Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. 7 клас. Ніколенко

Олександр Грін

(1880-1932)

Штрихи до портрета письменника

Олександр Степанович Гріневський (це справжнє ім’я письменника) народився 11 серпня 1880 року в російському місті Вятка. Він змалку мріяв про море і захопливі пригоди, але життя виявилося значно суворішим до письменника. Він працював землекопом, рибалкою, вантажником, плотогоном, золотошукачем. Доля кидала його то на військову службу, то у вирій політичної боротьби, то в далекі мандри.

Його перші оповідання й повісті одразу привернули увагу читачів. Він не згадував про жахливі події війни, революції, голод, розруху, навпаки - у його творах було багато світла, добра й любові. Письменник утілив у своїх творах думку про пошуки ідеального світу, де живуть сильні й красиві герої, здатні боротися за свою мрію і знаходити рідних по духу людей. Це були повість-феєрія «Пурпурові вітрила» (1923), романи «Блискучий світ» (1923), «Золотий ланцюг» (1925), «Та, що біжить по хвилях» (1928). У них діють сильні й благородні герої. Головний герой повісті «Пурпурові вітрила» - Ґрей, зробив те, про що все життя мріяв сам письменник - став капітаном і подарував казку коханій Ассоль. Твір просякнутий світлою вірою в те, що людина може створити справжнє диво власними руками.

Зустріч із текстом

Пурпурові вітрила

І. Провість

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсоттонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.

А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка - нової речі в маленькій Лонгреновій домівці - стояла схвильована сусідка.

- Три місяці я ходила за нею, старий, - мовила вона, - поглянь на свою донечку.

Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

- Коли вмерла Мері? - запитав він.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи - коли б вони наразі були разом, утрьох - правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.

Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.

Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася.

- У нас удома порожнісінько хоч покотися, - кинула вона сусідці. - Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, - зауважила молодиця, - вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, - додала вона, - без такого нерозуменяти нудно.

Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки - майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів - одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» - на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.

Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена - іграшки - залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті - Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки. (...)

Одного дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, - човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Тим канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, - тоді-таки його просто кидали з кладок.

- Лонгрене! - закричав смертельно наляканий Меннерс. - Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

- Лонгрене! - волав Меннерс. - Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, - зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, - рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:

- Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою.

- Спи, мила, - мовив він, - до ранку ще далеко.

- Що ти робиш?

- Чорну іграшку я зробив, Ассоль, - спи! (...)

До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління». Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька:

- Скажи, чого нас не люблять?

- Е, Ассоль, - говорив Лонгрен, - хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні.

- Як це - вміти?

- А ось так!

Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення. (...)

Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, - міркувала Ассоль, - вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? - поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: - Я приплив...приплив... приплив я з Китаю». - «А що привіз?» - «Що привіз, про це не скажу». - «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта - далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», - подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: - «О, господи! Це ж треба таке...» - Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла. (...)

Зрештою перед нею був не хто інший, як Егль, - мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.

- Тепер віддай мені, - боязко озвалося дівча. - Ти вже погрався. А як ти її впіймав?

Егль підняв голову і випустив із рук яхту, - так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою.

- Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, - сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. - Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?

- Та уже ж моя, я бігла за нею вздовж усього струмка; думала, що вмру. Вона була тут?

- В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал - між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. - Він стукнув палицею. - Як тебе звуть, мацюпко?

- Ассоль, - сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль.

- Гаразд, - вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. - Власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів... аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти... Така, як є. Я, любонько, поет у душі - хоч сам ніколи і не віршував. (...)

- Не знаю, скільки пройде років, - тільки в Каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, Ассоль. Якось у ранці ген-ген, у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяюча махиня пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу, дивуючись і ойкаючи: і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики;чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. - «Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?» - спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. - «Добридень тобі, Ассоль! - скаже він. - Геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Там ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого запрагне твоя душа;житимемо з тобою ми так дружно й весело, що ти ніколи не знатимеш сліз і суму». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце й де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям.

- Це все мені? - тихо запитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче. - А що, коли він уже приплив... той корабель? - Не так швидко, - заперечив Егль, - спочатку, як я сказав, ти виростеш. Потім... Що казати? Це буде, і крапка. Що б ти тоді зробила?

