Зарубіжна література. 6 клас. Ніколенко

Крістіне Нестлінґер. 1936-2018

Вона простягає своїм героям руку й підбадьорює: «Розправляйте крила! Летіть, не бійтеся! А якщо трапиться спіткнутися, розквасити носа — не біда!.. Ну ж бо, вище голову, глибоко вдихніть і кроком руш прямо у двері, точніше — у життя!»

Хайнц Яниш

Австрійську письменницю Крістіне Нестлінґер вважають однією з найпопулярніших авторок у сучасній Європі. Творча спадщина мисткині надзвичайно багата: проза, вірші, п’єси тощо. Відкритість письменниці, тонке розуміння нею людської психології, оптимізм і вміння дивитися на все з гумором забезпечують успіх її книжок насамперед серед дітей і підлітків у всьому світі.

Крістіне Нестлінґер народилася 13 жовтня 1936 р. у м. Відні (Австрія). Її батько був годинниковим майстром, а мати — вихователькою в дитячому садку. Дівчинка навчалася в гімназії в гуманітарному класі, дуже захоплювалася літературою. Після закінчення гімназії Крістіне вирішила стати художницею й вступила до Академії мистецтв у Відні, займалася графікою та ілюструвала книжки для дорослих.

Коли народилися її доньки, вона повністю присвятила себе їхньому вихованню. Саме для них вигадала Фредеріку — неслухняну дівчинку з малиновим волоссям, з якою постійно траплялися різні історії. К. Нестлінґер спочатку створила серію малюнків, а пізніше записала історії, що розповідала дітям. Так виникла книжка «Рудоволоса Фредеріка», яка була опублікована 1970 р. й одразу сподобалася читачам. За неї авторка отримала Літературну премію Фрідріха Бедекера.

К. Нестлінґер на зустрічі з читачами

Молода авторка наполегливо працювала. І невдовзі одна за одною з’являються її нові книжки: «Діти з дитячого підземелля», «Троє поштових грабіжників» (1971), «Геть огіркового короля!», «Чоловік для мами» (1972), «Чорний пан і великий собака», «Лети, колорадський жук!», «Маленький пан береться за справу» (1973), «Конрад, або Дитина з бляшанки» (1975). Кожна з них викликала широкий резонанс у читацькому колі: одні вважали їх занадто бунтарськими, не педагогічними, навіть шкідливими для дітей, а інші — чесними, відкритими й актуальними. Однак усі погоджувалися, що письменниця висвітлює реальні проблеми дітей та дорослих, що виникають у сучасному житті, і шукає вирішення складних питань. На прикладах історій персонажів (як позитивних, так і негативних) К. Нестлінґер розкриває теми дитячої самотності («Дитина за обміном»), пошуку власного «Я» («Маргаритко, моя квітко»), підліткової кризи («Ільзе Янда, 14»), шукаючи витоки проблем дітей та підлітків насамперед у сімейних стосунках.

Обкладинка до повісті К. Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки». 2007 р.

За роки творчості К. Нестлінґер отримала понад 30 літературних премій, як австрійських, так і міжнародних. Найвизначнішими серед них є Міжнародна премія імені Г. К. Андерсена (1984), Премія пам’яті Астрід Ліндґрен (2003).

Письменниця померла 28 червня 2018 р. у м. Відні (Австрія).

В Україні К. Нестлінґер знають за такими книжками: «Конрад, або Дитина з бляшанки» (переклад Є. Поповича), «Летіть, хрущі», «Пес іде у світ», «Начхати нам на огіркового короля», «Гном у голові» (переклад В. Василюка), «Обзивають мене Мурахоїдом» (переклад О. Мокровольського), «Маргаритко, моя квітко!» (переклад О. Сидор).

Повість «КОНРАД, або ДИТИНА З БЛЯШАНКИ». Твір присвячений проблемам взаємин дітей та дорослих. Авторка намагається показати батькам, що прагнення виховати своїх нащадків «ідеальними» позбавляє дітей їхньої індивідуальності, робить їхнє життя нудним і нецікавим, а нерідко призводить до відчуження. Надто самостійний, серйозний, проте «штучний» хлопчик Конрад, потрапивши в реальне життя, не лише сам вчиться жити в суспільстві, а й навчає дорослих придивлятися до дитячих проблем, розуміти мотиви їхніх вчинків, упорядковувати власне життя, щоб бути дітям гідним прикладом.

