Зарубіжна література. Повторне видання. 5 клас. Ніколенко

Джозеф-Редьярд Кіплінг

(1865-1936)

Природа так мудро про все подбала, що ти скрізь знайдеш чого повчитися.

Леонардо да Вінчі

Першим англійцем, який отримав Нобелівську премію в галузі літератури (1907), був Джозеф-Редьярд Кіплінг. Він прославився не лише як письменник, а і як журналіст, мандрівник, дослідник природи.

Джозеф-Редьярд Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в м. Бомбеї (Індія). Його батько працював викладачем художньої школи, мати писала поезії. Кіплінг полюбив Індію та її мешканців із дитинства. Батьки були дуже зайнятими, і його виховували слуги-тубільці, які розповіли маленькому Редьярдові чимало індійських казок і легенд. Перші слова хлопчик вимовив мовою хіндустані. Він став англоіндійцем, засвоївши дві різні, але цікаві й неповторні культури — західну і східну.

Навчався Джозеф-Редьярд у закритому пансіоні, де його ображали, принижували й навіть били. Потім в іншому елітному закладі — Юнайтед Сервіс Коледжі, у якому готували військових для Британської імперії. Однак його не приваблювала військова справа, він захопився літературою. У юнацькі роки почав писати вірші, надсилав у журнали, але їх не друкували. А батьки належно оцінили синові поезії і, коли Редьярдові виповнилося шістнадцять, видали власним коштом його збірку «Шкільні вірші».

Р. Кіплінг серед кореспондентів у Південній Африці

Із сімнадцяти років Редьярд Кіплінг працював репортером «Цивільної та військової газети». Справжня слава прийшла до нього після повернення до Англії 1889 року. У своїх творах описував яскраві події, у яких брав участь або про які чув, а також природу Індії та зустрічі з людьми, сильними духом. Упродовж 1894-1895 років Кіплінг написав «Книгу джунглів» і «Другу книгу джунглів» — збірки оповідань про тварин, які мешкають у лісах Індії, і не тільки. А головним героєм більшості історій став хлопчик Мауглі, якого виховали дикі звірі індійських джунглів. Він навчився у природи мудрості й мужності.

Р. Кіплінг із батьком. 1880-ті роки

Редьярд Кіплінг любив подорожувати. Він побував у Китаї, Австралії, Японії, країнах Африки, тривалий час жив у США. Усе, що бачив, відобразив у своїх творах.

Літературна мандрівка

Індія в житті й творчості Редьярда Кіплінга

Дж.-Р. Кіплінг любив і добре знав Індію, її яскраву природу, унікальних людей. Він цікавився мовою, звичаями багатьох етнічних груп цієї країни. Це викликало велику довіру до нього в місцевих мешканців, незважаючи на те що для них англійці в той період були загарбниками. Кіплінга вони сприймали як близьку людину, яка знає і поважає їхні закони й традиції. Вони розповідали йому легенди, ділилися життєвими історіями. Думка Кіплінга про єдність усього живого, про відповідальність людей за природний світ народилася саме в Індії. Вона втілена в багатьох його творах: «Книга джунглів», «Балада про Схід і Захід» та ін.

Любіть Україну

Скульптура на честь дружби персонажів Р. Кіплінга

Місто Миколаїв прикрашає скульптурна композиція «Мауглі й Багіра». Хлопчик і пантера зображені в момент стрімкого бігу, який підкреслює взаєморозуміння між ними. Доберіть до цієї скульптурної композиції цитати із твору Дж.-Р. Кіплінга. Уявіть діалог, який міг би відбутися між персонажами. Запишіть його.

Скульптура «Мауглі й Багіра». м. Миколаїв. Скульпторка Інна Макушина. 1978 р.

Барви художнього твору

Мауглі (1895)

Головними темами оповідань про Мауглі є втрата рідного оточення й виживання в суворих умовах. Письменник зображує дорослішання й змужніння юного героя, усвідомлення ним важливих для життя істин, його боротьбу з підступним тигром Шер-Ханом. На боці Мауглі — родина вовків, які вважають його сином і братом, мудрі наставники — пантера Багіра і ведмідь Балу, а також Закон Джунглів, якому підкоряються всі мешканці.

Добре знаючи природний світ Індії, спостерігаючи за звичками й поведінкою тварин, Дж.-Р. Кіплінг описав у своїх творах дію законів природи, які є суворими, але справедливими. Ці закони не розділяють звірів, бо природа й так створила їх різними, а навпаки — об’єднують. «Ми з вами однієї крові — ви і я», — звертається Мауглі до птахів, змій, слонів тощо, і вони відгукуються на його слова.

Навіть найжорстокіші дії диких звірів — полювання одне на одного — Законом Джунглів наближені до справедливих: звірі мають полювати лише заради їжі, а не задля розваги чи помсти.

Герої твору Дж.-Р. Кіплінга відрізняються від казкових тварин, які втілюють людські якості. Ведмідь, пантера, шакал, тигр у творі про Мауглі — насамперед звірі зі своїми звичками й поведінкою, людське в них проявляється пізніше, не позбавляючи їх як мешканців джунглів природної натури. Завдяки цьому казкові ситуації, які трапляються з ними, здаються цілком реальними.

Мауглі, який вихований за Законами Джунглів, мав зробити вибір між світом звірів і світом людей. Цей вибір був болісним для його серця і складним для розуму. У вірші, яким починаються оповідання про Мауглі, він запитує братів-вовків: «Чому? Два Мауглі в мені...».

Життя Мауглі — це історія про пізнання людиною світу джунглів і себе як частини світу Природи. Це пізнання не тільки розумом, а й серцем.

Мауглі

(Скорочено)

Читаючи твір, зверніть увагу на Закони Джунглів. Сформулюйте їх. Поміркуйте, як знання Законів Джунглів допомагає Мауглі. Хто з персонажів їх порушує?

Читаємо з розумінням

БРАТИ МАУГЛІ

На Сіонійські гори спав тихий, задушний вечір. Була вже сьома година, коли Батько Вовк прокинувся після денного спочинку, почухався, позіхнув і розправив одну за одною лапи, щоб навіть кінчики позбулися сонної млявості. Мати Вовчиця лежала, уткнувшись великою сірою мордою в чотирьох вовченят, що перекидалися коло неї й скавчали. Вхід до їхньої печери був залитий місячним сяйвом.

— Грр! — прогарчав Батько Вовк. — Знову час на лови.

Він уже збирався стрибнути з горба вниз, як раптом маленька тінь з пухнастим хвостом загородила вхід і проверещала:

— Щасти тобі в усьому, о Найсіріший з Вовків! Хай доля пошле щастя твоїм шляхетним діткам і дасть їм міцні та білі зуби, і хай не забувають вони ніколи, що на світі є убогі та голодні!

То був шакал Табакі, Блюдолиз, а вовки індійських лісів зневажають Табакі: він тільки й знає, що нишпорить скрізь, робить різні капості, розносить плітки та їсть ганчір’я й обрізки шкіри на смітниках коло сіл. (...)

— Шер-Хан Великий змінив місце ловів. Наступного місяця він полюватиме в тутешніх горах — так сказав він мені!

Шер-Хан — це тигр, що жив за двадцять миль звідси, на березі річки Вайнгунги.

— Він не має права! — сердито почав Батько Вовк. — За Законом Джунглів, він не має права міняти місце ловів без завчасного попередження. Він розполошить усю дичину на десять миль навколо, а мені... мені треба ловити у ці дні за двох!

— Недарма Шер-Ханова мати прозвала його Ленгрі (Кульгавим), — спокійно зауважила Мати Вовчиця. — Він змалку шкутильгає на одну лапу і через те вбиває лише селянську худобу. Люди коло Вайнгунги сердиті на нього, і він тепер іде сюди, щоб розгнівати й наших сусідів. Через нього вони почнуть прочісувати Джунглі. Сам він утече, а от нам з нашими дітьми доведеться перебиратися звідси, коли люди підпалять траву. Ні, дякуємо за це Шер-Ханові!

— Переказати йому вашу подяку? — спитав Табакі.

— Геть звідси! — клацнув зубами Батько Вовк. — Геть! Іди полювати до свого покровителя. Для однієї ночі ти вже накоїв досить лихого.

— Я йду, — спокійно відповів Табакі. — Ви почуєте голос Шер-Хана внизу, у хащах. Я міг би не завдавати собі клопоту, щоб принести вам цю новину.

Батько Вовк прислухався і з глибини долини, що прилягала до маленької річки, почув сухе, зловісне, монотонне гарчання тигра, від якого, певне, втекла здобич і якому було зовсім байдуже, що про це дізнаються всі Джунглі.

— Дурень! — промовив Батько Вовк. — Нічні лови починати таким галасом! Невже він гадає, що наші олені такі ж, як його гладкі воли з села коло Вайнгунги?

