Зарубіжна література. Хрестоматія. 11 клас. Ніколенко
Проблема війни і миру в літературі ХХ ст.
Німеччина
Бертольт Брехт
(1898-1956)
Творчість Бертольта Брехта - визначне явище в історії світової драматургії. Його сміливі експерименти в галузі художньої форми, новаторські обробки класичних сюжетів і ґрунтовні дослідження теорії «епічного театру» справили потужний вплив на розвиток мистецтва XX ст. Головним творчим принципом Брехта став «ефект очуження» - показ звичних явищ у новому, дивному, незвичному висвітленні. Він наголошував, що глядач має не співпереживати героям драми, а спостерігати за розвитком дії, міркувати й робити власні висновки. Відповідно, емоції глядачів можуть відрізнятися від переживань акторів та їхніх героїв. Найвідоміші п’єси Бертольта Брехта - «Тригрошова опера» (1928), «Страх і відчай у Третій імперії» (1935-1938), «Матінка Кураж та її діти» (1939), «Життя Галілея» (1939-1945) та ін. Однак творча спадщина письменника не обмежується драматичними творами - він також залишив по собі низку віршів, оповідань, романів, теоретичних праць.
Матінка Кураж та її діти
Хроніка з часів Тридцятилітньої війни
Дійові особи:
Матінка Кураж.
Катрін, її німа дочка.
Ейліф, старший син.
Швейцеркас, менший син.
Вербувальник.
Фельдфебель.
Кухар.
Командувач.
Військовий священик.
Інтендант.
Іветта Потьє.
Чоловік із пов’язкою.
Інший фельдфебель.
Старий полковник.
Писар.
Молодий солдат.
Літній солдат.
Селянин.
Селянка.
Юнак.
Стара жінка.
Інший селянин.
Інша селянка.
Хлопець.
Прапорщик.
Солдати.
Голос.
1
Весна 1624 року. Командувач Уксеншерна вербує в Даларне військо для походу на Польщу. У маркітантки Анни Фірлінг, відомої під прізвиськом матінки Кураж, забирають сина.
На шляху поблизу міста, мерзнучи, стоять фельдфебель і вербувальник.
(...) Фельдфебель. Зразу видно, що в цих краях давненько не було війни. Звідки ж тут узятися моральності, питаю? Мир - це безладдя. Тільки війна може навести лад. Мирного часу людство переводиться нінащо. І люди, і худоба розбещуються вкрай. Кожне жере, що хоче, білу паляницю з сиром, а поверх сиру ще й скибку сала. Ніхто не знає, скільки в цьому місті молодих хлопців і добрих коней, їх ніколи ніхто не рахував. Я побував у краях, де війни не було, мабуть, років сімдесят, тож там люди взагалі не мають прізвищ, не знають одне одного. Лиш там, де точиться війна, є такі як слід списки і реєстрація, і чоботи паками, і зерно лантухами, там кожну людину і кожну худобину візьмуть на облік і відберуть. Бо ж відома річ, що без війни порядку нема!
Вербувальник. Щира правда!
Фельдфебель. Всяке добре діло починати тяжко, отак і війну. Зате вже коли розбуяє, не стримаєш. Тоді люди починають боятися миру, як гравці кінця гри. Бо ж доведеться підраховувати, скільки вони програли. Але спочатку люди бояться війни. Це ж бо для них новина.
Вербувальник. Диви-но, якийсь фургон їде. Дві жінки і двоє хлопців. Затримай стару, фельдфебелю. Коли й цього разу нічого не вийде, я більше не згоден мерзнути під цим холодним вітром, кажу тобі навпростець.
Чути звуки губної гармонійки. Двоє парубійків тягнуть фургон. На ньому сидить матінка Кураж та її німа дочка Катрін.
Матінка Кураж. Доброго ранку, пане фельдфебель!
Фельдфебель (заступаючи дорогу). Доброго ранку, людоньки! Хто ви такі?
Матінка Кураж. Крамарі. (Співає)
Гей, командири, у поході
Мерщій спиніть людей своїх:
Везу обідраній піхоті
Багато пар чобіт міцних.
Солдатам легше крокувати,
І годувать вошву в путі,
І помирать під гул гармати
В новому, доброму взутті.
Гей, християни! Тане сніг!
Мерці вкушають супокій.
А кожен, хто ще не поліг,
Встає, щоб вирушити в бій.
Вам треба знати, що солдати
На смерть не підуть без ковбас.
Кураж їх ладна частувати -
Вина у мене є запас.
Гарматний грім замість сніданку
Солдатам шкодить з давніх пір.
А поїдять і вип’ють зранку -
Ведіть людей хоча б у вир.
Гей, християни! Тане сніг!
Мерці вкушають супокій.
А кожен, хто ще не поліг,
Встає, щоб вирушити в бій.
Фельдфебель. Стривайте, обозники, з якої ви частини?
Старший син. З Другого Фінляндського полку.
Фельдфебель. Де ваші папери?
Матінка Кураж. Папери?
Менший син. Та це ж матінка Кураж!
Фельдфебель. Зроду про таку не чув. А чому її звуть Кураж?
Матінка Кураж. Кураж мене звуть, фельдфебелю, тому, що, боячись розору, я під гарматним вогнем виїхала з Риги з півсотнею хлібин у фургоні. Хліб уже почав цвісти, я мусила поспішати, у мене іншої ради не було.
Фельдфебель. Ну, годі жартувати! Де папери?
