Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. 7 клас. Ніколенко
Діана Вінн Джонс
(1934-2011)
Штрихи до портрета письменника
Діана Вінн Джонс народилася 16 серпня 1934 р. в м. Лондоні (Англія) в сім’ї учителів. Вона була найстаршою серед трьох сестер. Діана розважала молодших сестер тим, що вигадувала для них різні цікаві історії. Після закінчення школи в 1953 р. дівчина вступила до коледжу Святої Анни Оксфордського університету. Їй пощастило слухати лекції відомих письменників-фантастів - Дж. Р. Р. Толкіна та К. С. Льюїса. 1973 р. вийшла друком перша книжка мисткині. Пригодницькі твори Діани Вінн Джонс читає увесь світ. Навіть у далекій Японії про один із її найяскравіших образів - Мандрівний Замок Хаула - знає кожна дитина завдяки майстерній екранізації однойменного твору в стилі аніме. Сучасний світ, стрімкий, розмаїтий і високотехнологічний, як і раніше, потребує казок. Адже саме в чарівних казках людство пізнає себе, учиться розрізняти добро і зло, долає проблеми й шукає духовну мету існування.
Зустріч із текстом
Мандрівний замок Хаула
Розділ перший,
у якому Софі розмовляє з капелюшками
У країні Інгарії, де такі речі, як семимильні чоботи і шапки-невидимки, існують насправді, народитися найстаршим із трьох дітей - неабияке безталання. Усім відомо, що коли ви, всі троє, вирушите на пошуки щастя, саме тебе першого спіткає невдача, та ще й найдошкульніша.
Софі Хаттер була найстаршою з трьох сестер. Вона навіть не була дитиною бідного лісоруба, що давало би їй бодай якусь надію на успіх. Ні, її батьки були цілком заможними: вони тримали крамничку дамських капелюшків у процвітаючому містечку Маркет-Чіппінг. Щоправда, рідна мати Софі померла, коли тій було два рочки, а її сестричці Летті - лише один.
їхній батько одружився на наймолодшій зі своїх продавщиць, гарненькій блондинці на ім’я Фанні. Фанні невдовзі народила третю сестру - Марту. Це мало би перетворити Софі та Летті на Бридких Старших Сестер, але насправді всі три дівчинки виросли дуже навіть гарненькими - хоча Летті все-таки називали найвродливішою. Фанні ставилася до всіх трьох дівчаток однаково ніжно й ніколи жодним чином не виділяла Марту.
Містер Хаттер пишався своїми трьома доньками і віддав їх у найкращу в місті школу. Софі була найстараннішою. Вона надзвичайно багато читала - і дуже швидко з’ясувала, наскільки мізерними є її шанси на цікаве майбутнє. Це було для неї розчаруванням, проте вона залишалася цілком щасливою, доглядала сестричок і готувала Марту до пошуків щасливої долі, коли прийде пора. Оскільки Фанні була постійно зайнята в крамниці, за меншими доглядала саме Софі. А поміж меншими не обходилося без криків і навіть смикання за волосся. Летті аж ніяк не збиралася бути наступною невдахою після Софі.
- Це нечесно! - кричала Летті. - Чому це Марті має дістатися все найкраще тільки тому, що вона наймолодша? Я вийду заміж за принца, ось побачите!
Марта на це завжди відказувала, що хто-хто, а от вона зуміє стати казково багатою навіть і не виходячи ні за кого.
Після цього Софі доводилося відтягувати їх одну від одної і зашивати їм сукенки. Як на те, вона дуже спритно вправлялася з голкою. А згодом Софі й сама почала шити одяг для сестер. На минуле Травневе свято, незадовго до початку цієї історії, вона пошила для Летті темно-рожевий костюмчик, про який Фанні сказала, що він виглядає так, ніби куплений у найдорожчій крамниці у Кінгсбері.
Приблизно тоді ж усі знову заговорили про Відьму Пустирищ. Подейкували, нібито Відьма погрожувала вбити дочку короля, і нібито король наказав своєму лейб-магу, чарівникові Саліману, вирушити на Пустирища, аби впоратися з Відьмою. І скидалося на те, що чарівник Саліман не тільки не впорався з Відьмою, а й сам був нею вбитий.
Тому коли через кілька місяців після цього на пагорбах над Маркет-Чіппінгом зненацька з’явився високий чорнезний замок, із чотирьох високих шпилястих веж якого вилітали хмари чорнющого диму, всі були цілком переконані, що це Відьма знову вибралася з Пустирищ і збирається тримати в остраху всю округу, як то вона вже була зробила п’ятдесят років тому. Люди і справді дуже налякалися. Ніхто не виходив на вулицю сам-один, а надто поночі.
А що було ще страшнішим, то це те, що замок не стояв на місці. Іноді він давав про себе знати довгою смугою чорного диму понад заростями вересу на північному заході, іноді височів над скелями на сході, а іноді спускався з пагорбів і зупинявся серед вересу просто за останньою фермою з північного боку. Часом навіть можна було побачити, як він рухається, випускаючи з веж брудно-чорні клуби диму. Якийсь час усі були впевнені, що замок ось-ось таки спуститься у долину, і мер не раз говорив, що варто було би послати до короля за підмогою.
Але замок і далі блукав поміж пагорбами, і якось-то з’ясувалося, що він належить ніякій не Відьмі Пустирищ, а чарівникові Хаулу.
Ну, а Хаул був досить-таки недобрим чарівником. Хоча наразі ніщо не свідчило про те, щоби він хотів покинути пагорби, всі знали, що він для розваги викрадає молодих дівчат і висмоктує з них душі. А дехто казав, ніби він пожирає їхні серця. Він був украй бездушним і безсердечним чарівником, і та дівчина, яка дозволила б йому захопити себе зненацька, опинилася б у страшній небезпеці. Софі, Летті та Марті, як і всім іншим дівчатам у Маркет-Чіппінгу, було наказано нікуди не ходити поодинці, і це їх украй дратувало. Вони дивувалися, до чого б це чарівникові Хаулу мали придатися викрадені ним душі.
Однак незабаром на Софі, Летті та Марту звалився зовсім інший клопіт: містер Хаттер несподівано помер якраз тоді, коли Софі підросла настільки, що вже могла залишити навчання у школі. Саме тоді й виявилося, що містер Хаттер трохи занадто пишався своїми дочками. Через рахунки за навчання крамничка зав’язла в боргах. (...)
* * *
Коментарі
Фанні змушена була розлучити сестер: Летті прилаштувала до кондитерської ученицею, Марту - навчатися на відьму, а Софі залишила працювати в капелюшній крамниці. Старша сестра підтримала мачуху, адже та дбала про майбутню долю усіх дівчат. Але Софі після від’їзду сестер відчула себе самотньою.
(...) З кожним тижнем Софі розмовляла з капелюшками дедалі частіше й частіше. Більше їй ні з ким було порозмовляти. Фанні більшу частину дня бігала десь у місті, залагоджуючи справи або намагаючись залучити покупців, а Бессі була зайнята у магазині, обслуговуючи клієнток і ділячись із ними своїми весільними планами. У Софі з’явилася звичка надягати кожен тільки-но закінчений капелюшок на болванку, так що це виглядало майже як голова без тіла, а потім для розваги розповідати капелюшку, яке тіло буде колись під ним. Софі трохи лестила капелюшкам, адже покупцям теж доводиться лестити.
«У вас такий загадковий вигляд», - зверталася вона до капелюшка, повністю затягнутого вуаллю з ледь помітними блискітками. Кремовому капелюшку з трояндами під широкими крисами вона казала: «Ви вийдете заміж за справжнього багатія!» А ядучо-зелений солом’яний капелюшок із загнутим зеленим пером запевняла: «Ви виглядаєте юною, немов весняний листочок». Рожевим чепчикам Софі говорила, що вони чарівні, а модним капелюшкам, прикрашеним оксамитом, - що вони вигадливі. Що ж до чепчика, отороченого печеричними стрічками, то йому Софі сказала:
- У тебе золоте серце, і одного разу хтось високопоставлений це помітить - і закохається в тебе!
Річ у тім, що вона жаліла цей чепчик, надто вже простим і недоладним він виглядав. (...)
Але коли Софі нарешті накинула на своє сіре плаття сіру ж таки шаль і вийшла на вулицю, від її гарного настрою не лишилося й сліду. Вона почувалася пригніченою і розгубленою. Навколо було надто багато людей, які реготали і галасували, надто багато гамору і тисняви. Софі здалося, ніби кілька місяців сидіння за шиттям перетворили її чи то на стару бабу, чи то на майже каліку. Вона загорнулася в шаль і почала пробиратися попід стінами, щоб її, бува, не затоптали ногами у святкових туфлях і не заштурхали ліктями в довжелезних шовкових рукавах. Коли десь угорі несподівано затріскотіли вибухи, Софі здалося, що вона от-от знепритомніє. Вона підняла голову - і побачила замок чарівника Хаула прямісінько на пагорбі над містом: так близько, що здавалося, ніби він всівся на комини. З усіх чотирьох веж Мандрівного Замку виривалося блакитне полум’я, викидаючи блакитні вогняні кулі, які вибухали високо в небі, і це було досить-таки страшно. Видно, чарівника Хаула чимось роздратувало Травневе свято. А може, він намагався взяти в ньому участь - на власний спосіб. Софі була надто настрашена, тож її це не обходило. Вона радо повернулася би додому, якби не те, що півдороги до Цезарі було вже пройдено. І Софі кинулася бігцем.
«Чому це я вирішила, ніби мені хочеться цікавого життя? - запитувала вона себе на бігу. - Я би тоді боялася ще більше. А все тому, що я найстарша!»
(...) На Ринковій площі зробилося ще гірше - наскільки це взагалі було можливо. На площі розташовувалася більшість розважальних закладів. Молоді люди проходжалися по ній дженджуристо і чваньковито, за ними тяглися, замітаючи пилюку, їхні плащі з щонаймоднішими довгими рукавами, а молодики притупували черевиками з масивними пряжками, що їх буднього дня їм би й на гадку не спало взути, горлаючи непристойні жартики і чіпляючись до дівчат. Ну, а дівчата церемонно прогулювалися парочками, з нетерпінням очікуючи, коли ж це до них нарешті почнуть чіплятися.
Отже, Травневе свято йшло собі, як ішло, та Софі навіть і це лякало. І коли молодик у дивовижному блакитному, затканому сріблом костюмі звернув увагу на Софі й вирішив трохи почіплятися до неї, вона метнулася до дверей якоїсь крамнички і спробувала сховатися.
Молодик здивовано підніс брови.
