Зарубіжна література. 6 клас. Міляновська

Астрід Ліндгрен

(1907-2002)

Астрід Ліндгрен називають найвідомішою і найулюбленішою дитячою письменницею.

Народилася вона у Швеції в простій селянській сім’ї. Дитинство Астрід було радісним і пустотливим. Дівчинка росла з братом і двома сестрами. Разом вони носили дорослим у поле їжу, пололи грядки, годували курей, допомагали збирати врожай, а ще — лазили по деревах, дахах, придумували ігри, фантазували і бешкетували.

Уперше Астрід побачила книжку і почула, як її читають, у п’ятирічному віці. Вона була вражена тим, що через книжку можна потрапити в зовсім не знайомий світ.

Коли дівчинка пішла до школи і навчилася читати, найулюбленішими її авторами стали Ганс Крістіан Андерсен, Роберт Стівенсон і Марк Твен.

Астрід багато читала й була здібною ученицею. Вчитель часто зачитував її твори перед класом. Якось одну з робіт тринадцятирічної дівчинки надрукували в газеті. Однокласники почали дражнити її, називаючи письменницею, і дівчинка заприсяглася, що обере собі будь-яку професію, тільки не цю.

Минули роки, Астрід стала матір’ю двох дітей. Якось її 7-річна донечка захворіла. І мама, сидячи біля ліжка дівчинки й намагаючись розважити дитину, уже переповіла всі відомі їй казки та історії. Несподівано дівчинка попросила: «Розкажи мені про Пеппі Довгупанчоху». І Астрід стала вигадувати дивні історії про дівчинку з дивним ім’ям. Так Астрід Ліндгрен стала письменницею.

Вона написала багато творів для малечі. Серед них «Малюк і Карлсон, що живе на даху», «Пеппі Довгапанчоха», «Расмус-волоцюга», «Міо, мій Міо» та інші. Вона завжди підкреслювала, що пише лише про дітей і для дітей, тому що дорослі надто нудні і зазвичай заклопотані своїми справами.

Астрід Ліндгрен — лауреат багатьох премій, нагороджена почесними медалями. Вона єдина серед дитячих авторів отримала дві золоті медалі імені Г. К. Андерсена.

Твори письменниці перекладено на понад 80 мов, їх видають в усьому світі. Уявіть тільки, що всіма надрукованими книжками шведської письменниці можна оперезати земну кулю майже чотири рази!

Найціннішою здатністю людини Астрід Ліндгрен вважала фантазію. Адже все, погодьтеся, спочатку з’являється в нашій уяві, а будять уяву не кіно чи телебачення, а література.

МІО, МІЙ МІО

(скорочено)

Він у дорозі день і ніч

Може, хтось пам’ятає, що передавали по радіо торік п’ятнадцятого жовтня? Може, хтось пам’ятає, що йшлося про зниклого хлопчика? Ось що тоді передавали:

«Стокгольмська поліція розшукує дев’ятирічного Бу Вільгельма Ульсона, що вчора о шостій годині вечора зник зі свого дому на Упландській вулиці, тринадцять. У Бу Вільгельма Ульсона білявий чуб, блакитні очі, а того вечора на ньому були короткі брунатні штани, сіра вовняна сорочка і червона шапочка. Звістки про зниклого просимо надсилати черговим поліційних дільниць».

Отак передавали в радіо. Але про Бу Вільгельма не надійшло жодної звістки. Хлопчик зник, і ніхто не знав, куди він дівся. Ніхто не знав про нього більше за мене. Бо це я — Бу Вільгельм Ульсон.

Мені кортіло б прийти й розповісти про все, принаймні Бенкові. Я любив гратися з Бенком. Власне, його звуть Бенгт, але кажуть Бенко. І мене ніхто не зве Бу Вільгельм Ульсон, а просто Буссе.

Звали просто Буссе, та й годі. А тепер, коли я зник, уже ніяк не звуть. Лише тітка Едля й дядько Сікстен казали на мене Бу Вільгельм. Хоч ні, дядько Сікстен не казав: він не розмовляв зі мною.

Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. Мене взяла тітка Едля. Власне, вона вибирала дівчинку, але не було такої, як їй хотілося, тому взяла мене. Хоч ні тітка Едля, ні дядько Сікстен не любили хлопчиків. Їм здавалося, що через мене в помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку і надто голосно сміюся. Тітка Едля казала:

— Проклятий той день, коли ти з’явився в нашому домі!

А дядько Сікстен мовчав. Хоч ні. Інколи він казав:

— Ану гайда з-перед моїх очей, щоб я тебе не бачив!

Я здебільшого сидів у Бенка. Його тато завжди розмовляв із ним, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс тощо. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до мене не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля казала, що в них не дитячий майданчик.

Вечорами, коли я вже лежав у ліжку, я розмірковував, хто мій справжній тато і чому я не мешкав у нього і в своєї матері, а в притулку і в тітки Едлі та дядька Сікстена. Тітка Едля якось була сказала мені, що моя мати померла, коли я народився. А хто мій батько, нікому не відомо. Та можна собі уявити, який то поганець. За ці слова я її зненавидів. Я твердо знав, що мій тато не поганець.

Хто був ласкавий до мене, то це тітка Лундін, що продавала садовину в ятці. Вона пригощала мене цукерками і яблуками. Тепер, після всього, я часто розмірковую, хто ж була та тітка Лундін. Адже того жовтневого дня торік усе почалося з неї.

Того дня тітка Едля кілька разів сказала мені, яке це лихо, що я опинився в її домі. Надвечір вона послала мене до пекаря купити її улюблених сухариків. Я надяг шапочку і вийшов на вулицю. Коли я поминав ятку з садовиною, тітка Лундін стояла на порозі. Вона взяла мене за підборіддя й почала якось дивно й пильно приглядатися до мене. Тоді мовила:

— Хочеш яблука? — Вона дала мені гарне червоне яблуко. А тоді попросила: — Може, вкинеш мені в скриньку поштову картку? — Тітка Лундін написала на картці кілька рядків і дала її мені. — Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне, — мовила вона.

Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано: «Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко».

Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко? Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що в мене в руці було осяйне золоте яблуко!

Я відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. В парку стояв присмерк і сіявся дрібний дощ. Але в будинках навколо світилось. Мабуть, скрізь, де світилось, діти сиділи зі своїми батьками. Тільки я сидів надворі в темряві сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.

Я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Я підняв пляшку і раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться.

У книжці «Тисяча й одна ніч», яку я колись брав у бібліотеці, писалося про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому. Навряд чи в стокгольмських пляшках могли бути якісь духи. Та в цій принаймні був. І з усього видно було, що він хотів вийти звідти. Він показував на дерев’яну затичку й благально дивився на мене. Я врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку.

Дух озвався до мене просто-таки громовим голосом.

— Ти врятував мене з в’язниці. Скажи, як тобі віддячитись.

Але я не хотів ніякої віддяки. Дух розповів мені, що до Стокгольма він прибув учора ввечері й заліз у пляшку поспати. Та поки він спав, хтось затулив вихід. І якби я не врятував його, то, може, він сидів би в пляшці з тисячу років, доки затичка не струхлявіла б.

— Духу, а звідки ти прибув?

— Я прибув із Країни Далекої.

Я звів до нього руки й вигукнув:

— О, візьми мене до Країни Далекої! Там хтось чекає на мене.

І коли я простяг золоте яблуко, дух вражено скрикнув:

— У твоїй руці знак! Ти той, кого так довго шукає наш король!

Дух нахилився, взяв мене в обійми, навколо нас засвистіло й загуло, і ми полинули в простори. Навколо нас яскріли зорі, місяці й сонця, аж я мусив заплющувати очі.

— Він у дорозі день і ніч, — прошепотів я.

Дух простяг руку й показав удалину на щось зелене. Воно ніби плавало на чистій воді.

— Це Країна Далека, — мовив він.

Виявилося, що то острів. На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього.

Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав.

Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.

Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев’ять років.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо. Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс.

— Міо, мій Міо, як ти вигнався, — каже він, коли ми міряємо мій зріст. Голос у нього ласкавий. Виявляється, я зовсім не Буссе.

У трояндовому саду

...Першого ж таки дня мій тато-король узяв мене до свого садка. Це було надвечір, вітер шелестів гіллям дерев. Він вів мене за руку. Тітка Едля й дядько Сікстен ніколи не вели мене за руку. І взагалі ніхто ніколи ще не водив мене за руку. Мені дуже подобалося так іти, хоч я й був уже завеликий, щоб триматися за татову руку.

Високий мур оточував садок. Мій тато-король відімкнув невеличку хвіртку, і ми зайшли до середини.

Колись давно я поїхав був із Бенком до їхнього літнього будиночка у Ваксгольмі. Ми тоді сиділи на прискалку й вудили рибу, саме як заходило сонце. Я тоді подумав, що більшої краси немає на світі. Але я ще не бачив трояндового садка свого тата-короля. Не бачив його квіток, усіх тих прекрасних троянд. Я стояв непорушно, не відпускаючи його руки. Тато погладив мене по щоці і спитав:

— Міо, мій Міо, тобі подобається цей садок?

Я не мав сили відповісти, бо мене опанував ніби якийсь смуток, хоч я зовсім не був сумний.

Потім він завів мову з садівником, що поряд чекав на нього. А я почав бігати сам по садку й роздивлятися на все. У мене аж у голові запаморочилось від тієї краси. От якби тут був Бенко! Мені потрібен був товариш, не старший за мене, щоб ділити з ним усе це. Тут, серед татових троянд, я раптом затужив за Бенком. Раптом я підвів очі. Переді мною на стежці стояв... я спершу навіть подумав, що то Бенко. Але то був хлопчик з таким каштановим чубом і карими очима, як у Бенка.

— Хто ти? — спитав я.

— Я Юм-Юм, — відповів хлопчик.

— Хочеш знати моє ім’я? — спитав я.

— Я вже знаю, що ти Міо. Наш король розіслав вістунів по всьому королівстві, і вони оголосили, що Міо прибув додому.

Подумати лишень! Мій тато-король так зрадів, коли знайшов мене, що розголосив про це на ціле королівство. Наче дитина.

— У тебе є тато, Юм-Юме? — спитав я.

Я дуже хотів, щоб у нього він був, бо сам довго не мав тата.

— Певне, що є, — відповів Юм-Юм. — Мій тато — садівник нашого короля. Хочеш побачити, де я мешкаю?

— Хочу, — відповів я.

Він побіг попереду звивистою стежкою в найдальший куток садка. Там стояла біла хатина під солом’яною стріхою, така самісінька, як в казках. По стінах і по дахові вилося стільки троянд, що самої хатини майже не було видно. Вікна стояли відчинені, і в них вільно залітали білі пташки. Навколо хатини росли плакучі верби. З кухні почувся голос:

— Юм-Юме, ти часом не забув про вечерю?

Це гукала його мати. Вона вийшла на поріг і засміялася.

І я побачив, що вона була дуже схожа на тітку Лундін, хіба що трохи вродливіша. Але мала такі самі ямки на щоках і так само взяла мене за підборіддя, як тітка Лундін, коли сказала: «Прощавай, Бу Вільгельме Ульсене». Тільки мати Юм-Юма мовила інакше:

— Добрий вечір, Міо! Може, повечеряєш із Юм-Юмом?

— Дякую, повечеряю, якщо не завдам вам великого клопоту.

Мати винесла нам цілу миску млинців, варення з полуниць і молока. Ми з Юм-Юмом так наїлися, що мало не полопали. Далі ми вже тільки дивились один на одного і сміялися.

Я побачив, що до нас іде мій тато-король із садівником, татом Юм-Юма. Помітивши мене, він зупинився і сказав:

— Міо, мій Міо, ти тут сидиш і смієшся?

