Українська література. Хрестоматія-довідник. 8 клас. Паращич

Словничок літературознавчих термінів

Аналіз художнього твору включає в себе виділення елементів, частин твору, детальний їх розбір та визначення особливостей, а також визначення теми, жанру, сюжету, позасюжетних елементів, композиції, охарактеризування образів, визначення, за допомогою яких художніх засобів вони створені, осмислення проблем, ідеї чи ідей та власного ставлення до літературного твору.

Вільний вірш, або верлібр — це вірш, у рядках якого може бути довільна кількість наголошених і ненаголошених складів, частіше без рими. Необов’язковою є однакова кількість наголосів у рядках, відсутні одноманітні повторювані строфи, але вірш має свій власний ритм. Такі риси наближають його до прози.

Віршування (або версифікація) — це загальні прийоми й правила складання віршів. Існують різні системи віршування: антична, або метрична, силабічна, силабо-тонічна, тонічна, народне віршування.

Для нас найбільш поширеним і знайомим є силабо-тонічне віршування — це така система віршування, яка визначається кількістю складів, наголосів і їх розташуванням у віршовому рядку. Розрізняють п’ять основних розмірів: двоскладові — ямб і хорей, трискладові — дактиль, амфібрахій, анапест.

Дума — великий пісенно-розповідний твір про історичні або соціально-побутові події, який має своєрідну будову й виконується речитативом.

Інтимна лірика (фр. intime, від лат. intimus — найглибший, потаємний) — умовна назва ліричного твору, у якому панівний мотив — любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають «любовною», або «еротичною». Інтимна лірика розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця; основні мотиви поезії мають еротичне забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття, втаємничення в заповітні істини.

Комедія (грец. κωμωδία, від κωμοζ — весела процесія і ώδη — пісня) — це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Традиційно розрізнюють комедію ситуацій і комедію характерів. Джерелом комічного в першій виступають несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин («Комедія помилок» В. Шекспіра, «Благочестива Марта» Т. де Моліни, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка). Провідною ознакою другої є насамперед гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру («Тартюф» Мольера, «Ревізор» М. Гоголя, «Мина Мазайло» М. Куліша). Утім, справжні шедеври комедійного поєднують у собі риси й комедії ситуацій і комедії характерів. Особливо ця тенденція помітна із середини XIX століття.

Контраргументи — докази на захист думки, поглядів, протилежних до існуючих чи висловлених.

Лірика (від грец. λύρα — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов’язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям.

У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини. У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства. Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи. Інтимна лірика виражає переживання героя, пов’язані з його особистим життям.

Речитатив — читання співучим голосом під музичний супровід кобзи чи бандури.

Рима — співзвучність прикінцевих складів у рядку, починаючи від останнього наголошеного складу. За місцем наголосу розрізняють рими: чоловічі (тверді) — наголос на останньому складі (теплота — красота — жита); жіночі (напівм’які) — наголос на другому від кінця рядка складі (рута — розкута); дактилічні (м’які) — наголос на третьому від кінця складі (рученьки — віченьки — ніченьки).

Римування — спосіб розміщення рим у вірші. Якщо одна рима зв’язує сусідні рядки, то це парне (паралельне, сумісне) римування — а а б б; через рядок — перехресне — а б а б, через два — охоплююче (кільцеве) — а б б а.

Строфа — група віршованих рядків, об’єднаних однією думкою та сталим для даного твору порядком римування.

Трагікомедія — драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга.

Художній образ — це специфічна для літератури форма відображення дійсності, відтворена уявою письменника.

Різновиди художніх образів: образ-персонаж, образ-символ; словесний, зоровий, слуховий, нюховий та ін.

За іншою класифікацією виділяють образ-пейзаж (картини природи), образ-річ (опис предмета), образ-інтер’єр (опис обстановки).