Матінка Кураж (виймаючи з олов’яної коробки пачку паперів і злазячи з фургона). Ось, фельдфебелю, всі мої папери. Це цілий служебник, я дістала його в Альтетінзі, він іде у мене на загортання огірків, а ось карта Моравії, бозна, чи мені коли доведеться там побувати, якщо ні, то на біса вона мені, а ось тут свідчиться печаткою, що моя коняка не хвора ні на сап, ні на ящур, на жаль, вона в мене здохла, а коштувала п’ятнадцять гульденів - не мені, хвалити бога. Чи цього паперу не досить? (...)
Фельдфебель. Прізвище.
Матінка Кураж. Анна Фірлінг.
Фельдфебель. То ви всі Фірлінги?
Матінка Кураж. Чого це? Фірлінг - це моє прізвище. А в них не такі.
Фельдфебель. А я думав - усі вони твої діти.
Матінка Кураж. Авжеж, та чому вони всі повинні мати одне прізвище? (Показуючи на старшого сина). Цей, наприклад, Ейліф Нойоцький. Чому? Його батько завжди твердив, що він Койоцький чи то Мойоцький. (...)
Фельдфебель. То цей, либонь, китаєць? (Показує на меншого сина).
Матінка Кураж. А от і не вгадав. Швейцарець. (...) Я називаю його Швейцеркасом, Швейцарським Сиром. Чому? Бо він добре тягне фургон. (Показуючи на дочку). А її звати Катрін Гаупт, вона наполовину німкеня. (...)
Фельдфебель. (...) Я бачу, твої хлопці виросли кремезні, як ті дуби, груди як барило, плечі широкі. Цікаво, чому вони ухиляються від військової служби?
Матінка Кураж (швидко). Нічого не вдієш, фельдфебелю. Сини мої не годяться для воєнного ремесла.
Вербувальник. А чому це? Воно ж дає і гроші, і славу. Торгувати чобітьми - діло жіноче. (До Ейліфа). Вийди наперед, дай глянути, чи є в тебе м'язи, чи ти кволий, як курка. (...)
Матінка Кураж. Мій син ще зовсім дитина. Ви хочете повести його на заріз, знаю я вас. Бо одержите за нього п’ять гульденів.
Вербувальник. Насамперед він дістане гарного капелюха і пару чобіт з закотами, чи не так? (...)
Матінка Кураж. Ходімо зі мною рибу вудити, сказав рибалка черв’якові. (До Швейцеркаса). Біжи й кричи, що вони хочуть украсти твого брата. (Витягає ножа). Спробуйте-но, тільки торкніться його! Я вас удушу, падлюки! Я вам покажу, як гнати його на війну! Ми чесно торгуємо білизною і шинкою, ми люди мирні. (...)
Фельдфебель. Ага, нехай, значить, війна самий качанчик виїсть, а грушку тобі зоставить! Ти хочеш вигодувати на війні свій виводок, а данину війні хай платять інші. Нехай, мовляв, війна сама піклується про себе, га? Називаєшся Кураж, а боїшся війни, своєї годувальниці, га? А сини твої не бояться, я певен.
Матінка Кураж починає ворожити. Вона пророкує фельдфебелеві швидку смерть, а також з’ясовує, що всі троє її дітей мають загинути на війні. Тим часом вербувальник забирає Ейліфа до армії.
2
У 1625-1626 роках матінка Кураж мандрує дорогами Польщі в обозі шведського війська. Коло фортеці Вальгоф вона зустрічає свого сина. Вигідно продано каплуна; день слави її хороброго сина. Намет командувача. Поряд кухня. Чути грім гармат. Кухар торгується з матінкою Кураж, яка хоче продати йому каплуна.
Кухар. Шістдесят геллерів за таке нікчемне пташеня? (...) Та я де завгодно на десять геллерів куплю десяток таких пташок.
Матінка Кураж. Що, такого каплуна ви дістанете де завгодно? Коли облога і голод такий, що аж у голові паморочиться? Пацюка, може, ви ще дістанете, я кажу «може», бо всіх пацюків уже пожерли. Уп’ятьох треба ганятись півдня за одним голодним пацюком. А ви даєте п’ятдесят геллерів за здоровезного каплуна, та ще й під час облоги!
Кухар. Але ж не ми обложені, а вони. Ми облягли їх, зрозумійте ви це, нарешті!
Матінка Кураж. Але ж і ми не маємо чого їсти, нам ще гірше, ніж тим, обложеним. Місто ж має запаси. Кажуть, вони там розкошують. А ми! Я була у селян, по хатах як виметено.
Кухар. Селяни мають харч. Вони поховали.
Матінка Кураж (радісно). У них нема нічого. Вони розорені вщент, ось що! Люди мруть з голоду. Я сама дещо бачила: ті викопують корінці, ті варять шкуратки, та ще й пальці облизують. Он воно як. А я щоб віддала каплуна та за сорок геллерів!
Кухар. Не за сорок, а за тридцять. Я ж сказав, що за тридцять.
Матінка Кураж. Та щоб ви знали, це ж не простий каплун. Це був птах із великим хистом. Кажуть, він жер тільки під музику і мав свій улюблений марш. І був такий кмітливий, що навіть умів рахувати. І сорок геллерів за такого каплуна - це забагато? Командувач із вас голову зніме, якщо ви не подасте йому обіду. (...)
У намет заходять командувач, військовий священик і Ейліф.
Командувач (поплескуючи Ейліфа по плечу). Ну, синку, заходь до свого командувача і сідай праворуч від мене. Ти вчинив подвиг, ти благочестивий лицар. Те, що ти зробив, зроблено в ім’я бога, у війні за віру, за це я тебе найдужче хвалю, і тільки-но здобуду місто, нагороджу тебе золотим наручнем. (...)