— Так, вибачте, — відповів я, бо подумав, що, може, король, як тітка Едля й дядько Сікстен, не любить гучного сміху.

— Смійся на здоров’я, — сказав мій тато-король.

І тоді вперше я збагнув, що мені можна не боятися свого тата-короля: хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер. А збагнувши це, так зрадів, як не радів ще ніколи.

Я задер голову й так засміявся, що аж пташки полякались. Юм-Юм теж засміявся.

Почало смеркати. Білі пташки поховалися у своїх гніздах. В садку запанувала цілковита тиша. Лише на вершечку найвищої срібнолистої тополі сидів самотою великий чорний птах і співав. Співав краще за всіх білих пташок разом, і мені здалося, що він співав саме для мене. А проте той спів будив у моєму серці тугу.

Я показав пальцем на вершок тополі і спитав:

— Юм-Юме, а що то за птах?

— Не знаю, — відповів він. — Я зву його Жалібником.

Міраміс

Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою. Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли я йшов до школи, і я завжди обирав шлях повз ті крамнички, щоб трохи поговорити з Калле-Джигуном. Він був старий і ласкавий. Я приберігав для нього грудочки цукру й окрайці хліба.

Бенко робив те саме, бо й він любив Калле-Джигуна. Він казав, що Калле-Джигун — його кінь, а я казав, що він мій, інколи ми навіть сварилися через це. Хоч, щиро казати, він був зовсім не наш кінь, а броварський. Ми тільки вдавали, що він наш.

Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Хай Бенкові буде втіха хоч від Калле-Джигуна. А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.

Ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали — так, як Бенко зі своїм татом, — я розповів про Калле-Джигуна.

— Міо, мій Міо, — сказав тато-король, — то ти любиш коней?

— Авжеж, — відповів я байдужим тоном, а то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.

Другого ранку, тільки-но я зайшов у садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Його золота грива маяла на вітрі, а золоті копита блищали в сонячному промінні.

— Міо, оце твій кінь Міраміс, — сказав мій тато-король.

О, мій Міраміс! Та він і був найкращий кінь на світі, не те що сердешний Калле-Джигун, старий і завжди стомлений. Принаймні я не бачив, щоб вони були чимось подібні. Не бачив, поки Міраміс не підвів голови й не глянув на мене. Тоді я роздивився, що в нього такі самі очі, як у Калле-Джигуна. Віддані, безмежно віддані очі.

Я ніколи не їздив верхи. Та мій тато-король підняв мене й посадовив на Міраміса.

— Не знаю, чи я зважусь поїхати на ньому, — сказав я.

— Міо, мій Міо, хіба в тебе не мужнє серце?

Тоді я взяв Міраміса за вуздечку й помчав садком. Я мчав усе швидше й швидше, і Міраміс перестрибував через найвищі трояндові кущі. Перестрибував легенько, спритно. З’явився Юм-Юм. Побачивши мене верхи на коні, він заплескав у долоні й загукав:

— Міо їде на Мірамісі! Міо їде на Мірамісі!

Я притримав коня і запитав, чи не хоче й він покататися. Ще б пак, звичайно, хоче! Він швидко всівся позад мене, і ми помчали зеленими луками, що розлягалися за трояндовим садком.

Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека — найбільше з усіх королівств. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він — тільки невеличка частка всього королівства.

— Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королю, — сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками.

Ми побачили пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам’ятав, де саме.

Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. Він навчив мене грати ту дивну мелодію.

— Я й вам можу змайструвати сопілки, — сказав Нонно.

Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку і зробив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’явилася на світі раніше за інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому. Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки, й поїхали далі.

Юм-Юм притулився головою до моєї спини і сказав:

— Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я тебе кличу.

— Атож. А як ти почуєш мою, то також знай, що я кличу тебе.

Він міцно тримався за мене, і я подумав, що він і є мій найкращий друг. Подумати тільки: я мав тата-короля, і Юм-Юма, і Міраміса, і їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! То ж хіба дивно, що мене переповнювало щастя?

— А як можна попасти в Землю Заморську і в Землю Загірну? — спитав я.

— Через міст Вранішньої Зорі. Ми скоро його побачимо, — відповів Юм-Юм. І ми справді побачили його. Він був великий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.

— Це найдовший міст на світі, — сказав Юм-Юм. — Він з’єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч король наказує підводити його, щоб на острові могли спокійно спати.

— Чому? — здивувався я. — Хто може прийти сюди вночі?

— Лицар Като, — відповів Юм-Юм.

І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. Так уперше я почув ім’я лицаря Като. Я проказав його вголос:

— Лицар Като.

І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик.

Чи зірки слухають, коли ми граємо для них?

Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він засміявся. Видно було, що він радий. Ми витягли свої сопілки й почали грати втрьох. Виходила така гарна мелодія, що я навіть не міг збагнути, як ми навчилися так чудово грати. Ми довго грали для трави, вітру й дерев. І Нонно сказав:

— Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш.

У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.

Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс. Ми здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом’яною стріхою. І вона тонула у бузку.

Вікно стояло відчинене, і ми заграли. У вікні з’явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:

— Як ви гарно граєте!

Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні, — а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.

— Ох, який добрий, — сказав я Нонно. — Що це за такий хліб?

— Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.

Нонно треба було вертатися з отарою на пагорки. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо я ще ніколи не ночував надворі.

— Ти теж можеш, — відповів Нонно. — Ходи зі мною.

— Ні, — сказав я, — мій тато-король турбуватиметься.

— Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, — сказала бабуся Нонно.

— Повідомте й мого тата, — попросив Юм-Юм.

— Гаразд, я повідомлю, — відповіла бабуся. Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:

— Коли впаде роса, вам буде холодно.

Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:

— Я маю ще два плащі.

Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.

— Це плащі моїх братів, — сказав Нонно й посмутнів.

— А де ж твої брати? — спитав я.

— Їх забрав лицар Като, — пошепки відповів Нонно.

На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів.

Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмові — блакитного, і ми подалися назад дорогою, якою прийшли сюди.