- Я?

Вона глянула в кошик, але, певно, не знайшла там нічого, щоб б могло правити за істотну винагороду.

- Я б його любила, - кинула вона, і не надто твердо додала: - Якщо він не б’ється.

- Ні, не битиметься, - сказав чарівник, таємниче підморгнувши, - це точно, я тобі обіцяю. (...)

II. Ґрей

Якщо Цезареві¹ здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві у його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.

¹ Цезар Гай Юлій - давньоримський політичний діяч, полководець, письменник

Величезний будинок, у якому з’явився на світ Ґрей, був похмурий у середині й вражав своєю величчю зовні. До причілку тулилися квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів - сріблисто-блакитних, фіолетових й чорних з рожевою тінню - примхливо зміїлися на газоні разками намиста. Старі дерева парку дрімали в розсіяному напівсвітлі над осокою звивистого струмка. Огорожа замка, - це ж бо був справжнісінький замок, - складалася з кручених чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Угорі кожен стовп вивершувала пишна чавунна лілія; з нагоди усіляких урочистостей ці чаші наповнювалися олією і гнали геть нічну темряву, палаючи в довжелезному вогненному шерезі.

Батько й мати Ґрея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів того суспільства, стосовно якого могли говорити «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина - уявне продовження галереї - починалася з маленького Ґрея, приреченого згідно з відомим, заздалегідь складеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати лінію фамільного начертання. (...)

Тим-то Ґрей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один - здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям й кругляком.

Ґреєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виражені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду - просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур - у тьмі-тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, все - у прекрасній, вражаючій гармонії.

Трапилося це в бібліотеці. Зазвичай її високі двері з тьмяним склом угорі замикались, але засувка замка поганенько трималася в гнізді стулок; якщо натиснути рукою, двері відходили, напружувались і розчинялись. Коли дух дослідження змусив Ґрея добутися в бібліотеку, його вразило порошнисте світло, вся сила й особливість якого полягала в кольоровому візерунку верхньої частини шибок. Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода. Темні низки книжкових шаф подекуди притикалися до вікон, затуляючи їх наполовину, поміж шаф були проходи, завалені купами книг. Там - розкритий альбом із інші шафи, покриті безбарвно блискучими плямами. Величезний глобус, узятий у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі.

Обернувшись до виходу, Ґрей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки. Корабель злітав нагребені морського вала. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту. Корабель плив просто на глядача. Високо піднятий бушприт закривав основу Вона виражала все становище, навіть характер моменту. Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, чим вона займається, але мимоволі відчувалась крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав за вилоги його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривались у повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла - змах вала; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті і кричав - але що? Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував іти іншим галсом або, заглушаючи вітер, гукав боцмана? Не думки, але тіні цих думок виросли в душі Ґрея, поки він розглядав картину. Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду. Ґрей знав це. Але він не згасив уяву, а прислухався. Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало у провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку. Все це Ґрей чув усередині себе. Хлопець озирнувся: миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник.

Ґрей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко зрозуміти себе. У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море. Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу Орфея. (...)

Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.

За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину - розраховану для сьогодення й майбутнє - програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав уводу головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного - своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом. (...)

Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот² на двісті шістдесят тонн, і купив його Ґрей. Відтак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса.

² Галіот - вітрильне судно водо обсягом 200-300 т.

* * *

Корабель капітана Ґрея «Секрет» зупинився біля берегів Каперни. Ґрей разом з матросом Летикою поїхав рибалити. Біля багаття юнаки заночували.

ІІІ. Світання

Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину. З подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем - здавалося, геть під спиною Ґрея, - хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Він підвівся. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство.

Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. Ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою-тьмущою крихітних ротів, заважаючи Ґреєві йти поміж своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бьокліна. Можливо, за інших обставин Ґрей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.

Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, Ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» - але капітан не чув його.

Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, Ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить Ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився Йона на пащу свого умебльованого кита.

- А, це ти, Летико! - мовив Ґрей. - Поглянь на неї. Красуня, еге ж?

- Розкішне художнє полотно! - пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. - У розмислі обставин є щось привабливе. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.

