Всесвітня історія. Рівень стандарту. Повторне видання. 11 клас. Щупак (2024)

§ 7. Італія і Франція у другій половині ХХ — у першій чверті ХХІ ст.

1. ІТАЛІЯ

1.1. Італія в перші роки після звільнення від фашизму

Провідна роль у політичному житті країни в перші післявоєнні роки належала Італійській комуністичній партії (ІКП), Християнсько-демократичній партії (ХДП) та Італійській соціалістичній партії (ІСП), які в роки війни очолювали Рух Опору.

8 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена республікою.

На становище в країні впливали зовнішньополітичні чинники. З одного боку, СССР мав вплив на комуністів та інші ліві рухи. З іншого — президент США Г. Трумен заявив, що Італія одержить необхідну фінансову допомогу лише за умови, що в її уряді не буде комуністів. У травні 1947 р. членів ІКП вивели зі складу уряду, а в Соціалістичній партії відбувся розкол.

1.2. Італійське «економічне диво»

Передумови італійського «економічного дива»:

відновлення основних фондів і використання досягнень НТР;
збільшення іноземної допомоги і капіталовкладень із-за кордону;
розширення внутрішнього ринку, зростання споживання;
фінансові державні пільги великим корпораціям, малому й середньому бізнесу;
переорієнтація економіки на прибуткові види діяльності;
створення великих державних підприємств.

Уряд стимулював процес централізації капіталу. Утворилися промислові імперії: «ФІАТ» — в автомобільній промисловості, «Монтекатіні» і «Піреллі» — у хімічній, «Едісон» — в електротехнічній.

У країні провели аграрну реформу. Селяни отримали 1,5 млн га землі.

Удосконалювались соціальні програми. У країні активізувалося будівництво дешевих квартир для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров’я.

У результаті «економічного дива» Італія ввійшла до сімки найбільших індустріально розвинених країн світу.

Популярний італійський автомобіль «Fiat 600», модель 1956 р. (на фото ліворуч) був символом італійського «економічного дива». Це авто стало прототипом української малолітражки «ЗАЗ-965», що випускалася на Запорізькому автомобілебудівному заводі «Комунар» із 1960 р. (на фото праворуч)

1.3. Соціально-політичний розвиток Італії в 1960—1980-ті роки

На початку 1960-х років усе ще гострою залишалася проблема Півдня, що полягала в економічній відсталості шести областей південної частини Апеннінського півострова й островів Сицилія і Сардинія, де жила 1/3 населення Італії.

У 1973—1975 рр. Італію, як і інші країни Заходу, охопила глибока економічна криза. У результаті дострокових парламентських виборів у липні 1976 р. було сформовано однопартійний кабінет ХДП на чолі з Д. Андреотті. Значна частина депутатів-комуністів підтримала уряд Андреотті. У цей період італійські комуністи почали критично ставитися до досвіду КПСС і стали на шлях «єврокомунізму», який, визнаючи основні положення комуністичної доктрини, передбачав демократизацію суспільства і захист прав людини.

Проблеми. Пошуки. Проєкти

Порівняйте італійське та німецьке «економічні дива». Що в них спільного і відмінного? Який досвід є повчальним для України?

1.4. Загроза тероризму та мафії

Наприкінці 1960-х років ліві угруповання створили терористичну організацію «Червоні бригади», представники якої вбивали політичних діячів, офіцерів поліції, суддів, журналістів, професорів — усіх, хто мав владу або вплив. Чисельність «Червоних бригад» сягала 25 тис. осіб. Одночасно діяли неофашистські терористичні угруповання. Іншим чинником дестабілізації в країні була мафія.

Терміни і поняття

Мафія — таємна злочинна організація, яка діє методами шантажу, насильства, убивств та намагається впливати на політичне життя; заснована на круговій поруці, зв’язку з корумпованими чиновниками.

У березні 1978 р. група терористів викрала експрем’єр-міністра Італії, голову ХДП Альдо Моро.

1979 року «Червоні бригади» перейшли від тактики індивідуального терору до нальотів. Загалом за 1979 р. здійснено 2150 нападів на виші, профспілки, офіси партій, поліцейські відділи тощо.