Колодязь, що ввечері шепоче

Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов з татом-королем до трояндового садка, то запитав, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й ласкаво глянув мені у вічі.

— Міо, мій Міо, у моєму королівстві ти можеш їздити, куди хочеш. Але є ще країна, що зветься Земля Чужинецька. Там живе Лицар Като, — відповів мій тато-король, і по його обличчю ніби майнула темна тінь. — Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив його ім’я, Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток зів’яло.

— Міо, мій Міо, — сказав тато-король, — ти для мене найдорожчий, і мені стає важко на серці, коли я думаю про лицаря Като.

І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав. Я відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

— Поки що можна не думати про лицаря Като. Поки ти ще граєш на сопілці і споруджуєш курені в трояндовому садку.

Мій тато-король мав багато обов’язків, адже його королівство було велике, а однаково завжди знаходив час на мене. Ніколи не казав: «Дай мені спокій, я тепер не маю часу!» Йому добре було зі мною. Щоранку він брав мене з собою до садка й балакав про все зі мною і з Юм-Юмом. Мені дуже подобалося, що він балакав з Юм-Юмом. Так самісінько, як Бенків тато балакав зі мною.

Але добре, що ми з Юм-Юмом вирушали верхи в мандри, бо якби сиділи вдома, то мій тато-король не встигав би порядкувати у своєму королівстві. Отож добре, що в мене були Юм-Юм і Міраміс.

О, мій Міраміс, куди тільки я не їздив на його спині! Я ніколи не забуду, як він віз мене вперше через міст Вранішньої Зорі. Це було на світанку, коли вартові опустили міст після ночі. Саме сходило сонце. Ми ступили на міст, а далі ніби помчали по золотих сонячних променях. Міст здіймався так високо над водою, що аж у голові наморочилось, коли ми дивилися вниз.

Враз я помітив, що зараз станеться щось страшне. Міраміс мчав просто в провалля. Міст кінчався. Кінчався високо в повітрі, бо вартові не опустили його до кінця. Замість мосту перед нами була моторошна прірва. Ніколи ще мені не було так страшно. Я хотів сказати про це Юм-Юмові, але не зміг. Я шарпнув за вуздечку, спробував зупинити Міраміса, та він не послухав мене. Він шалено заіржав і помчав далі на свою загибель. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля! Я заплющив очі. Копита Міраміса гриміли.

Раптом вони перестали гриміти. Я розплющив очі й побачив, що Міраміс біг у повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно мчати в повітрі.

— Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!

— А ти хіба не знав? Як ти ще мало знаєш, Міо!

Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось Міраміс поволі почав знижуватись. Ми були на Землі Заморській.

— А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса, — сказав Юм-Юм. — Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Грі і його братів та сестер. Вони мешкають недалечко звідси.

Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. На подвір’ї перед хатиною був круглий колодязь. На цямрині сиділо п’ятеро дітей. Найбільший із них усміхнувся, коли ми підійшли.

— Я бачив, як ви їхали, — сказав він. — У вас гарний кінь.

— Його звати Міраміс. Це Юм-Юм, а моє ім’я — Міо.

— Я знаю, — відповів хлопчик. — Мене звати Грі, а це мої брати й сестри. — Всі усміхалися нам, показуючи, що раді нашій появі.

Не те що на Упландській вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: «Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!» І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлопцями, бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.

Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм-Юм, Нонно, Грі, його брати й сестри.

Ми з Юм-Юмом також посідали на цямрину поряд із Грі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.

— Як ви берете з нього воду? — спитав я.

— Це колодязь не на воду. Він зветься Колодязь, що шепоче.

— Що шепоче? — спитав я.

— Почекай до вечора і сам усе зрозумієш, — сказав Грі. Ми пробули з Грі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Грі, і він відразу посмутнів.

— Це ложечка нашої сестрички. Її забрав лицар Като.

Коли він вимовив те ім’я, повітря навколо нас стало крижане. Високий соняшник миттю зів’яв, а метелики, що літали навкруги, попадали. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

Я хотів віддати срібну ложечку Грі, але він сказав:

— Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться.

Ложечку я сховав до кишені і нетерпляче чекав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний колодязь.

Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Грі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:

— Пора! — Ми посідали на цямрину колодязя.

Із колодязя раптом долинув шепіт і мурмотіння. Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі.

— Що це за такий дивний колодязь? — спитав я Грі.

— Це Колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам’ятає їх геть усі.

Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із Колодязя долинав усе тихіше й тихіше. У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля.

Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. На небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Ми під’їхали до мосту Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.

— Вночі він називається по-іншому — Міст Місячного Сяйва, — сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.

Ми їхали Мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Я думав про Колодязь, що шепотів, і про ті казки, які почув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так: «Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...» Наче про мене казка! Адже я королевич!

Він їхав Пущею...

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня й поїхав у мандри місячної ночі. Він їхав Пущею...» Так казав колодязь. І ця казка не сходила мені з думки. Мені здавалося, що Колодязь хотів висловити щось особливе. Що це я королевич, який одного разу їхав Пущею, і що я мушу знов поїхати нею. Що Колодязь хотів нагадати, що я повинен зробити.

Я запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща.

— Пуща росте в Землі Загірній, — сказав він, і голос у нього враз дуже посмутнів. — А чого ти питаєш про неї, Міо, мій Міо?

— Я хочу поїхати туди, коли зійде місяць, — відповів я.

Мій тато-король глянув на мене якось дивно.

— Он як! Уже! — мовив він іще сумнішим голосом. Він схилив голову на руки, і я побачив, що він думає про щось сумне. Я підійшов до нього, обняв його за шию.

— Ви хочете, щоб я залишився вдома з вами?

Він довго дивився на мене сумними очима.

— Ні, Міо, ти не залишишся. Місяць уже зійшов, і Пуща чекає на тебе, — він міцно пригорнув мене до себе й довго не відпускав.

— Я ж скоро повернуся, — сказав я.

— Повертайся, — відповів мій тато-король майже пошепки.

