Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Електронна хрестоматія. 7 клас. Ніколенко
Андрій Кокотюха
Нар. 1970 р.
Андрій Кокотюха - письменник, журналіст, сценарист. У його творчому доробку понад 90 книжок, зокрема пригодницькі й детективні повісті для дітей та підлітків: «Полювання на золотий кубок» (2008), «Страшні історії» (2008), «Мисливці за привидами» (2008), «Клуб боягузів» (2009), «Колекція гадів» (2009), «Детективи звідусіль» (2022), «Таємниця козацького скарбу» (2013), «Таємниця зміїної голови» (2012), «Таємниця підводного човна» (2013), «Гімназист і Чорна рука» (2016), «Гімназист і Вогняний Змій» (2018), «Гімназист і Біла ворона» (2019), «Потаємні двері» (2023) та ін. Письменник створив низку біографічних оповідань («Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса-Майна Ріда, Миколу Миклухо-Маклая, Рафаеля Сабатіні, Роберта-Льюїса Стівенсона» (2008)).
Андрій Кокотюха народився у 1970 р. у м. Ніжині на Чернігівщині. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.
Рукопис книжки «Потаємні двері» автор завершив у лютому 2023 р., напередодні повномасштабного вторгнення. В анотації до твору зазначив: «Це захоплива й пізнавальна мандрівка в часі, яка доводить: спливають дні, біжать роки, міняються століття, але ворог для українців лишається незмінним. І цього ворога можна й треба перемагати не числом, а вмінням».
Потаємні двері (2023)
Твір як квітка
У пригодницькій повісті «Потаємні двері» А. Кокотюха порушив питання історичного минулого й боротьби українців з ворогами, які намагалися поневолити Україну, вбивали, грабували, знищували українців. Основна тема твору - викриття антигуманної сутності радянщини (ідеології радянського часу), в основі якої було покладено придушення свободи та національної свідомості, формування системи тотального насильства. Радянську владу у творі А. Кокотюхи утілюють офіцер Орлов, його поплічники та зрадники яструбки. Як виявляється, радянська ідеологія живе і в теперішній час у свідомості багатьох людей, приносить в Україну нові руйнування та смерті.
Головний герой школяр Арсен Гірник не знає справжньої історії України. Він виріс на Донбасі, у школі його вчили поважати радянську владу й зневажати її ворогів. Але хлопець разом із батьками мусить тікати з Донбасу до Києва через військові події на сході країни, що розпочалися 2014 р. і зруйнували його життя. Чарівним способом через потаємні двері він потрапляє у 1944-ий рік, опиняється на Волині й проживає фрагмент життя давнього родича, який має таке ім’я та прізвище, як у нього. Підслухана розмова вояків УПА, зрада їх, а потім намагання виправити власну помилку, дають Арсенові розуміння того, хто свій, а хто чужий. Хлопець затоваришував із місцевими дітлахами, разом вони звільнили провідника УПА та його побратимів під час конвоювання до Луцька. Поступово Арсен усвідомив, хто насправді є ворогами для людей, а хто - визволителями. Він більше не хоче вважати названим батьком радянського офіцера, який знущається з його матері й убиває інших. Арсен порівнює дії радянських військових і радянську владу загалом зі злочинами фашизму. Нарешті він зрозумів, яку роль відіграє Зозуля та його хлопці й для чого потрібна їхня боротьба. Фантастична мандрівка в часі й просторі надає сюжету динамічності й інтриги, дозволяє побачити минуле очима сучасного підлітка, переосмислити події минулого й цінності, важливі для сьогодення.
Потаємні двері (2023)
Повість
(Уривки)
Розділ третій
Куток за шматком завіси. Капітан Орлов. «Ось наш герой!» Коробочка. Заступник нізвідки
У минулому часі Арсен виявляється прийомним сином офіцера Орлова, який наглядає за порядком у селі Попельне і чинить розправу над українськими партизанами. Підслухавши розмову воїнів УПА, Арсен розповів про їхнього командира Захара Романюка з позивним Зозуля і його побратимів старшому лейтенанту Медведєву. На повстанців чекає суд Орлова перед усім селом.
Барви емоцій
1. Які емоці та почуття переживав Арсен? Що гнітило його?
2. Як змінилося ставлення людей до Арсена і його ставлення до інших?
На крилах читання
(...) Додому не тягло.
Кепсько було на душі. Хоча похвалили Арсена перед усім селом. Ще й солдати почули й побачили, хто здійснив якщо не подвиг, то геройство. Однак чомусь він не бачив на людських обличчях радості, не почув жодного вдячного слова. Навпаки, коли мама йшла, усі довкола розступалися, утворюючи широкий живий коридор, або відверталися, намагаючись відійти чимдалі. Чи здалося Арсенові, чи котрась жінка плюнула їй навздогін.
Не здалося: побачила плювальниця, що Арсен зачепив її поглядом, підняла підборіддя гордовито. Уперед, мовляв, зроби новий подвиг. Вкажи на мене своєму суворому вітчиму. І знову ж таки, з дивною затримкою, згадав хлопчина, хто вона. Ольга Давидюк, її в селі ще Давидючкою кличуть. Маркова мама, живуть вони утрьох з бабусею, а де її чоловік, за кого воює - хтозна. Мабуть, хіба що місцеві знають.
Ще одна причина не йти додому просто зараз - Орлов наздогнав Оксану, вони подалися разом. З Арсена тим часом досить капітанового товариства. Схоже, нині Орлов з ними ночуватиме. Хлопчина зловив себе на думці, яка досі чомусь не приходила: він уже не пишається Орловим, ба навіть не готовий далі терпіти його присутність, тим більше - називати батьком навіть подумки, просто так, задля ввічливості.
Провів поглядом маму з Орловим. Дочекався, поки вони зникнуть за рогом школи. Запхав руки глибше в кишені пальтечка й посунув, куди ноги вели. Попереду вгледів будинок культури, помітив на стіні білий прямокутник. Завернув туди, наблизився. Так і є, від руки чорною фарбою старанно написали назву фільму, який привезуть сьогодні. Дивно, але ця назва нічого Арсенові не промовляла, і він торкнувся пальцями ґулі, щоб швидше згадати.
Ну що, собако? - почулося ззаду.
Занурений у себе, Арсен не почув, як і коли до нього підкралися. Рвучко розвернувся. Побачив усіх чотирьох. Марко просто перед ним, Юрко зі Славком - по обидва боки. Вони миттю ущільнили периметр, затискаючи його в «коробочку».
Знав Арсен, як це робиться. У шахтарських містечках вивчати мистецтво вуличних бійок починали, здається, змалечку. Хлопчики бачили, як батьки, старші брати чи сусіди раз по раз молотять когось сам на сам чи стінка на стінку. Потому й самі починали, без того ніяк, слабакам там не місце.
Тож не злякався Арсен, лиш відступив трохи. За спиною - цегляна стіна, глухо, не втечеш. Зате тил прикритий. А дивився хлопчина не на суперників. Погляд до Улянки прикипів, дівчинка за братом стояла.
Вона огризнулася:
- Чого витріщився? - І відразу: - Славку, він на мене витріщається!
- Просто дивлюся, - гмикнув Арсен. - А що, не можна?
- Тобі тут нічого не можна, - процідив Славко.
- Він уже все, що не можна, зробив, - видихнув Марко зі щирим сумом у голосі. - Думаєш, тут твого офіцера хтось боїться?
Не хотілося Арсенові вкотре вимушено пишатися новим татом. Але нічого іншого проти вороже налаштованої четвірки не мав.
- Всі бояться. Знаю. Через те нічого мені не зробите. Пальцем не зачепите.
- Учора зробили, - вирвалося в Славка.
- Ясно. Він нам за вчорашнє помстився, - просичав Юрко. - Образився, бач, як та дівка.
- Стули писок, - мовила Улянка беззлобно, навіть дружньо. - Взяли собі моду всюди дівчат приплітати.
- Він же образився! - не вгавав Юрко.
- Ти б так само образився, - відбила дівчинка.
- О! То ти тепер зайду захищаєш? - коротунові брови сіпнулися догори. - Бузьку, чув? Твоя сестра вже за чужого заступається! Шукає йому виправдання!
- Я нічого не шукаю! - тепер Улянка зробилася серйозною.
Арсена влаштовував раптовий розбрат у ворожому таборі. Хай і короткий, вони й раніше час від часу гарикалися. Проте зараз навіть секунди давали фору й нагоду перевести подих і краще оцінити ситуацію.
- Ні, шукаєш! - Юрко не вгавав. - Думаєш, якби не вчорашня пригода, то москалик би наших хлопців советам не здав?
- Я не москалик! - Арсена дуже ображала ця нова дражнилка.
- Тебе ніхто не питає! - гаркнув Юрко. - Я взагалі до Улянки говорю!
