Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Електронна хрестоматія. 7 клас. Ніколенко
Галина Малик
Нар. 1951 р.
Мені часто розповідають, що коли батьки читають дітям «Злочинців з паралельного світу», то малеча регоче в одних місцях, а дорослі - зовсім в інших. І ось це мені й подобається.
Галина Малик
Свобода мислення - те, що приваблює у літературі українську письменницю Галину Малик. Її улюблена книга - дилогія «Аліса в Країні Див» та «Аліса в Задзеркаллі» Льюїса Керрола: «Це казка всіх часів, народів і мене дуже дивує, коли навіть деякі колеги кажуть, що не люблять, не розуміють чи не сприймають її. Не пам’ятаю, коли вперше прочитала, але відтоді вона зі мною завжди поруч.... Я починала читати у 5 років (мама розповідала) і добре запам’ятала першу книжку, яку мама подарувала - українські народні казки, від «Солом’яного бичка» до «Бою на Калиновому мосту», «Котигорошка». І раптом... Аліса - абсолютно інша культура, філософія, інше парадоксальне світосприйняття, нічого логічного, все догори ногами, все на піввідчуттях, на додумуванні, на натяках, алюзіях... Це величезний шифр, у якому зашифровано стільки всього!».
Художній світ Галини Малик не менш дивовижний, поєднує реальність і вигадку, сповнений пригод, гумору, дотепності. Щирі й світлі герої протистоять жорстокості, байдужості, бездуховності. Авторка прагне дати відповіді на запитання, які хвилюють юних читачів.
Письменниця народилася у 1951 р. у Бердянську на Запоріжжі. Згодом з родиною переїхала на Закарпаття. Навчалася в Ужгородському державному університеті, працювала в Закарпатській обласній науковій бібліотеці редакторкою.
У творчому доробку - поетичні, прозові та драматичні твори для дітей та юнацтва, зокрема повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії», «Злочинці з паралельного світу», «Вуйко Йой і Лишиня», «Мандри і пригоди лицаря Горчика», збірки віршів «Незвичайна книжка», «Бешкетні вірші», «Їде грудень на коні» та ін.
Як зізналася Галина Малик, найулюбленішим героєм її творів є Хроня з повісті «Злочинці з паралельного світу». «Із його іменем вийшло так. Колись я побачила на вокзалі дитину, яку вели міліціонери. Це був хлопчина з такими великими сумними очима і такий хронічно нещасний, що аж серце защеміло. Отож, у виникненні імені Хроня важливу роль зіграла асоціація з хронічними хворобами нашого часу. А у закінченні «- ня» втілилося моє співчуття до знедолених. Тоді ж захотілося написати щось про внутрішньо дуже сильну дитину, яка, незважаючи на всі нещастя (Хроня в моїй книжці виховувався в інтернаті й утік, бо там було погано), не втратила своєї душевної доброти, людяності. Це мало б зігріти дітей, коли вони читають. Але ж знаєте, є такий парадокс - дуже багатьом малим читачам більше подобається образ Кота Рати, що задумувався як негативний. Це такий собі приколіст, викидає всілякі колінця - думаю, дітям подобається в ньому ця веселість, а не він сам за сутністю. Хроня виписаний, можливо, не так чітко, не так рельєфно - це біда всіх позитивних образів. Усі хороші персонажі схожі один на одного. Вони безликі. А ось негативного героя можна виписати рельєфніше, знайти цікаві грані».
Барви емоцій
1. А як ви думаєте? Чи дійсно всі позитивні персонажі схожі один на одного? Наведіть приклад героїв з втору для підтвердження своєї позиції.
2. А ви читали книги про Алісу Льюїса Керрола? Якщо так, то які ваші враження? Чи подобалося вам «читання-розшифровування»
Злочинці з паралельного світу
Твір як квітка
Повість «Злочинці з паралельного світу» - про дитинство хлопчика Хроні, який через Чорнобильську катастрофу втратив батьків. Прагнучи розшукати їх, відправляється у зону відчуження. Його друзі незвичні - собаки Рекс і Доллі, кіт Рата, папуга Фері, крук Гай, які вміють розмовляти людською мовою.
Авторка порушила проблеми дитячої безпритульності, самотності й боротьби за виживання. Чорнобильську зону змалювала не тільки як покинуте людьми місто, а як символ дегуманізації, беззаконня, місце екологічної катастрофи, де розвелись мутанти. Повість спонукає задуматися над потворними явищами, які мають місце у суспільстві, а це боротьба влади за сфери впливу, зрадництво, пристосуванство. Контрастом до нього є життя давньоукраїнського селища на чолі з Пра, найстарішою жінкою Ягмою. До них Хроня потрапляє завдяки мандрівці у часі й просторі з дідами Цуром і Пеком, з якими познайомився у зоні відчуження.
Злочинці з паралельного світу
(Уривки)
Книжка перша
Барви емоцій
1. Чому Рекс виконував вказівки Хроні?
2. Що відчував кожен із героїв?
На крилах читання
Зустріч
Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.
“Хроня, Хроня... - бідкався він. - Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець... Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку - камінь у руку і давай знущатися... А може, це мені все з голоду приверзлося?”
Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.
Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.
Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Рекс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.
Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.
- Ти Рекс, чи що? - спитала купа лахміття. - Вилазь, тільки не кусайся!
- Чого б це я кусався? - несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. - Я-а-ак це я?.. - забелькотів він.
- Точно, Рекс, - сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. - Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!
Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.
Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.
Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки “Кайзер”, у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.
По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.
Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.
- Ти що, живеш тут? - несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.
- Та ні, - сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. - Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.
- А я й не боюсь, - буркнув Рекс і ліг на підлогу.
Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:
- Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.
“Ну й дива! - не міг отямитися Рекс. - І цей шпарить полюдському!”
Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.
* * *
Небезпечний похід
Барви емоцій
1. Як мер зреагував на появу Хроні? Чому?