Я зустрів Юм-Юма перед хатиною в трояндовому садку й розповів йому, що хочу поїхати в Пущу.

— Он як! Нарешті! — мовив Юм-Юм.

Я не розумів, чому мій тато-король і Юм-Юм так дивно відповідали мені, коли я сказав, що хочу поїхати в Пущу.

— Ти поїдеш зі мною? — спитав я.

Юм-Юм глибоко зітхнув.

— Так, поїду. Звичайно, поїду!

Ми привели Міраміса, що пасся в трояндовому садку, і я сказав йому, що він має везти нас у Пущу. Міраміс затанцював, ніби почув хтозна-яку приємну новину. І тільки-но ми з Юм-Юмом сіли йому на спину, рвонув із місця, мов блискавка. Коли ми виїхали з трояндового садка, я почув голос свого тата-короля.

— Міо, мій Міо! — гукав він.

Але я не міг вернутися назад. Не міг.

Земля Загірна була страшенно далеко. Без такого коня, як Міраміс, ми б туди ніколи не доїхали. Не перебралися б через високі гори, що здіймалися майже до самого неба. Та Міраміс ширяв над вершинами, мов птах.

Ми оглянули землю, що розлягалася біля підніжжя гір. Там росла Пуща, і її осявав місяць. Ніде ніщо не викликає страху. Лише одного треба було боятися. Одного-однісінького. Зі спини Міраміса я бачив далеко за Пущею огорнуту густою темрявою країну. То була незвичайна темрява. На неї не можна було глянути, не здригнувшись.

— Там починається Країна Чужинецька, — мовив Юм-Юм.

— Країна лицаря Като, — сказав я.

Тієї миті Міраміс затремтів, а від гори відірвався величезний камінь і, страхітливо загуркотівши, покотився вниз.

Так, лише одного треба було боятися — лицаря Като. Його я боявся. Дуже боявся! Але не хотів більше думати про це.

— Пуща — ось куди ми зараз поїдемо, — сказав я Юм-Юмові.

Міраміс заіржав, і між горами покотилася гучна луна. Потім він знявся в повітря й поволі полинув у напрямку осяяного місячним світлом лісу біля підніжжя гір. Ми спускалися все нижче й нижче, аж поки Міраміс торкнувся копитами верхівок дерев...

Зненацька ми почули далекий тупіт копит. Здавалося, що серед ночі біжить сотня коней, і коли Міраміс заіржав, йому відповіло багатоголосе іржання. Тупіт копит лунав дедалі ближче, і не встигли ми й охнути, як на нас налетіла сотня білих коней з розмаяними гривами, таких самих, як Міраміс.

Юм-Юм і я зіскочили на землю й стали під деревом, спостерігаючи, як цілий табун білих коней на чолі з Мірамісом шалено вибрикував по галявині в місячному сяйві.

— Це вони так радіють, — сказав Юм-Юм, — що Міраміс вернувся додому. Ти хіба не знав, що Міраміс жив у Пущі?

— Ні, не знав, — відповів я. — А як же він опинився в мене?

— Наш король послав у Пущу гінця з наказом, щоб один із його білих коней прийшов на Острів Зелених Лук і став твоїм конем.

Я дивився на Міраміса, що весело вибрикував у місячному сяйві, і в моє серце закрався неспокій.

— Юм-Юме, може, Міраміс невдоволений, що йому довелося стати моїм конем? Може, він хотів би вернутися в Пущу?

Не встиг я вимовити ці слова, як Міраміс підбіг до мене, поклав голову мені на плече і тихенько заіржав.

Я зрадів, погладив Міраміса й дав йому грудочку цукру. Він торкнувся м’якеньким носом моєї руки і взяв цукор. Ми поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалася за нами. Я відчував, що в повітрі висить таємниця. Про неї знав цілий ліс, кожне дерево, про неї знали білі коні і птахи, що прокинулися від тупоту копит, знали геть усі, крім мене. Я пустив свого коня вчвал, і весь табун побіг чвалом. Мій червоний плащ зачепився за гілляку. Я помчав далі, і в моєму плащі зробилася чимала дірка.

Раптом серед лісу ми побачили хатинку. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось ткав на ткацькому верстаті.

Ми злізли з коня й пішли стежкою між яблунями до хатини. Ми постукали в двері, і верстат затих.

— Заходьте, хлоп’ята, — озвався голос. — Я так довго чекала на вас.

Ми зайшли до кімнати й побачили ткалю за верстатом. Вона ласкаво кивнула нам головою.

— Чого ви тчете серед ночі? — спитав я.

— Я тчу чарівне полотно, — відповіла вона. — Казкову тканину й чарівне полотно треба ткати вночі.

— А з чого ви його тчете, що воно таке гарне? — спитав я.

Вона не відповіла, а почала знов ткати. Я почув знадвору спів, який відразу впізнав: Жалібник співав над лісом. Він сидів на вершечку дерева й так співав, що серце стискалося з туги.

— Чого той Жалібник співає? — спитав я. Ткаля заплакала. Її сльози, скапуючи на полотно, оберталися в чисті перлини, і полотно ставало ще краще. — Чого той Жалібник співає? — перепитав я.

— Він співає про мою любу доню, яку вкрали в мене.

— Хто вкрав? — спитав я, але і сам здогадався, хто той грабіжник. Тому додав: — Ні, не називайте його імені. Не називайте.

— Не назву, бо тоді, — відповіла ткаля, — місяць погасне, а білі коні заплачуть кривавими слізьми із жалю за своїм лошатком, яке теж украдено. Послухай, про що співає Жалібник над лісом!

Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Грі, і про багатьох, багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку.

Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати, тільки-но чули ім’я грабіжника.

Лицар Като! Як я боявся його! Та поки я стояв там, у кімнаті, і слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне. Я раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чужинецької. Саме туди я й хотів потрапити і стати на герць із лицарем Като, хоча я так його боявся, що мало не плакав.

Ткаля узялася до праці. Вона більше не звертала на нас уваги.