— Тс-с-с!.. Цієї ночі він полює не на вола й не на оленя, — сказала Мати Вовчиця. — Це полювання на Людину!.. (...)

Джон-Локвуд Кіплінг. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 1894 р.

Джон-Локвуд Кіплінг. Обкладинка до твору «Книга джунглів». 1894 р.

Закон Джунглів, який ніколи не наказує нічого безпідставно, забороняє полювати на Людину. Справа в тому, що вбивство Людини рано чи пізно викличе прибуття людей з рушницями верхи на слонах і кількох сотень людей з барабанами, ракетами та смолоскипами. І тоді кожен у Джунглях зазнає лиха.

Звірі ж пояснюють між собою цей закон інакше: на їхню думку, Людина — це найслабша і найменш захищена істота, і тому чіпати її «не личить мисливцеві». (...)

У кущах щось стиха зашелестіло; Батько Вовк присів на задні ноги й весь підібрався, готуючись до стрибка. І тут стороннє око могло б побачити найдивовижніше в світі видовище — вовка, що зупинився посеред стрибка! Власне, він уже стрибнув, ще навіть не бачачи, на кого, а потім зробив неймовірне зусилля, щоб зупинитись. І вийшло, що він лише підскочив на чотири або п’ять футів у повітря і впав майже на те саме місце, звідки стрибнув.

— Людина! — вигукнув він, клацнувши зубами. — Людське дитинча. Дивись!

Просто перед ними, вхопившись за низьку гілочку, стояла гола смаглява дитина, що тільки-но починала ходити, — ніколи ще до вовчого лігва не приходила (та ще вночі!) така слабенька й така ніжна крихітка. Дитина глянула в очі Батькові Вовкові і засміялася.

— Невже це Людське дитинча? — спитала Мати Вовчиця. — Я ще ніколи їх не бачила. Принеси його сюди.

Василь Ватагін. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 1922 р.

Роберт Інґпен. Ілюстрація до твору «Книга Джунглів». 2009 р.

Вовки звикли переносити своїх дітей і можуть, якщо треба, перенести в пащі яйце, не роздушивши його; хоч щелепи Батька Вовка міцно стулилися на спині дитини, він приніс її і поклав поруч із своїми щенятами, не лишивши на шкірі жодного знаку від зубів, навіть найменшої подряпини.

— Яке малесеньке! Воно зовсім голе... і яке сміливе! — ніжно промовила Мати Вовчиця.

Дитинча розштовхувало вовченят, протискаючись до теплого боку Вовчиці.

— Дивись! Воно їсть разом з іншими! То он яке Людське дитинча! Скажи мені, чи міг коли-небудь вовк похвалитися тим, що в нього поміж вовченят лежить Людське дитинча?..

— Я колись чув про щось подібне, але це було не в нашій Зграї і не в мій час, — сказав Батько Вовк. — Воно зовсім без волосся, і я міг би його розчавити, торкнувшись лапою. Але поглянь, воно дивиться просто на мене і зовсім не боїться.

Місячне світло, що сіялося крізь отвір печери, раптом померкло: величезна квадратна голова і плечі Шер-Хана загородили війстя¹. Табакі, ховаючись позад нього, пищав:

— Владико! Владико, він зайшов сюди!

¹ Війстя — вхід.

— Шер-Хан робить нам велику честь, — промовив Батько Вовк, але очі його палали гнівом. — Що потрібно Шер-Ханові?

— Мою здобич. До вас прибилося Людське дитинча, — сказав Шер-Хан. — Його батьки втекли. Віддайте його мені! (...)

Рев тигра, мов грім, заповнив усю печеру. Мати Вовчиця скинула з себе вовченят і стрибнула вперед; очі в неї спалахнули, мов дві зелені зірки в пітьмі. Вона сміливо глянула в розлючені очі Шер-Хана.

— А це я, Ракша (Сатана), відповідаю тобі! Людське дитинча моє! Чуєш ти, Кульгавий, — тільки моє! І його не вб’ють! Воно житиме й бігатиме в нашій Зграї, полюватиме разом з нами. І зрештою, — стережись ти, мисливцю на маленьких голих дітей, ти, що ковтаєш жаб та вбиваєш рибу, — воно полюватиме на тебе! А тепер забирайся звідси! (...)

Шер-Хан ще міг позмагатися з Батьком Вовком, але не встояв би супроти Матері Вовчиці: він розумів, що в такому місці всі переваги будуть на її боці і що вона битиметься на смерть. Тому він з гарчанням витяг голову і, трохи одійшовши, прогарчав:

— На своєму подвір’ї і собака пан! Побачимо, що скаже Зграя. Людське дитинча — моє, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, о злодії з кудлатими хвостами!

Мати Вовчиця, ледве переводячи подих, кинулась на землю посеред своїх дітей, а Батько Вовк поважно мовив:

— Шер-Хан каже діло. Маля треба показати всій Зграї. Ти хочеш лишити його в себе, Мати?

— Лишити у себе?! — важко дихаючи, відповіла Мати Вовчиця. — Воно прийшло до нас само серед ночі, зовсім голе і дуже голодне; але воно не боялося! Поглянь, воно вже відштовхнуло одне моє маля зовсім убік. Цей кульгавий різник убив би його і втік до Вайнгунги, а потім тутешні селяни почали б мститися всім нам і вигнали б нас із наших притулків. Лишити його коло себе? Авжеж, лишу! Лежи спокійно, Жабеня. О Мауглі, бо Мауглі-Жабеням я тебе називатиму, — настане час, коли ти почнеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

— Але що скаже наша Зграя? — зауважив Батько Вовк.

Законом Джунглів чітко встановлено, що кожний вовк після одруження може відокремитись од своєї Зграї; але як тільки діти його підростуть і зіпнуться на ноги, він мусить привести їх на Племінну Раду, яка звичайно збирається раз на місяць у найсвітлішу ніч, щоб усі вовки могли уважно роздивитися дітей. Після таких оглядин вовченята можуть вільно бігати де завгодно, і, аж поки вони заб’ють свого першого оленя, ніхто з дорослих вовків Зграї не сміє їх чіпати. Ніякої милості тому дорослому вовкові, що вб’є вовченя! Кара — смерть на місці. І якщо гарненько подумати, то стане ясно, що так воно й повинно бути.

Батько Вовк дочекався, коли його діти навчились бігати, і тоді в ніч Племінних Зборів повів їх, Мауглі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була вершина горба, усіяна рінню та уламками скель, де могло розміститися з сотню вовків.

Акела, великий сірий Самотній Вовк, що керував Зграєю завдяки своїй великій силі та розуму, лежав на Скелі Ватажка, простягшись на весь свій зріст; внизу сиділо сорок чи більше вовків найрізноманітнішої масті і зросту, від сивих ветеранів, які могли сам на сам управитися з оленем, до молодих чорних трилітків, які тільки гадали, що можуть це зробити. Самотній Вовк водив Зграю вже багато років. (...)

Розмов біля Скелі майже не було. Діти бавились, перекидалися всередині кола, де сиділи їхні батьки й матері; дорослі вовки поволі підходили до того чи іншого вовченяти, уважно оглядали його, а потім тихенько поверталися на своє місце. Час від часу яка-небудь мати виштовхувала своє вовченя на осяяне місячним світлом місце, аби його теж побачили, не забули.(...)

Нарешті настав час показати всім хлопчика, і шерсть на шиї Матері Вовчиці одразу настовбурчилась. Батько Вовк виштовхнув Мауглі-Жабеня — так вони його звали — на середину кола, де він сів і, сміючись, почав бавитись камінцями, що виблискували у місячному сяйві.

Акела не підводив голови, що лежала на передніх лапах, але продовжував одноманітний заклик:

— Дивіться уважніше!

Глухий рев долинув з-за скель — то був голос Шер-Хана.

Він кричав:

— Дитинча моє! Віддайте його мені! Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?

Акела навіть оком не моргнув; він тільки промовив:

— Дивіться уважніше, о вовки! Яке діло Вільному Племені до будь-чиїх наказів, крім Вільного Племені! Дивіться уважніше!

З усіх боків чулось приглушене гарчання, і молодий чотирилітній вовк повторив Акелі Шер-Ханове запитання:

— Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?

Закон Джунглів передбачає, що в тих випадках, коли виникає незгода, чи приймати щеня до Зграї, за нього повинні заступитись принаймні два члени Зграї, окрім батька та матері.

— Хто виступає за дитинча? — спитав Акела. — Хто з членів Вільного Племені бере слово?

Відповіді не було, і Мати Вовчиця вже приготувалась до бійки; вона знала, що це була б її остання бійка, якщо до цього дійдеться.

Кевін Волдрон. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 2016 р.