- Не бійся, сіренька мишко, - сказав він і посміхнувся, співчутливо дивлячись на Софі. - Я всього лише хотів почастувати тебе вином. Ну, чого ти так перелякалася?
Від його співчутливості Софі зробилося страшенно ніяково. До того ж молодий чоловік справляв абсолютно приголомшливе враження: він здався Софі дуже дорослим, тим більше, що на вигляд йому було далеко за двадцять. А ще він мав продовгувате, тонке обличчя, на якому лежала печать життєвого досвіду, і волосся делікатного золотистого відтінку. Хвости рукавів у нього були найдовші на цілу площу, з дорогими фестонами і зі срібними вставками.
- Ах, спасибі, сер, ви дуже люб’язні, - насилу промимрила Софі. - Я... я йду відвідати сестру.
- Що ж, зрозуміло, ідіть собі, - розсміявся запаморочливо чарівний юнак. - Хто я такий, щоби заважати прекрасній дамі побачитися із сестрою? Та, може, ви дозволите мені провести вас, адже ви така налякана?
Наміри в нього були якнайкращі, однак Софі засоромилася ще сильніше.
- Ні, ні! Ні, спасибі, сер! - видихнула вона і кинулася від нього геть по вулиці.
На додачу до всього іншого, від молодика линув тонкий аромат коштовних парфумів. Запах гіацинтів так і переслідував Софі. Який витончений, думала вона, пробираючись поміж столиками, виставленими на площі перед вікнами Цезарі. (...)
* * *
Коментарі
Софі провідала сестру і дізналася, що дівчата перевтілилися: Летті стала Мартою, а Марта - Летті. У такий чарівний спосіб вони висловили своє невдоволення діями Фанні.
Наступного дня Софі працювала в майстерні. Раптом...
Знадвору долинули скрип коліс та цокіт кінських копит, і в крамниці стало темно: вікно заступила карета. Задзвенів дзвоник, і в двері впливла напрочуд огрядна пані - Софі таких ніколи й не бачила. З плечей клієнтки спадала соболина накидка, а туго обтисле чорне плаття так і виблискувало діамантами. Погляд Софі передусім прикував крислатий капелюх дами - він був оздоблений справжніми страусовими перами, пофарбованими так штудерно, що вони відтінювали рожеві, зелені й блакитні відблиски діамантів, але при цьому залишалися чорними. Отож це був дуже дорогий капелюх. Обличчя дами було продумано прекрасним. Горіховий відтінок волосся дуже молодив її, тільки от... Софі перевела погляд на молодого чоловіка, який увійшов у крамницю слідом за дамою, - і побачила рудуватого юнака, вбраного вкрай елегантно, але блідого і явно страшенно стривоженого. Він глянув на Софі з благанням і жахом. Юнак був набагато молодший від дами. Софі аж оторопіла.
- Панна Хаттер? - запитала дама голосом мелодійним, проте владним.
- Так, - відповіла Софі. Вигляд у юнака став іще стривоженіший. Імовірно, дама була його матір’ю.
- Я чула, ви продаєте просто божественні капелюшки, - проспівала дама. - Покажіть.
Софі ще недостатньо опанувала себе, щоби наважитися на відповідь.
Вона вийшла назустріч клієнтці й стала демонструвати капелюшки. Жоден із них, звичайно, не відповідав розкішному вигляду дами, до того ж молодий чоловік не зводив із Софі погляду, і їй було страшенно ніяково. Чим швидше дама переконається, що тут для неї нічого немає, тим швидше ця пара звідси нарешті піде. Скориставшись порадою Фанні, Софі почала із найневдаліших капелюшків. Дама відразу ж почала відкидати їх один за одним.
- Просто чарівно, - фиркнула дама на адресу рожевого чепчика.
- Травнева троянда, - обізвала вона ядучо-зелену соломку.
А про вуаль із блискітками заявила:
- Загадковий вигляд. Як банально. А що ви ще можете запропонувати?
Софі подала їй шикарний чорно-білий капелюшок - єдиний, котрий міг бодай трішки зацікавити таку розкішну даму.
Дама презирливо оглянула капелюшок.
- Такий убір не личитиме геть нікому. Ви даремно забираєте в мене час, панно Хаттер.
- Я роблю це тільки тому, що ви прийшли до мене в крамницю і попросили показати капелюшки, - заперечила Софі. - Бачите, пані, це маленька крамниця в маленькому містечку. Навіщо вам було взагалі... - тут молодий чоловік, що стояв за спиною дами, зойкнув і замахав руками,, немовби намагаючись перестерегти Софі, - ...завдавати собі клопоту і заходити сюди? - закінчила Софі, і їй стало цікаво, що ж тепер буде.
- Я завжди завдаю собі клопоту, щоби покарати тих, хто непоштиво поводиться з Відьмою Пустирищ, - жорстко, з металом у голосі, проговорила дама. - Мені чимало доводилося чути про вас, панно Хаттер, і мені не до вподоби ні конкуренція, ні ваші настрої. Я прийшла, щоби зупинити вас. Ось вам! - і вона простягнула руку та махнула нею перед лицем Софі.
- Ви хочете сказати, що ви і є Відьма Пустирищ? - здригнулася Софі. Від жаху і здивування в неї щось сталося з голосом.
- Так, - відповіла дама. - І нехай це навчить вас не лізти в мої справи.
- А хіба я в них лізла? Це якась помилка! - прокректала Софі. Тепер молодий чоловік дивився на неї з непідробним жахом, але вона не розуміла, чому це так.
- Ніяка це не помилка, панно Хаттер, - сказала Відьма. - Ходімо, Гастон! - вона повернулася і попливла до виходу.
Поки юнак запобігливо відкривав перед Відьмою двері, та знову обернулася до Софі.
- До речі, ви не зможете нікому розповісти про те, що вас зачарували, - додала вона.
Двері за нею бамкнули, немов похоронний дзвін.
Софі поторкала обличчя, щоби дізнатися, що так вразило молодого чоловіка. Пальці намацали м’які зморшки. Софі подивилася на руки. Вони теж були всі в зморшках і страшенно кістляві, з роздутими венами на тильному боці та вузлуватими пальцями. Софі підібрала поділ сірої спідниці - й побачила висхлі худі литки і ступні, від яких черевики повипиналися горбами. Ці ноги належали не менш ніж дев’яносторічній бабі, і виглядали надто вже по-справжньому.
Софі кинулася до дзеркала - і з’ясувала, що тепер вона не може не шкутильгати. Обличчя в дзеркалі виявилося цілком спокійним, тому що нічого іншого вона і не сподівалася побачити. На Софі дивилося лице сухорлявої старої, виснажене, коричневувате, обрамлене рідкими пасмами сивого волосся. Софі побачила свої власні очі - жовті, сльозаві, причому вираз цих очей здавався досить-таки трагічним.
- Не переживай, бабцю, - сказала Софі своєму відображенню. - На вигляд ти цілком здорова. Крім того, тепер ти значно більше схожа на себе справжню.
Вона обміркувала своє становище цілком спокійно. Усе навколо теж стало якимось спокійним і відстороненим. Софі навіть не надто сердилася на Відьму Пустирищ.
- Звичайно, якщо випаде нагода, треба буде з нею поквитатися, - сказала собі Софі... - Проте залишатися мені тут не можна. Фанні мій вигляд би приголомшив. Що ж. Це сіре плаття цілком придатне, аби у ньому ходити, однак іще треба взяти мою шаль та що-небудь поїсти.
Софі пошкутильгала до дверей крамниці й акуратно повісила на них табличку «Зачинено». Її суглоби рипіли на ходу. Йти доводилося повільно. Однак Софі з полегшенням виявила, що вона вельми міцна стара. Софі зовсім не почувалася слабкою чи хворою - тільки скутою.
Софі прошкутильгала за шаллю й накинула її на голову і плечі, як то роблять старі жінки, а потім почовгала в дім, узяла гаманець, в якому було кілька монет, кусень хліба і трохи сиру.
Вона вийшла за поріг, акуратно поклала ключ у звичайну схованку і зашкутильгала по вулиці, дивуючись, як це вона досі така спокійна. (...)
Швидко смеркалося, вересовища стали сірувато-блакитними. Вітер посилився. Кректання Софі і хрускіт її суглобів голосно відлунювали в неї у вухах, тож до неї не відразу дійшло, що не все це скрипіння і сапання йде від неї. Вона підняла голову і підсліпувато примружила очі. Через Пустирище зі скреготом і гуркотом на неї сунув Мандрівний Замок чарівника Хаула. З-за його чорних зубчастих мурів у небо били хмари чорного диму. На вигляд замок був високий, прямовисний, важкий, бридкий - і справді лиховісний. Софі сперлася на ціпок і почала за ним спостерігати. Вона навіть не дуже злякалася, їй було радше цікаво, як він пересувається. Але головна думка, яка крутилася в цю мить у її голові, була про те, що весь цей дим неодмінно свідчить, що десь за високими чорними стінами Мандрівного Замку палає велике вогнище.
- Ну скажи, а чому б і ні? - запитала вона в ціпка. - Навряд чи чарівникові Хаулу для його колекції аж настільки потрібна моя душа. Він же викрадає тільки молоденьких дівчат! Вона підняла ціпок і владно помахала ним у бік замку.
- Стій! - закричала вона. Мандрівний Замок слухняно зупинився з гуркотом і скреготом - десь за п’ятдесят футів вище по схилу. Софі не без вдячності пошкутильгала до нього.
* * *
Коментарі
Софі все ж таки потрапила до Мандрівного замку. Її зустрів юнак, який повідомив, що господаря немає. Але змучена Софі зайшла до кімнати.
Розділ третій,
у якому Софі потрапляє в Мандрівний Замок й укладає одну угоду
(...) Вона всілася якомога зручніше, поклавши вузлуваті ноги на коминкові ґрати, примостила голову в куточку крісла, і почала сонно розмірковувати, що їй потрібно зробити вранці. Однак Софі дещо відволікало те, що у вогні їй почало ввижатися чиєсь невиразне обличчя.
- Вузьке блакитне лице, - зашепотіла Софі собі під ніс, - дуже довге і вузьке, з тонким блакитним носом. Оті кучеряві зелені язички зверху - достоту волосся. А що, як я не піду, поки не повернеться Хаул? Гадаю, чарівники вміють знімати закляття. Оті багряні вогники внизу - зовсім як рот. Ну й страшнючі в тебе зуби, мій друже. А замість брів у тебе два зелені пучки полум’я...
- Що найцікавіше, у всьому вогнищі було тільки два острівці жовтогарячого вогню - якраз під зеленими бровами, нібито очі, а посередині кожного з них яскріли багряні відсвіти. Софі ввижалося, що вони дивляться на неї, як справжні зіниці.
