Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Електронна хрестоматія. 7 клас. Ніколенко

Дзвінка Матіяш

Нар. 1978 р.

«Писання дає мені дуже велику радість, оновлює мене. Коли я пишу - мені вдається вирватися в абсолютно інший простір»

Дзвінка Матіяш.

Барви емоцій

1. Чи ви маєте улюблене заняття, яке приносити радість й оновлює вас? Якщо так, що розкажіть про нього.

2. Чи є у вас книжка, про яку ви б могли так захопливо розказувати, як Дзвінка Матіяш про «Тіма Талера...»?

Народилася українська письменниця і перекладачка у 1978 році в Києві. Навчалася у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Пише казки, повісті, романи. Юним читачам адресувала «Казки П’ятинки», повісті «День Сніговика», «Марта з вулиці Святого Миколая», «Мене звати Варвара». У її творчості домінують християнські мотиви, а показ внутрішнього світу і переживань героїв гармонійно поєднується з динамічним, цікавим сюжетом.

Авторка згадує себе школяркою, ділиться читацькими уподобаннями: «У дитинстві я читала книгу «Тім Талер, або Проданий сміх» німецького письменника Джеймса Крюса, в якій до одного з розділів був епіграф «Навчи мене сміятися, порятуй мою душу». Цю мудру, нібито дитячу книгу, вже у дорослому віці перечитувала декілька разів. Вона про хлопчика-сироту, який продав свій сміх, а натомість отримав можливість вигравати кожен заклад, яким би абсурдним той не був. Коли втратив сміх, зрозумів, що втратив величезну зброю й силу. Адже варто усміхнутися й чорні хмари вже відступають, можна засміятися й простити когось вже легше. Героєві довелося пройти через багато випробувань, аби повернути собі сміх».

Дзвінка Матіяш зізнається, що для підлітків писати не важче, ніж для дорослих: «Коли пишеш правдиво і не лукавиш, це зовсім не важко. Навпаки - для дорослих, які вже ні в що не вірять, писати набагато складніше. Спробуй до них достукайся». В основі багатьох її книг - власні досвіди, емоції, сприйняття навколишнього світу, релігійні погляди, філософія буття. Хоч не завжди письменниця уявляє себе героїнею твору: «Часом я себе ідентифікую, але іноді я чітко відчуваю ось цю межу - там, де я просто спостерігаю і спрямовую. Ролі можуть бути різними. У випадку з цією книгою («Марта з вулиці Святого Миколая») було і так, і так. А зараз я взагалі вже дуже дистанційована від неї - це більше не моя історія, вона дуже далека від мене».

Марта з вулиці Святого Миколая

Твір як квітка

«Марта з вулиці Святого Миколая» - повість про дорослішання тринадцятирічної дівчинки Марти. Юна оповідачка ділиться своїми спостереженнями, роздумами, бажаннями й мріями. Вона хоче стати художницею. Її світ - це чудова родина, дорослі друзі й однокласники. Дзвінка Матіяш у цьому творі «намагалася розповісти про дружбу дівчинкиМарти- юної художниці з її старшими друзями: паном Карлом, що вчить її малювати, Поліною, піаністкою, що пересувається на візку, Марією - жінкою, що мріяла у дитинстві працювати святим Миколаєм, а тепер працює у благодійному фонді й допомагає тим, хто потребує».

Кожен розділ повісті розпочинається назвою місяця, в якому відбуваються описані Мартою події. Все, про що вона оповідає, передано через призму її світовідчуття, сприймання й емоцій. Це психологічна повість, але динамічний сюжет і чітка композиційна структура додають жвавості оповіді. Авторка порушує проблеми, які хвилюють багатьох підлітків: дружби, людяності, чуйного ставлення до інших, розуміння, праці над собою, наполегливості на шляху до реалізації своїх талантів, бажань і мрій.

Письменниця підкреслює: «Драма ж у книзі полягає у тому, що героїня має дуже складну психологію. Її внутрішній світ такий тендітний, вона дуже вразлива, і їй часто дуже важко знайти своє місце у реальності, якось закріпитися, упевнитися у тому, що вона талановита дівчинка, що у неї все вийде. Їй постійно доводиться це відстоювати, боротися із самою собою. Скажу відверто - зі мною самою це відбувається досі. І у деяких моїх подруг - дорослих художниць - точнісінько те саме».

Марта порівнює себе з подругою Капітоліною і розуміє, що вони дуже різні. Спілкування з нею і з дорослими допомагає дівчині пізнавати себе і світ, вчитися цінувати життя й розуміти інших. Вона любить своїх батьків, але в один момент ревнує їх за любов до ненародженого братика. Їй вдається подолати ці егоїстичні прояви поведінки й змінити своє ставлення до Марії, подруги Поліни, з якою пізніше одружується пан Карло. Марта знову може малювати, вона щаслива, бо й люди її найближчого кола спілкування теж щасливі.

Наскрізним образом-символом у повісті виступають малюнки Марти - дівчинка з гранатом, триптих «ноги», хлопці-ангели, які загинули на вулиці Інститутській у Києві під час революції Гідності. Гранат малювала і її мама, коли померла бабуся. Так вона рятувалася від болю. Намальовані ноги - особлива картина, адже там були й ноги людини з інвалідністю. Ця картина спонукає Марію здійснити свою мрію - пройтися шляхом Якова. Хлопці-ангели з наплічниками збирають суниці - такий образ зринув в уяві Марти, коли у лютому ставили свічку за невинно вбитих юнаків.

Марта з вулиці Святого Миколая

(Уривки)

Квітень. Я буду художницею.

Барви емоцій

1. Що означає «бути Святим Миколаєм»?

На крилах читання

Марта оповідає про дружбу з Капітоліною, Поліною і паном Карлом, який вчить її малювати. У школі вони запізнюються на урок і мають виконати завдання вчительки - назвати столицю певної країни. У розмові Капітоліна каже, що її тато недавно був у Тбілісі.

...

У Тбілісі прямо на вулицях ростуть гранатові дерева. Я уявляю цілу гранатову алею.

Моя рука сама починає малювати на останній сторінці зошита з географії гранатове дерево. Під ним стоїть дівчинка на пальчиках. Тягнеться до граната і не може дотягнутися. Гранат високо, а дівчинка невисока. Між її пальчиками і гранатом залишається повітряна смужка. І ця смужка стає гаряча від її дихання. А сукня на дівчинці такого кольору, як шкірка граната.

Я не чую, що розповідає Назви Столицю - жодного слова. От якби уроки якомога швидше закінчилися. Бо мені хочеться намалювати на великому аркуші паперу гранатове дерево і дівчинку в гранатовій сукні під ним.

А ще хочеться граната. Я дуже люблю гранати. Навіть більше за черешні й абрикоси. Більше за кавуни, дині й виноград. До речі, я їм гранати із зернятками. І засушую гранатову шкірку, щоб класти її в чай. (...)

На третьому уроці ми мали писати твір на тему «Ким я хочу стати». Капітоліна гризе ручку - вона досі не вирішила, ким же їй стати: чи шахісткою, чи мандрівницею, яка зніматиме фільми про свої подорожі. А може, вона буде шахісткою, що мандрує, чи мандрівницею, що грає в шахи... Але як про це все написати в одному творі? Іноді, коли хочеш вмістити у твір все, у ньому не вміщається нічого.