На крилах читання
Міліціонер, що чергував у вестибюлі будинку мерії, побачив на сходах папугу. Живого, великого папугу. Той спокійнісінько сидів і дзьобом перебирав пір’я під крилом.
Міліціонер тихенько вийшов зі своєї скляної будки і, скрадаючись, почав наближатись до папуги.
Той зиркнув на нього скоса й насторожився.
— Ціпа-ціпа-ціп! - склавши губи трубочкою, тонким голосом покликав міліціонер.
— Дур-р-рня! - несподівано сказав голосно папуга і став відходити повагом далі, відводячи за собою міліціонера від сходів на другий поверх.
«Ого, він і розмовляти вміє!» - подумки зрадів міліціонер.
Він ішов за папугою, а той то підпускав його ближче, то відлітав на декілька кроків уперед.
Міліціонер так захопився ловами, що оглядатись йому було ніколи.
Тому він не побачив дивної картини: до вестибюля зайшла невелика компанія: хлопець, два бездомних собаки, облізлий кіт і хом’як.
Проте це дуже добре бачив Фері. А коли його друзі перебігли вестибюль і зникли на сходах, що вели на другий поверх, Фері спокійнісінько злетів у повітря й вилетів через двері чорного ходу, які завбачливо залишив відчиненими для нього Хроня.
Плюнувши спересердя і вилаявшись несподівано грубим басом, міліціонер повернувся на свій пост.
А Хроня з друзями тим часом піднялися на другий поверх і зупинилися перед скляними дверми.
— «Прийомна», - прочитав Хроня і сказав: - Це тут.
Скляні двері відчинилися, і з них вийшла кругленька голубоока молодичка з губками бантиком. Уздрівши химерну компанію, вона широко відкрила очі й ледве спромоглася вичавити з себе:
— А... а... а... це ще що такое?!
Але за мить бровенята її грізно зійшлися на переніссі й вона, опанувавши себе, закричала:
— Як вони сюди пробралися? Ужас! Нащо ти, мальчік, привів сюда цих сабак?! Негайно забирайтеся вон! Боже, вони вже наслідили на коврах!
Хроня знічено глянув на свої брудні черевики, а Рата, що саме чухався задньою ногою за вухом, де його вкусила блоха, сказав:
— Заткни фонтан, чувіха, ми до мера.
Сердито штурхонувши грубіяна, Рекс, щоб виправити становище, якомога ввічливіше проказав:
— Ми той... ми ненадовго. Мер у себе?
Тут з’явився Фері, який знайшов на четвертому поверсі відчинене вікно і приєднався до друзів. Він сів Хроні на плече і тут же вигукнув, очевидно, щоб вже остаточно заспокоїти розгнівану молодичку:
— Де ключ від чар-р-рівного міста «Світоч»?!
Цього вже блакитноока дама знести не змогла. Вона заверещала, кинула теку, з якої повилітали якісь папірці, й підстрибом побігла коридором.
Рата прочинив двері до приймальні й широким жестом запросив:
— Шлях вільний, прошу пана до гілляки!
Мер сидів за столом і розмовляв по телефону. Певно, з начальством, бо, побачивши Хроню і його компанію, округлив від подиву очі, але слухавку не кинув, а продовжував, з чимось погоджуючись, кивати головою.
Хроня тим часом присунув стілець до столу, сів, а коло нього розташувалися всі решта.
Нарешті мер поклав слухавку й одразу закричав:
— Ето хто тебе разрешил захадіть сюда с сабакамі?
— Ніхто не розрішав, - сказав Хроня, - але ви не бійтеся, ми ненадовго. Ми лише запитати, чи вам відомо, скільки у нашому місті живе безпритульних людей і собак, і котів...
Але тут його перебив Рата, що досі уважно придивлявся до мера:
— Чуваки, гля, а він на мене схожий!
У мера, коли він почув Ратин голос, від здивування відвисла нижня щелепа. І дійсно, у мера був такий же короткий «їжачок» на голові, як у Рати. І очі у нього такі ж нахабні й блискучі, як у кота.
— Ето што єщо за фокуси? - нарешті спромігся мер.
— Це не фокуси, - сказав Хроня. - Вони всі справді вміють розмовляти, - кивнув він головою на друзів. - Але ви не відповіли на моє запитання.
— У мєня двадцать заводов і трідцать ресторанов, - сказав мер, - і мне некогда подтірать задніцу каждому коту. Етім пусть занімаєтся міліція. Бездомних детей - в інтернат, бездомних сабак - атлавіть і унічтожить. Марія Петровна! - гукнув він. - Гдє мая ахрана?
Двері кабінету рвучко відчинилися, і на порозі став здоровенний стрижений хлоп’яга.
Широко розставивши ноги, він загородив собою вихід.
З-за нього визирала блакитноока дама, а за нею тупцював міліціонер з вестибюля.
«Ну все, ми пропали!» - встиг ще подумати Хроня.
Упійманий
Барви емоцій
1. Навіщо пес узяв на себе відповідальність за подальші події?
2. Що відчував кожен із героїв?
На крилах читання
Далі події розвивалися з такою швидкістю, що думати було ніколи.
До кабінету мера напхалося стільки людей, що ніде було повернутися. Вони всі щось кричали, когось ловили, чулося: «Полун-др-р-ра!», «Гівнюк!», «Тримай!», «Лови!». А коли все стихло, Хроня побачив, що його, важко дихаючи, тримає за руки міліціонер. Більше в кабінеті нікого з його друзів не було.
«Втекли чи впіймали?» - гадав Хроня, в той час як мер влаштував рознос міліціонеру, покусаній охороні, подряпаній секретарці й усій решті, що прибігла його рятувати.
Нарешті мер заспокоївся. Глянувши востаннє на Хроню, він наказав:
— В дєтскій распрєдєлітєль єво!