Пані Бартолотті дуже відрізняється від свого оточення: носить чудернацький одяг, яскраво фарбується. Вона охоче замовляє речі за різними каталогами, а інколи й не пам’ятає, що та коли замовила. Тому жінка не дуже здивувалася, коли отримала посилку з консервною бляшанкою, у якій був семирічний хлопчик, на ім’я Конрад. Одразу полюбивши його, намагається стати йому «справжньою» матір’ю, хоча сама ще не «подорослішала».

Пані Бартолотті не вміє влаштувати свій побут, дати раду грошам, упорядкувати власне життя. Та й про дітей вона не вміє дбати, тому й запитує в Конрада, як краще з ним поводитися, чим його годувати... Тільки завдяки своїй відкритості, щирості та відданості пані гідно справляється з обов’язками матері, дає «фабричній» дитині саме те, чого їй найбільше не вистачає, — материнську любов.

В. Челак. Ілюстрація до повісті К. Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки». 2013 р.

Конрад же, навпаки, добре підготовлений до «ідеального» життя. Проте ці знання мало допомагають йому адаптуватися в дитячому середовищі, а його «ідеальна» поведінка навіть заважає знайти друзів. Сусідська дівчинка Кіті (не завжди чемна й не завжди говорить правду) допомагає хлопчикові подолати власну «запрограмовану ідеальність» і стати «нормальною» дитиною.

Коли на фабриці зрозуміли, що Конрада помилково відправили не за тією адресою, і хотіли повернути назад, пані Бартолотті, Еґон і Кіті доклали всіх зусиль, щоб він залишився.

Літературна прогулянка

Психологічна й водночас казкова повість «Конрад, або Дитина з бляшанки» К. Нестлінґер приваблює читачів насамперед художністю. У творі авторка використовує елементи чарівності (штучно створена дитина, живильна вода), наповнюючи їх сучасним соціальним змістом. Вона вміло поєднує фантастику з актуальною проблематикою так, що читачі мимоволі вірять у реальність неймовірних подій. Персонажі повісті живуть не в ізольованому літературному світі, а ніби поруч із нами. У їхніх образах і вчинках читач часто бачить себе самого. Пригоди фантастичних персонажів у реальному житті допомагають читачеві по-новому осмислити поняття добра і зла, любові й ненависті, милосердя та байдужості, спонукають до роздумів про вибір життєвої позиції, моральні цінності.

Письменниця майстерно вплітає в текст роздуми про взаємини дітей і дорослих, дошукується до їхньої сутності. Повість навчає не відступати перед труднощами, вірити у власні сили. Сміх у творі допомагає подолати персонажам (і читачам також) невпевненість у собі й страх перед складними життєвими ситуаціями, зрозуміти, що є справжнім ідеалом, а що сфальшованим.

А. Василенко. Ілюстрація до повісті К. Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки». 1988 р.

Готуємося до читання

Чому Конрад відчував себе самотнім у колі однокласників? Чим його поведінка відрізнялася від їхньої?

Конрад, або Дитина з бляшанки (1975)

Повість

(Скорочено)

(...) — Добрий день, люба матусю!

Коли пані Бартолотті дуже лякалася, вона не лише тремтіла, їй не тільки ставало млосно. Коли пані Бартолотті дуже лякалася, то перед очима в неї миготіли золоті зірки, а за ними мінилася синя імла.

Тепер пані Бартолотті була страшенно злякана. Вона бачила золоті зірки, за ними — синювато-золотаву імлу, за імлою — нижню частину бляшанки, а в бляшанці — верхню частину зморщеного карлика. Бачила його зморщену, як сушене яблуко, голову, зморщені руки, зморщену шию й зморщені груди. Потім побачила й зморщений живіт, бо карлик, що, мабуть, сидів у бляшанці, тепер підвівся на ноги. І його зморщений рот проказав:

— Люба матусю, живильний розчин у накривці.