На початку 1980-х років Італію приголомшили вибух на залізничному вокзалі в м. Болоньї, у результаті якого загинули 84 особи, і замах на главу католицької церкви Іоанна Павла II.

Розуміючи небезпеку розгулу тероризму, влада вдалася до наступальних дій щодо злочинного світу. У 1986 р. у столиці Сицилії — м. Палермо — відбувся найбільший в історії країни судовий процес над мафіозними структурами. На лаві підсудних опинилося близько 500 осіб.

1.5. Італія наприкінці XX — у першій чверті XXI ст.

У 1992 р. італійська поліція розпочала широкомасштабну операцію «Чисті руки». У скандалах, пов’язаних із корупцією і зв’язками з мафією, виявилися замішаними найвпливовіші політичні сили. У 1994 р. парламент країни розпустили. Це означало закінчення історії Першої Республіки в Італії, що проіснувала майже пів століття.

На парламентських виборах у 2001 р. перемогу здобув консервативний блок «Дім Свободи», де провідна роль належала партії «Уперед, Італіє!» на чолі з її засновником і лідером С. Берлусконі.

У 2008 р. С. Берлусконі знову переміг на виборах до парламенту Італії. У 2008—2011 рр. основну увагу уряду було зосереджено на подоланні наслідків світової фінансово-економічної кризи, а також скандалах навколо самого С. Берлусконі (політик помер у 2023 р.).

На виборах у 2018 р. перемогу здобула популістська партія «Рух 5 зірок». Три з чотирьох основних партій («Рух 5 зірок», «Ліга», «Уперед, Італіє!») прихильно ставилися до путінського режиму, виступаючи за зняття санкцій з Росії, критикували ЄС.

У 2018—2021 рр. уряд країни очолював Джузеппе Конте. З 2021 р. новим прем’єр-міністром Італії стала лідерка правої партії «Брати Італії» Джорджа Мелоні. Вона є першою жінкою на цій посаді. Політична лідерка заявила, що «Італія завжди буде на боці сміливого українського народу, який бореться за свою свободу та справедливий мир. Ви не самі». І її слова не розходяться зі справами. Італія підтримує Україну в усіх аспектах, а не лише постачанням зброї.

Джорджа Мелоні під час зустрічі в Києві з Володимиром Зеленським, лютий 2023 р. (фото ЕРА)

• Дізнайтеся із додаткових джерел інформації, яким лідерам європейських держав опонує Джорджа Мелоні.

Слово політика

Джорджа Мелоні, за виданням Fatto Quotidiano, 4 січня 2024 р.

Для України, всупереч думці тих, хто каже, що ми не маємо надсилати туди зброю, тому що це призведе до ескалації, я вважаю, що все йде з точністю до навпаки. Якби ми зробили те, що пропонували нам ті, хто каже, що ми не повинні підтримувати Україну, ми б отримали не мир, а вторгнення, війну ближче до наших осель.

2. ФРАНЦІЯ

2.1. Четверта Республіка (1946—1958 рр.)

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову призначили главою Тимчасового уряду генерала Шарля де Ґолля, героя Руху Опору під час Другої світової війни у Франції.

До уряду ввійшли соціалісти, комуністи і представники НРП (Народно-Республіканської партії). На референдумі утвердили конституцію Четвертої Республіки, що набула чинності з 24 грудня 1946 р. та вважалася однією з найдемократичніших у післявоєнній Європі.

Особа в історії

Шарль де Ґолль (1890-1970 рр.) — засновник і президент П’ятої республіки у Франції 1958-1969 рр. Після навчання в коледжі закінчив на відмінно військове училище Сен-Сір. Учасник Першої світової війни, яку закінчив у чині капітана. Під час Другої світової війни де Ґолль у Лондоні заснував патріотичну організацію «Вільна Франція» (з 1942 р. — «Франція, що бореться»), яка приєдналася до антигітлерівської коаліції. У 1944-1946 рр. — глава Тимчасового уряду Франції. З 1947 керував діяльністю заснованої ним політичної партії «Об’єднання французького народу». У 1958 р. — глава уряду Франції. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республіки. У 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровільно пішов у відставку.

