Зарубіжна література. Повторне видання. 6 клас. Ніколенко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Міхаель-Андреас-Гельмут Енде

(1929-1995)

І я, і мої друзі — всі ми з дитинства знали цю книжку і з радістю стежили за пригодами Джима, Лукаса, Емми та інших персонажів.

Вони долають перешкоди завдяки винахідливості та справжній дружбі. А в кінці добро обов’язково перемагає!

Ганс-Вернер Хунеке

Одним із найпопулярніших письменників сучасної Німеччини є Міхаель-Андреас-Гельмут Енде. Книжку «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» знає кожен німець і німкеня. А іграшки, виготовлені за цією книжкою, є в кожній дитячій кімнаті.

Народився він 1929 р. в сім’ї художника Едгара Енде в мальовничій місцевості Гарміш (Німеччина). У дитячі роки жив у м. Мюнхені, де навчався в гімназії. Йому було трохи більше 10 років, коли почалася Друга світова війна. То були важкі часи для Німеччини. Потрапивши під владу фашизму, німецький народ був змушений воювати проти країн Європи. Після 1943 р. Німеччина почала зазнавати військових поразок, нерідко потрапляла під повітряні обстріли. Тому гімназію, де навчався Міхаель Енде, було евакуйовано. Однак за кілька тижнів до закінчення війни Міхаеля, як й інших німецьких підлітків, мали забрати до лав так званих «юних захисників Німеччини». Міхаель не хотів воювати на боці фашистів, тому переховувався.

Франц Тріпп. Обкладинка німецького видання твору «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

По закінченні війни Міхаель Енде продовжив навчання. 1948 р. закінчив Вальдорфську школу в м. Штутгарті, де поглиблено вивчав мистецтво. Навчався в Академії прикладних мистецтв у м. Мюнхені, де опановував акторське мистецтво і режисуру. Відтак працював актором, сценаристом, режисером у різних театрах, пізніше — кінокритиком на Баварському радіо.

У 1960 р. вийшла друком його перша книжка для дітей «Джим Ґудзик і машиніст Лукас», яка одразу полонила серця читачів. 1973 р. було опубліковано роман «Момо», а 1979 р. — роман «Нескінченна історія», які дуже люблять читати діти й підлітки в усьому світі. Невдовзі ви їх теж прочитаєте.

«Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (1960)

«Джим Ґудзик і машиніст Лукас» — весела й водночас мудра книжка. Вона про дружбу, яка допомагає долати зло у світі, про єдність, яка є шляхом до свободи, про взаємодопомогу, яка творить добро та змінює все довкола. У творі змальовано країну, яку Ігор Андрущенко у своєму перекладі назвав Недогадія.

Розташована вона на острові, де була гора з двома вершинами. Там живуть король Альфонс За Чверть Дванадцятий, пан Неталан, пані Штоцкер (її так називають, бо вона постійно запитує «Що це?»), а також машиніст Лукас, який працює на залізниці й дуже любить свою роботу. У нього був паротяг, а точніше — паротяжиха з ніжним ім’ям Емма. Раптом на острів прибула посилка із дивною адресою: «Пані Кутняк у хмарафон Старра вулиця 133 третій повелх». Мешканці Недогадії не змогли пояснити ні помилки в написі, ні появу хлопчика з темною шкірою, що був у поштовому відправленні. Недогадійці обурилися, що хтось так жорстоко поставився до дитини, і вирішили дбати про хлопчика. Пані Штоцкер стала йому мамою і взяла жити до себе додому. Хлопчика назвали Джимом Ґудзиком. У нього постійно рвалися штанці, і пані Штоцкер урешті-решт обметала йому латку, а з одного боку пришила великого ґудзика.

Франц Тріпп. Ілюстрації до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

Джим Ґудзик ріс кмітливим і розумним хлопчиком. Згодом у нього з’явився дорослий друг — машиніст Лукас. Вони скрізь були разом, незважаючи на різницю у віці. А ще з ними була паротяжиха Емма, яку вони обидва дуже любили й доглядали. Джим хотів стати машиністом, як Лукас, а також мріяв про власний паротяг.

presentation

Несподівано ці веселі й дружні герої зіткнулися з труднощами й випробуваннями. Джим Ґудзик і машиніст Лукас разом із Еммою мали вирушити в далеку мандрівку, де на них чекали різні несподіванки й небезпеки. Невдовзі вони потрапили до страшної країни Недоладії. Там розташоване Драконове місто, де жила зла дракониха пані Кутняк, яка тримала в неволі дітей різних народів. Її так називали, бо вона мала великий і страшний кутній зуб. Джим Ґудзик і машиніст Лукас разом із Еммою, як справжні герої, перемогли дракониху, звільнили дітей із полону й щасливо повернулися додому. А ще вони розгадали таємницю напису на поштовому відправленні. Як це сталося? Читайте!

Пісенька про Недогадію

У 1960-1970-ті рр. на німецькому телебаченні вийшов серіал за участю Ауґсбурзького лялькового театру. Особливо сподобалася глядачам весела пісенька «Острів із двома горами», яку з того часу співають у Німеччині діти й дорослі. За допомогою інтернету знайдіть і послухайте цю пісню. Які персонажі книжки беруть у ній участь?

Кадр із мультсеріалу «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». Ляльковий театр «Augsburger Puppenkiste» (режисер Манфред Єннінґ, Німеччина, 1976-1977)

Фільм про справжню дружбу

У 2018 р. в Німеччині було створено кінофільм «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель). У всьому світі полюбили його за яскравість пейзажів і щирість акторів. За допомогою інтернету перегляньте цю стрічку й назвіть місця, де відбуваються події казки. Як ви гадаєте, у яких регіонах світу їх знімали? З якими фантастичними та реальними персонажами зустрічаються головні герої?

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель, Німеччина, 2018)

Теорія літератури

Портрет (у літературному творі) — зображення (або опис) літературного персонажа чи групи персонажів. У портреті важливого значення набувають деталі зовнішності героя або героїні. Часто автори/авторки використовують психологічні акценти, які розкривають внутрішній світ персонажів, їхню глибинну сутність.

Джим Ґудзик і машиніст Лукас

(Уривки)

У країні Недогадії всі жили спокійно й весело. Мешканці любили маленький острів, ніколи не сварилися і займалися своїми справами. Коли Джим Ґудзик виріс, то почав допомагати машиністу Лукасу на залізниці. Але згодом на острові стало замало місця для всіх...

audiotext

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому приймається майже сумне рішення, на яке Джим не пристає

1. Кого з персонажів можна назвати справжнім другом?

2. Поясніть слова автора: «Джим почувався щасливим і нещасним заразом».

audiotext

(...) Роки спливали, і Джим Ґудзик вибився у напівпіддані. У якійсь іншій країні хлопець, певно, сидів би за шкільною партою і потроху вчився читати, писати й рахувати, та в Недогадії про школу і не чули. А коли немає школи, то кому спаде на думку, що саме час відправляти кудись хлопця, щоб той учився читати, писати й рахувати. Джим і сам не брав це собі до голови і день у день розкошував. Пані Штоцкер міряла малого щомісяця. Ставила його босоніж коло одвірка на маленькій кухні й дивилася, наскільки він виріс. А тоді проводила риску на одвірку — і щоразу та піднімалася бодай на дрібку вище.

Пані Штоцкер тішилася, що малий росте. А хтось інший тим часом тривожився: король, який мав правувати країною й відповідав за добробут своїх підданих. Якось увечері він покликав машиніста Лукаса до себе в палац між двох вершин. Лукас увійшов, зняв картуза, витягнув з рота люльку й мовив:

— Доброго вечора, мій королю!

— Здоров був, дорогенький Лукасе, машиністе паротяжихи! — відказав король, сидячи коло золотого телефону, і вказав рукою на порожній стілець.

— Прошу, сідай!

Лукас умостився.

Кадр із мультсеріалу «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». Ляльковий театр «Augsburger Puppenkiste» (режисер Манфред Єннінґ, Німеччина, 1976-1977)

— Отож-бо, — звів голос король і кілька разів кахикнув. — Достоту, дорогенький Лукасе, не знаю, як тобі про це сказати. Проте сподіваюся, що ти й так усе зрозумієш.