- З іншого боку, - вела далі Софі, дивлячись на жовтогарячі вогники, - щойно закляття буде знято, не встигну я й оком моргнути, як він з’їсть моє серце.
- А ти не хочеш, щоби твоє серце з’їли? - поцікавилося полум’я.
Софі не сумнівалася: з нею заговорило саме полум’я. Софі чудово бачила, як багряно-синій рот вогненного обличчя рухається у такт словам. Голос у нього був чимось схожий на голос Софі - такий же надтріснутий, як і в неї, до того ж у цьому голосі поскрипувало і стугоніло палаюче дерево.
- Звичайно ж, не хочу, - відповіла Софі. - А хто ти?
- Вогненний демон, - пояснив багряний рот.
У його голосі було більше скигління, ніж поскрипування, коли він додав:
- Я прив’язаний до цього вогнища за умовами угоди. Я не можу звідси нікуди зрушити! - тут його голос знову став зухвалим і тріскучим. - Ну, а як щодо тебе? Я бачу, що на тебе накладено закляття.
Це остаточно позбавило Софі сонливості.
- То значить, ти це бачиш! - вигукнула вона. - А зняти закляття ти можеш?
Запала тиша - гаряча і палахка, жовтогарячі очі на вогненному обличчі демона оглянули
Софі від голови до ніг.
- Сильне закляття, - врешті-решт сказав демон. - Як на мене, це скидається на роботу Відьми Пустирищ.
- Так воно і є, - сказала Софі.
- Але справа не тільки в цьому, - протріщав демон. - Я розрізняю в цьому заклятті два шари. Ну і, як я бачу, ти нікому не можеш про це розповісти. Ну, хіба що тому, хто й так уже про це знає.
Він ще трохи подивився на Софі.
- Мені треба було б дослідити твоє закляття, - сказав він трохи згодом.
- А скільки часу це займе? - запитала Софі.
- Та, мабуть, трохи займе. Або трохи більше, ніж трохи, - відповів демон. І додав, м’яко і вкрадливо мерехтячи:
- А чи не уклала би ти зі мною угоду? Я зніму з тебе закляття, якщо ти погодишся розірвати угоду, яка мене зв’язує.
Софі насторожено вдивилася у вузьке блакитне обличчя демона. Вигляд у нього, коли він робив цю пропозицію, був явно підступний. У всіх книжках, які Софі доводилося читати, говорилося, наскільки небезпечно укладати будь-які угоди з демоном. До того ж не було ніяких сумнівів у тому, що цей демон надзвичайно злий. Узяти хоча б ці його довжелезні багряні зуби...
- А ти це чесно? Зовсім чесно? - поцікавилася вона.
- Ну, не зовсім, - зізнався демон. - Але хіба тобі хочеться залишатися в такому вигляді до самої смерті? Я думаю, що це закляття скоротило тобі життя років десь так на шістдесят.
Думати про це було огидно, тому досі Софі намагалася уникати цієї думки. Проте ця думка якраз усе і змінювала.
- А що, твоя угода - вона з чарівником Хаулом, так? - запитала Софі.
- Авжеж, - сказав демон. У його голосі знову почулося скигління. - Я прикутий до цього вогнища і не можу відсунутися далі, ніж на фут. Я змушений виконувати більшу частину тутешньої магії. Я повинен утримувати Мандрівний Замок, переміщати його і влаштовувати різні спецефекти, щоби відлякувати людей, а також робити все інше - все, що тільки забажає Хаул. А Хаул, щоби ти знала, зовсім безсердечний.
Софі не треба було пояснювати, що Хаул безсердечний. З іншого боку, цей демон, швидше за все, нітрохи не кращий.
- А ти що, зовсім нічого не маєш із цієї угоди? - поцікавилася Софі.
- Ну, якби я нічого з неї не мав, я б і не став її укладати, - відповів демон із сумовитим мерехтінням. - Але якби я знав, як воно буде, то нізащо би на це не погодився. (...)
* * *
Коментарі
Софі залишилася в Мандрівному Замку Хаула. Розгадування таємниць чарівника вона почала з прибирання, бо помешкання того, хто наводить жах на мешканців Інгарії, виявився брудним і захаращеним. Софі швидко знайшла мову з вогняним демоном Кальцифером, Черепом, Майклом. А загадковий Хаул виявився справжнім красенем!
- А, Хауле, привіт, - безпорадно вимовив Майкл.
При цих словах Софі обернулася - можливо, аж занадто поспішно - і стала розглядати господаря Мандрівного Замку. Високий зеленоокий юнак у напрочуд розкішному блакитному зі срібним шиттям костюмі завмер. Він навіть не встиг поставити у куток гітару.
Тим часом Софі порядкувала коло вогню і доволі-таки спокійно розглядала Хаула.
Хаул відкинув пасмо білявого волосся, яке спадало йому на очі, та, у свою чергу, став зацікавлено розглядати Софі. На його подовгастому вузькому обличчі з’явився здивовано-розгублений вираз.
- Хто ви така? - поцікавився Хаул. - Де я міг бачити вас раніше?
- Ви мене не знаєте, - впевнено збрехала Софі.
Врешті-решт, перша і єдина її зустріч із Хаулом була настільки короткою, що він заледве встиг назвати її сірою мишкою, - так що це можна було вважати правдою.
Софі припускала, що їй належало би подякувати долі за тодішню щасливу втечу, однак зараз, щиро кажучи, її займала лише одна думка: «Боже милостивий! Та цей чарівник Хаул, при всій його злостивості, - всього лише двадцятирічна дитина! Бути старою - надзвичайно корисна річ», - думала вона, перевертаючи бекон на сковорідці.
Софі радше погодилася б умерти, ніж дала би зрозуміти цьому дженджуристому молодикові, що якраз вона і була тією дівчиною, яку він пошкодував на Травневому святі. Серця і душі тут ні при чому. Хаул ні про що не довідається.
- Вона каже, що її звати Софі, - пояснив Майкл. - Прийшла вчора ввечері.
- А як їй вдалося змусити Кальцифера нагнутися? - запитав Хаул.
- Вона мене залякала! - здушено і жалібно пропищав Кальцифер з-під шиплячої сковорідки.
- Це мало кому вдається, - замислено зауважив Хаул.
Він поставив гітару в куток, підійшов до вогнища, рішуче відсунув Софі набік - і запах бекону змішався із запахом гіацинтів.
- Кальцифер не любить, коли на ньому готує хтось, крім мене, - повідомив він, обгортаючи долоню довгим хвостом рукава, щоби взятися за ручку сковорідки. - Передайте мені, будь ласка, ще дві скибки бекону та шість яєць і розкажіть, навіщо ви сюди прийшли.
Софі дивилася на блакитний самоцвіт у вусі Хаула і передавала йому яйця по одному.
- Навіщо я сюди прийшла, юначе? - перепитала вона. Після всього, що вона побачила в Мандрівному Замку, відповідь здавалася очевидною. - Я прийшла, бо я ваша нова прибиральниця.
- Невже? - здивувався Хаул, розбиваючи яйця одною рукою і кидаючи шкаралупу у вогонь, де Кальцифер жадібно пожирав її, як пес, із гарчанням і цямканням. - А хто це сказав?
- Я це кажу,- відповіла Софі.
А тоді благочестиво додала:
- Я беруся навести тут лад, хоч мені, мабуть, і не вдасться виправити вашу зіпсовану душу.
- Хаул зовсім не зіпсований, - сказав Майкл.
- Зіпсований, зіпсований, - заперечив Хаул. - Ти забуваєш, Майкле, наскільки негідно я поводжуся навіть у цей момент!
Він різко повів підборіддям у бік Софі.
- Що ж, якщо вам настільки кортить бути корисною, добра жінко, то відшукайте ножі та виделки і поприбирайте зі столу. (...)
* * *
Коментарі
Софі шукала місця, куди Хаул ховає дівочі серця. Але, окрім кількох кімнат, нічого не знайшла. Найбільшою таємницею Замка Хаула були двері, над якими була вставлена в одвірок квадратна дерев’яна клямка, на кожній із чотирьох сторін якої стояла позначка фарбою - зелена, синя, червона і чорна. Якщо червона мітка веде в Кінгсбері, а синя - у Портхавен, то куди веде чорна - так і залишилося для Софі таємницею, навіть після відвідин Уелсу. Причиною подорожі за чорні двері стало заклинання Майкла...
Розділ дев’ятий,
у якому В Майкла виникають клопоти з заклинанням
(...) - Скажіть, що ви про це думаєте? - поцікавився Майкл.
Софі прочитала:
Йди і зірку, що падає з неба, впіймай,
Мандрагоровий корінь з дитям відшукай,
І скажи мені, де всі минулі роки,
І хто дідьку копито розтрощив-таки.
І навчи, як почути русалок пісні,
Як втекти від укусів облуди й брехні.
Відшукай вітер в полі,
Який мчить добру волю.
З’ясуйте, про що тут говориться.
Другу строфу напишіть самі.
Софі була до краю здивована. Їй і раніше доводилося потикати носа у заклинання, але нічого схожого на це вона ще ніколи не бачила. Вона перечитала заклинання, причому їй нітрохи не допомагали гарячкові пояснення Майкла.
- Пам’ятаєте, Хаул мені говорив, що складні заклинання завжди містять у собі загадку? Ну, я спочатку і вирішив, що тут кожен рядок - загадка. Замість зірки з неба я взяв сажу з іскорками, а замість пісень русалок - мушлю. А оскільки я подумав, що і сам можу вважатися дитям, то сам зняв корінь мандрагори, а перелік минулих років виписав з календарів, хоча тут я не впевнений - можливо, тут я і помилився. І можливо, що там йдеться про листок щавлю: його прикладають до місць укусів... А я про це якось взагалі не подумав... Так чи інакше, а ніщо не спрацювало!
- І не дивно, - скривилася Софі. - Як на мене, це скидається на перелік неможливих речей.
Але Майкл із цим не погодився.
- Якщо все це неможливо зробити, - резонно заперечив він, - то й виконати це заклинання ніхто би не зміг.
* * *
Коментарі
Діючи згідно із заклинанням, Софі й Майкл спробували спіймати падаючу зірку, але цього зробити їм не вдалося.
Хаул подивився на сірий папірець, що його він досі тримав у руці.
- Це називається «Пісня». Думаю, що саме так воно і є. Тільки тут не все, а решту я не можу пригадати. - Він завмер і задумався, немов йому сяйнула нова важлива думка, і це його занепокоїло. - Думаю, друга строфа важлива, - мовив він. - Краще взяти і подивитися... Хаул підійшов до дверей і повернув ручку чорним донизу. Тут він знову завмер і озирнувся на Майкла та Софі, які, природно, витріщалися на ручку.
