Хрестоматія з української літератури. Базовий рівень. 10 клас. Фасоля

Панас Мирний

(Панас Якович Рудченко)

(13 травня 1849 - 28 січня 1920)

...Я язик свій вирву, коли він, стільки літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило.

Панас Мирний

Панас Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повнокровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення. З пильністю досвідченого психолога він досліджує вчинки своїх героїв, приховані причини їхньої поведінки, дає художній генезис цілих соціальних прошарків у їх розвитку, зв’язках і суперечностях. Ніде, одначе, в соціальних скупченнях письменник не випускає з поля зору окрему особистість, її індивідуальну неповторність.

Олесь Гончар

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Роман

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

І. ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Надворі весна вповні. Куди не глянь - скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле - що безкрає море - скільки зглянеш - розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо - ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре - погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю, перебігав з нивки на нивку, живить, освіжав кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, - тремтить, переливається, застигав в повітрі... Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, - і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину - аби неділя або яке свято - хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, - тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, - йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» - казала проста свита, накинута наопашки, - «та чепурної вдачі», - одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу...

Ішов справді парубок. На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі; лице довгообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...

[...] Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок - і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, - і лице засвітилось одрадою. «От де моя праця, - немов казали його очі, - не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, - і промовив вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його - ледве од землі одлізло, - низеньке, жовте, засмоктане...»

Не вспів доказати останнього слова, - чує: недалеко, з-за жита, хтось співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» - подумав він, - та й пішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, - тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина - і з жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась - і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою...

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі...

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, - здається, сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама - невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати - усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, - наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

- Чого ти тут ходиш? - обізвалась вона перша.

- А ти чого хліб толочиш? - не зовсім ласкаво одказав він.

- Хіба се твій хліб?

- Не чий же... А що?..

- Цур тобі, як мене злякав!.. - та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

- А ти хто така? - трохи згодом питає він, ковтаючи слова. - Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли...

- Навіщо тобі? - прядучи ними, вона питає в його.

- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже він. - Хто ти така? чого тобі тут треба?.. - Чутно - аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. - А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?

- Сюди йди! - каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. - Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу - хто я...

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далі - вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім - повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» - та наче мана яка, спустилася вниз - і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима - мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? - думав він. - Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? - так же не близий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно-хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок - подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, - тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські, сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли, чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, - та, теряючись в догадках, і повернув назад - додому. [...]

II. ДВУЖОН

Років за двадцять до скасування кріпацтва в село Піски прийшов невідомий чоловік середніх літ, назвався небожем місцевого жителя й став називатися козаком Остапом Макаровичем Хрущем. Згодом купив хатину на краю села, одружився з бідною дівчиною Мотрею. Жили тихо, мирно, багато працювали. Та набридло таке життя Остапові, він покинув сім’ю й пішов на заробітки. Скоро з Дону прийшла звістка, що Хрущ насправді - Вареник, має дружину й трьох дітей...

Остапа віддали в москалі, а Мотря народила від нього сина Ничипора (Чіпку).

III. ДИТЯЧІ ЛІТА

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою...

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, - стали його оббігати... Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати...

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана - так рівець невеличкий прокопаний та й годі... Іде скотина - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! - кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, - то й хата осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала... Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, - диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики - і сісти на них страшно; стіл - ходором ходить; піл - на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злидні невилазні! [...]

Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, - як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! - як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, - не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!» або - ножа, або - веретено... - то він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чіпки. - «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! - жаліється Оришці: - йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався...» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив’яного півника, свистілочку, а їсти - сама не доїсть - йому зоставляє...

Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же. й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують - хто якого роду... Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу - честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються... Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...

[...]

Іде Чіпка додому, - іде та й плаче.

- Чого ти, Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця... Чіпка слухає - й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!.»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б - дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»

- Чи воли, бабусю, говорять?.. - питає Чіпка в Оришки.

- Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

- А птиці?

- І птиці говорять...

- Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. - допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди... як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, - сина й дочку, - що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти, - каже, - дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, - щоб і городини не глушило, й людей не жалило!

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, одсторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою - з самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились... Од билинки перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од скотини до чоловіка - поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння - все те мало свій говір, свою мову, - тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було - люди, і все балакало однією мовою... А тепер - ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мову!

Вони людей - своїх рідних - повернули в усе те... І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла виростала - і сторонився він людей далі та далі... Та й люди його не жалували.

- Бабусю! - питає раз Оришки. - Чи в мене батько був?

- Був, сину.

- Де ж він тепер?

- У москалі пішов.

- Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! - кажуть.

- То - дурні хлопці!

- А хіба що?.. Що то воно - недобре що?

- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тільки злі діти так кажуть...

- Я не буду злий, бабусю!.. - одказує Чіпка, - та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

- А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

- Люди оддали.

- За віщо ж вони оддали його?

- Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

- Чому, бабусю?

- Так. Малий ще ти дуже...

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, - утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав - гарбав усе те!

[...]

IV. ЖИВ-ЖИВ!

Виростав Чіпка у голоді та злиднях. І проростало лихо в його серці - і виростало до гарячої відплати, котра не знає ні впину, ні заборони. Чіпці виповнилося дванадцять років. Мати відправляє його у найми. Спочатку до Бородая: той побив Чіпку за непослух, а той мало не спалив хазяїна. Пішов до діда Уласа.

Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, - так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та й загадався... «Куди його?!» До роду - близького нікого, а далекий - у панській роботі... Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі.

[...]

Ось приходить і другий підпасач - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята - саме гноття висить на очкурі - позасукувані аж за коліна.

Грицько - козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули двері - показався дід на порозі.

- Уже ви, хлопці, тута?

- Тута.

- А що ж це, овець так мало?

- Згонять.

- А ви снідаєте?

- Снідаємо.

- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тимчасом. умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається...

Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, - замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, - так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, - потемніє й насупиться її - зелений убір; затихне вітрець - убір заясніє, усміхається...

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай.

- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.

- А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дід. - Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле... Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує - то «бе-е!», то «ме-е!» - кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти... А курява, як хмара, слідком за вівцями...

- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.

- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до сам, их печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, - пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати - грало, всміхалося... Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси - і кришталем заіскрила роса по зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку... Хороше так, весело!

Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що гадає? - Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, в душі... Хоче збагнути - й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо... Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він... Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота - сповивають його душу...

Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю...

- Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати...

Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись - опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...

«Що там? - дума Чіпка. - Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

- Діду!

- А що, сину?

- Що там?

- Де?

- У небі?

- Бог...

Задумається Чіпка... Дивиться в небо, - йому так гарно дивитись у його...

- Чи воно, діду, є там люди?

- Де?

- На небі...

- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні...

- А хіба хто там був?

- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

- А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.

- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці, - Гарно!.. Не те, що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут - усе грішне та зле...

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, - ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата - он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, - добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже - забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, - він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, - думає він, - бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько - грішний: он як він верхи на барані пре!..»

- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані - гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

- А він на барані їздить? - питав дід. - Бач! Я й не туди, чого він так вигукує... Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Грицька дід здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

- А я, діду, ось скільки горобенят надрав! - хвалиться.

- Навіщо ж ти їх надрав? - питає дід, не підводячи голови.

- А щоб оця погань не плодилася!

- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько, та й висилав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

- А куди?.. куди!.. - закричав. Та - геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...

- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» - подумав Чіпка, та як схопиться... Очі горять, сам труситься...

- Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути, - в одній руці зостався тулубець, а в другій - головка.

- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка...

- А що - жив! - а що - жив!.. - вторує за ним Грицько...

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці...

- От тепер можна й герлигою, - каже Чіпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

- Ходім ще драти, - каже Грицько: - там ще є.

- Ходім, - згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

[...]

V. ТАЙНА-НЕВТАЙНА

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби - по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята - на прибуток.

- Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! - дякує Мотря богові. - А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...

- Став розуму доходити, - одказує Оришка, - сам побачив, що треба робити... І мені, старій, довелося його хліба з’їсти... спасибі богу! [...]

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой, ні! Життя, - що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:

- Оже, дочко, щось мені погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже моя за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до світа - й богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах... Та ж баба - тільки очі заплющила, рот зціпила... Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чіпка не плаче... Йому тільки чогось страшно, жалко... - «Нема баби... - думає він. - Умерла баба... не буде більше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне... Говори, дивись, - а тут... зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило... Кидають у землю, - темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує - холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла...

«Ух!.. гидко... страшно!...» Чіпка здригнув. «І від кого се? - запитувала його злякана думка. - Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота... червивее від бога?!. Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра... І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, - тут щось друге, інше...»

Задумався, загадався Чіпка... Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очі - і нічого не бачить; клич його - не чує... аж занепав. Уночі схопиться, - одягається, озувається...

- Чіпко! куди ти? - пита здивована мати.

- Га-а?

- Куди ти?

- Баба кличе... піду до баби..

- Та господь з тобою! Баби немає - умерла...

- А що ж ото?.. слухайте!.. - Та й наставить ухо, - слухає... - О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-п-ко!..» Чуєте?.. - Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...

- Господь з тобою! куди ти? - хрестить і перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

- Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться, трохи - сидить... Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу...

- Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, - та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку - котру він ніяк не міг розгадати... Він все хмурнішав та хмурнішав...

Не вспіло одно гаразд забутися - друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ.

А Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися... Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом...

- Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, - каже дід Улас, дивлячись на небо, - коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ - дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито... Спершу вівці наче зраділи - розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі - як став дощ допікати - збилися дй-купи, посхиляли голови між ноги, та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ - одно пере, одно пере... Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони всі три під вербою. Сидять - пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

- Так оце, діду, й вам воля прийшла? - питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.

- Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дід.

- Як саме?

- Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..

- Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, - примовивсь Грицько.

- Вільні?.. Були вільні, поки волі не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало... Тоді й з двору - геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином, - Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, - рублів з півсотні виробляєш... Яких? де? Я - старець, нищий... Спасибі, люди змилосердились. .. Так - ні! І те їм оддай... а сам з голоду пропади... Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. - гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе... Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке...

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно - аж мов нудно... Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи - за дні, дні - за роки... Черв’як швидше плазує, ніж такі хвилини... І хочеться вперед заглянути, подивитись - що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє...

Дід знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих - трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу - за хліб, за спасибі... от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі... Беріть?.. Легко сказати - беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене - все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє... тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього... А он - ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину... Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще...»

Дід не зміг далі говорити... Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши, - сам не знав, що йому казати...

Чіпка пильно дивився на діда - очей не спускав... Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі - горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю.

- Хто? хто?! - затинаючись, скрикнув він. - Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!

Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

- Пан одніме. Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду - старого недовгого віку коротати в неволі... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

- Не одбере він... ні! Хай тільки одбере... Я йому такого пущу півня!! - грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.

- Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять... Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то - убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є... Оханись, господь з тобою!

Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.

Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води...» - промовив уголос.

- Хто? - поспитав Грицько.

- Отой! - дід указав на Чіпку.

- Хіба ви знали батька? - пита понуро Чіпка.

- Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

- Хіба мій батько панський був? Адже він - москаль! - каже, здивувавшись, Чіпка.

- То що, що москаль... Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його...

- Ні.

- Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули...

- А що ж там? - пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.

- Гм... бач! - Дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

- Розкажіть, діду! - пристає Чіпка.

- Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу... Давня то річ, - зачав дід. - Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Він був собі якийсь малий, пуздракуватий, болізний... та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить - не ходить слухать - не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці... так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан... - «На стайню його!..» - Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти... Тоді йому вже нікому було «й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, - упав якось у казан, - а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, - то вже він ніколи не бився, - тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, - таки з двору кучер, - то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, - та там би то, кажуть, і вмер... Та не так про Хруща, як про рідну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя... А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю - приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний... А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли... Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, - та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! - Привели сюди... суди та пересуди... Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, на ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі... Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечоріти стало... Дід удвох з Грицьком і отару заняли.

- Ану, рушай! додому час! - гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів... Голову на груди звісив, очі в землю потупив... Нічого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався... Очумався уже в хаті...

- Так отакий мій батько був, мамо?

- Який?

Чіпка почав розказувати...

- Такий же...

- Чому ж ви мені давно цього не казали?

- То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав...

- Нічого... - нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хаті, як у льоху... Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін... Якби його так намалювати, - сказали б: то не чоловік сидить, то - сам сум!

Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...

- Ні! Недобре зробив батько, - глухо якось, з протягом, почав Чіпка... - Ні... негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

- Кого, сину?

- Панів! - одказав твердо Чіпка.

- Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько...

«Бідний мій тату! - думав він. - Не знав ти долі від самого малку - може, аж до смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону - до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти - всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого - хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні... ти мовчиш... мовчиш, як глупа ніч... До тебе не доходить плач наш... наші сльози... їх заступили од тебе вороги наші... Ти не скараєш їх... ні?! [...]

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер - діда нема... і в двір не пускають!

VI. ДОЗНАВСЯ

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! - «Нема діда, - думає Чіпка, - і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немічним! Пани - з кріпаками. .. Вони й з моїм батьком таке виробляли... одібрали його від мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Прокляті!»

[...]

На весну радиться Чіпка з матір’ю:

- Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?

- Знаєш, сину, яка моя рада? - каже мати. - Ось покинь ти свої вівці, не вік же їх тобі пасти... Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш... А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала... хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, й ти вже немалий... Другі твоїх літ дітей мають...

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, - от що йому сниться! «Я зріс, викохався коло овець... коло них і посивію», - дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. - «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював». - Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково...»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло - як щітка! У косовицю став за косаря - викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива - місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть - завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди...

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, - та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе,, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень - і в свято...

- Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? - питає Мотря. - Чи ти, бува, не наглядів чого там?

- Егеж, наглядів, - сміється Чіпка: - там така перепеличка!

- Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені - помочі...

Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, - тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хіба піти? - дума. - Піду... її не побачу, - на поле налюбуюся...»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує - знову той самий голос... Він увесь затрусився, а серце - отак заходило!

- Ні, постривай... тепер не так! - прошептав він. - тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. - Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як той злодій, порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала... Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха...

- Здорова була! - гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.

- А куди ти тепереньки втечеш від мене? - пита її Чіпка.

- Я й тікати не буду... - перевівши дух, одмовила вона, та й підвела на його свої оксамитні очі. - О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, - так і звився Чіпка. - «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» - промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився - сів поруч з нею.

- Що це буде? - обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.

- Хіба не бачиш? - вінок! - аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної, тривоги зашарілось, здається - пашіло полум’ям. Вона підбирала квітки та зв’язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми - і легко й мило було дихати...

- Се твоє поле? - трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.

- Моє.

- І хліб твій?

- Мій.

- І то, під гаєм, твоє?

- Моє.

- А я тут місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити, - та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.

- Чого ти дивишся на мене? - обізвалася вона, скинувши на його погляд. - Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

- Не дивись! - скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка - сам не свій... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка... Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв свої очі.

- Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! - Та взяла справді й повернулась до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, - та все-таки заглядав в вічі.

- А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! - Та давай його вінком по голові й по виду бити.

«Вий, - думає Чіпка, - бий дужче... бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе... Мені так любо та мило з тобою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Вінок швидко розсипався; головки од. квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

- Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! - Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, - сама вже послала йому бісики очима...

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, - так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

- Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! - закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

Тоді він випустив.

- Ну, та й удрала ж, - аж закрутило в носі! - каже він, скривившись.

- А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. - каже вона. А в самої очі - так і сміються, так і грають!

- Дурна ти... хіба що?

- Як що? Он, послинив... ве-е! - та й стала витирати рукавом щоку.

- Не одкусив же, - сміється Чіпка.

- Ото б добре, якби одкусив... Тоді б я тобі очі видрала.

- Якби подужала.

- Тоді б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він - на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

[...] Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос. [...]

Після того - не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу... Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах - надію. Оже надія все-таки зверху! «А може... всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає... не попусти, боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може... - проривається наверх-таки надія: - щастя, як трясця...» - І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше...

З того часу - поле як причарувало його. Перебуде день, два, - та й іде... - «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» - Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди. никає, до всього додивляється... - «Отут її вперше забачив... осьдечки вінок плела... ось та місцина, де сиділи... сюди тікала... а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід...» Дививсь - не стямився й звідки, вихопилась та й почимчикувала житами, тільки одежа матнається... Чіпка помітив - берегтися стала.

- Ач, утекла!.. - мовить він голосно. - Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж!!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII. ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що?

Грицько - непромах. Як тільки почув, що діда в двір беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти, - бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені... Час, мабуть, про хліб подумати». Подумав, - та тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани, - потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину - торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрічати, - все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши.

[...] Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, - тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка - й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток. .. Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, - усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, - чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви - обідати; після обіда - полягають одпочити... А тут - дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

- Піди, Івасю, піди гратися, - каже мати, - поки тато задрімає...

- Ді-ма-ю... ма... - лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії д серцем радіє...

Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову - скоса поглядає на дитину.

- Бач, бач! розбудив батька, - каже мати, - не дав спочити...

