Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Ніколенко (2025)
Літературний міст у сьогодення
Ерік-Вольф Сігел
(1937-2010)
Великі води не зможуть згасити кохання, ані ріки його не заллють.
Біблія, «Пісня над піснями»
• Чи згодні ви з твердженням Еріка-Вольфа Сігела: «Якщо кохаєш, ніякі вибачення не потрібні»? Чи справді не потрібно просити вибачення в того/тієї, хто тебе кохає? А ви вибачаєте людям, яких любите?
Ще на початку 1970-х років твір «Історія кохання» Еріка Сігела став світовим бестселером.
Американський письменник Ерік-Вольф Сігел (його прізвище з англійської перекладають українською як Сігл чи Сігал) народився 1937 р. в Нью-Йорку. У Гарвардському університеті вивчав класичну літературу. Захистивши дисертацію, працював викладачем давньогрецької та давньоримської літератур у найвідоміших американських університетах — Гарварді, Єлі та Прінстоні. Цікаво, що перша опублікована книжка Е.-В. Сігела була науковою — дослідження давньоримської комедії на прикладі Плавта.
Роман «Історія кохання» опубліковано в 1970 р., уже після виходу однойменного кінофільму, сценарій для якого написав сам автор. Книжку очікувала слава, багатомільйонні наклади й численні переклади іноземними мовами. У 1991 р. Марк Пінчевський та Олександр Терех переклали твір українською мовою (вийшов у світ під назвою «Історія одного кохання»). У 1977 р. автор видав роман-продовження — «Історія Олівера», який теж екранізували.
Провідні теми творчості Е.-В. Сігела — університетське життя («Однокурсники», «Сильнодіючий засіб»), а також історії кохання і родинного життя («Чоловік, жінка, дитина», «Любов, що зцілює»).
У Гарвардському університеті (США)
Сюжет роману «Історія кохання» пов’язаний із Гарвардом. Гарвардський університет — один із найвідоміших навчальних закладів США, заснований ще в XVII ст. У Гарварді здобували освіту сім президентів США, зокрема Барак Обама, багато відомих митців, серед них — Е.-В. Сігел. Він там захистив дисертацію, а потім викладав літературу. Однак це не перешкоджало йому писати книжки й сценарії для кінофільмів.
У Гарварді не лише навчалися. Тут формувалися засади культури й нового мислення. Наприкінці 1960 — на початку 1970-х років молодь прагнула жити по-новому. Вона слухала музику групи «Бітлз», хотіла бути вільною у своїх думках і вчинках. До речі, саме тоді в США зародився молодіжний рух гіпі (або хіпі) як форма протесту проти консервативного суспільства. Гіпі принесли усвідомлення свободи, вільного кохання, природного способу життя. А на початку 1980-х років на противагу гіпі з’явилися япі, які були орієнтовані на професійну кар’єру, високооплачувану роботу та комфортне життя. Отже, молоді герої роману Е.-В. Сігела Олівер і Дженні, яким подобалися гіпі, покохали одне одного під час навчання в Гарварді.
Гарвардський університет, м. Кембридж (США). Сучасні фото
«ІСТОРІЯ КОХАННЯ»
Оліверові й Дженні було лише двадцять два роки, і поміж ними — майнові та соціальні перепони. Олівер належить до відомої в Америці родини Берретів, яка славилася фінансовими та політичними успіхами. А Дженні походить із родини бідних італійських мігрантів — її батько пече й продає тістечка. Тому Дженніфер мусить самотужки пробиватися в житті. В Інституті Редкліфф вона вивчала музику й готувалася до кар’єри музикантки. Олівер і Дженніфер надто різні за вподобаннями та характерами. Він — спортсмен і бунтівник, пішов навіть проти свого батька, відмовляючись від комфорту й матеріального достатку, шукаючи власний шлях. А вона — шанувальниця Моцарта, Баха, Армстронга і «Бітлз». І ще була люблячою донькою, для якої батько став головною людиною в її житті.
Усупереч обставинам Дженні й Олівер покохали одне одного. Вони побралися і щодня боролися зі злиднями. А допомагало їм у цьому кохання.