Я також не пишу.

«А ти чого не пишеш? Навіть я знаю, що ти хочеш бути художницею. Чи ти передумала?» - питає Капітоліна.

Звісно, я не передумала. Але не можу пояснити, чому не пишу. Часом у мене таке буває: не можу знайти слів, щоб висловити головне. Я могла би намалювати у зошиті гранатове дерево і під ним оту дівчинку, що тягнеться до стиглого граната.

Мені вже цікаво, хто ця дівчинка. Бо це не я, тобто не зовсім я, хоча у ній є щось від мене. Щось важливе, що пов’язано зі мною. Під малюнком я могла би написати «Я хочу стати художницею». І все.

Але нашій вчительці такий короткий твір явно не сподобається. А що, коли мені не хочеться писати далі? Але у творі має бути більше, ніж одне речення. Коли ми пишемо твори, то вчимося висловлювати думки доладно, красиво і зв’язно. Так каже наша вчителька української мови.

«Я буду художницею» - це назва мого твору. Кожен твір мусить мати назву.

А пан Карло завжди каже мені, що я вже художниця. Хоча мені ще треба багато вчитись, і я багато чого зараз не вмію і не знаю. А якщо ти вже є кимось, то як можна ним ще раз стати? А може, я ще не художниця? Пан Карло може помилятися. Бо дорослі також часто помиляються.

Я дивлюсь на Капітоліну. Вона вже пише свій твір, старанно схиливши голову набік. Мабуть, про те, що мандруватиме по Європі, Азії, Африці й Американському континенті. Вчитиме іноземні мови, щоб спілкуватися з місцевими мешканцями. А вечорами дивитиметься на захід сонця і гратиме в шахи. Або з кимось, або сама з собою. Капітоліна любить грати в шахи сама з собою.

Коли продзвенів дзвінок, Капітоліна якраз дописувала останнє речення, а я так і не написала нічого, окрім назви - «Я буду художницею». І поставила в кінці речення велику й жирну крапку. І декілька разів ткнула ручкою в цю крапку. Крапка стала ще жирніша, але першого речення твору я так і не придумала.

«Хто дописав твір, здавайте зошити. Домашнього завдання у вас немає. Хто не встиг - допишете вдома. І підійдете до мене завтра перед першим уроком або після. Щоб я встигла ваші твори перевірити».

Я трохи засмучена. Ні, твори мені не вдаються. Я не вмію їх писати..

(...)

Я пишу мамі есемеску, що ми з Капітоліною будемо обідати в Поліпи. Мама не здивується, радше за все, бо я останнім часом мало не щодня обідаю в Поліпи. Після уроків я обов’язково заходжу до неї, тим більше, що це по дорозі. До речі, в Поліпи завжди щось смачне на обід. І ще вона готує смачніше, ніж моя мама. Тобто моя мама також непогано готує, але в неї не завжди є на це настрій і натхнення.

Моя мама залежить від настрою так само, як і я. Тільки я не знаю, від кого це їй передалося. А спитати весь час забуваю. Можливо, від бабусі, якої я ніколи не бачила.

Моя бабуся померла від раку, коли моя мама вчилась на останньому курсі. Вона тоді вже зустрічалася з моїм татом. Але ще не підозрювала, що колись у неї з’явлюсь я. А татова мама померла тоді, коли мені було півроку. Я не познайомилась із жодною зі своїх бабусь. І дідусів у мене вже, до речі, також немає. І мені через це завжди шкода. Особливо тоді, коли у школі всі розповідають про те, як їздили в гості до бабусь і дідусів. А дехто з моїх однокласників живе з бабусею.

Моя мама каже, що я знайшла у Поліні бабусю, за якою завжди скучала і про яку мріяла. Тому мені так добре з Поліною і я постійно пропадаю в неї. Не знаю, чи це так. Поліна не схожа на бабусь моїх однокласників. Ніхто з них не фарбує волосся у рудий колір. І не гасає по квартирі в інвалідному кріслі на шаленій швидкості. Бабусі моїх однокласників ходять своїми ногами, але Поліна жвавіша за всіх них, разом взятих. Я намагалася пояснити це Капітоліні, і вона дуже захотіла познайомитись з Поліною. Капітоліна любить жвавих людей, у неї в самої волосся трошечки рудувате. І ще вона хоче побачити, як Поліна гасає на інвалідному кріслі. У цьому Капітоліна мені не признається, але я й так це знаю. А ще у неї рік тому померла бабуся Капітоліна. Капітоліні її дуже не вистачає. Капітоліну назвали Капітоліною на честь бабусі. Це дуже рідкісне ім’я, і Капітоліна цим пишається.

Я не відразу розповіла Капітоліні про Поліну - часом мені хочеться мати таємниці навіть від найкращої подруги. А потім таки розповіла - тим більше, Поліна часом пише мені такі смішні есемеси, що з них нецікаво сміятися самій. Удвох це набагато приємніше, особливо з Капітоліною.

(...)

«Щось ти сьогодні невесела, Марто. Коли ти весела, у тебе кращий апетит», - каже Поліна.

«Це через твір», - пояснює Капітоліна.

«Який ще твір?»

«Ну, ми писали в школі твір на тему, ким ми хочемо стати. І в мене не було настрою на цей твір. І взагалі твори - це моє слабке місце», - швидко пояснюю я. Не дуже хочу говорити на цю тему.

«Ми теж колись у школі писали такий твір. І я його не написала», - раптом каже Марія, яка після того, як привіталась з нами, не сказала ще ні слова. Ну, хіба тільки спитала, скільки кому бульйону. «А чому?» - питаємо ми з Капітоліною в один голос. «Бо я хотіла стати святим Миколаєм. А у часи мого дитинства у школі не можна було згадувати про святого Миколая. Інакше у моїх батьків були би неприємності. Але я хотіла бути тільки святим Миколаєм, і знала, що не хочу бути ніким іншим. А хитрувати не мала найменшого бажання. Тому наступного дня я не пішла до школи. Щоб не здавати цього твору. Але вчителька все одно спитала про нього. І поставила мені одиницю. Але я зовсім не засмутилась. І мої батьки мене не сварили. Мені дуже пощастило з батьками. Вони ніколи мене не сварили за оцінки. Казали, що у школах взагалі не треба ставити дітям оцінок і що, може, колись такі школи будуть. Але у вас, бачу, не така школа. А твір про те, що я хочу бути святим Миколаєм, я таки написала. Для себе. Тобто то не був твір. То були мої мрії, які я хотіла здійснити. І я це зробила».

«Але ж ви не стали святим Миколаєм? Вас звати Марія і у вас немає бороди? І святого Миколая ніхто ніколи не бачив. І не можна перетворитись на святого Миколая», - каже Капітоліна, випиваючи рештки бульйону з тарілки. Мої батьки кажуть, що так робити невиховано, тому я ніколи цього не роблю, принаймні на людях. Якби я пила суп із миски в гостях, мені би зауважили. Але Поліна й Марія не зауважують Капітоліні. Здається, вони взагалі не звернули на це уваги.

Натомість Марія замислено каже:

«Можна чинити так, як святий Миколай. А коли це вдається, почуваєшся так, ніби ти й справді святий Миколай. І те, що немає бороди, зовсім не заважає».

«А як ви чините?» - питає Капітоліна.