Ейліф. Ось як воно було. Я дізнався, що селяни потай, здебільшого ночами, зганяють захованих від нас у лісі волів до одного гайка. А звідти їх мали забрати городяни. Я дозволив селянам спокійно зігнати худобу в одне місце, адже їм легше розшукувати її в нетрях, ніж мені. (...) Ми розбалакались. Я зразу почав торгуватись. Двадцять гульденів за вола, кажу, це не по наших грошах. Даю п’ятнадцять. Ніби збираюсь платити. Спантеличені селюки чухають потилиці. А я нахилився, вхопив свою зброю й порубав їх. Хто в біду попадає, закон відкидає, правда? (...)
Командувач. У тебе душа як у молодого Цезаря. Ти вартий того, щоб побачити короля. (...) Закладаюся, твій батько був солдат.
Ейліф. І, кажуть, неабиякий. Через те мати мене застерігала. Я знаю одну пісню. (...)
(Танцює військовий танець з шаблею в руці.)
«Кого рушниці вб’ють, кого списи проткнуть,
А хто подасться вбрід, - поглине річка клята.
Чи в кризі смерті жди. Розумний будь, не йди!» -
Так жінка, вся в сльозах, казала до солдата.
«Гримить барабан - стаємо у ряди.
Солдати до бою готові завжди.
Ніщо нас не може злякати.
Вперед ідемо по воді й по землі.
Диви, на льоту ми хапаєм шаблі», -
Відказують жінці солдати. (...)
Матінка Кураж (на кухні підхоплює пісню, пристукуючи ложкою по горщику).
«Ви з подвигом своїм розвієтесь, як дим,
Не може подвиг ваш жінкам нічого дати!
Розвіється, як дим! Господь хай буде з ним!» -
Так жінка, вся в сльозах, казала про солдата. (...)
Командувач. Роблять у мене на кухні все, що їм заманеться.
Ейліф (іде на кухню. Обіймає матір). Яка зустріч! А де брат, сестра?
Матінка Кураж (в його обіймах). Живуть, як риби у воді. Швейцеркас - скарбником у другому полку. Принаймні не ходить у бій. Зовсім урятувати його від служби мені не пощастило. (...)
Командувач (підходить до них). Ах, ти його мати. Сподіваюсь, у тебе є ще сини для мене. Такі, як оцей. (...)
3
Ще через три роки матінка Кураж разом з рештками якогось Фінського полку потрапляє в полон. Їй щастить урятувати дочку та фургон, але її чесний син гине.
Матінка Кураж (...) Оцим полякам тут, у Польщі, не слід було втручатись. Щоправда, наш король удерся до них зі своїми людьми, кіньми та обозом. Але вони, замість додержувати миру, втрутились у свої власні справи і напали на короля, хоч його військо, вступивши сюди, не порушило спокою. Значить, поляки самі зламали мир і вся кров упаде на їхні голови. (...)
Кухар. (...) Але ми говоримо про короля, і тут я мушу сказати: та свобода, що він хотів запровадити в Німеччині, коштувала йому недешево. У Швеції він запровадив податок на сіль, а це великий тягар на плечі бідного люду. А потім йому ще довелось ув’язнювати й четвертувати німців, бо вони не хотіли зректися свого рабства в імператора. Звісно, з тим, хто не хотів бути вільним, король не жартував. Спочатку він хотів захистити від лихих людей, надто від імператора, тільки Польщу, але, розохотившись, почав захищати всю Німеччину. (...) Слово боже було за нього, і то вже добре. Бо якби не слово боже, пішли б поголоски, ніби він робить це все задля своєї користі. А так сумління у короля чисте, а це для нього головне. (...)
Матінка Кураж. Подолати його не можна. Чому? Бо його люди вірять у нього. (Поважно). Великі пани кажуть, ніби вони ведуть війну лише заради страху божого, тільки за добрі та гарні діла. А як придивишся ближче - і вони зовсім не такі йолопи, а воюють заради свого зиску. Якби не зиск, то й маленькі люди, такі, як я, також не хотіли б знати війни. (...) Що для великих панів перемога чи там поразка, то для маленьких людей бува якраз навпаки. Буває й таке, коли поразки вигідні маленьким людям. Утрачено саму тільки честь і нічого більше. Пригадую, в Ліфляндії ворог якось дав такого прочухана нашому командувачеві, що в переполосі мені навіть припав кінь з обозу. Аж сім місяців він тягав мій фургон, але потім ми перемогли і його взяли на облік. Взагалі, можна сказати, що нам, маленьким людям, і перемоги, і поразки коштують дорого.
Швейцеркаса розшукують двоє невідомих, тому що у нього залишилася полкова каса. Коли хлопця беруть у полон, він викидає скриньку з грошима в річку За це йому загрожує розстріл. Матінка Кураж закладає свого фургона Іветті Потьє за двісті гульденів, щоб урятувати сина.
Матінка Кураж. (...) Я гадаю, що вони віддадуть нам Швейцеркаса. Хвалити бога, вони не відмовляються від хабарів. Вони ж не вовки, а люди, і до грошей ласі. Продажність людська та милосердя господнє - це те саме. Наша єдина надія - це продажність. Доки вона є, ухвалюватимуть м’які вироки в суді, і навіть безвинний може сподіватись милосердя.
Іветта (прибігла задихана). Вони погоджуються тільки на двісті. І це треба зробити негайно. Вони баритись не звикли. (...)
Матінка Кураж. Я не думала, що так станеться. Не натискай на мене, фургон буде твій, його вже у мене нема, він служив мені сімнадцять років. Дай мені хвилинку подумати, це діло впало на мене, як грім з ясного неба, що мені робити, двісті гульденів я не можу дати, ти б з ними поторгувалась. Я мушу хоч щось мати, бо ж перший-ліпший може зіпхнути мене в придорожній рівчак. Піди і скажи, що я даю сто двадцять гульденів, якщо вони не погодяться, значить не одержать нічого, фургона я все одно втрачаю. (...)