Пані Бартолотті потрусила головою й закліпала повіками: вона хотіла, щоб з-перед очей у неї зникли зірки й синя імла. Зірки зникли, а крізь синю імлу вона помітила під накривкою коробки блакитний пакуночок. На ньому було написано: «ЖИВИЛЬНИЙ РОЗЧИН». А нижче дрібнішими літерами: «Розчинити вміст пакуночка в чотирьох літрах теплої води й, відкривши бляшанку, негайно вилити розчин на те, що в ній міститься».

На одному ріжку пакуночка пані Бартолотті побачила напис: «Відрізати тут», а під ним стрілку. Вона відрізала ріжок пакуночка рівно під стрілкою.

— Добре було б, якби Ви поквапилися, — сказав карлик, — бо без живильної рідини я довго не витримаю на свіжому повітрі.

Пані Бартолотті підвелася з ослінчика й заточилася, мало не впавши. Вона витягла з-під зливальниці рожеве пластмасове відро, поставила його під кран і повернула ручку колонки на позначку «гаряча». (Колонка в неї була дуже стара, і на позначці «гаряча» вода нагрівалася тільки до теплої.) Тоді взяла півлітровий кухоль, — пані Бартолотті знала, що він півлітровий, — налила у відро вісім кухлів води й висипала в неї живильний розчин. Той розчин був темно-рудого кольору. Пані Бартолотті розмішала його у відрі ополоником. Вода стала ясно-рудою.

Нарешті пані Бартолотті почала поволі лити воду на голову зморщеному карликові. Вона думала, що ясно-руда вода спливе з нього, як душ, — частина в бляшанку, а частина на підлогу. Коли ж ні: карлик усю воду вбирав у себе, і зморшки його вирівнювалися. Скоро він став схожий не на карлика, а на звичайну дитину.

Так пані Бартолотті вилила всі чотири літри. Перед нею тепер стояв хлопчик років семи. У нього була гладенька, ніжна дитяча шкіра здорового смаглявого кольору, рожеві щоки, блакитні очі, білі зуби й біляві кучері. Він був голенький.

Хлопчик виліз із бляшанки й подав пані Бартолотті блакитний конверт. Вона взяла його в руки. Конверт був пластмасовий, запаєний по краях, щоб волога не потрапила всередину. На ньому було надруковано чорними літерами: «ПАПЕРИ».

Пані Бартолотті взяла ножиці й надрізала конверт із того боку, де була пунктирна лінія. У конверті виявилися метрика, посвідчення про громадянство й медична довідка.

У метриці написано:

«Батько: Конрад Август Бартолотті.

Мати: Берті Бартолотті.

Дата народження: 23.10.1967

Місце народження: невідоме».

У посвідченні про громадянство було написано, що Конрад Бартолотті, син Конрада Августа Бартолотті й Берті Бартолотті, — громадянин Австрії. А в медичній довідці засвідчено, що Конрадові Бартолотті було зроблено щеплення проти скарлатини, коклюшу, кору, сухот, тифу, дизентерії, дифтерії, правцю й віспи.

А ще пані Бартолотті знайшла в конверті картку із зубчастими берегами з особливого тисненого паперу, на якій блакитним чорнилом було гарно виведено:

«Дорогі батьки! От і здійснилося ваше палке бажання.

Ми, виробники, зичимо вам великого щастя та великої втіхи від вашого нащадка. Хай він завжди дає вам радість і виправдає ті сподівання, які ви покладали на нього й на нашу фірму. Наша фірма зробила все, щоб забезпечити вас радісним, ласкавим і здібним нащадком. Тепер зробіть те, що залежить від вас! У вас, напевне, не виникне великих труднощів, бо з нашими виробами дуже легко поводитися й легко доглядати їх, тим більше, що в нашому технічно досконалому кінцевому продукті немає природних вад.

І ще одне прохання! Ваш нащадок так сконструйований, що, крім звичайного догляду й піклування, потребує також прихильності.

Просимо про це не забувати!

Радощів і щастя в майбутньому бажає вам...»

І знову той самий підпис: «Гунберт», чи «Гонберт», чи «Монберт». (...)