- Тихіше, Летико. Тікаймо звідси.

Вони відступили у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів Каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину.

Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:

- Чи не видно тобі, Летико, як на твоє наметане око, де тут корчма?

- Далебі, он той дах, - зметикував Летика, - а проте, може, й не він.

- Що ж такого у цьому даху особливого?

- Сам не знаю, капітане. Голос серця, і все.

Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма Меннерса. (...)

Тільки-но Ґрей ступнув у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у Ґреєві справжнього капітана - гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, Меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.

Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей підкликав Меннерса. Він самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування Ґреєвого пальця.

- Ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, - спокійно заговорив Ґрей. - Мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русяву й невисоку, років сімнадцяти-двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Як її звуть?

Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав - єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться.

- Гм! - сказав він, зводячи очі на стелю. - Це, мабуть чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. Їй бракує однієї клепки в голові.

- Справді? - байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. - Як же це сталося?

- Коли так, то слухайте, будь ласка.

І Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною.

- Відтоді так її й звуть, - мовив Меннерс, - звуть її Корабельна Ассоль.

* * *

Коментарі

Лонгрен і Ассоль знову опинилися в скрутному становищі. Іграшки, які стільки років їх годували, ніхто не купував. І тому старий моряк вирішив знову вирушити в плавання.

IV. Напередодні

Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій зажурі й необхідністю перейматися хатніми клопотами; відтак, помивши посуд, вивчила рештки провізії у шафі. Вона не важила й не міряла, проте бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно видно; пакунки з кавою та чаєм майже порожні; олії нема, і єдине, що, з певною докукою на виняток, веселило око, був мішок картоплі. Потому вона вимила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що крайки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення.

За горіховою рамою, у світлій порожнечі віддзеркаленої кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешеву білу намітку з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова косинка. Напівдитяче, у світлій засмазі, обличчя було живе й виразне; гарні, трохи серйозні як на її вік, очі блимали з боязкою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло зворушити тонкою чистотою обрисів; кожен вигин, кожна випнутість цього обличчя, звісно, прийшлися б до речі силі-силенній жіночих облич, але їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний - оригінально гарний; на цьому ми зупинимося. Для всього іншого не знайшлося б слова іншого, ніж «зачарування».

Дівчина в люстрі мимоволі всміхнулася так само, як і Ассоль. В усмішці було доволі суму; помітивши це, вона стривожилася, наче дивилася на сторонню. Вона припала щокою до скла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій неясних, лагідних думок промайнув у ній; вона випросталася, засміялась і, сівши, заходилася шити.

Поки вона шиє, придивимося до неї пильніше - зазирнемо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила відбитий смисл іншого штибу. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням - безумовно людське, і - так само, як людське, - різне. Щось на зразок того, що (коли поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді - й це тривало не один день - вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі лучка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталось мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, йшла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти її влади й чару.

Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумно переходячи до дійсності, тепер, зсуваючи шлярку, дівчина пригадувала своє життя. Та м було чимало нудьги і простоти. Самотність удвох інколи важким каменем лежала їй на серці, та в ній утворилася вже та зморшка внутрішньої полохливості, та страдницька зморшка, з якою не додати й не отримати пожвавлення. З неї глузували, кажучи: «В неї тямки немає», «не при своєму розумі», - вона звикла й до цього болю; дівчина частенько зазнавала образи, після чого їй у грудях щеміло, немов од удару. Як жінку капернські чоловіки обходили її десятою дорогою, проте багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, - тільки іншою мовою. Капернці божествили кремезних, здоровецьких жінок із масною шкірою грубих литок і міцних рук; тут загравали до дівок, ляпаючи по спині долонею і штурхаючи, мов на базарі. Ти п цього почуття скидався на немудру простоту ревіння. (...)

