Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

ОПОВІДАННЯ ТА НОВЕЛА

Ми знаємо чимало видатних майстрів коротких прозових форм у французькій літературі XIX ст.: Ж. де Нерваль, Т. Готьє, А. де Мюссе, О. де Бальзак, П. Меріме, А. Доде, Г. де Мопассан, А. Франс, М. Швоб та ін. Вони значно збагатили поетику новели, розширили коло тем, радикально переглянули традиційні уявлення про природу цього жанру. Раніше (за попередніх епох, зокрема Відродження) новела характеризувалася конкретними і доволі чіткими формальними ознаками: це була порівняно коротка прозаїчна оповідь, яка містила простий, але динамічний сюжет, позбавлений філософської і взагалі теоретичної проблематики, за слабкої психологічної розробки характерів. Мистецька практика романтизму, реалізму, раннього модернізму відкрила для новели нові шляхи розвитку і поставила в центр твору людину з її складним внутрішнім світом, з її проблемами, з болем втрат і пошуками щастя. Герой почав набувати вагомості швидше за свої вчинки, а життя духу - емоцій та інтелекту - за карколомні перипетії сюжету.

Ще одна ознака французької (та й усієї світової) новелістики XIX ст. - це перетворення її на «серйозний» жанр, у якому письменники намагаються розв’язати найскладніші соціальні, філософські, моральні та мистецькі проблеми. Під впливом романтизму автори новел звертаються до манери письма таких стилістично далеких для неї жанрів, як філософський діалог, трактат, церковна проповідь. Не залишається поза увагою новелістів і реалістична естетика з її інтересом до оточення та звичаїв. Новела дедалі більше трансформується, розширює свої художні можливості і стає наприкінці XIX ст. синтетичним жанром, який гармонійно поєднує суперечливі естетичні тенденції: відверту публіцистичність і естетську герметичність, заглиблення в побут і філософічність, соціально-критичну спрямованість і ліризм та імпресіонізм.