Лукас мовчав.

Пригнічений вигляд короля його спантеличив.

Король ще раз кахикнув, скинув на Лукаса розгублений та сумний погляд і почав знову:

— Ти ж недаремно носиш голову на плечах, Лукасе.

— А що сталося? — спитав Лукас обережно. Король скинув свою корону, хукнув на неї, а тоді відполірував рукавом свого домашнього халата. Він хотів у такий спосіб вигадати час, адже почувався ні в сих ні в тих. Тоді знову рішуче посадив корону собі на голову, ще раз відкашлявся й мовив:

— Мій дорогий Лукасе, я оце довго снував думки і, врешті, надумав, що інакше діла не буде. Нам треба це зробити.

— Що нам треба зробити, Ваша Величносте? — спитав Лукас.

— Хіба я не сказав? — пробелькотів король розчаровано. — Мені здавалося, що я сказав.

— Ні, — заперечив Лукас. — Ви щойно сказали, що нам треба щось зробити.

Король замислено дивився перед собою. За якийсь час він здивовано похитав головою і мовив:

— Дивно, голову даю на відсіч, що це я сам сказав, ніби нам треба здихатися старої Емми.

Лукас не повірив своїм вухам, отож вирішив перепитати:

— То що нам треба зробити з Еммою?

— Треба її позбутися, — мовив король і серйозно кивнув. — Звісно, не зразу, проте якнайшвидше. Певна річ, я знаю, що немає нічого важчого, ніж отак узяти й відмовитися від Емми. Проте слід це зробити.

— Нізащо, Ваша Величносте! — рішуче кинув Лукас. — А крім того, навіщо?

— Бачиш-но, — мовив король спокійно, — Недогадія — невеличка країна; навіть надто маленька, порівняно з іншими країнами й континентами, скажімо, Німеччиною, Африкою чи Китаєм. Королеві, паротягові, машиністові паротяга і двом підданим місця, звісно, вистачить. Але варто з’явитися ще одному підданому...

— Але ж це тільки половина підданого, — завважив Лукас.

— Отож, отож, — відказав заклопотаний король, — та чи надовго? День у день хлопець росте. Я маю думати про майбутнє нашої країни, бо ж я — король. Недалеко той день, коли Джим Ґудзик стане повноправним підданим. І тоді хлопцеві закортить збудувати власний дім. Тепер скажи мені, будь ласка, де йому той будинок поставити? Місця в нас більше не лишилося, куди не кинься, всюди — самі колії. (...) Наша країна просто потерпає від перенаселення. Майже всі країни у світі потерпають од цього, проте Недогадії особливо не пощастило. У мене душа не на місці. Що нам робити?

— Звісно, я теж про це знаю, — мовив Лукас.

— Нам доведеться або відмовитися від Емми, або когось із нас вислати з острова, щойно Джим Ґудзик дійде повних літ. Але ти — друг Джима, дорогий Лукасе. Як ти дивишся на те, щоб хлопець поїхав із Недогадії, коли виросте?

— Ніяк, — мовив Лукас сумно. — Але ж не можу я так просто залишитися без Емми. Що то за машиніст паротяжихи без паротяжихи?

— Отож, — завважив король, — поміркуй-но над цим. Я знаю, що розуму тобі не позичати. У тебе є трохи часу, щоб усе зважити. Треба ухвалити рішення та й годі.

І він простягнув Лукасові руку, даючи машиністові зрозуміти, що авдієнція скінчилася.

Лукас устав, натягнув свого картуза й, похнюпившись, пішов з палацу. Король зітхнув, знову сів у свій фотель і обтер піт з лоба шовковим носовичком. Розмова дуже втомила правителя.

Франц Тріпп. Ілюстрації до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

Лукас звільна пішов до своєї маленької станції, де на нього чекала паротяжиха Емма. Він постукав її по товстому черевцю й дав кілька крапель оливи, без якої вона не могла жити. Тоді сів край перону і спер голову на руки. Це було в один із тих вечорів, коли круг острова лагідно плескалося море. Призахідне сонце дивилося на себе в неозоре океанське люстро й мостило золотим промінням осяйну дорогу від обрію до ніг машиніста.

Лукас дивився на цю дорогу, що вела ген-ген, у незнані країни й континенти, ніхто не міг сказати куди. Він бачив, як поволі спускалося за обрій сонце і помалу згасала світла доріжка, аж зникла з-перед очей. Тут-таки залізничник сумно кивнув і тихо мовив:

— Гаразд. Підемо вдвох.

З моря подув легкий вітерець і війнуло прохолодою. Лукас підвівся, підійшов до Емми й довго розглядав її. Емма, напевно, помітила: щось сталося. Не те щоб у паротягів була світла голова — навіщо б їм здався тоді машиніст!? — але вони мають дуже ніжну вдачу. І коли цієї миті Лукас тихо й печально прошепотів їй:

— Моя гарненька стара Еммочко! — їй защеміло на душі, так що вона покинула пихкотіти й завмерла.

— Еммо, — мовив Лукас тихо геть чужим голосом, — мені несила розлучитися з тобою. Ні, ми залишимося вдвох. Завжди і всюди, на землі чи на небі — якщо туди взагалі можна потрапити.

Емма не розуміла нічого з того, що казав Лукас. Але вона дуже любила свого машиніста і просто не могла дивитися на те, як він сумує. Емма заходилася ревіти, так що серце краялося. Насилу Лукас її заспокоїв.

— Розумієш, це через Джима, — мовив він заспокійливо. — Скоро він стане підданим на всі сто, і тоді для одного з нас не буде більше місця. А що підданий для країни важить більше за товстий старий паротяг, то король ухвалив, що тобі треба зникнути. Проте якщо не стане тебе, тоді маю зникнути і я, це ясно як Божий день. Чого я варт без тебе?

Емма глибоко вдихнула і вже хотіла було знову заревіти, коли раптом тоненький голосок спитав:

— Що трапилося?

Це озвався Джим Ґудзик, який чекав Лукаса і врешті-решт заснув на тендері з вугіллям. Щойно Лукас звів голос до Емми, хлопчик прокинувся й мимоволі почув усе, про що вони говорили.

— Привіт, Джиме! — крикнув вражений Лукас. — Власне, тобі не конче було все це слухати. Але, як на мене, чому б тобі й не дізнатись?! Авжеж, Емма і я, ми вдвох їдемо з острова. Назавжди. Так буде краще.

— Через мене? — спитав Джим налякано.

— Якщо придивитися пильніше, — мовив Лукас, — то король таки має слушність. Недогадія справді замала для нас усіх.

— То коли ж ви хочете їхати? — спитав Джим.

— Ліпше не відтягувати прощання, коли вже до цього дійшло, — серйозно мовив Лукас. — Гадаю, сьогодні ж увечері й поїдемо.

Джим на якусь хвильку замислився. А тоді ні з того ні з сього рішуче кинув: «Я їду з вами».

— Але, Джиме! — заперечив Лукас. — Так не піде. Що скаже пані Штоцкер? Вона ж нікуди тебе не пустить!

— Краще її взагалі не чіпати, — відказав Джим. — Я напишу їй листа, де все поясню. І залишу його на столі в кухні. Коли вона знатиме, що я подався з тобою, то не надто цим перейматиметься.

— Не впевнений, — завважив Лукас і замислився. — До того ж ти не вмієш писати.

— А я намалюю листа, — вперся Джим.

Проте Лукас серйозно похитав головою:

— Ні, хлопче, я не можу тебе взяти з собою. З твого боку це люб’язно, і я б залюбки тебе прихопив. Але так не піде. Врешті-решт ти ще геть мацьопик, і нам з тобою тільки...».

Він тримався щиро, та Джим раптом повернув до нього своє обличчя, і на ньому читалися рішучість і безпорадність водночас.

— Лукасе, — тихо мовив Джим, — навіщо ти таке кажеш? Побачиш, як я можу стати в пригоді.

— Воно-то так, — відказав Лукас, трохи збентежений, — певна річ, хлопець ти тямущий, а інколи це навіть добре, коли ти малий. Це вже щось...