* * *
Жахливий напівпідвал
Залякане хмарами сонце визирало то тут, то там. Осінній день неначе вагався: починатись йому чи ні.
Товариші по нещастю йшли до недобудованих будинків нового мікрорайону. Вів їх Рекс.
Наблизились до одного, давно покинутого будівельниками. Рекс спустився вниз сходами, у напівпідвальне приміщення. У коридорчику стояла вода. Але хтось понакидав там цеглин, і по них, наче по камінцях через гірську річку, усі пробралися досередини. У напівпідвалі було сухо. Усі його стіни були розмальовані дивними чорними закорючками, які зловісно виділялися на сірому бетоні. На одній стіні висіла якась біла ганчірка, теж розмальована чорною фарбою. Посередині стояв старий стіл, поряд - перекинуті ящики, які правили, очевидно, за стільці. Тут було моторошно.
— Що це таке? - чомусь пошепки спитав Хроня. - Куди це ти нас привів?
— Це місце, звідки я одного разу ледве вирвався, - похмуро сказав Рекс. - Бачиш оцю закорюку? - вказав він на малюнок на ганчірці.
— Ну?
— Знаєш, що це таке?
— Десь я таке вже бачив... - намагаючись пригадати, наморщив лоба Хроня.
— Це - фашистська свастика, - тихо пояснила Доллі. - А це - знак есесівців, - показала вона на іншу закорючку.
— Це ті, що у німців були під час війни! - згадав Хроня.
— Ну, й що далі? - не терпілось Раті, якому вже тут набридло.
— А далі те, що сюди приходять гратися дуже милі дітки, - сказав Рекс. - Я з ними знайомий. Одного разу я потрапив їм до рук. Оце ось у мене залишилося на пам’ять про нашу зустріч, - він показав на синій шрам від залізного прута.
— А що вони хотіли від тебе? - пересохлими губами спитав Хроня.
— Та нічого не хотіли, гірко посміхнувся Рекс. - Якось дивно вони граються: ловлять котів і собак, влаштовують над ними суд, потім котів вішають, а собак...
Рекс раптом замовк і нашорошив вуха. У коридорчику почулося чалапання і хтось тихо вилаявся. Хроня приклав пальця до губів і махнув рукою на стіл, за широкими канцелярськими тумбами якого можна було сховатися.
До підвалу ввійшов хлопець у чорній шкіряній куртці. На грудях куртка відстовбурчувалася. Хлопець постояв хвилину, звикаючи до півтемряви. Потім розстебнув блискавку куртки і за загривок з-за пазухи вийняв рудого кота. Кіт висів у його руці, наче ганчірка.
— Ги! - дурнувато гикнув хлопець, дивлячись котові в очі. - Ну, Рудий, готуйся до суду! Вибачай, що інших суддів нема - до бурси пішли. Але я й сам непогано впораюсь. Що там учора твоя хазяйка з вікна вякала? Що ми по її городу м’яча ганяли? Ну, думаю, їй тепер пару днів не до городу буде. Правду я кажу? Пра-а-авду! Вона свого котика улюбленого шукати буде. У газетку оголошення даватиме, по телевізору нагороду обіцятиме! А нам її нагорода не потрібна, пра-а-авда? Ги-ги!
Так розмовляючи з котом і тримаючи його за шкірку, хлопець відійшов у дальній куток напівпідвалу. Пововтузившись там, він повернувся до вікна. У руці в нього був телеграфний дріт і великий кухонний ніж.
У Хроні, який бачив усі ці приготування, похололо всередині.
А хлопець тим часом продовжував:
— А де наш улюблений Рудик буде? А Рудик собі спокійно висітиме отут, у підвальчику! І твоя довбана хазяйка вже ніколи не гарчатиме на хороших хлопчиків, щоб вони не кидали камінчиками в її дорогого котика.
Наче зрозумівши свою долю, рудий кіт жалібно нявкнув.
— Пізно тепер нявчати, пізно, - сказав хлопець і накинув йому на шию дротяний зашморг.
В’язень
Що сталося потому - хлопець у чорній шкірянці не встиг зрозуміти. Зненацька він опинився на землі, а над ним шкірила зуби страшна розлючена собача морда. Повівши очима, він побачив поруч ще одну, а з іншого боку стояв якийсь обідранець, тримаючи в руках його ніж і дріт.
— Ану, піднімай його! - наказав комусь він.
Чорний величезний собака, який стояв лапами у хлопця на грудях, сильно шарпнув за шкіряну куртку, посадивши її власника прямо.
А потім, сівши поруч, пес сказав людським голосом:
— Що, не впізнаєш старих знайомих? А я тебе добре запам’ятав! Це ж ти зі своїм дружком Робертом мене якось сюди притягли на суд. А тебе Шкірянкою дражнять, або просто Шкірею.
Вирячивши зі страху й несподіванки очі, хлопець слухав Рекса.
— Ану, простягни руки! - продовжував Рекс і кивнув головою Хроні: - Зав’язуй!
Побачивши, що Хроня зв’язує його руки, хлопець спробував було випручатися, але завмер, почувши, що хтось боляче вхопив його зубами за вухо.
— Сиди тихо! - наказав Рекс. - А то залишишся без вуха! Ти ж знаєш, як воно, коли собакам хвости відрубують?
— Що... що ви зі мною зробите? - перелякано спитав Шкіря.
— Ну-у-у... - задумливо протягнув Рекс. - Хвоста у тебе нема, отже, відрубувати нічого. Хіба що вуха...
Шкіря глянув на Хроню:
— Ти знаєш, що я з тобою зроблю, як звідси виберусь? - раптом люто скривив він рота. - Я тебе на шматки різатиму. І цей увесь твій звіринець - на шматки, на шматки!
— Ну й зараза! - гидливо кинув Хроня.
Він саме скінчив зв’язувати Шкірі ноги. Знешкоджений Шкіря скидався на перев’язану шпагатом сардельку.