Упоравшись з шитвом, Ассоль склала роботу на столику в кутку, роздяглася й лягла. Вогонь уже згас. Вона хутко завважила, що немає сонливості; свідомість була ясна, мов у розпалі дня, навіть пітьма здавалася штучною; тіло, як і свідомість, відчувалося денним, легким. Серце стукало зі швидкістю кишенькового годинника; воно калатало, ніби поміж подушкою й вухом. Ассоль дратувалася, борсаючись, то скидаючи ковдру, то закутуючись у неї з головою. Врешті їй пощастило викликати звичне уявлення, яке допомагало заснути: вона подумки жбурляла камінці у світлу воду, спостерігаючи, як розбігаються легесенькі кола. Сон мовби чекав на це; він прийшов, пошепотівся з Мері, яка стояла у зголов’ї, і, скоряючись її усмішці, сказав довкруж: «Тс-с-с-с». Ассоль відразу ж заснула. До неї прийшов улюблений сон: квітучі дерева, туга, чари, пісні й таємничі з’явища, з яких, прокинувшись, вона пригадувала тільки полиск синьої води, яка підступала від ніг до серця з холодом і захватом. Побачивши це все, вона ще на хвильку затрималася в неймовірному краю, потім прокинулася й сіла.

Сну не було, наче вона геть не засинала. Почуття новизни, радості й бажання щось зробити зігрівало її. Дівчина роззирнулася тим поглядом, яким оглядають нове приміщення. Просмикнувся світанок - не всією ясністю осяяння, а тим невиразним зусиллям, у якому можна розуміти оточення. Низ вікна був чорний; верх посвітлів. Знадвору, майже край рами, блищала вранішня зоря. Знаючи, що тепер не засне, Ассоль одягнулася, підійшла до вікна і, знявши гак, одвела раму. За вікном стояла уважна, чітка тиша; вона наче запала тільки зараз. У синіх сутінках мерехтіли кущі, трохи далі спали дерева; віяло задухою й землею.

Тримаючись за верх рами, дівчина дивилася й усміхалася. Раптом щось, на кшталт далекого поклику, сколихнуло її зсередини й і ззовні, й вона немовби прокинулася ще раз від явної дійсності до того, що явніше та безсумнівніше. Від тієї хвилини сповнене безмежної радості багатство свідомості не полишало її. Так, розуміючи, слухаємо ми мову людей, одначе, коли повторити сказане, збагнемо ще раз, із іншим, новим значенням. Те саме було і з нею.

Взявши стареньку і водночас завжди юну на її голові шовкову косинку, вона прихопила її рукою під горлом, замкнула двері й босоніж випорхнула на шлях. Хоча було порожньо і глухо, проте їй здавалося, що вона звучить, немов оркестр, що її можуть почути. Усе було їй любе, усе її тішило. Тепла курява лоскотала босі ноги; дихалося ясно й весело. У сутінковому просвітку неба темніли дахи й хмари; дрімали загорожі, шипшина, городи, сади й ніжно видимий шлях. У всьому помічався інший лад, ніж удень, - той самий, але в зниклій раніше відповідності. Усе спало з розплющеними очима, нишком розглядаючи дівчину, яка проходила мимо. (...)

То були великі старі дерева серед жимолості й ліщини, їхнє поникле гілля торкалося верхніх листків на кущах. У спокійно навислому великому листі каштанів стояли білосніжні китиці квітів, і дух їхній перемішувався з запахом роси і смоли. Стежина, встелена ребрами слизького коріння, то падала, то дерлася на схил. Ассоль почувалася як удома; віталася з деревами, як із людьми, себто стискаючи їхнє широке листя. Вона йшла, шепочучи то подумки, то словами: «Ось ти, ось другий ти. Як же багато вас, братики мої! Я йду, братики, поспішаю, пустіть мене! Я вас упізнаю всіх, усіх пам’ятаю. Пам’ятаю і шаную». «Братики» велично гладили її, чим могли, - листям, - і по-родинному рипіли у відповідь. Вона вибралася, закалявши ноги у землю, до урвища над морем і стала на краю нього, ледь зводячи дух од швидкої ходи. Глибока, непереможна віра, тріумфуючи, пінилась і шуміла в ній. Вона розкидала її поглядом за обрій, звідки легким шумом берегової хвилі поверталась вона назад, пишаючись чистотою лету. (...)