Він закурив свою люльку і довгенько мовчки пахкав нею. Вже збирався було погодитися, проте наостанок вирішив перевірити хлопця:

— Подумай-но, Джиме! Еммі доводиться забиратися з острова, щоб звільнити тобі місце на майбутнє. А якщо ти надумав іти, то Емма могла б спокійнісінько лишитися. А заразом і я.

Кадр із мультсеріалу «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». Ляльковий театр «Augsburger Puppenkiste» (режисер Манфред Єннінґ, Німеччина, 1976-1977)

— Та де там, — мовив Джим із видом затятого впертюха, — я не залишу свого найкращого друга. Або ми залишимося на острові втрьох, або разом попливемо звідси геть. Коли вже нам не випадає тут лишатися, попливемо всі троє...

Лукас посміхнувся.

— Це справді люб’язно з твого боку, друзяко Джиме, — мовив він і поклав своєму другові руку на плече. — Боюся хіба, що це не сподобається королеві. Такого він точно не уявляв.

— Мені фіолетово, — кинув Джим. — Я все одно поїду з тобою.

Лукас знову на якусь хвильку замислився, а тоді пихнув люлькою, геть сховавшись у хмарці диму. Машиніст завше робив так, коли був зворушений. Він не любив, коли хтось завважував його такої миті, проте Джим знав його як облупленого.

— Гаразд! — почувся врешті голос Лукаса з хмарки диму. — Тоді чекаю тебе тут опівночі.

— Згода, — відказав Джим.

Вони потиснули одне одному руки, і Джим уже був рушив, коли Лукас ще раз озвався до нього:

— Джиме Ґудзику, — мовив він, і в його словах чулася урочистість, — ти справді найкласніший пацан, якого я лишень бачив у своєму житті.

Відтак він обернувся й хутко почимчикував геть. Джим подивився йому вслід і рушив додому. Лукасові слова засіли хлопцеві в пам’яті, й водночас він думав про те, як добре жилося йому в пані Штоцкер. Джим почувався щасливим і нещасним заразом. (...)

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель, Німеччина, 2018)

Завдяки неабиякій кмітливості й сміливості, а також допомозі друзів (хлопчик Фін Пон, ніби-велетень пан Ци Бань, дракон Непомук), котрі трапилися дорогою, Лукас і Джим дісталися Драконового міста. Як пізніше вони дізналися, пірати (Чортова Дюжина, або число 13, що означає щось жахливе) викрадали дітей з усього світу й передавали їх у Драконове місто в школу пані Кутняк. Отже, друзі знайшли Стару вулицю, 133, й зазирнули в щілинку через таємничі двері.

express

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,

у якому Джим і Лукас знайомляться з недоладійською школою

1. Які жахливі явища побачили герої в школі пані Кутняк?

2. Чому і як вони вирішили боротися з ними?

audiotext

(...) Коли паротяжиха опинилася в місті, у друзів аж голова пішла обертом: як знайти Стару вулицю в такому величезному місті? Адже не вилізеш із паротяжихи й не запитаєш у перехожого?! Залишалося тільки одне — їздити містом, доки випадково не натрапиш на цю Стару вулицю. Так можна було їздити годинами, але нічого іншого не залишалося, і друзі вирушили на пошуки. На щастя, їм пощастило. Доїхавши до найближчого перехрестя, Лукас обережно визирнув у щілинку й побачив на розі кам’яний стовп із покажчиком: Стара вулиця.

Тепер треба було тільки уважно стежити за номерами, які були вирізьблені на стінах будинків.

Незабаром він помітив потрібний номер — 133.

— Ти боїшся, Джиме? — тихенько запитав Лукас. Джим на секунду замислився й згадав про ніби-велетня, а також про те, що багато чого лише здалеку здається страшним.

— Ні, Лукасе, не боюся, — рішуче сказав він. — Може, хіба що дрібку, — докинув він, аби бути вже геть чесним.

— Ну гаразд, тоді вперед! — скомандував Лукас.

— Уперед! — відгукнувся Джим.

Лукас обережно заїхав у гігантську браму. Вони опинилися в дуже просторому під’їзді, котрий за своїми розмірами чимсь нагадував вокзал. Потужні кручені сходи вели в якесь підхмар’я. Було зовсім незрозуміло, де вони закінчуються. Примарне світло слабко освітлювало цю величезну залу. І що дивно, у сходів не було жодної сходинки, вони плавно піднімалися вгору на зразок вулиці, що йде вгору. Треба сказати, що у всій Недоладії сходи були скасовані. З цілком зрозумілої причини: коли сходи великі, маленьким драконам (тим, що на кшталт бабаків) на них не піднятися, а маленькі сходи, навпаки, ні до чого великим драконам (тим, що нагадують вантажні потяги). Ось чому в Недоладії відмовилися від сходів. До того ж сходи без сходинок виявлялися дуже зручними з одного погляду. Ними можна було легко з’їжджати вниз. Як із гірки. Що й продемонстрував друзям один дракон, який сів на свій покритий лускою хвіст, мов на полози, і зі свистом пронісся по гладенькій спіралі.

Відсутність сходинок була дуже доречною нашим мандрівникам. Адже звичайні сходи Еммі було б нізащо не здолати. А так вони могли спокійно собі котити як по рейках. Тож вони котилися й котилися без жодної перешкоди, поки нарешті не дісталися до третього поверху.

Перед першими дверима ліворуч вони пригальмували. Двері ці були такими величезними, що в них міг легко в’їхати двоповерховий автобус. Але, на жаль, двері ці, що являли собою потужну кам’яну плиту, були щільно закриті. Посередині красувався напис: «Пані Кутняк. Стукати тричі. Відвідувачів не приймаємо». А нижче була прироблена спеціальна кам’яна ручка, щоб стукати, — череп із затиснутим у зубах кільцем. Лукас тихенько прочитав Джиму напис.

— Постукаємо? — непевно запитав Джим. Лукас похитав головою. Дотримуючись обережності, він виглянув з віконця, щоб оцінити ситуацію. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Лукас вискочив з паротяжихи й з усією силою вперся в кам’яні двері. Йому довелося неабияк попріти, щоб зрушити плиту з місця. Вийшла досить велика щілина. Упоравшись із дверима, Лукас швидко заплигнув назад.

— Краще не залишати тут Емму саму, — пошепки пояснив він Джиму й, смикнувши за важіль, заїхав просто у помешкання, намагаючись якнайменше шуміти. Проїхавши трошки, він знову виліз із кабіни, поставив плиту на місце й махнув Джиму, щоб той теж спускався.

— А хіба можна без дозволу входити в чужу квартиру, а ще й з паротяжихою? — боязко запитав Джим.

— На жаль, іншого виходу в нас немає, — тихо відказав Лукас. — Треба спочатку з’ясувати, що тут до чого.

Вони загнали Емму в куток і звеліли їй стояти тут, як те ягнятко. А самі крадьки пішли довгим темним коридором. Біля кожних дверей вони зупинялися й обережно заглядали в кімнати. Ніде ні душі. Ні людей, ні драконів. Усі меблі в кімнатах були зроблені з каменю — кам’яні столи, крісла, дивани з кам’яними подушками. А на одній стіні навіть висів кам’яний годинник, моторошне цокання якого гучною луною озивалося в лиховісній тиші. Вікон у кімнатах не було, тільки високо під стелею темніли дірки, крізь які проникало слабке денне світло.