Іветта (забігає). Вони не згодні. Я вас попереджувала. Одноокий хотів був зразу піти геть, бо тепер уже нічого не вдієш. Він сказав, що кожної хвилини чекає на барабанний бій, а це означає, що вирок ухвалено. Я давала вже сто п’ятдесят. Він і не глянув. Насилу я умовила його зачекати, поки ще раз поговорю з вами.
Матінка Кураж. Скажи йому, я даю двісті. Біжи.
Іветта вибігає. Вони сидять мовчки.
Священик облишив мити чарки.
Здається, я занадто довго торгувалась.
Здалека лунає барабан. Священик підводиться і йде в глиб сцени. Матінка Кураж сидить далі. Стає темно. Барабан стихає. Знову світліє.
Матінка Кураж сидить, як і сиділа.
Іветта (заходить дуже бліда). Що ж, ви добре поторгувались, фургон лишився при вас. Швейцеркас дістав усього одинадцять куль. Ви не варті, щоб я взагалі думала про вас. Але я пронюхала, що вони не вірять, ніби каса справді в річці. Вони мають підозру, що вона тут і взагалі, що ви його спільниця. Вони хочуть принести його сюди - а може, ви, побачивши його, викажете себе. Застерігаю вас, ви його не знаєте, інакше всім вам буде капець. Вони йдуть слідом за мною, чуєте? (...)
Іветта приводить Катрін; та наближається до матері. Матінка Кураж бере її за руку. Заходять двоє солдатів з ношами, накритими простиралом. Під ним щось лежить. Поряд з ними йде Фельдфебель. Вони становлять ноші на землю.
Фельдфебель. Тут чоловік, ім’я якого нам не відоме. Але для порядку нам треба його записати. Він у тебе обідав. Поглянь, може, ти його знаєш. (Стягує простирало). Знаєш його?
Матінка Кураж хитає головою.
Що, невже ти й разу не бачила його перед тим, як він у тебе обідав?
Матінка Кураж хитає головою.
Підніміть його. Несіть на звалище. Його ніхто не знає.
Солдати виносять труп.
6
Коло міста Інгольштадта в Баварії Кураж присутня на похороні загиблого командувача імператорського війська Тіллі. Точаться розмови про героїв битв і тривалість війни. Священик скаржиться на те, що його хист пропадає марно, німа Катрін одержує червоні черевички.
1632 рік.
Всередині маркітантського намету, в задній стінці - прилавок. Іде дощ. Здалека чути барабанний бій і жалібну музику. Священик і полковий писар грають у дамки. Матінка Кураж і Катрін переписують свої товари.
Священик. Жалобний похід зараз вирушить.
Матінка Кураж. Шкода командувача - двадцять дві пари шкарпеток, - кажуть, він загинув через нещасливий випадок. На лугах лежав туман, через це й сталось. Командувач іще звернувся до якогось полку, закликав солдатів битись не на життя, а на смерть, але, вертаючись назад, заблудився в тумані і потрапив у саме пекло бою. Там його й настигла куля - припиши ще чотири ліхтарі. (...) Кажуть, останнім часом командувач мав багато клопоту. У другому полку буцімто були заколоти, бо він не видав платні; мовляв, це війна за віру, воюйте задарма.
Жалібний марш. Усі дивляться в глиб сцени.
Священик. Тепер військо проходить перед вельможним покійником.
Матінка Кураж. Шкода мені всіляких полководців та імператорів. Вони, мабуть, гадають, що роблять велике діло і що колись люди будуть їх. прославляти і ставити їм пам’ятники. Скажімо, якийсь полководець збирається завоювати весь світ, адже для полководця нема вищої мети. Одно слово, змучиться він до нестями, а потім усе йде нанівець через отой простолюд, що прагне лише кухля пива та веселої кумпанійки і не має ніяких високих поривань. Найпрекрасніші плани прахом ішли через нікчемність тих, хто мав їх здійснювати, бо ж імператор сам-один не може нічого зробити, йому потрібна поміч солдатів і народу. Чи не так?
Священик (сміється). Кураж, я згоден з вами, але щодо солдатів ви помиляєтесь. Вони роблять усе, що можуть. З тими вояками, наприклад, що оце п’ють вашу горілку під дощем, я беруся хоч сто років провадити війну за війною і навіть дві зразу, якщо треба буде, а я ж не вчився керувати військом.
Матінка Кураж. Отож ви гадаєте, що війна не скінчиться?
Священик. Тому, що вмер командувач? Не будьте наївна. Таких, як він, знайдеться десяток, героїв завжди вистачає.
Матінка Кураж. Стривайте, я питаю не жартома, я думаю, чи зробити мені запас товарів, чи ні, тепер можна купити дешево. Але як війна скінчиться, що я з ними робитиму?
Священик. (...) Ні з чого не видно, що війна колись скінчиться. Звичайно, може зайти маленький перепочинок. Можливо, війні треба буде віддихнути або їй може, так би мовити, не поталанити. Від цього вона не вбезпечена, бо на світі нема нічого досконалого. Досконалої війни, якщо так можна сказати, війни бездоганної, мабуть, ніколи не буде. Вона може зненацька затнутись, наскочити на щось непередбачене, жодна людина не може всього передбачити. Чогось не врахують, і ось тобі халепа. А потім витягай війну з багна! Але імператори, королі і папа римський визволять її з біди. Отже, ніякі справжні небезпеки їй не загрожують, і жити їй ще довгі-довгі роки. (...)