Із заростей виринув корабель; він виплив і зупинився якраз посеред заграви. З цієї далини він виднів ясно, мов хмаровиння. Розкидаючи веселощі, він палав, як вино, як троянда, кров, уста, червоний оксамит і червоногарячий вогонь. Корабель ішов просто до Ассоль. Крила піни тремтіли під могутнім тиском його кіля; випроставшись, дівчина притисла руки до грудей, та чудовна гра світла перейшла у жмурки: встало сонце, і яскрава повнота ранку зірвала полог з усього, що ще розкошувало, потягаючись на сонній землі.

Дівчина зітхнула й роздивилася довкола. Музика замовкла, проте Ассоль була ще в полоні її дзвінкого хору. Це враження потроху слабшало, потім стало спомином й урешті звичайнісінькою втомою. Вона лягла у траву, позіхнула і, блаженно заплющивши очі, заснула - по-справжньому міцним, як молодий горіх, сном, без клопотів і видінь.

Її збудила муха, що блудила по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона розпатлані коси, доки Ґреєва каблучка не нагадала про себе, проте, гадаючи, що це якесь стебельце, що застряло між пальцями, вона випростала їх. Що незручність нікуди не поділася, то вона нетерпляче піднесла руку до очей і випросталася, миттю схопившись із силою хлюпітливого водограю.

На її пальці сяяла промениста Ґреєва каблучка, мов на чужому, - своїм вона не могла визнати його цієї миті, не відчувала палець свій.

- Хто це пожартував? Хто пожартував? - стрімко зойкнула вона. - Хіба я сплю? Може, знайшла та забулася?

Схопивши лівою рукою праву, на якій була каблучка, з подивом роззиралася вона на всі боки, випитуючи поглядом у моря й зелених поростів; але ніхто не ворушився, ніхто не зачаївся в кущах, і в синьому, ген-ген осяяному морі не було жодної ознаки, і Ассоль закрасилася рум'янцем, а голоси серця сказали віще «Так». Не було пояснень тому, що сталося, проте без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, й уже близькою стала їй каблучка. Тремтячи всім тілом, зірвала вона її з пальця, тримаючи у жмені, наче воду, роздивилася, - всією душею, всім серцем, всім радінням і ясним забобоном юності, - потім, сховавши за нагрудник, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно виривалася усмішка, й, опустивши голову, помалу пішла зворотнім шляхом.

Отак, - випадково, як кажуть люди, що вміють читати й писати, - Ґрей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, сповненої неминучості.

V. Рихтування до бою

(...) Грей спустися до каюти, взяв гроші й, переїхавши бухту, з’явився в торгових кварталах Лісса. Тепер він діяв уже рішуче і спокійно, до дрібки знаючи все, що буде на чудовному шляху. Кожен порух - думка, дія - гріли його тонкою втіхою мистецької праці. Його план склався миттєво й об'ємно. Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму неймовірному сяйві

Грей побував у трьох крамницях, надаючи ваги вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовк базарних барв, покликаних задовольнити сяку-таку пиху; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Грей мав вигляд статечного анатома. Він терпляче розбирав сувої, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних відрізів, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Ґреєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий відблиск. Порпаючись у легкому спротиві шовку, розрізняв він барви: червона-бліда, рожева й рожева-темна; густе шумовиння вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: «чарівно», «прекрасно», «чудово», «довершено»; у складках чаїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня пурпурова барва довго не впадала в око капітанові. Що приносив крамар, було незле, та не викликало ясного і твердого «так». Нарешті одна барва звернула на себе безпорадну увагу покупця; Ґрей сів у крісло до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розкинувшись із люлькою в зубах, став споглядально непорушний.

Ця цілковито чиста, мов багряний ранковий струмінь, повна шляхетних веселощів і величності барва була саме тією гордою барвою, що її шукав Ґрей. В ній не було змішаних відтінків огню, пелюсток маку, гри фіолетових чи бузкових натяків; не було й сині, ні тіні, - нічого, що викликає сумнів. Вона жевріла, мов усмішка, звабою духовного відображення. Грей так замислився, що забув про господаря, який чекав за його спиною з напруженням наструнченого мисливського пса. Стомившись чекати, гендляр нагадав про себе тріском відірваного клаптя тканини.

- Зі зразками годі, - сказав Грей, підводячись, - цей шовк я беру.

- Весь шматок? - поштиво сумніваючись, спитав гендляр. Та Грей мовчки дивився йому в лоба, аж крамар дещо знахабнів. - Якщо так, то скільки метрів?