- Бу-див... ци-ти... - одно лепече дитина.

- А батько візьме прута, та - аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

- Жа-жа!.. жа-жа! - промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

- Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, - обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка...

- Нічого я б у світі не хотів, - шептав він серед таких думок, - тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б - усе мав... Хліба б ми заробили за літо» та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку в серці, непримітне переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

- У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще - і тихо й вільно...

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії... Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, - знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

- Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? - казали йому земляки-селяни.

- А що? - усміхаючись, питав Грицько. - Чого тут дивиться? Узяв косу - чеши!

- Гляди лиш, щоб очкур не урвався, - хто-небудь щипне.

- Не бійсь: не твоєї натури! - одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, - тільки сотню й налічив!

«Воно й добре, - дума сам собі, - оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький грунт можна купити, - так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі - до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам. [...]

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив - як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої, бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!

Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені...

«Воно б таке, що й додому час», - подумав Грицько, та зима застукала.

- Які тут у вас заробітки зимою? - питав він знайомих херсонців.

- Очерети косити, - раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.

- Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане - зараз і потягну в Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тимчасом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Піски - хто оженився, хто заміж пішов, хто вмер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...

- А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваляться йому.

- А ще не одружився?

- Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по мені пари!

Грицько й тому радий.

- Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени вернувся з своїми в Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили в селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та. матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.

Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він - таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі, часом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно; а проте на самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Отак поміркувавши сам з собою, - засилав він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

- Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, - одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, - та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму в чужій сім’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вія міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі, - та сам незчувся: як і коли закохався в сусідчину наймичку - веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя - так її звали - зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя - молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина - дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка - хазяйку. Збоку дивлячись - Христя не наймичка, а дочка рідна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу, - давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися її любощі: після водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.

На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком-сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд - так, як і люди.

З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні - обоє вони працювали; в свято - ходили вкупі до церкви; по обіді - спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...

[...]

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII. НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

[...] Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав - хмурий, невеселий; а там - і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на п’ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину: а тут же, в тій парі, й зникав... Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало.

- Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

- Та день веселий удався, мамо, - одмовив Чіпка, усміхаючись.

- Ну, вже веселий!.. Душі живої на вулиці не побачиш.

Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, упоравшись по хазяйству.

- Я, мамо, не буду вечеряти, - промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.

- Куди ти, сину? - питає його навздогін Мотря.

Та сина - поминай як звали!

Мати повечеряла сама собі; лягла спочивати.

Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота - і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону, - тільки собаки завалували на селі.

На цей гук із сивого туману стали виходити якісь тіні.

Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними було чоловік п’ять невідомих.

Привіталися та й стали змовлятися, де сю ніч будуть «рибу ловити». Вирішили - у Гершка.

Перед світом під’їхало до Ґудзевого хутора дві повозки. На них - повно наших «рибалок». Зайшли у хату і давай розказувати, як Чіпка врятував Максима, одним замахом вложивши здорового, як ведмідь, кацапа, що ночував у Гершка. Проклятий ведмедина піймав москаля у лабети, так здушив, що у того й дух у п’яти заліз, а Чіпка виручив.

Явдоха стала пригощати братчиків і вареним, і печеним. Максим поставив барило горілки.

...Явдоха вийшла в другу хату.

- Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? - пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.

- Якого Варениченка? Ні, не знаю.

- А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, - розказують, - разом на двох жінках був жонатий?..

Ні не знаю.

Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!

Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, - пішла.

- А, й ти вже виспалась? - пита її батько.

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

- Здоров був, давній знайомий! - мовила вона до його, любенько всміхаючись.

- Здорова, Галю, - одмовля Чіпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.

- А ти як його знаєш? - пита її батько.

- Він мене, поганий, злякав був - отут на полі, - защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.

- Як же він тебе злякав?

- А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, - та й злякав.

- Ага... Ну, йди ж спати, сороко! - каже батько.

- А то зостануся тут - на його дивитись, чи що! - хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мій... щастя моєї - подумав Чіпка. - Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається - Галя. Така ж весела, хороша, - хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... «А то ж то й вона, - дума Чіпка, - розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, - часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата - як рай той; жінка - як пані; одним одна дочка - янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він - такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!» [...]

- Пху, навісний і коли вже ти перестанеш? - сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі - став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок... Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге - осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі... Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це - чує Чіпка - рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, - огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, - стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

- Галю! - тихо скрикнув Чіпка.

- А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! - защебетала вона, пізнавши Чіпку.

- Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої білі ніженята...

- А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

- Хоч не кохав, так укохав, Галю, - шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.

- О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріжете! - промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій батько? - подумав Чіпка. - А сама ти?..» - трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.

- Хіба ми ріжемо? - ледве вимовив, перевівши дух: - ми тільки рівняємо багатих з бідними...[...]

- Галю!.. - стиха обізвався він.

- Чого?..

- Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..

Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, - та й злилися в довгий, гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула - і скрилася.

Опам’ятався Чіпка. «Тільки ж, тільки що тут була...» - думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки... Темно, пусто, тихо... Обмацав він кругом сіни... нема! «Не чуть же було, щоб і двері скрипнули», - подумав він, і став прислухатись. Було тихо, кругом, як під землею... «Утекла!» - промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей. .. Тільки перед світом заплющив очі - і заснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.

- Ану! рушай, братця, пора! - гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги. [...]

Максим обійшов по третій.

Після третьої розв’язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати, - давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили; треті - згадували вчорашнє погуляння, а четверті - про давнішнє гуторили... Звісно, дванадцять душ: кожен по слову, - то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас.

Тільки Чіпка - як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.

- Що це наш отаман притих? - дивлячись на Чіпку, мовить Матня.

Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, - засміялись. Чіпка й сміху не чув.