- Ну, добре, - сказав Хаул. - Софі однаково пробереться сюди, як тільки я спущу її з очей, а щодо Майкла це було б нечесно. Ану, ходіть зі мною. Обоє. Так я принаймні матиму вас на оці.
Він відкрив двері в ніщо і ввійшов туди. Майкл кинувся за ним - так поспішно, що спіткнувся об табуретку. Софі теж підхопилася - так швидко, що пакунки зсипалися з її колін на підлогу перед вогнищем. (...)
Розділ одинадцятий,
у якому Хаул вирушає в дивовижну країну в пошуках заклинання
Як виявилося, ніщо за порогом мало десь лише із дюйм товщини. За ним крізь сірий мрячний вечір пролягала бетонна доріжка до садової хвіртки. Біля хвіртки чекали Хаул і Майкл. Далі була гладенька дорога, дуже тверда на вигляд, з рядами будинків по обидва боки. Софі, тремтячи від мряки, озирнулася подивитися, звідки вона прийшла, і виявила, що Мандрівний Замок перетворився на будинок із жовтої цегли з великими вікнами. Як і решта тутешніх будинків, він був квадратний і новий, з парадними дверима з матового скла. Ніде на вулиці нікого не було. Можливо, причиною була мжичка, але Софі здалося, що насправді, хоча тут і було досить багато будинків, вони перебували десь на самому краю містечка.
- Якщо ви вже задовольнили свою цікавість, то ходіть! - гукнув її Хаул.
Його сіро-червоний костюм просякнув вологою. Він помахував зв’язкою дивного вигляду ключів, більшість із яких були жовтими і пласкими - мабуть, від жовтих будинків. Коли Софі підійшла до хвіртки, постать Хаула розмилася, так ніби мжичка навколо нього раптом перетворилася на туман. Коли його обриси знову стали чіткими, він далі був у сіро-червоному костюмі, тільки зовсім іншого покрою. Зникли хвости на рукавах, усе вбрання стало якимось мішкуватим і поношеним та пошарпаним на вигляд.
Майклова куртка перетворилася на щось стьобане довжиною ледве до пояса. Майкл підняв ногу, взуту в полотняну туфлю, і здивовано оглянув тісні сині штани, що обтягали його стегна.
- Ледве можу зігнути коліно, - поскаржився він.
- Звикнеш, - запевнив його Хаул. - Ходімо, Софі.
На подив Софі, Хаул повів їх доріжкою назад до жовтого будинку. На спині його мішкуватої куртки вона помітила загадкові слова: «ВАЛЛІЙСЬКЕ РЕГБІ». Майкл ішов за Хаулом, насилу переставляючи ноги у свої нових тісних штанах.
Софі опустила очі і побачила, що сукня над шишкуватими черевиками піднялася до середини її худих литок. Більше в її вбранні нічого не змінилося.
Хаул відімкнув двері матового скла одним зі своїх ключів. Біля дверей на ланцюжку висіла дерев’яна табличка. «Рівенделл», - прочитала Софі, і Хаул уштовхнув її в охайну світлу вітальню.
У будинку явно хтось був. З-за найближчих дверей долинали гучні голоси. Коли Хаул відчинив ці двері, Софі зрозуміла, що голоси походять з яскравих чарівних картинок, що рухалися на передній стінці великої квадратної скрині.
- Хауелл! - вигукнула жінка, яка сиділа у кімнаті з в’язанням у руках.
Вона з дещо роздратованим виразом обличчя відклала в’язання, але не встигла піднятися, як маленька дівчинка, яка дуже уважно, поклавши підборіддя на руки, роздивлялася чарівні картинки, підхопилася і кинулася до Хаула.
- Дядько Хауелл! - заверещала вона і, вистрибнула на Хаула, обхопивши його ногами.
- Марі! - заревів у відповідь Хаул. - Як ся маєш, каріад1? Ти була чемна, правда?
І вони з дівчинкою на весь голос почали цокотіти якоюсь чужоземною мовою. Софі зрозуміла, що вони дуже люблять одне одного. (...)
1 Cariad (валліська) - серденько, люба.
* * *
Коментарі
В Уельсі, яке знаходилося за чорною позначкою, Хаул відчував себе як удома, а Софі з Майклом багато чого не зрозуміли. Проте серцем дівчина відчула небезпеку, яку випромінювала вчителька-красуня міс Ангоріан. Саме вона знайшла продовження заклинання - вірш Джона Донна, в якому йдеться про ті дива, які знаходяться поруч:
Якщо ти народився, щоб зріти дива,
Де невидимий світ - лиш для тебе ява,
Верхи мни десять тисяч і днів, і ночей,
Поки біле волосся сягне до плечей.
І розкажеш, як вернеш з далеких доріг,
Про всі дивні дива, що спізнати устиг,
І присягнеш, що не бачив ти дива -
Жінки тієї, що чесна й правдива.
Розділ дванадцятий,
у якому Софі стає старенькою матінкою Хаула
* * *
Коментарі
Хаул умовив Софі відвідати короля й очорнити його для того, щоб не шукати зниклого принца і королівського чарівника. Софі погодилася, розуміючи, що стала учасницею спланованої гри Хаула проти Відьми Пустирищ.
- Ваша Величносте, пані Пендрагон прибула на аудієнцію!
І тут Софі побачила короля. Він сидів не на троні, а на досить-таки звичайному кріслі, тільки ледь-ледь оздобленому сусальним золотом, майже посередині великої кімнати, й одягнений був куди скромніше, ніж його лакеї. Король був зовсім один, ніби якась зовсім звичайна людина. Щоправда, сидів він по-королівському, виставивши вперед одну ногу, і був на свій лад досить вродливим - принаймні як на повнуватого чоловіка з неуважним поглядом, - але Софі він здався досить молодим і трішечки занадто гордим тим, що він король. Як на її смак, із таким обличчям треба було б бути менш самовпевненим.
- Отже, яка особлива причина привела до мене матінку чарівника Хаула? - запитав король.
І тут Софі раптом заціпеніла від усвідомлення, що стоїть перед королем. У якомусь запамороченні їй подумалося, що ось цей чоловік, котрий сидить перед нею, і та величезна і неймовірно важлива штука, котру називають королівською владою, - це насправді дві різні речі, які лише за дивним збігом обставин опинилися в одному кріслі. Крім того, вона виявила, що раптом забула всі ті делікатні, обережні й стримані міркування, які Хаул звелів їй викласти королю, - усі до останнього слівця. Але щось таки треба було сказати.
- Він послав мене до вас сказати, що не буде шукати вашого брата, Ваша Величносте, - промовила Софі.
Вона дивилася на короля. Король дивився на неї. Це була катастрофа.
- Ви впевнені? - перепитав король. - Коли я розмовляв про це із самим чарівником, він висловив згоду.
Єдине, що ще залишилося у голові Софі від Хаулових повчань, - це те, що вона прийшла до короля, аби очорнити ім’я Хаула. Тому вона пояснила:
- Він збрехав. Він не хотів вас сердити. Він вислизач, Ваша Величносте, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
- І він сподівається вислизнути від пошуків мого брата Джастіна, - додав король. - Розумію. Чому б вам не сісти - адже ви, наскільки я бачу, вже у поважних літах. Я хочу, щоби ви виклали мені міркування чарівника. (...)
- Тільки боягуз пошле стару матір просити за себе! Уже з цього ви можете побачити, що він за тип!
- Так, це незвичайний крок, - поважно відповів король. - Однак я дав йому зрозуміти, що якщо він погодиться, на нього чекатиме гідна винагорода.
- Ну, якраз гроші його не цікавлять, - сказала Софі. - Річ у тім, що він до смерті боїться Відьми Пустирищ. Вона його прокляла, і це прокляття щойно його наздогнало.
- У такому разі в нього є всі причини боятися, - ледь здригнувшись, сказав король. - Будь ласка, розкажіть мені ще що-небудь про чарівника.
«Ще що-небудь про Хаула? - у розпачі подумала Софі. - Мені ж треба очорнити його ім’я!» Але в голові в неї було так порожньо, що на якусь мить їй здалося, ніби в Хаула зовсім немає недоліків. Яка нісенітниця!
- Що ж, - проговорила вона, - він непостійний, безтурботний, егоїстичний, а також істеричний. Часом я думаю, що коли в нього самого все гаразд, то його ніхто не обходить, - і тут раптом я дізнаюся, що до декого він надзвичайно добрий. Тоді я починаю думати, що він добрий тільки тоді, коли йому це вигідно, - і тут виявляється, що він майже не бере грошей з бідняків. Не знаю, Ваша Величносте. Він дуже непростий чарівник. І дуже заплутаний.
- У мене склалося враження, - сказав король, - що Хаул - безпринципний слизький тип із добре підвішеним язиком і світлою головою. Ви згодні?
- Як ви це точно підмітили! - Софі раптом відчула абсолютно щире захоплення. - Ви ще тільки забули сказати, який він пустий і легковажний...
Вона з підозрою глянула на короля понад ярдами килима. Щось він несподівано легко згодився допомогти їй очорнювати ім’я Хаула.
Король посміхався. Це була трохи невпевнена посмішка, яка личила радше тій людині, якою він був, аніж тому королю, яким він мав би бути.
- Дякую, пані Пендрагон, - сказав король. - Ваша відвертість зняла з моєї душі важкий тягар. Чарівник надто легко погодився вирушити на пошуки мого брата, тож я вже було вирішив, що помилився і звернувся не до того, до кого мав би звернутися. Я боявся, що він може виявитися або з тих, хто не може встояти перед можливістю похизуватися, або з тих, хто готовий на все заради грошей. Але ви переконали мене, що Хаул - саме той, хто мені потрібен.
- Прокляття! - вигукнула Софі. - Він же послав мене сюди пояснити, що все зовсім навпаки!
- От ви і пояснили, - король підштовхнув свої крісло на дюйм ближче до Софі. - А тепер дозвольте мені бути настільки ж відвертим, - вів далі він. - Пані Пендрагон, мені конче необхідно повернути брата. І не тільки тому, що я люблю його і шкодую з приводу тої нашої сварки. І річ навіть не в тому, що деякі люди пошепки натякають, начебто я сам його позбувся, - хоч для кожного, хто нас бодай трохи знає, це було б цілковитою нісенітницею. Ні, пані Пендрагон. Річ у тому, що мій брат Джастін - блискучий полководець, а оскільки Верхня Норландія і Чужокрайнія ось-ось оголосять нам війну, мені без нього не обійтися. Розумієте, Відьма ж і мені погрожувала. А оскільки всі джерела одностайні в тому, що Джастін вирушив саме на Пустирища, я впевнений: Відьмі йшлося про те, щоб залишити мене без Джастіна саме тоді, коли він мені найбільше потрібний. Гадаю, чарівника Салімана вона захопила суто як приманку для Джастіна. Отже, якщо я хочу повернути брата, мені потрібний дуже розумний і не надто перебірливий у засобах маг.