Кадр із кінофільму «Книга джунглів». Режисер Дж. Фавро, США, 2016 р.

Тоді єдиний звір іншої породи, допущений на Племінну Раду, — Балу, сонливий бурий ведмідь, який навчав вовченят Закону Джунглів, старий Балу, що мав право блукати скрізь, де йому заманеться, бо він їв лише горіхи, коріння та мед, — звівся на задні лапи й прогарчав:

— Людське дитинча! Людське дитинча! — сказав він. — Я заступлюся за Людське дитинча! Людське дитинча не принесе нам ніякої біди. Я не вмію говорити красномовно, але кажу правду. Хай воно бігає в Зграї і ввійде до неї разом з іншими. Я сам буду його навчати.

— Потрібен ще один голос, — промовив Акела. — Говорив Балу, а він наставник нашої молоді. Хто ще, крім Балу?

Чорна тінь упала посеред кола. То була Багіра, чорна пантера, вся чорна, як сажа, але з чудовими плямами на хутрі, які вилискували у світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багіру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі, бо вона була хитра, як Табакі, смілива, як дикий буйвол, і нестримна, як поранений слон. Але голос у неї був солодший за дикий мед, і шерсть — м’якша за пух.

— О Акело, й ви, Вільне Плем’я! — замурчала вона. — Я не маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунглів, коли виникає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя цього щеняти можна викупити. І Закон нічого не каже про те, хто має, а хто не має права вносити викуп. Чи так я кажу?

— Так! Добре! — закричали молоді вовки, які ніколи не бувають ситі. — Слухайте Багіру! За дитинча можна внести викуп. Так говорить Закон.

— Я знаю, що не маю права тут говорити, але якщо ви дозволите мені...

— Говори, говори! — гаркнуло двадцять горлянок.

П'єр Жубер. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 1950-ті роки

Роберт Іґнпен. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 2009 р.

— Убивати голе дитинча — просто ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте. Балу виступав на його користь. До слів Балу я докладу бика, і то жирного й тільки що вбитого (він лежить не далі як за півмилі звідси), коли ви згодні прийняти Людське дитинча до своєї Зграї, як велить Закон. Чого ж тут вагатись?

Десятки голосів завили:

— То в чім же річ? Воно однаково помре під час зимових дощів.

— Сонце спалить його!

— Яку шкоду нам може зробити голе жабеня?

— Хай собі бігає в нашій Зграї!

— Де бик, Багіро? Нехай його приймуть...

І знову Акела завив басовито:

— Дивіться ж уважніше! — кричав він. — Уважніше дивіться, о вовки!

А Мауглі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауглі.

Шер-Хан ревів у пітьмі безперестану: він-бо страшенно розлютився, що йому не віддали Мауглі.

— Довше реви, — промурчала собі в вуса Багіра. — Настане час, коли це голе створіння примусить тебе ревти по-іншому, або я зовсім не знаю людей.

— Зроблено добру справу, — промовив Акела. — Люди і їхні діти дуже розумні. З часом він може стати нам у пригоді.

— Твоя правда, він стане в пригоді скрутної хвилини, бо ніхто не може увесь свій вік бути на чолі Зграї, — зауважила Багіра.

Акела не відповідав. Він думав про той час, який настає для кожного ватажка будь-якої зграї, коли він підупадає на силах, слабшає і слабшає, аж поки, нарешті, вовки вбивають його і новий ватажок заступає чільне місце, щоб у свій час зазнати тієї ж долі.

— Забери його, — звернувся він до Батька Вовка, — і виховай, щоб він був гідним сином нашого Вільного Племені.

Ось так і прийняли Мауглі до Сіонійської Зграї — ціною забитого бика та доброго слова Балу.

* * *

А тепер хай читач перескочить через десять-одинадцять років і лише уявить, яке дивовижне було життя Мауглі серед вовків, бо коли б ми надумались усе те описати, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауглі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, стали дорослими вовками раніше, ніж він хлопчиком-підлітком. Батько Вовк навчав його, пояснюючи значення і суть кожної речі в Джунглях, аж поки найменший шелест у траві, найтихше зітхання теплого нічного повітря, кожний крик сови над головою, кожне дряпання кігтя кажана, що вчепився для відпочинку за гілку, і кожен сплеск маленької рибки в озері стали для нього такі ж зрозумілі, як робота установи діловій людині. Коли Мауглі не вчився, то вигрівався на сонечку, спав, їв і знову лягав спати; коли йому було жарко чи траплялося забруднитися, він купався в лісових озерцях; а коли хотів меду (від Балу він довідався, що мед і горіхи така ж смачна їжа, як і сире м’ясо), він видирався за ним на дерево, чого навчила його Багіра. Багіра простягнеться, бувало, на гілляці і кличе:

— Йди сюди, Братику.

Спочатку Мауглі лазив не краще за лінивця, але потім навчився стрибати між гілками дерев майже так само сміливо, як і сірі мавпи. Був він завжди й на Скелі Ради, коли збиралася Зграя; і там він, між іншим, помітив, що варто йому пильно подивитись в очі будь-якому вовкові, і той одразу ж їх опускає; це йому сподобалось, і він не раз так робив. Хлопчик часто виймав довгі колючки з лап своїх друзів, — вовки дуже потерпають від цих колючок та реп’яхів, що чіпляються їм у хутро. Ночами він любив сходити з горба на засіяні ниви і з цікавістю стежив за селянами в їхніх хатинах. Але до людей він ставився недовірливо: якось Багіра показала йому скриню з ґратчастими самоопускними дверцятами, заховану в Джунглях так уміло, що він ледве не попав у неї, і сказала, що то пастка. (...)

Шер-Хан завжди намагався перетяти йому шлях у Джунглях; користуючись тим, що Акела дедалі все більше старішав і слабішав, кульгавий тигр міцно затоваришував з молодими вовками, які бігали за ним. (...)

Одного дня у літню спеку до Багіри дійшли нові чутки, трохи схожі на ті, що вона їх уже чула. Переказав їх, мабуть, Сагі, дикобраз. Вона знову почала розмову з Мауглі, коли вони сховалися в гущавині і хлопчик ліг, поклавши голову на чудову чорну шкуру Багіри:

— Братику, скільки разів я говорила тобі, що Шер-Хан — твій ворог? (...) Шер-Хан не сміє вбити тебе в Джунглях; але пам’ятай: Акела дуже старий; скоро настане день, коли він не зможе вбити свого оленя, і тоді вже він не буде Ватажком. Більшість тих вовків, які оглядали тебе, коли ти вперше прийшов на Раду, також постаріли, а молоді вовки вірять Шер-Ханові, який каже їм, що Людському дитинчаті не місце в Зграї. Хоч незабаром ти вже станеш дорослою Людиною.

— А що таке Людина? Хіба вона не може бігати разом з своїми братами? — заперечив Мауглі. — Я народився у Джунглях. Жив, як велить Закон Джунглів, і нема жодного вовка між нашими, якому б я не виймав з лап колючок. Звичайно, вони мої брати!

Багіра витяглась на весь свій зріст і примружила очі.

— Братику, — промовила вона, — помацай моє підборіддя.

Мауглі простяг свою дужу смугляву руку і якраз під шовковистим підборіддям Багіри, де під лискучою шерстю ховались великі пружні м’язи, намацав невелику лисину.

— Ніхто в Джунглях не знає, що я, Багіра, ношу цю позначку — слід нашийника; а я, Братику, народилась поміж людей, і там померла моя мати — в клітці князівського палацу в Удейпурі. Ось чому я внесла за тебе викуп на Раді, коли ти був ще зовсім маленьке голе дитинча. Так, я теж народилася поміж людей і ніколи не бачила Джунглів. Мене годували крізь ґрати з залізної миски, аж поки однієї ночі я відчула, що я, Багіра, — пантера, а не людська забавка. Тоді я з одного маху розбила лапою дурний замок і втекла. А оскільки я вивчила людські звички, то в Джунглях мене вважають страшнішою за Шер-Хана. Хіба не так?

— Аякже! — відповів Мауглі. — Всі в Джунглях бояться Багіри; всі, за винятком Мауглі.

— О, ти справжнє Людське дитинча! — ніжно промовила чорна пантера. — Знай, що коли-небудь ти повернешся до людей так само, як я повернулась у рідні Джунглі, повернешся до людей, які доводяться тобі братами, — звичайно, коли тебе не вб’ють на Раді...

— Але за що, за що мене хочуть убити? — спитав Мауглі.

— Поглянь на мене, — сказала Багіра.

І Мауглі пильно подивився їй у вічі. Через півхвилини велика пантера одвела голову вбік.

— Ось за що! — промовила вона, зариваючись лапами в листя. — Навіть я не можу витримати твого погляду, а я ж народилася поміж людей і люблю тебе, Братику! А інші ненавидять тебе за те, що не насмілюються зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з їхніх лап, за те, що ти — Людина!