Марія не встигає нічого відповісти, бо у розмову втручається Поліна: «Марія працює у благодійному фонді, який вона сама заснувала. Цей фонд займається допомогою інвалідам, сиротам, самотнім матерям. Може, ще комусь. Останні кілька місяців вона була дуже зайнята у фонді і майже не заходила до мене. Інакше я би познайомила вас ще раніше. Не знаю, що би я робила, якби не Марія. Коли мої ноги мені відмовили, я була в жахливій депресії. Не знала, що тепер зі мною буде. І чи я хочу, щоб щось було. Бо я не хотіла нічого. Не хотіла навіть бачити піаніно, бо вважала, що грати без педалі немає сенсу. Але одного дня у двері моєї квартири подзвонила Марія і відтоді все змінилося. Вона привезла для мене замовлене інвалідне крісло і повернула мені смак життя. Навчила мене готувати, бо колись давно між мною і кулінарією не було нічого спільного. І кухня була царством мого чоловіка. Переконала мене, що педаль - це не так важливо. І що я маю грати на піаніно, і що вона хоче слухати мою гру. Бо я була певна, що тепер гратиму погано і бездарно. Дуже довго я грала тільки для Марії. І вона справді святий Миколай, можете мені повірити».

Мені ніколи не спадало на думку: Поліна страждає, що не може ходити. Бо вона весь час задоволена. Гасає по квартирі на своєму інвалідному кріслі, і здається, що це найкраще в світі заняття. І ті, хто не має інвалідного крісла, пропустили у житті щось важливе.

Поліна завжди весела, і в неї завжди гарний настрій. І це вона мене підбадьорює, а не я її. Не можу уявити її в депресії. Не можу уявити її без інвалідного крісла. Не можу назвати її інвалідом. Поліна - не інвалід. Поліна - це рудоволоса жінка, що їздить на інвалідному кріслі й голосно сміється. І пише мені двадцять есемесок на день. Я ніколи не задумувалась над тим, що Поліні потрібна допомога для того, щоб викупатись. Правда, я знаю, що вона не може сама спуститись сходами і поїхати в супермаркет. І що їй треба, щоб хтось возив її гуляти в парк.

Насправді вона не може більшості тих речей, які можу я, але ніколи не скаржиться. А я можу ходити, бігати й стрибати навколо школи - і в мене все одно буває поганий настрій і хандра. І я плачу вночі - сама не знаю чому. І розповідаю Поліні про свої погані настрої, і вона мене втішає. Замість того, щоб сказати:

«Марто, Марто, подивись на свої ноги. Вони у тебе ходять. Тому розслабся. Або краще збігай до магазину і купи мені хліба. І цукерок «Пташине молоко».

Але Поліна ніколи нічого такого не каже. І ніколи не просить їй допомогти. І я й не допомагаю. Хоча часом таки просить збігати по «Пташине молоко», бо це її улюблені цукерки. Я їх, до речі, також люблю. Майже так само як батончики «Баунті».

На Капітоліну розповідь Поліпи також справила враження. І вона явно не знає, що сказати, тому не знати навіщо, каже:

«Святий Миколай приносить дітям подарунки вночі раз на рік».

Так, ніби не зрозуміло, що Марія - це святий Миколай у переносному значенні слова. І що вона допомагала Поліні, коли тій було дуже важко. «Так, це правда, Капітоліно. Але Марія - це такий святий Миколай, що приходить багато разів на рік удень. Хоча, коли треба, вона може прийти і вночі. І вона вміє обдаровувати - як мало хто». (...)

Я рада, що Поліна сподобалась Капітоліні. І Капітоліна також сподобалась Поліні. Це добре, бо Поліні часом буває самотньо, а я не завжди можу її розвеселити. Бо інколи я приходжу до неї і просто сиджу мовчки. А Капітоліна вміє жартувати. Поліні не доведеться з нею мовчати.

Звісно, Поліна не цілком самотня, її відвідує син, але він дуже зайнятий і приїжджає тільки у вихідні, та й то не щотижня. А якщо у Поліпи буде ще й Капітоліна, вона рідше буде сама. Ну, а ще в неї є Марія - хоча вона також приходить не дуже часто.

Мені дуже сподобалась Марія. Я би не сказала, що вона надто загадкова й серйозна, а якраз в міру. І я би хотіла з нею ближче познайомитись. Невідомо тільки, чи їй буде зі мною цікаво. Бо часто я не знаю, як підтримати розмову й мовчу. Мені, до речі, також подобається святий Миколай. І мої батьки вважають, що я - це подарунок їм від святого Миколая. Бо я мала народитися дев’ятнадцятого грудня. Принаймні так сказав лікар. У результаті я народилась на тиждень пізніше, але мої мама з татом все одно вважають, що святий Миколай їм мене подарував. Отож я - подарунок від святого Миколая. І це приємно.

Дзвонить мій мобільний. Це телефонує тато, і я прошу його, щоб він купив гранатів. Бо мені досі хочеться гранатів. А ще перед очима в мене весь час стоїть оте гранатове дерево. І гранат, до якого тягнеться дівчинка у темно-червоній сукні.

Марія розливає всім чай із глиняного чайника, і раптом у кухню заходить пан Карло. Виявляється, він знає Марію. Вони з нею навіть на «ти». Дивно, що він ніколи нічого мені про неї не розповідав. (...)

Пан Карло показав Марші картину, яку намалювала її мама після смерті бабусі. На картині намальований розламаний гранат. Кілька зернинок випало. Біле тло і більше нічого.

«А чого вона намалювала цей гранат? Вона, здається, не любить гранатів. Чи це бабуся любила гранати? Це спогад про бабусю?»

«Твоїй бабусі треба було їсти гранати. Бо в неї після чергової хіміотерапії дуже впав гемоглобін. Лікарі сказали, що його підвищують гранати. Тому треба щодня з'їдати один гранат. Або хоча би через день по гранату. То був початок березня, і гранатів ніде не було. Настя оббігала все місто і знайшла гранати тільки на Бесарабському ринку. Дуже дорогі. Але вона все одно їх там купувала. А потім вони зникли й звідти. Твоя бабуся не дожила до кінця весни, і твоя мама довго думала, що це тому, що у Києві не було гранатів. Бо якби вони були, вона би вилікувалась».

«Справді? Гранати її вилікували би?»

«Мабуть, ні. Її вже не можна було вилікувати. Але твоя мама весь час думала про ті гранати, яких вона не купила. А цей гранат наповнений сльозами твоєї мами - кожна зернинка, як сльоза. Ці зерна - це не звичайні зерна граната, а сльози. Бачиш, скільки світла у кожній сльозі. Як вони промальовані, ці сльози. Твоя мама - талановита художниця».

«Вона вже не малює. Хіба що ескізи до своїх суконь».

«Це не має значення. Щоб моделювати одяг, також треба бути художником. Те, що вона робить - це праця художника. Вона бачить, помічає і перетворює. Ти вже доїла гранат? Повертаємось до Поліни?»

На День народження Поліні Марта і Капітоліна дарують фіалку у власноруч розмальованому горщику. Вони святкують. Дівчинка розмірковує, як важко Поліні через те, що не може ходити, танцювати. Музика Баха рятує її від депресії.

Червень. Пан Карло і я

Барви емоцій

1. Як малювання допомагає дівчинці віднайти внутрішній баланс?