Однак щастя було коротким: під час обстеження виявилося, що Дженні важко хвора на лейкемію і жити їй залишилося недовго.
presentation
«Love Story» на екрані
Популярності роману «Історія кохання» посприяла кіноіндустрія. Завершений у 1969 р. твір не викликав зацікавленості у видавця, і він порадив переробити текст на сценарій, який з ентузіазмом придбала американська кіностудія «Парамаунт». І вже наступного року на екрани вийшла стрічка «Історія кохання», що увічнила не тільки мелодраматичну колізію, а й зробила популярними двох акторів, які знімалися в ній — Раяна О’Ніла (Олівер) та Елі Макгроу (Дженні). Картина стала абсолютним лідером прокату 1971 р., була номінована в кількох категоріях на «Оскар», однак отримала його лише в номінації «Музика до фільму» (нині є однією з найбільш упізнаваних мелодій у світі). І що важливо — залишилася для сучасників і наступних поколінь культовим фільмом, універсальною історією — «Love Story».
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
Історія кохання (1970)
РОМАН
(Уривки)
• Читаючи текст, випишіть незнайомі слова. За допомогою інтернету з’ясуйте їхнє значення. Створіть словник молодіжної лексики тих років.
Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п’яти років і померла. Що говорять у таких випадках? Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: «За алфавітним». Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім’я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом і бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!
На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа. (...) Передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав. (...)
А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов’язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.
— Дайте мені «Пізнє середньовіччя».
Вона скоса глянула на мене:
— Хіба у вас немає бібліотеки?
— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою бібліотекою.
— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п’ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.
Ото ще надлюдина в спідниці. (...) За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію, — але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.
— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.
— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?
— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?
— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний, — відповіла вона, знімаючи окуляри.
— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.
— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.
Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте «багатий» я б ще проковтнув, але за «дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.
— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.
— Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.
— А я вас ніколи й не запросив би.
— От вам і доказ, — зраділа вона, — доказ того, що ви дурний. (...)
Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією, — я одержав «Пізнє середньовіччя». (...) За свою відповідь на заліку я одержав «відмінно» з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка — плід її власної творчої фантазії.
Ми пішли до дешевенького ресторану «Ліліпут», розташованого поблизу бібліотеки. (...) Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).
— Мене звуть Дженніфер Кавіллері, — сказала вона. — Я американка італійського походження. (...)
— Спеціалізуюся з музики, — додала потім.
— А мене звуть Олівер, — відрекомендувався я.
— Це ім’я чи прізвище?
— Ім’я, — відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Беррет.
— Пишеться так само, як прізвище поетеси? — жваво поцікавилася вона.
— Так само, — підтвердив я. — Тільки ми з нею не родичі.
Запала мовчанка, і я в думці подякував їй за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: «Отже, так само, як назва корпусу?». Бо така вже мені випала доля — бути родичем отого типа, що збудував Корпус Беррета, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам’ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини.
Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Чи, може, вона втратила до мене інтерес через те, що я — не родич, а тільки однофамілець поетеси? (...)
Щоб якось заповнити паузу, я погортав її зошит. Почерк чудний — маленькі загострені буквочки, великих літер немає зовсім (чи не ставить вона себе, часом, на одну дошку з е. е. камінгсом?). А курси лекцій слухає такі, що на них простий смертний і не потикається: «Порівняльне літературознавство-105», «Музика-150», «Музика-201»...
— «Музика-201»? Це, здається, з програми випускного курсу?
Вона ствердно кивнула, не стримавши гордовитої усмішки.
— Поліфонія ренесансної доби.
— А що таке поліфонія?
— Із сексом — ніякого зв’язку, містере Шпаргалето.
А я все це терплю. Невже вона не читає «Крімзн»? Невже не знає, з ким розмовляє?
— Слухайте, ви знаєте, з ким розмовляєте?
— Авжеж, — і в очах — глум. — Ви — власник Корпусу Беррета.
Ні, вона таки не знає, хто я такий.
— А от і не власник. То мій розумаха-прадід міг бути власником, але подарував корпус Гарварду.
— Подарував, щоб його правнука, дарма що він ніякий не розумаха, без усяких перепон прийняли в студенти?
Ну, знаєте, це вже занадто.
— Дженні, якщо ви маєте мене за нікчему, навіщо було напрошуватися на чашку кави?
Вона подивилася мені просто в очі, усміхнулась і відповіла:
— Ви гарно скроєні.
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
Справжній переможець — той, хто вміє гідно програвати. Це не парадокс. І ніде так не вміють обертати програш на перемогу, як у Гарварді. (...)
Прощаючись із Дженні біля дверей її гуртожитку, я думав не про поразку, а про перемогу над цією кусючкою.