— Запр-р-рошуємо на шоу самотнього холостяка! - гукнув з вікна Фері.
— Рятуйте! - раптом пронизливо крикнув Шкіря.
— Еге, кричи, кричи, - сказав Рекс. - Собаки та коти, яких ти тут катував, теж кричали. Але ж ти сам це місце вибирав і добре знаєш, що тут тебе ніхто не почує!
— Ви мене вб’єте? - раптом скривився, стримуючись, щоб не заплакати, Шкіря. І вже зовсім плаксивим голосом попросив: - Відпустіть мене, га? Я, слово честі, більше ніколи-ніколи не буду! А то моя мама буде хвилюватися.
— Треба їй було тоді хвилюватися, коли сусіди приносили котів, яким ти зі своїми приятелями хвости відрубував, - сказав Рекс. - А твоя мама що їм казала? Я знаю, мені розповідали! Твоя мама казала: «Буду я там за якогось кота дитину нервувати!»
— Відпусті-і-іть мене! - жалібно скиглив далі Шкіря.
Не звертаючи більше на нього уваги, Хроня підійшов до ганчірки зі свастикою і з огидою зірвав її зі стіни.
Тут його погляд впав на Доллі. Вона лежала на підлозі, заплющивши очі, і важко дихала.
— Доллі, що тобі? - присів біля неї Хроня.
Доллі відкрила сумні очі.
— Щось мені погано, - натужно мовила вона. - Хроня, пам’ятаєш, ти обіцяв мені знайти мого професора?
— Аякже! - ствердно хитнув головою Хроня.
— Я думаю, - сказала Доллі, - настав час. Нам треба поспішати.
Рекс, що чув їхню розмову, поцікавився:
— А з цим що будемо робити?
Хроня на хвильку замислився, а тоді гукнув Рату.
— Слухай, - серйозно мовив він, дивлячись котові в очі, - на тебе можна покластися?
— Ти що, чувак, думаєш, я з гівна зроблений? - обурився Рата.
— Добре, добре, - заспокоїв його Хроня. - Розумієш, цього негідника треба провчити. Ти можеш його повартувати? Щоб ні він звідси не вибрався, ні його тут не знайшли?
— Будь спок! - виставив уперед подушечкою лапу кіт. - Усьо організуємо в мент! А ви?
— А нам треба терміново в одне місце, - суворо проказав Хроня. - Вартуйте його, поки ми не повернемось. Згода?
— Будь спок! - повторив ще раз Рата.
Він підійшов до рудого кота і щось нявкнув йому на вухо. Рудий зник за дверима.
— Що ти надумав? - спитав Хроня.
— Зараз Рудик приведе сюди усіх котів, які колись потерпіли від Шкірі та його банди, - пояснив Рата. - Так що йдіть собі спокійно! - додав він чомусь запопадливо, і очі його хитро зблиснули.
Хроня не барився. Він погладив Доллі й сказав:
— Пішли!
Не встигли вони вибратися надвір, як повернувся Рудик. З ним було два коти - в одного був відрубаний хвіст, у другого не було лівого ока.
— О’кей, чуваки! - сказав Рата. - Сідайте отут, і як тільки оцей нінзя ворухнеться, дряпайте його, кусайте і взагалі робіть з ним, що хочете. Чув? - звернувся Рата до Шкірі. - Отож лежи тихо, бо цим хлопцям є що згадати! А я зараз повернуся, у мене є деякі справи. Рудик, за мною!
Він спритно перестрибнув залитий водою коридорчик і побіг до нових будинків.
А до напівпідвалу сходилися та сходилися коти з усього мікрорайону. Чутка, що спіймано їхнього головного мучителя, передавалася швидко котячим телеграфом. І за деякий час тут ніде було каменю впасти. Коти тісно обсіли Шкірю й невідривно на нього дивилися. Варто йому було ворухнутися, як вони люто сичали, вишкіряючи зуби, або починали загрозливо бурчати.
Шкіря в своєму житті ще не бачив стільки котів одразу. Він сидів, вирячивши очі, боячись не те що кричати, а навіть голосно перевести подих.
Панувала мертва тиша. На віконці сидів наїжачений папуга Фері. Час від часу він промовляв:
— Шкір-р-ря! Шкір-р-ря! Зір-р-рка телебачення Укр-р-раїни!
Книжка друга
Пляшкоїд
Барви емоцій
1. Наскільки відповідали дійсності побоювання Хроні про Зону?
2. Як Пляшкоїд приєднався до Хроні і Рекса?
На крилах читання
До Зони хлопець Хроня і великий чорний пес Рекс добралися, коли вже впали глибокі сніги. Натрапивши на порожню довгу будівлю, вирішили пересидіти у ній хуртовину.
За хвилю хлопець і пес вже міцно спали, притулившись один до одного. Вони так втомилися після довгої мандрівки, що не чули ні свисту зимового вітру, ні грюкоту напіввідірваної віконної рами, яку той немилосердно теліпав за вікном.
Але зненацька Рекс прокинувся і нашорошив вуха. З кутка, де лежала купа порожніх пластикових пляшок, почувся якийсь звук. Він був схожий на похрумкування.
Обережно, щоб не розбудити Хроню, пес виліз з-під поли хлопцевого пальта і рушив до кутка.
Хрумкання почулося виразніше.
«Мабуть, пацюк!» - подумав Рекс.
Додумати йому не вдалося, бо пляшки раптом розсунулися. Між ними стояло якесь дивне створіння.
Не кліпаючи, на Рекса дивилося двоє вибалушених очей. На людському наче обличчі, без вій і брів, стирчав довгий приплюснутий ніс, на кінці розділений надвоє. Руде ріденьке волоссячко прикривало велику лисину. Відвисла нижня губа та великі зморшкуваті вуха робили обличчя зверхнім і пихатим.
Про Зону та все, що в ній відбувається, вони з Хронею чули багато байок. Одні з них були схожі на правду, інші - цілком фантастичні.