На крилах читання

(...) Пан Карло зовсім не сердиться, коли я мало у нього буваю і мало малюю. Поліна сумує, коли я забуваю їй написати вечірню есемеску. Вона тоді сама мені дзвонить, щоб спитати, чи нічого не сталося і чи все в мене добре. А есемеси вона мені пише щодня по кілька разів. Пан Карло телефонує дуже рідко. Есемески він пише частіше, але ці два тижні він ні не писав, ні не телефонував. Коли я питаю, чому він не озивався, пан Карло каже:

«Не хотів відволікати тебе від канікул».

Пан Карло - мій найкращий друг. Мені подобається, що він завжди спокійний. Я ніколи не бачила, щоб він сердився. Принаймні на мене він ніколи не сердився і не підвищував голосу. Мої батьки підвищують на мене голос - з виховною метою. Часом це дійсно допомагає. Але не заспокоює. А поруч із паном Карлом я сама стаю спокійною і врівноваженою. І знаю, що у мене все вийде.

«Ти отримаєш все, що тобі потрібно, Марто. Не бійся стукати. Не бійся шукати».

Пан Карло вчить мене малювати вже третій рік. Він каже, що я досягаю все більших успіхів. І що він щасливий мати таку ученицю. А я також щаслива, що у мене є такий вчитель. Він все розуміє, і йому можна сказати те, чого я не можу сказати батькам, Капітоліні чи навіть Поліні. Йому я можу розповідати про те, чого я боюся, і про те, чого в собі не люблю. Бо мені не дуже подобаються ті дні, коли я сумую без причини, грубіяню мамі, і ніхто й ніщо не може мене розвеселити. Капітоліна називає мої сумні дні «чорними днями календаря» і часом ображається на мене за це. Тобто за те, що я так піддаюся своїм поганим настроям.

Капітоліні не буває сумно просто так. Якщо вона сумна, значить, на це є якась причина. Капітоліна не вміє і не любить довго сумувати. Їй це швидко набридає. Щоб розвіятись, вона їде кудись на велосипеді, йде стрибати на батут або в кіно. Мені ж у «чорний день календаря» не допомагає ніякий батут. Раніше я лежала у себе в кімнаті на ліжку й дивилась у стелю. Тепер я йду до пана Карла - малювати. Спершу я не розуміла, як можна малювати у такі дні і не могла до цього себе змусити, а тепер можу.

Пан Карло навчив мене малювати тоді, коли мені важко. Він навіть сказав, що у нього також бувають «чорні дні календаря». Я спершу не повірила, але пан Карло мене ніколи не обманює.

«А що ви тоді робите?»

«Малюю. Я навчився лікувати себе малюванням. Сподіваюся, що ти також цього навчишся».

«Мені не хочеться малювати, коли мені важко. І я навіть не знаю, що малювати».

«Нічого, дізнаєшся», - каже впевнено пан Карло.

Одного разу, коли мені було сумно, я таки змусила себе прийти до пана Карла. Він майже силоміць потягнув мене до мольберта й встромив мені в руку пензель:

«Малюй!»

«Але я не можу малювати...»

«Можеш. Малюй».

Пан Карло ніколи зі мною так не розмовляв. Я навіть образилася. Він завжди жалів мене й співчував. А сьогодні його співчуття кудись зникло.

Я стояла перед мольбертом дуже довго. Дивитись на білий прямокутник перед собою було нудно, тому я заплющила очі. За вікном хляпотів дощ. Його монотонна музика була також нудна, але приємно було слухати її й уявляти, як надворі мокро й непривітно. А тут тепло, сухо... і трохи сумно. Цікаво, що я сама не помітила, як почала розгойдуватись перед мольбертом уперед-назад, уперед-назад, наче маятник. Я гойдалась так, поки у мене трішки не запаморочилась голова. Розплющила очі й усвідомила, що гойдаюсь. А потім відчула, що мені хочеться вмочити пензель у фарбу і зафарбувати білий прямокутник. Я зафарбувала його темно-синім. І чомусь згадувала, як ми з татом фарбували паркан. Спершу ми довго сперечались, бо я хотіла, щоб наш паркан був червоний, а тато вважав, що немає нічого кращого за зелені паркани. Так ми довго сперечались, а потім вирішили, що наш паркан може бути і зелений, і червоний. І так і зробили - одна дошка зелена, друга червона. І паркан вийшов дуже веселий, про це нам сказали всі сусіди.

«Молодець!» - почула я голос пана Карла.

«Я ж нічого не намалювала. Просто зафарбувала папір». «Ну так, у синьому квадраті немає нічого оригінального. Чорний квадрат придумали вже до тебе. Але ти навчилась брати пензель в руки і малювати тоді, коли тобі не хочеться. А це дуже серйозне вміння, можеш повірити мені, старому й досвідченому. І дуже дієві ліки».

«Ви не старий».

Пан Карло засміявся:

«Добре, тоді тільки досвідчений. Люди, які вміють долати своє «не хочу», багато досягають у житті. Тож я тебе вітаю, Марто».

Я розповіла панові Карлу, що коли зафарбовувала полотно, згадала про те, як ми з татом фарбували паркан.

«Краще фарбувати паркан, ніж лежати на ліжку й чахнути від депресії. Тому, Марто, малюй, коли тобі добре, і малюй, коли тобі погано. Непофарбований паркан не завжди можна знайти, а от чистий аркуш паперу у тебе завжди буде».

Отакий цей пан Карло. А зараз він питає:

«Що ти сьогодні малюватимеш?»

«Не знаю».

Раніше пан Карло давав мені завдання, які я виконувала. А зараз він каже, що я сама можу придумувати для себе теми.

«Ну що ж, думай. А я малюватиму Марію».

«Марію? Яку Марію?»

«Приятельку Поліни».

«А як ви будете малювати? З пам’яті? Чи у вас є її фотографія?»

«З натури. Марія має прийти сюди за годину».

«О, як цікаво», - кажу я.

І зненацька відчуваю, що мені насправді зовсім не цікаво. І що мені не подобається, що сюди прийде Марія. Ми завжди були у майстерні тільки вдвох із паном Карлом. Це було наше царство художників. І я не припускала, що сьогодні буде інакше. Коли приходить Капітоліна, ми сидимо на кухні. І горщик для Поліни я теж розмальовувала на кухні. А майстерня - це майстерня. Це інший світ, наш із паном Карлом, куди ми не впускаємо більше нікого. Я зовсім не хочу, щоб Марія приходила. Але пан Карло не читає моїх думок. І не питає мене, чи хочу я, щоб прийшла Марія. Зрештою, це його майстерня. Не моя. Це я собі придумала. Що це наша спільна майстерня. Я часто щось придумую - те, чого немає насправді, і починаю в це вірити. А потім розчаровуюсь, сумую, ображаюсь і плачу.

(...)

Марта болісно переживає прихильність пана Карла до Марії. Він намалював чудовий портрет, але Марту й це засмучує. Їй вдалося трохи забутися, коли малювала триптих «ноги». На одній із картин були намальовані хворі ноги жінки на інвалідному візку, яка не може ходити боса по траві. Взагалі не може ходити...

А ще Марта знайомиться із сином Марії Максом. І хоче бути дорослою і засмучується через мамину вагітність.

Серпень. Мама.

(...)

«Марто, у тебе буде братик або сестричка. Нас буде четверо», - каже мама.