— Послухайте, ви, кусючко, в п’ятницю у нас відбудеться хокейний матч із Дартмутом.
— То й що?
— Приходьте. Я вас запрошую.
Вона продемонструвала типово редкліффське ставлення до спорту.
— Чого я там не бачила — на вашому хокеї?
Я недбало відповів:
— Мене. Я гратиму в тому матчі.
Поки я чекав на її відповідь, мені здавалося, ніби я чую, як падає сніг.
— За кого? — нарешті спитала вона.
2
• Які слова та вчинки свідчать про почуття Дженні й Олівера?
Олівер Беррет IV
Іпсвіч, Массачусетс
20 років
Спеціальність: суспільствознавство
Успішність: занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні 1961, 1962, 1963 р.р.
Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962, 1963 р.р.
Обраний фах: юриспруденція
Рік навчання: випускний
Зріст: 5 футів 11 дюймів
Вага: 185 фунтів
Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. (...)
Під час розминки на льоду я не те що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. (...)
В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку. (...)
Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене. (...) У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного. (...)
Суддя дав свисток. (...) Штраф? Мені? (...) Обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по дерев’яному настилу заглушило радіоповідомлення:
— Штраф гравцеві Гарварда Беррету. Дві хвилини за затримку. (...)
Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших.
— І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?
Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:
— Гар-вард, впе-ред! (...)
— Це не дуже ганебно?
— Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись!
— На чому?
— На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу! (...)
— Для вас не існує правил? (...) Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»?
Я відповів не озираючись:
— Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер.
— То краще піду звідси. До побачення. (...)
Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша-бе-ре!». Хоч би Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається. А все ж таки — де вона? (...) Я дозволив собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні. (...)
Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба! (...) Що подумає Дженні? (...) Я прийняв шайбу й кинувся з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима.
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
— Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки!
В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався музикою в моїх вухах. (...) Гарвард відкрив рахунок!
За мить ми обіймалися й цілувалися. (...) Публіка билася в істериці. (...) Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з рахунком 7:0.
Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам’ятну фотокартку, то обрав би (...) фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П’юзі позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. (...) Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7, (...) узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона!
А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. (...)
До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки Господь благословив мене ушкодженим меніском, (...) я щоразу після гри робив коліну душ-масаж. (...)
Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі, а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік підряд.
— Прикручуєш коліно, Оллі?
Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник.
— Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелт. (...)
Спекавшись його нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що огортало мене. Благодать!
Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не йди, Дженні! Я зараз! (...) Спина була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса. (...)
Під дверима все ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти, випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. (...) Адже він керує великим банком! (...)
Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща — обличчя закутане в шарф, тільки очі видно.
— Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий.
Як же я зрадів! (...)
Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло. (...)
— Я дозволила вам цілувати мене?
— Даруйте. Я захопився.
— А я — ні. (...)
Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.
— Мені це не подобається, — сказала вона.
— Що саме?
— Те, що мені це подобається.
Всю дорогу назад (...) Дженні трималася за мій рукав. (...)
— Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі. (...) А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати.
Я крутнувся на підборах і пішов геть.
— Свиня, — прошепотіла вона мені вслід. (...)
Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами. (...)
— Ну, як воно сьогодні, Оллі? — спитав Рей.
— Шайба з моєї подачі й чиста шайба, — повідомив я.
— У ворота Кавіллері?
— Не мели, — сказав я.
— Про кого мова? — поцікавився якийсь із бегемотів.
— Про Дженні Кавіллері, — відповів Рей. — Хиряву інтелігентку. Дореміфасолю. (...)
— Вона грає на роялі в ансамблі імені Баха, — сказав Стреттон.
— А в Беррета на чому вона грає?
— На органі! (...)
— Джентльмени, — кажу їм з порога. — Поцілуйте мене в...
Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні. Ми розмовляємо пошепки. (...)
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
— Мені здається, що я... Що я закохався в тебе.
Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо:
— Я б відповіла... котися під три чорти!
Вона кидає трубку. Мене це не бентежить. І не дивує.
3
• Прослухайте авдіотекст. Опишіть стосунки Олівера з батьком. Як ви гадаєте, чи любили вони один одного? Підтвердіть вашу думку цитатами.
audio
4
- 1. Порівняйте стосунки Олівера й Дженні з їхніми батьками. Як ви гадаєте, у кого з них були теплі, а в кого напружені взаємини з батьком? Чому так сталося?