Ґрей кивнув, просячи заждати, й вирахував олівцем на папері потрібну кількість.

- Дві тисячі метрів. - він із сумнівом оглянув полиці. - Так, щонайбільше дві тисячі.

- Дві? - сказав господар, гарячкувато підскакуючи, мов підкинутий пружиною. - Тисячі? Метрів? Будь ласка, сідайте, капітане. Чи не бажаєте глянути, капітане, зразки нових тканин? Воля ваша. Ось сірники, ось духмяний тютюнець, будьте ласкаві. Дві тисячі... дві тисячі по... - він сказав ціну, яка стосувалася до справжньої так, як і клятьба до просто «так», одначе Ґрей був задоволений, позаяк нізащо не хотів торгуватися.

VII. Червоний «Секрет»

(...) - Тепер, - сказав Грей, - коли мої вітрила червоніють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, який угледів невелику булочку, я спробую налаштувати вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Зауважте - як на мене, ви ні дурний, ані впертий, ні; ви - зразковий моряк, а це чимало важить. Одначе ви, як більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе скло життя; вони гукають, але ви не чуєте. Я роблю те, що існує як старовинне уявлення про прекрасне - те, що не здійснюється і що, властиво, так само здійснюється і можливе, як прогулянка за місто. Невдовзі ви побачите дівчину, яка не може, не повинна інакше вийти заміж, хіба лише так, як я оце витіваю на ваших очах.

Він коротко передав морякові те, про що ми добре знаємо, скінчивши пояснення так:

- Ви бачите, як тісно сплітаються тут доля, воля і властивість характерів; я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, можливо, саме тому, що завдяки їй я збагнув одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне - отримати неоцінний п’ятак, то дати цей п’ятак найпростіше, проте коли душа таїть зерня полум’яної рослини - дива, зроби їй це диво, якщо тобі до снаги. Нова душа буде в нього й нова в тебе. Коли начальник тюрми сам випустить арештанта, коли мільйонер подарує підпискові віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей бодай раз притримає коняку заради іншого коня, якому не щастить, - тоді всі зрозуміють, як це приємно, як це невимовно чудесно. Втім, є дива не менші: усмішка, веселощі, прощення і... вчасно сказане путнє слово. Володіти цим - значить, володіти всім. Що ж до мене, то наш початок - мій і Ассоль - залишиться нам назавжди в пурпуровому відблиску вітрил, створених глибиною серця, яке знає, що таке любов. (...)

Певний час «Секрет» ішов порожнім морем, без берегів; ополудні відкрився далекий берег. Узявши підзорну трубу, Ґрей прикипів очами до неї і водночас до Каперни. Якби не низка покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою чимчикував зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і свійським. Уже двічі його без задньої думки здмухували на підвіконня, звідки він з'являвся знову довірливо і невимушено, наче хотів щось сказати. Цього разу йому пощастило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала ріжечок сторінки; тут він застиг на слові «дивись», і з сумнівом зупинився, чекаючи на черговий шквал, і справді ледве уникнув халепи, позаяк Ассоль уже вигукнула: «Знову жучок... от дурненький!» - й хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадково перевівши очі від одного даху на інший, виявила на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля із пурпуровими вітрилами.

Вона здригнулася, сахнулася, завмерла; потім хутко зірвалася, з карколомно падаючим серцем, спалахнувши нестримними слізьми натхненного зворушення. «Секрет» саме огинав невеличкий мис, тримаючись до берега кутом лівого борту; тиха музика лилася в блакить дня з білої палуби під огнем червоного шовку; музика ритмічних переливів, які не надто влучно передають усім відомі слова: «Налийте ж чари по вінця - наразі ми, друзі, п’ємо за любов...» У її простоті з нестримною радістю розгорталось і гримотіло хвилювання.

Не пам’ятаючи, як покинула домівку, Ассоль уже мчала до моря, підхоплена нездоланним вітром події; на першому розі вона зупинилася майже без сил; її ноги підломлювалися, дихання зривалося і гаснуло, свідомість трималася на волосинці. Не тямлячись од страху згубити волю, вона тупнула ногою й опам’яталася. Раз у раз то дах, то паркан ховали від неї червоні вітрила; тоді, побоюючись, чи не зникли вони, мов якесь видиво, вона квапилася минути болісну перепону і, знову вгледівши корабель, зупинялася, щоб з полегкістю звести дух.