- А яке тобі до моєї сестри діло? - втрутився Славко. - Якого дідька чіпляєшся до неї?
- Хочу знати, чому це вона хоче йому пробачити!
- Не пробачаю я нікому! - тепер дівчинка образилася, аж у її очах блиснули вогники.
Ще трохи, подумав Арсен, і...
- Ану, замовкніть! - раптом озвався дотепер мовчазний Марко Давидюк, і всі справді урвали сварку, дівчинка ще й перепросила швиденько. - Для чого чвари? Хто, кому і що хоче довести? Хіба не ясно: таким, як ось цей, - палець націлився Арсенові в груди, - не треба шукати причин. Він виказав би Зозулю і його побратимів без будь-якого приводу. Такі, як Орлов, кого попало синами не називають. Героями - так само.
- Я врятував вас усіх, - Арсен проти власної волі повторив капітанові слова.
- Від кого, цікаво. Ти хоч розумієш взагалі, кому служиш? Чи вам там, на Сході, подобається, коли вас катують, убивають, голодом морять? Чув, може, про великий голод?
- То неврожай був. Нам у школі казали, - відповідь була впевнена, і далі Арсен пішов у контрнаступ: - А товариша полковника, героя війни, вбивати можна, як отой Клен учинив?
- Той полковник наказав тримати в заручниках сорок людей, - відрубав Марко. - Заручників, виходить, брати не злочин?
- Брехня! Не беруть наші заручників! То німці брали! - видихнув Арсен.
І сам не зрозумів, звідки це взялося, звідки знає.
Вирвалося та й годі.
- Чого тюльку травити? - гмикнув Славко. - Мудро Марко каже. Дарма ми чубимось. Улянко, справді не важить, чому москалик виказав Зозулю та його побратимів. Він зрадив. Зрадить ще раз, і ще - була б нагода.
- Не зрадив він, - виправив Марко. - Зраджують друзі друзів. Чи кохані - коханих. Зайда зі Сходу нам не друг, не брат, не любить він нікого тут і його теж ніхто. Він зробив так, як його навчили совєти в їхніх школах.
- Все одно натовчемо боки! - не вгавав Юрко. - І глянемо, чи побіжить плакатися в погони своєму Орлову.
Розправа, яку Арсен намагався забалакати й відтягти, невідворотно наближалася.
- Чекайте! - вигукнув хлопчина.
Й обидві руки вперед виставив.
Нападники зупинилися.
- Будеш проситися? - у Марковому запитанні змішалися подив і розчарування.
- Ага, маму буде кликати, - реготнув Славко.
Гукати на поміч Арсен у глибині душі хотів. Сили нерівні, довго бути героєм йому не дадуть. І знов Улянка завадила. Хай там як вона до нього ставиться, та не дасть він собі зганьбитися при ній.
- Ще чого, - мовив поважно, відкопиливши губу, як старші хлопчаки балакали з чужинцями на їхній вулиці до війни. - Вас троє, ви тут завжди, так? І ваші лісові вояки - теж гуртом на одного?
- Четверо нас, - нагадала Улянка.
- То ти теж битимешся? Я дівчат не займаю.
- Ну все! - Юрко стиснув кулаки. - Зараз ти кожне своє слово будеш ковтати! Зрадник поганий!
- Чекайте! - швидко повторив Арсен. - Кулаки сверблять, кров кипить? Ходіть сам на сам. По черзі, як не боїтеся. Звісно, Уляна не рахується, бо я не воюю з дівчатами.
- А я воюю! - Улянка подалася вперед, але брат стримав:
- Стій! Тебе ще бракувало! Справді хочеш битися?
- Ти, Улянко, дивися, аби все чесно було, - підхопив Марко. Говорив серйозно, як і належить ватажкові. - Ще бракувало тобі кулаками махати.
- Отакі ви, - Улянка напнула губи, але й надто ображеною не виглядала.
- І що тепер? - Марко втупився в Арсена.
Питання звучало на диво мирно. Ніби не про нерівну бійку говорили, а збиралися рибу ловити. Чи в ліс по гриби.
- Гайда за клуб, - Арсен махнув головою в потрібному напрямку. - Зайвих очей не буде.
Нападники відступили, пропускаючи його вперед. Арсен легенько прикусив нижню губу: вдалося. Втягнув ватагу в перемовини, забалакав, і виграв собі тропіки часу й простору для маневру. Головне тут - мати шлях для відступу. Так, цегляна стіна прикриває спину. Але крізь стіну не пройдеш...
З тильної сторони будівлі був невеличкий майданчик. Його межу, мов прикордонний стовп, позначав дерев’яний туалет. Далі за ним проглядався город найближчої садиби. Чорніла переорана на зиму земля, всипана жовтневим багряним листом.
Огорожа - дві тички вздовж, дві тички впоперек.
Арсен став на пряму лінію з парканом, збив на потилицю картуза, закликав:
- Чого тягнути? Хто там перший? Мені до лампочки, а ви довго не теліться. Кожен дістане своє.
Задирався навмисне, почав словесну артпідготовку. Хай супротивник заводиться сильніше, думає менше. Це також потрібні виграшні хвилини в його часову скарбничку. А ще Улянка спокою не давала. Вже міряє Арсена інакшим поглядом, аніж зовсім недавно. Якщо не поважає, то зацікавилася - це точно.
Тоді ти перший, Чапле! - підлив оливи у вогонь.
І тут угадав. Може, супротивники й мали інші плани, та Славко Зародюк у гніві не стримував себе й на інших не зважав. Кинувся на Арсена відразу, без підготовки, засліплений гнівом і бажанням провчити нарешті нахабного зайду.
Але ж гнів - поганий товариш.
Арсен Гірник вправно пірнув під занесену для удару Чаплину правицю. Славко розігнався з низького старту, тож невчасно помітив, що ворога перед ним нема. Надто різко зупинився в русі, відразу втратив рівновагу, заточився.
Впасти просто так Арсен не дав. Спритно виставив праве плече, зупинив нападника. Використав плече важелем - натиснув, розвернувся, штовхнув назад. Бузько відлетів, а Юрко кинувся вперед, аби зупинити другове падіння.
Марко ще міг би зробити це успішно, а Повхові зріст не дозволив: коли Славко налетів на нього, вони гепнулися обоє.
Не хотів Арсен, аби це смішно виглядало. Не думав навіть, що так вийде. Але Улянка не змогла стриматися - спершу порснула, потім - дзвінко зареготала.
Арсен тим часом розвернувся і рвонув зайцем. Мчав великими стрибками просто до чужої огорожі. Ґулею на потилиці відчув погоню, і бігли нападники дуже швидко. Він мав шанс добігти до рятівного паркану раніше, перестрибнути, як планував, а далі запетляти городами. На лихо, нога його ковзнула в ямку. Невеличку, але достатню, аби впасти на повний зріст і проорати носом осінню землю.
За мить трійця вже обступила втікача-невдаху. Тепер забалакати не вдасться, трюк не повторити. Арсенові лишалося хіба зіщулитись і рятувати голову. Перший копняк, не знати чий, дістався в бік...
- Ану, чорти, тихо мені будьте!
Спершу Арсенові здалося - вигук уявний. Але вдруге не вдарили. Нападники навіть розступилися.
Потім чиясь рука згребла його за карк, сіпнула, допомогла стати на ноги.
То совєти вас так навчили - купою на одного? Вони то вміють!
Аж тепер Арсен розгледів свого несподіваного рятівника.
Нічого особливого. Крім того, що цього старшого чоловіка - діда - хлопчина ніколи раніше не бачив. Можна списати й це на провали в пам’яті після вчорашнього фатального падіння. Проте раніше пам’ять поверталася, хай і з затримкою. І Арсен упізнавав людей, пригадував події. Цього ж разу спроби поворушити підвалини пам’яті вперше за весь час нічого не дали.
Глянув на супротивників. Троє хлопців стояли мовчки й дихали важко. Улянка трималася окремо, тремтіла. Здалося Арсенові - вона якщо й не заступалася за нього, то напевне хотіла завадити подібній розправі.
Та головне: усі четверо мовчали.
- Теж мені, - буркнув старий, далі тримаючи врятованого за комір. - Наставите йому синців, поламаєте кістки. Кому від того легше? Що ваша бійка змінить?
Арсен раптом відчув себе наче вві сні. Бо чомусь завмерло все довкола. Троє хлопців і дівчина немов скам’яніли. А Улянка - ще й з розтуленим у крикові ротом. Довкола мовби бульбашка утворилася, всередині якої він сам, Арсен Гірник, і дивний незнайомець.
- Ходи зі мною, - слова відбилися в Арсенові вуха луною.
Навіть якби не хотів - пішов.
Велике дзеркало. Провідник.