(Переклад Євгена Поповича)

Готуємося до читання

Перебуваючи в будинку пані Бартолотті, Конрад вразив свою нову маму вихованістю, чемністю й правильною вимовою. Але вона радить йому розмовляти по-дитячому. Читаючи епізод, поміркуйте над словами Конрада: «Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно». Чи розрізняєте ви ці поняття? Якою є авторська позиція? Водночас зверніть увагу на те, як порушено проблему батьків і дітей у творі. У яких стосунках перебувають батьки хлопчика: пані Бартолотті та пан Еґон? Як вони ставляться до сина?

(...) Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи за Конрадом.

Перед брамою стояв пан Еґон. Усе ще ображений, він пояснив пані

Бартолотті, що не знав, прийде вона за хлопцем чи ні.

— Ти ж ніколи не буваєш пунктуальною, — сказав він.

Пані Бартолотті просто осатаніла, бо вона завжди була пунктуальною.

— Такі, як ти, — закричала вона, — завжди звинувачують інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я не пунктуальна! Це нечуване нахабство!

— Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! — мовив аптекар. Тоді витяг із кишені кілька асигнацій та додав: — Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знову отримаєш від мене гроші.

Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоч їй не так легко було всміхнутися. У школі пролунав дзвінок.

— Зараз він вийде, — сказав пан Еґон.

— Хоч би йому там сподобалося, — мовила пані Бартолотті.

— Він, напевне, першого ж дня отримав п’ятірку, — сказав пан Еґон.

— Мені до його оцінок байдуже, — мовила пані Бартолотті.

Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, а потім з’явився Конрад.

В. Челак. Ілюстрація до повісті К. Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки». 2013 р.

Він побачив пані Бартолотті та пана Еґона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:

— Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!

Конрад не оглянувся.

— Добре тобі було в школі? — запитала пані Бартолотті.

— Ти отримав п’ятірку? — і собі запитав пан Еґон.

Конрад похитав головою.

— Ні? Чому? — розчаровано запитав пан Еґон. — Може, ти краще підеш до другого класу?

— Не, предку, — відповів Конрад. — Не, справді, не. Та каламуть, якої тут навчають, однаково й там, і там нудна до безтями. Я не отримав п’ятірку, бо ще не розтуляв писка.

— Конраде, як ти говориш?

Пан Еґон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморщок.

— Говорю по-дитячому, — відповів хлопчик. — Так само, як інші діти. — Він обернувся до пані Бартолотті: — Мені здається, я зрозумів, що ви мали на увазі, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому. — Конрад знов обернувся до пана Еґона: — Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, бо хотів спершу засвоїти правильну вимову. Завтра... — хлопчик усміхнувся панові Еґонові, — завтра я вже відповідатиму та, напевне, отримаю п’ятірку. Якщо вона вас так тішить!

Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Еґоном.

— Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.

Коли вони повернули на вуличку, де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.

— Це, напевне, та нечемна дівчинка? — запитав пан Еґон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: — Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язик!

Кіті Рузіка відразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.

— Мій син спілкуватиметься із цією дівчинкою, скільки захоче! — вигукнула вона.

— А мій — ні! — вигукнув пан Еґон.

Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:

— То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?

— Ти повинен... — почав пан Еґон, тоді крикнув: — Ой! — бо пані Бартолотті знову наступила йому на пальці.

— Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею, — усміхнувшись, мовила пані Бартолотті.

Кіті саме підійшла до них.

— Добрий день, пані Бартолотті, — мовила вона. Панові Еґону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулася: — Сьогодні мій день народження, і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!

Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.

— Я проти, — заявив пан Еґон. — Вона невихована дитина!

— Не плещи дурниць! — розсердилася пані Бартолотті. — Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!

— Тобі дуже хочеться іти туди? — запитав Конрада пан Еґон.

Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті, напевне, було б корисно: він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому. (...)

— Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти — мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то — його!

— Зрозуміло, мамо, — мовив Конрад.

Проте пан Еґон іще не хотів здаватися. Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.

— Еґоне, іди собі до своєї аптеки! — крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.

Та пан Еґон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. У нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.

— Нам ніколи! — сказала вона. — У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду для тебе. І взагалі ми хочемо побути самі. Розумієш?