- Чи не набачив лиш чого ласенького, - тягне розмову Лушня. - Він у нас падкий на ласощі...

- Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, - перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.

- Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... - обізвався Пацюк. - Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися...

По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.

- Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї, - одказав він з сміхом.

- Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! - каже Лушня.

- Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, - тупо жартував Сидір.

Аж ось двері розчинилися - і, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало...

Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски, та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки...

- Спасибі богові й хазяїнам - за снідання, а мені - що наївся! - перервав німоту Лушня. - Час, братця, додому рушати.

- Чого додому? - обізвався Матня. - Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся...

Усі зареготалися й рушили з-за столу.

- А що ж, справді пора! Ото тільки: дощ, як затявся... А час!

Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі - в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.

Одійшовши вже геть у поле, оглядівся - кисета нема.

- Стійте, братця! - кисет забув. Повернув назад, дивиться - на хвіртці стоїть Галя й гукає:

- А чий кисет? хто кисета забув?

- Що таке? - обзиваються до неї з другого боку.

- Кисет... - піднявши кисета вгору, показує вона.

- Кисет? - не наш! - та й пішли собі. Чіпка лобіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула...

- Мій... мій... Галочко! - каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.

- У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками... Не знаєш, що й дієш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвіртку.

Глянув Чіпка на кисет... Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, - м’яке; витяга: - другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх...

- Любо моя!.. кохання моє! - прошептав він і весело повернув до товариства.

XXIV. РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.

- Якось увечері Мотря заговорила з ним про невістку. Нічого не відповів їй Чіпка, а в неділю зібрався йти на ярмарок купувати коня.

Тільки пішов не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.

Старих не було вдома, зустріла його Галя. Була вона сумна, лице змарніло, пожовтіло.

Чіпка ввійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула, й повела його в свою хатину.

Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи в срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку - стіл столярної роботи; у другому - ліякко, заслане м’яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стільці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чіпці здалося, що він у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!

- Ти нездужаєш, Галю? - знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.

- Ні, здорова... Тільки невесело чогось... так щось за серце ссе.

- А я тобі й не дякую за кисет, - мовить, здумавши Чіпка. - Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?

- Який кисет? - питав Гадя, звівши на його свої задумані очі.

- А той, що ти в мій вложила, як забув свого...

- Коли? Що це ти - збожеволів, чи що?

- А хто ж то вложив?

- Та коли?

- Та тоді ж, як мій вертала.

- А я почім знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. - веселіше защебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.

- Галочко! - почав він.

Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.

- Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? - спитав він, сідаючи близько коло неї.

- А тобі що за діло?

- Галочко!..

- Геть к бісу! Все б тільки дурити... з ума зводити...

- Галочко!..

- Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, - так йому було боляче та трудно...

- Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - питає він, підступивши до неї. - Чому ти не повідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.

- Галочко!.. люба моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

- А я думав... - каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. - А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!., дівчат мені рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх мов серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:

- Чому ж ти батькові та матері не сказав?

- Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку - немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки - аж пальці захрущали... В очах у неї заграла одрада - не одрада, зло - не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

- Чому ж ти мені давно цього не сказав? - скрикнула вона. - Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, - нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...

Вона знову заламала руки, - знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози - от-от бризнуть...

Чіпка - сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, - та нешвидко вже стиха, боязко запитав:

- Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені... все, все!..

- Шкода... засватана вже я!..

З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...

Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, - так невеличкі ті три слова. Як обухом гамселив у його голову, - так одзивалося в ній гірке ридання Галине... Він хапався за думку, - що тепер робити, - та голова й пам’ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нічого не пригадає... Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тіпається, наче збирається вискочити...

Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: - Коли ж це?.. як?.. за кого?..

- Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й...

- Та й що батько? - перервав Чіпка.

- Іди, каже... Не вік дівувати... Й мати рають: іди!... Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий...

- А ти - що? - аж кричить Чіпка.

- А я?.. Не любий він мені, - кажу їм...

- Що ж вони?

- Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати... І то гидкий, і то негарний, нелюбий. .. Поживете - полюбитесь...

- Со-баки! - гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.

- Де він живе? - грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.

- Не знаю...

- Уб’ю... заріжу... задавлю!.. - скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті, та скрегочучи зубами.

- Тю-тю!.. тю-тю!.. - одмовляє Галя, підвівши голову. - Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його... то не бачити тобі мене, як свого уха!

Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.

- Бач... який ти! - каже йому Галя. - Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений...

- Галочко!.. побійся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж... мене задави...

- А Сидора?., га, Сидора?..

- О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... - указує на груди.

Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, - та зразу не зважувалась сказати...

Аж ось - загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі - роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу, - аж пашить Галя, як у вогні горить...

- Знаєш що, Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що...

Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

- Кинь ти життя таке! - скрикнула та аж поблідла.

- Яке?

- Чуже добро грабувати, людей убивати!

- Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хіба обороняючись, руки не здержав...

Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.

- Проклятий!.. каторжний!.. - загукала вона на всю хату. - Обороняючись?!, від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!

- А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам - копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан - наробив нами, жид - надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

- Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу - станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..

[...] - Ти думаєш, - перегодя трохи, знову почала Галя: - ти думаєш - легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане вечір - ціла юрба п’яних людорізів валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом, - та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на мені, - все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день - сяк-так переможеш... А вночі - ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: «Оддай ми платок!..» - та й тягне за волосся... «Оддай моє намисто!..» та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його, - оце рам’я?.. легко?! [...]

- Чіпко! Любий мій! - каже вона. - Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. Та підійшовши до його, любо заглядала в вічі.

- Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?

- Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками... - нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.

- Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! - шепче, нестямившись. Чіпка, пригортаючи Галю. [...]

Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.

Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі, - од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається... «А як же з ними розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?» Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги - і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, - та самі вони лізли, як мара, в його голову... Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги... Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю... Вітер тяг легенький з полудня... Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... І Чіпка затяг:

Зелений байраче на яр похилився;

Молодий козаче, чого зажурився?..

Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий - задавлений; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки, і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю...

Тільки мені й пари - що очиці карі... - лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося...

XXV. КОЗАК - НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА - НЕ БЕЗ ДОЛІ

Повернувся Чіпка додому та зразу кинувся по хазяйству. А ввечері пішов до Сидора поговорити за Галю: щоб відмовився Сидір від неї. Той згодився, але запросив грошей. Чіпка розрахувався з москалем і на радощах поставив могорич усій роті.

Розладив Чіпка заручини Галі й Сидора та намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзівну.

Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. «Мабуть, мати пряде», -подумав він, та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.

- Хто там? - окликнулась мати з середини.

- Це я, мамо! Відчиніть!

- Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. - Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж - щоночі! Як вечір настане, так і знявся, й пішов... А он - всюди такі чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.

- Не журіться, мамо! - з усміхом одказує він: - Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...

- Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не послухаєш...

- Та може й жінка...

Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.

Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, - та проблукав - уже геть сонце підбилося... А там - і майнув на хутір до Гудзя.

Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я в московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем...

Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, заглянулась на її сльози, благання, - сказала про все Максимові. Максим хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він терся та м’явся, поки зважився сказати про своє лихо... Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, - та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала в вікна: чи не йде, бува, Чіпка?

Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам’ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його... Розглядівши оману, верталася вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очах. «Він, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби він любив мене, то не йшов би - летів... А він?.. дурить... з ума зводить!» Такі думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.

На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози, і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..

- Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. - допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому в вічі.

Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.

- Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку - ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я - в господі... Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп’ять ти що-небудь зробиш, поки вечір; а ввечері я вечерю зварю... Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... І все в нас буде тихо, мирно - ні лайки, ні сварки ніколи... Ти не будеш лаятись?

Чіпка осміхнувся.

- Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, - то я тебе покину...

- Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...

- Ба! У тебе й мати є? А я й забула...

Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.

- А твоя мати - стара?

- Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку...

- А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене... Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..

- Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, - не тільки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

- Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась вона.

- Така... - жартував Чіпка.

- Яка - така?

Чіпка кинувся її обнімати...

- Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш... - і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім - обідали.

По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

- Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер - понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима... Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..

- Не візьме його, мамо, біс! - весело одмовляв Чіпка.

- Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі...

- Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, - заживете тоді, як у бога за дверима.

- Тоді-то те й буде! - страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.

«Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора - жінку, і сьогодні - жінку... може, й справді надумався...» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.

- Невістку, кажеш, візьмеш, сину... тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере...

- Та, може, сама таки й не буде прати, - одмовляє Чіпка.

- А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря.

- Наймичка.

- Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?

- Грапиню, мамо, - усміхаючись, каже Чіпка.

- Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...

- Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.

- Та що це ти - смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..

- Знайшов.

- Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрамченкову?.. То - багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її брати... Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме...

- Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.

- Яку Галю?

- Знаєте, мамо, москаля Гудзя?

- Того, що на хуторі?

- Того самого.

- То що?

- Дочку його, мамо...

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

- Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини... Хто його зна, що воно за люди, ті москалі... Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав... Вернувся жонатим і багатим... Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?

- Ні, мамо, дочка й трохи не схожа на матір...

- О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влізеш, - що там в ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою... Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв’язала руки, то зараз і почне витребенькувати... I те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні... Дівка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка... А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти боже!.. Звісно - не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати... Мій уже вік недовгий; швидко вмру, все покину... Тобі жити з нею, а не мені... Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею...

- Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю...

- Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як - не приведи, господи! - прийдеться вік калатати... Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні... Злидні - та чесно нажиті! А то - навезе від батька-матері дрантя та ганчір’я всякого, та й не руш ти його... Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не - радила б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде в нас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, - бачив, на що брав! Та як я вже дрожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають... Нужда та злидні навчають і свого берегти і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ні по чому: так усе й гайнуватиме!

- Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... [...]

XXVI. НА СВОЇМ ДОБРІ

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Явдоху вразила бідна, низенька й тісна хата майбутнього зятя, не сподобалась їй і сваха.

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною...

Обидві матері хотіли б повернути справу назад, та вже нічого було робити; діло прилюдно вирішилося.

На другу неділю молодих повінчали. [...]

Грицько, підстароста, дивувався тому багатству, що так ні ждано, ні гадано, припало Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. «І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?» Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами... А чоловіки тим часом од Максима по повній випивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здорові були, - у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого лихого не знали!» - Щоб знай багатіли та спереду горбатіли! - додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. - Беседа залилася нестямним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечі, примовляючи: «О, щоб тебе!.. щоб тебе!» А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув: «Грай, музико!» та й пішов навприсядки - аж земля загула. Музика різала, пиляла - аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грім серед літа, бухтів; мідяні тарілки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом...

Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали в Піски до Чіпки.

Тут Мотря вперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки... Мотря глянула на невістку - і чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину - так іскорка одради зажевріла в старих Мотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну дитину, а, цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мотрю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі щоки, руки... Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї в двір. З радості стара як оп’яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді - і пішли в хату... Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою в парі пішли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...

[...] Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут - як сніг на голову! Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті; друге - поставила в сінях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір, - та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата - наче побільшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м’яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики - немов з тіла - білорум’яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані... Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала - чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася, або де око зирнуло, - все те з хмурого, сумного, прояснялося, біліло, ніби всміхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам’я на старих плечах; воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду; заспокоєна в роботі. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі - всюди сама: Мотрі й не підпускала. [...]

- Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, як до його, так і до мене! Як ти ввійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом... А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини... та треба щодня на роботу йти... А він ще малий був - і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу - царство небесне! - то за думками світа білого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?.. Настане вечір, як бога, мов віками дожидаєш його, та, кинувши працю, стрілою додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш - він грається коло хати... Слава тобі, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина... ані одітися, ані обутися!.. А тут у хаті - хоч вовків гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!... А тепер, дяка господеві, хоч на старість заспокоєна... Може, пошле господь і вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести...

Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя, - та аж страх її візьме... Вона не тільки нічого того не бачила й не зазнала, а навіть ніколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» - думала Галя.

- Ви мені, як рідна мати! - обертається вона а щирим серцем до свекрухи: - скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то-ж то й Чіпка все те терпів, мамо!

- Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... і він дізнав, почім ківш лиха!

- Через те ж він і смутний такий; того й нерадісний завжди... От я: зросла в доволі та в розкоші, нічого того не знала... завжди весела, співоча...

- Дай, господи, співати, не дай тільки плакати! - одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою. [...]

А вони справді - як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, - вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, - він з рук хапає, щоб їй легше було.

- Галю! найми наймичку, - каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники. вергаючи. - Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печі, й коло шитва, - та все одна, все сама.

- Наймичку? - питає, здивувавшись, Галя. - Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!

- Пожалуй себе, Галю, свого здоров’я...

- А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, в матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всього, - поживи хоч зо мною в доволлі... І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини... Ні, не треба... Не хочу я наймички!

Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя...

- Доле моя! щастя моє! - пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. - Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди... опускалися в мене дужі руки, закривалися очі... я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити... Ти - як зірочка зійшла над моєю задуреною головою - і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..

- Галю! - трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. - Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!

- Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому - нічого...

- Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?.

- Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила... Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю...

- Ти, Галю, добра. Ти - жаліслива, - казав Чіпка, обнімаючи її, а в самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. - Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми... Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить... усім воно чуже, не рідне... Кому воно своє?.. кому - не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали - силою...

- Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! - молила Галя, ще дужче горнучись до його. - Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червоні плями замріють... Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною - свого добути?...

- Працею?.. Гм... Нічого, Галю, працею не вдієш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!

- Адже от - Грицько... З бідності вийшов у люди... І спокійний, і щасливий... а все через працю...

- Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те - чуже, і того - не можна, й того - не роби!.. Ніяк рук зачепити... Кривда кругом, скрізь неправда...

- Ти думаєш. Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк - аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, - де чуже?.. Або москалі! Цілий вік його вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так він звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..

- Може, й так... Може, й твоя правда... Може...

- Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь діток діждати - вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, ніж ми з тобою!..

Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду - нехватало духу, сили; І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків. [...]

Грицько - невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити... Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитися з Чіпкою - і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали...

[...] Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:

- Отак тепер зажив Чіпка! От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п’яний, обідраний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!

- Така вже, видно, його доля! - одказує Христя. - Та й жінку ж узяв собі під пару... То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.

- І за що, спитай? - гірко вимовив Грицько.

- Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший...

- Що ж у йому хорошого?

- Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару, а до Галі - то мов вони рідні... Який він, така й вона... Жалісливі, добрі... Що пара, то пара, - гріх бога гнівити.

Христя завжди заступалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.

- Отже тебе. Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе, - шуткує, підпивши Грицько.

- Як саме? - питає Чіпка.

- Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? що це з ним?

- Спасибі Христі за добру згадку, - радо одмовляє Чіпка.

- А вам заздро на мого чоловіка? - вмішається Галя.

- Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!

- Та ми таки Христю й одберемо од вас, - сміється Галя.

- Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..

- Так воно так-таки, мабуть, чоловіче й буде, - жартує Христя, - що я і тебе й дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі...

- Про мене... Хай вона й вам, - тільки я собі Чіпку візьму затомість, - одказує Грицько.

- Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо... Чіпка в нас буде, - обороняється Галя.

А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи, жарти та веселощі.

- Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! - нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.

Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена - пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усі випивають по повній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще більше - варену, та пересипаються жартами...

Це так у свято або в неділю. А в будень - коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.

Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється насподі серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші... В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, - вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя в чужій роботі - приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати, - щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже, як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір’ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір’ю. Грицько не тільки згодився - зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ж дивилася на покумання, як на зв’язок довічного товариства з Галею.

І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думок та гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі.

Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме, - носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини... довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з’їсти... То дивись: блиснула в неї в очах якась іскорка - сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них - і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками.

Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого бог не дає їй...

- Що, як у вас будуть діти, - стороною заходить Христя: - як уже ви їх глядітимете? Адже ось - чуже, та як ви втішаєтесь!.:

- Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи... Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його - в своїм серці носила. Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови, тільки оченятами світить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче... А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження... «Рибонько!.. серденько!..» - оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками. [...]

Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вікнами з зеленими віконницями. Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата із сіньми, а цілих три: одна - для матері, друга - для себе, а через сіни - світлиця - про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходились коло сарая з конюшнею; а там - і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лісою з острішком... Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот - як у сома, очі круглі - як у сови, ніс - як у кота, а волосся, з проділем посередині - як у жінки... З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися...

В одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздріші думки...

Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квіток; гноїще-двір - тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлівцями... Аж заплаче Мотря з радощів.

- Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобі, господи!

Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли в Пісках полотенщики. До його ніхто й не думав про це: він перший почин зробив.

XXX. ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло - забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, - було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки - тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум і німоту, - та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже - душно йому, встане - холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку - і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... «Щасливий я був тоді», - дума він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім’ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили - і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то немов воно замикало вуста їм - ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні - глухі й німі...

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості. [...]

Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: «Ходім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі прядуть...»

Як ноги вломили братчики з хати - мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю, Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не зисиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла - та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: «Підожди ж! Підуть твої братчики... це вже не первина... постій же... прокляті, каторжні!» - і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня, ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

- А що, отамане? - обертається Лушня до Чіпки: - в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

- Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, - вставив червоний, як після лазні. Матня.