- Хаул просто втече, - попередила короля Софі.
- Ні, - заперечив король. - Не думаю. Мене в цьому переконує якраз те, що він прислав вас сюди. Адже цим він дає мені зрозуміти: він настільки боягузливий, що навіть моя думка про нього його не турбує. Пані Пендрагон, хіба це не так?
Софі кивнула. Якби ж то вона пам’ятала всі Хаулові витончені умовиводи! Хоч сама вона їх не розуміла, король би, мабуть, зрозумів.
- Це вчинок далеко не пустої людини, - сказав король. - На таке може зважитися тільки той, для кого це крайній засіб, а значить, чарівник Хаул зробить усе, чого я від нього хочу, якщо я дам йому зрозуміти, що його крайній засіб не спрацював.
- Можливо, ви, Ваша Величносте... гм... схильні вбачати тонкі натяки там, де їх немає, - сказала Софі.
- Не думаю, - король знову посміхнувся, і тут раптом з його обличчя зник вираз неуважності, його риси стали жорсткішими. Він був упевнений, що правий. - Пані Пендрагон, передайте чарівнику Хаулу, що я призначаю його придворним магом, починаючи з цієї ж таки хвилини, і даю йому наш перший королівський наказ - розшукати принца Джастіна, живого чи мертвого, до кінця року. Можете йти. (...)
* * *
Розділ шістнадцятий,
у якому багато всілякого чаклунства
(...) Софі і Майкл кинулися в комору, схопили два оксамитні плащі й накинули їх на себе. Софі дістався той із них, котрий перетворював власника на рудого чолов’ягу, і тільки тепер вона зрозуміла, з чого сміявся Кальцифер, коли вона кілька днів тому була одягнула другий із двох плащів. Майкл перетворився на коня. Але цього разу часу на сміх вони не мали. Софі ривком розчинила двері й вискочила на вулицю, причому за нею побіг і людина-пес, який чомусь ставився до всього, що відбувалося, надзвичайно спокійно. Майкл вийшов слідом, стукаючи неіснуючими копитами, а тим часом Кальцифер у вогнищі ставав із блакитного білим.
На вулиці стовпилося дуже багато людей, і всі вони дивилися вгору. На такі дрібниці, як коні, які раптом невідомо чому виходять з будинку, ніхто не звертав уваги: роззявам було не до того.
Софі й Майкл також задерли голови - і побачили, що ген понад коминами клубочиться, звиваючись, величезна хмара. Вона була чорна і шалено крутилася. Крізь сутінь пробивалися білі спалахи, одначе ці незвичайні зблиски були зовсім не схожими на світло. І як тільки Софі та Майкл підійшли трохи ближче, згусток магії перетворився на темний імлистий клубок розлючених змій. Потім клубок розпався надвоє - причому розпався з таким виттям, що здавалося, ніби у бійці зійшлися два велетенські коти. Одна половина клубка, завиваючи, покотилася над дахами до моря, а друга з пронизливим вереском метнулася слідом за нею. Декотрі із роззяв поховалися по домівках. Софі з Майклом залишилися з тими найхоробрішими, які поспішили вниз, у порт. Скидалося на те, що мешканці міста, не змовляючись, усі разом вирішили, ніби найкраще поєдинок двох хмар можна буде розгледіти з пірсу. Софі теж спершу зашкутильгала туди, однак виявилося, що виходити з-за будиночка начальника порту позбавлено усякого сенсу.
За пірсом, досить далеко, над морем, нависали дві хмари - єдині хмари в ясному блакитному небі. Їх було чудово видно, і не менш чудово було видно їхню бурхливу бійку, схожу на несамовиту, шалену бурю, і від цього на морі здіймались гігантські білопінні хвилі. У цю бурю потрапив якийсь нещасний корабель. Його щогли хиталися під поривами вітру, а в борт нещадно вдаряли хвилі. Команда відчайдушно намагалася спустити вітрила, але щонайменш одне з них перетворилося на сірі подерті клапті.
- Невже не могли хоча б корабель залишити в спокої! - обурився хтось із глядачів.
Але в цю мить вітер і хвилі дістались нарешті до берега. Білопінний вал накотився і повністю накрив пірс, а відтак найхоробріші поспішили назад на набережну, де пришвартовані судна зі скреготом билися об причал. І раптом до людей долинули дивні, дзвінкі, високі верескливі голоси. Софі визирнула з-за стіни, зіщулившись від вітру, який шмагав її по обличчі, і побачила, що могутня кипуча магія зачепила не тільки море і те нещасливе судно. На пірс повилазило кільканадцять мокрих і слизьких на вигляд жінок із зеленувато-бурим волоссям, яке розвівалося на вітрі, вони кричали і простягали мокрі довгі руки до інших верескливих жінок, які погойдувалися на хвилях. У всіх них замість ніг були риб’ячі хвости.
- А бодай же їм! - зойкнула Софі. - Це ж русалки з прокляття!
Тепер залишилося збутися тільки двом небувалим речам, а тоді...
Софі уважніше придивилася до цих двох хмар. На лівій на колінах стояв Хаул - набагато більший і ближче, аніж сподівалася побачити Софі. Чарівник, як і раніше, був у чорному. Що характерно, він позиркував через плече на нестямних русалок. З його погляду зовсім не було видно, щоб він пам’ятав, що вони були частиною прокляття.
- Не забувайте про Відьму! - заволав кінь позаду Софі.
І цієї миті з’явилася Відьма. Вона стояла на правій хмарі, овіяна вогненним плащем, а могутні пориви вітру куйовдили її розкішні руді кучері. Відьма підняла руки, щоби прикликати ще більше магії. Та щойно Хаул повернувся і подивився на неї, її руки відразу ж повільно опустилися. Хмара, на якій стояв Хаул, спалахнула фонтаном рожевого полум’я. Гарячий вітер промчав над гаванню, з-під кам’яних плит пірса пішла пара.
- Усе гаразд! - видихнув кінь.
Зненацька Хаул з’явився на палубі корабля, який усе ще розгойдувався на хвилях і, здається, мало не тонув. Тепер чарівник став малюсінькою чорною фігуркою, яка вчепилася за грот-щоглу. Він зухвало махнув Відьмі рукою - мовляв, нехай знає, наскільки вона промахнулася. І тої ж таки миті його помітила Відьма. Хмара з Відьмою обернулася червоним птахом і спікірувала на корабель.
Корабель зник. Русалки проспівали тужливу ноту. Там, де хвилину тому був корабель, здіймалися хвилі. Але червоний птах розігнався так, що не встиг зупинитися. Він із оглушливим сплеском занурився у воду.
Натовп на набережній схвально зашумів.
- Я так і знав, що цей корабель несправжній! - сказав хтось за спиною в Софі.
- Ага, це була явна ілюзія, - авторитетно заявив кінь. - Надто вже він був маленький.
Немов на доказ того, що корабель і справді знаходився набагато ближче, ніж усім здавалося, хвилі від сплеску досягли пірса, перш ніж Майкл встиг договорити. Зелена гора води в двадцять футів заввишки плавно розлилася по пірсу, змивши з нього всіх верескливих русалок і розкидавши по всьому причалу більші та менші кораблі, а тоді закрутилась могутнім виром біля будиночка начальника порту. З боку коня висунулася рука і потягнула Софі далі до набережної. Засапана Софі, зашпортуючись у мокрому плащі, човгала просто по сірій воді. Поруч із нею біг людина-пес, теж мокрий по самі вуха.
* * *
Коментарі
Хаул зробив приємне для Софі - купив квіткову крамницю, у якій із задоволенням працювали всі мешканці замку: Софі, Майкл, Хаул і приблудний пес-людина.
Розділ вісімнадцятий,
у якому знову з’являються Опудало і міс Ангоріан
Наступного ранку вони знову відчинили квіткову крамницю. Як і передбачав Хаул, провадити цей бізнес виявилося надзвичайно просто. Кожного дня, рано вранці, якомога раніше, треба було всього-на-всього відчинити двері, повернувши ручку вниз фіолетовим, і вийти в зелений туман, який клубочився довкруги, нарізати квітів. Незабаром це стало цілком звичним. Софі брала ціпок та ножиці і шкутильгала уздовж кущів, розмовляючи із ціпком, намацуючи ним дорогу або пригинаючи галузки з найгарнішими трояндами. Майкл винайшов пристосування, яким страшенно пишався. Це були великі бляшані ночви з водою, які літали услід за ним. Людина-пес теж ходив разом із ними. Він розважався, гасаючи по мокрих галявинах і полюючи на метеликів і на малесеньких яскравих пташок, що живилися нектаром. Поки він отак гасав, Софі встигала нарізати цілі оберемки високих ірисів, лілій, жовтогарячих квітів з товстими м’ясистими пелюстками, блакитних гібіскусів, а Майкл навантажував свої ночви орхідеями, трояндами, зірчастими білими квітами і яскраво-червоними - тобто усім, що впадало йому в око. І Софі, і Майклові це надзвичайно подобалося.
Потім, ще до настання спеки, вони притягували весь цілоденний запас квітів у крамницю і розставляли їх у строкатій колекції глечиків і відерок, що їх Хаул познаходив по різних закутках десь у дворі. Посудинами слугували навіть семимильні чоботи. Мабуть, ніщо на світі, міркувала Софі, прилаштовуючи в чоботи пучки гладіолусів, ніщо на світі не могло би яскравіше засвідчити, наскільки Хаул охолов до Летті. Йому навіть стало цілком байдуже, чи візьме Софі семимильні чоботи, чи ні.
Поки Софі з Майклом рвали квіти, Хаул майже завжди встигав зникнути. І ручка тоді неминуче виявлялася повернута вниз чорним. З’являвся він зазвичай до сніданку - як і раніше, в чорному, з замріяним виразом обличчя. Котрий із костюмів ховався під чорним обличчям, чарівник Софі так і не сказав. «Я ношу жалобу за пані Пентстеммон», - повторював він. А якщо Майкл чи Софі запитували, чому він завжди зникає в один і той же час, так ще й у такий дивний спосіб, Хаул ображався і знизував плечима: «Хочете поспілкуватися з учителькою - обов’язково ловіть її до уроків». І на дві години зникав у ванній.