Тим часом у Каперні творилася така колотнеча, коїлося таке хвилювання, такий загальний розгардіяш, які не поступляться ефекту славетних землетрусів. Ніколи ще великий корабель не приставав до цього берега; на щоглах були ті самі вітрила, ймення яких звучало мов знущання; тепер вони ясно і неспростовно палахкотіли з невинністю факту, що перекреслював усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, дітвора - всі навперейми гнали до берега, хто в чому; мешканці перегукувалися з двору в двір, наскакували одне на одного, кричали й падали; невзабарі біля води утворилась юрба, і в юрбу цю стрімко увігналась Ассоль.

Поки її не було, ім’я дівчини перелітало серед людей з нервовою й похмурою тривогою, з лютим переляком. Більше говорили чоловіки; здушено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки, проте варто було котрійсь із них заторохкотіти, як отрута била в голову. Тільки-но з’явилася Ассоль, як усі замовкли, всі зі страхом відсахнулися від неї, й вона лишилася сама серед пустки пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш червонястим, аніж її диво, безпомічно сягнувши руки за високим кораблем.

Від нього поплив човен, в якому було повно смаглявих веслярів; поміж ними стояв той, кого, як їй здалося тепер, вона знала, неясно пам’ятала з дитинства. Він дивився на неї з усмішкою, яка гріла і квапила. А проте, тисячі останніх кумедних страхів охопили Ассоль; до смерті боячись усього - помилки, непорозумінь, таємничої та шкідливої завади, - вона забігла по пояс у тепле коливання хвиль, гукаючи: «Я тут, я тут! Ось я!»

Тоді Циммер махнув лучком - і та сама мелодія шарпнула по нервах юрми, та цього разу повним, переможним хором. Від хвилювання, плину хмар і хвиль, полиску води й далини дівчина майже вже розрізняла, що то рухається: вона, корабель чи човен, - усе рухалося, кружляло і спадало. Цієї миті біля неї різко хлюпнуло весло; вона підвела голову. Ґрей нагнувся, дівочі руки вхопилися за його пояс. Ассоль замружилася; потім, хутко розплющивши очі, сміливо всміхнулася його осяйному обличчю й, захекавшись, мовила:

- Точнісінько такий.

- І ти теж, дитя моє! - виймаючи з води мокру перлину, мовив Ґрей. - Ось я прийшов. Чи впізнала ж ти мене?

Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно заплющеними очима. Щастя сиділо в ній, як пухнасте кошеня. Коли Ассоль наважилася розплющити очі, гойдання шлюпки, полиск хвиль, борт «Секрету», який наближався, потужно поводячи корпусом, - усе було сном, де світло й вода погойдувалися, кружляючи, немов гра сонячних зайчиків на стіні, яка виливає проміння. (...)

(Переклад Ігоря Андрущенка)

Осмислюємо прочитане

• 1. Які проблеми порушуються в повісті-феєрії?
• 2. Опишіть Ассоль, її портрет і внутрішній світ. Поясніть слова автора: «їй дано більше, аніж іншим, - тільки іншою мовою».
• 3. Чому автор, розповідаючи про життя головних героїв повісті, чергує розділи про Ассоль і Ґрея?
• 4. У яких епізодах зображується одна подія, але з погляду різних героїв?
• 5. Як розуміли кохання Ассоль і Ґрей? Чи різнилися їхні погляди?
• 6. Чому, на вашу думку, Ґрей вирішив саме так освідчитись у коханні дівчині?
• 7. Розкрийте зміст провідних символів твору - Каперни й пурпурових вітрил.
• 8. Порівняйте ставлення до кохання і світу героїв повісті Шолом-Алейхема «Пісня над піснями» (Шимека й Бузі) з почуттями Ассолі й Ґрея.
• 9. Запропонуйте власне продовження твору «Пурпурові вітрила».

Книжка - помічник і порадник

Грін О. Пурпурові вітрила. Та, що біжить по хвилях / Переклад Ігоря Андрущенка. - К., 2012.