Дещо про потаємні двері
«Я хочу додому!» Робота над помилками
Барви емоцій
1. Які фрази старого здалися Арсенові загадковими? Що, на вашу думку, вони означають?
На крилах читання
Щоб зайти до хати, старий нагнув голову. Не те щоб був зависокий. Радше двері занизькі. Переступивши поріг за ним, Арсен проминув невеличкі вузенькі сіни й опинився у тіснуватій хаті, розділеній на дві частини. У більшій посередині стояв великий, міцно збитий важкий стіл. По обидва боки - довгі лави, на столі - великий кухоль зі сірої бляхи, підкопчений з одного боку. У кутку попід стелею - заклечала рушниками ікона. Під стіною - велика скриня на замку. Увесь протилежний бік займала пічка, від неї тягло теплом. Що було в меншій кімнаті, гість не розгледів, хоч дверей між кімнатами чомусь не було.
- Ну, кажи, - почувся голос старого.
Господар стояв ніби трошки збоку, дивився на Арсена з неприхованою цікавістю. Так, наче вперше в житті бачив підлітка. Або - немов хлопець став першою людиною за багато років, яка переступила поріг його хати.
- Що вам казати? - голос чомусь хрипнув. Арсен прокашлявся, повторив: - То що говорити?
Перш ніж вести далі, старий узяв зі столу кухоль, простягнув гостеві.
- Попий. Захекався.
Замість води там виявився теплий вар. Арсен відчув запахи вишні й смородини. Кілька ковтків справді повернули здатність легко говорити.
- Дякую, - повернув порожній кухоль. - І все одно не розумію, чого вам від мене треба.
- Мені? - старий здивовано скинув брови. - Здається, хлопче, допомоги було треба саме тобі. Кажи, за що тебе били.
- Це ще хто кого, - буркнув хлопчина.
- Вони - тебе, Арсене Гірник, - мовив старий спокійно. - Хоч як старайся, та один проти трьох довго не протримається.
- Скажете, троє на одного - це чесно? - вигукнув Арсен обурено і раптом завмер. Глянув на господаря підозріло, прищурився. - Ви мене звідки знаєте? Я вас раніше тут не бачив.
- Ну, тебе тут раніше й не було, - легко пояснив старий. - Та й тебе тут уже кожен знає. Дарма що ти не впізнаєш людей. Нічого, придивишся. Без цього ніяк.
- Ви загадками говорите.
- А ти маєш загадки розгадати.
Нехай дивний добродій його врятував, проте це зовсім не означає, що Арсен із вдячності дозволятиме йому отак, на рівному місці, себе замакітрювати. І якщо старий завів його до хати, щоб почати якусь невідому, а отже підозрілу й навряд чи безпечну гру, то він не дозволить собі вскочити з вогню у полум’я.
- Знаєте, я, мабуть, піду, - хлопчина позадкував до дверей.
- Куди? - запитав старий.
- Ну... як куди... Додому.
- Де твій дім? Де ти живеш?
- Слухайте, - Арсенові вже було забагато подій на сьогодні, а день тільки недавно почався, - слухайте, ви ж знаєте, як мене звати. Знаєте прізвище. Отже, напевне знаєте, де я живу. Для чого всі ці дивні запитання?
- А ти сам знаєш, де твій дім і де ти живеш?
Нове запитання змусило Арсена вклякнути на місці.
- Ясно, - прошепотів. - Усе ясно. Ви тутешній божевільний. Тому оті, на вулиці, вас злякалися. Тому так швидко відпустили мене.
Кажучи це, хлопчина ступив ще крок назад. Стрельнуло в голову: є ж найкращий спосіб врятуватися. Треба забалакати небезпечного старого й виграти час. Почав швидко, видихав слова:
- Читав я про таких. Наприклад, про принца й жебрака. Там хлопчик, принц, блукав лісом. Натрапив на хатинку діда-самітника. Думав, що той його рятує. А дідок виявився вбивцею. Тільки я нікому про вас не скажу. Чесно-чесно, нікому. - І, сам не знаючи для чого, додав: - Мій вітчим - офіцер, його вся округа боїться. Але я нічого йому не скажу. Я вже піду, добре?
Арсен уже притулився спиною до дверей. Ще трохи, і...
- Куди ти підеш? - скидалося, що старий не слухав його, бо вперто правив своє. - Тим паче, в такому вигляді. Глянь на себе.
Вимовивши це, господар ступив убік.
Виявилося - спиною дзеркало затуляв. І як його досі не вгледів Арсен? Величезне дзеркало, якому зовсім не пасувала ця стара сільська небагата хата. Дзеркало стояло на зігнутих срібних ніжках у формі лев’ячих лап. Рама теж срібна, хоч і не надто пишна. Скло чистеньке й неймовірно прозоре - здавалося, крізь нього можна пройти, немов у чарівних казках.
Арсен мимоволі ступив ближче. Побачив у дзеркалі себе. Тільки одяг на ньому дивний, і зачіска теж.
Хоча - чому дивний. Усі так зараз ходять. Джинси, кросівки, строката куртка на блискавці, кепка-бейсболка трохи на потилицю збита.
- Де я? - закричав Арсен Гірник. - Як я сюди потрапив?! Що тут коїться взагалі?!.
Тим часом довкола нічого не помінялося.
І ніхто, крім Арсена, теж не змінився. Та й не було в старій сільській хаті нікого, крім дивного старого з його дивною, ще більше підозрілою, проте зовсім не лиховісною усмішкою. Він пересунув дзеркало до стіни й розвернув, аби хлопчина більше себе не бачив. Жестом попросив сісти на лавку. Сам обійшов стіл, примостився навпроти, поклав руки перед собою, мов школяр у класі, й почав учительським тоном:
- Нарешті час усе тобі пояснити. Але по очах бачу - вже рвешся перебивати. Не треба, бо ще більше себе заплутаєш. До всього дійдеш крок за кроком, за порядком. Згода?
- Спробую, - кивнув Арсен, і тут же не стримався: - Це якийсь музей? Народного побуту, Пирогів? Нас возили туди на екскурсію.
- Сподобалося?
- Не дуже. Нуднувато.
- То таке, - старий вибив пальцями на поверхні столу легкий дріб. - Освіта, навчання, пізнання - не завжди розвага, друже. Нічого, що я тебе другом назвав? Це я так до всіх звертаюся, Арсене.
- А як мені вас називати?
- Я тут для всіх Провідник.
- Тут - це де? У музеї?
Старий зітхнув.
- От знову за рибу гроші. Гаразд, нехай у музеї. Як ти тут опинився, не згадаєш? У вас шкільна екскурсія і тебе забули? Друже, зараз тобі дуже важливо пригадати, що сталося... скажімо... сьогодні. Хвилин десять тому.
Арсен потер перенісся. Зняв кепку, покрутив у руках, поклав перед собою.
- Я тікав. Мене хотіли бити, - признався нарешті.
- Добрий початок. Хто тебе хотів бити?
- Не знаю їх. Київські якісь.
- Отже, то було в Києві. Ти називаєш інших київськими. Тож ти не з Києва. Звідки?
- Це важливо?
- Навіть не уявляєш, друже, як важливо.
- Гаразд. Ми переїхали з Донбасу, місто Донецьк. - Подумав, додав: - Не переїхали. Втекли.
- Ти тікав. Сім’я твоя теж тікала. Ти - ясно від кого. А родина?
- Війна почалася, - сумно мовив хлопчина.
- Хто з ким воює?
- Щоб бандерівці не захопили наш край, люди почали його боронити. Росія підтримує. Захищає. А по телевізору в Києві кажуть, що це росіяни на нас напали. Вони не можуть напасти. Вони - друзі, братній народ.
Оце Арсен Гірник видав би й спросоння. Говорив - наче урок відповідав. Так вірші читають, завчені напам’ять.
- Добре. Тобто, - виправився Провідник, - погано, коли війна. Але добре, що ти зараз від повідаєш без заминки. Тепер скажи, який зараз рік і місяць.
- Дві тисячі п’ятнадцятий. Лютий місяць. - Подумав, додав: - Сьоме число.
- Ти впевнений?
- Зуб даю! - випалив.
- Нащо мені твій зуб? Свої поки що маю, - на доказ старий вишкірив ряд ідеально білих рівних зубів. Провідник знову постукав пальцями по столу. - Кажеш, тікав, бо бити хотіли. За що?
Я... ми з пацанами помстилися укропам.
Кріп - городня культура. Дуже корисна іі пахне добре. Що вам зробили рослини?
Не знаєте, хто такі укропи? Вони бандерівці!
Отакої, - старий усміхнувся у вуса. - А це хто? Та з якої ви планети! - вирвалося в Арсена. - Хіба не знаєте? Вони, коли була війна, прислужували німцям! А німці напали на нашу країну! Коли наші німців перемогли, бандерівці ховалися в лісах і вбивали наших визволителів! А ще - купу мирних людей, які підтримували нашу владу!
