Хрестоматія з української літератури. Базовий рівень. 10 клас. Фасоля
Титан духу й думки
Іван Франко
(27 серпня 1856 - 28 травня 1916)
Мій патріотизм - се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо!
Іван Франко
...Після Шевченка не було в нас такої постаті. Отже, не буде в нас перебільшення сказати, що Шевченко і Франко - це насправді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові. Франко стоїть серед тих великих порадників, мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись...
Олесь Гончар
ГІМН («Замість пролога»)
Вічний революцйонер -
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою
Міліони зве з собою, -
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцйонер -
Дух, наука, думка, воля -
Не уступить пітьмі поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
Сікстинська Мадонна
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя - не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно - тут, на полотні.
Ой ти, дівчино, з горіха зерня
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться,
й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
«Чого являєшся мені...»
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш.
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити -
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, -
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
«Легенда про вічне життя»
1
Олександер Великий
весь світ звоював
І отсе в Вавілоні
мов бог раював.
А побожний аскет
вік в пустині прожив
І молитвою й постом
богині служив.
Наче сонце, що разом
прогонює тьму,
Так богиня в опівніч
явилась йому.
Прихилилась і мовить:
«Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить?
Чи бажаєш чого?»
Аскет мовить:
«Хоч яке се життя
і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть
оминули мене».
Богиня мовить:
«Ну, як се в тебе дар
найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий
золотистий горіх.»
Одну нічку не спи,
один день промовчи
І, очистивши ум,
сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь,
а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим
вічно жити воно».
2
Цілий день промовчав,
і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет
на великую річ.
Ось огонь розпалив
із пахучих полін
І кадило в огонь
щедро кидає він,
І закони господні
проходить умом,
Щоб очистити ум,
не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці
повстали страшні:
«Вічно жить - молодим -
ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ,
де панує борба?
Чи ось тут вічно жить?
Се ж безумство хіба!
О богине, прости!
Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар
комусь іншому дам.
У нас цар молодий,
богорівний наш цар!
Богорівним зовсім
його зробить твій дар.
Міліонам він сонце,
життя є нове,
Для добра міліонів
хай вічно живе».
3
Олександер Великий
весь світ звоював,
Та дівчини рабом
себе він почував.
Персіянки Роксани
предивна краса
В його серці горить,
мов пожар, не згаса.
У обіймах його
та красуня горда
Наче тає, на груди
його принада;
Та хвилина мине,
і він чує, що ось
В її серці вороже
ворушиться щось,
І в очах, ще вогких
від любві й жаги,
Дикі іскри горять,
наче злі вороги.
З її уст вилітають
бажання страшні -
Се бажання пожарів,
убійства, різні,
Їй опертись король
не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь!
Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині!
Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес
його кидає в ад.
4
Олександер Великий
богині моливсь:
«Дай, богине, щоб нині
весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася
мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона,
чи змія?
Чом міняється так,
кілько є в дні годин?
І чи в серці її
я паную один?»
В тій хвилині аскет
перед ним опинивсь
І покірно царю
до землі поклонивсь.
«Вічно жий, царю мій!
Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар
від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий
золотистий горіх -
Від богині се дар!
Моя гордість, мій гріх».
І він все розповів,
відки має сей плід,
Що робить, щоб богині
сповнить заповіт.
«Міліонам ти сонце,
добродій єси, -
Будеш жить вічно юний,
як плід сей з’їси».
5
«Вічно жить! Молодим!
Справді, божеський дар!»
І великим, безсмертним
почув себе цар.
«Вічно жить! Молодим!
А вона? А вона?
Постаріє, зів’яне,
мов квітка марна!
Що без неї життя?
Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше
ти сам умирай!»
Вже й не думає цар,
до Роксани біжить:
«Серце, ось тобі дар:
вічно в юності жить!»
І сказав їй усе,
відки має сей плід,
Що робить, щоб богині
сповнить заповіт.
«Коли любиш мене,
моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом
нам зерно те дрібне.
А не любиш... - урвав. -
Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх!
Що захочеш - роби!»
Зчервоніло дівча,
в личко вдарила кров, -
Олександер не ждав її слова -
пішов.
6
Гей, Роксано, красуне,
що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем
до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар
в її серці горить!
Інший бог там живе!
Інший цар там царить.
Він мета її мрій,
осолода очей,
Над усіх милий їй
генерал Птолемей.
Хоч не любить її
і холодний, як лід,
Вона рада свій вік
дать за сам його вид.
«Вічно жить молодій,
а без нього? О, ні!
Краще він хай живе,
дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід
його серце здобуть!
А як ні, то мені
краще в світі не буть».
Птолемея знайшла
і дала йому плід,
І сказала, який
в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла,
вона тихо пішла,
Олександру в вино
трути-зілля влила.
7
Занедужав король,
важко стогне, кричить,
А Роксана при нім
не ридає, мовчить.
Головами хитають
старі лікарі,
І тривога, як ніч,
залягла у дворі.
По всім краю йде вість,
наче змора та сон,
І сумує весь край,
і рида Вавілон.
Ось у строях, білилах,
рум’янах ціла,
В Олександрів покій
куртизана ввійшла.
«Вічно жий, царю мій,
на потіху для всіх!
Ось від мене тобі
чудодійний горіх!
Се богині є дар.
Як з’їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть
вічно юним воно».
Спалахнув Олександер:
«Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей?
По правді скажи!»
Та дівча не дрижить,
не спускає очей:
«Мені дав його твій
генерал Птолемей».
8
Олександер у болях
жорстоких лежав
І в руці своїй плід
чудодійний держав.
«Вічно жить і любить!
День за днем! День від дня!
А життя - то борня!
А любов - то брехня!
Вічно жить у борні!
Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем!
Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине,
твій божеський дар!
Хоч над світом я цар,
та над серцем не цар.
Міліони людей
можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого
мене вірно любить?
Вічно жить! О богине,
се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть
сей чудовний горіх?
А без щастя, без віри
й любові внутрі
Вічно жить - се горіть
вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми
свій дарунок назад!
Я в нірвану волю,
чи в Олімп, чи у ад!»
9
Серед болю в постелі
підводиться цар,
І побожно цілує
чудовний той дар,
І в тріскучий огонь
із пахучих полін
Чудодійний горіх
бистро кидає він.
І здалось, що вже біль
не так люто палив,
Мов би в збурену кров
охолоди налив.
Прояснів його ум,
серце збулось химер,
А в опівніч саму
Олександер умер.
«Мойсей». Пролог
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь
политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать,
що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, -
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ,
впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток,
слізьми злитий,
Твойому генію
мій скромний дар весільний.
Д[ня] 20 липня 1905