- 2. Чи можна назвати стосунки Дженні й Олівера справжнім коханням? Доведіть.
— Дженні в холі, розмовляє по телефону.
Цю інформацію я почув від чергової по гуртожитку, перш ніж встиг назвати себе й пояснити, до кого прийшов у Бріггс-хол того вечора в понеділок. Поза сумнівом, то було очко на мою користь. Ясна річ, ця кліффі читає «Крімзн» і знає, хто я такий. (...) Дженні розповіла подругам, що зустрічається зі мною. (...)
З ким же це Дженні може так довго балакати. (...) Я мав відомості про те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. (...) З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном (...)
— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.
Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!). А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку. (...)
Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята своєї машини, удавано байдуже спитав: (...)
— М-м... А хто такий Філ?
Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:
— Мій батько. (...)
Її виховував батько, ...він пекар і живе в Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Приголомшений батько (...) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. (...)
— А ти свого як звеш? (...)
— Сучий син, — не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до нього.
— І це ти кажеш йому в обличчя?
— Я ніколи не бачу його обличчя.
— Він ходить у масці?
— Ти вгадала. У кам’яній масці. З найтвердішого каменю.
— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту! (...)
— Він і сам був зіркою, Дженні. (...)
— Більшою, ніж нападаючий збірної?
— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці. (...) У фіналі він посів тільки шосте місце. (...)
Може, хоч тепер вона зрозуміє, що бути Олівером Берретом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не бридкої сірої кам’яниці на терені Гарвардського університету, то чиєїсь фізичної зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і ніякої тобі ради немає.
— Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала нарешті Дженні. (...)
— Він примушує мене бути «правильним». (...)
Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берретів, а мені це — як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться після прізвища проказувати ще й числівник? (...)
— Мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — я почував себе страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж повинна й вона знати правду. (...)
— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають, мабуть, силу енергії й часу!
— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?
— А це хіба війна? (...) Це просто смішно, Олівере. (...)
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
І тут я вперше усвідомив глибину безодні поміж моїм та її вихованням. (...) Визнати, що в мого батька нутро кам’яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну італо-середземноморську максиму: тато любить bambino. І ніщо в світі не могло б переконати її в іншому. (...)
Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з Корнеллом. (...)
— Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки? (...) А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька, — відказала вона. — Це свідчить, що ти людина недосконала.
— Ти хочеш сказати, що ти — досконала?
— Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою? (...)
Я не знав, що робити. (...) Не зрозумійте мене буквально. Я, звісно, знав, як усе робиться. Але не наважувався зробити перший крок. Я боявся, що Дженні, яка все підмічала й бачила наскрізь, візьме на сміх галантний, романтичний (і, як досі мені здавалося, невідпорний) стиль Олівера Беррета IV. Так, я боявся дістати відкоша. (...) Цебто я хочу сказати, що ставився до Дженніфер зовсім не так, як до інших дівчат, і через те не наважувався підступитися до неї. (...)
— Олівере, Олівере, я казала вже, що кохаю тебе?
— Ні, Джен.
— А чому ти не питав?
— Щиро кажучи — боявся.
— То спитай тепер.
— Ти кохаєш мене, Дженні?
Вона подивилася мені в очі й спитала — звісно, не для того, щоб ухилитись од відповіді.
— А як ти гадаєш?
— По-моєму, кохаєш. Здається. Схоже на те.
І поцілував її в шию.
— Олівере!
— Що?
— Я не те що кохаю тебе.
О, Господи, знову за старе?
— Я дуже, дуже тебе кохаю. (...)
6
- 1. Чи важливо було для Дженні й Олівера, що вони різного соціального походження?
- 2. Хто з персонажів відіграє провідну роль у подоланні проблеми їхнього матеріального та соціального статусу? Обґрунтуйте відповідь.
audio
7
- 1. Чому Олівер хотів швидко піти, а Дженні прагнула залишитися в гостях у Берретів?
- 2. Чи вдалим було знайомство Дженні з батьками Олівера?
Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок. (...)
— Ти женеш, мов божевільний, — сказала Дженні. (...) Ти заженеш нас обох у домовину, перш ніж твої батьки нас повісять.
— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди. (...)
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого He-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні («Так заведено, Оллі»), а по-друге — куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.
Отож я робив усе «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. (...)
— Ой, яка вулиця, — сказала Дженні. — Жодного будинку, самі дерева!
— Будинки стоять за деревами. (...)
Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших воріт. Хоч би як там не було, але, в’їхавши у володіння Берретів, я вже більше не розганяв машину. (...) Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
— Ні, ні, хай йому біс! — вихопилося в Дженні. (...) Я всяке собі уявляла, але не таке. (...) Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є. (...)
— Не хвилюйся, Джен. Усе піде як по маслу.
— Так, але чомусь мені збаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп.
Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка. (...)
Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берретів. (...)
Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети, Дженні раз у раз вражено охала. (...) ...Тільки тепер побачила всі відгалуження генеалогічного дерева Берретів — серед них і ті, що мали зовсім інші прізвища. (...)
— Господи Ісусе, — бурмотіла Дженні. — З цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд! (...)
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
— Які вони гарні, — мовила Дженні. — І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
— Так воно і є.
— Господи. Це твої?
— Ні. Його. (...)
...На всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог. (...)
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
— А в тебе є призи, Олівере?
— Еге ж.
— Теж під склом?
— Ні, під ліжком. У моїй спальні. (...)
— A-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...
— Вітаю вас.
Перш ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері ІІІ була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку. (...)
— Прошу, заходьте, знайомтесь з міссіс Беррет.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Беррет. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар’єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв.) Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берретом III.
— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер... (...)
— Каллівері, — докинув я. (...)
— Кавіллері, — чемним голосом озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.
— Як у Cavalleria Rusticana? — спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.
— Атож, — усміхнулась їй Дженні. — Тільки ми не родичі. (...)
На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемно), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. (...) Дженні, можливо, оцінювала мою матір. (...) Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? (...)
Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.
— Дякую, — сказав я. І додав: — Нам скоро їхати. (...)
Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).
— А як же обід? Невже ви не залишитеся?
— М-м... Не можемо, — відповів я.
А Дженні майже водночас сказала:
— Авжеж, залишимося. (...)
— Чому? — спитав я.
Кадр із кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
— Тому, що я голодна, — відповіла вона.
Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи. (...) Він нахилив голову. Мати й Дженні — теж. Я схилив голову набік.
— Благослови їжу цю, щоб була нам користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім’я сина твого Ісуса Христа. Амінь.
Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба Середньовіччя!
— Амінь, — сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо). (...)
Ми повернулися до бібліотеки, я — з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи — банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву. (...) ...Я запропонував нову тему.
— Скажи, Дженніфер, якої ти думки про Корпус миру?
Вона спідлоба глянула на мене, але на гачок не впіймалася — промовчала.
— О, ти вже розповів їм? — звернулася мати до батька. (...)
— Про що йдеться, татуню? (...)
— Твого батька призначають керівником Корпусу миру. (...)
Батько вдав, ніби зніяковів, а мати очікувально подивилася на мене. (...) Тут Дженні взяла ініціативу на себе.
— Вітаю вас, містере Беррет.
— Так-так. Вітаю, татуню. (...)
8
- 1. Чому батько просив сина зачекати з одруженням? Чи послухав його син?
- 2. Як ви вважаєте, чи варто дослухатися до порад батьків щодо особистих стосунків?
audio
12
• Чи витримало кохання Дженні й Олівера життєві випробування?
Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У найкращому разі нам ледве щастило звести кінці з кінцями. І, до вашого відома, в такому житті немає ані краплі романтики. (...) Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, що безперестанку засідав у мене в голові. (...)
Наш медовий місяць ми провели на яхті разом з дітьми, яких було двадцять одне. Я керував тридцятишестифутовим «родсом» від сьомої години ранку й аж поки моїм пасажирам не набридне кататися. Дженні була дитячою вихователькою. Працювали ми в морському клубі в Денніспорті (недалеко від Гейєнніса). (...) Треба віддати належне нам обом: хоча ми з Дженні цілий день чутливо ставилися до клієнтів — адже їхні «чайові» були не останнім засобом поповнення нашого бюджету — проте одне до одного ми ставилися теж чутливо. Я кажу «чутливо», бо мені бракує слів, щоб змалювати, що означає кохати Дженніфер Кавіллері і бути її коханим. Пробачте, я хотів сказати Дженніфер Беррет.
Перед виїздом у Кейп-Код ми знайшли в Норт-Кембріджі дешеву квартиру. (...)
У вересні ...ми повернулися з моря.
— ...Як заміжня жінка, вважаю, що це місце зовсім не придатне для житла.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Поговорю з чоловіком. Він вживе заходів.
