, а й прянощі. Як відомо, до прянощів належить і подрібнена на порошок кора коричного дерева — кориця. Отже, коли до братів Пісарро надійшли відомості, що нібито у глибині тропічних лісів ростуть коричні дерева, правитель Кіто Гонсало Пісарро на початку 1541 року вирішив організувати експедицію на пошуки кориці.
Компаньйоном і супутником Гонсало в цій подорожі став Франсіско де Орельяна. Він був земляком Пісарро і брав участь у завоюванні Перу. Франсіско вважали сміливою людиною. У сутичці з тубільцями він втратив ліве око, але продовжував брати участь у битвах.
Загін Пісарро налічував 230 конкістадорів і чотири тисячі індіанців. Із собою мандрівники вели ціле стадо овець, лам і свиней. Здавалося, голоду боятися нема чого. Але перехід через гори виявився дуже складним. На перевалах вирувала завірюха. Не призвичаєні до такого клімату індіанці і тварини почали гинути.
У 1539 році Орельяна в гирлі річки Ґуаяс заснував місто Ґуаякіль — нині головний економічний центр і зовнішньоторговельний порт республіки Еквадор.
Орельяна наздогнав загін поблизу вулкану Сумако, де Пісарро став табором, щоб перечекати сезон дощів. Але свій провіант він частково використав, а частково втратив у сутичках з індіанцями. Незважаючи на це, Гонсало був радий поповненню, призначив Орельяну своїм заступником і послав розвідати навколишню територію.
З розвідки Орельяна повернувся із сумною звісткою. Його люди знайшли дерева, які були зовні трохи схожі на коричні. Але одержати від них прянощі було неможливо. Тоді Пісарро вирішив шукати Ельдорадо. З великими труднощами іспанці вийшли на Амазонську низину, де до них ніколи не бувало жодного європейця. Протягом двох місяців вони йшли під зливою через густі тропічні ліси і нарешті дісталися притоки Напо, річки Кокі. Там вони побудували незграбну бригантину, щоб везти на ній хворих. Їхня кількість щодня збільшувалася, бо в загоні лютувала тропічна лихоманка. Ті, що залишалися здоровими, йшли берегом, ледве продираючись крізь густу тропічну рослинність. Нарешті солдати відмовилися йти далі, бо почули, що попереду немає індіанських селищ, які можна пограбувати і зробити запаси продовольства.
Тоді Пісарро вирішив направити частину загону на пошуки провіанту. Пересуватися річкою далі погодився Орельяна. У грудні 1541 року в супроводі 56 чоловік Франсіско зійшов на корабель. На прощання він сказав командиру, щоб той не згадував його лихом, якщо він не повернеться. Більше начальник і його заступник ніколи не бачилися.
Через деякий час солдати Пісарро знайшли в лісі одного з тих іспанців, хто відплив разом з Орельяною. Він розказав, що Франсіско зрадив своїх товаришів. Гонсало і його голодні люди з великими труднощами пробилися через сельву, втратили 210 своїх товаришів і всіх індіанців і, нарешті, дісталися до Кіто.
Сам Орельяна стверджував, що не мав гадки залишати Пісарро і його людей. Просто нижче по Напо ніяких селищ з продовольством не було, а йти проти сильної течії їхня бригантина не була спроможна. А берегом загін теж пробитися так і не зміг. Проте це була неправда, бо Гонсало зі своїм загоном частину шляху здійснив саме берегом Напо. Шлях був дуже важкий, але подолати його було можливо.
12 лютого 1542 року мандрівники дісталися місця, де Напо впадала до Амазонки. Тут побудували другу бригантину і рушили далі. Води могутньої річки швидко несли судно. Іспанці сподівалися, що нарешті досягнуть моря. Але вони не мали уяви, якою довгою є Амазонка, і навіть гадки не мали про те, що їхня подорож триватиме 172 дні.
Розповідь Карвахаля про амазонок справила на європейців таке сильне враження, що відкриту Орельяною річку почали називати Амазонкою. Є, щоправда, й інше тлумачення. Нині висувається версія, що назва походить від індіанського слова «амасуну» — «велика вода».
Звіт про плавання Орельяни і його людей дуже ретельно записав учасник експедиції, монах Гаспар Карвахаль. Від нього стало відомо, що по дорозі Орельяні траплялися величезні і дуже багаті міста, вони бачили індіанців з білою шкірою. Але найголовнішим була розповідь про амазонок — жінок-воїнів, які уникали чоловіків і створили у глибині лісів власну державу. Карвахаль писав: «Відомо, що індіанці є підданими амазонок і сплачують їм данину. Тому, коли індіанці дізналися про наше наближення, вони покликали їх на допомогу, і з’явилися 10 або 12 жінок-амазонок, які йшли в бій попереду всіх і билися з такою хоробрістю, що індіанці боялися повернутися спинами до наших солдатів, бо жінки вбивали їх своїми дубцями... Ці жінки ходять зовсім без одягу. Вони голі, мають світлу шкіру і дуже сильні. Озброєні луком та стрілами, кожна з них дорівнює в битві десятку індіанців». Іспанці начебто почали битися з амазонками і вбили сім жінок-воїнів.
Конкістадори, що відбивають атаку племені амазонок. Малюнок на карті 1544 р.
Жодна з експедицій, яка бувала на Амазонці після Орельяни, не бачила ані великих міст, ані світлошкірих людей, ані амазонок. Щоправда, в 30-х роках минулого століття було з’ясовано, що жінки з приамазонських племен часто воювали нарівні з чоловіками. Очевидно, що Орельяна і Карвахаль значно перебільшили їхні можливості. Щодо всього іншого, то тут Орельяна просто набрехав, намагаючись зацікавити короля і здобути гроші на нову експедицію.
Дельта Амазонки
Діставшись гирла Амазонки, кораблі потрапили до «Моря Пінсона» і рушили вздовж берега на північ. Уночі 30 серпня бригантини втратили одна одну з поля зору. Та, якою командував Орельяна, у вересні 1542 року кинула «якір» (замість нього мандрівники використовували великий камінь) поблизу невеличкого острова Кубаґуа. Тут її вже два дні чекало друге судно. Звідти Орельяна попрямував до Еспаньйоли, а там сів на судно, яке йшло до Іспанії. Король погодився надати Орельяні право на завоювання відкритих ним земель і дав гроші на нову експедицію. Той заворожив монарха розповідями про золото. Він і його товариші нічого не привезли із собою нібито тому, що змучені важким походом стали зовсім байдужі до нього.
Охочих до участі в завоюванні багатих міст, про існування яких розповідав Орельяна, виявилося багато. Іспанцям марилися багатства, ще більші, ніж у Мексиці й Перу. Отже, в середині 1544 року з гирла Ґвадалквівіру вийшло чотири кораблі з екіпажем в 400 чоловік. Але по дорозі через океан сильні бурі розвіяли флотилію. Про два кораблі нічого не відомо. Ті, що врятувалися, досягли гирла Амазонки. Але там більшість конкістадорів померли від тропічних хвороб. Така сама доля спіткала і Орельяну. Але він став першим іспанцем, який зміг перетнути Південну Америку в найширшій її частині, відкрив Амазонку і довів, що вона є судноплавною.