Проблеми. Пошуки. Проєкти

Напишіть історичне есе «Шарль де Ґолль — історична постать і символ Франції».

Подробиці

П’ять республік у Франції

Перша Республіка	Друга Республіка	Третя Республіка	Четверта Республіка	П’ята Республіка
1792-1804 рр.	1848-1852 рр.	1870-1940 рр.	1946-1958 рр.	з 1958 р.

Франція проголошувалася парламентською республікою. Президент республіки мав обмежені повноваження.

У травні 1947 р. міністрів-комуністів вивели зі складу уряду. Наприкінці 1947 р. країну охопив загальний страйк. У цих умовах соціалісти розірвали відносини з комуністами і перейшли в табір НРП і радикалів.

Ще більше загострили ситуацію в країні події в Алжирі. З 9 млн його населення 1 млн становили французи, яким належали кращі землі, заводи в цій державі. У 1954 р. в Алжирі розпочалася національно-визвольна війна алжирського народу.

У травні 1958 р. в Алжирі спалахнула змова реакційного французького офіцерства, яке вимагало встановлення сильної влади у Франції. Налякані перспективою нового піднесення демократичного руху, у червні 1958 р. Національні збори передали владу генералу де Ґоллю як прем’єр-міністру з надзвичайними повноваженнями.

2.2. Становлення П’ятої Республіки

21 грудня 1958 р. президентом Франції було обрано Шарля де Голля. З утвердженням конституції цього ж року розпочався відлік часу П’ятої Республіки. Політичні противники генерала характеризували її як «режим особистої влади» де Ґолля.

У 1960 р. глава держави ініціював надання незалежності 14 африканським колоніям Франції. У 1962 р. Франція надала незалежність Алжиру. Французька колоніальна імперія припинила своє існування.

Економічна політика де Ґолля була досить успішною. За допомогою державних замовлень, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі — атомна й ракетно-космічна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Здійснено реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості.

У зовнішній політиці де Ґолль попри те, що негативно ставився до комунізму, пішов на зближення з СССР, щоб створити противагу США. У 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО (Франція повернулася до військової структури НАТО у 2009 р.). Президент виступав проти перетворення ЄЕС у наднаціональну організацію і наполягав на створенні «Європи вітчизн».

2.3. «Червоний травень» у Франції

Травень 1968 р. ввійшов в історію Франції, та й усієї Західної Європи як місяць протестів молоді. Найактивнішими вони виявилися у Франції, а оскільки відбувалися під комуністичними й анархістськими гаслами, то заведено говорити про «червоний травень».

Підставою заворушень був протест студентів університету Париж X — Нантер проти патріархальної заборони доступу студентів чоловічої статі до жіночих гуртожитків.

2 травня 1968 р. студенти оголосили про припинення занять «на невизначений термін». З травня розпочалися сутички студентів з поліцією. Близько 600 студентів заарештували, кілька сотень — поранили.

7 травня у Франції розпочався загальний студентський страйк. Тоді влада оголосила про відрахування із Сорбонни всіх учасників заворушень. Це тільки додало масла у вогонь протестів.

8 травня президент Де Ґолль заявив: «Я не поступлюся насильству». Тоді французькі інтелектуали Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Франсуаза Саган та інші виступили із заявою на підтримку студентів. Студентів підтримали найбільші профспілки Франції, а пізніше також партії комуністів, соціалістів і лівих радикалів.

8 травня демонстрантів у Парижі було вже понад 100 тис., і поліція не намагалася їх розігнати.

13 травня профспілки оголосили загальний страйк на підтримку студентів. Страйкарі вимагали 40-годинного робочого тижня, пенсійного віку з 60 років, мінімальної зарплати 1000 франків і відставки де Ґолля. У Парижі на демонстрацію вийшли рекордні 800 тис. осіб. Робітники захоплювали підприємства.

20 травня кількість страйкарів досягла 10 млн, на заводах утворювали «комітети самоврядування» та «комітети дії», у провінції робітничі комітети безплатно розподіляли товари і продукти нужденним. Усе, що відбувалося, дуже нагадувало революцію.