Матінка Кураж. Отже, я закуплю товар. Я покладаюсь на вас.
Раптом Катрін кидає на землю кошика з пляшками і тікає з намету.
Катрін (Сміється). Ісусе, вона ж чекає миру. Я обіцяла їй, що коли настане мир, у неї буде чоловік. (...)
Священик. Я давно дивуюсь, як ви вмієте торгувати і виходити з усякої скрути. Розумію, чому вас назвали Кураж.
Матінка Кураж. Бідним людям потрібна сміливість, чи то, як кажуть, кураж. Інакше вони загинуть. Та вже й для того, щоб уставати вранці, потрібна сміливість. Або для того, щоб зорати поле, та ще й під час війни! Або дітей на світ приводити, хіба це не сміливість? Адже що тих дітей чекає? Їм доводиться бути катами одне одному, мордувати одне одного тоді, як їм хочеться дивитись одне одному в обличчя, а на це потрібен кураж. І те, що вони терплять імператора й папу римського, теж доводить, яка в них неймовірна сміливість, бо за імператорів і пап вони кладуть свої голови. (...)
8
Того ж таки року в битві під Лютценом гине шведський король Густав-Адольф. Мир загрожує розором матінці Кураж.
Її хоробрий син чинить зайвий подвиг і вмирає ганебною смертю.
(...) Голоси (в глибині сцени). Мир! Шведський король поліг!
Матінка Кураж (вистромляє голову з фургона, ще не зачесана). Що це за дзвін серед тижня?
Священик (вилазить з-під фургона). Що вони гукають?
Матінка Кураж. Бракувало мені тільки, щоб вибухнув мир, коли я саме накупила нового краму.
Священик (кричить у глиб сцени). Що, справді мир?
Голос. Кажуть, уже три тижні, а ми й не знали. (...)
Входить Ейліф під вартою озброєних списами солдатів.
На руках у нього кайдани. Він блідий як крейда.
(...) Ейліф. Де мати?
Священик. Пішла до міста.
Ейліф. Я чув, що вона тут. Мені ще дозволили побачитися з нею. (...)
Священик. Що він накоїв?
Солдат. Вдерся в селянську хату. Господиню замордував.
Священик. Як міг ти зробити таке?
Ейліф. Я й перед тим робив не інакше. (...)
Священик. Під час війни його за це звеличали, він сидів по праву руку командувача. Тоді це вважали за геройство! А не можна поговорити з начальником варти?
Солдат. Марне діло. Забрати в селянина худобу - хіба це геройство? (...)
Кухар. Ну й дурницю ти втнув!
Ейліф. Якби я був дурнем, я б давно здох з голоду, розумнику.
Кухар. А за те, що ти розумний, тобі зітнуть голову. (...)
Священик. А що ми скажемо твоїй матері?
Ейліф. Скажи їй, що нічого не було, скажи їй, що було те саме. Або краще нічого не кажи.
Солдати женуть його геть.
Матінка Кураж (вбігає задихана, товар при ній). Кухарю, мир знову закінчився! Вже три дні знову війна. Я довідалась про це, ще як не встигла продати свій крам. Слава богу! В місті сутичка з лютеранами. Нам треба миттю втікати разом з фургоном. Катрін, пакуй речі! Чого ви такі збентежені? Що сталось? (...)
Кухар. Ейліф приходив сюди. Але у нього зовсім не було часу.
Матінка Кураж. Ейліф був тут? Тоді ми побачимося з ним на марші. Тепер я піду з нашими. А який він із себе?
Кухар. Як завжди.
Матінка Кураж. Він ніколи не зміниться. Війні не пощастило забрати його у мене. Він - розумний хлопець. (...)
9
Уже шістнадцять років триває велика війна за віру. Німеччина втратила більше половини жителів. Страшні пошесті винищують тих, кого не встигли вбити в боях. У колись квітучих місцевостях лютує голод. Спаленими містами блукають вовки. Восени 1634 року ми зустрічаємо матінку Кураж на німецькій землі, у Ялинових горах, осторонь військової дороги, якою посуваються шведські полки. Зима цього року рання і сувора. Торгівля йде так погано, що лишається тільки жебрати. Кухар одержує листа з Утрехта і прощається з Кураж.
Коло напівзруйнованого церковного будинку. Похмурий ранок на початку зими. Рвучкий вітер. Матінка Кураж і кухар у старих кожухах туляться біля фургона.
(...) Матінка Кураж. Мені іноді здається, наче я їжджу своїм фургоном по пеклу і продаю смолу або що я блукаю по небу і продаю останнє причастя заблудлим душам. Якби я з тими дітьми, що в мене зостались, знайшла місцинку, де не чути пострілів, то залюбки пожила б спокійно ще рік-два.
Кухар. Ми могли б відкрити шинок. Анно, подумай про це. Сьогодні вночі я твердо вирішив: я вертаюсь в Утрехт, з тобою чи без тебе, і піду ще сьогодні.
Матінка Кураж. Мені треба побалакати з Катрін. Якось це зненацька вийшло, а мені важко вирішувати на холоді і на голодний шлунок. Катрін!
Катрін вилазить з фургона.
Катрін, я тобі щось маю сказати. Ми з кухарем збираємось в Утрехт. Він успадкував там шинок. Ти б мала там постійний кут і могла б з кимось познайомитися. (...) Хіба це життя - весь час на вулиці. Так і пропасти можна. (...)
Кухар. Анно, я хочу щось тобі сказати віч-на-віч.
Матінка Кураж. Лізь у фургон, Катрін.
Катрін залазить у фургон.