Тим часом Софі з Майклом одягалися в щось краще і відкривали крамницю. На гарному вбранні наполягав Хаул. Він вважав, що це привабить покупців. Софі у відповідь наполягла на тому, щоби і в неї, і в Майкла були фартухи. У перші дні після відкриття мешканці Маркет-Чіппінга просто розглядали вітрину, але всередину не заходили. Але тепер крамничка стала дуже популярною. Люди, яких Софі знала все своє життя, стали приходити і закуповувати квіти цілими оберемками. Ніхто не впізнавав Софі, і їй від цього ставало якось надзвичайно дивно. (...)
* * *
Коментарі
Нарешті до Софі прийшли усі її рідні - мачуха й сестри. Чари перевтілення майже зникли, Летті з Мартою знову стали самі собою. Виявилося, що Майкл закохався в Марту, а Персіваль - у Летті. Посеред свята з’явилася й міс Ангоріан, чим, як завжди, засмутила Софі, яка була впевнена в коханні Хаула до розумної й красивої вчительки. Але коли та раптово зникла, Софі відкинула усі ревнощі й почала діяти рішуче.
Розділ двадцять перший,
у якому при свідках укладається певний договір
(...) У квітковій крамниці Софі схопила з вітрини семимильні чоботи і вивалила гібіскуси й троянди просто на підлогу. Звісно ж, разом із водою. Вона відімкнула двері крамниці і витягла мокрі чоботи на запруджений людьми тротуар.
- Вибачте, - повторювала вона різномастим черевикам і хвостатим рукавам, що підверталися їй по дорозі. Вона глянула на сонце, не надто помітне на сірому хмарному небі. - Ану, ану... Південний схід... Туди... Вибачте, вибачте... - говорила Софі, звільняючи місце для чобіт у святковій юрмі. Вона поставила їх носаками в потрібний бік. Потім вона сунула в них ноги і зробила кілька кроків.
Вжих-вжих, вжих-вжих, вжих-вжих, вжих-вжих, вжих-вжих, вжих-вжих, вжих-вжих. Ходити у двох чоботях виявилося так само швидко і ще більш запаморочливо, ніж в одному. Між довгими подвійними кроками Софі встигала дещо помітити: особняк у далекому кінці долини, що білів між деревами, з каретою Фанні біля дверей; папороть на схилі пагорба; річечку, що збігала в зелену долину; ту саму річку, що збігала в набагато розлогішу долину; ту саму долину, але таку розлогу, що вона зливалася вдалині з небесною блакиттю і здавалася безкрайньою, а ген далеко височіли вежі, мабуть, кінгсберійські; рівнину, яка знову звужувалася ближче до гір; гору, яка так різко виросла під ногами Софі, що та аж спіткнулася, незважаючи на ціпок, і через це опинилася на самому краю глибокої ущелини, затягнутої блакитним туманом, з вершинами дерев глибоко внизу, і їй довелося зробити ще один крок, щоби туди не звалитися.
І Софі приземлилася на жовтий пухкий пісок. Вона встромила в нього ціпок і старанно роззирнулася. За її правим плечем на віддалі кількох миль виднілася біла імла, майже цілком закриваючи гори, через які Софі тільки що вжихнула. Під імлою була смужка темної зелені. Софі кивнула. Хоча на такій віддалі їй не було видно Мандрівного Замку, Софі була впевнена, що під білою імлою ховаються квіти. Вона зробила ще один обережний крок.
Вжих. Стало страшенно парко. Усюди лежав глинисто-жовтий пісок, розжарене повітря тремтіло. Навколо були безладно накидані валуни. З рослин тут подекуди траплялися лише понурі сірі кущі. Гори здіймалися на обрії, немов хмари.
- Якщо це Пустирища, - сказала Софі, стікаючи потом, - то можна лише поспівчувати Відьмі, що їй доводиться тут жити.
Вона зробила ще один крок. Вітер в обличчя нітрохи її не освіжив. Валуни і кущі залишилися такими ж, але пісок став сірішим, а гори, здавалося, втонули в небі. Софі вдивлялася в тремтяче сіре марево попереду, сподіваючись побачити що-небудь хоч трішки вище за валун. Вона зробила ще один крок.
Тепер стало зовсім як у печі. Одначе за чверть милі попереду височіла дивної форми вежа, що стояла на невеликому горбку посеред усіяної валунами рівнини. Ця неймовірна споруда була сплетена зі кручених башточок, які зливалися в одну велику, трохи скособочену, немов вузлуватий старечий палець. Софі вибралася з чобіт. Було занадто спекотно, щоб тягти такий вантаж, тому вона попленталася на розвідку із самим лише ціпком.
Судячи з вигляду, вежа була з жовтого піщанику Пустирищ. Спочатку Софі здалося, що це якийсь дивовижний мурашник. Однак, підійшовши ближче, вона побачила, що виглядає ця вежа так, немовби тисячі жовтих зернистих квіткових горщиків сплавилися у конус, звужений догори. Софі посміхнулася. Мандрівний Замок часто здавався їй надто схожим на внутрішній бік комина. Ця ж споруда і справді була купою керамічних коминів. Це могла бути робота тільки вогненного демона.
Коли Софі, задихаючись, подолала підйом, вона раптом чітко усвідомила, що це і є Відьмина фортеця! З чорноти внизу вийшли дві маленькі оранжеві фігурки і зупинилися, чекаючи на неї. Софі впізнала двох пажів Відьми. Софі ледве дихала і вся змокла, проте постаралася звернутися до них ввічливо, щоби показати, що їй з ними ділити нічого.
- Доброго дня, - промовила вона.
Пажі тільки похмуро глянули на неї. Один із них поклонився і простягнув руку, показуючи на темний кривобокий прохід між вигнутими колонами коминів. Софі знизала плечима і подалася за ним усередину. Другий паж пішов за нею. Само собою, вхід зникнув одразу ж, як тільки вона крізь нього пройшла. Софі знову знизала плечима. З цим можна буде розібратися, коли настане час вертатися.
Вона поправила мереживну шаль, розправила запацькані спідниці і пішла вперед. Відчуття було десь таким, як тоді, коли вийти за двері замку, повернувши ручку вниз чорним, - якусь мить немає зовсім нічого, а тоді з’являється тьмяне світло.
Світло походило із зеленувато-жовтого полум’я, що палало і мерехтіло навкруги, але якось затьмарено, зовсім не даючи тепла і лише трішечки зблискуючи. Софі ніяк не вдавалося роздивитися його: полум’я весь час утікало від її погляду кудись убік. Ну та чого ще було чекати від чаклунства!
Софі знову знизала плечима і пішла за пажем поміж тонкими колонами - настільки ж коминоподібними, що й решта споруди.
Нарешті пажі привели її у щось на кшталт центральної печери. А може, це був просто проміжок між колонами. На той час Софі вже остаточно заплуталася. Фортеця здавалася їй величезною, хоча вона підозрювала, що все це просто омана, як і Мандрівний Замок. Відьма стояла тут і чекала на неї. Знов-таки, важко було сказати, звідки Софі це знає, - якщо не рахувати того, що це не міг бути ніхто інший. Тепер Відьма здавалася неймовірно високою і худою, а волосся в неї стало світлим і лежало на кістлявому плечі, заплетене в тоненьку кіску. На Відьмі була біла сукня. Коли Софі пішла на неї, вимахуючи ціпком, Відьма позадкувала.
- Не смійте мені погрожувати! - вигукнула вона стомленим слабким голосом.
- Віддайте мені міс Ангоріан, і тоді ніхто вам не погрожуватиме, - відповіла Софі. - Я заберу її і піду.
Відьма відступила далі, розмахуючи обома руками. А пажі розпливлися в липкі оранжеві пухирі, які піднялися в повітря і полетіли до Софі.
- Гидота! Забирайтеся геть! - закричала Софі, відбиваючись від них ціпком. На оранжеві пухирі її ціпок ніяк не подіяв. Вони ухилилися від нього, злилися докупи і майнули над головою Софі. Вона вже було вирішила, що позбулася їх, як раптом виявила, що вони приклеїли її до коминової колони. Оранжеве липке паскудство обплело їй ноги, коли вона спробувала поворухнутися, і боляче смикало за волосся.
- Краще вже зелений слиз! - вигукнула Софі. - Сподіваюся, це не справжні хлопчики.
- Всього лише еманація, - пояснила Відьма.
- Відпустіть, - сказала Софі.
- Ні, - просто сказала Відьма. Вона відвернулася і, здавалося, втратила будь-який інтерес до Софі.
Софі стала боятися, що, як завжди, знову все напсувала. Липка гидота ставала все більш міцною й еластичною з кожною секундою. Як тільки Софі намагалася ворухнутися, її знову притягувало назад до коминястої колони.
- Де міс Ангоріан? - запитала вона.
- Ви її знайдете, - відповіла Відьма. - Але почекаємо, поки прийде Хаул.
- Він не прийде, - заперечила Софі. - У нього вистачить розуму не прийти. І ваше прокляття так і не спрацювало.
- Ще спрацює, - злегка посміхнулася Відьма. - Ви ж піддалися нашій омані і прийшли сюди. Доведеться Хаулу хоч раз вчинити по-чесному. - Вона знову змахнула рукою, цього разу в бік тьмяного полум’я, і з-поміж двох колон викотилося щось на кшталт трону і зупинилося перед Відьмою. У ньому сидів чоловік у зеленому мундирі та в блискучих високих чоботях. Софі спочатку вирішила, що він спить, звісивши голову набік, так що її не видно. Але Відьма знову змахнула рукою. Чоловік випростався. Голови в нього не було зовсім. Софі зрозуміла, що дивиться на те, що лишилося від принца Джастіна.
- Якби я була Фанні, - зауважила Софі, - я би пригрозила, що знепритомнію. Негайно поверніть йому голову! Він же виглядає просто жахливо!
- Я позбулася обох голів ще місяць тому, - сказала Відьма. - Череп чарівника Салімана я продала разом із його гітарою. Голова принца Джастіна валандається десь разом з іншими непотрібними частинами. Це тіло - досконале поєднання принца Джастіна і чарівника Салімана. Воно чекає лише на голову Хаула, щоби перетворитися на довершену людську істоту. Коли в нас буде голова Хаула, Інгарія отримає нового короля, а я стану його королевою і буду правити.
- Та ви геть з глузду з’їхали! - обурилася Софі. - Ви не маєте права робити з людей складанки! Та й не думаю, що Хаулова голова зможе вам якось придатися. Вже вона якось знайде спосіб вислизнути.