Коли друзі вже дісталися майже до кінця коридору, вони раптом почули чийсь противний верескливий голос, який долинав з останньої кімнати. Там хтось лаявся на всі заставки. Потім усе стихло. Джим і Лукас напружено прислухались. Якоїсь миті їм навіть здалося, що вони виразно розрізнили дитячий голосок. Друзі багатозначно переглянулися й кинулися до таємничих дверей. Коли вони зазирнули в щілинку, то побачили величезну залу, в якій рядами стояли кам’яні парти. За ними сиділо з двадцять дітей із усього світу — малі індіанці й білошкіра малеча, ескімоси й смагляві карапузи в тюрбанах, а посеред зали стояла мила маленька дівчинка з двома чорними кісками й ніжним личком, які бувають у порцелянових мандалійських лялечок. Хто б сумнівався, що це і є принцеса Лі Ши, дочка мандалійського імператора. Всі діти були прикуті до парт залізними ланцюгами, і хоча сяк-так рухатися вони ще могли, про втечу годі було й думати. У кінці зали на стіні висіла величезна кам’яна дошка, а поруч стояла велика кафедра, завбільшки з одежну шафу, вирізана із цілого шматка граніту. За кафедрою сидів напрочуд потворний дракон. Він був, мабуть, більший за Емму, але не такий угодований, навіть, можна сказати, худий. Його витягнута морда, заросла густою щетиною, була до того ж вся всіяна бородавками.

Франц Тріпп. Ілюстрація до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

Крізь скельця блискучих окулярів дивилися маленькі колючі очки. У лапі дракон тримав бамбукову палицю, якою він увесь час розмахував, зі свистом розрізаючи повітря. На довгій худій шиї виразно стримів борлак, а з хижої пащі стирчав єдиний зуб, надаючи драконячому пискові цілком мерзенного виразу. Сумнівів не залишалося: цей дракон не дракон, а дракониха — сама пані Кутняк.

Діти сиділи тихі та сумирні й боялися поворухнутися. Слухняно склавши руки на партах, вони дивилися переляканими оченятами на дракониху.

— Схоже на школу! — прошепотів Лукас Джиму на вухо.

— О Господи! — тихенько вигукнув Джим, який іще жодного разу не бачив школу. — Це так завжди в школах?

— Крий Боже! — спробував його заспокоїти Лукас. — Деякі школи бувають навіть нівроку. До того ж учителями там працюють не дракони, а цілком нормальні люди, серед яких іноді трапляються й башковиті.

— Ану цить! — раптом крикнула дракониха, а тоді як стукне палицею по своїй кафедрі. — Це хто там шепчеться?

Лукас і Джим притихли і втягнули голови в плечі. У класі запанувала гнітюча тиша.

Джим не міг відірвати очі від маленької принцеси. Гляне на неї, і аж серце тремтить — так вона йому сподобалася. Ще жодного разу в житті в нього не було такого, щоб хто-небудь йому так подобався. Звісно, про Лукаса тут не йдеться. Та й узагалі він — геть інша річ. Лукаса і красенем назвати було важко. А Лі Ши — справжня красуня! Така мила й така ніжна, тендітна, що Джиму відразу ж захотілося взяти її під свій захист. Від страху не залишилося й сліду. Джим твердо вирішив за всяку ціну звільнити Лі Ши!

Поблискуючи окулярами, дракониха проймала дітей мстивим оком і волала своїм верескливим противним голосом:

— То ви тааак! Не хочччете мені відповідаттти! Ну начувайтеся! Дочекаєтеся ви в мене!

Борлак знову затанцював на худій шиї. І раптом чудовисько як заверещить:

— Скільки буде сссім на віссім? Ти, відповідай!

З місця відразу підхопився маленький індіанець, на якого дракониха вказала палицею. Геть малий, він мав років чотири-п’ять, не більше. Але хлопчина вже носив національний індійський убір з пір’я — цілих три пера біліли на його чорній голівці. Мабуть, малий був сином вождя якого-небудь племені. Він розгублено дивився на пані Кутняк і, затинаючись, бурмотів:

— Сім на вісім буде... буде... Сім на вісім — це...

— Буде-буде, це-це! Завів своєї! — перебила його дракониха. — Ану хутко кажи!

— Сім на вісім буде двадцять, — стрілив маленький індіанець.

— Що? — засичала дракониха із глузуванням у голосі.

— Чи добре я почуллла, у тебе виходить двадцять?!

— Ой, ні! Тобто, я хотів сказати... буде п’ятнадцять! — геть уже заплутався малий.

— Досссить! — закричала дракониха, блискаючи оком на учня. — Отжжжже, не зззнаєшшш? Ти найтупіший бевзь і найбільше ледащо з-поміж усіх дітей на світі! А за дуррррість і лінь слід каррррати! Із цими словами дракониха підвелася й рушила до хлопчика. Вона наказала йому лягти на лаву і з неприхованою насолодою відшмагала його. Закінчивши екзекуцію, задоволена дракониха із сопінням знову повернулася за кафедру. Очі в маленького індіанця були повні сліз. Але він не плакав. Адже індіанці, як відомо, дуже мужній народ.

Джим просто побілів од люті (наскільки це, звісно, було можливо при його чорній шкірі).

— Яка підлість! — процідив він крізь зуби. Лукас тільки кивнув у відповідь. Він не міг говорити й мовчки стояв, міцно стиснувши кулаки.

Дракониха обвела поглядом клас і знову засичала:

— Ссскільки буде сссім на вісім? Лі Шшши!

Джимові так і тьохнуло серце. Не можна допустити, щоб дракониха відшмагала Лі Ши! А питання ж таке складне! Вона нізащо на нього не відповість. Треба щось робити!

Але Джим забув, що Лі Ши все ж мандалійська дівчинка, а діти в Китаї вже із чотирьох років задачки лускають як горішки.

Принцеса підвелася.

— Сім на вісім буде п’ятдесят шість, — відповіла вона ніжним голоском, що нагадував щебет малюсінької пташки.

— Фффу! — злобливо фиркнула дракониха. Дівчинка не помилилася. — А ссскільки буде тринадцять мінус шшшість?

— Тринадцять мінус шість буде сім, — голосно відповіла Лі Ши.

— Гляньте-но на неї! — задихаючись од люті, зарепетувала дракониха. — Ти що, гадаєш, ніби найрозумніша? Противне, нахабне дівчисько! Корчить тут із себе казна-що! Ну постривай, зараз я тобі покажу! Ану ж бо, розказуй мені таблицю множення на сім, і швидше!

— Сім на один — сім, — спокійно почала Лі Ши, виспівуючи, мов соловей. — Сім на два — чотирнадцять. Сім на три — двадцять один... — і так вона відторохтіла всю таблицю до кінця, жодного разу не збившись. Джим вухам своїм не вірив. Хто б міг подумати, що така противна річ, як таблиця множення, може звучати так красиво. Дракониха теж слухала з увагою — надто вже їй хотілося піймати яку-небудь помилку. При цьому вона нервово постукувала своєю палицею. Цієї миті Лукас тихенько покликав Джима:

— Джиме!

— Що?

— Ти не боїшся?

— Та ні.

— Ну то добре. Слухай мене. Я знаю, що ми повинні робити. Ми дамо драконисі останній шанс самохіть відпустити всіх дітей. Якщо ж вона не погодиться, то доведеться застосовувати силу, хоча я терпіти не можу насильства.

— І як нам діяти? — запитав Джим.

— Підеш у клас і спробуєш із нею домовитися. Що сказати, вирішиш на місці. Я тобі довіряю, але головне, ні слова про мене й про Емму! Ми чекатимемо за дверима і, якщо знадобиться, допоможемо. Зрозумів?

— Зрозумів, — рішуче відповів Джим.

— Ну дуй! — тихенько сказав Лукас і заквапився до паротяжихи, намагаючись якнайменше шуміти.

Тим часом Лі Ши встигла дійти до кінця таблиці множення. Вона жодного разу не збилася. Але саме це розлютило дракониху. Вона підскочила до Лі Ши, тицьнула її лапою в груди й заверещала:

— Баччч чого вигадала, бридке дівчисько! Жжжжодної помилки! Це спеціально, щоб мене позззлити! Задавака з твані кряка! Наххаба! Шоооо? Яааак? Відповідай, коли тебе питттають!

Принцеса мовчала. А що вона могла на це сказати?

— А скільки буде до трьох додати чотири? — насмішкувато спитала дракониха.

— Сім, — відказала Лі Ши.

Дракониха люто зиркнула:

— А коли я тобі скажжжжу, що вісссім?

— Все одно сім, — мовила мала принцеса.

— Коли я кажжжжу тобі вісссім, ззззначить віссссім, — прошепотіла дракониха. — Ззззрозуміло?!

— Ні, сім, — прошепотіла Лі Ши.