Я мовчу і дивлюся на маму великими очима. Я май же певна, що вони у мене збільшились у кілька разів.

«Чуєш, Марто? Нас буде четверо. Ти не рада? Ти так дивишся...»

«Рада, мамусю, звичайно рада», - кажу я невпевнено.

Я міцно обіймаю маму. І спершу не можу нічого зрозуміти. Чого це я маю радіти? Ні з того ні з сього. І які братик чи сестричка? Я цього не чекала. Не певна, що я хочу братика чи сестричку. Мені добре і без них. Може, колись мені хотілося братика, але це було давно. Я тоді ще не ходила до школи. А зараз мені добре й так.

Я збираюся спитати мами, навіщо нам братик чи сестричка. І чому вона спершу не спитала мене. Але потім згадую, що мамі не можна хвилюватися. І нічого їй не кажу. Мама завжди переживає за мене і хоче, щоб мені було добре. А я також хочу, щоб їй було добре, щоб вона не переживала. Я знаю, що вагітним не можна хвилюватися. Моя мама вагітна. Я ніколи не думала, що у мене може бути братик або сестричка. Ну й ну. Тільки я чомусь не радію. Радше навпаки. Мабуть, це ненормально.

Мама щасливо дивиться на мене. Очевидно, вона чекає, що я скажу щось іще. Але я не знаю, що сказати. Врешті видушую із себе:

«А коли воно... він народиться? Ну, братик або сестричка?»

«На початку квітня», - каже мама. Я давно не чула, щоб у моєї мами був такий голос. Вона наче співає. Кожне слово, яке вона вимовляє, має десятки відтінків значень. Її слова тепер барвисті. Тобто вони й раніше були такими, але зараз ці барви набагато яскравіші. Моя мама щаслива. Її щастя міниться всіма барвами. Я ніколи не бачила її такою щасливою. Я і не думала про те, чи вона щаслива. Ми були всі разом - тато, мама і я. Нам було добре й весело. Часом батьки сперечалися і мама не хотіла розмовляти з татом, або гримала на мене - але все одно все було добре. Я знала, що ми всі любимо одне одного. Я люблю батьків, вони люблять мене, тато любить маму, мама любить тата. Трикутник. Я на вершині. Бо я - це продовження моїх батьків. Вони народили мене. Вони старіють, а я росту. У мене все попереду, а у них багато що позаду.

А зараз мама щаслива окремо від мене й тата. Так, наче вона сама по собі. Я так це відчуваю. Хоча, може, й помиляюсь. Вона ніби разом із нами, але сама по собі. Хоча вона вже не сама. У ній живе ще хтось. Мій майбутній брат або сестра. Вона - це двоє. Тобто їх двоє - моя мама і хтось невидимий у неї в животі. Але тато до цього також причетний. І він теж особливо усміхається і обіймає маму набагато частіше, ніж завжди. І раніше приходить з роботи. І щодня приносить їй квіти. І телефонує по десять разів на день, не менше. Значить, тато також щасливіший, ніж раніше. Виходить, мама не сама по собі. Вони разом із татом. Бо якби не було тата, не було би й маминої вагітності. (...)

Коли я приходжу до пана Карла, то роздивляюсь альбоми, пан Карло читає мені міні-лекції за чаєм, часом просить мене щось записати, дає домашні завдання. Показує мені численні зображення Мадонн і жінок з дітьми - тих, які не Мадонни, а просто матері. І зовсім не дивується, що я не малюю. І не каже, що це погано. Ніби все так і має бути. Але я знаю, що все не так. Тріщина у моєму світі ширшає. Я не можу малювати - і мені від цього погано. Це набагато гірше, ніж те, що нас буде четверо. І батьки будуть звертати на мене зовсім мало уваги. Коли я малюю, для мене це не має жодного значення. Чи звертає хтось на мене увагу. Адже мені тоді належить цілий світ. Зараз я маю відчуття, що я цей світ 106 107 втратила. Його взагалі дуже легко втратити. Може, це тому, що я була така егоїстична і не хотіла братика чи сестрички? О, це було би жахливо.

Мені стає не по собі. Але якщо це так... Тоді я хочу, щоб у мене був братик чи сестричка. І щоб мама була весела й щаслива. І тато. І нехай вони сміються і цілуються. Вони мене все одно люблять, я знаю. Хай вони народять ще одну людину. Новий світ. А я буду малювати для нас усіх картини. Обіцяю.

(...)

Одного разу Марта пише твір про пана Карло і вчителька запрошує його на зустріч з учнями. Художник розказував про мистецтво і те, як після смерті дружини і немовляти два роки не міг малювати. Але згодом зрозумів, що любов сильніша за смерть й повернувся до творчості. Його історія вразила дітей.

Марта починає більше спілкуватися з однокласником Кексом, вони разом ходять до пана Карла.

Грудень. Святий Миколай.

Надворі йде сніг, я підставляю руки під сніжинки - і вони відразу тануть, бо долоні в мене теплі. Сьогодні останній день року. Коли рік закінчується, я завжди хвилююся й трошки сумую. Хоча негоже сумувати, коли на землю сиплеться лапатий сніг.

Я люблю сніг, люблю грудень. Не тільки тому, що у грудні в мене день народження. Кілька днів тому мені сповнилося тринадцять років. Батьки подарували мені розшиті візерунками бордові мартенси. Цікаво, звідки вони дізналися, що це моя велика мрія? Бо я їм нічого не казала. Капітоліна подарувала мені повстяну торбинку, пан Карло - набір нових пензлів, Поліна - теплі рукавички, які вона сама виплела, а Кекс - набір гелевих ручок. Я ще не зрозуміла, як я себе почуваю, коли мені на один рік більше. Далі від дитинства - щось таке. За цей рік скільки всього сталося. Я відчуваю, що дуже подорослішала. Й виросла. Буквально за останній місяць. Так мені здається. Учора тато мене поміряв. Сто шістдесят два сантиметри. Ще трошки - і я наздожену маму.(...)

На святого Миколая подарунок надсилає Марія - чотири пряничні Миколаї і вітальна листівка.

Пряничного святого Миколая я поставила у себе на письмовому столі. Святий Миколай спирається на стосик із книжками й усміхається у бороду. Невже такого святого Миколая можна з’їсти? Нізащо.

Я знову згадую, як я - коли була ще зовсім малою - казала, що мене батькам подарував святий Миколай. І він мені снився. Одного разу. Він зайшов у кімнату й дивився на мене. А я дивилась на нього - і нам було добре. Вранці я розповіла батькам, що до мене приходив у гості святий Миколай. Вони мені не повірили. Я б на їхньому місці також не повірила. Але тоді я дуже засумувала, що батьки не вірять.

Шкода, що у Києві немає вулиці Святого Миколая. Є тільки церкви. Багато церков. Але у церкві не можна жити. Туди можна приходити часто, навіть щодня. Але все одно треба повертатись додому. Мені приємно було би жити на вулиці Святого Миколая. Марта з вулиці Святого Миколая. Це так гарно звучить. Майже так, як Серафіна із Санлісу. Я дивилась фільм про цю художницю і плакала. І вирішила називати себе Марта з вулиці Святого Миколая. Колись я так буду підписувати свої картини, але не повністю, а зашифровано «ММ», а поверх цих літер або всередині них «звсв». Це найбільша моя таємниця - ніхто про це не знає, ні мама з татом, ні пан Карло, ні Поліна з Капітоліною. Часом мені хочеться все комусь розповісти, але я знаю, що треба мати хоча би одну таємницю тільки для себе.