- Хаул зробить усе, що ми скажемо, - з хитрою загадковою усмішкою сказала Відьма. - Ми підпорядкуємо собі його вогненного демона.
Софі зрозуміла, що справді налякалася. Тепер вона була впевнена, що таки точно знову все напсувала.
- Де міс Ангоріан? - запитала вона, вимахуючи ціпком.
Відьмі не сподобалося, що Софі вимахує ціпком. Вона відступила. (...)
Софі побачила, як у пролам устрибнула ще одна постать. Цього разу постать мала чорні розвіяні рукави. Це був Хаул. Софі чітко бачила його силует: чарівник стояв, склавши руки на грудях, і спостерігав за битвою. Якусь мить здавалося, що він збирається дозволити Відьмі й Опудалу самим з’ясувати стосунки. Але тут зметнулися довгі рукави - Хаул здійняв руки. Перекриваючи крики й удари, Хаул прокричав одне довге незрозуміле слово - і пролунав протяжний гуркіт грому. Опудало і Відьма здригнулися. Між колонами коминів зазвучали громові розкати, відбиваючись луною, і кожне відлуння забирало із собою часточку магічної хмари. Вона зникала в шурхотах і відлітала в темних вихорах. А коли від хмари залишився лише найтонший білий серпанок, висока фігура з кіскою захиталася. Здавалося, що Відьма розчиняється у тумані, вона ставала дедалі білішою і тоншою. Врешті-решт серпанок розсіявся, і тоді Відьма з легким стукотом обсипалася на підлогу. Коли стихла безліч слабких відлунь, Хаул з Опудалом замислено дивилися один на одного поверх купи кісток.
«Чудово!» - подумала Софі.
Ціпком вона відчистила з ніг оранжеву гидоту і пішла до безголової фігури на троні. Фігура діяла їй на нерви.
- Ні, друже, - сказав Хаул Опудалу, яке стрибнуло прямо в купу кісток і стало порпатися в них ногою. - Ні, її серця ти тут не знайдеш. Воно - в її вогненного демона. Думаю, він уже давно її подолав. Як же це все-таки сумно.
Софі тим часом зняла шаль і акуратно закутала нею безголові плечі принца Джастіна.
Хаул зауважив:
- Здається, решта того, за чим ти шукав, тут.
І покрокував до трону, а Опудало поскакало поруч.
- Наскільки це мені знайомо! - кинув чарівник Софі. - Я зі шкіри пнуся, щоби добратися сюди, а ви тут собі мирно прибираєте!
Софі підняла на нього очі.
Як вона і боялася, у контрастному світлі, що лилося крізь пролам у стіні, стало видно, що Хаулові не захотілось ні поголитися, ні навіть зачесатися. Його очі все ще були червоні, а чорні рукави подерлися в кількох місцях. При такому освітленні Хаул мало чим відрізнявся від Опудала. «Ой, лихо! - подумала Софі. - Напевно, він дуже любить міс Ангоріан».
- Я прийшла сюди за міс Ангоріан, - пояснила вона.
- А я сподівався, що коли влаштую візит до вас усієї вашої родини, то це вас зупинить! - скривився Хаул. - Але де там!
Тут Опудало стрибнуло просто перед Софі.
- Мене послав чарівник Саліман, - повідомило воно невиразним голосом. - Я стерегло його кущі на Пустирищах, коли його схопила Відьма. Він вселив у мене всю свою магію, яку лише зміг, і наказав мені прийти йому на порятунок. Але на той час Відьма вже розтерзала його на частини, які сховала в різних місцях. Мені було дуже важко. Якби ви своїми словами знову не вдихнули в мене життя, я б нічого не зміг зробити.
У такий спосіб Опудало відповіло на запитання, які йому задавала Софі, перш ніж вони обоє кинулися сюди.
- Отже, коли принц Джастін замовляв чари пошуку, вони вказували на тебе, - сказала Софі. - Але чому?
- На мене або на череп, - озвалось Опудало. - Між нами кажучи, ми найкращі його частини.
- А Персіваль зроблений з чарівника Салімана і принца Джастіна? - уточнила Софі - і подумала, що Летті це навряд чи втішить.
Опудало знову кивнуло зморшкуватою головою-ріпою.
- Обидві частини сказали мені, що Відьма вже розлучилася зі своїм вогненним демоном і що саму Відьму мені вдасться перемогти, - сказало воно. - Дякую вам за те, що ви дозволили мені скакати вдесятеро швидше.
Хаул знаком підкликав його.
- Перенеси це тіло в замок, - звелів він. - Там я з вами розберуся. Нам із Софі треба повернутися, поки вогненний демон не зумів прорвати мою оборону.
Він обхопив Софі за кістляву талію.
- Ходімо. Де семимильні чоботи?
Софі вперлася:
- Але ж міс Ангоріан...
- Ви що, не розумієте? - сказав Хаул, тягнучи її до проламу. - Міс Ангоріан - це і є вогненний демон! Якщо він проникне в Мандрівний Замок, Кальцифер його впіймає - і я теж!
- Я так і знала, що все зіпсую! - зойкнула Софі, сховавши обличчя в руках. - Він був у нас уже двічі. Але вона... він пішов!
- О небо! - завив Хаул. - Він чого-небудь торкався?
- Гітари, - згадала Софі.
- Тоді він ще там, - сказав Хаул. - Ходімо!
Він потяг Софі до розбитої стіни.
- Скачи за нами обережно, - крикнув він Опудалу через плече. - Мені доведеться здійняти вітер! У нас нема часу шукати чоботи, - сказав він Софі, пробираючись разом із нею на жарке сонце через зазубрений край проламу. - Просто біжіть. І не переставайте бігти, інакше я вас не допхаю.
Допомагаючи собі ціпком, Софі так-сяк вдалося розігнатися до якогось шкутильгавого бігу, спотикаючись між каменями. Хаул біг біля неї і раз у раз її підштовхував. Здійнявся вітер, спочатку зі свистом, потім з ревом, жаркий і колючий, і сірий пісок закружляв навколо них у потужному смерчі, б’ючись у коминоподібну фортецю. Тепер Хаул і Софі вже не бігли, а летіли гігантськими плавними кроками понад землею. Внизу проносився кам’янистий ґрунт. Навколо бушували пил і пісок, здіймалися високо над головою і відлітали назад. Це було страшенно шумно і нітрохи не приємно, але Пустирища швидко зникали за спиною.
- Кальцифер не винен! - закричала Софі. - Я попросила його не говорити!
- Він би однаково не сказав! - закричав у відповідь Хаул. - Так я і знав, що він ніколи не видасть іншого вогненного демона! Кальцифер завжди був моїм вразливим місцем!
- А я думала - Уельс! - закричала Софі.
- Ні! Я навмисне лишив відкритим вхід в Уельс! - проревів Хаул. - Я знав, що як тільки вона захоче там щось напакостити - я так розлючуся, що зумію дати їй відсіч! Я мусив зробити це, розумієте? Це була єдина можливість знайти принца Джастіна - використати прокляття, яке вона наклала на мене, щоби підібратися ближче до неї самої!
- То ви і справді збиралися рятувати принца Джастіна?! - вигукнула Софі. - А навіщо тоді ви прикидалися, ніби хочете від цього відкрутитися? Щоб обдурити Відьму?
- Нічого подібного! - загримів Хаул. - Просто я боягуз! І щоб наважитися на таку страшну річ, я мусив переконати самого себе, що нізащо не буду цього робити!
«Ой-ой! - вжахнулася Софі. - Він же говорить зі мною чесно і по добрій волі! І вітер нас підганяє! Збулася остання частина прокляття!»
Розжарений пісок шмагонув її по спині, а Хаул боляче вчепився їй у бік.
- Не зупиняйтеся! - гаркнув Хаул. - На такій швидкості ви розіб’єтеся!
Софі відсапнула і знову змусила ноги працювати. Тепер їй було прекрасно видно гори і зелену смужку під ними - квітучі кущі. Хоча перед очима далі вирував жовтий пісок, гори росли на очах, а зелена смуга мчалася назустріч, поки не стала висотою з огорожу.
- У мене всі місця вразливі! - крикнув Хаул. - Я розраховував, що Саліман живий! А коли вийшло так, що від нього залишився лише Персіваль, я так злякався, що пішов і напився! І тут з’являєтеся ви - і починаєте грати на руку Відьмі!
- Я найстарша! - верещала Софі. - Я невдаха!
- Дурниця! - крикнув Хаул. - Ви просто весь час про це думаєте! (...)
Вони влетіли на туманний берег і сповільнили біг. Кущі обабіч стежки пружинили і ляскали їх гілками, вкидаючи у вихор за їхніми спинами зелені листки, пелюстки і пташок. Стежкою між живоплотами назустріч Хаулові і Софі повільно плив Мандрівний Замок, а дим з його веж зносило вітром. Хаул ледве встиг сповільнити біг - якраз настільки, щоби різко відчинити двері і ввалитися всередину, тягнучи за собою Софі...
Хаул відпустив Софі і кинувся до гітари.
Не встиг він її торкнутися, як вона вибухнула, протяжно і мелодійно бренькнувши. Кінці струн ляснули у повітрі. На Хаула посипався дощ друзок. Йому довелося сахнутися, прикривши обличчя роздертим рукавом.
І тут біля вогнища раптом виникла міс Ангоріан. Вона стояла і посміхалася. Хаул мав рацію. Весь цей час вона була в гітарі, очікуючи слушного моменту.
- Твоя Відьма загинула, - сказав їй Хаул.
- Ах, яке горе! - безтурботно відповіла міс Ангоріан. - Тепер я зможу зробити собі іншу людину, кращу. Прокляття збулося. Тепер я можу прибрати до рук твоє серце.
Вона нагнулася і висмикнула Кальцифера з вогнища. Кальцифер з переляканим виглядом сіпався над її затиснутим кулаком.
- Не рухатися, - попередила вона.
Ніхто не наважувався навіть ворухнутися. Найсумирніше з усіх стояв Хаул.
- Допоможіть, - слабким голосом пискнув Кальцифер.
- Тобі ніхто не допоможе, - сказала міс Ангоріан. - А от ти допоможеш мені заволодіти моєю новою людиною. Дивися-но. Мені досить лише трішки міцніше натиснути... - і вона так стисла кулак із Кальцифером, що кісточки стали блідо-жовті.
Хаул і Кальцифер разом скрикнули. Кальцифер забився в агонії. Лице Хаула посиніло, він непритомний звалився на підлогу, немов зрубане дерево, і став зовсім такий, як Персіваль.
Софі здалося, що він не дихає.