— То до побачення, — сказав пан Еґон і сумно поплентався до своєї аптеки.

Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:

— Мені шкода батька.

— Немає чого його шкодувати. Таку стару зануду!

Пані Бартолотті потягла Конрада додому.

— Він мій батько і я його люблю!

Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Еґона. Усім серцем любить! І Конрад знову повеселішав.

Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи із шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Еґона. Він почав із натяків: мовляв, батьки повинні миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обоє. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх. (...)

(Переклад Євгена Поповича)

Коментарі

За три тижні перебування в пані Бартолотті Конрад не тільки відчув тепло материнського й батьківського піклування про нього, а й знайшов справжню подругу — Кіті Рузіку котра мешкала по сусідству й з якою він разом ходив до школи та проводив вільний час. Конрад дивував усіх своєю вихованістю. Проте більшість його однокласників (Антон, Флоріан, Міхі, Гіті) ставилася до нього негативно.

Готуємося до читання

Читаючи наступний епізод, зверніть увагу на те, чому Конрад відчував себе самотнім серед однокласників. Чим його манера поведінки відрізнялася від їхньої?

(...) Конрад уже три тижні жив у пані Бартолотті. Кожного дня за чверть до восьмої на другому поверсі на нього чекала Кіті, спершись на поруччя, і вони разом ішли до школи. І майже щоранку на розі на них чекав Антон. Він ішов за ними й бурчав:

— Начувайтеся!

А на розі головної вулиці на них чекав Флоріан. Він приєднувався до Антона й вигадував лайливе слово на кожну літеру абетки. Він кричав:

— Аферист, бовдур, вовкулака, галайда, довбня, егоїст, жаба, зайда, ірод, їжак, йолоп, квач, лобур, мармиза, нюня, опудало, потороча¹, рило, свиня, телепень, урвиголова, фертик, хвалько, цап, чортяка, шелихвіст, щупак, юда, ящірка!

Але близько вони не підходили. І лушпинням чи кісточками теж не кидалися. Боялися Кіті.

Кіті охороняла Конрада й дорогою додому, коли вони поверталися разом. Та вона ходила до другого класу, і в понеділок, у середу й п’ятницю в неї було на один урок менше, ніж у Конрада. Їй неважко було б почекати на нього годину в роздягальні чи біля школи. Двічі Кіті так і зробила, але це страшенно обурило її матір, і вона зчинила бучу.

— Щоб ти не пізніше, як за п’ятнадцять хвилин після закінчення уроків, була вдома! — звеліла вона дочці. — І як забаришся хоча б на хвилину, то буде тобі непереливки!

Пані Рузіка вважала, що дівчині боронити хлопця просто смішно.

— Я нічого не маю проти Конрада, — сказала вона. — Він дуже вихований, чемний, розумний хлопчик. Навіть знає всі відповіді у вікторині й завжди ввічливо вітається. Але хай обороняється сам! — А потім додала: — Між іншим, дивно, що та чудна жінка має такого вихованого сина, і взагалі мене цікавить, де він раптом узявся.

Кіті знала, де Конрад узявся. Він їй усе розповів, і вона заприсяглася йому, що нікому не скаже про це жодного слова. Тому вона не сказала жодного слова і своїй матері.

Отже, у понеділок, у середу та п’ятницю Конрадові доводилося повертатися зі школи самому. Не зовсім самому. Половина третього «А» бігла за ним назирці. І коли Кіті не було з Конрадом, Флоріан не боявся. Він шпурляв у нього камінцями, підставляв йому ногу, бив його кулаком у живіт або штурхав ногою ззаду. Решті дітей це подобалося. Вони страх як не любили Конрада. Учителька, пані Штайнц, щонайменше тричі за урок казала їм: «Беріть приклад із Конрада!» А це їм не подобалося. І коли ніхто в класі не міг розв’язати задачу, пані Штайнц казала: «Конрад, напевне, її розв’яже!» І Конрад справді розв’язував задачу. Це також дітям анітрохи не подобалося. Крім того, Конрад знав, як треба писати кожне слово. І писав дуже гарно, умів, читаючи вголос, правильно ставити наголос у реченні, не крутився на місці, ніколи не балакав і не їв на уроках, не жував гумку, дивився тільки на пані Штайнц та уважно її слухав. Певна річ, це страшенно дратувало решту дітей. Якби він хоча б пас задніх на фізкультурі, як це часто буває з найкращими учнями. Проте ж ні! Він єдиний у класі миттю піднімався по канату аж до стелі в спортивній залі й мав голос, про який учителька казала: «Ангельський голос, чистий, як дзвіночок, аж серце мліє, як він заспіває!» Крім того, Конрад умів так намалювати машину, що можна було розпізнати, якої вона марки.