— Я цього не знав, — сумно промовив Мауглі і насупив свої густі чорні брови.

— Що каже Закон Джунглів? Спочатку бий, а тоді подавай голос. Вже з самої твоєї безтурботності вони знають, що ти — Людина. Тож будь розсудливіший. Серце підказує мені, що, як тільки Акела схибить на полюванні,— а олень з кожним разом дістається йому все важче, — Зграя повстане проти нього й проти тебе. Вони скличуть Раду Джунглів на Скелі, а потім... потім... Ось що! — вигукнула Багіра, скочивши з місця.— Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!

Кажучи про Червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Але жодна істота в Джунглях не назве вогонь справжньою назвою. Всі вони відчувають перед ним смертельний жах і шукають сотні способів описати його.

— Червону Квітку? — повторив Мауглі. — Ту, що в присмерках зростає коло їхніх хатин? Я здобуду її.

— Оце вже говорить Людське дитинча! — з гордістю сказала Багіра. (...)

Мауглі здобув Червону Квітку в людей із селища, що розташоване неподалік від джунглів, і приніс на Скелю Ради. Молоді вовки, підступно зрадивши Акелу на полюванні, вимагали виборів нового ватажка зграї. Шер-Хан почувався господарем у цій ситуації й заявив про свої права на Мауглі.

(...) — Вільне Плем’я! То моя здобич, моя з самого початку. Віддайте його мені. Мені вже обриднув той дурноверхий людинововк. Ось уже десять років од нього немає спокою в Джунглях. Віддайте мені людське поріддя, інакше я полюватиму тут довіку і ви не дістанете від мене навіть кісточки. Він — Людина, Людське дитинча, і я ненавиджу його всією своєю істотою!

Більша частина Зграї заволала:

— Людина! Людина! Що спільного між нами і Людиною? Нехай іде до своїх!

— І підбурить проти нас усіх селян? — заревів Шер-Хан. — Ні, віддайте його мені! Він — Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі!

Акела знову підвів голову і промовив:

— Він їв нашу їжу. Він спав разом з нами. Він заганяв для нас дичину. Він ніколи не порушив жодного слова з Закону Джунглів... (...)

— Він — Людина-Людина-Людина!.. — сердито гарчала Зграя, і більша частина вовків почала скупчуватись навколо Шер-Хана, який уже вимахував хвостом.

— Тепер уся справа в твоїх руках, — промовила Багіра, звертаючись до Мауглі. — Нічого не вдієш, треба битися.

Мауглі підвівся, тримаючи горщик з вогнем у руках. Потім він потягнувся і позіхнув просто в обличчя всій Раді. Він був у нестямі від злості та горя, бо вовки ще ніколи не показували йому, як вони його ненавидять. (...)

Він кинув горщик з вогнем на землю, кілька розжарених вуглинок запалили купину сухого моху, який відразу зайнявся полум’ям, і вся Рада з жахом відскочила назад від вогняних язиків.

Мауглі встромив суху гілку в полум’я і, коли вона зайнялась та затріщала, почав вимахувати нею у себе над головою в колі вовків, що тремтіли зі страху.

— Тепер ти господар, — сказала йому тихенько Багіра. — Визволь Акелу від смерті. Він завжди був тобі друг.

Акела, старий грізний вовк, який зроду не просив ні в кого ласки, благально позирнув на Мауглі; хлопчик стояв голий, випроставшись на весь свій зріст, з довгим чорним волоссям, яке кучерями спадало йому на плечі, осяяний світлом палаючої гілки, від якого довкола скакали й тремтіли тіні. (...)

Мауглі подався до того місця, де, тупо кліпаючи на вогонь очима, сидів Шер-Хан, і схопив його за підборіддя. Багіра про всяк випадок пішла слідом за ним.

— Встань, собако! — закричав Мауглі. — Встань, коли говорить Людина, а то я спалю тобі шкуру!

Шер-Хан щільно прищулив вуха і заплющив очі, бо палаюча гілка була вже дуже близько.

— Цей різник нахвалявся вбити мене на Раді, тому що не вбив мене, коли я був маля! Але ось як ми, люди, караємо собак! Поворухни тільки вусом, Ленгрі, і я встромлю Червону Квітку тобі в горлянку.

Мауглі бив Шер-Хана гілкою по голові, а тигр, пройнятий смертельним жахом, жалібно вищав і скиглив.

— Тьху! Обсмалена кішко Джунглів, йди тепер! Але пам’ятай, що коли я знову прийду на Скелю Ради — як приходить Людина, — то шкура Шер-Хана буде у мене на голові. І останнє: Акела може жити вільно, як хоче. Ви не посмієте вбити його, бо на те нема моєї волі! І здається мені, що вам тут нічого більше сидіти, висолопивши язики, немовби ви справді щось путнє, а не собаки, яких я проганяю, — ось так! Геть!

Кінець гілки яскраво палав, Мауглі почав розмахувати нею праворуч і ліворуч, і вовки з вищанням кинулись геть, тікаючи від іскор, що палили їм хутро. Лишилися тільки Акела, Багіра та ще з десяток вовків, що були прихильні до Мауглі. (...)

Мауглі сидів і плакав, і серце в нього наче розривалося; адже до цього часу він ще ніколи не плакав.

— Ну, — промовив він нарешті,— я йду до людей. Але спочатку я повинен попрощатися з Матір’ю! — і він пішов до печери, де вона жила з Батьком Вовком, і знову плакав, притиснувшись до її кошлатих грудей, а четверо вовченят жалібно скавучали.

— Ви не забудете мене? — спитав Мауглі.

— Ніколи, поки здужаємо ходити по сліду, — відповіли вовченята. — Коли станеш Людиною, приходь до підніжжя гори, і ми будемо з тобою розмовляти; ночами ми будемо бігати на зорані поля і там гратимемося з тобою.

— Повертайся швидше! — сказав Батько Вовк. — О мудре Жабеня, повертайся швидше, бо ми вже старіємо, твоя Мати і я!

— Приходь швидше, мій голенький синку! — додала Мати Вовчиця. — Бо знай, Людська дитино, що я люблю тебе більше, ніж будь-коли любила своїх щенят.

— Я неодмінно прийду, — відповів Мауглі.— І коли прийду, то покладу на Скелю Ради Шер-Ханову шкуру. Не забувайте мене! Скажіть усім у Джунглях, щоб вони пам’ятали про мене!

Починало світати, коли Мауглі самотньо сходив з гори до невідомих створінь, які звуться людьми...

ПОЛЮВАННЯ КАА

Прослухайте авдіотекст і з’ясуйте, чого навчився Мауглі в джунглях.

audiotext

Прослухайте авдіотекст і поясніть, чому Балу попереджав Мауглі про Мавпяче Плем’я, яке було «заборонене» для мешканців джунглів.

audiotext

Мавпи схопили й віднесли Мауглі до Холодних Печер, покинутого людьми міста в джунглях. Балу та Багіра негайно вирушили на допомогу. Вони розуміли, що врятувати хлопчика здатен лише гігантський пітон Каа, якого смертельно боялися Бандар-Логи.

Як Мауглі почувався серед Бандар-Логів? Чи пересвідчився він у слушності попередження Балу? Хто і як урятував Мауглі?

(...) Мавпи притягли його до Холодних Печер під вечір, але замість того, щоб лягати спати, як зробив би Мауглі після такої далекої подорожі, вони побралися за руки і почали танцювати та співати своїх дурних пісень. Одна мавпа виголосила промову, в якій звернула увагу своїх товаришів на те, що захоплення Мауглі відкрило нову еру в історії Бандар-Логів, бо Мауглі навчить їх сплітати гілки дерев і очерет на захист від дощу та холоду. Мауглі зірвав кілька повзучих рослин і почав їх сплітати, а мавпи намагались наслідувати його; та вже через кілька хвилин їм це набридло, і вони почали смикати одна одну за хвости і, кашляючи, стрибати рачки.

— Я хочу їсти, — сказав Мауглі. — Я тут чужий, у цій частині Джунглів. Принесіть мені чого-небудь попоїсти або дозвольте сходити на полювання.

Двадцять чи тридцять мавп тієї ж миті кинулись по горіхи та дикі плоди, але дорогою вони побилися, а повертатися з тим, що у них після бійки лишилося, було вже не варто. Мауглі, невеселий і злий від голоду, блукав вулицями мертвого міста і час від часу кидав Ловецький Клич Чужинця, але ніхто не відповідав йому, і він зрозумів, що опинився у дуже поганому місці. «Все, що Балу казав про Бандар-Логів, цілком справедливе, — думав він. — У них немає ані Закону, ані Ловецького Кличу, ані Вожаків — нічого, крім дурних слів та маленьких злодійкуватих рук. Коли я помру тут з голоду або вони мене вб’ють, то я сам буду винен. Але спробую повернутись у рідні Джунглі. Балу, звичайно, поб’є мене, але це все-таки краще, ніж ганятись разом з Бандар-Логами за пелюстками троянд».