Вашу - це яку?
Тут Арсен прикусив губу. Не те щоб чогось боявся. Навпаки, вже освоївся в цьому музеї. Він просто не знав відповіді. Точніше, не був певен, що така відповідь правильна.
Замість того повторив те, у що досі вірив на всі сто:
- Укропи називають себе бандерівцями. Бо продовжують їхню справу. Вони хочуть захопити Донбас і вбити всіх, хто говорить російською. Ані дітей не жалітимуть, ні старих, ні жінок.
- А ви, отже, утекли зі свого дому, який захищають росіяни, у ворожий тил? Щоб партизанити в Києві? Невловимі месники? Як помстилися, до речі?
- Машину в одного з них спалили, - зізнався Арсен.
- Палили всі - а гналися за тобою?
- Бо то ж я авто запалив.
- Ти такий сміливий чи тобі найбільше треба?
- Я не боягуз! - заявив хлопчина.
- Не боягуз, а тікав.
Арсен укотре заплутався. Поки думав, що відповісти, Провідник мовив:
- Друже, не суши голови. Ти тут для того, аби знайти відповідь на кожне питання, яке заганяє тебе в глухий кут. Причому, - він підніс пальця і хитнув перед хлопцевим обличчям, - відповідь правильну. Правильні відповіді завжди є, друже. Наприклад, два на два - завжди чотири. Або: життя в людини одне. Чи ось: не треба вірити ворогу, бо ворог завжди дурить, а друг каже правду, навіть якщо та правда може когось образити. Щось хочеш спитати, бачу. Ну?
- Ви сказали: я тут шукатиму якісь відповіді. Тут - це де? У цій хаті? У музеї? - Арсенів голос знову ледь захрипів.
Хтозна-звідки з’явилася в руці старого складена вдвоє газета. Сіруватий папір, на першій сторінці - портрет вусаня у військовому френчі. В школі їх учили, що це полководець Сталін, який переміг фашиста Гітлера.
Проте палець старого тицьнув не на фото, не на назву газети, а на рік і місяць під ним.
- Уголос.
- Тисяча дев’ятсот сорок четвертий, - слухняно прочитав Арсен. - Сьоме жовтня. - Підніс очі на Провідника. - Це музейний експонат?
- Ні, друже. Газета вчорашня. Вважай, свіжа. Зараз за дверима хати - жовтень сорок четвертого. І ти не в Києві, навіть не на Донбасі. Це Волинь, Західна Україна. Чекай, зараз ще напитися дам.
Хлопцеві потемніло в очах.
Арсен вижлуктив питво махом, ще й облився, жадібно ковтаючи.
Поволі отямився лишень тоді, коли Провідник дав, а точніше тицьнув, йому в руку повний кухоль. Памороки розвіялись, тіпати перестало. Пив повільно, з кожним наступним ковтком розуміючи: це не сон, ніхто його не дурить, з ним не граються. І якщо в цій хаті хтось і збожеволів, то хіба він сам.
- Я... - ковтнув, закашлявся, старий поплескав по спині, попустило, - ... я справді в минулому?
- Повірити складно, згоден. Спершу ніхто не вірить. Але це так, - Провідник повернувся на своє місце, сів. - Вважай, у нас співбесіда. Чи інструктаж. Зі мною говорять, коли проходять перший етап, ознайомчий. Не дуже складно, зрозуміло?
- Спершу ви кажете, що я потрапив у минуле. Потім переймаєтесь, чи розумію слова співбесіда та інструктаж. Мені, між іншим, чотирнадцять років... було, - Арсен ураз завагався. - А тут, у минулому, мені скільки?
- Коли ти народився?
- У минулому часі?
- У своєму, друже, - Провідник був на диво терплячий.
- Шостого листопада дві тисячі першого року, - відтарабанив Арсен миттєво.
- Перехід через потаємні двері тут полегшує завдання. Той, хто переходить, має те саме ім’я і той самий вік, який мав у своєму часі. І народився там само, й батьки та родичі лишаються. Хіба вік у них різний.
- То мене тут теж звати Арсен Гірник?
- Чому - теж? Ти і є Арсен Гірник. Народився в Макіївці, на Донбасі. Це поряд з Донецьком, тільки раніше те місто називалося Сталіно. Так само чотирнадцять років тому. Але - тисяча дев’ятсот тридцятого. Твою маму тут і там звати Оксана. Все просто: це твоя прабабуся.
- Фігасє просто! - хлопчина ледь не впав зі стільця. - Вона ж померла давно! Стоп-стоп! - Арсен покрутив головою. - Якщо в цьому світі мама - моя бабуся, то я...
- Ти - Арсен Гірник. Старший брат її доньки. Тобто твоєї власної бабусі. Вона ж бо жива, правда?
- Лишилася з дідом.
- У Донецьку?
- У Макіївці, бо дід хворіє. Брат у неї був. Він помер ще до мого народження, не знаю його зовсім. Навіть фотки не бачив.
- Бач, - дорікнув Провідник. - Ти навіть не знаєш, як звали не чужу тобі людину.
- Про нього чомусь не любили згадувати, - Арсен знову стрепенувся. - Чекайте-чекайте! Це ж про мене, - він тицьнув себе пальцем у груди. - Про мене в родині намагалися забути! Чому?
- Ну нарешті! - старий сплеснув руками й розвів їх, мовби хотів обійняти хлопчину. - Задля того й відчиняються потаємні двері! Помовч трошки, друже, і послухай тепер уважно. - Провідник умостився зручніше. - Тобі доведеться вірити всьому, що почуєш. У тебе просто нема іншого вибору. Ти не перший і не останній, кого я зустрічаю між часами.
Провідник передбачив, тож миттю випередив нетерпляче Арсенове питання:
- Ні, це не завжди отака сільська хата. Місце щоразу має інший вигляд. Я - теж. Ти бачив старшого чоловіка. Інший може здибати молоду жінку. Не має значення, хто сюди потрапляє: хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, молодий чи в літах. Так само не важить, кого вони побачать. Адже завжди це буду я - ваш Провідник. - Старий перевів подих. - Не мороч себе тим, як облаштований цей світ. Досить знати: потаємні двері відчиняються для того, хто скоїв помилку. Але не для кожного. Він має це зрозуміти і виправити її. І якщо двері дозволили комусь пройти крізь них - така людина має шанс усе зрозуміти й виправити скоєне. Якби ти був безнадійним, хлопче, двері перед тобою не відчинилися б. І зловили б тебе, натовкли пику, потім би здали в поліцію. Тепер маєш завдання, друже - виправити скоєне тут і тепер. Бо назад час відмотати не можна. Ти накоїв лиха, бо хотів, як краще. А думав, що чиниш добре, бо тебе надурили. Лишається відділити правду від брехні.
- І врятувати світ? - перепитав Арсен. - Як супергерої в американському кіно?
- Світ, не світ - але чиєсь майбутнє врятуєш. Тільки, друже, тут не кіно. Забудь. Попереджаю: не гратися. У минулому, куди хтось потрапляє, як ти зараз, усе справжнє. Болить, коли б’ють. І загинути можна.
Остання фраза налякала Арсена не на жарт.
Відчув себе маленьким, зовсім беззахисним. Чомусь подумалося: мабуть, щось подібне відчуває курча, щойно вилуплюється з яйця і крутить тоненькою шиєю, дивлячись на поки що незрозумілий, а отже - ворожий світ.
- Додому хочу, - вирвалося несподівано. І відразу зробилося соромно за слабкість, яка зовсім не личить хлопчиськові. Та все одно повторив: - Я хочу додому, дядьку Провідник чи як там до вас треба звертатися...
- Можна й «дядьку», - легко погодився той. - Важливіше, щоб ти признався: віриш мені? Віра - перша умова повернення.
- Та вже ж вірю, - кивнув Арсен.
- Скидок мені тут не роби, - гримнув старий. - Чесно чи щоб я відчепився від тебе?
- Чесне слово! - задля певності хлопець стукнув себе кулаком у груди.
- Все, тепер і я тобі довіряю, - Провідник укотре побарабанив пальцями по столу. - Наступна умова: ти вийдеш звідси й забудеш, що прийшов з минулого. Все буде тут і тепер. Ти будеш Арсен Гірник, хлопець з Донбасу, який живе в минулому столітті й не знає нічого іншого. Твої погляди, твої переконання точно такі самі, як у твоїх однолітків. Не всіх, звісно, проте - дуже великої їх частини. Будь собою, слухай себе. Інакше додому потрапиш не скоро.
- Колись же потраплю? - обережно спитав Арсен.