— Щооооо? — засичала драконша. — Як ти ссссмієш мені ссссуперечити! Ссссама знаю, що сссім. А тобі ссссслід слухатися! Постррривай-но! Ти заррррозуміла й марррррнолюбна. А за пиху й марнославство слід карррррати!

Дракониха саме зібралася відшмагати принцесу, як раптом пролунав чийсь дзвінкий сердитий голос:

— Хвилиночку, фрау Кутняк!

Дракониха здивовано обернулася й побачила маленького чорношкірого хлопчика, що стояв на порозі й безстрашно дивився на неї своїми блискучими очами.

— Не смійте чіпати Лі Ши, — твердим голосом сказав Джим.

— Ти, чорррний смердючий хробаку, — пророхкала драконша, геть ошелешена несподіваною появою Джима. — Звідки ти взагалі узявся й хто ти такий?

— Я Джим Ґудзик, — спокійно відповів Джим. — Я прибув з Недогадії, щоб звільнити принцесу Лі Ши й інших дітей теж.

По рядах пробіг піднесений шепіт. Усі дивилися на Джима великими очима. Особливо сильне враження Джим справив на принцесу Лі Ши, якій дуже сподобалося, що маленький чорний хлопчик не побоявся виступити проти такого величезного чудовиська й розмовляв при цьому дуже спокійно й стримано.

Обурена дракониха відразу як заверещить:

— Тихо! Що це ви собі дозволяєте, хулігани невиховані!

Потім вона знову повернулася до Джима й запитала його таким єлейним голосом:

— Тебе що, Чорррртова Дюжжжина до мене послала, хлопче?

— Ні, — відказав Джим, — мене ніхто не посилав.

Колючим поглядом дракониха вп’ялася в Джима. Недобрі вогники спалахували в її очах.

— Шшшчо це значить? — прошипіла драконша. — Ти шшшчо, сссам до мене прийшшшов? Може, сскажешш, я тобі дуже подобаюся?

— Та ні, не надто, — чесно зізнався Джим. — Просто я хочу розкрити таємницю свого походження, і тут ви можете мені прислужитися.

— А чому ссссаме я? — запитала драконша, насторожившись.

— Бо на посилці, у якій я прибув у Недогадію, була написана адреса й одержувач — пані Кутняк або щось таке. А замість відправника стояла цифра тринадцять.

— Ах, он воно що! — видихнула дракониха, не приховуючи свого здивування, і зловтішна посмішка заграла на її щетинистій фізіономії. — Виходить, це ти й є, радісссть моя! Давненько я тебе вже чекаю!

У Джима мурашва по спині побігла, проте він опанував себе й чемно запитав:

— Не могли б ви мені сказати, хто мої батьки?

— Не тривожжжся, зззолотце моє, тобі це вже ні до чого знати. Ти мій!

— Я теж спочатку думав, що я ваш, — спокійно правив Джим далі, — але тепер тверрррдо знаю, що не маю до вас жжжжодного стосссунку.

— Але я тебе вже купила! І заплатила Чортовій Дюжині кругленьку суму! — проговорила дракониха з неприхованою зловтіхою.

— Це мене не стосується, я ж поклав повернутися до себе в Недогадію, — заявив Джим.

— Спррравді?! — вдаючи непідроблений подив, вигукнула дракониха з лукавою усмішкою. — І тобі не жжжаль тітки? Навіщо так жжжартувати зі мною? Ех ти, пустун який!

— Атож, я збираюся повернутися в Недогадію, — повторив Джим, — і хочу взяти із собою Лі Ши, звісно, разом з іншими дітьми.

— Ну, а що буде, якщо я не віддам тобі дітей? — поцікавилася драконша своїм досі медоточивим голосом.

— Вам доведеться це зробити, пані Кутняк! — відповів Джим і нишком подивився на Лі Ши, яка не зводила з нього очей.

Тут уже дракониха не витримала й вибухнула диким реготом.

— Ги-ги-ги! Го-го-го! — сміялася вона. — Ну й сміхота! Бачили такого дурня! Ха-ха-ха! Ще й сам до мене прийшов! Кхи-кхи-кхи!

— І чого це ви скалите зуби?! — сердито перервав її Джим. — Віддасте дітей по-доброму чи ні? Кажіть! Дракониха вже просто падала від сміху.

— Ні, — крізь сміх сказала нарешті. — Ні, крабе ти смердючий! Дітей я не віддам ні за яку силу в світі!

Тут люта дракониха різко замовкла. Вона скинула на Джима холодним, твердим поглядом і прогарчала:

— Усі ці діти мої, тільки мої, розумієш? Ніхто на них не має права! Тільки я! Це я купила їх у Чоррртової Дюжини! Я заплатила за них! І тепер вони моя власність.

— Але звідки Чортова Дюжина бере всіх цих дітей, яких ви купили? — запитав Джим, твердо дивлячись просто в очі драконисі.

— Мене це не стосується, — сердито відказала та.

— Зате мене стосується, пані Кутняк, — сміло продовжував Джим. — От, наприклад, принцесу Лі Ши просто вкрали!

Дракониха вже аж задихалася з люті. Вона била хвостом по підлозі й верещала:

— Мене це не стосується! Вона моя! І ти мій! І ніколи ти не побачиш своєї батьківщини, дурррню нещасссний! Я тебе ніколи не відпушшшчу!

Із цими словами вона почала повільно наступати на Джима.

— Фррр! Фрррр! Фрррр! — зафиркала вона. — Для початку я тебе гарно відшмагаю, зззолотце моє! Щоб ти тррримав свого поганого язззика за зззубами!

І дракониха спробувала вхопити лапою Джима, але той вислизнув. Вона лупила своєю палицею куди прийдеться, але Джим щоразу спритно ухилявся. Він вихором гасав по класу — по партах, по стільцях, по кафедрі. Дракониха переслідувала його по п’ятах, однак їй ніяк не вдавалося піймати меткого хлопчика. Це страшно злило її, і з люті вона навіть узялася червоно-зеленими плямами, а на тілі вискочили гулі й бородавки. Прямо скажемо, вигляд у драконихи був не надто апетитний.

Від швидкого бігу Джим зрештою вхекався. Він кашляв і хапав повітря ротом, адже дракониха невпинно плювалася вогнем і жбухала димом. Ну де ж Лукас? Де він подівся? Він-бо обіцяв разом із Еммою прийти на допомогу. У класі не було вже чим дихати від диму, і Джим мало що бачив, пробираючись крізь густу завісу. Цієї миті пролунав пронизливий свист — це була Емма. Дракониха обернулася й побачила крізь непроникну завісу, як на неї суне страшне чудовисько з вогненними очима. Це чудовисько було, щоправда, не надто вже велике, проте досить огрядне й міцне.

— Чого ви бажжжаєте? — завищала дракониха, вкрай роздратована. — Хто вам доззззволив?..

На півслові вона замовкла, бо Емма, мов ураган, налетіла на неї й із усього розмаху влупила буфером. Дракониха не попустила й скористалася своїми могутніми лапами та міцним лускатим хвостом. Зав’язалася жорстока сутичка не на життя, а на смерть.

Дракониха шаленіла — вона вила, верещала, фиркала, плювалася вогнем і димом і так одчайдушно насідала на Емму, що навіть важко було з упевненістю сказати, хто візьме гору. Але паротяжиха трималася по-молодецькому. Безстрашно кидалася вона на чудовисько, не забуваючи пускати якнайбільше вогню й диму. Від маскувального костюма Емми залишилося тільки жалюгідне лахміття. І тепер було видно, що це ніякий не дракон, а звичайнісінька паротяжиха.

Діти, які були прикуті ланцюгами до своїх парт і тому не могли втекти, з жахом стежили за тим, як на їх очах розгортається коло вуха завірюха. Коли ж вони розібрались, у чому річ, радості не було меж!

Франц Тріпп. Ілюстрація до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

— Паротяг! — кричали вони на всі лади. — Хай живе паротяг! Ура паротягу!

Цієї миті Емма приготувалася завдати останнього, вирішального удару. Вона розігналася — й з усієї сили як дасть драконисі в бік! Так, що та полетіла шкереберть і впала на підлогу, піднявши догори всі чотири лапи.