Січень. Я знову можу малювати

(...)

Минуле Різдво здавалося мені найкращим Різдвом у моєму житті. Але цьогорічне було ще краще. Я би могла подумати, що кращого Різдва не може бути. Але відчуваю, що наступне також буде особливе - адже ми будемо святкувати його з моїм братиком.

А цього року за Різдвяним столом сиділи мої найкращі друзі. Я би хотіла, щоб вони були у моєму житті завжди. І ще я отримала чудовий подарунок - до мене повернувся дар малювання.

Пан Карло сидить поруч із Марією. Вони весь час усміхаються одне одному. Капітоліна сидить поруч із Поліною і постійно підкладає їй на тарілку щось смачненьке. Хоча мало би бути навпаки - це Поліна любить всіх годувати.

Марія принесла із собою кутю, яку готував її син, і сирник його ж «авторства». Моя мама захоплюється, що все так смачно. І каже, що з великою радістю познайомилась би з цим юним кулінаром.

Марія каже, що Максові буде приємно це почути. І що він з кожним днем готує все краще. І що встиг спекти два сирники - один для нас, а другий - для своїх друзів, до яких сьогодні пішов у гості. Мама не може надивуватися, що бувають такі хлопці.

«Цікаво, який був батько Макса і чому він залишив Марію?» - думаю я, і тут же спохоплююсь, що це зовсім не різдвяні думки. Цікаво, чому за різдвяним столом ніхто ніколи не говорить про те, як все було насправді у Вифлеємі більше, ніж дві тисячі років тому?

Я би думала ще дуже довго, якби Марія з паном Карлом не почали колядувати. Я і не знала, що в Марії такий гарний голос і що вона знає так багато старовинних колядок. Пан Карло співає так собі, але разом з Марією... вони удвох співають прекрасно. Вони співають про святих, які сидять за столами й вітають господарів - може, й за нашим столом сидять якісь святі, яких ми не бачимо? Про святого Миколая, що сидить край стола і плаче, бо люди не вбережуть новонародженого Бога і розіпнуть його на хресті. Але до цього ще довго - Миколай плаче над немовлям наперед.

Найбільше мені подобається колядка про Бога, що сидить у кріслі й думає про те, чим обдарувати людей на Різдво. Мені подобається, що Бог водночас може бути і немовлям, і дідусем. Приймати подарунки і дарувати їх. Сидіти за столами зі святими і над морем з апостолами. Бог загадковий і незрозумілий. Так само як і Різдво.

Лютий. Ангели з наплічниками.

Барви емоцій

1. Які почуття переживає Марта? Чому вона малює Героїв з наплічниками?

На крилах читання

(...)

Двадцятого лютого ми запалюємо товсту воскову свічку і ставимо її на підвіконня. Це свічка за хлопців, які загинули на вулиці Інститутській у нашому місті кілька років тому. Якби я не застудилася, ми би поїхали туди поставити свічку і покласти квіти. Але сьогодні я навіть не пішла до школи - бо всю ніч у мене боліло горло. Я замотала шию майже по вуха теплим шаликом, полощу горло настоянкою шавлії і висовую язика - це начебто допомагає від болю в горлі. Мама каже, що треба робити цю вправу часто й багато разів. Але я вже висунула язик не менше ста разів, і він у мене болить навіть більше, ніж горло. Може, якраз про це йдеться? Про крепатуру на язиці, це таке особливе відчуття, що про горло можна забути.

Я дивлюсь на нашу свічку, і думаю про хлопців, які стали ангелами. Мама каже, що той, хто віддав життя за своїх друзів і за незнайомих людей, стає ангелом. Може, ті хлопці більше хотіли бути людьми, а не ангелами? І померти у дев’яносто років, а не у двадцять? Навіщо взагалі вмирати за когось? Мама каже, що через це багато людей змінилося. Невже вони не могли змінитися в інший спосіб? Мама каже, що вона сама змінилась. Мені важко сказати, я мало що з того пам’ятаю. Пам’ятаю, що мама тоді багато плакала. Тато був нахмурений і багато розмовляв телефоном - тоді, коли був удома, бо здебільшого його вдома не було. Він купував в аптеці ліки, купував у супермаркеті гори харчів і ще робив багато чого. Я тоді не ходила до школи, лежала в ліжку з високою температурою цілий тиждень, мама постійно сиділа зі мною й тримала мене за руку. А я часто голосно скрикувала. Мама питала в мене, чому я тоді кричала і що я тоді бачила. А я не можу згадати нічого, крім розпливчастих чорних згустків. І драбини, з якої я можу впасти у чорноту піді мною.

А потім була війна. Вона почалася навесні й тягнулася нестерпно довго. І дуже всім набридла і всіх втомила. І коли вона нарешті закінчилася, всі полегшено зітхнули. Хоча я не відчувала війни. Бо у нас не їздили вулицями танки. І не стріляли з автоматів. Війна була далеко. І на неї йшли не всі. Мій тато не йшов на війну. Він казав, що не може стріляти у людей. І що буде допомагати людям, які пішли на війну, збираючи для них потрібні речі й кошти. І що це також дуже важливо. Я би теж не могла стріляти в людей. Це неправильно - вистрілиш у когось, і в нього відірветься рука або нога. Або він помре. І війни мені не подобаються. Як вони можуть подобатись, коли хтось після них залишається без руки чи ноги, або без очей, і довго лежить у лікарні, а незнайомі люди збирають гроші йому на лікування... Або взагалі помирає і стає ангелом? Хоча ангелів має бути багато, вони допомагають людям. Але, може, є якісь інші способи стати ангелом, ніж померти на війні?

Коли я вимовляю слово «війна» навіть зараз, я відчуваю неприємний присмак у роті, й мене починає трохи нудити - так, як нудить, коли закачає в машині. І хочеться пожувати кисле яблуко або посмоктати м’ятну карамельку. Смак карамельки дозволяв ненадовго забути про смак війни. Війни не було видно, але нею пахло всюди. По дорозі до школи я весь час відчувала цей запах. Тому мусила смоктати карамельки, щоб хоч трохи його перебити. Я смоктала карамельки на уроках, у душі, коли мила голову, коли їздила з батьками до супермаркету, коли гойдалась у нашому гамаку, міцно тримаючи на руках нашого Кота (тоді він ще був живий) і думала, що війна ніколи не закінчиться. Я її не бачу, а вона є.

Мама читає новини і плаче, бо на війні гине багато людей. Я не плачу, я смокчу карамельки. Думаю, що є така карамелька, що коли її зісмоктати, війна відразу закінчиться. І всі солдати повернуться додому, до своїх дружин, дітей і мам. Це ще й тому я щодня прошу маму давати мені карамельки, смокчу їх, гойдаюсь у гамаці й чекаю, що війна скінчиться. І коли врешті вона закінчується, я дуже радію. Бо я з’їла так багато карамельок, що мені вже більше їх не хочеться. Мама плаче, а я сміюся. Питаю в неї:

«Чого ти плачеш? Більше не буде війни. Я ж зісмоктала оту карамельку, від якої закінчується війна».

Мама нічого не відповідає, обіймає мене і далі плаче. Замість того, щоб сміятись.