- День тут - хвилина там, - Провідник кивнув собі за спину. - Ти прожив у минулому неповних двадцять чотири години. Отже, у твоєму часі проминуло менше ніж шістдесят секунд. Та вважай: ти можеш жити тут тижнями, місяцями, навіть роками. Поки не зрозумієш, що, де, коли й кому зробив не так, якої шкоди завдав, доки помилку не виправиш - назад дороги нема. І тут ще один фокус: двері самі відчиняться. Де вони будуть - навіть я не знаю. Просто настане потрібний момент. Ти ж не помітив, як сюди втрапив? - Арсен заперечно похитав головою. - І як назад потрапиш - теж не помітиш.
- Виходить, мені треба жити так, як живеться в сорок четвертому?
- І ніхто не підкаже, як жити, аби виправити помилку. Як і не тицьне носом у саму помилку, - погодився Провідник. - До того як ми зустрілися, ти потрапляв у минуле повільно, поступово. Щоб згадати когось чи щось у світі, в якому опинився, витягнути з пам’яті те, чого не міг знати Арсен Гірник там, по той бік дверей, ти робив певні зусилля. Не аж такі великі, та все ж робив.
- Я не пам’ятаю, - зізнався хлопчина. - Все, що пригадую: забіг у підвал, заховався за якимись дверима, далі впав, головою жахнувся, в очах потемніло. Розвиднілося - і я тут.
- Нічого, все згадаєш. Крім мене й цієї нашої розмови.
- Коли так, то для чого вона потрібна?
- Ти вийдеш назовні з думкою про скоєну помилку. Це чергова умова, остання. Тебе гризтиме зсередини. Тобі болітиме, тебе охопить непозбувна бентега. Ти шукатимеш, де помилився, й не матимеш спокою, аж поки помилку виправиш. Сам, друже. Тобто, - тут же уточнив, - тобі, може, навіть має хтось допомагати. Проте рішення - за тобою. Відповідальність - на тобі. Покажи себе справжнього, хлопче. Не такого, якого з тебе зробили. Рано чи пізно ти зробиш роботу над помилками.
- Чому ви в це вірите?
- Кажу ж: ти не перший і не останній, хто проходить крізь потаємні двері й повертається, - Провідник багатозначно підняв пальця. - У кожному з часів помилки і їхнє виправлення - це провина та її спокута. Людським оком не помітити. Але саме дрібниці мають значення.
Арсен Гірник мусив чимось зайняти руки.
Тож підхопив кепку, покрутив у руках, замислено підкинув кілька разів. Надів на голову, прилаштував міцніше. Накотило чергове незвідане: огорнув дивний з огляду на все, що сталося, спокій. Заразом вернулася здатність мислити й мати певні сумніви.
- Я вам вірю, дядьку Провідник, - заговорив твердо, впевнено, як людина, котра знає, що робить. - Я шаную фантастику й згоден, що втрапив саме в таку фантастичну історію. Отже, вони бувають. Не з усіма, але трапляються.
- До чого ти ведеш? - поцікавився старий.
- Час від часу читаю різні книжки. Не те щоб дуже любив це діло, бо воно трошки марудне... Навіть дуже марудне. Тільки ж коли сидиш у темному підвалі, серед маминих банок із закрутками, поряд з картоплею, інтернету нема, а з усього світла - тільки лампочка або свічка, лишаються книжки. Аби не здуріти.
- Тобі треба було пройти крізь потаємні двері, щоб ця істина відкрилася, - Провідник знов усміхнувся.
- Ой, не повчайте, - відмахнувся Арсен. - Про інше мова. Читав я в тому підвалі, коли над головою гуркотіло, фантастику. І трапилося мені оповіданнячко. Там хлопці потрапили в минуле, і один випадково роздушив метелика. І тим поміняв усе майбутнє. На гірше поміняв.
Є така небезпека, - погодився Провідник.
- Може, від гріха подалі, щоб біди не наробити, мені назад повернутися? - хлопчина хитро зиркнув на старого.
Той відповів не відразу.
- Непогана спроба, - проказав нарешті. - Одне забуваєш: двері не відчиняються перед будь-ким. Двері і та сила, що ними керує, лиха світові в майбутньому не бажають.
- Ого! - стрепенувся Арсен. - Дверима хтось керує? Може, за мною хтось та й стежив, коли вже я зробився таким обраним? Цікаво, хто це? Ви їх бачили?
- Я лише Провідник, - була відповідь. - Нічого більше знати не повинен. Не відаю навіть, яку помилку тобі слід виправити, щоб повернутися. Моє завдання - зустріти тебе, пояснити все й закласти глибоко сюди, - палець старого торкнувся Арсенового лоба, - щоб ти далі з цим жив.
- З чим?
- З помилкою скоєною, - терпляче розжував Провідник. - Розумітимеш: ти дещо вчинив не так. Як довго до тебе доходитиме - хтозна. І ніхто не просить і не наказує тобі душити метеликів у минулому, в якому опинився, у яке тебе двері запросили. Не треба його змінювати. Твоє завдання, Арсене, - знайти, зрозуміти й виправити помилку, яку твій двоюрідний прадід, теж Арсен Гірник, скоїв і виправив свого часу.
- Та ж він уже все виправив!
- Так не про нього ж мова! Від нього нічого не треба, він свою справу зробив! Ти, Арсен Гірник, його правнук, мусиш це виправити! Для твоєї ж користі! Це допоможе виправити помилки в твоєму власному часі. Хоча б для того, - знову покивав пальцем, - аби більше ні від кого не тікати. - Долоні старого вперлися в стіл, він підвівся. - Більше тримати тебе не можу. Поки ми тут, по обидва боки потаємних дверей все зупиняється. Але ж і я маю дотримуватися певних правил.
Хлопчину охопила легка паніка.
Hi-ні, зачекайте! - почав проситися. - Ще одне, останнє. Я ж не пам’ятатиму там, - кивнув через плече, - цієї нашої розмови, так?
- Звісно. Житимеш там і тоді. Матимеш пам’ять того Арсена Гірника, який мусить зрозуміти й виправити помилки.
- Але невже не буде жодної підказки! Ну, як же я... тобто... той Арсен, з тими знаннями, які має, з тими поглядами на світ довкола нього, відчує, що почав мудрішати?
- Хай тебе це не турбує, - Провідникова усмішка на диво заспокоїла. - Одну ґулю ти вже набив. Вона не дасть набити більше, коли знайдем помилку й почнеш усе виправляти. А тепер, мій друже, справді досить.
Обійшовши стіл, Провідник розвернув дзеркало до Арсена.
- Дивись.
Раз - і знову з’явився в люстрі скуйовджений хлопчина в пальтечку з перешитої шинелі, картузі й кирзових чоботях.
Два - старий підштовхнув його до виходу.
Три - побачив він себе на землі, оточеним трійкою місцевих хлопчаків.
Один проти трьох. Чи троє проти одного. Як хочеш, так і рахуй. Все одно один програє трьом у нерівній битві. (...)
Арсен бачив страту українського бійця з позивним Волга. Його трусило, кидало в жар, захитувало. І коли він лежав за ширмою у кімнаті, то підслухав розмову Орлова і Медведєва. Зрозумів, як і коли будуть конвоєм відправляти Зозулю і його побратимів з конвоєм до Луцька. У нього виник план дій. Арсен пішов до Улянки і Славка і розказав те, що знав. Спочатку діти не довіряли йому, але потім вирішили діяти спільно.
«Часу мало». Таємна нарада. Засідка біля Вовчого яру. Нерівні сили. Шкільна дошка.
Барви емоцій
1. Що сподобалося Арсенові в новому товаристві?
На крилах читання
(...) Улянка наблизилася, стала впритул до огорожі. Брат став поруч. Тепер їх розділяли дерев’яні штахетини.
- Правду казала вчора Улянка. Ти хто завгодно, навіть зрадник, але не боягуз, - визнав Чапля.
- Про зраду мою якось потім поговоримо. Бачив на майдані те саме, що і ви. Й так само, як ви, не міг нічого зробити. Картаю сам себе. А сильніше за себе людину не скартає ніхто. Тільки ж я сам чув, на власні вуха, розмову Зозулі з його товариством. Їх уже раніше хтось зрадив. Щось мені підказує: засідка й полон були тільки питанням часу.
- Гарно завертає, - Славко штовхнув Улянку ліктем. - Як ті агітатори. Чули ми таких.
- Дай людині слово сказати, - сестра штовхнула його навзаєм.
- Отак будемо через паркан балакати?
- Ми тебе добре чуємо.
Арсен зібрався з думками. Кліпнув, набрав повні груди повітря і промовив на видиху:
- Сьогодні Зозулю та решту повезуть із села.
- Теж мені новина. Повезли ще зранку. Чутка селом полетіла, - гмикнув Чапля.
- То хитрий виверт Орлова. Насправді їх... ваших, - Арсен вичавив це слово, - повезуть іншою дорогою. З меншою охороною.