Лукас вискочив з кабіни й закричав:

— Мерщій, Джиме! Треба її зв’язати, перш ніж вона очуняється!

— Але чим? — запитав Джим, який досі не отямився від біганини по партах.

— Ось наші ланцюги! — закричав маленький індіанець схвильованим голосом. — Візьміть у неї ключ. Вона носить його на шиї!

Джим підскочив до драконихи й перекусив шнурок зубами. Потім швидко відімкнув замки на ланцюгах у тих дітей, які сиділи ближче до нього. Підійшовши до принцеси, він помітив, що вона почервоніла й зніяковіло відвернулася.

— Ця шельма вже приходить до тями! — закричав Лукас. — Давай швидше!

Одним ланцюгом вони міцно стягнули писок драконихи, щоб та вже не могла відкрити свою пащу. Потім зв’язали їй лапи.

— Ну все! — видихнув Лукас і задоволено витер піт із чола. Джим тим часом звільнив інших дітей.

— Найстрашніше тепер позаду! — кинув Лукас.

Відчувши смак свободи, діти в один голос прокричали голосне «ура». Всі нетямилися від радості. Вони сміялися, веселилися, кричали всі відразу. А найменші стрибали й плескали в долоні.

Лукас і Джим з посмішкою дивилися на всю цю метушню. Потім діти оточили своїх рятівників і навперебій їм дякували. Не обійшли увагою й Емму — діти і їй дякували за сміливість та зворушливо плескали паротяжиху по товстих боках. Знайшлися навіть такі прудкі хлопчаки, котрі, недовго думаючи, залізли на паротяжиху й вирішили самостійно її обдивитися. Розчулена фізіономія Емми світила повним блаженством.

Лукас вийшов у коридор і закрив кам’яні двері на важкий засув.

— Отже, так, друзі мої, — сказав він, повернувшись у клас. — Поки що нам ніщо більше не загрожує. Ми в безпеці. Час у нас ще є. Давайте обговоримо, як нам найкраще вибратися з цього похмурого Драконового міста. Через головну браму, боюся, ми не проскочимо. Це занадто небезпечно. По-перше, від маскувального костюма Емми залишилося саме ошмаття. По-друге, ми просто всі не вліземо в кабіну. Стражники відразу нас помітять. Треба придумати щось інше.

Усі замислилися, проте ніхто нічого не придумав. Урешті озвався Джим.

— Лі Ши, а куди ти, цікаво, кинула тоді пляшечку із запискою? — запитав він, насупивши лоба.

— У річку, що починається у дворі нашого будинку, — відказала принцеса.

Лукас і Джим здивовано переглянулися, і Лукас вигукнув:

— То річка таки існує! Чого ж нам Непомук морочив голову?

— А можна глянути на цю річку? — поцікавився Джим.

— Звісно, — відповіла принцеса, — ходімо, я покажу вам, де це.

Вона повела друзів до іншої кімнати в протилежному кінці коридору. Там стояло двадцять маленьких кам’яних ліжечок. Це була спальня, у якій дракониха щовечора замикала дітей. Якщо підсунути якесь із ліжок до стіни й піднятися на нього, то далі можна дотягтися до дірки в стінці й визирнути назовні. І справді. Там, посеред двору, котрий мав дивну трикутну форму, проглядався величезний круглий колодязь із джерелом. Це джерело било так сильно, що вода дивовижного золотаво-жовтого кольору хлюпала через край кам’яного колодязя й текла, ховаючись десь у похмурих підземеллях будинку.

Задумливо дивилися Лукас і Джим на джерело, з якого брала свій початок Жовта ріка, — а що саме звідси та витікала, ні в кого не викликало ані найменшого сумніву. Діти тим часом теж перебралися в спальню й тепер стояли мовчки, ставши кружка біля друзів.

— Якщо пляшка із запискою від Лі Ши дісталася Мандали, то хіба нам не випадає скористатися цим шляхом? — нерішуче спитав Джим.

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель, Німеччина, 2018)

Лукас вийняв люльку з рота.

— Дідько забирай, Джиме! — промурмотав він. — А це ідея! Ні, це навіть не ідея, а вже готовий план, причому план дуже сміливий! Це буде подорож у незвідане!

Лукас зажмурився й, задоволений, запихкав своєю люлькою.

— Але ж я не вмію плавати, — жалібно проскиглила якась маленька дівчинка.

Лукас посміхнувся:

— Пусте, мила панночко. Зате в нас є чудовий пароплав. Наша товстунка Емма плаває не гірше за лебедя. Щоправда, нам незле було б дістати десь смоли або дьогтю, аби зацуркувати всі щілини.

Але це виявилося геть просто — як-не-як, дьогтю в драконихи вистачало. Від бочок із дьогтем у комірці було не пропхатися. Друзі змогли переконатися в цьому на власні очі. Бо ж дьоготь і смола — головні продукти харчування жителів Недоладії.

— Отже, так, друзі, — сказав Лукас, — найкраще дочекатися, доки спуститься ніч. У темряві ми попливемо вниз за водою, а завтра вже будемо далеко, і — шукай вітру в полі!

Діти радісно пристали на такий план.

— Гаразд, — правив далі Лукас. — Тепер найрозумніше було б трохи перепочити, треба поспати про запас. Згода?

Ніхто не заперечував. Задля надійності Джим іще замкнув класну кімнату, в якій Емма сторожила зв’язану дракониху. Потім усі якнайзручніше влаштувалися, наскільки це, звісно, було можливо, на своїх кам’яних постелях, і мало-помалу їх узяв сон. Тільки Лукас залишився сидіти в кутку спальні на величезному кам’яному кріслі. Він курив свою люльку й охороняв дитячі сни.

Маленькому індіанцеві снився його рідний вігвам і його дідусь, вождь Білий Орел, який дасть йому нову пір’їну. А кришеня-ескімос снив круглим будинком зі снігу, над яким міниться в небі північне сяйво. А ще йому снилася його сивоволоса тіточка Улуболо, що простягає йому горнятко гарячого риб’ячого жиру. А маленька дівчинка з Голландії залітала у снах в нескінченні тюльпанові поля, посередині яких стояв маленький біленький будиночок її батьків, а в його дворі лежало кружало сиру завбільшки з ціле жорно. Ну а принцеса гуляла уві сні разом зі своїм татом по порцелянових містках. Джим Ґудзик уві сні ніби знову опинився в рідній Недогадії. Він сидів на кухні в будиночку пані Штоцкер. Сонце світило у віконце, а він оповідав їй про свої пригоди. Поруч сиділа принцеса Лі Ши й теж із замилуванням слухала хлопця.

Усім снилося щось своє, рідне. Тим часом поволі сутеніло. Година відплиття наближалася. (...)

Кадр із мультсеріалу «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». Ляльковий театр «Augsburger Puppenkiste» (режисер Манфред Єннінґ, Німеччина, 1976-1977)

Джим, Лукас, Емма і всі діти, яких вони звільнили, вирушили додому. Ще й дракониху із собою забрали, прив’язавши її ланцюгами за зуб. Вони довго пливли по Жовтій річці, доки дісталися Мандали. Принцеса Лі Ши так зраділа, коли побачила рідну країну, що навіть поцілувала Джима. У столиці Мандали, місті Пінь, на принцесу Лі Ши з нетерпінням чекав її батько — імператор Пунь Джин. А дракониха пані Кутняк мала свою таємницю. Було таке пророцтво: «Хто переможе дракона, але при цьому його не вб’є, той допоможе драконові перевтілитись. Адже злий... не буває щасливим». Дракониха, яку перемогли, але не вбили Джим Ґудзик і машиніст Лукас, мала заснути на цілий рік і перетворитися на Золотого Дракона Мудрості. Але перед тим як заснути, дракониха могла виконати одне бажання. Як ви думаєте, що забажали Лукас і Джим? Звісно, повернутися в Недогадію! На свою милу батьківщину — Луммерланд! Дракониха порадила героям знайти плавучий острів, притягти його до своєї країни й причепити кораловими паростками. Так Недогадія стане значно більшою, і всім вистачить там місця для життя. Герої так і зробили. Удома на них усі чекали з нетерпінням.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,

у якому справляються заручини, Джим одержує несподіваний подарунок, а відтак закінчується ця книжка

1. Які приємні події сталися в житті героїв?