Роберт Інгпен. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 2009 р.

Джон-Чарльз Доллман. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 1903 р.

Чорна пантера майже безшумно вибігла схилом і тепер била (вона не мала часу пускати в діло свої зуби) праворуч і ліворуч мавп, що тісно сиділи навколо Мауглі в п’ятдесят або шістдесят рядів. Вони залементували з болю і жаху, але коли Багіра спіткнулася, ступаючи по тілах мавп, що звивалися і борсалися під її ногами, одна якась мавпа закричала: «Тут лише одна! Бийте її! Бийте!».

Мавпи щільною зграєю кинулись до Багіри і оточили її, кусаючи, дряпаючи та скиглячи, а п’ятеро чи шестеро підхопили Мауглі, витягли його по стіні літнього павільйону і штовхнули в пролом напівзруйнованого даху. Коли б Мауглі виріс серед людей, то він неодмінно б розбився, тому що летіти довелося добрих п’ятнадцять футів; але Мауглі упав так, як учив його Балу, і торкнувся землі ногами.

— Почекай там, — закричали мавпи, — поки ми уб’ємо твоїх друзів, а потім будемо бавитись з тобою, якщо Отруйне Плем’я лишить тебе живим!

— Ми з вами однієї крові — ви і я! — поспішно сказав Мауглі Владичне Слово Змій. З усіх боків руїни почулося шипіння і шелест, і хлопчик про всяк випадок повторив Слово ще раз.

— Хххай так! Спустіть Клобуки! — промовило з півдесятка голосів. (В Індії кожна руїна рано чи пізно стає притулком для змій, і старий павільйон кишів кобрами.) — Не ворухнись, Братику, а то твої ноги нароблять лиха!

Мауглі стояв якомога спокійніше і пильно вдивлявся в ажурні стіни, прислухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до верещання та скиглення мавп і до глухого, хриплого кашлю Багіри, яка крутилась і захлиналась у суцільному натовпі своїх ворогів. Це вперше зроду Багіра билась не на життя, а на смерть.

«Тут десь повинен бути Балу. Багіра сама не прийшла б», — подумав Мауглі і закричав:

— До водоймища, Багіро! Котись до води! Котись і пірнай! Поспішай до води!

Багіра почула його, і цей крик, який свідчив, що Мауглі живий і здоровий, надав їй нових сил. Вона завзято, крок за кроком прокладала собі шлях до водоймища, мовчки гатячи ворогів.

Раптом з поваленої стіни, що межувала з Джунглями, прокотився громовий войовничий поклик Балу. Старий ведмідь біг щодуху, але швидше дістатися не міг.

— Багіро! — крикнув він. — Я тут! Я лізу! Я поспішаю! Каміння котиться у мене з-під ніг. Ну, начувайтесь, о чортове кодло Бандар-Логів! — задихаючись, він вискочив на терасу і тієї ж миті з головою поринув у хвилях мавп. (...)

Каа в цей час переповз через західну стіну; він кинувся на землю з такою силою, що збив у рів зубець із стіни. Пітон не мав наміру відмовлятись од переваг своєї позиції і ще двічі згортався та розгортався, щоб переконатись, що кожен фут його довгого тіла перебуває в повній бойовій готовності. (...)

Мавпи сипнули в усі боки з криком:

— Каа, це Каа! Тікайте! Рятуйтесь! (...)

(...) Мауглі вискочив крізь пролам, кинувся до Балу та Багіри і став між ними, обнявши руками їх за товсті шиї.

— Ти не поранений? — спитав Балу, ніжно притиснувшись до нього.

— Мені дуже прикро, я голодний і добре подряпаний. Але ж як люто вони побили вас, мої Брати. Ви сходите кров’ю!

— Інші теж, — сказала Багіра, облизуючись і позираючи на мертві тіла мавп, що валялися скрізь по терасі і навколо водоймища.

— Це дурниці, це все нічого, аби ти був живий та здоровий, Жабеня, гордість моя, — промимрив Балу.

— Про це ми поговоримо потім, — досить холодно зауважила Багіра.

Це Мауглі не сподобалося.

— Ось Каа, завдяки якому ми перемогли і ти лишився живий. Подякуй йому, Мауглі, так, як велять наші звичаї.

Мауглі обернувся і побачив величезну голову пітона, що коливалася на фут вище його голови.

— Так от яке це дитинча! — промовив Каа. — У нього дуже ніжна шкіра, і його важко відрізнити од Бандар-Логів. Стережись, хлопче, щоб я у темряві помилково не прийняв тебе за мавпу. Я погано бачу в той час, коли міняю шкіру.

— Ми однієї крові — ти і я, — відповів Мауглі. — Цієї ночі ти врятував мене від смерті. Моя здобич буде твоя здобич, коли ти будеш голодний, о Каа!

— Дякую, Братику, — відповів Каа, хоч ув очах йому блимнула посмішка. — А що може забити такий сміливий мисливець? Я питаю це, бо, може, піду з ним наступного разу на полювання!

— Я нічого не вбиваю, бо я ще малий, але заганяю кіз до тих, хто полює на них. Коли будеш голодний, приходь до мене і побачиш, чи правду я кажу. У мене є деяка вправність ось тут, — він простягнув уперед руки, — і якщо ти коли-небудь попадеш у пастку, я зумію сплатити свій борг тобі, Багірі, Балу. Щасливого полювання всім вам, мої повелителі!

— Добре сказано, — пробурмотів Балу, бо Мауглі й справді досить гарно висловив подяку.

Пітон легко поклав свою голову на плече Мауглі і потримав її хвилину.

— Хоробре серце і ввічлива мова, — сказав він. — Вони далеко поведуть тебе в Джунглях, дитинча! А тепер швидше йди з своїми друзями. Йди і лягай спати, бо місяць уже заходить. (...)

Згодом усі троє вибрались у Джунглі крізь пролам у стіні. (...)

— Мауглі! — гнівно сказала Багіра. — Коли у Каа розбитий ніс, то винен у цьому ти; мої вуха, боки і лапи, а також шия і плечі Балу покусані також через тебе. Ані Балу, ані Багіра багато днів тепер не зможуть полювати собі на втіху.

— Не біда, — сказав Балу. — Зате Людське дитинча знову з нами!

— Твоя правда, але воно дісталося нам ціною часу, який ми могли б витратити на добре полювання, ціною ран, шерсті — у мене майже півспини вискубли, а головне, ціною честі, бо пам’ятай, Мауглі: через тебе я, чорна пантера, була змушена звернутись по допомогу до Каа, а потім ми з Балу подуріли, як маленькі пташки, зачаровані його Танцем Голоду. Ось, дитинча, що вийшло з твоїх забавок з Бандар-Логами!

— Так, це правда, — сумно відповів Мауглі. — Я погане Людське дитинча, і мені болить душа!

— Гм! Як велить Закон Джунглів, Балу?

Балу не хотів, щоб Мауглі зазнавав нових неприємностей, але він не міг перечити Закону Джунглів і процідив крізь зуби:

— Каяття не рятує від кари. Але пам’ятай, Багіро, він ще дуже малий!

— Я це пам’ятаю, але він накликав біду і повинен дістати кару. Що ти на це скажеш, Мауглі?

— Нічого. Я зробив негарно. Ти і Балу поранені. Це справедливо.

П'єр Жубер. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 1950-ті роки.

Сергій Артюшенко. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 1967 р.

Багіра одважила йому півдесятка стусанів, звичайно, з погляду пантери, ніжних (вони, напевно, не збудили б її власних дітей), але для семирічного хлопчика це була досить важка кара. Коли все було скінчено, Мауглі чхнув і встав, не кажучи ані слова.

— Ну, — сказала Багіра, — стрибай мені на спину, Братику, та подамося вже додому!

Звичаї Джунглів тим гарні, що коли винного покарано, то про Його вчинок зразу ж забувають, і ніхто ні на кого не дметься. Мауглі поклав голову на спину Багіри і заснув так міцно, що не прокинувся навіть тоді, коли друзі принесли його до рідної печери під бік Матері Вовчиці.

ТИГР! ТИГР!

Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни. (...)

Мауглі повернувся до людського села, і його всиновили Мессуа та її чоловік, які вважали, що це їхній давно загублений син.

Мауглі було неспокійно в хаті: досі він ніколи не бував під покрівлею; але, подивившись угору, хлопець переконався, що її легко продерти в будь-який час, та й вікно у хаті не мало засувки.