Близнюки перезирнулися, мовчки глянули на нього в чотири ока. Сприйнявши це як заохочення, Арсен переповів почуте вчора ввечері, намагаючись не плести зайвого й не відволікатися на другорядне. Славко з Улянкою знову глянули одне на одного. Потому Чапля спитав тихо, підозріло:
- А ти не брешеш? І чого ти прийшов до нас?
- Якби знав, куди дійсно треба, туди б і пішов, - відрубав Арсен. - Але ви ж тут усі якось контактуєте з тими, лісовими. Чи старший хтось...
- Тихо, - відмахнулася Улянка. - Коли вже така бесіда зайшла, то в Попельному й справді є люди, котрі могли би передати до лісу твої слова. Біда, що часу мало.
- Обмаль, - додав Славко. - Хитра паскуда той твій Орлов.
- Не мій він, забудьте, - сказав Арсен твердо. - Не був ніколи. І ви в нашій з мамою шкурі не були, тож не судіть. (...)
До потрібного місця йшли манівцями.
Арсен не уявляв, куди його вели. Тож мовчки рухався перехресними лісовими стежинами, яких би без сторонньої допомоги не знайшов ніколи в житті. Маленька компанія змовників зрізала шлях, і звичний до рівного степу хлопчина скоро почав задихатися, мов риба на березі. Постійно доводилося то спускатися в лісисту заглибину, то дертися вгору, ще й не шукати зручного підйому - брати круті пагорби. Спершу Арсен намагався запам’ятовувати дорогу, та скоро зрозумів - ну його, марна то справа. Краще зосередитися на своїх провідниках і тримати темп, щоб не зганьбитися.
Але таки не втримався - бухнувся на вкриту жовтогарячим листом землю, коли дісталися нарешті потрібного місця. Але ніхто йому на це кривого слова не сказав. Тепер уже Арсена заразила рішучість товариства, особливо - завзятість і затятість Улянки. Кожен розумів, для чого він тут, і задкувати ніхто не збирався.
Їхній гурт влаштувався на пагорбі, під яким неширока розбита лісова дорога робила великий гак. На пагорбі можна було сховатися з протилежного боку так, аби засідка лишилася непоміченою. І краще, дієвіше було засісти за пагорбом, пропустити ворога вперед, а потім зненацька копнути. Водночас пагорб затуляв огляд і ззаду, якби хтось їхав на відстані.
Арсенів план на цій місцевості набував цілком реальних обрисів. Хлопчина навіть не уявляв, що так точно вгадав розташування.
Годинника, звісно, жоден зі змовників не мав. Покладалися на Юрка Повха, його спритність і чуття часу. Спершу трошки про щось говорили, та що далі, то менше хотілося теревенити. Сонце стояло в зеніті. Тривали останні теплі дні жовтня. Комарі ще не зникли, тож дзвеніли у вухах в напруженому чеканні.
Раптом з-за пагорба почувся рух, і щойно всі четверо скочили на рівні, як вилетів Юрко на старому, рипучому велосипеді. Гнав запекло, побачивши своїх - утратив пильність, не впорався з поворотом, упав - перелетів через кермо, заорав носом. Миттю скочив на ноги, видихнув хрипко:
- Їдуть! Справді їдуть!
Арсен не стримався - випнув груди колесом. Та на нього не дивилися, обступили гінця. Улянка завбачливо відтягла велосипед у найближчі чагарі.
- Скільки? - коротко спитав Марко.
- Як він і казав, - Юрко кивнув на Арсена. - Одна вантажівка, на півтори тонни. Двоє в кабіні, шофер і офіцер, отой, ну, бачили ж! - Він розвів руками, показуючи високого чоловіка. - У кузові - солдати. Не лічив, вони ж уже сиділи, їхали.
І в цей момент помітив Арсен - помінялося щось у новому товаристві. Ось щойно трималися войовничо, на все готові - аж раптом кожен зиркав на іншого невпевнено. Не треба думати довго, щоб пояснити таку зміну. Вони ж до останнього мали надію: бреше чужий хлопчина, морочить голову, бо зрадник - що з нього взяти. А все ж насправді, і все дуже серйозно. Відступлять перед озброєними вояками - як потому дивитимуться одне одному в очі...
- Я готовий, - промовив Арсен голосно. Виступив наперед, відганяючи від себе геть усі страхи. - У нас усе вийде. А схибимо - моя провина. Все на себе візьму.
- Я тут комусь схиблю, - спробував віджартуватися Марко, але вийшло не дуже, однак якось повернуло ватазі бойовий настрій. - Вважайте, що ми прості бешкетники. Відлуплять пасками по дупах, не більше.
Враз ватага знову напружилася - здалеку загув мотор. Звук швидко й невідворотно наближався.
- Усі на свої місця! - наказав Марко, відтинаючи будь-яку можливість відступити. - До бою!
За мить троє зникли з очей, розчинилися в лісі, злилися з кущами й деревами. Арсен лишився з Улянкою за пагорбом. Узяв її руку, вона не забрала, потримала так трохи. А коли зелений бік вантажівки виринув з-за пагорба й просунувся вперед, вони заволали на два голоси, перекрикуючи гул мотора:
- Стійте, стійте! Сюди, сюди!
Скреготнули гальма. Полуторка сіпнулася й завмерла. Автоматники в кузові - шестеро, встиг полічити Арсен, - дружно розвернулися на крик. Двоє навіть наставили зброю, і хлопчина з дівчиною задля натуральності дружно підняли руки догори, не припиняючи при цьому кричати:
- Не стріляйте, не стріляйте! Сюди!
Траснули дверцята кабіни. Звідти вискочив Кирило Мєдвєдєв, стискаючи в руці пістолет. Вкритий чорним волосом палець лежав на спусковому гачку. Та щойно роздивився, хто перед ним, засунув зброю в кобуру. Ступив ближче, гаркнув автоматникам:
- Відставити!
Ті опустили наїжачені цівки. Велетень нависнув над Арсеном і Улянкою, гримнув:
- Ти чого аж сюди забрів, Сєня? Мама відпустила? Ти ж учора ледь дихав!
- А сьогодні вже все добре, тому й пустила, - випалив Арсен. І відразу, без передиху: - Добре, що я саме вас тут зустрів, дядьку Мєдвєдєв!
- Товаришу, - нагадав той. - Теж мені приємна зустріч. Гуляєш з дівкою, бачу? Молоток, так тримати. Чи заблукали? Але ж подружка твоя наче місцева...
- Ми сюди зайшли, щоб наші попельнянські не бачили, з ким гуляю, - Улянка почала грати свою роль. - Бо як побачать...
- Образить яка падлюка - мені скажи, - задля певності Мєдвєдєв тицьнув пальцем собі в широкі груди. - Чи вже образили? Чого репетуєте?
- Ви ж слова вставити не даєте! - знову заговорив Арсен. - Ми тут гуляли разом. І бачили гам, у лісі, чоловіків з автоматами!
Спрацювало - Мєдвєдєв завмер, змінився на лиці, знову поклав руку на кобуру.
- Кого ви бачили? Де? - І відразу: - Вони вас бачили?
- Ми заховалися вчасно. Відповзли. І бігом по допомогу. А тут ви дуже вчасно...
Цить! - грубо перервав Мєдвєдєв. - Де, питаю? Скільки їх?
Он там! - вони дружно показали на стіну лісу по той бік звивистої дороги, відвертаючи увагу від місця, де принишкли їхні товариші. Арсен додав уже сам: - Троє чи четверо. Може, десь і більше ховалося. Не було коли рахувати.
- Та ясно, - Мєдвєдєв розвернувся до вантажівки всім корпусом. - Слухай команду! Двоє - тут, четверо - зі мною! Це син капітана Орлова, брехати не буде! Завдяки йому ми вже зловили самі знаєте кого! - Він плеснув Арсена по плечу. - Фартовий ти шкет, Сєня! Другий раз за три дні бандитів нам знаходиш! Так до нового року в лісах нікого не лишиться.
Тим часом четверо автоматників уже зістрибнули з кузова, стали перед офіцером.
- Ми їх зараз прищулимо, - Мєдвєдєв підморгнув Арсенові. - Розкажеш потім вітчиму, як я тут керував. Нам з ним ще довго разом служити, хай цінує. А з тобою будемо дружить. Хочеш такого друга?
- Ага, - буркнув хлопчина.
- Не ага, а так точно! - гримнув велетень. - Слухай наказ: сидіть тут з подружкою. Ані ногою звідси. У разі чого лізьте під машину.
Більше не зволікав - обійшов вантажівку і разом з автоматниками зник між дерев. У русі солдати розтяглися ланцюжком, так зручніше прочісувати місцевість.
Ті солдати, що лишилися, втратили до дітей інтерес, розмістилися за бортами кузова в бойових позиціях. Один при цьому стукнув когось поруч із собою прикладом і щось тихо просичав.