Кухар. Я перебив тебе, бо ти, як я бачу, не так зрозуміла мене. Я гадав, не варто говорити, бо й так ясно. Та коли ти не розумієш, я мушу тобі сказати: шкода й мови про те, щоб узяти її з собою. Сподіваюсь, ти мене розумієш.
Катрін за їхніми спинами висуває голову з фургона і прислухається.
Матінка Кураж. Ти хочеш, щоб я покинула Катрін?
Кухар. А ти як гадаєш? У шинку їй не буде місця. Це маленький шинок. Якщо ми вдвох станемо на задні лапи, то ще заробимо собі на шматок хліба, але не втрьох, про це нема чого й думати. Зостав Катрін свого фургона. (...)
Матінка Кураж. Кухарю, як вона сама потягне фургон? Вона боїться війни. Не терпить її. Які страшні сни їй сняться, напевно! Я чула, як вона стогне ночами. Надто після боїв. Що вона бачить у своїх снах, я не знаю. Вона дуже жаліслива. Нещодавно я знайшла у неї їжака - ми його переїхали фургоном.
Кухар. Шинок дуже малий. (Гукає). Шановні господарі і прислуга! Ми проспіваємо вам пісню про Соломона, Юлія Цезаря та інших великих мудреців, що їм не помогла їхня мудрість. І ви побачите, що нам, людям простим, нелегко прожити, надто взимку.
Співають удвох.
Ви чули всі, що Соломон
Був знаним мудрецем.
Ви долю знаєте його.
Назвав лихим для себе днем
Він день народження свого.
Казав: «Все в світі - суєта!»
І, щойно ніч прийшла,
Він через мудрість сам сконав.
Його та мудрість підвела.
Щасливий, хто її не знав!
Всі чесноти небезпечні на цьому світі, як видно з нашої прегарної пісні, краще, коли їх не маєш, а живеш собі на втіху і снідаєш, скажімо, гарячою юшкою. У мене, наприклад, юшки нема, я мрію про неї дарма, я солдат, але що дала мені моя відвага у боях - нічого, я голодую. Краще б я був боягузом та зостався вдома. А чому?
Ви чули всі, що Цезар був
Вояк не з боязких.
На цілий світ зорив з вершин,
Але від рук убивць поліг
В зеніті слави він.
«І ти, мій сину!» - він гукнув.
І, щойно ніч прийшла,
Він через бравість сам сконав.
Його та бравість підвела.
Щасливий, хто її не знав!
(...) Ви могли б заперечити, що не відвага годує людину, а чесність. Може, ви хочете сказати, що чесна людина - сита і вже принаймні не цілком голодна? Гляньмо, як воно стоїть із чесністю!
Ви чули всі, що жив Сократ,
Правдивіший за всіх.
Його спіткав страшний кінець:
Після переслідів лихих
З отрути вмер мудрець.
Народу син, він правду ніс,
Боровся проти зла.
Він через чесність сам сконав.
Його та чесність підвела,
Щасливий, хто її не знав!
Авжеж, тепер мені скажуть, що треба бути некорисливим і ділитися тим, що маєш, але що, як у тебе нічого нема? Бути благодійником, мабуть, також нелегко, на це доводиться зважати, та що вдієш, коли тобі чогось треба. Так, некорисливість - рідкісна чеснота, бо невигідна.
Всім помагав святий Мартін.
В морозний день в путі
Якось він стрівся з бідарем
І поділився з ним плащем.
Замерзли вдвох вони тоді.
Святі не ждуть винагород.
Як тільки ніч прийшла,
Він через добрість сам сконав.
Його та добрість підвела.
Щасливий, хто її не знав!
Таке саме сталось і з нами! Ми пристойні люди, тримаємось гурту, не крадемо, не вбиваємо, не підпалюємо! І можна сказати, що ми падаємо все нижче й нижче, і в цій пісні підтверджується наша доля, і нам рідко трапляється з’їсти тарілку гарячої юшки, а якби ми робили інакше - грабували та вбивали, - може б, тоді були ситі! Бо чесноти не оплачуються, оплачуються лише вади, такий уже світ, хоч мусив би іншим бути!
Біблійні заповіді ми
Шануємо завжди.
Це не дає нічого нам.
Ви, що не знаєте нужди,
Прийдіть на поміч бідакам!
Ми надто чесні - в тім біда!
Не робимо ми зла.
Тягар чеснот нас в гроб загнав,
Богобоязнь нас підвела.
Щасливий, хто її не знав!
Голос (згори). Гей, люди! Заходьте сюди! Поїсте юшки з кропиви.
Матінка Кураж. Ламбе, мені шматок у горлянку не полізе. Я не кажу, що ти верзеш дурниці, та невже це твоє останнє слово? Ми ж з тобою жили в добрій згоді.
Кухар. Це моє останнє слово. Подумай.
Матінка Кураж. Мені нема чого думати. Я її тут не покину. (...)
Обоє виходять.
З фургона з клунком у руці вилазить Катрін. Оглядається, чи за нею не стежать. Потім вішає на видноті, на колесо фургона, старі кухареві штани та материну спідницю і збирається податись геть із своїм клунком. Але в цю мить з будинку повертається Матінка Кураж.
Матінка Кураж (з тарілкою юшки). Катрін! Стривай! Катрін! Куди ти зібралася з клунком? Чи ти з глузду з’їхала? (Розв’язує клунок). Спакувала свої речі! Ти що, підслухувала? Я ж йому сказала, що не поїду в Утрехт, не треба мені його паршивого шинку, чого ми там не бачили? (...) Не думай, що я дала йому гарбуза через тебе. Через фургон - ось чому. Я не розлучуся з фургоном, бо звикла до нього. Не через тебе, а через фургон я порвала з кухарем. (...) Будемо торгувати вдвох. І ця зима минеться, як минали всі. Запрягайся, бо ще піде сніг.