Цікаво, де тепер ті хлопці-ангели? Ті, які стали ангелами на Інститутській і на війні? Літають над нашим містом? Може, навіть хтось пролетів щойно над нашим будинком - бо ось вогник свічки затремтів. Я би також хотіла літати. Тільки не знаю, чи хочу ставати ангелом. Якщо для цього треба вмирати - то ні. Мене тоді не буде видно, бо від мене залишиться тільки душа.

«Мамо, а я стану ангелом, коли помру?» - питаю я мами. Вогник свічки знову затремтів.

«Не знаю», - каже мама. Вона сумна і, здається, щойно плакала.

Я міцно обіймаю маму, наша свічка догорає, бо вона горить від самого ранку, ми запалюємо ще одну - зелену. У кімнаті тепер пахне лісом, молодою травою і суницями. Така незвичайна свічка. Правда, мама потім казала мені, що суницями зовсім не пахло. Цікаво, як може пахнути тим, чим насправді не пахне?

Я заплющую очі і уявляю собі ангелів з великими наплічниками у металевих касках, що розбрелися по лісі й збирають суниці. Кажу про це мамі. Думала, вона зрадіє, а вона знову починає плакати. Як же важко її утішити.

«Мамо, не плач. А то мій братик буде сумувати».

Мама витирає сльози і йде на кухню. Каже, що приготує мені липового чаю. Бо ж я маю лікувати свою застуду. А не тільки уявляти ангелів. Куди приємніше було би їх побачити. Цікаво, чи в ангелів справді такі крила, як малюють художники на картинах? От як у Рафаеля... Але ангели не можуть бути такими товстими голенькими хлопчиками. Пан Карло довго сміявся, коли я критикувала цих ангелів. А потім сам сказав, що вони йому не подобаються. І що ангели не такі. А які - він не знає. Здається, ніхто не знає.

Тому я можу намалювати своїх ангелів у касках і з наплічниками. Вони збирають суниці. Тільки не в лісі, а на вулиці Інститутській. У пластмасові контейнери. І в них великі білі крила.

Дзвонить телефон. Це Поліна. Вона питає, як я себе почуваю і чи у мене ще досі болить горло. Бо вранці я їй про це написала. Вона каже, що коли у неї боліло горло, вона з'їдала порцію морозива, і це їй допомагало.

«Ще болить. Але язик болить набагато більше», - кажу я. І розповідаю про вправу з висовуванням язика.

«Може, треба було все-таки поїсти морозива?» - співчутливо питає Поліна.

«Мама сказала, що вона категорично проти».

«Ясно. Що ж, твоя мама не такий хуліган, як я. Але маму треба слухати».

«Так я й слухаю».

«Це добре. А що ти тепер робиш?»

«Малюю хлопців-ангелів з вулиці Інститутської», - і детально описую Поліні все, що буде на картині.

«А чому вони збирають суниці?» - питає Поліна.

«Щоб їх роздавати. Вони всім, кого бачать, насипають із контейнерів суниць. А один уже набрав повний контейнер, то він збирає суниці в каску. Це такі цілющі суниці».

Поліна мовчить і голосно дихає в трубку. Потім питає, чи я покажу їй цю картину. Я обіцяю, що покажу. Бо ж я всі свої роботи показую Поліні й панові Карлові. Ну й звісно, батькам. Можливо, тепер я показуватиму їх Марії. А от Капітоліні не завжди показую. А чому - сама не знаю.

Поліна бажає мені швидше видужати. І каже, що зараз гратиме Баха - для хлопців-ангелів з вулиці Інститутської. І що вона весь день слухала його «Страсті». Про те, що вона плакала, Поліна не каже, але я і так це знаю. (...)

Квітень. У мене народився брат

(...) Батьки вирішили назвати мого брата Богданом - він народився вчора, якраз тоді, коли я сиділа у пана Карла у майстерні й малювала гранатове дерево - після того, як побачила гойдалку і тата з немовлям на руках. Капітоліна каже, що це збіг обставин. Пан Карло каже, що випадковостей не буває. Що всі люди пов’язані між собою. Як ланки ланцюга. Або як листки на дереві. Або як зернята у гранаті. Капітоліна з ним не згоджується. І вони довго сперечаються. Капітоліна так пристрасно жестикулює, що перевертає свій чай. На щастя, на стіл, а не собі на ноги. Пан Карло встає, щоб взяти ганчірку, Капітоліна бурчить, що з нею завжди так стається, коли вона «відстоює свою позицію», і питає мене, на чиєму я боці.

Я відповідаю, що художники не вірять у збіги обставин. Капітоліна каже, що всі проти неї, і щоб її втішити, пан Карло вмикає її улюблену музику з фільму «Хористи». Капітоліна тихенько підспівує, пан Карло ставить чайника, щоб заварити Капітоліні ще чаю. А я думаю про свого братика.

Він маленький, червоний, трошки зморщений і майже лисий, подекуди на голівці у нього стирчить смішний пушок. Не можу повірити, що я, коли народилась, була така сама - зморщена й негарна. І в нього такі крихітні ручки й ніжки, що мені навіть лячно до нього торкатися - раптом оця ручка відірветься або переламається?

Капітоліна тепер щодня питає у мене, коли ж їй можна буде побачити Богданчика? Мені здається, що вона у ньому розчарується - бо він такий... ну, в ньому немає нічого особливого.

Однак виявилося, що я недооцінила мою подругу. Капітоліні подобається в Богданчикові, якому сьогодні сповнилося два тижні, все. І вона зовсім не боїться до нього торкатися. Мама навіть дозволяє їй взяти його на руки. І Капітоліна не переймається тим, що він такий крихітний і тендітний. І не вважає, що може щось йому зламати. Вона ходить з ним по кімнаті й співає йому пісню з фільму «Хористи». І каже, що Богданчикові подобається.

А я навчилась співати колискові, ми з мамою співаємо їх по черзі. Мені здається, що колискові дітям потрібніші, ніж пісні з фільмів, але Капітоліна каже, що я глибоко помиляюся. Можливо. Але я знаю, що мій братик любить, коли я співаю «Ой ходить сон коло вікон» і засинає вже на другому рядку, а я майже нечутно співаю далі, багато разів - щоб йому снилися гарні й цікаві сни. Можливо, зараз йому снюся я - бо ж це до мене він усміхається своїм беззубим ротиком. (...)

Червень. Місяць суниць

Барви емоцій

Що означає «малювати щастя»? Як Марта це пояснює?

На крилах читання

(...)

Щодня після сніданку я малюю. Мені хочеться намалювати щастя - адже всі ми дуже щасливі, тільки я не знаю, як це зробити. Бо щастя навколо нас багато і воно різне - щастя в тому, як усміхається Богданчик. У запаху маминого молока. У суницях, що тануть на язиці. У тому, як пан Карло й Марія дивляться одне на одного. У есемесках, які я отримую від Поліпи, Капітоліни й Кекса. У партії в нарди, яку ми граємо з Максом. У тому, що я гойдаюся в гамаку і небо наді мною також гойдається. Одна хмарка нагадує корову - можливо, це та корова, яка колись житиме у Кекса. А ось ці дві хмарки схожі на пана Карла з Марією, які всюди разом. А ось ця хмарка схожа на дівчинку, яка тримає у руці пензель і малює те, що навколо - щоб пам’ятати все важливе, що з нею стається.