— Юм-Юме, — сказав я якимось зміненим голосом. — Юм-Юме, я зараз поїду в Країну Чужинецьку.

— Я знаю, — відповів він.

Я вражено глянув на нього.

— Як ти можеш знати це? Адже я сам щойно збагнув, що маю поїхати туди.

— Як ти ще мало знаєш, Міо! — мовив Юм-Юм.

— А ти? Хіба ти знаєш усе? — спитав я.

— Так, знаю. Я давно знав, що ти поїдеш у Країну Чужинецьку. І всі про це знають. Жалібник знає. Ткаля знає. Табун білих коней знає. Ціла Пуща знає, про це шепочуть і дерева, і трава, і яблуні за вікном, геть усі про це знають. І кожен пастух на Острові Зелених Лук знає, вони ввечері грають про це на своїх сопілках. Знає Нонно, і його бабуся, і Грі. І Колодязь. Знають геть усі.

— А мій тато-король?.. — пошепки спитав я.

— Твій тато-король завжди знав про це, — відповів Юм-Юм.

— І він хоче, щоб я поїхав? — голос у мене затремтів.

— Так, хоче, — відповів Юм-Юм. — Він журиться за тобою, а проте хоче, щоб ти поїхав.

— Але ж я боюся! — Я заплакав, бо аж тепер по-справжньому відчув, як мені страшно. — Чого мій тато хоче, щоб поїхав саме я?

— Туди може поїхати тільки хлопець королівської крові, — відповів Юм-Юм. — Тільки хлопець королівської крові.

— Прощавай, Юм-Юме, — сказав я, відчуваючи, що зараз знов заплачу. — Прощавай, любий Юм-Юме.

Він ласкаво глянув на мене, і очі його стали геть наче в Бенка. Тоді ледь усміхнувся і сказав:

— Я їду з тобою.

— Ні, Юм-Юме. Не треба тобі їхати туди, куди тепер їду я.

— Я поїду з тобою, — сказав Юм-Юм. — «Хлопець королівської крові на білому коні разом зі своїм єдиним другом» — так сказано. І не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.

— Тисячі й тисячі років тому, — підтвердила ткаля. — Я пам’ятаю, як про це шепотів вітер надвечір, коли я садила ці яблуні, а це було дуже давно. Ходи-но, Міо, я полатаю твого плаща.

Ткаля відрізала шматок полотна й залатала дірку на плащі, яку я продер, коли їхав лісом. Потім підшила його блискучою тканиною, що легенько й м’яко огорнула мені плечі.

— Я віддаю свою найкращу тканину тому, хто врятує мою любу доню, — сказала ткаля. — А ще я дам тобі хлібину, що втишує голод. Їж цей хліб ощадливо! Бо ти їхатимеш голодними стежками.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

• 1. Розкажіть про життя Бу Вільгельма Ульсона в Стокгольмі.
• 2. Як ставилися до нього прийомні батьки? А однолітки?
• 3. У чому виявлялася жорстокість однолітків у ставленні до хлопця?
• 4. Хто був другом Буссе? Чим хлопцеві подобалися взаємини між Бенком і його батьком?
• 5. Чому Буссе гостро відчував самотність у великому місті?
• 6. Якою була найзаповітніша мрія Буссе?
• 7. Розкажіть, у який дивний спосіб хлопчик опинився в Країні Далекій.
• 8. Яким стало життя головного героя в казковому краї?
• 9. Які радощі Країна Далека подарувала Міо?
• 10. Хто став найкращим другом королевича?
• 11. Як життя в казковій країні протиставляється життю в Стокгольмі?
• 12. Про які жахливі події дізнався Міо від мешканців Країни Далекої?
• 13. Яке передчуття переслідувало хлопця, поки він насолоджувався дитинством в королівстві батька?
• 14. 3 якою метою Міо зі своїм другом Юм-Юмом вирушив у Країну Чужинецьку?

Зачаровані птахи

Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позад нас, і місячне світло погасло, земля стала кам’яниста, навкруги здіймалися скелясті кручі. Вони підступали дедалі ближче, і ми опинилися на вузенькій темній стежці між двома високими чорними горами.

Стежка йшла закрутами, і Міраміс увесь тремтів. Стежка ще повужчала. Темні гори обабіч неї повищали. Темрява стала ще густіша. Нарешті ми досягли вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу.

— Це вхід до Країни Чужинецької, — прошепотів Юм-Юм.

Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посмілішав. Адже це моя доля. Я погнав Міраміса в пітьму. Ми їхали крізь ніч і не знали, куди нас веде дорога.

Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому.

Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Ми їхали, наче в кошмарному сні. Але то був не сон, від якого можна прокинутися.

Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.

На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, моторошне око, що дивилося на нас із ночі.

Замок лицаря Като! Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене. Але ж як я міг перемогти лихого лицаря?

— Тобі потрібен меч, — сказав Юм-Юм. Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.

— Ох... ох... я помираю з голоду, ох... ох!..

Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там стогнав. То могла бути пастка. Але я подумав: хай буде, що буде.

— Треба глянути, хто то, — сказав я Юм-Юмові.

— Я піду з тобою, — мовив Юм-Юм.

— А ти, Мірамісе, постій тут, — я погладив коня по лобі.

Він боязко заіржав.

Ми рушили туди, звідки долинав стогін, і врешті натрапили на стару хатину. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав.

Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.

— Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди!

— Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба.

Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля, і простяг старому. Він взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.

— Це справді хліб, хліб, що втишує голод, — прошепотів він.

Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв. Сльози котилися в нього по щоках. Доївши хліб, він визбирав усі крихти до найменшої і аж тоді підвів на нас очі й запитав:

— Звідки ви прийшли? Де є такий хліб? Заклинаю вас своїми голодними днями, скажіть, звідки ви прийшли?

— Ми прийшли з Країни Далекої. Там є такий хліб, — відповів я.

— Чого ви сюди прийшли? — пошепки спитав старий.

— Щоб стати на герць із лицарем Като,— відповів я.