Шофер, худий молодий вусань із сержантськими погонами, теж підтягнув до себе автомат.
Та враз дещо сталося.
- Йой! - зойкнула Улянка й кількома величезними стрибками дісталася вантажівки.
Автоматники миттю рипнулися в протилежний бік кузова. Дівчина заповзала під машину, виконуючи отриманий раніше наказ. Арсен присів, мовчки тицяв поперед себе. Перш ніж солдати встигли щось розшолопати, в глибині лісу ворухнулися кущі. Відразу потому хруснули гілки під чиєюсь невидимою ногою.
- Він один! - видихнув Арсен. - Я бачив, бачив!
Солдати дружно сипонули через борт. Сержант-шофер уже стояв біля капота. Бійці глянули на старшого за званням, інших тут не було.
- Перевірте, - наказав сержант. - Може, то тварина яка. У страху баньки великі.
Арсен не заперечував, перемістився до пагорба. Озброєні бійці стояли спинами до машини й не могли бачити, як з протилежного боку за край борту вчепилися дві хлопчачі руки. Мить - і Марко Давидюк перевалився всередину.
Двоє солдатів повільно рушили вперед, тримаючи автомати напереваги. Ступаючи крок за кроком, заглибилися в ліс. Зелені шинелі розчинилися серед дерев, укритих жовтневим багрянцем.
А тим часом над піднятим свіжопофарбованим бортом повільно звелася чоловіча постать.
Захар Романюк.
Зозуля.
Сержант в останній момент мовби потилицею відчув рух позад себе. Рвучко розвернувся - не врятувало, не встиг. Зозуля, вільний від пут, стрибнув на нього згори, навалився, всім тілом притиснув до землі. Падаючи, сержант упустив автомат, і ним миттю озброївся другий звільнений - молодий, міцний, вилицюватий, з чубом на голеній голові. Стрибнувши з кузова за командиром, підхопив зброю, не сказав - а наче коротко проспівав:
- А посунься! - і щойно Зозуля відкотився набік, влучним ударом приклада вивів сержанта з бою.
Досить було короткої фрази, аби за манерою говорити Арсен упізнав Хріна - того самого Петра Завальнюка, майстра дошкульних листівок і карикатур. Третій їхній товариш, приблизно такого ж віку, широкий у плечах, зі скуйовдженим чорним волоссям, не стрибнув, а переліз не дуже зграбно. Як ступив на землю - скривився від болю у пошкодженій нозі. Осип Маківчук, друг Клен.
Арсен нарешті роздивився цю трійцю. Усі без верхнього одягу, всі побиті, закривавлені, кров засохла на подертому сірому светрі Зозулі, на товстій полотняній Кленовій сорочці, на гімнастерці без погонів, у яку вбрався Хрін. Жоден не мав взуття. Тож перше, на що звернув увагу їхній командир, - чоботи знерухомленого сержанта.
Але приміряти не встиг: попереду, з глибини лісу, почувся рух. Підхопивши автомат, вправно підготувавши зброю до бою, Зозуля аж тепер ковзнув поглядом на принишклих неподалік глядачів - Арсена й Улянку. Упізнав свого недавнього попутника чи ні - хтозна. Зараз інше турбувало партизанського командира.
- Падайте, повзіть туди, - наказав, гойднувши дулом у бік вантажівки, тут же зиркнув на завмерлого в кузові Марка з ножем у правиці. - Чого вклякнув? Лягай!
Усі підкорилися. Арсен пропустив Улянку наперед, підштовхнув її під передні колеса, ще й примостився так, аби прикрити дівчину собою. Маркова голова сховалася, він не міг нічого бачити. Арсен натомість бачив тепер лише босі збиті ноги звільнених бранців. За мить уздрів трохи далі солдатські чоботи, почув не так злякане, як здивоване:
- Е, це що... - і відразу коротка черга, випущена зблизька, змусила той голос захлинутися.
Солдат мішком завалився набік, а босі Зозулині ноги відштовхнули землю від себе, роблячи кілька широких стрибків уперед. Далеко в ліс не забігли, зупинилися. Знову черга, цього разу довша. Тоді голосне, з видихом:
- Готовий! Чоботи!
Арсен спробував підсунутися ближче, вистромився з-під кузова. Чи в Зозулі пара очей на спині:
- Куди? Назад! - і хлопчина послухався, повернувся в укриття.
Поки Зозуля мотав онучі й узувався, Клен заглибився в ліс по свій трофей. Тепер перед собою Арсен з Улянкою бачили лише величезні ступні Хріна. Напевне, так виглядали ноги велетів із читаних хлопцем казок. Тим більше дивно, що Хрін сам по собі велетнем не був, на відміну від Мєдвєдєва.
- Чого ці всі москалики такі дрібні? - почув невдоволене бурчання, і знову чубатий не промовляв звично, а тягнув слова, наспівував. - Завжди казав, друже Зозуля, що в них не ноги, а цап’ячі копита.
- Ти їх з такими й малював, - гмикнув Зозуля, натягаючи другий чобіт. - Не базікай тепер, бо постріли чути було. Зараз ті інші, котрі з офіцером, повернуться.
- Дякую, що нагадав за офіцера, друже Зозуля! У нього єдиного ноги людські. Хоча людина з нього така собі...
З-за найближчих кущів висунулися Повх із Чаплею, то вони відволікали солдатів шумом.
- Геть! - гримнув командир.
Хлопчачі голови зникли. Натомість повернувся, накульгуючи, Клен, теж озброєний, але ще поки що босий.
- Не налазять, - зітхнув, ворушачи пальцями, став над тілом сержанта, присів поруч.
- Далеко в ліс вони зайти не встигли, - Зозуля більше переймався ворогами, ніж чоботами для побратима. - Слухай, уже вертаються.
- Не навчені лісами ходити, - озвався Хрін. - А Сибір же загарбали.
- А де б москалі ще тюрми для нас будували? - відмахнувся Клен.
- Хлопці, скоро побалакаємо про все. До бою, - командир не викрикував, не наказував, а говорив гак, немов закликав поратися по господарству в своєму дворі.
Арсен думав, що Улянка лякливо принишкне. Вона справді принишкла, але не злякано. Зачаїлася, хлопчина відчув поруч готову до всього дівчину. Спробував легенько пригнути її голову, за це миттю дістав у бік гострим ліктем. У цей самий час Клен із Хріном зайняли позиції по обидва боки вантажівки. Зозулині ноги рушили ліворуч і зникли з виду.
Тепер до всіх, хто сидів у засідці, долинали лише віддалені звуки голосів. Вони наближалися, та розібрати слова все одно було неможливо. Арсен поворушився, розвертаючись так, щоб бачити більше.
І побачив першого з чотирьох бійців, котрим Мєдвєдєв звелів іти за собою в облаву. Солдат рухався зігнувшись. Раптом коротка черга з-за лівого колеса скосила його.
Арсен кліпнув, вдруге, втретє, досі не вірячи - стріляють у тих, кого він усе ще не готовий вважати ворогами. Нарешті заплющив очі, соромлячись і маючи надію, що Улянка зараз не бачить його нерішучого стану. Знову вдарила черга, цього разу - праворуч. Зойк дав зрозуміти: звільнений бранець і цього разу влучив.
А потім заговорив третій автомат, від лісу, довго, без зупинки, допоки не захлинувся, виплюнувши останню чергу куль.
Тут не треба забагато уяви, щоб зрозуміти простий, спритний та дієвий Зозулин маневр. Поки побратими вели бій від машини, він зробив гак, зайшов ззаду, атакував і не дав ворогам жодного шансу.
Знову запала тиша, наче й не було короткого бою. Зиркнув Арсен на Улянку. Над собою почув, як ворушиться в кузові Марко, чекаючи на дозвіл нарешті вийти з укриття. Кивнув дівчині, для чогось моргнув. Спробував вибратися на світ Божий першим, без команди.
Та враз його зупинив окрик Зозулі, вперше за весь час - розпачливий:
- Стій! Стій!
Спершу здалося - командир кричить йому, забороняє витикатися. Але тут же почувся одинокий постріл, зойк, шум короткого двобою. Затим - зовсім неочікуване від Зозулі, збентежене:
- Ну нащо ти поліз, друже Клен!
Уже коли всі повиходили - з лісу, з-за машини, з кузова - і згуртувалися довкола звільнених полонених, стало ясно: таки біда.
Клен у запалі, смакуючи перемогу, не оцінив ситуації як слід. Випростався, розкрився - і Мєдвєдєв, підстрелений, але ще на ту мить живий, звалив його пістолетним пострілом.
- Рана не смертельна, - оцінив командир, - бо куля навиліт. Але далеко з простреленим боком не зайдеш.
- Я перев’язувати вмію, - виступила Улянка. - Ми в організації на вишколах були, таємних. Мене не хотіли брати, бо замала, але я таки впросилася.