«Яка радість бути Людиною, не розуміючи людської мови? — подумав він нарешті. — Тепер я такий же німий і дурний, як Людина, що опинилася б у нас у Джунглях. Треба будь-що навчитись говорити по-людському!»

Живучи поміж вовками, Мауглі недаром учився кричати по-оленячому та рохкати по-поросячому; як тільки Мессуа вимовляла яке-небудь слово, Мауглі повторював його досить добре, і, поки звечоріло, хлопчик уже знав чимало назв хатніх речей.

Деяке непорозуміння сталося тоді, коли треба було лягати спати: Мауглі нізащо не хотів лягати в пастці на пантер, — так він називав хатину, — і коли хазяї замкнули двері, він вистрибнув у вікно.

— Хай робить, як хоче, — сказав чоловік Мессуа. — Не забувай, що досі він ще не спав у ліжку. Коли він справді посланий замість нашого сина, то нікуди не втече.

Мауглі вийшов на край поля і простягнувся у високій чистій траві; але не встиг він заплющити очі, як м’яка сіра морда штовхнула його в підборіддя.

— Пхе! — промовив Сірий Брат (це був старший син Матері Вовчиці). — Погана нагорода за те, що я пробіг за тобою двадцять миль: ти весь тхнеш димом і домашньою худобою, зовсім як Людина. Прокинься, Братику! Я приніс тобі новини!

— Чи всі здорові в Джунглях? — спитав Мауглі, обнімаючи Сірого Брата.

— Та всі, крім вовків, обсмалених Червоною Квіткою. Ну, то слухай. Шер-Хан пішов полювати десь далеко звідси, поки в нього відросте нова шерсть, бо він таки добре обсмалився. Але він поклявся, що як тільки повернеться, то кине твої кістки у Вайнгунгу.

— Ну, це ми ще побачимо! Я теж дав маленьку обіцянку. Але чути новини завжди приємно. Сьогодні я стомився, страшенно стомився від усього нового, що довелось мені побачити, Сірий Брате! Але ти завжди принось мені новини!

— Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не примусять тебе забути це? — занепокоєно спитав Сірий Брат.

— Ніколи! Я завжди пам’ятатиму, що любив тебе і всіх, хто живе в нашій печері, але я не забуду й того, що Зграя мене прогнала!..

— І що тебе може прогнати й інша Зграя? Люди — вони завжди люди, Братику, а мова людська — що те кумкання жаб у болоті! Наступного разу я чекатиму тебе в бамбуках, там, де кінчаються пасовиська.

Протягом трьох місяців після тієї ночі Мауглі майже зовсім не виходив за царину — так пильно вивчав життя та звичаї людей. Спершу він змушений був одягти на себе тканину, яка страшенно йому заважала; потім йому довелося познайомитися з грошима, призначення яких він ніяк не міг зрозуміти, і, нарешті, з оранкою полів, в якій він також не бачив глузду. До того ж його дуже дратували сільські діти. На щастя, Закон Джунглів навчив його стримувати свій гнів, бо в Джунглях, не вміючи стримувати себе, не проживеш і не здобудеш їжі. Та коли вони глузували з нього за те, що він цурається їхніх забавок, не запускає разом з ними паперового змія або ж не так вимовляє деякі слова, то в ці хвилини лише свідомість того, що було б «не по-мисливському» вбити мале, беззахисне дитинча, стримувала його від бажання схопити зухвалого і розірвати надвоє. Він сам не знав своєї сили. У Джунглях він розумів, що звірі сильніші за нього; але в селі люди говорили, що він сильний, як бик. І, звісно, він і уявлення не мав про те, що таке страх. (...)

Сільський староста загадав Мауглі з завтрашнього дня пасти буйволів. (...)

У більшості індійських сіл хлопчики вдосвіта виганяють буйволів та іншу худобу на пасовисько, а ввечері приганяють назад. Той самий буйвол, який топче ногами білу людину, покірно дозволяє хлопчиську, що ледве дістає йому до носа, кричати на себе, ганяти і бити лозиною. Поки пастушок не відходить од буйволів — він у цілковитій безпеці, бо навіть тигр не насмілюється напасти на череду; та варто лиш якомусь хлопчикові побігти за квітами чи погнатись за ящіркою — і його легко може вхопити тигр.

Рано-вранці Мауглі їхав сільською вулицею верхи на спині Рами, величезного буйвола-вожака. Темно-сизі буйволи, з довгими, загнутими назад рогами і лютими очима, один за одним виходили з своїх хлівів і прямували за ним, і Мауглі одразу дав зрозуміти іншим хлоп’ятам, що старший буде він і ніхто більше. Він лупцював буйволів довгою гладенькою бамбуковою палицею і наказав Кам’я, одному з хлопчиків, пасти разом з іншими худобу окремо і не відходити од череди — а сам він піде з буйволами.

Індійське пасовисько — це порослі рідкою травою скелі, чагарники і неглибокі ярки, серед яких розбрідається худоба. Буйволи звичайно йдуть туди, де є вода і багнюка; там вони годинами валяються, гріючись у теплому мулі. Мауглі пригнав своїх буйволів до найдальшого кінця рівнини, де з Джунглів витікає Вайнгунга. Там він скочив з шиї Рами і побіг до бамбукових хащ, де на нього чекав Сірий Брат.

— Ах, — промовив Сірий Брат. — Уже не перший день я чекаю тебе тут! Що в тебе за справи з людською худобою?

— Нічого не вдієш — наказ! — відповів Мауглі. — Я тепер у селі чередник. Що чути про Шер-Хана?

— Він знову повернувся у наш край і довго чекав тебе. Тепер знову пішов геть, бо останнім часом полювання було погане. Але все-таки казав, що неодмінно уб’є тебе.

— Гаразд, — сказав Мауглі. — Поки його нема, ти або хто інший з чотирьох братів сидіть на оцій скелі, щоб я бачив вас, виходячи з села; а коли він повернеться, чекай мене під деревом дхак, що росте в яру посеред долини. Не треба лізти самим у пащу Шер-Ханові.

Мауглі вибрав місце в холодку, ліг і заснув, а буйволи паслися собі навколо. (...)

День у день ганяв Мауглі буйволів до їхніх улюблених баюр і день у день бачив він спину Сірого Брата за півтори милі від долини (це свідчило, що Шер-Хан ще не повернувся); день у день він лежав на траві, прислухався до навколишніх шелестів і згадував минуле життя у Джунглях. Коли б Шер-Хан хоч раз оступився своєю кульгавою лапою у Джунглях біля Вайнгунги, Мауглі напевне почув би його в тиші довгого ранку.

Нарешті настав день, коли він не побачив Сірого Брата на умовленому місці. Мауглі всміхнувся і повів буйволів до яру поблизу дерева дхак, яке було в цю пору вкрите золотисто-червоними квітками. Там уже сидів Сірий Брат, і кожний волосок на його спині настовбурчився.

— Він ховався цілий місяць, щоб приспати твою пильність. Минулої ночі він пройшов через усю долину по твоєму теплому сліду разом із Табакі, — важко дихаючи, сказав вовк.

Мауглі насупив брови.

— Я не боюся Шер-Хана, але Табакі дуже хитрий.

— Його вже також нічого боятись, — промовив Сірий Брат, облизуючи губи. — Я зустрів Табакі на світанні. Тепер про всі свої хитрощі він розповідає шулікам; але мені він розповів усе перед тим, як я зламав йому хребет. Шер-Хан хоче підстерегти тебе сьогодні ввечері коло сільських воріт, — саме тебе і більше нікого! Зараз він лежить у глибокій сухій балці, де колись протікала Вайнгунга.

Роберт Інґпен. Ілюстрація до твору «Книга джунглів». 2009 р.

Кадр із кінофільму «Мауглі: легенда джунглів». Режисер Енді Серкіс, США - Велика Британія - Індія, 2018 р.

— А він уже їв сьогодні чи полюватиме голодний? — спитав Мауглі. Це було для нього питання життя або смерті.

— Удосвіта він зарізав дикого кабана, а потім напився води. Знай, що Шер-Хан завжди наїджений, навіть коли збирається помститися своєму ворогові!

— О дурень, дурень! Він вчинив, як найбезтямніше щеня! Наївся, напився та ще й гадає, що я чекатиму, поки він виспиться! Але де ж саме він лежить? Коли б нас було хоч десятеро, ми могли б з ним покінчити на місці! Ці буйволи не нападуть, доки почують його, а я не розумію їхньої мови, — чи не можна якось піти його слідом, щоб вони його почули?

— Він переплив Вайнгунгу далеко внизу, щоб не залишити слідів, — сказав Сірий Брат.

— Це йому сказав Табакі, я знаю. Сам він ніколи б до такого не додумався.

Мауглі стояв, глибоко замислившись і поклавши палець у рот.