Обидві запрягаються у фургон, завертають його і везуть геть. Вертається кухар і здивовано дивиться на свої речі.
11
Січень 1636 року. Імператорське військо загрожує протестантському місту Галле. Каміння заговорило. Матінка Кураж утрачає дочку і самотня продовжує свою путь. До закінчення війни ще далеко.
Обдертий фургон стоїть коло селянської хати з височезною солом’яною стріхою, що тулиться до скелі. Ніч.
З гаю виходять прапорщик і троє солдатів у важких латах.
Прапорщик. І щоб ні шелесь. Коли хтось крикне, простроміть його списом.
Перший солдат. Але ж доведеться до них постукати, щоб дістати провідника.
Прапорщик. Стук - це звук природний. Подумають, що корова треться об стіну хліва.
Солдати стукають у двері хати. Їм відчиняє селянка. Вони затуляють їй рота. Двоє солдатів заходять у хату.
Чоловічий голос (з хати). Що там таке?
Солдати виводять з хати селянина і його сина.
Прапорщик (кивнувши в бік фургона, в якому показалась Катрін). Тут ще одна.
Солдат витягає Катрін.
Це всі, хто тут живе?
Селянин. Це наш син, а це німа, її мати пішла в місто по товар для своєї мандрівної крамнички, багато городян тікає і продає за безцінь свої речі. Це мандрівні люди, маркітанти.
Прапорщик. Попереджую вас - тихо, хто подасть голос, дістане списом по макітрі. Мені потрібен провідник, щоб показав нам стежку в місто. (Киває на хлопця). Ану, ти, іди-но сюди!
Хлопець. Я не знаю стежки. (...) Католикам я служити не буду. (...)
Перший солдат. Зараз я його напоумлю. (Підходить до хліва). Дві корови і віл. Послухай, коли ти не візьмешся за розум, я порубаю твою худобу.
Хлопець. Не чіпайте худоби!
Селянка (плаче). Пане командир, пожалійте нашу худобу, бо ж ми помремо з голоду.
Прапорщик. Якщо він опиратиметься, порубаємо.
Перший солдат. Я почну з вола.
Хлопець (батькам). То йти мені?
Селянка киває головою.
Піду.
Селянка. Спасибі вам, пане командир, що ви нас пожаліли, на віки вічні, амінь.
Селянин стримує її від дальших виявів вдячності.
Перший солдат. Я ж знав, що віл для них дорожчий за все!
Прапорщик і солдати слідом за хлопцем покидають сцену.
Селянин. Хотів би я знати, що вони надумали. Навряд чи що добре.
Селянка. Може, це тільки розвідники... Що ти робиш?
Селянин (лізучи по драбині, яку він приставив до даху). Гляну, чи вони самі. (З даху). У гаю видно рух. Я бачу, щось ворушиться аж до самої каменоломні. А на галявині - солдати в латах. І гармата. Там більше як полк. Зглянься, господи, на місто і всіх, хто в ньому живе.
Селянка. А в місті світиться?
Селянин. Ні. Всі сплять. (Злазить). Якщо їм пощастить удертися в місто, вони всіх переколють. (...)
Селянка (до Катрін). Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк не можемо відвернути кроволиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. Ніхто тебе не чує, а він почує. Я тобі поможу.
Всі падають навколішки, Катрін позаду селян.
Отче наш, що єси на небі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз там сплять і нічого не відають. Збуди їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з гарматами і списами, ідуть по луках, сходять з косогору. (Обернувшись до Катрін). Оборони матір нашу, зроби так, щоб дозорець не спав, а прокинувся, бо пізно буде. Допоможи й зятеві нашому, він там з чотирма дітьми, не дай їм загинути, вони безвинні і нічого не розуміють. (...)
Катрін непомітно прослизнула до фургона, щось узяла з нього, сховала під фартух і залізла по драбині на дах.
Селянка. Згадай про діток у небезпеці, надто про найменших, і про дідів безпорадних, і про всяку живу душу.
Селянин. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Амінь.
Катрін, сидячи на даху, починає бити в барабан, що його вона ховала під фартухом.
Селянка. Ісусе, що вона робить?
Селянин. Вона з’їхала з глузду.
Селянка. Стягни її вниз, мерщій!
Селянин біжить до драбини, але Катрін піднімає її на дах.
Селянка. Вона погубить нас!
Селянин. Ану перестань барабанити, каліко нещасна!
Селянка. Католиків накличеш!
Селянин (шукає каменя). Я закидаю тебе камінням!
Селянка. Невже ти нас не пожалієш? Невже у тебе нема серця? Якщо вони прийдуть сюди, ми пропали! Нас переколють списами. (...)
Прапорщик (прибігши з солдатами і хлопцем). Я вас порубаю! (...) Всі ви змовники. Всіх вас порішу! (...)
Перший солдат (до прапорщика). Прошу дозволу щось сказати. (Каже прапорщикові щось на вухо. Той киває). Слухай, давай домовимось добром. Злазь, і ходімо з нами в місто, ти йтимеш попереду. Покажеш нам свою матір, і ми її не займемо.
Катрін усе барабанить.
Прапорщик (відштовхує солдата). Вона тобі не довіряє, ще б пак, з такою пикою... (Кричить Катрін). А коли я дам тобі слово честі? Я - офіцер, і слово моє тверде.
Катрін барабанить ще гучніше.
Прапорщик. Для неї нема нічого святого. (...) Треба підпалити хату. Треба її викурити.
Селянин. Це нічого не дасть, пане командир. Коли в місті побачать вогонь, вони все зрозуміють.