— Цить,— прошепотів старий, переляканий до смерті. — Кажу тобі, цить. Бо почують вивідувачі. Може, вони вже підслухують.

Старий пошкутильгав до дверей і боязко прислухався.

— Ніби не чути,— сказав він.— Та однаково я не певен. Вивідувачі можуть бути і тут, і всюди. Вивідувачі нишпорять скрізь.

— Вивідувачі лицаря Като? — спитав я.

— Тихо, синку,— прошепотів старий. — Хіба тобі не дороге життя? Не можеш помовчати?

Він простяг руку, поклав мені на плече і знов зашепотів:

— Заклинаю тебе своїми голодними днями, не довіряй нікому! Бо можеш зайти до когось... подумати, що то друг, а то буде ворог. Він зрадить тебе. Не довіряй нікому, кажу! Не довіряй і мені. Звідки ти знаєш, що я не нацькую на тебе вивідувачів, тільки-но ти вийдеш із моєї хати?

— Я не вірю, що ви нацькуєте їх на мене,— сказав я.

— Не будь такий певний,— прошепотів старий.— Ніколи не будь такий певний! — На мить він задумався. Потім озвався знов: — Ні, я не нацькую на тебе вивідувачів. Є ще в цій країні люди, що не хочуть бути зрадниками. І є ще такі, що кують зброю.

— Нам потрібна зброя,— сказав Юм-Юм. — Міо потрібен меч.

Старий нічого не сказав. Він підійшов до вікна й відчинив його. З боку озера долинув скорботний крик птахів. Здавалося, що це хтось плаче темної ночі.

— Послухай,— звернувся старий до мене.— Послухай, як вони журяться! Невже й ти хочеш стати таким скорботним птахом?

— А що це за птахи? — спитав я.

— Вони зачаровані,— прошепотів старий. — І ти знаєш, хто їх зачарував. І знаєш, що чекає того, хто не кориться лицареві.

Його слова дуже зажурили мене. Виходить, це не справжні птахи, а брати Нонно, і сестра Грі, і доня ткалі, і багато інших, кого вкрав лицар Като й перетворив у птахів. О, я неодмінно стану з ним на герць, хоч би що!

— Міо потрібен меч, — ще раз сказав Юм-Юм. — Як він стане на герць без меча?

— Ви сказали, що тут є люди, які кують зброю,— мовив я.

Старий глянув на мене майже сердито.

— Ти не боїшся втратити своє молоде життя?

— Де живуть ті, що кують зброю? — замість відповісти йому запитав я.

— Підеш до Зброяра й передаси йому вітання від Ено. Скажеш, що тобі потрібен меч, який розтинає камінь. І скажеш, що ти лицар із Країни Далекої. Адже ти приїхав із тієї країни, правда?

— Правда, — замість мене відповів Юм-Юм. — Міо лицар і королевич. Королевич Міо з Країни Далекої. І йому потрібен меч.

— А як потрапити до Зброяра? — спитав я.

— Він живе у найглибшій печері найчорнішої гори, — відповів старий. — Дорога туди лежить через Мертвий Ліс. А тепер іди! Іди, королевичу Міо! Я тут уболіватиму за тебе, щоб тобі пощастило.

У Мертвому Лісі

Не встигли ми зачинити за собою двері Енової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь наче кликав мене: «Міо, допоможи мені!» У мене серце мало не зупинилося з ляку.

Міраміс, мій любий кінь! Я знову почув іржання.

Перелазячи в пітьмі через скелі, то плазом, то рачки, чіпляючись за визубні, ми побралися вперед. Я поздирав собі пальці об гострі краї каміння, але був у такому розпачі, що не відчував болю.

Він стояв на високій скелі білий-білісінький і аж світився в темряві. Мій Міраміс, найбіліший і найкращий кінь на світі!..

Переклад зі шведської Ольги Сенюк, ілюстрації Юхана Егеркранса

Скористайтесь посиланням http://surl.li/fihfi або QR-кодом і прочитайте продовження твору. Дізнайтеся, чим закінчилися пригоди Міо та Юм-Юма в Країні Чужинецькій і чи вдалося їм подолати жахливого лицаря Като.

Потіште Знаюсю своїми знаннями «Кросворд навпаки»

Запишіть у зошиті слова-відповіді. Складіть із цих слів кросворд.

• 1. Той, хто був у дорозі день і ніч.
• 2. Та, хто подарувала осяйне золоте яблуко.
• 3. Той, хто довго шукав свого сина.
• 4. Той, хто кував зло.
• 5. Той, хто став другом і зброєносцем Лицаря з Країни Далекої.
• 6. Та, хто вміла ткати чарівну тканину.
• 7. Той, хто вказав королевичу, де шукати зброю.
• 8. Той, хто тисячі років кував меча, що розтинає камінь.
• 9. Ті, на кого перетворилися викрадені діти.
• 10. Та, що врятувала королевича і його зброєносця, а її врятував чарівний плащ.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

• 1. Розкажіть, якою постала перед друзями Країна Чужинецька.
• 2. Порівняйте пейзажі двох казкових країн. У чому, на вашу думку, причина такої разючої відмінності?
• 3. Розкажіть, як Міо здобув меч.
• 4. Доведіть, що від жорстокості Лицаря Като страждали не тільки діти, а й дорослі.
• 5. Як сама природа сприяла королевичу Міо?
• 6. Перекажіть, що відбулося в замку лицаря Като.
• 7. Що несподіваного виявив Міо під час поєдинку з Като?
• 8. Як ви гадаєте, чому Лицар Като захотів померти?
• 9. Назвіть героїв казки, які допомагали Міо виконати важке завдання.
• 10. Як були врятовані всі бранці жорстокого Лицаря Като?
• 11. Розкажіть, як любов тата-короля підтримувала Міо в тяжкі хвилини.