— У глибині балки Вайнгунга... Вона ж відкрита з рівнини, це місце не більше як за півмилі звідси. Я можу погнати череду Джунглями до початку балки, а потім направити її вниз; але ж він тоді втече з іншого краю. Треба перегородити дорогу й там. Сірий Брате, чи не міг би ти розбити для мене череду надвоє?

— Я — ні, але я привів з собою розумнішого помічника, — Сірий Брат відбіг трохи і шаснув у якусь яму. Звідти висунулась велика сіра голова, добре знайома Мауглі, і раптом напоєне теплом повітря сповнилось одчайдушним криком Джунглів: Ловецьким Кличем Вовка в денний час.

— Акело! Акело! — закричав Мауглі, плескаючи в долоні. — Я знав, що ти не забудеш мене! Нам треба зробити велику справу! Розділи череду надвоє, Акело: буйволиці з телятами хай будуть окремо, а бики і робочі буйволи — самі по собі.

Петляючи, вовки пробігли по череді й вискочили з іншого краю. Тварини задерли голови, почали ревти і розділились на два гурти. В одному опинились буйволиці з телятами посеред кола; вони дивились лютими очима, рили копитами землю, готові кинутись на вовка, як тільки він зупиниться, і розтоптати його на смерть. У другому гурті пирхали старі й молоді бики; проте хоч вигляд у них був ще грізніший, насправді вони були не такі страшні, бо їм не доводилося захищати телят. Навіть шестеро пастухів не зуміли б розділити череду так уміло.

— Що далі? — задихаючись, промовив Акела. — Вони хочуть знову зійтись!

Мауглі скочив на Рамі.

— Жени, Акело, буйволів ліворуч! А ти, Сірий Брате, як тільки відійдемо, збери буйволиць і жени їх до нижнього кінця яру.

— Далеко? — спитав Сірий Брат, важко дихаючи і ляскаючи зубами.

— Поки стіни яру стануть такі високі, що Шер-Хан не зможе вистрибнути! — закричав Мауглі. — Затримай їх там, поки ми надійдемо згори!

Буйволи кинулись геть, як тільки Акела завив, а Сірий Брат став перед буйволицями. Вони кинулись на нього, і він побіг перед ними до нижнього кінця балки, в той час як Акела гнав биків ліворуч.

— Чудово зроблено! Ще один наскок, і вони побіжать у яр. Тепер обережніше, Акело! Один зайвий звук — і буйволи кинуться на тебе. Еге, це складніше, ніж полювати кіз! Чи гадав ти, що ці істоти можуть так швидко бігати? — кричав Мауглі.

— У свій час... у свій час я і таких полював! — кричав Акела, задихаючись в куряві. — Повернути їх до Джунглів?

— Повертай! Швидше повертай! Рама зовсім сказився з люті... О, коли б я міг сказати йому, що мені від нього сьогодні треба!

Буйволи повернули на цей раз праворуч і кинулись у хащі.

А в цей час інші хлопчики-пастушки, що пасли худобу, щодуху мчали до села; вони бігли й кричали, що буйволи показились і втекли.

Тим часом план у Мауглі був досить простий: він хотів зробити велике коло горою і підійти до верхнього кінця балки, а потім погнати буйволів униз і захопити Шер-Хана так, щоб він опинився поміж биками і коровами. Він добре знав, що Шер-Хан після того, як наївся і напився, не зможе ані битися, ані здертися на круті схили яру... Тепер він заспокоював буйволів голосом; Акела був далеко позаду і час від часу повискував, аби підігнати відсталих. Щоб не дуже наблизитись до балки і не попередити цим Шер-Хана, вони зробили велике коло. Нарешті Мауглі повернув озвірілих буйволів до зеленої галявини, що підходила до верхнього кінця балки і круто спускалася вниз. Далеко-далеко під ними простяглися поля — їх було видно крізь верхівки дерев. Але Мауглі навіть не глянув туди.

Він подивився на стіни балки і з великим задоволенням побачив, що вони спускаються майже прямовисно і заросли диким виноградом та іншими виткими рослинами, за які годі було вчепитися, коли б тигр схотів тікати вгору.

— Дай їм перепочити, Акело! — сказав Мауглі, піднявши руку. — Вони ще не чують тигра. Дай їм перепочити... Я сам скажу Шер-Хану, хто прийшов до нього. Тепер він у наших руках.

Мауглі приклав руки до рота і крикнув у яр, — це було однаково, що кричати в тунель: луна покотилася від скелі до скелі.

Через деякий час вони почули довгий сонний рев ситого тигра, який тільки що прокинувся.

— Хто кличе? — заревів Шер-Хан, і строкатий павич звився над яром з пронизливим криком.

— Я, Мауглі! Ну, вбивце людської худоби, настав твій час іти на Скелю Ради!.. Вниз жени їх, униз, Акело! Вниз, Рамо, вниз!

Буйволи були спинилися на хвилинку край балки, але Акела на все горло викликнув Ловецький Клич, і вони кинулись один за одним, немов човни в річкові пороги; пісок і каміння так і полетіли з-під їхніх ніг. Рушивши, буйволи вже не могли зупинитися, та й ніхто не міг би цього зробити. Вони ще не спустились у балку, а Рама вже почув Шер-Хана і люто заревів.

— Ха! Ха! — сказав Мауглі, сидячи верхи на Рамі. — Тепер ти зрозумів, у чому річ!

І лавина чорних рогів, запінених морд та вирячених очей нестримно помчала вздовж яру, наче валуни під час водопілля; слабкіші буйволи були відтиснуті на схили яру і продирались крізь гущавину витких рослин. Тепер тварини «розуміли», чого від них хочуть: страшної атаки череди буйволів, проти якої не може встояти жоден тигр!

Шер-Хан, почувши громовий тупіт їхніх копит, скочив на рівні ноги і побіг униз яром, поглядаючи то в один, то в інший бік і шукаючи місця, де можна було б вилізти; але стіни балки були занадто стрімкі, і він, обважнівши від їжі та води, біг далі, намагаючись уникнути сутички з буйволами.

Череда, розбризкуючи на всі боки воду, з ревом промчала через велику калюжу, біля якої недавно спочивав тигр, і подалася далі. Мауглі почув, як ревуть у відповідь буйволиці з іншого кінця яру, і побачив, як Шер-Хан повернув назад. Тигр добре знав, що коли немає іншого виходу, то краще зустріти биків, ніж корів з телятами. Потім Рама спіткнувся, наступив на щось м’яке і разом з іншими биками врізався у саму середину другої половини череди; силою зіткнення слабкіші буйволи були підняті в повітря, потім обидві череди вискочили на рівнину, колючи одне одного рогами і пирхаючи. Мауглі вибрав момент, зіскочив з шиї Рами і почав розмахувати палицею праворуч і ліворуч.

— Скоріше, Акело! Порозганяй їх, а то вони почнуть тепер битись між собою! Віджени їх геть, Акело! Гай, Рамо! Гай, гай, гай, діти мої! Заспокойтесь, заспокойтесь уже! Все скінчено!

Акела та Сірий Брат кидалися в усі боки, хапали буйволів за ноги, і хоч череда знову ринула до яру, Мауглі все ж таки пощастило завернути Раму, — а за ним і вся череда попрямувала до боліт.

Шер-Хана не треба було більше топтати. Він був мертвий, і до нього вже почали злітатися шуліки. (...)

Череда зібралась і пішла, оповита вечірнім туманом: коли вони наблизились до села, Мауглі побачив вогні й почув звуки рогіз і передзвін храмових дзвонів. Біля царини його чекало майже півсела. «Це тому, що я вбив Шер-Хана», — подумав Мауглі, але раптом на нього полетіла злива каміння, і селяни закричали:

— Чаклун! Вовчий виродок! Чортяка з Джунглів! Геть від нас! Іди геть, бо жрець знову оберне тебе на вовка! Стріляй, Бульдео, стріляй! (...)

— Що ж це означає? — здивовано спитав Мауглі, коли каміння полетіло на нього частіше й частіше.

— Однак вони не кращі за нашу Зграю, оці твої брати! — промовив Акела, спокійно сідаючи на землю. — Якщо кулі щось означають, то мені здається, що вони хочуть тебе прогнати.

— Вовк! Вовчий виродок! Забирайся звідси! — кричав жрець, вимахуючи перед собою гілкою священної рослини — тульси.

— Знову? Минулого разу мене прогнали за те, що я Людина, а тепер за те, що я вовк! Ходімо, Акело!

Тільки одна жінка — то була Мессуа — підбігла до череди і закричала:

— О сину мій, сину мій! Вони кажуть, що ти — чаклун, що ти можеш перекинутись на будь-якого звіра! Я не вірю цьому, але ти все ж таки йди звідси, бо вони тебе уб’ють. Бульдео каже, що ти — чаклун, але я знаю, що ти помстився тигрові за мого Нату!