¹ Потороча — привид; опудало.

— Нам ще бракувало такої цяці, — казали діти в класі. — Проклятий вискочень, де він узявся на нашу голову!

Конрад не знав, як поводитися з нормальними дітьми, і справді робив багато помилок. Другого ж дня, як він пішов до школи, на третьому уроці була контрольна з математики. Фреді, з яким Конрад сидів за однією партою, тихо запитав його:

— Скільки буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість?

Але Конрад не відповів йому, бо пані Штайнц попередила:

— Щоб я жодного слова не чула під час контрольної роботи!

Фреді, який дуже погано знав математику, ще тричі питав у нього те саме. Нарешті Конрад відповів йому:

— Мені заборонено тобі підказувати.

Фреді розсердився та відтоді так само не злюбив Конрада, як і Флоріан.

Другого дня Анна-Ліза ляснула лінійкою по вікні — і скло тріснуло. Учительки саме не було в класі. Коли вона повернулася й побачила тріснуту шибку, то почала допитуватися, хто її розбив. Ніхто не признавався. Анна-Ліза порпалась у своєму ранці, наче шибка її зовсім не стосувалася. Пані Штайнц почала питати всіх по черзі. Учні, яких вона питала, вдавали, що нічого не знають. І тоді вчителька звернулася до Конрада:

— Конраде, ти бачив, хто розбив шибку? Якщо бачив, то повинен сказати. Це твій обов’язок.

І Конрад сказав, що шибку розбила Анна-Ліза. Увесь клас обурено загув, лише вчителька була дуже задоволена.

А ще через три дні пані Штайнц зробила Конрада своїм заступником. Як тільки їй треба було кудись вийти, вона залишала Конрада біля свого столу, щоб він стежив за класом. Він мав пильнувати, щоб ніхто не підходив до відчиненого вікна, не виходив із класу, не розмовляв голосно й не зчиняв сварки із сусідами.

Спершу діти не звертали уваги на Конрада, коли він сидів біля столу. Вони й до відчиненого вікна підходили, і сварилися, і виходили з класу, і розмовляли. Та коли побачили, що Конрад записує всі їхні порушення, а вчителька потім карає за них, усі обізлилися на Конрада й дійсно почали його зневажати. (...)

Переклад Євгена Поповича

Коментарі

Одного разу на адресу пані Бартолотті надійшов лист, у якому повідомлялося, що підприємство з виготовлення штучних дітей допустило помилку, надіславши їй хлопчика, на ім’я Конрад, і що вона терміново зобов’язана повернути його назад. Водночас зазначалося, що на нього вже чекають його законні батьки. Пані Бартолотті не могла допустити, що назавжди розлучиться з хлопчиком, котрого полюбила. І вона разом із Кіті та паном Еґоном, якого Конрад вважав своїм батьком, вдалася до хитрощів. Було вирішено розвинути в хлопчика якості, протилежні ідеальній дитині, щоб його не впізнали представники підприємства, і тоді він назавжди залишиться з пані Бартолотті та паном Еґоном.

(...) О пів на одинадцяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному плащі, в окулярах у сріблястій оправі та зі сріблястою текою в руці. За ним з’явився чоловік у блакитному комбінезоні, а потім якесь подружжя в сірому. У жінки був маленький гострий носик, а в чоловіка величезна лисина.

Жінка з чоловіком сіли на лавку. Чоловік в окулярах сказав їм:

— Скоро ви зможете обняти свого сина.

— Та й пора вже, — відповів лисий.

— Ви вже нам обіцяєте це не перший тиждень, — мовила його дружина.