30 травня Шарль Де Ґолль виступив із промовою, у якій наголосив, що вбачає у травневих подіях загрозу встановлення комуністичної диктатури, закликав до наведення порядку, заявив про розпуск Національних зборів і проведення дострокових парламентських виборів. На підтримку президента в Парижі пройшла 500-тисячна демонстрація, а поліція почала звільняти захоплені робітниками підприємства.

Травнева революція 1968 року. 24 канал, 17.02.2014 р.

6 червня було досягнуто згоди між профспілками, підприємцями й урядом про підвищення зарплати та соціальні програми.

Де Ґолль розраховував на «мовчазну більшість» французів, які втомилися від заворушень, і не помилився. Голлісти отримали на виборах абсолютну більшість місць у парламенті.

Але від репутаційного удару, завданого «червоним травнем», де Ґолль вже не оговтався. 1969 року, програвши референдум щодо реформи Сенату, він добровільно пішов у відставку.

Рух «червоний травень» не переріс у революцію з низки причин.

Робітники намагалися підвищити свою зарплату. Студенти ж боролися за свободу, наскільки вони її розуміли, і після задоволення низки економічних вимог їхній союз із робітниками розпався.

Події травня 1968 р.

Ідеологія молодіжного руху була одночасно ліворадикальною, антикапіталістичною, антиімперіалістичною та антиавторитарною. Але анархічні гасла не сприяли консолідації суспільства.

Армія та поліція залишилися вірними уряду.

2.4. Франція у 1969—1990-ті роки

На виборах у червні 1969 р. президентом Франції обрали Жоржа Помпіду, нового лідера голлістської партії. Проте навесні 1974 р. президент Ж. Помпіду раптово помер. Після президентських виборів у травні 1974 р. Францію очолив Валері Жискар д’Естен — лідер центристів.

У 1981 р. новим президентом Франції обрали соціаліста Франсуа Міттерана.

Особа в історії

Франсуа Міттеран (1916-1996 рр.) — президент Франції в 1981-1995 рр. Здобув юридичну освіту. З вересня 1939 р. перебував на військовій службі, пораненим потрапив у полон. Після втечі (1942 р.) брав участь у Русі Опору, очолював Національний рух військовополонених. З 1944-го — генеральний секретар у справах військовополонених в уряді де Ґолля.

Депутат парламенту 1946-1958 рр. і з 1962 р. У 1947-1948 рр., 1950-1953 рр. входив до складу уряду. У червні 1971 р. обраний першим секретарем Соціалістичної партії. У 1981 р. Міттеран обійняв пост президента Франції. Був прихильником обмеження взаємовідносин із СССР і повороту в бік США.

Уряд Міттерана націоналізував великі банки і деякі промислові підприємства. Здійснювалася децентралізація влади: комунам, регіонам надавалися ширші повноваження.

У 1990—1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, що була найтривалішою за період після Другої світової війни.

2.5. Франція в першій чверті XXI ст.

Економіка Франції зазнала кризи 2008 р. Проте з 2010 р. Франція вийшла з рецесії, а в 2020-х роках мала високі темпи розвитку.

У політичному житті Франції посилюють свої позиції радикальні сили. На президентських виборах 2002 р. несподівано багато голосів отримала лідерка ультраправої партії «Народний фронт» Жан-Марі Ле Пен, погляди якої просякнуті шовінізмом і расизмом.

• Пригадайте визначення поняття «радикалізм».

Складними лишаються в країні релігійні проблеми. Навесні 2004 р. французький парламент ухвалив закон, спрямований на закріплення традиції відокремлення держави й релігії. Школярам заборонено з’являтися в державних установах, школах у мусульманських хустках (хіджабах), єврейських стосах і носити великі християнські хрести.

Франція завжди залучала до себе іммігрантів, і насамперед вихідців з колишніх французьких колоній. Однак зростання імміграції супроводжується посиленням проявів расизму, ксенофобії й антисемітизму. Непоодинокими є випадки заворушень у міських кварталах, де живуть вихідці з Північної Африки.