2. Яка атмосфера панувала в Недогадії?

За кілька днів, гарного сонячного ранку, близько сьомої години, пані Штоцкер вийшла на поріг своєї крамнички, що її вона тільки-но відчинила. Пан Неталан цієї миті саме висунувся у віконце, щоб подивитися, брати йому з собою сьогодні парасольку чи ні.

І раптом вони обоє побачили, що на хвилях у недогадійській гавані гойдається величезний гарний корабель.

— Що це за дивний корабель? — поцікавилася пані Штоцкер. — Поштовий корабель значно менший... (...) Що воно таке?

— На жаль, я не можу вам нічого пояснити, найдорожча пані Штоцкер, бо й сам нічого не розумію, — відказав пан Неталан. — Гляньте-но, у них цілий острів на буксирі! Страхіття! Напевно, це мисливці за островами! Невже вони важать на нашу Недогадію?!

— Ви гадаєте? — непевно запитала пані Штоцкер. — І як нам бути?

Але не встиг пан Неталан відповісти на це питання, як з корабля пролунав чийсь радісний крик, і ось уже Джим, ризикуючи скрутити собі в’язи, зістрибнув просто на берег, не чекаючи, поки матроси спустять трап.

— Пані Штоцкер! — крикнув він.

— Джиме! — вигукнула пані Штоцкер.

Вони кинулися одне одному в обійми й розцілувалися. Зрозуміло, що тривало це не одну хвилину. Тим часом Лукас, Лі Ши та імператор і собі зійшли на берег, а слідом за ними матроси обережно спустили Емму й поставили на рейки, які вже встигли зарости травою й мохом. На грудях в Емми виблискував золотий орден із блакитною стрічкою, а сама вона від хвилювання тихенько посвистувала. Коли пан Неталан, який буквально остовпів з несподіванки, нарешті усвідомив, хто до нього приїхав, він прожогом метнувся в палац і заходився лупити в двері.

— Ну, йду, йду! Що там сталося? — почувся голос короля Альфонса За Чверть Дванадцятого, котрий тільки-но продер очі, проте достеменно не прокинувся і тепер, невдоволено белькотячи собі щось під ніс, спускався східцями, щоб відчинити двері.

— Ваша Величносте! — закричав не своїм голосом пан Неталан, котрий задихався від швидкого бігу. — Я покірно перепрошую, але справа надто важлива! Машиніст Лукас щойно повернувся, і Джим Ґудзик, а з ними маленька дівчинка і поважний пан, дуже шляхетний на вигляд. А ще там...там корабель, а на буксирі — острів...

Але договорити пан Неталан не встиг, адже цієї миті двері палацу з тріском розчинилися і на вулицю стрілою вилетів король. Він вибіг у самій нічній сорочці, намагаючись на ходу натягнути на себе червоний оксамитовий халат. Щоправда, корону, хоч у поспіху, він усе ж на голову насунув.

— Де вони? — схвильовано запитав король, який забув свої окуляри.

— Хвилинку, Ваша Величносте! — прошепотів пан Неталан. — Хіба Вам личить зустрічати людей у такому вигляді?

І він допоміг королеві як слід надягти халат, після чого вони разом побігли в гавань. Дорогою король примудрився посіяти свого картатого капця, так що він прибіг, стрибаючи на одній нозі. Що тут почалося! Вітання, рукостискання й нескінченні обійми! Лукас представив один одному імператора мандалійського й короля Альфонса За Чверть Дванадцятого. Джим познайомив короля з Лі Ши, ну а коли вже всі перевітались і перецілувались, то вирушили снідати до пані Штоцкер. Звісно, в маленькій кухні було тіснувато, й гості сиділи, мов оселедці в бочці. Проте коли всі щасливі — а в Недогадії цього ранку не було ні однієї нещасної або сумної людини, — то, як мовиться, воно хоч і тісно, та затишно.

— Де ж ви пропадали? — запитала пані Штоцкер, розливаючи каву в горнятка. — Мені кортить знати! Напевно, стільки всього побачили! Хто така пані Кутняк? Вона гарна? А чому вона не приїхала з вами? Ну, кажіть!

— Атож, розпочинайте! — підхопив пан Неталан і король Альфонс За Чверть Дванадцятий.

— Зачекайте! — боронився од запитань Лукас. — На все свій час. Звісно, ми розкажемо.

— Еге ж, — сказав Джим, — ось поснідаємо, тоді покажемо вам острів, який ми притягли із собою.

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель, Німеччина, 2018)

Сніданок скінчився швидко, бо від хвилювання ні в кого не було апетиту. Дорогою в гавань пані Штоцкер нахилилася до Лукаса й тихенько сказала:

— У мене таке відчуття, що Джим неабияк подорослішав.

— Воно й не дивно, — відказав Лукас. — Від таких пригод ще й як подорослішаєш.

Матроси тим часом поставили новий острів на якір і припнули його сталевими тросами до Недогадії, так що можна було легко перестрибнути з одного берега на інший. Звичайно ж, вони не забули про те, що їм казав Лукас, — отож, перш ніж чіпляти за острівець, вони посадили на дні під ним паростки коралових дерев, як загадувала дракониха. За кілька років, пояснив їм Лукас, із цих паростків виростуть справжні високі коралові дерева, які підпиратимуть острів знизу, і він стане так само міцним, як і Недогадія.

Під проводом Джима вся компанія ступила на нову землю й хвильку перейшлась острівцем. Звісно, місця було малувато, зате вигляд усе тут мало дуже симпатичний.

— Чудове вирішення проблеми! — вигукнув король Альфонс За Чверть Дванадцятий. — Хто б міг подумати! Тепер мені не треба сушити собі голову! Вперше за стільки часу я нарешті спатиму із спокійною душею.

А коли Джим повідомив, що поклав назвати острів Ново-Недогадією, радість короля хлюпнула через край. Почервонівши від гордості, він сказав:

— У майбутньому мене величатимуть «королем З’єднаного королівства Недогадії та Ново-Недогадії»!

Дорогою до будинку пані Штоцкер король Альфонс За Чверть Дванадцятий відвів убік мандалійського імператора й запропонував йому встановити телефонний зв’язок між Пінем, столицею Мандали, і Недогадією. Імператорові припала до душі ця ідея, бо так вони зможуть запросто базікати телефоном скільки завгодно. Він вирушив до капітана корабля й велів йому плисти в Мандалу, а поворотом у Недогадію прокласти по морю телефонний кабель. Корабель негайно ж виплив у море, а імператор повернувся на кухню пані Штоцкер, де все товариство зібралося навколо Джима й Лукаса і з цікавістю слухало, як вони переповідають свої пригоди. (...)

Франц Тріпп. Ілюстрація до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

За тиждень корабель повернувся назад. Матроси, як їм і було наказано, протягнули по дну телефонний кабель. (...) Імператор вирішив перевірити, як працює зв’язок, і для початку подзвонив Фін Пону, щоб дізнатися, чи все гаразд у Мандалі.

— Так, усе добре, — заспокоїв його Фін Пон.

Потім усі вирішували, коли справляти заручини принцеси Лі Ши і Джима. Вирішено було відсвяткувати їх за місяць. А поки що пані Штоцкер вечорами щось кроїла й шила, готувала дітям якийсь сюрприз. Адже нічого вона так не любила, як шити. (...)

(...) Ось промайнув місяць. Настав день заручин. Спочатку діти одержали подарунки, котрі приготувала їм пані Штоцкер. Джиму вона пошила блакитний комбінезон машиніста — точнісінько такий, як у Лукаса, хіба що менший. Ну й, звичайно, до нього додавався справжній кашкет. Для маленької принцеси вона пошила чудесну весільну сукню з довгим шовковим шлейфом і фатою. Ясна річ, хлопець і дівчина відразу натягнули свої обновки. (...)