«Марто, - гукає до мене мама. - Пан Карло з Марією вже повернулися. Ходімо снідати!»

На веранді вже накритий стіл і смачно пахне суницями, омлетом зі шпинатом, який приготував тато.

Я вистрибую з гамака і поспішаю до столу.

Ми їмо омлет, і пан Карло каже, що вони з Марією восени збираються у паломництво - хочуть пройти дорогу святого Якова. Вона веде до мощей святого Якова (бо ж куди ще може вести така дорога?), що зберігаються у соборі святого Якова в іспанському місті Сантьяґо де Компостелла. Що вони будуть йти пішки з наплічниками більше місяця. І що вони вже купили собі квитки на літак. І що пан Карло збирається відкривати собі візу, бо в Марії віза є.

Іти пішки з наплічниками більше місяця. У мене перехоплює подих.

«Скільки ж це кілометрів треба пройти?» - питаю я.

«Десь вісімсот, - відповідає Марія. - А якщо ми підемо до океану, то дев’ятсот. Я давно чула про цю дорогу, і дехто з моїх друзів навіть пройшов її. Але я ніколи не думала, що й мені захочеться пройти. А знаєш, коли мені захотілось це зробити, Марто?»

Не маю ні найменшого уявлення. Я ось щойно дізналася, що є така дорога, якою можна місяць іти пішки. І мої батьки, здається, теж.

«Тоді, коли побачила оті босі ноги, що ти намалювала. Ноги, що йдуть в один бік. Одна з моїх знайомих, що пройшла цю дорогу, показувала мені фотографії зі своєї подорожі. І на одній з фотографій мене вразив пам’ятник паломникам - ноги, що йдуть в один бік. Босі ноги. І коли я побачила твій малюнок, я відчула, що мушу там бути. Мушу пройти і побачити цей пам’ятник. Від тієї миті це стало моєю мрією. А мрії потрібно здійснювати... Це тобі я завдячую своєю мрією, Марто. І я дуже часто згадую цей твій малюнок. Я навіть хотіла тебе якось попросити про копію, якщо можна. Або сфотографувати його».

Я вражена - я була тоді така зла на Марію, і хотіла взути ті босі ноги в мартенси чи шльопки. І Марія мене тоді дуже дратувала. Я й подумати не могла, що вона дивиться на мій малюнок, думає про дорогу святого Якова. І починає мріяти про неї. У світі все дуже дивно і незрозуміло. У мене по щоках котяться сльози - я не знаю, чому я плачу. Може, тому, що Марія зараз така вродлива, і пан Карло так закохано дивиться на неї. Може, тому, що тато обіймає маму за плечі, а вона цілує мого братика в пухку щічку. Чи тому, що Марія каже, як часто згадує мій малюнок з босими ногами, а я думала, що ці ноги ніколи нікому, крім мене, не будуть потрібні. (...)

Літературна прогулянка

У творі згадується дорога святого Якова, яку мріє пройти Марія після споглядання картини Марти. Цікаво, що Дзвінка Матіяш разом із чоловіком Євгеном здолала цей паломницький маршрут у 2013 році. Вони пройшли через усю Іспанію близько 900 км до міста Сантьяґо-де-Компостела, де зберігають мощі апостола Якова. Враження від цієї подорожі Дзвінка Матіяш виклала в книзі для дорослих «Дорога святого Якова».

Суцвіття культур

Марта малює гранатове дерево, її мама - гранат. Цікаво, що цей фрукт часто змальовували художники в натюрмортах.

В різних культурах і релігіях гранат має різну символіку. У християнстві вважається, що цей плід пов’язаний зі страстями Христовими, адже коли забрати кірку насіння «кровоточать» червоним соком, символом дорогоцінної крові Христа. На іконах гранат в руках Марії є символом родючості й символізує її як «Матір Церкви». Численне насіння цього плоду представляє Церкву, єдність віри і віруючих. Як, наприклад, на іконах Сандро Боттічеллі «Мадонна з гранатом» та «Мадонна Магніфікат», Фра Анджеліко «Богоматір з гранатом».

Сандро Боттічеллі «Мадонна з гранатом»

Сандро Боттічеллі «Мадонна Магніфікат»

Фра Анджеліко «Богоматір з гранатом»

У Корані гранат згадується як атрибут земних і райських плодів. Його також іноді називають «Райське яблуко». Він символізує добрі справи, створені Богом, тому його також іноді називають

В іудаїзмі насіння граната символізують святість, родючість і достаток. Гранат, на думку іудаїстів, має 613 насіння і відповідає 613 заповідям Тори. Гранати прикрашали колони храму царя Соломона і одяг єврейських царів і священиків.

На Єврейський Новий рік їдять цей фрукт по одній насінині за раз, щоб виконати якомога більше бажань.

У культурі бедуїнів гранат символізує родючість і на весіллі наречений розкриває цей плід, що свідчить про бажання подружжя мати багато дітей.

Родючість, багатство, процвітання, доброчесне потомство і благословення символізує гранат і в Китаї, тому його часто зображують в керамічному мистецтві.

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. Про що розповідає Дзвінка Матіяш у повісті «Марта з вулиці Святого Миколая»?
• 2. Які проблеми хвилюють головну героїню?
• 3. Чому в неї були періоди, коли вона не могла малювати? З якими переживаннями це пов’язано?
• 4. Як ви уявляєте картини які малювала Марта?
• 5. Які образи-символи вам запам’яталися найбільше?

Аналіз та інтерпретація

• 6. Проаналізуйте сюжет і проблематику твору, практикуючи читання з позначками.
• 7. Охарактеризуйте композицію повісті. Як впливає на читання і сприйняття структурування тексту на розділи з назвами місяців? Як це пов’язано з тим, що оповідь веде головна героїня?
• 8. Складіть психологічний портрет Марти і відтворіть її емоції. Як змінюється її ставлення до різних людей?
• 9. Створіть ментальну карту, на якій відтворіть взаємостосунки Марти з іншими персонажами. Опишіть їх, використовуючи цитати з твору.

Творче самовираження

• 10. Напишіть коротке есе «Ким я хочу стати».

Цифрові навички

• 11. Створіть та заповніть сторінку Марти, головної героїні прочитаної повісті Дзвінки Матіяш, для соцмереж. Використовуйте шаблони будь-якої безпечної соцмережі чи іншого цифрового ресурсу.

Дослідження і проєкти

• 12. Попрацюйте і групах і створіть «Дерево проблем», порушених у повісті.

Життєві ситуації

• 13. Чи доводилося вам бути в ситуаціях, в яких опиняється Марта? Які емоції переповнюють вас, коли ви спілкуєтеся з дорослими друзями? Чи маєте таких друзів? Чи є серед них ті, які потребують вашої підтримки і допомоги?
• 14. Які поради ви б дали Марті, коли вона засмучена через мамину вагітність або через те, що пан Карло проводить час з Марією? Чи доводилося вам відчувати подібне відчуття ревності? Чи змогли подолати його і яким чином?
• 15. Марта болісно переживає смерть хлопців під час революції Гідності. Вона малює їх з наплічниками. Як ви уявляєте українських воїнів-героїв? Як би ви намалювали їх? Чи є у вашій родині традиція вшановувати їх пам’ять, як в сім’ї Марти? Як ви думаєте, чому це важливо?