Тож бувалий у бувальцях пес Рекс зовсім не злякався. Він почухав задньою лапою за вухом і подумав: «Ну от, ще й за огорожу не перелізли, а вже якась чортівня починається!»
А дивна потворка тим часом вмостилася на одну з пляшок, взяла тоненькими сірими ручками іншу пляшку і раптом уп’ялася в неї зубами. Почувся хрумкіт - і великий шматок пластмаси зник у неї в роті.
<...>
— Рекс! - раптом почувся сонний голос. - Ти з ким базариш?
— Та тут ось якесь... - Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, - грошей вимагає!
— Грошей? - підійшов Хроня. І собі не стримався: - Ні фіга собі! Ти хто?
— Я? Не знаю... - нижня губа почвари удавано жалібно відвисла.
— А що ти тут робиш?
— Що-що... Живу я тут.
Хроня озирнувся - ніде не було видно ніяких ознак житла - сама холодна земля та купи сміття.
— Мм-да, - протягнув хлопець. - Класно живеш. А чого ти голий? Хоч би загорнувся у щось - холодно ж!
— Я не голий, - заперечив пляшкоїд. - На мені шкура, таксаать, з підігрівом.
— З яким підігрівом?!
— З атомним! Ось помацай! - почвара простягла Хроні тоненьку ручку.
Хроня гидливо доторкнувся до зморщеної долоні і від несподіванки аж зойкнув - така вона була гаряча. Наче праска!
— Хи-хи! - задоволений справленим враженням, пляшкоїд закинув ногу на ногу. - Платити буеш?
— Тобі ж сказали - грошей нема!
— Тобі ж скаали... - перекривив Хроню пляшкоїд. - А тобі ж скаали, що грошей не треба. Ґудзика дай!
Тут Хроня помітив, з якою пожадливістю почвара дивиться на великий пластмасовий ґудзик, що на нього Хроня застібав комір у пальті.
— Ґудзика? - здивувався Хроня. - А на фіга він тобі?
— А він пластмасові пляшки жере! - буркнув Рекс.
— Пляшки? Які пляшки?
— Різні, - сказав пляшкоїд, - від мінеральної води, від «Фанти», від квасу... А найсмачніші - від пива! - потвора заплямкала нижньою губою.
— Ну, пацан, так тобі ж ціни нема! - сказав Хроня. - Тими пляшками вже весь світ загидили. І багато вас таких?
— Я один. Бо я - унікальне природне явище! - закопилив губу пляшкоїд.
— Мутант ти звичайний! - сплюнув Хроня.
Очі потвори злісно зблиснули. Вона просичала крізь зуби:
— Ґудзика дай!
— Ну що ж, Рекс, це ми ще дешево відбулися, - Хроня зітхнув і, вийнявши з кишені складаного ножика, відрізав ґудзика.
— На!
Р-рраз! - І ґудзик зник у широкій пащеці потвори.
— М-м-м! - замурчала вона від задоволення. - Давно мені такої смакоти не перепадало! Ну, таксаать, вступне ви заплатили, можете залишатись!
— Залишатись ми тут не збираємося, - сказав Хроня. - Нам тут дещо знайти треба.
Пляшкоїд, здавалося, не слухав - він жував ґудзика, наче жуйку. Ґудзик розплавився і, відліплюючись від зубів, чмакав, наче справжня жуйка: чмак! чмак! чмак!
Рекс аж скривився:
— Ну ти й чмакаєш! Справжній Чмак!
— О! - сказав Хроня. - Ми тебе так і назвемо - Чмак!
— Чого це? - образився пляшкоїд. - А якось красивше, таксаать, не можна?
— Як красивше?
— Ну, там, - Рікі Мартін, або Ді Капріо!
— Тю, дивак! Тобі треба, щоб тебе з ними плутали? Я тобі таке ім’я придумав - ні в кого більше не буде! Ти ж сам казав - ти унікальне природне явище! Унікальне! Доганяєш?
Потвора подумала і кивнула головою:
— Ну тоді нехай буде!
— За це ти проведеш нас у Зону! - зметикував Хроня. Він уже зрозумів, що з цього пляшкоїда задарма нічого не вичавиш.
— А куди вам треба? - Чмак перестав жувати. - Якшчо недалеко - то о’кей, а якшчо далі - то за окрему платню!
Хроня глянув на два ґудзики, які залишилися на пальті, і сказав:
— Добре, якось розрахуємося. Проведи хоч до першого села.
— Чмак! - чмакнув ґудзиком пляшкоїд. - Гайда!
Цур і Пек
Чмак ішов попереду, залишаючи за собою у снігу дві прокладені його кривими ногами борозни. За ним клубочилася пара і чулося шипіння, наче хтось поплював на праску. Хоч він ледве сягав Хроні до коліна, йшов так швидко, що хлопець аж захекався, намагаючись не відставати.
Чмак довго вів їх уздовж огорожі - стовпів, поплутаних колючим дротом.
Нарешті біля одного стовпа він зупинився. Хроня побачив там невеличкий лаз, під яким була викатана у снігу льодяна гірка. Видно, Чмак постійно ним користувався, бо впевнено впав на спину і з’їхав у вибалок за огорожею.
Ставши на ноги, він махнув рукою:
— Гайда!
Хроня з Рексом покотилися за Чмаком. Він повів їх далі полем. Рекс насторожено озирався, готовий у будь-яку мить захистити хлопця. Декілька разів їм траплялися дивні сліди на снігу - ніби собачі, але у декілька разів більші. Рекс принюхувався до них і тільки занепокоєно крутив головою - вони не пахли ні собакою, ні вовком, а чимось таким, від чого у Рекса хололо всередині.
Одного разу їм довелося перетнути розчищену дорогу. Нею саме їхав автобус.
— Пригніться, - сказав їм Чмак. - Це вахтові на роботу поїхали.