Міркуємо самостійно

• 12. Доведіть, що завдяки справжній дружбі Міо зміг перемогти лицаря.
• 13. Що, на вашу думку, може символізувати образ лицаря Като та його кам’яного серця?
• 14. Як згуртованість героїв твору допомогла здолати жахливе зло?
• 15. Прокоментуйте антитезу: звичайний світ Стокгольма — світ Країни Далекої.
• 16. Які ще приклади антитези ви можете навести? Запишіть їх в робочому зошиті.
• 17. Проведіть паралель між подіями у казці та війною в Україні. З’ясуйте, які країни допомагають нашій батьківщині протистояти російському агресору.

Узагальнюємо і підсумовуємо

• 18. Схарактеризуйте образ королевича Міо.
• 19. Яким Міо постає на початку твору, а яким — у кінці? Простежте поступове перетворення хлопчика: Бу - Міо - королевич - Лицар із Країни Далекої.
• 20. Чи зображено Лицара з Країни Далекої могутнім героєм, який не має страху і ніколи не сумнівається? Відповідь обґрунтуйте.
• 21. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що боятися небезпеки є абсолютно нормально. Відповідь обґрунтуйте.
• 22. Міо часто повторює, що йому страшно, однак герой все одно продовжує рухатися назустріч небезпеці. Напишіть в робочому зошиті, про що це свідчить.
• 23. Які риси вдачі головного героя свідчать про благородство його душі?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

• 24. Згадайте особливості жанру казки. Назвіть казкові елементи в повісті «Міо, мій Міо».
• 25. Напишіть назви міфологічних, фольклорних і літературних творів, у яких звучав мотив боротьби добра і зла:
• 26. Як у творі Астрід Ліндгрен розкривається мотив мандрів?
• 27. Порівняйте мотив мандрів у повісті-казці «Міо, мій Міо» та у творах, вивчених вами раніше.

Застосовуємо теоретичні поняття

• 28. Згадайте та назвіть особливості повісті-казки.
• 29. Знайдіть спільні риси в повістях Льюїса Керролла «Аліса в Країні Див» і Астрід Ліндгрен «Міо, мій Міо».
• 30. Наведіть приклади фантастичних подій і персонажів у повісті-казці. Запишуть їх у зошиті.
• 31. Напишіть, які чарівні предмети зображено в повісті-казці:

Що спитав у нас Згадайко?

• 1. Доведіть, що образ захисника слабших втілено в багатьох творах світової культури.
• 2. Порівняйте образ королевича Міо з образами захисників слабших: Прометея, Геракла, Діка Сенда.
• 3. Що в цих образах є спільне, а що відмінне?
• 4. Заповніть у зошиті табличку:

	Геракл	Міо
Спільне
Відмінне

Завдання від Фантазерчика

• 1. Придумайте і розкажіть, як люди Країни Далекої святкували перемогу над злом, вшановуючи своїх рятівників.
• 2. Поміркуйте, які заходи слід ужити королівству, щоб ніхто більше не міг заподіяти лихо мирним жителям Країни Далекої. Складіть перелік заходів безпеки.
• 3. Доведіть, що країни, які межують з агресивними сусідами, повинні завжди дбати про свою безпеку.

Скористайтесь посиланням http://surl.li/fhaeo або QR-кодом і перегляньте трейлер художнього фільму «Міо в Країні Далекій», знятого у 1987 році.

У чому ваше уявлення про Країну Далеку збігається з баченням авторів фільму, а в чому — ні? Розкажіть, чи так ви собі уявляли головного героя твору, його батька, друзів.

Для тих, то хоче знати більше

Якось один з українських телеканалів провів цікавий експеримент. Він відбувся на ігровому майданчику в міському парку, а участь у ньому взяли батьки зі своїми достатньо самостійним дітьми 7-12- річного віку.

Дорослі були впевнені, що ніхто і ніколи не зможе спровокувати дітей на необдумані контакти з чужими дядечком чи тітонькою, адже і вчителі, і батьки неодноразово пояснювали їм, що з незнайомцями треба бути пильними.

Під час експерименту журналісти змовилися з батьками, що під час прогулянки ті ненадовго залишать на майданчику своїх розумних і, головне, проінструктованих синів і доньок.

Однак на який шок для батьків і журналістів обернувся цей експеримент, коли виявилося, що підісланому незнайомому чоловікові достатньо було лише 30 секунд, щоб вивести дитину не лише з майданчика, а й навіть з парку!!! Тобто, поки тато або мама відійшли, наприклад, викинути у смітник обгортку від морозива, дитя було вже викрадено!

Чоловік за короткий час зміг забрати із собою дев’ять дітей із десяти під приводом прохання про допомогу, пошуків знайомих і тому подібного. З усіх дітей лише один хлопчик відмовився йти за незнайомцем і залишився чекати на маму.

Експеримент завершився цілковитим провалом!

Поміркуйте над цією історією, а особливо на тлі воєнного часу. Згадайте, про всяк випадок, правила поводження з незнайомими людьми, щоб ніколи не перетворитися на птахів із повісті-казки Астрід Ліндгрен «Міо, мій Міо».

Напишіть у робочому зошиті, що діти, які брали участь в експерименті, повинні були відповісти незнайомцеві:

Для кожної дитини завжди залишаються небезпечними такі місця: порожні вулиці, парки, сквери, занедбані двори, гаражі, лісопосадки, ринки, вокзали.

Потіште Знаюсю своїми знаннями.

Запам'ятайте, що в жодному разі:

• не можна вступати в розмову з незнайомцями на вулиці, у транспорті, у під’їзді будинку;
• не можна приймати від незнайомців подарунків і частування;
• не можна одному заходити з незнайомцем у ліфт чи під’їзд;
• не можна заходити одному в чужі приміщення;
• не можна сідати в чуже авто без дозволу батьків, навіть якщо там є знайомі люди;
• не можна показувати свої коштовні речі (мобільні телефони, IPad, прикраси, планшети тощо);
• не можна розповідати незнайомцям про місце свого проживання.

Для того, щоб бути готовими до несподіванок, згадайте всі правила поведінки в критичних ситуаціях.