Крім чотирьох людей у блакитному й подружжя, в аптеці було ще двоє звичайних клієнтів. І тоді чоловік у комбінезоні відчинив двері й гукнув:

— З’явилася небезпека епідемії, залиште аптеку!

У клієнтів із переляку витяглися обличчя.

— Виходьте ж! — гримнув чоловік в окулярах і показав клієнтам на двері.

— Це все брехня, ніякої епідемії немає! — вигукнув пан Еґон.

— Нікуди не йдіть! — звернулася й пані Бартолотті до клієнтів.

Але чоловік у комбінезоні виштовхав їх надвір. Замкнув двері й обернув табличку на шибці. Тепер із вулиці було видно напис: «Зачинено».

— Отримаю я нарешті свого чемного й вихованого хлопчика чи ні? — запитала гостроноса жінка.

— Зараз, ласкава пані! — запевнив її чоловік в окулярах і крикнув панові Еґону: — Ану, віддавайте хлопця! Він належить мені, ви не маєте ніякого права на нього! — Тоді обернувся до пані Бартолотті й вигукнув: — А ти тим більше, потороче! — І він із чоловіком у комбінезоні рушив до задніх дверей.

— Тільки через мій труп! — вигукнув пан Еґон, але його тремтячий голос прозвучав тихо та жалісливо.

— Не пускай його! — крикнула пані Бартолотті. — Удар його по нозі!

— А мені не треба йти туди, я й так його заберу, — усміхнувся чоловік в окулярах. — Мої фабричні діти слухаються мене з одного слова. — Він склав долоні в трубочку й гукнув: — Конраде!

Чоловік в окулярах ще тричі гукав: «Конраде!», — а потім тричі: «Конраде, негайно йди сюди!» Та Конрад не з’являвся. Люстри й далі розгойдувалися, пляшечки на полицях і далі бряжчали, а мокра пляма вже розпливлася на пів стелі.

— Чого ж він не йде? — запитав лисий. — Ми замовляли слухняну дитину!

— А він, щоб ви знали, і чує, і не чує, — озвалася пані Бартолотті. — Діти завжди такі. Буває, охрипнеш, переконуючи їх, а вони не чують.

Гостроноса схопилася з лавки й заверещала:

— Та дитина, яку ми замовляли, чує все з першого слова!

— Звичайно, чує, звичайно, — заспокоїв її чоловік в окулярах. — Може, хтось не дає йому спуститися вниз. Мабуть, та дівчина його тримає. — Він тицьнув пальцем на чоловіка в комбінезоні: — Ви охоронятимете вихід. А ми зараз до них доберемося!

І хоча пан Еґон мужньо заступив їм дорогу, а пані Бартолотті так само мужньо вчепилася в коси жінці в блакитному, чоловік в окулярах, решта людей у блакитному та подружжя в сірому пробилися крізь двері й пробігли всі три кімнати. Коли вони опинилися біля гвинтових сходів, то почули Конрадів голос:

— Іду вже, бовдури!

І хлопець на животі ногами вперед з’їхав униз поруччям. А що гостроноса стояла саме там, де закінчувалося поруччя, то він, на жаль, улучив їй ногами в живіт. Ставши на підлогу, Конрад сказав:

— Пардон, бабо, на жаль, я штовхнув тебе навмисне! — Тоді озирнувся навколо й запитав: — А який це йолоп гукав мене? (...)

Директор поправив окуляри й утупився в Конрада.

В. Челак. Ілюстрація до повісті К. Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки». 2013 р.

— Дядьку, а яку я гарну пісеньку знаю! — вигукнув той та заспівав: — Спи, моє дитятко, носоріг — твій татко, верблюдиця — мати...

— Світ такого не бачив! — вигукнув лисий. — І це називається вихована дитина? Ви — фірма шахраїв та ошуканців!

— Не галасуй, діду, а то відчикрижу тобі вуса й не матимеш на голові ані волосинки, — сказав Конрад.

Угорі на сходах з’явилася Кіті, перехилилася через поруччя й гукнула:

— Конраде, ти голодний?

— Як вовк! — відповів той.

— А що тобі дати?

— Малинового пудингу зі шпинатом! — відповів Конрад.