— А які у вас, таксаать, справи у Зоні? - запитав Чмак, коли вони рушили далі.
— Не твоє діло, - буркнув Рекс.
Хроня промовчав.
Чмак ще декілька разів пробував випитати, куди та навіщо йдуть Хроня з Рексом, але вони мовчали. І Чмак облишив спроби.
Нарешті попереду забовваніли якісь будівлі.
— Ну, ось і перше село, - прочмакав Чмак. Він усе ще жував ґудзика. - Я своє, таксаать, відробив - на цьому привіт!
— Зачекай! - зупинився Хроня. - А як у ньому ніхто не живе?
— А що мені до того? У вас свої плани, у мене - свої, - Чмак мстиво примружився, аж його безбарвні каламутні баньки стали маленькими.
— А тут десь переночувати можна?
— Спробуйте! - І Чмак пірнув у найближчий замет, лишивши після себе дірку завбільшки як лисяча нора.
Хроня поправив заплічника з нехитрим своїм скарбом і запитально глянув на Рекса.
— Ходімо, - сказав пес Рекс. - Будем пробувати...
Перша хата скраю села була забита дошками. Друга і третя теж. У них вже давно ніхто не жив, бо дошки геть зчорніли від морозів, дощів та спеки.
Але їм таки вдалося знайти хату, в якій світилося. До порога від хвіртки вела розчищена доріжка.
Хроня тихенько постукав у двері. За дверима почулося шарудіння і невдоволений голос запитав:
— Хто там?
— То я - Хроня і пес Рекс, - невпевнено мовив Хроня.
— Яка ще Тоня? - невдоволений голос погучнішав. - Тьотю Асю з «Асом» я знаю, а тьотю Тоню з фервексом не знаю!
— Відійди, глухий пню, - почувся інший голос. - Дай я відчиню двері!
— Якась Тоня... Фервекс, фервекс... щось не пригадую, від чого він, - далі бурмотів невдоволений голос. - Від чого той фервекс?
— Від старих глухих дурнів! - сказав другий голос, і двері відчинилися.
На порозі стояв маленький сивий дідок з довгою бородою у білій сорочці майже до п’ят. У руці він тримав гасову лампу, яка світила, наче електрична. Він приязно посміхнувся і сказав:
— Заходьте, переночуєте.
Перемерзлих друзів двічі запрошувати не довелося. Вони ступили до маленької кімнати, охайно прибраної. Одразу запахло чимось рідним і знайомим: сухими травами, соняшником, старим деревом, піччю.
Хроня зняв заплічника й огледівся. По стінах висіли пучечки різних трав, кетяги сухої калини та горобини. Під вікном стояв довгий дерев’яний стіл і такі ж лавиці. В печі голосно і радісно гуготіло полум’я, кидаючи на стіни червоні й жовті відблиски крізь нещільно причинені дверцята.
Тут Хроня завважив і другого дідка. Він був би точною копією першого, аби не тоненькі вербові гілочки з бруньками, які росли у нього... на голові.
Дідок з бруньками запитально дивився на Хроню, склавши руки за спиною. А потім не витримав:
— Ну, показуй той фервекс, хоч ти і не тьотя Тоня.
— Та ні, - знітився Хроня, - то не фервекс - то пес Рекс, - і показав на Рекса.
— Га? То ти нічого не рекламуєш?
— Ні, - розвів руками Хроня.
Дідок з бруньками одразу втратив інтерес до Хроні.
Зате перший господар сказав:
— Не зважайте на нього. Він у мене на тій рекламі того... І виразно покрутив пальцем біля скроні. - Менше з тим. Сідайте, будемо вечеряти. А! - похопився він, - я забув познайомитись. Мене звати Пек, брата - Цур.
Хроня з Рексом сіли до столу. Перед ними, наче з-під землі, з’явилися полив’яні миски, повні пахучої гречаної каші з маслом. Цур і Пек теж сіли до столу.
Цур поставив перед собою малесенький переносний телевізор. Телевізор працював.
Це, вочевидь, дуже розсердило Пека. Він почервонів, наче заслінка у печі, схопив великого кухонного ножа і покраяв телевізор спочатку на скибки, а потім і зовсім покришив його, наче варене яйце курчатам.
Цур втягнув голову в плечі і спідлоба дивився, що виробляє з телевізором Пек.
А Пек тим часом згорнув у купку те, що залишилося від гарнюнього маленького телевізорчика, відкрив заслінку і викинув у піч.
Тоді Цур ображено виліз з-за столу. Сів на ослінчика перед піччю, а миску з кашею поставив на коліна.
Потім сягнув рукою у піддувало і витяг з нього іншого, ще меншого, телевізорчика.
На екрані саме артист Богдан Бенюк їхав по селітру.
Цур вдоволено засопів і запхав до рота повну ложку гречаної каші.
«Е-е-е, - подумав Рекс, - це не прості дідки!»
Тим часом з чагарників, що росли напроти хати, скрадаючись, вийшла дивна постать з тонкими ніжками і круглим черевом. Вона тихенько додибала до вікна і зазирнула до хати. Побачивши те, на що вона сподівалась, потворка пірнула у найближчий замет.
Коли незвичайне шипіння, що супроводжувало кривоногого пузаня, подаленіло, - запала тиша.
Місяць тонким серпиком визирнув з-за хмари і освітив блискучий сніг, що вкривав неозоре порожнє поле, серед якого зовсім самотньо світився маленький вогник.
Ацетонова банда
Хроню Цур із Пеком поклали на печі. Рекс улігся на килимку біля порога.
Щось непокоїло пса. Всі вже поснули, а він лежав і згадував. Якось дивно поглядав на Хроню Чмак. Якісь дивні були оті сліди на снігу. Та й взагалі, щойно вони ступили у Зону, Рекс відчув невловиму загрозу, яка висіла в повітрі.