Катрін прислухалась, не кидаючи барабанити. Тепер вона сміється.
(...) Селянка. Я знаю, що робити, пане командир! Ген стоїть їхній фургон. Коли ми його потрощимо, вона перестане. Фургон - їхнє єдине майно.
Прапорщик (до хлопця). Розбий фургона. (До Катрін). Як не перестанеш барабанити, ми потрощимо твій фургон.
Хлопець кілька разів не сильно вдаряє по фургону.
(...) Прапорщик (до Катрін). Вони ж тебе не чують. А ми тебе пристрелимо. Востаннє кажу. Кинь барабан!
Хлопець (раптом кидаючи дошку). Барабань ще! А то всі загинуть! Барабань ще, барабань ще...
Солдат звалює його на землю і вдаряє списом. Катрін починає плакати, але барабанить далі. (...) Прибігають солдати з важкою рушницею.
(...) Прапорщик. Станови! Станови! (Поки солдати становлять рушницю на розсоху, кричить до Катрін). Справді востаннє кажу: кинь барабанити!
Катрін плаче, але барабанить з усієї сили.
Вогонь!
Солдати стріляють. Катрін ще кілька разів б’є в барабан і падає.
Ну, кінець!
Але слідом за останніми вдарами Катрін лунає гуркіт міських гармат. Здалека чути безладний дзвін сполоху та канонаду.
Перший солдат. Таки домоглася свого.
12
Удосвіта. Чути бій барабанів, свист, тупання солдатських чобіт, що вже даленіють.
Біля фургона матінка Кураж сидить навпочіпки над своєю дочкою. Поблизу стоять селяни.
Селянин (з ворожістю в голосі). Забирайтесь уже звідси, пані. Полк зараз пройде. А самій іти вам не можна.
Матінка Кураж. Може, вона засне. (Співає).
Люлі-люлі. Що це там
Шарудить в соломі?
Гірко плаче дітвора
У сусіднім домі.
Тій сусідській дітворі
Нема чого їсти.
В мене доня їсть пиріг
В хаті теплій, чистій.
Тій сусідській дітворі
Нічого вдягати.
Перешила я тобі
Сукню з янголяти.
Люлі-люлі, ти не знай
Горя і наруги.
В Польщі перший син поліг,
Хто зна, де мій другий?
Нащо вам було казати їй про ваших онуків?
Селянин. Якби ви не подались до міста заробляти великі гроші, може, нічого б не сталось.
Матінка Кураж. Вже спить.
Селянка. Та не спить вона, зрозумійте, вона померла. (...) А що, у вас більше нема рідних, до кого б ви могли податись?
Матінка Кураж. Є ще син, Ейліф.
Селянин (поки матінка Кураж укриває мертву). Ви мусите його розшукати. Про неї ми подбаємо, поховаємо як слід. Йдіть собі спокійно.
Матінка Кураж. Ось вам гроші на похорон. (Відраховує гроші селянинові в руку).
Селянин і його хлопець тиснуть їй руку і виносять Катрін.
Селянка (так само з поклоном тисне їй руку виходячи). Поспішайте!
Матінка Кураж (запрягається у фургон). Може, здужаю тягти фургон. Якось упораюсь, речей у ньому небагато. Я мушу торгувати далі.
З барабанним боєм і свистом проходить ще один полк.
(Рушає з місця). Візьміть мене з собою!
З глибини сцени чути пісню:
Війна, то щедра, то убога,
Тривати може цілий вік.
Але від неї анічого
Не має простий чоловік.
Він носить дрантя, вкрите брудом,
Жере гидоту на обід,
Але уперто марить чудом:
Ще ж не закінчено похід!
Гей, християни! Тане сніг!
Мерці вкушають супокій.
І кожен, хто ще не поліг,
Встає, щоб вирушити в бій.
Завіса.
(Переклад Марка Зісмана)
Компетентності
Ключові
Спілкування державною мовою. 1. Уявіть, що ви - режисер вистави за твором Б. Брехта «Матінка Кураж та її діти». Дайте поради (усно) акторам і актрисам.
2. Напишіть коментарі до декорацій, костюмів.
Уміння вчитися. 3. Знайдіть 1-2 вірші Б. Брехта в перекладах С. Жадана та інших українських поетів. Які з них припали вам до душі? Виразно прочитайте улюблений із них.
Соціальна та громадянська компетентності. 4. Б. Брехт писав: «Війна завжди призводить до втрат - фізичних і духовних. Але вона відкриває в людях і нові якості». Прокоментуйте і наведіть приклади з п’єси «Матінка Кураж та її діти».
Обізнаність та самовираження у сфері культури. 5. З допомогою Інтернету подивіться кінофільм «Дороги Анни Фірлінг» (СРСР, 1985, режисер Сергій Колосов) за п’єсою Б. Брехта. Яке враження справила на вас стрічка? Якою постає головна героїня у фільмі та п’єсі?
Екологічна грамотність і здорове життя. 6. Придумайте власний зонґ антивоєнного змісту.
Предметні
Знання. 7. Поясніть, чому Б. Брехт узяв за основу твору не сучасність, а часи Тридцятилітньої війни. Виявіть ознаки епічного театру у п’єсі.
Діяльність. 8. Розкрийте функції символічного образу «фургону-долі» матінки Кураж.
9. Знайдіть зонґи у п’єсі Б. Брехта та поясніть їхнє значення.
10. Наведіть 1-2 приклади авторських коментарів на початку картин. Розкрийте їхній зміст.
11. Дайте власне потрактування фіналу п’єси «Матінка Кураж та її діти».
Цінності. 12. Хто із героїв та героїнь твору втілює людяність та істину? Прокоментуйте відповідні епізоди.