- Ми оце з Петром, - веде далі річ Лушня, - налагодились до Хоменка на хутір.

- Воно туди й небезпешно, - обізвався хтось з гурту: - в його така вармія...

- Та правда, що в його три сини, як кати, - каже Лушня, - та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, - та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. - Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

- Яку? - питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав

Чіпці. Той понуро глянув - і нічого не одказав.

Обійшла ще раз чарка кругом столу, - посоловіли в кожного очі ще дужче.

- Та коли йти, братця, то вже й пора, - своє-таки Лушня.

- Чи пора, то й ходімо, - понуро одказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло - і собі за ними... «Кукуріку!» - прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

- Пху, проклятий!.. перелякав!!. - обізвався Лушня.

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи то ж то й Чіпка пішов, чи» може, в світлиці?» - подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, - видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг, аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

[...] Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі - ближче... ближче... коло самої хати... «їдуть!» - подумала Мотря. «Хоч би ж хоч сюди не заходили», - прошептала. Коли чує - повернули в світлицю.

Перегодя трохи рипнули двері, увійшов хтось у хату.

- Хто там? - питає вона з печі.

- Це я, - одказує Чіпка.

І чує вона - став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

- Що то, сину?

- Нічого...

- Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...

- А Явдоху хто з світа звів? - питає гостро Чіпка.

- Що ти кажеш?

- Хто, кажу, Явдоху струїв?

- То це я, сину??!

- Уже ж не я...

- Спасибі...

Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, - бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...

- Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! - прошептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина - і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити - одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток...

Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

- О-ох!.. - здихнула Мотря. - Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. - стогнала вона: - дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...

Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

- Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.

- Хто там?.. - питала вона з хати.

- Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть-пустіть! - аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір - та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, - стояла й трусилася...

- Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. - тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

- Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... - з плачем ледве вимовляла дівчинка. - Я з хутора... розбишаки були... всіх побили... порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...

- Як утекла?

- Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!.. - скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, - боялася, щоб та, бува, не втекла...

- Цить... ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря. - Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, - не животіти тоді ні тобі, ні мені...

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

- Ходім у волость... у волость ходімо! - шепче вона, а сама чув, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! - Ходімо, дочко... поки ще сплять...

- Я змерзла, бабусю... холодно... - шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

- На, хоч мої старі чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку - і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі - то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, - та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов’язали. Піднявся крик, гвалт.

Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку:

- Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...

Тіло в неї тряслося; очі помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася...

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки - в одну мить обхопила все село.

Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.

- Чула? - як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

- Що там? пожежа?..

- Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім’ю ви-полонив!

- О-о-о... - якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

- Уже погнали в город... в тюрму, - каже Грицько.

- А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христя.

- Не знаю... здається, дома...

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, - була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, - як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

- А що? - спитав Грицько.

- Галя... - знову перехрестилася: - повісилась...

- Отуди к лихій годинії - виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:

- Чого це тато та мама сердиті? - питав стиха хлопчик.

- Не знаю... - одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. - Ци-ить! мовчи... битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села - старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він - за одним, Христя - за другим; а син - хрещеник Галин - сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче.

- Що це, брате Чіпко? - журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль - шкода пропащого брата...

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови - та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання - кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми - рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, - тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

- Хай тобі бог помагає на все добре, - крикнув навздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озирнувся - і од гукнув з дороги:

- Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу...

- Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - напути його на все добре! - та разом з Грицьком й повернули до возів.

- Воно таки правда, що цей Чіпка непевний...

- Такий і батько був...

- І вродився, так, - прости господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, - поки не перевели розмову на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи; а тоді вже й порозходились по домівках.

Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.

Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, що весь заріс бур’яном, як лісом. Через рік - веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка; що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест - оглядає навкруги хутори, гела, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком». [...]

Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, - завидувала палацу. Аж ось - випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий - жид Геріпко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю, - та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, - бенкетує тут п’яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...

ОСМИСЛЮЄМО ПРОЧИТАНЕ:

1. Порівняйте портрет Галі («Польова царівна») і героїні Г. Квітки-Основ’яненка Марусі. Який висновок можна зробити на основі такого порівняння?

2. Як ставляться автори до своїх героїв? Свої міркування підтвердьте посиланням на текст.

3. Наскільки актуальними є твори Панаса Мирного для сучасного читача? Чи допомагає знання історичних реалій минулого глибше зрозуміти події сьогодення? Наведіть аргументи.

4. Панаса Мирного після ознайомлення з історією розбійника Гнидки дуже вразив той факт, що селяни не засуджували, а співчували йому. Водночас у романі ставлення до розбійника Чіпки зовсім проти лежне: під час зупинки арештантів у селі «не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася...». Як можна це пояснити?

5. Чи можна на основі назви розділу - «Хазяїн» - і перших його рядків: «Ну а Грицько що? Грицько - не промах» визначити ставлення авторів роману до свого героя? Спробуйте зробити це.

6. Прочитайте опис праці Чіпки біля землі (розділ «Дознався» від слів «Закипіла в Чіпки в руках робота...» до слів «...отакі скирти понавертав!»). Як будова речень допомагає авторам створити відповідний настрій, передати емоційний стан героя?

7. Відзначте переломні події в житті головного героя і його реакцію на них.

Які з факторів, що визначили поведінку героя в тій чи іншій ситуації, є соціальними, а які - психологічними? Свої міркування підтвердьте цитатами з тексту

8. Що відчуває Чіпка на ниві? До яких художньо-стилістичних і пунктуаційних засобів звертаються автори роману, щоб передати цей стан? Свою думку обґрунтуйте посиланням на текст.

9. Чому останню фразу внутрішнього монологу Чіпка промовляє вголос?

10. Про які два роки йдеться в розмові чоловіків біля шинку (розділ «Дознався»)?