У 2007 р. президентом Франції став голліст Ніколи Саркозі (2007—2012 рр.). У 2010 р. розголосу у французькому суспільстві та світі набуло рішення президента Саркозі про депортацію з країни ромів, які нелегально живуть на її території.

Наступним президентом Франції став соціаліст Франсуа Олланд (2012-2017 рр.).

У 2017 р. на президентських виборах переміг лідер руху «Вперед!» Еммануель Макрон.

Еммануель Макрон, наймолодший президент в історії Франції

У Франції восени 2018 р. розпочалися масові протести через підвищення цін на паливо та проти загального падіння рівня життя — рух «жовтих жилетів». Мирний протест швидко перетворився на погроми та акти вандалізму; у ряди протестувальників проникли хулігани та злочинці, «вуличні бійці» ультраправих та ультралівих організацій. Є дані про вплив на протестний рух з боку російських спецслужб. Загалом по Франції 125 тис. осіб вийшли на протести, під час яких 5 осіб загинули, 1407 учасників отримали поранення, понад 4500 протестувальників заарештовані. Уряд Франції змушений був піти на поступки. 4 грудня 2018 р. він оголосив, що в країні призупинять рішення про підвищення цін на пальне після масових протестів.

У зовнішній політиці Франція разом із Німеччиною докладає зусиль для посилення Європейського Союзу. Французькі збройні сили активно діяли в Африці, борючись проти ісламістських терористичних угруповань у Малі, Чаді, Буркіна-Фасо, Мавританії й Нігері. Та після воєнних переворотів у Малі (2022 р.), Буркіна-Фасо і Нігері (2023 р.) французькі війська були виведені з цих країн.

Від початку повномасштабної війни Росії проти України Франція рішуче засудила агресію. Еммануель Макрон намагається стати європейським лідером в організації допомоги Україні. На позачергових парламентських виборах у липні 2024 р. сенсаційно переміг лівий «Новий народний фронт», прихильники Е. Макрона стали другими. На третьому місці опинилося праворадикальне «Національного об’єднання» Марін Ле Пен. Вибори продемонстрували, що французьке суспільство розколоте на кілька політичних таборів, жоден із яких не має можливості контролювати уряд і втілювати свої програми в життя. Новому уряду доведеться шукати копроміси у своїй політиці. При цьому очевидно, що Франція залишається провідною країною зі стабільною політичною системою, заснованою на традиціях демократії.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

І. Систематизуємо нову інформацію

1. Які були передумови італійського «економічного дива»?
2. Розкрийте проблему боротьби з радикальними угрупованнями та мафією в Італії у 1960-х роках.
3. Схарактеризуйте особливості соціально-економічного розвитку Франції часів Четвертої Республіки (1946-1958 рр.).
4. Визначте особливості розвитку Італії в 1960-1980-ті роки.
5. Схарактеризуйте основні тенденції й особливості політичного і соціально-економічного життя Франції в 1970-1990-ті роки.
6. Схарактеризуйте внутрішньополітичне життя Франції на початку XXI от.
7. Поясніть поняття мафія.
8. Покажіть на карті колишні колонії Франції. В яких із цих країн у першій чверті XXI от. і з якою метою діяли французькі збройні сили?

ІІ. Обговорюємо в групі

1. Чи є сьогодні ефективні форми і методи боротьби з тероризмом? Чи може бути корисним для цієї боротьби використання досвіду Італії?
2. Проаналізуйте деякі з гасел, що оприлюднювали через листівки та плакати в Сорбонні у травні 1968 р.: «Забороняється забороняти!», «Все — і негайно!», «Забудь все, чого тебе вчили — почни мріяти!», «Межі — це репресії», «Університети — студентам, заводи — робітникам, радіо — журналістам, влада — всім!». Як ви думаєте, які ідеї відображені в цих гаслах? Чи були вони здійсненними?
3. Зважаючи на демократичні зміни політичних лідерів в Італії та Франції, складіть стислу інформаційну довідку про визначних лідерів країн протягом останніх п’яти років за планом: ім’я; роки перебування на вищій посаді; партійна належність; головні напрями дій у внутрішній та зовнішній політиці; політика стосовно до України.

ІІІ. Мислимо творчо й самостійно