— Назад, Мессуа — заревів натовп. — Іди назад, а то ми й тебе поб’ємо камінням!

Мауглі засміявся коротким, похмурим сміхом: камінь влучив йому в рот.

— Повертайся, Мессуа! Це одна з тих безглуздих вигадок, які вони розповідають ввечері під великим деревом. Принаймні знай, що за твого сина віддячено! Прощавай, Мессуа! Мерщій тікай, бо я пущу зараз череду швидше, ніж летить їхнє каміння... Я не чаклун, Мессуа. Прощавай!

— Ану, Акело, — крикнув Мауглі, — пожени череду ще раз!

Буйволи вже давно чекали, щоб їх пустили у ворота. Навряд чи потрібно було їх підганяти: як вихор, понеслися вони на юрбу людей і вмить розігнали її на всі боки.

— Полічіть їх! — зневажливо закричав Мауглі. — Може, я вкрав ваше добро! Полічіть, бо вашим чередником я більше не буду! Прощавайте, о діти людські, і дякуйте Мессуа за те, що я не прийду до вас з моїми вовками, щоб поганятись за вами вулицею!

Він круто повернувся і пішов геть із Самотнім Вовком: коли він глянув на зорі, то відчув себе щасливим.

— Тепер уже не доведеться мені спати в пастках, Акело! Візьмемо шкуру Шер-Хана й підемо... Ні, не будемо робити селянам ніякого лиха, бо Мессуа була добра до мене! (...)

Місяць уже заходив, коли Мауглі з двома вовками підійшов до Скелі Ради і зупинився перед лігвом Матері Вовчиці.

presentation

— Вони прогнали мене з Людської Зграї, Мати! — закричав Мауглі. — Але я додержав свого слова і прийшов із шкурою Шер-Хана!

Мати Вовчиця поважно вийшла з своїми вовченятами, і очі в неї спалахнули, коли вона побачила Шер-Ханову шкуру.

— Я сказала йому ще того дня, коли він просунув свою голову й лапи в оцю печеру, полюючи на тебе, Жабеня, — я сказала йому, що із ловця він стане дичиною. Ти молодець!

— Ти молодець, Братику! — повторив басовитий голос у хащах. — Ми так скучали без тебе в Джунглях! — і Багіра стрибнула до голих ніг Мауглі.

Потім усі вони вилізли на Скелю Ради, і Мауглі розіслав тигрову шкуру на пласкому камені, де звичайно сидів Акела. Він прибив її чотирма бамбуковими паличками.

Акела ліг на шкуру і виголосив давній заклик Ради: «Дивіться, дивіться уважніше, о вовки!» — точнісінько так, як тоді, коли Мауглі вперше привели на Раду.

З того часу, як Акелу скинули, зграя лишалася без Вожака: кожний полював і бився на власний розсуд. Але за давньою звичкою вовки відповіли на заклик і почали збиратися. Деякі з них шкутильгали, побувавши у вовчих пастках: деякі кульгали від вогнепальних ран; (...) а багатьох уже не було на світі... Але всі, скільки їх ще залишилося, прийшли до Скелі Ради і побачили смугасту шкуру Шер-Хана, по боках якої звисали порожні лапи з величезними гострими пазурами.

І тоді Мауглі проспівав свою пісню без рим, пісню, що сама народилася в його душі. І він співав її так голосно, як тільки міг, і так довго, наскільки дозволяв подих. А в перервах йому підвивали Сірий Брат і Акела.

— Дивіться уважніше, о вовки! Чи дотримав я свого слова? — промовив Мауглі.

І вовки прогавкали:

— Так!..

А один худющий вовк завив:

— Води нас знову, Акело! Керуй нами знову, Людське дитинча, бо нам остогидло це беззаконня і ми хочемо знову бути Вільним Племенем! (...)

(Переклад Всеволода Прокопчука)

У медіапросторі

Багатосерійна історія про Мауглі

Першу екранізацію твору про Мауглі було створено 1942 року. Американський режисер Золтан Корда відтворив у фільмі атмосферу життя в джунглях. Понад 300 тварин виконували ролі Шер-Хана, Багіри, Балу та інших мешканців.

Продюсер Волт Дісней створив власну казку про Мауглі. У його стрічці звірі співають і танцюють, а характери Кіплінгових персонажів дещо змінені. Про Закон Джунглів, виховання молодих вовків, мужність і справедливість Мауглі в мультфільмі майже не згадується. Навіть найвідоміша фраза твору Дж.-Р. Кіплінга «Ми з вами однієї крові — ви і я» не звучить. Натомість багато музики, танців, пісень.

Кадр із мультфільму «Книга джунглів». Режисер Вольфганґ Райтерман, США, 1967 р.

Фільм «Книга джунглів» створений 1994 року американським режисером Стівеном Сомерсом. Екранізацію можна назвати вільним переказом за мотивами твору, адже у фільмі з’явилися нові персонажі, зокрема англійські солдати. Колонізатори протистоять природному світові, де панує Закон Джунглів.

Серед найновіших екранізацій «Книги джунглів» Кіплінга — американські фільми, які вражають візуальними ефектами й комп’ютерною графікою. Усіх персонажів у фільмі режисера Джона Фавро (2016) озвучують відомі актори. А маленький Мауглі ще до кінця не збагнув, хто він більше — вовк чи людина, але вже навчився дружити, любити, проявляти характер і приймати рішення.

Кадр із кінофільму «Книга джунглів». Режисер Джон Фавро, США, 2016 р.

Фільм «Мауглі: легенда джунглів» режисера Енді Серкіса відрізняється від попередніх екранізацій. Мауглі сам на сам бореться з підступним і розумним Шер-Ханом (у стрічці він говорить голосом відомого англійського актора Бенедикта Камбербетча). Автори фільму наголосили на самотності героя. У цьому не допомагає зграя, навіть вірні Багіра й Балу переконують його покинути джунглі.

express

CLASSROOM

Усно

1. Розкажіть про першу зустріч Мауглі з мешканцями джунглів. Чому родина вовків не віддала його тигрові?

2. Хто виховував і навчав Мауглі? Опишіть характери ведмедя Балу і пантери Багіри.

3. Які закони панували в джунглях? Хто з персонажів дотримувався і хто не дотримувався їх?

4. Перекажіть епізод про перемогу над тигром Шер-Ханом від імені Мауглі.

Аналіз та інтерпретація

5. Виразно прочитайте опис Мауглі, коли він із Червоною Квіткою стояв на Скелі Ради. Поміркуйте, ким більше відчував себе Мауглі в цей момент — вовком чи людиною.

6. Чому мешканці джунглів не поважали Бандар-Логів? Як Мауглі переконався в тому, що мавпи — «вигнанці джунглів»?

7. Які Закони Джунглів допомогли Мауглі врятуватися від Бандар-Логів і перемогти Шер-Хана?

Письмово

8. Випишіть із тексту твору слова (по 3-5), що характеризують світ джунглів, і класифікуйте їх за групами: «Тварини», «Птахи», «Рослини», «Природні явища».

Цифрові технології

9. За допомогою інтернету перегляньте один із кінофільмів або мультфільмів про Мауглі. Висловіть враження у формі повідомлення чи посту для соцмереж. Залучіть до його обговорення батьків, близьких дорослих, однокласників і однокласниць.

Дослідження

10. За допомогою інтернету знайдіть інформацію про індійські джунглі. Підготуйте коротке повідомлення про рослинний і тваринний світ джунглів. З’ясуйте, які саме ведмеді мешкають в Індії, чи бувають пантери чорного кольору і якої довжини змії анаконди. Намалюйте джунглі.

Ваша творчість

11. Створіть галерею персонажів із твору про Мауглі, використовуючи глину, пластилін, картон або щось інше. Інсценізуйте один із епізодів книжки.

Проєкт

12. Створіть проєкт на тему захисту природи «Ми з тобою однієї крові...». Зберіть матеріали про тварин і птахів, які потребують захисту. Підготуйте презентацію або відеофільм.

У команді

13. Робота в командах. Об’єднайтеся в команди «Мешканці джунглів» і «Люди». Переконайте Мауглі або залишитися з тваринами, або піти до людей. Доберіть 7-8 аргументів, щоб «переконати» його.

Життєві ситуації

14. Які із законів, придуманих Р. Кіплінгом, підходять для світу людей? У яких життєвих ситуаціях можна використати Закони Джунглів? Наведіть 1-2 приклади.

15. Уявіть, що ви заблукали, опинилися сам на сам із природою. Які якості Мауглі вам знадобляться? Як це вам допоможе?

Перевірте себе

https://www.academia-nikolenko-5klas.com.ua/perevirte-sebe/