Міс Ангоріан була приголомшена. Вона вирячилася на Хаула.
- Прикидається, - припустила вона.
- Ні! - верескнув Кальцифер, скорчившись у тремтячу спіраль. - У нього насправді дуже м’яке серце! Відпусти!
Софі повільно й обережно підняла ціпок. Цього разу вона встигла обміркувати свої дії.
- Ціпок, - стиха мовила вона. - Бий міс Ангоріан, але більше нікого не зачепи.
І вона змахнула ціпком і з усієї сили хряснула ним по кулаку міс Ангоріан.
Міс Ангоріан пронизливо зашипіла, наче сире поліно в багатті, й випустила Кальцифера. Бідолаха Кальцифер безпомічно покотився по підлозі, розсипаючи навсібіч на плитку язики полум’я і хрипко ревучи від жаху. Міс Ангоріан підняла ногу, щоб затоптати його. Софі довелося відпустити ціпок і нагнутися рятувати Кальцифера. І тут, на її превеликий подив, ціпок знову вдарив міс Ангоріан, а тоді - знову і знову. «Авжеж!» - подумала Софі. Вона ж сама своїми словами вдихнула в цей ціпок життя. Їй про це сказала пані Пентстеммон.
Міс Ангоріан сичала і хиталася. Софі випросталася з Кальцифером у руках і побачила, що ціпок щосили молотить міс Ангоріан і аж димиться від її жару. Кальцифер, навпаки, дещо похолов. Від страху він став молочно-блакитний. Софі відчула, як у її пальцях слабенько б’ється темна грудка Хаулового серця. «То серце Хаула - у мене в руках! - збагнула вона. - Він віддав його Кальциферові за умовами угоди, щоби Кальцифер міг лишитися жити. Мабуть, йому справді стало шкода Кальцифера, але однаково - що за дурість!»
Тут з дверей, що вели від сходів, вибігли Фанні і пані Ферфакс з мітлами напереваги. Побачивши їх, міс Ангоріан, мабуть, зрозуміла, що програла. Вона кинулася до дверей, а ціпок Софі літав над нею і лупцював, лупцював...
- Затримайте її! - закричала Софі. - Не випускайте її звідси! Перекрийте всі двері!
Усі кинулися виконувати накази. Пані Ферфакс перегородила двері до комори, грізно піднявши мітлу. Фанні стала на сходах. Летті стрибнула до дверей у двір, а Марта кинулася до дверей, що вели до ванної. Майкл кинувся до дверей Мандрівного Замку. Але тут з ліжка зіскочив Персіваль - і теж помчав до дверей. Він страшенно зблід і спав з на лиця, очі в нього були заплющені, але біг він навіть швидше за Майкла. Персіваль першим підбіг до дверей - і відчинив їх.
Оскільки Кальцифер зробився зовсім безпомічний, Мандрівний Замок зупинився. Міс Ангоріан побачила застиглі в імлі кущі і метнулася до дверей з нелюдською швидкістю. Але не встигла вона добратися до порога, як у дверях з’явилося Опудало, що несло на плечах безголового принца Джастіна, ще й досі закутаного в мереживну шаль Софі. Опудало розкинуло дерев’яні руки впоперек дверей, перегородивши шлях. Міс Ангоріан сахнулася від нього.
Ціпок, який лупцював її, загорівся. Його металевий наконечник розжарився. Софі зрозуміла, що ціпкові залишилося ще зовсім не довго. На щастя, міс Ангоріан ціпок докучив настільки, що вона схопила Майкла і заслонилася ним. Ціпкові було наказано не бити Майкла. Він зависнув у повітрі і спалахнув. Марта підбігла і спробувала відтягнути Майкла. Ціпкові довелося уникати і її. Софі, як завжди, все зробила неправильно. Довше зволікати було не можна.
- Кальцифере, - сказала Софі, - мені доведеться розірвати твою угоду. Ти від цього помреш, так?
- Якби його розірвав хтось інший, то я помер би, - хрипко відповів Кальцифер. - Ось чому я попросив про цю послугу саме тебе. Ти вмієш вселяти життя словами. Поглянь-но, що ти зробила з Опудалом і черепом.
- Тоді живи ще тисячу років! - вигукнула Софі, й водночас із усієї сили побажала, щоби так і сталося, на випадок, якщо слів виявиться не досить. Це її сильно непокоїло.
Вона взяла Кальцифера й обережно зняла його з темної грудки, наче висохлу бруньку зі стебла.
Кальцифер вивернувся з її пальців і блакитною сльозинкою злетів над її плечем.
- Як мені легко! - здивувався він. Тут його осінило, що сталося. - Я вільний! - гукнув Кальцифер, вихором метнувся в комин і зник.
- Я вільний! - почула Софі згори стихаючий голос Кальцифера, який вилетів з комина над капелюшною крамницею.
Софі повернулася до Хаула з ледь живою чорною грудкою в руках. Хоч вона і поспішала, проте почувала себе непевно. Усе треба було зробити як слід, а звідки вона могла знати, як саме треба?
- Ну добре, почали, - вимовила вона. Ставши на коліна біля Хаула, вона обережно поклала чорну грудку йому на груди, зліва, там, де вона сама відчувала біль, коли її непокоїло серце, і легенько підштовхнула.
- Лізь усередину, - звеліла вона. - Лізь усередину і працюй!
Вона тиснула і тиснула. Серце почало занурюватися в груди - і битися, все сильніше і сильніше. Софі намагалася не звертати уваги на полум’я і човгання ногами біля дверей і далі міцно невпинно тиснула. Їй заважало волосся. Воно падало їй на очі рівними рудуватими пасмами, але Софі намагалася і на це не звертати уваги. Вона тиснула.
Серце ввійшло в груди Хаула. Як тільки воно повністю зникло, чарівник здригнувся всім тілом. Він голосно застогнав і перекотився обличчям униз.
- О небо! - глухо поскаржився він. - Яке похмілля!
- Ні, ти просто вдарився головою об підлогу, - відповіла Софі.
Хаул насилу встав навкарачки.
- Мушу бігти, - повідомив він. - Треба рятувати цю дурепу Софі.
- Я тут! - вигукнула Софі, сіпаючи його за плече. - Але й міс Ангоріан теж тут! Вставай, зроби з нею що-небудь! Швидко!
Ціпок був уже майже весь охоплений полум’ям. Мартине волосся опалювалося. А міс Ангоріан саме сяйнула думка, що Опудало також можна підпалити. Вона ухилялася від ціпка з таким розрахунком, щоб наблизити його до порога.
«Як завжди, майнуло Софі в голові, - я не продумала всього до кінця!»
Хаулу вистачило одного погляду. Він поспішно піднявся, витягнув руку і вимовив фразу, слова якої потонули в гуркоті грому. Зі стелі посипалася штукатурка. Усе задрижало. Але ціпок зник, а Хаул ступнув назад, тримаючи в руці щось невелике, чорне і тверде. Це міг бути шматок золи, щоправда, точнісінько такої форми, як те, що Софі тільки що вклала Хаулові в груди. Міс Ангоріан засичала, немов залите водою багаття, і благально простягнула руки.
- Боюся, що ні, - промовив Хаул. - Ти мала достатньо багато часу. Я бачу, ти збиралася роздобути собі нове серце. Хотіла забрати моє, а Кальцифер нехай би помер, так?
Він поклав чорний предмет між долонями і стиснув їх. Старе серце Відьми розсипалося - ніби чорний пісок, і стало як сажа, як ніщо. І поки воно розсипалося, міс Ангоріан розпливалася. За мить біля дверей уже нікого не було.
Але сталося не тільки це. Тієї миті, коли зникла міс Ангоріан, не стало й Опудала. Якби Софі захотіла глянути, вона побачила би двох високих чоловіків, які стояли на порозі й усміхалися один одному. В одного було грубувате обличчя і руде волосся. Інший, у зеленому мундирі, мав лагідні риси, а на його плечі була накинута жіноча мереживна шаль.
Але Хаул вже повернувся до Софі.
- Сірий тобі не личить, - зауважив Хаул. - Я це відразу подумав, ще коли побачив тебе вперше.
- Кальцифер полетів, - сказала Софі. - Мені довелося розірвати вашу угоду.
Хаул, здавалося, засмутився, проте сказав:
- Ми обоє цього хотіли. Жоден із нас не бажав закінчити так, як Відьма і міс Ангоріан. А колір твого волосся - його називають рудим?
- Червоне золото, - відповіла Софі.
Наскільки вона бачила, Хаул не надто змінився, повернувши собі серце, тільки-от, мабуть, очі стали більш насиченого кольору - більше схожі на живі очі і менше - на скляні кульки.
- І він натуральний, - додала вона. - Не те що в декого.
- Ніколи не розумів, чому люди так ганяються за тією натуральністю, - сказав Хаул, і Софі зрозуміла, що він ніскілечки не змінився.(...)
Софі та Хаул трималися за руки й усміхалися й усміхалися, не в змозі зупинитися.
- Агов! Я ж до вас звертаюся! - крикнув Майкл. - Кальцифер повернувся!
Ці слова нарешті привернули увагу і Хаула, і Софі. Вони подивилися у вогнище, де серед полін і справді зблискувало знайоме блакитне обличчя.
- Ти не мусив цього робити, - сказав Хаул.
- А чому б і ні, раз я коли завгодно можу взяти і піти, - відповів Кальцифер. - До того ж у Маркет-Чіппінгу дощ.
(Переклад Андрія Поритка)
Осмислюємо прочитане
- 1. Розкрийте особливості чарівного світу в романі Д. В. Джонс «Мандрівний Замок Хаула».
- 2. Які сучасні проблеми порушуються у творі?
- 3. Розкажіть про випробування, які випали на долю Софі. Що допомогло дівчині їх подолати?
- 4. Які внутрішні зміни відбулися в характері героїні?
- 5. Поясніть, чому Кальцифер сказав про Софі, що вона вміє «вселяти життя словами».
- 6. Які моральні риси втілено в образі Хаула?
- 7. Доведіть, що Уельс, який знаходився за дверима Замку з чорною позначкою, - це сучасний для нас світ і далеке майбутнє для Софі і Майкла.
- 8. Чи є у творі Д. В. Джонс елементи фентезі? Доведіть свою думку.
- 9. Із якими творами сучасної літератури можна, на ваш погляд, порівняти роман «Мандрівний Замок Хаула»?
- 10. Уявіть, що ви опинилися в Мандрівному Замку Хаула. Придумайте розділ про власні пригоди в ньому.
Книжка - помічник і порадник
Джонс Діана Вінн. Мандрівний Замок Хаула / Переклад Андрія Поритка. - Львів, 2008.5