Зозуля виступив наперед, став так, аби бачити всіх і всі бачили його. Хрипатий голос водночас був командирським і вчительським.
- Як називаєшся? - глянув на дівчину.
- Уляна.
- Вмієш бинтувати - роби!
- Але чим бинтувати? - знітилася вона.
- А ти, з ножиком, певно, Давидюків син?
Марко кивнув.
- Я знав твого тата. Ех, не змогли вберегти. Боронився три години, не дав себе живим узяти.
Марко знову кивнув.
- Гарно зірки лягли, що вони нас мотузами скрутили, а не взяли в кайданки. Інакше б твій ніж не придався.
- Мудрий я чоловік, погодься, друже Зозуля, - устряв Хрін. - Пам’ятаєш, писав у своїх сатирах: не стало на нас кайданів у німців, не стане і в москаликів. Бач, правда. Не знайшлося на всіх.
Командир кивнув і знову звернувся до Марка:
- Пошукай, друже, в кабіні. Там би мав бути якийсь бинт. Може, аптечку якусь надибаєш. Ці червонопогонники без запасу нікуди не їздять.
Марко кивнув і рушив до вантажівки.
- Тепер ти, - Зозуля поклав руку на голову Арсенові, ледь наїжачив волосся. - Я ж тебе впізнав. Синок капітана Орлова, який спить і бачить, як би почепити мене на гілляку, як ось товариша нашого вчора...
- Орлов казав, що для вас гілляки замало, - мовив стиха хлопчина. - І не синок я йому. Мама хоче піти від нього, - Арсен сам не зрозумів, чому признався.
- Я знаю, Арсене Гірник, хто мене виказав, - у Зозулиному голосі зовсім не чулося зла. - Орлов хизувався. Мовляв, пацан, шкет, піонер вас усіх на рівному місці зловив. Це його слова. Знаю навіть, чому ти так учинив.
- Чому?
Питання вирвалося відразу в трьох: Славка з Юрком теж цікавила відповідь.
Командир саме хотів пояснити, та почувся радісний вигук Марка:
- Є! Знайшов, друже Зозуля!
Він визирав з розкритих дверцят кабіни, вимахуючи згортком білого чистого бинта й невеличкою білою коробочкою з червоним хрестом на кришці.
- Віддай Улянці й поможи їй, - розпорядився командир. - Друже Хрін, вартуй, бо раптом хтось та й наскочить сюди.
Хрін без зайвих запитань узяв захоплений у бою автомат і зайняв позицію.
Ровер чий? - Зозуля далі розпоряджався.
Мій, - виступив на крок уперед Юрко.
Навряд чи в Попельному їх є багато. Наслідив гут, а москалі - непогані мисливці-слідопити. Зараз бери товариша, ламайте гілки, зачухуйте ґрунт усюди, де колеса відбилися. Навіть найменші сліди. І нема часу, хлопці, то вже робити треба.
Горді від вияву довіри, Чапля з Повхом негайно взялися виконувати наказ.
- Ну а тепер ти лишився, - лиш зараз Арсен помітив, що весь цей час Зозуля так і тримав розкриту долоню на його голові. - Довгої розмови у нас нині не вийде. Не знаю, чи ще колись матиму нагоду побалакати з тобою. Бо ти непростий хлопака, Арсене. Інакше не прибіг би сюди після всього скоєного. А вчинив ти так не здуру. Рішення прийняв сам, обдумав. Так, ти вважаєш їх, - командир кивнув на тіла солдатів, - своїми. Але ж і ми для тебе вже чомусь не чужі. Знаєш, що б зробив з тобою на нашому місці Орлов, для якого ти вже зрадник? Те саме зробив би, що з нашим побратимом Волгою. Твій учинок прирік нас на вірну смерть. А я отак спокійно до тебе говорю. Чому?
Арсен відчув - треба щось сказати. Не знаходив потрібних слів. Не Зозулі, а йому самому потрібних. Командир же відважив йому запотиличника. Не сильного, не образливого, - так батьки не карають, радше пестять, пробачають синів за скоєні дурниці.
- Ти, Арсене Гірник, - чиста дошка, - вів Зозуля далі. - Навіть не так. Ти шкільна дошка, на якій спершу написали щось неправильне. Потім витерли - і знову написали. Знову не так, погана оцінка. І так пише учень і витирає, аж доки з’явиться на дошці правильне рішення.
Ось тут хлопчина вже хотів був відповісти. Та враз ґуля занила з доброго дива, Арсен уже й забув про неї. Скривився, торкнувся рукою. Аж тут Улянка гукнула:
- Готово, друже Зозуля!
- Ми ніби трохи спинили кров, - підтакнув Марко.
То не барімось! - командир нарешті відволікся від Арсена, були важливіші справи, ніж виховна робота. - Друже Клен, іти зможеш?
Далеко - ні, - озвався той, стримуючи стогін. - Лишили б ви мене десь...
Навіть думати забудь, - відмахнувся Зозуля. - Я знаю цю округу досить добре. Є тут не дуже далеко, якщо навпростець, Уласова слобідка.
Та я знаю! - вигукнув Хрін. - Там же пан Кабанюк...
Не треба нам зараз Кабанюка, - урвав побрані ма Зозуля. - Нам важливіший поки що Улас Я ремчук, господар. Його совєцька влада поки що не чіпає, бо він двох синів оце місяць тому як сам підрядив до їхньої армії.
Хитрий, - знову не втримався Хрін. - Хлопці рік до того воювали в нашій партизанці. Потому, коли наших сильно потовкли, повернулися до батька за наказом зверхника. Тепер їм зброю до рук дали, і, гадаю, рано чи пізно прислужаться вони нашій справі в червоному тилу. Як ось пан Улас.
- Не хочеться цю домівку-сховок рухати, але доведеться... Мав на неї провід свої плани... А! - Зозуля махнув рукою. - Вибору нема, Кленові треба хоч трохи оклигати. Там криївка надійна, пересидимо... Хлопці, - він розвернувся до Чаплі з Повхом, що вже впоралися з першим завданням. - Шукайте міцні гілки, робіть ноші. Стягайте ременями.
Командир, укотре за цей час зловивши пригнічений Арсенів погляд, мовив, і слова прозвучали наказом:
- Ти зробив свою справу. Бачу, тобі тут довше лишатися важко. Краще чухай назад у село. Навряд чи треба нагадувати: тримай язик за зубами. Не для того ти... - Зозуля замовк на півслові. - Біжи до матері, ліпше тобі зараз бути біля неї.
- Не довіряєте? - тихо спитав Арсен.
- Навпаки. Так віримо, що бережемо, мов скарб цінний. А щоб тобі веселіше було й надійніше - ось хай Улянка з тобою йде.
- Друже Зозуля! - тепер дівчина образилася.
- Саме так, як я кажу, - мовив Зозуля. - І це наказ. Будете нашими очима й вухами.
Розквітла Улянка від почутого.
Проте Арсен дорогою до села так і не визначив для себе: похвалили його чи просто пожаліли. (...)
АКТИВНОСТІ
Комунікація
- 1. Розкажіть про життя Арсена Гірника та його родини до подій 2014 р. і після.
- 2. Якими були його погляди щодо воєнних подій на сході країни, які розпочалися 2014 р.? Чи правильно він їх сприймав, чи помилявся?
- 3. Кого зрадив Арсен? З якої причини?
- 4. Як змінилися погляди й цінності Арсена Гірника внаслідок фантастичної мандрівки? Які його вчинки й висловлювання свідчать про це?
- 5. Чому через потаємні двері пройшов саме Арсен Гірник? Яку місію він мав виконати?
Аналіз та інтерпретація
- 6. Відтворіть послідовність подій повісті. Які з них є реальними, а які - вигаданими?
- 7. Охарактеризуйте образ Провідника.
- 8. Прокоментуйте назви розділів. З якою метою автор подає їх такими розлогими?
Творче самовираження
- 9. Уявіть, що Арсен Гірник живе в наш час. Що б він робив, на вашу думку після 24 лютого 2023 р.? Створіть власне оповідання про нього.
Цифрові навички
- 10. Познайомтеся самостійно із сайтом А. Кокотюхи. Яка інформація вас зацікавила?
- 11. Перегляньте в інтернеті інші книги автора. Майстром якого жанру його називають?
Дослідження і проєкти
- 12. Робота в групах. Створіть флаєр з анотацією або постер до книжки «Потаємні двері».
Життєві ситуації
- 13. Уявіть, що Арсен переїхав не до Києва, а у ваше місто чи село і став вашим однокласником. Як би ви спілкуватися з ним? Що б обговорили?
- 14. Яке ваше ставлення щодо військового вторгнення в Україну? У чому, на вашу думку, полягають його причини? Як захистити свободу і Незалежність України?