І його передчуття справдилися: надворі пес почув обережні кроки. Одні, другі... Ого, аж п’ятеро чоловік скрадалися під вікном.
Рекс піднявся і носом обережно відхилив фіранку... Перед дверима стояла купка людей. У кожного в руках були якісь палиці...
Серце у Рекса мало не вискочило - то були не палиці, то була зброя.
Рекс одним стрибком опинився біля Хроні і стягнув з нього пошиту з клаптиків ковдру.
— Що? - спросоння злякався Хроня.
— Тс-с-с! - Рекс уже будив Цура і Пека.
За мить усі були на ногах.
— Хто це? - пошепки спитав Хроня.
— Погані хлопці, - сказав Пек похмуро. - Їх тут багато всяких і різних. Ми їх не боїмося, бо нам вони нічого не можуть зробити. А от вам треба заховатися.
Пек відкрив духовку збоку печі і сказав:
— Лізьте і сидіть тихо!
Хроня витріщив очі:
— Куди «лізьте»? Вона ж маленька! А по-друге, ми там спечемося!
Та Пек, не слухаючи, уже запихав до духовки Рекса. Хроня покрутив зачудовано головою, але поліз слідом. На диво, там не було ні тісно, ні гаряче.
Не встиг Пек защіпнути гачка на дверцятах духовки, як у хату постукали. Спочатку тихо, а потім сильніше і сильніше.
Удаючи, що позіхає зі сну, Пек підійшов до дверей і спокійно спитав:
— Ну, кого ще там знову принесло?
— Відкривай, міліція!
— Міліція? Яка ще міліція? - тягнув час Пек, дивлячись, як Цур запихає до печі Хрониного заплічника.
<...>
Цю банду привів Чмак, але Цур і Пек заховали Храню та Рекса, а самі перетворилися на червону ртуть, чим неабияк налякали Ацетона. Пек зібрав харчі в наплічник Хроні.
— Що, нам уже йти? - спитав хлопець.
Пек ствердно кивнув.
— Спасибі... - почав було Хроня, але Пек його перебив:
— Не треба, - краще послухай. Йтимете лише вдень. Ночуйте у покинутих хатах. Ось тобі вуглинка. Треба буде погрітися - кинеш через плече.
— Що, вона теж атомна?
— Ні, вона з нашого вогнища, - Пек кивнув на піч. - ЦЕ ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ, яке ми з Цуром підтримуємо і охороняємо. Біля нього грілися усі твої предки, Хроню. Але про це потім. До Покинутого Міста доберетеся за два-три дні...
Хроня гостро глянув на дідка: звідки Пек знає, куди йому треба? Він же нікому не казав, що йде до Покинутого Міста!
— Я багато чого знаю, - помітивши Хронин подив, сказав Пек. - Але не все кажу. Ми ще зустрінемося. Тоді й вуглинку віддаси. З Зони її виносити не можна. Ну, час рушати.
У Хроні на язиці крутилося багато запитань. Наприклад, яке це таке вічне вогнище роду? І які предки? Але Пек рішуче подав йому заплічника і підштовхнув до дверей.
* * *
Покинуте місто
Година швидкої ходи - і перед ними забовваніли коробки міських багатоповерхівок. Підійшовши ближче, Хроня вражено зупинився.
Перед ними було мертве місто.
Сніг лежав на дахах, на балконах, у проймах вибитих вікон, на дитячих майданчиках. І трохи висвітлював чорні провалля порожніх віконних рам та роззявлені роти під’їздів.
Пригнічені побаченим, Хроня з Рексом довго шукали потрібну вулицю.
Нарешті знайшли табличку з назвою.
— Вул. Леніна, - задерши голову, прочитав Хроня. - Це тут.
Хлопець витяг із кишеньки заплічника папірця, на якому записав адресу. Хоч адресу ту давно знав напам’ять.
— Будинок тридцять один, квартира двадцять три, - прочитав він уголос.
Сніг перед цим будинком був потоптаний.
Хроня зайшов до під’їзду. Ліворуч, біля вхідних дверей прибиті дві цифри з білого металу: 23.
Хроня постояв, дослухаючись. Потім притулив вухо до дверей. Йому почулося, наче за дверима хтось дихає. Шерсть на Рейсовому загривку наїжачилася, і пес загарчав.
— Там хтось є? - спитав Хроня пошепки. Але Рекс не встиг відповісти. Двері раптом прочинилися, і зі щілини висунулося дуло гвинтівки.
— Ану, руки! - сказав хрипкий голос.
Рекс почав несамовито гавкати. Хроня перелякано підняв руки, лише крук і далі незворушно сидів на Хрониному плечі.
Двері прочинилися ширше, з них визирнув бородань у чорній плетеній шапці, насунутій по самі очі. Побачивши, що за Хронею нікого нема, бородань відступив від дверей, не опускаючи гвинтівки, і наказав Хроні:
— Захаді!
Рекс перестав гавкати і зайшов за Хронею. Бородань не заперечував. Він замкнув за ними двері й провів до кімнати. Поставив гвинтівку біля себе і сів на стільця.
— Ну? - запитально дивився він на хлопця.
— Ви тут живете? - тремтячим голосом запитав Хроня. - Тобто, завжди тут жили?
— Ну?
Хроня замовк. Він опустив голову і втупився у підлогу.
— Ладно, - сказав бородань. - Меня зовут Джохар. Чаю хочеш?
Хроня підвів голову. Очі у бороданя потепліли, і він уже не здавався таким непривітним.
— Хочу, - сказав Хроня.
Новий знайомий повів Хроню на кухню. Там стояла маленька залізна плита - буржуйка. На ній грівся чайник.
Джохар виклав на стіл хліб, цукор, ще щось їстівне.
Від їжі і тепла Хроня розімлів.
Раптом Джохар підвівся і обережно визирнув у вікно. Стиснув гвинтівку, яку так і не випускав з рук, і повернувся до Хроні:
— Тс-с-с!