— Зараз! — крикнула Кіті, і люди в блакитному зі своїм директором і подружжя в сірому порозскакувалися хто куди, бо вона почала кидати згори малиновий пудинг і шпинат. — Ми завжди так робимо, я стою нагорі, а він унизу, я шпурляю шпинат, а він роззявляє рота!

— Тільки, на жаль, вона часом не влучає! — докинув Конрад.

Директор скинув окуляри, бо нічого не бачив крізь них. Ліве скельце було заляпане пудингом, а праве шпинатом. Підсліпувато кліпаючи очима, він глянув на Конрада й мовив:

— Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства.

Люди в блакитному витирали свій одяг, бо були геть заляпані. Подружжя в сірому сховалося за купою порожніх картонних коробок.

— Жахлива дитина! — сказав лисий.

— Ми краще купимо собі собаку! — мовила його дружина.

Вони вийшли з-за коробок і, не попрощавшись ні з директором, ні з його помічниками, подалися через три кімнати до виходу з аптеки.

— Шефе, що сталося? — крикнув той, що охороняв двері. — Чого ці люди повертаються без дитини? Чого вони називають нас шахраями? Шефе! Шефе, що сталося? — з його тону було чути, що він геть розгублений.

Директор протер окуляри, його помічники обтрусили із себе пудинг і шпинат.

— Ходімо, — сказав директор, надівши окуляри.

— А як же я? — запитав Конрад.

— Я не хочу тебе більше бачити, сатанинське поріддя! — вилаявся директор.

— Приємно це чути, — сказала пані Бартолотті й відімкнула задні двері. — Для мене це було справжнє свято! (...)

Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий та стомлений.

— Ох, як же мені було важко! — мовив він.

— Бідне моє хлоп’ятко, — сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці.

— Бідне моє хлоп’ятко, — сказав пан Еґон і погладив його по лівій щоці.

— Ти був молодець! — вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи.

— Я відтепер завжди маю бути такий? — запитав Конрад.

— Воронь боже! — вигукнув пан Еґон.

— То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? — запитав Конрад.

— Воронь боже! — вигукнула пані Бартолотті.

Кіті поклала руки йому на плечі й сказала:

— Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш.

(Переклад Євгена Поповича)

Компетентності

Обізнаність. 1. Чому герої К. Нестлінґер цікаві сучасним читачам? 2. Які проблеми виховання дітей та підлітків, їхніх стосунків із дорослими порушено у творі мисткині? Читацька діяльність. 3. Усно опишіть персонажів твору. Простежте за змінами їхніх характерів і поведінки (Конрад, пані Бартолотті, пан Еґон, Кіті). 4. Висловте припущення, як складеться їхня подальша доля. Людські цінності. 5. Назвіть цінності, які письменниця вважає головними в житті. 6. Чому «ідеальний» хлопчик потрапляє саме до неорганізованої та дивакуватої пані Бартолотті? Як вони впливають одне на одного? Чого навчають? Комунікація. 7. Оберіть та обґрунтуйте власну позицію щодо життя в колективі: «Я не такий, як усі» або «Я такий, як усі». Розподіліть героїв твору за цим принципом. Ми — громадяни. 8. Чи можна виховати «ідеального громадянина»? 9. Чи здатне суспільство «програмувати» громадян на певні думки та дії? Як ви до цього ставитеся? Сучасні технології. 10. Знайдіть в інтернеті ілюстрації художників до книжки К. Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки». Прокоментуйте. Творче самовираження. 11. Дайте визначення поняття «індивідуальність». Кого з персонажів твору воно стосується? 12. Напишіть твір-роздум на тему «Якою має бути людина — ідеальною чи індивідуальною?» Довкілля та безпека. 13. Поміркуйте про майбутнє людства в оточенні роботів. Які переваги й небезпеки для людини ви вбачаєте в штучних мислячих механізмах? Навчаємося для життя. 14. Дайте поради своїм учителям або батькам, як краще вас виховувати й навчати. 15. Сформулюйте мету вашого формування як особистості в школі й удома.

Радимо прочитати

Нестлінґер К. Конрад, або Дитина з бляшанки / переклад Є. Поповича. — Вінниця, 2007.