Зарубіжна література. 8 клас. Ніколенко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Овідій (Публій Овідій Назон)

43 р. до н. е. — приблизно 18 р. н. е.

Публій Овідій Назон народився в 43 р. до н. е. в м. Сульмоні, у передгір'ях Апеннін (Італія). Походив із старовинного знатного роду. Батько прагнув дати своїм дітям — Луцієві й на рік молодшому Публієві — найкращу освіту.

Овідій навчався спочатку в Сульмоні, а потім — у Римі. Там він захопився поезією. За свідченням його сучасників, Овідій досяг великих успіхів у риториці. Він із дивовижною легкістю складав вірші й виголошував їх серед друзів.

У Римі Овідій познайомився з видатними поетами свого часу — Тібуллом і Проперцієм. Завдяки таланту для нього відчинилися двері до вищого товариства й імператорського палацу. Першими творами Овідія стали три книжки «Любовних елегій» і «Героїди» — віршовані послання міфічних героїнь до чоловіків. Поява «Любовних елегій» одразу принесли їх авторові широке визнання. Популярність Овідія зросла, коли з'явилася його нова книжка «Наука кохання», що містила поради для закоханих. У Стародавньому Римі не було жодної людини, яка б не знала цього твору, де було поетично змальоване почуття кохання, його барви й відтінки.

Поема «Метаморфози» побудована на міфологічній основі. За допомогою міфів автор прагнув пояснити все, що відбувається у світі. Водночас із «Метаморфозами» Овідій писав інший твір — «Фасти» («Календар»). Це своєрідний поетичний літопис, де митець розповідав про міфи, звичаї та події, пов'язані з історією Риму.

Л. Джордано. Метаморфози Овідія. 1634-1705 рр.

Імператор Август розгнівався на Овідія й відправив його в заслання в м. Томи, що біля гирла Дунаю (нині м. Констанца, Румунія). Причина гніву імператора невідома. Можливо, один з Августових поплічників звів на Овідія наклеп або «Наука кохання», де звучала іронія на адресу тогочасної дійсності, викликала незадоволення правителя... Перед від'їздом поет у відчаї спалив «Метаморфози». Друзі, на щастя, зберегли рукописні копії твору. Десять років Овідій прожив далеко від батьківщини. Особиста драма поета знайшла відображення в його збірці віршів «Сумні елегії».

Август заборонив згадувати в Римі ім'я поета. У своїх листах на батьківщину Овідій посилав друзям частинами «Сумні елегії» — скарги на долю й молитви про швидше повернення до Риму. Але ані Август, ані його наступник Тіберій не зглянулися над вигнанцем. Після десятирічного перебування на чужині, виснажений хворобами та злиднями, Овідій помер ум. Томах на 60-му році життя.

СУМНІ ЕЛЕГІЇ (ЖИТТЯ ПОЕТА, IV, 10)

Як відомо, жанр елегії виник у Стародавній Греції. У ньому звучали громадянські мотиви, а також мотиви кохання. У ранній творчості Овідія оспівані любовні мотиви, але в пізній період життя в його елегіях переважають філософські роздуми, мотиви розчарування, самотності, страждання. Основний художній конфлікт «Сумних елегій» — зіткнення поета з несправедливістю влади.

Любощів ніжний співець, як свій шлях життєвий перейшов.

Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.

Мила отчизна моя — Сульмон, на джерела багатий;

Дев'ятдесят туди миль треба від Риму пройти.

Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,

Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді.

З діда і прадіда рід наш поважний із кінників римських,

Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.

Парость не перша в сім'ї, — коли я на світ появився,

Був уже брат у батьків, старший од мене на рік;

Але Зірниця одна привітала народження наші,

День святкувався один, тільки на два пиріжки.

Був то один із п'яти, зброєносній Мінерві відданих

Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.

В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:

В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.

Брат мій ще з літ молодих вінець красномовства вподобав,

Форума сварки гучні вабили серце його.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мовляв панотець: «Не за хлібне ти діло берешся

Славен Гомер, але й він так і помер нуждарем!»

Батькове слово узяв до душі я і, муз призабувши,

Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, —

Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

Що б не почав я писать, вірші складались самі.

Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,

Вільної тоги настав день для обох юнаків,

Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий,

Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.

Брат мій подвоїти встиг в житті своїм десять лиш років, —

Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.

Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,

Членом колегії трьох деякий час я пробув.

Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,

Бо не по силі моїй був той почесний тягар;

Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,

А честолюбство мені завжди огидне було;

Сестри до того ж Аонські шептали про творче дозвілля,

Що уявлялось і так даром найкращим мені.

Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів!

В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.

Слухав я Макра старого читання — поему про «Птахів»,

Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.

Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь огненну:

Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.

Басс, знаменитий сатирою, славний гекзаметром Понтик

Спільники любі були тих товариських зібрань;

І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,

Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну.

Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна

Вирвала з мого життя дружбу, Тібулле, твою.

Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець — Проперцій,

Я в тому колі з'явивсь вже як четвертий співець.

Як я старіших колись, так мене привітали молодші;

Хутко Талія моя стала відомою всім.

А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, —

Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.

Хист мій співецький збудила прославлена в місті Коринна,

Так неправдивим ім'ям владарку звав я свою.

Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,

Сам — вибагливий співець — кидав в огонь без жалю...

Правда, тоді, як я йшов на вигнання, багато спалив я

Навіть достойних пісень, в гніві на музу свою.

Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;

Часто з найменших причин поломеніло воно.

Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,

Та на іменні моїм плям і чуток не було.

Мало не хлопцем мене оженили; немила та жінка

Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.

Друга її заступила; не смію догани їй скласти,

Але недовго й вона ложе ділила моє.

Третя й остання діждала зо мною поважного віку,

Та й на заслання мене випало їй виряжать.

Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,

Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.

От уже шлях свій промірявши, вмер панотець мій спокійно,

Дев'ять десятків прожив він на своєму віку.

Гірко я плакав за ним, так би й він оплакав свого сина,

Скоро й паньматці своїй почесть останню я склав.

Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,

Що мого вислання день їх в домовині застав.

Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла,

Не довелося старим гірко за мною тужить.

Та як од мертвих не тільки ім'я на землі зостається,

І од високих кострів тінь одлітає легка;

І як про горе моє прилине до вас поголоска,

І понад Стіксом мутним будуть судити мене, —

Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання —

Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.

Мертвим належне оддав я; для тебе, читачу сердечний,

Знову продовжую я повість скорботну свою.

Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,

В кучері чорні мої позапліталася скрізь,

І переможний їздець на моєму віку Олімпійський

Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, —

Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,

Де Чорноморський бурун в західні б'є береги.

Кари моєї причина і так аж занадто відома,

Але про власну біду свідчить не вільно мені.

Зрада супутників, прикрості слуг — що я згадувать маю? —

Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.

Тільки ж дух мій не схитнувсь, не скорився лихій я негоді,

Скупчив всі сили свої, щоб перетерпіть біду, —

Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,

Скільки зірок золотих в небі високім горить.

Давні дозвілля, солодке життя довелося забути

І в непривичній руці зброю належну піднять.

Берег Сарматський, суміжний із племенем гетів стрілець

Зрештою нас привітав після набридлих блукань.

Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,

На самотині свою пісню складаю сумну.

І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,

Але скорочує день, час забирає вона.

І. Теодореску. Овідій у вигнанні. 2010 р.

Дяка, о музо, тобі, що живу і страждання я зношу,

І що це трудне життя не надломило мене.

Ти бо потіху даєш, ти приходиш до мене як ліки

І заспокоюєш ти серце турботне моє.

Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,

На Геліконі мені місце почесне даєш;

Ти, що нерясно буває, мені за життя ще з'єднала

Славу й потужне ім'я, шану посмертну співців.

Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,

В пащі неситій моїх не поглинула пісень.

І хоча наша доба породила великих поетів,

Але прихильні були людські й для мене уста.

І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,

Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.

Передчування ж співецьке говорить мені — та чи правда? —

Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.

Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з'єднали, —

Дякую красно тобі, любий читальнику мій!

(Переклад з латини Миколи Зерова)

  • 1. Які почуття переживає ліричний герой твору? Наведіть відповідні рядки.
  • 2. Розкажіть про факти біографії, що відображені у творі.
  • 3. Розкрийте роль міфологічних образів, використаних Овідієм.
  • 4. Що є розрадою для поета у вигнанні?

Знайдіть матеріали на тему «Українські перекладачі античної лірики». Підготуйте презентацію.

УЗАГАЛЬНЮЄМО

• У «золоту добу» давньоримської літератури переважали загальнодержавні ідеї, виразником яких став Вергілій в «Енеїді».

• Горацій заклав світову традицію зображення образу пам'ятника як символу поетичної творчості.

• Головна ідея «Сумних елегій» Овідія — любов до батьківщини й самотність митця у вигнанні.

• У давньоримській літературі були найпопулярнішими епічні та ліричні жанри.