— Чоловік — це я.
— Справді? Доведи, що ти мій чоловік.
— Як саме? — запитав я, перелякано подумавши: «Невже тут, на вулиці?».
— Перенеси мене через поріг. (...)
До нашої «справжньої» домівки було двадцять чотири сходинки, і на порозі мені довелося стати, щоб віддихатись.
— Чому ти така важка? — запитав я.
— А що коли я вагітна?
Мені ще дужче забило дух.
— Справді? — зрештою вимовив я.
— Ага! Злякався?
— Ні.
— Не бреши, Шпаргалето.
— Таки злякався. На хвилину в мені щось похололо.
Я виніс її нагору. (...)
Афіша кінофільму «Історія кохання» (режисер Артур Гіллер, США, 1971)
Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався, — у Шейділейнській школі, Дженні влаштувалася викладачем.
— Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі, — сказала їй директриса, міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берретів ця «обставина» не має ніякого значення. (...) Зауваження Дженні, що членам родини Берретів доводиться платити за помешкання так само, як і іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт. (...) Тоді Дженні запитала мене, чи згоджусь я кинути університет і утримувати її, поки вона не одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного і стислого висновку:
— Розтак його!
— Ти висловлюєшся дуже красномовно, — сказала моя дружина.
— А що ж я іще маю робити? (...)
— Ні. Ти маєш полюбити спагеті.
Я так і зробив. Полюбив спагеті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержую на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концетрах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями. Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. (...) Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх. Ми навіть не ходили на матчі з регбі. (...)
Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників, від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у зовсім іншому світі. Свої членські привілеї я використав, щоб придбати квитки на гру з Ієльською командою для свого однокурсника Роббі Уолда. (...)
Під час медичного обстеження виявилося, що Дженні дуже хвора. Це був сильний удар для Олівера, який палко кохав її, але він робив для дружини все можливе...
20—21
• Прослухайте авдіотекст. Як змінилися стосунки персонажів під час хвороби Дженні?
audio
audio
22
• Чи змінилися стосунки Олівера й батька після смерті Дженні? Поясніть свою відповідь.
(...) Філ... поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз. Він поклав руку на моє плече. (...)
Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою, було нікуди. (...) Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.
Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.
— Олівере.
Я зупинився. Це був мій батько. (...) В усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.
Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився надворі поряд зі мною.
— Олівере, треба було розповісти мені, — сказав він.
Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.
— Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину. (...) Олівере, я приїхав допомогти, — наполегливо сказав батько.
— Дженні померла, — сказав я йому.
— Я шкодую, — прошепотів він вражено.
Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні-дружини:
— Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.
А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.
(Переклад Марка Пінчевського, Олександра Тереха)
АКТИВНОСТІ
Комунікація
- 1. Розкажіть про навчання Олівера і Дженніфер. Як вони намагалися зробити кар’єру, побудувати життя? Чи покладалися в цьому на когось?
- 2. Визначте головне й другорядне в історії кохання героїв.
Аналіз та інтерпретація
- 3. Порівняйте погляди на життя Олівера та його батька. Чому вони не могли знайти спільну мову?
- 4. Чому Олівер тривалий час відмовлявся від допомоги батька, але потім змінив свою думку? Оцініть учинок Олівера. Чи був то вияв слабкості?
Творче самовираження
- 5. Уявіть фінал роману, коли б Дженні залишилася жити. Підготуйте фанфік (усно або письмово).
Цифрові навички
- 6. Відшукайте у творі назви навчальних закладів. За допомогою інтернету встановіть їхнє англійське написання. Зберіть інформацію (зокрема, на англомовних сайтах) про історію та сучасну структуру цих закладів.
- 7. Подивіться екранізацію твору Е.-В. Сігела (режисер А. Гіллер, США, 1971). Висловте враження у формі посту для соцмереж.
Дослідження і проєкти
- 8. Робота в групах. Усі персонажі роману «Історія кохання» чогось навчилися протягом розвитку сюжету. Визначте, чого навчив (-ла, -ло): а) Дженніфер — Олівера; б) Олівер — свого батька; в) батько Дженніфер — свою доньку; г) життя — кожного із персонажів.
Життєві ситуації
- 9. Проаналізуйте складні життєві ситуації, у яких опинилися Олівер і Дженніфер. Як герої знаходили вихід із них?
- 10. Які життєві уроки дав особисто вам роман Е.-В. Сігела?
check yourself
exercises
games