Король Альфонс За Чверть Дванадцятий од імені всього З’єднаного королівства Недогадії й Ново-Недогадії оголосив, що Джима Ґудзика і принцесу Лі Ши заручено. Піддані заходилися кидати в повітря капелюхи, а мандалійський імператор закричав на все горло:

— Ура молодим! Ура! Ура!

А матроси набили велику гармату, що її вони привезли з Мандали, і випалили в небо. Вся команда висипала на облавок, аби привітати нареченого й наречену. Вони радісно кричали, махали їм руками, сміялися. Тим часом Джим і Лі Ши, взявшись за руки, врочисто проходжувалися землею З’єднаного королівства. Свято тривало цілий день. Увечері молодят прийшов привітати пан Неталан. Усі були задоволені й веселі. Хіба що Лукас, здавалося, чекав на щось більше.

Коли стемніло, по всій Недогадії й Ново-Недогадії спалахнули сотні ліхтариків. А потім зійшов місяць. Море цього дня було спокійним, отож усі строкаті вогники відбивалися на його поверхні. Незабутнє, казкове видовище.

Франц Тріпп. Ілюстрація до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 2004 р.

Пані Штоцкер з такої нагоди постаралася на славу й, крім звичайного ванільного морозива та святкового суничного, приготувала ще й шоколадне. Усі визнали, що морозиво пані Штоцкер найсмачніше на світі. (...)

Джим саме гуляв берегом, вирішивши в тиші помилуватися ілюмінацією. Аж раптом чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся. Це був Лукас.

— Ходімо зі мною, Джиме, — таємниче прошепотів Лукас.

— А що таке? — спитав Джим.

— Ти давненько хотів мати свій паротяг. А тепер уже маєш і потрібний однострій, — посміхнувся машиніст.

Джимове серце тьохнуло. (...) Він чув тільки, як пихкала Емма. Аж ось ніби... А може, йому тільки привиділося? Ні, точно! Невже хтось тихенько сопе поряд? Аж тут пролунав якийсь боязкий, тоненький свисток! Джим здивовано глянув на Лукаса. Той, і далі посміхаючись, кивнув і підвів Джима до тендера Емми. Джим зазирнув усередину й побачив крихітний паротяжчик, який дивився на нього величезними наївними дитячими оченятами. Він старанно чмихкотів, тож у нього виходили справжні маленькі клуби. Схоже було, що це гарний паротяжчик, адже малий щосили намагався як слід триматися на коліщатках і навіть силкувався самотужки під’їхати до Джима, хоча дорогою раз по разу падав. Але це аж ніяк не вибивало його з колії.

Джим погладив карапуза.

— Це синок нашої Емми? — спитав хлопець тихо. Він був неабияк зворушений.

— Атож, — відказав Лукас. — Я знав, що ти мрієш про свій паротяг. Хотів тобі зробити сюрприз, тож і не говорив.

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель, Німеччина, 2018)

— То це тепер мій паротяг? — задихаючись від щастя, закричав Джим.

— Ну а чий іще? — відказав Лукас. — Як же назвати малого?

Трохи подумавши, Джим мовив:

— Може, Авґустом?

— А що, гарне ім’я для паротяга, — погодився Лукас і шепнув: — Знаєш, давай поки що його залишимо в тендері. З Еммою йому буде спокійніше.

Джим обережно поставив Ґустика назад у тендер, а потім разом із Лукасом повернувся до товариства й розповів, що йому тільки-но подарували.

Всім закортіло глянути на малого, і він викликав бурю захвату. Але карапуза це не обходило, бо він на той момент уже спав і солодко смоктав свою соску.

За кілька днів імператор мандалійський разом із принцесою Лі Ши вирушили у зворотну путь — адже принцеса, ясна річ, поки що залишалася жити в батька. До того ж вона мріяла, що вчитиметься в школі, — у звичайній справжній школі, а не в драконячій. А в Недогадії, як відомо, школи не було. Але дітям ніщо не заважатиме частенько бачитися, бо корабель робитиме регулярні рейси між Мандалою і Недогадією. Ну й, крім усього іншого, вони зможуть скористатися телефоном, якщо тільки, звісно, король Альфонс За Чверть Дванадцятий сам у цей момент не «висітиме на слухавці». Цілком зрозуміло, що її він підніматиме часто — як-не-як між двома країнами існуватимуть дипломатичні відносини.

І знову в Недогадії почалося звичайне мирне життя. Пан Неталан у плащі й з парасолькою під пахвою прогулювався по острову.

express

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (режисер Денніс Ганзель, Німеччина, 2018)

Лукас їздив на своїй паротяжисі звивистими коліями з одного кінця острова на інший. І час від часу вони співали на два голоси — звучало нівроку, надто в тунелях, адже там їм підспівувала луна.

Джим здебільшого займався своїм Авґустом, і йому було вже ніколи дражнити пана Неталана або спускатися з гори на своїх «яблучках». Потихеньку він дорослішав.

Погожої пори Лукас і Джим полюбляли посидіти ввечері на березі. Призахідне сонце відбивалося у водах безкрайнього океану, а його світло лягало блискучою золотавою доріжкою, котра тягнулась, іскриста й осяйна, аж від обрію і влягалася під ноги нашим друзям. А вони переносилися поглядом на цю доріжку і далі — ґен-ґен, до загадкових країн і земель, хтозна куди. (...)

І вони серйозно замислювалися над тим, що час їм, мабуть, знову рушати в дорогу. Бо ж слід розгадати стільки загадок... (...)

(Переклад Ігоря Андрущенко)

CLASSROOM

Усно

1. Чому Лукас, Джим і Емма мали полишити Недогадію? Як вони в цій непростій ситуації піклувалися одне про одного? Наведіть цитати.

2. Які пригоди сталися з героями в Недоладії?

3. Як пані Кутняк ставилася до дітей?

4. Знайдіть і виразно прочитайте портрети персонажів: 1) драконихи; 2) принцеси Лі Ши; 3) Джима Ґудзика; 4) дітей у школі пані Кутняк; 5) паротяжихи Емми; 6) маленького паротяжчика Авґуста. Визначте деталі їхньої зовнішності й характерів.

Аналіз та інтерпретація

5. Які якості характеру допомогли Джиму Ґудзику і машиністу Лукасу здолати випробування?

6. Визначте елементи казки у творі «Джим Ґудзик і машиніст Лукас».

Письмово

7. Напишіть твір-роздум на тему «Дружба і єдність — запорука перемоги» (за твором «Джим Ґудзик і машиніст Лукас»).

Цифрові технології

8. У Міхаеля Енде є сторінка у фейсбуці (Michael Ende), яку ведуть його шанувальники. Ознайомтеся із цією сторінкою, знайдіть 1-2 цікаві факти про митця. Напишіть у коментарях враження про його книжку (2-3 речення) або створіть пост про неї.

Дослідження

9. Дослідіть маршрут мандрівки Джима Ґудзика, машиніста Лукаса і Емми. Намалюйте карту їхньої подорожі.

Ваша творчість

10. Джим Ґудзик не вмів писати, але міг малювати листи своїй мамі. Намалюйте 2-3 листи від імені Джима пані Штоцкер. Про які пригоди він би їй розповів у листах? Прокоментуйте.

Проєкт

11. У книжці «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» ідеться не лише про казкові пригоди героїв, а й про серйозні проблеми світу, що постали після Другої світової війни. Міхаель Енде у своїй книжці бореться проти расизму, ксенофобії, нацизму, захищаючи толерантність, гуманізм і мир на землі. З’ясуйте значення цих термінів і підготуйте проєкт на тему «Які ідеї Міхаеля Енде корисні для сучасності?».

У команді

12. Робота в групах. Який вигляд мають персонажі твору «Джим Ґудзик і машиніст Лукас»? Попрацюйте в групах: знайдіть в інтернеті (на підставі ілюстрацій, мультфільмів, фільмів, лялькових вистав тощо) зображення героїв та героїнь твору. Які із цих портретів вам найбільше сподобалися? Чому?

Життєві ситуації

13. Чому метод пані Кутняк — насильство — неприпустимий в освіті?

Перевірте себе

https://academia-nikolenko-6klas.com.ua/check-yourself/