Тихо ступаючи, підійшов до дверей і прислухався. Тепер і Хроня почув у під’їзді чиїсь кроки. У двері неголосно постукали.
— Хто? - спитав Джохар.
— Джохар, вийди, побазарить нада, - почув Хроня начебто знайомий голос.
Джохар повагався, але все-таки відімкнув двері. Хроня з Рексом виглядали з кухні.
На сходах стояв Ацетон у чорній дутій курточці, яка відстовбурчувалася від схованої під нею зброї. Коли він знову заговорив, у його голосі вчувалася загроза.
— Ну? - Джохар не приховував своєї ворожості.
— Джохар, ми з тобою дружно живем, правда?
— Ну?
— Отдай пацана. Ми знаєм, шо він тут.
Джохар мовчав.
— Джохар, - знову почав Ацетон, - у нас свій бізнес, у тебе - свій. На фіг тобі розборки, а?
— Нет, - сказав Джохар. - Ухаді!
— А ти подумав?
— Падумав.
Тут з-за Ацетона вискочив Чмак. Він закричав, показуючи пальцем на Хроню:
— Он він, я його бачу!
І раптом Джохар зробив щось несподіване - розмахнувся своїм важким військовим черевиком і дав Чмаку такого копняка, що той вилетів з під’їзду і зарився у кучугуру снігу, аж за ним зашкварчало.
А тоді Джохар з усієї сили хряпнув дверима перед носом в отетерілого Ацетона.
— Гей, чечня! - гукнув той у закриті двері. - Ти ще пожалкуєш!
Він пішов подвір’ям, раз-по-раз оглядаючись на Джохарове вікно. А Джохар стояв і дивився на нього, аж поки той зник за рогом. Потім відвернувся від вікна і глянув на Хроню:
— Стрелят умеєш?
— Н-н-ні.
— Ухадит нада.
Джохар поскладав до торби якісь речі, взяв гвинтівку і махнув Хроні, щоб той ішов за ним. У кімнаті, що вікнами виходила на протилежний бік будинку, обережно відкрив вікно, роздивився довкола і вистрибнув на сніг. Хроня з Рексом стрибнули за ним. Та не встигли зробити й двох кроків, як з-за рогу вигулькнув Чмак. Побачивши втікачів, він шмигнув назад, щосили волаючи:
— Тікають! Тікають! Вони тікають!
Суцвіття культур
Темі Чорнобильської трагедії свої твори присвятили не лише письменники, а й художники, музиканти. Міні-альбом «Vidlik» української фолк-електронної співачки ONUKA містить 5 україно- та англомовних пісень, в яких йдеться про ті страшні події.
Біль і приреченість людей, випалена земля, образи-символи з глибоким психологічним змістом закладені в картинах українських художників Володимира Плітіна «І впала зірка Полину», Микола Бондаренка «Трагедія Чорнобиля», Юрія Нікітіна «Чорнобильська Богоматір».
Зона відчуження постає в різноманітних образах й у вуличному графіті.
Дерево термінів
Зона відчуження (Чорнобильська зона) - заборонена для вільного доступу 30-кілометрова територія навколо Чорнобильської АЕС, що зазнала інтенсивного забруднення радіонуклідами внаслідок аварії у 1986 р.
Літературна прогулянка
Галина Малик в розмові з Наталкою Мелетич розповіла цікавий випадок про читачів її повісті «Злочинці з паралельного світу»: «Коли вийшли мої перші «Злочинці...», мене запросили в Ужгородську школу-інтернат на виступ. Зателефонувала вчителька і сказала: діти дізналися, що я живу в Ужгороді, і тому просять мене прийти на зустріч. Це був восьмий клас. Зустріч була довга й цікава, хоч і нелегка - з теми безпритульних дітей і тварин. А коли я вже рушила йти, двоє хлопців пішли провести мене до автобусної зупинки. Виявляється, вони хотіли розповісти мені, як сталося, що ми зустрілися. Один із них узяв книжку в бібліотеці. Але розповідав мені про це його товариш. «Ви уявляєте, - казав він, - я вже сплю, а він (киває на друга) торсає мене і шепоче: “Та ти не спи, ось послухай, що тут написано!! Це ж про нас!” І так півночі не давав мені спати, поки не дочитав до кінця! А потім уже ми всі почали за ним читати!.
АКТИВНОСТІ
Комунікація
1. Що найбільше вас вразило в повісті «Злочинці з паралельного світу»?
2. З якою метою Хроня йде до мера міста?
3. З ким товаришує Хроня?
4. Чому Хроня став безпритульним?
Аналіз та інтерпретація
5. Визначте ключові проблеми, порушені авторкою у повісті.
6. Доведіть, що ця повість пригодницька.
7. Укладіть таблицю персонажів твору. Визначте, які є головними, а які другорядними, які реальними, а які вигаданими (казковими). Обгрунтуйте свою відповідь. Як змальовує їх Галина Малик?
8. Створіть гроно рис характеру Хроні за власною схемою:
ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ - ВЧИНКИ - РИСИ ХАРАКТЕРУ - ВНУТРІШНІЙ СВІТ - СТАВЛЕННЯ
Проаналізуйте мову твору. Якими є діалоги персонажів?
Використовуючи вибіркове читання, зацитуйте епізоди з описом мертвого міста. Чому його називають мертвим?
Творче самовираження
Напишіть коротке есе «Моє ставлення до бездомних людей і тварин»
Цифрові навички
Знайдіть в інтернеті більше інформації про Чорнобильську катастрофу і її відображення у мистецтві.
Дослідження і проєкти
Підготуйте коротке повідомлення про наслідки Чорнобильської катастрофи.
Життєві ситуації
Висловіть власні міркування щодо поведінки, вчинків Хроні і Шкірі?
Як можна запобігти знущанню над бездомними тваринами і боротися з такими, як Шкіря?
