Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

РЕКВІЄМ

Нет, и не под чуждым небосводом,

И не под защитой чуждых крыл, —

Я была тогда с моим народом,

Там, где мой народ, к несчастью, был.

1961

ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ

В страшние годи ежовщини я провела семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то «опознал» меня. Тогда стоящая за мной женщина с голубими губами, которая, конечно, никогда в жизни не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):

— А это вы можете описать?

И я сказала:

— Могу.

Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

ПОСВЯЩЕНИЕ

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними «каторжные норы»

И смертельная тоска.

Для кого-то веет ветер свежий,

Для кого-то нежится закат —

Мы не знаем, мы повсюду те же,

Слышим лишь ключей постылый скрежет

Да шаги тяжелые солдат.

Подымались, как к обедне ранней,

По столице одичалой шли,

Там встречались, мертвых бездыханней,

Солнце ниже и Нева туманней,

А надежда все поет вдали.

Приговор... И сразу слезы хлынут,

Ото всех уже отделена,

Словно с болью жизнь из сердца вынут,

Словно грубо навзничь опрокинут,

Но идет... Шатается... Одна...

Где теперь невольные подруги

Двух моих осатанелых лет?

Что им чудится в сибирской вьюге?

Что мерещится им в лунном круге?

Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался

Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград.

И когда, обезумев от муки,

Шли уже осужденных полки,

И короткую песню разлуки

Паровозные пели гудки.

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных «марусь».

I

Уводили тебя на рассвете,

За тобой, как на выносе, шла,

В темной горнице плакали дети,

У божницы свеча оплыла.

На губах твоих холод иконки,

Смертный пот на челе... Не забыть!

Буду я, как стрелецкие женки,

Под кремлевскими башнями выть.

Осень 1935 Москва

ІІ

Тихо льется тихий Дон,

Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень.

Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,

Эта женщина одна,

Муж в могиле, сын в тюрьме,

Помолитесь обо мне.

1938

IV

Показать бы тебе, насмешнице

И любимице всех друзей,

Царскосельской веселой грешнице,

Что случится с жизнью твоей —

Как трехсотая, с передачею,

Под Крестами будешь стоять

И своей слезою горячею

Новогодний лед прожигать.

Там тюремный тополь качается,

И ни звука — а сколько там

Неповинных жизней кончается...

1938

VII

ПРИГОВОР

И упало каменное слово

На мою еще живую грудь.

Ничего, ведь я была готова,

Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:

Надо память до конца убить,

Надо, чтоб душа окаменела,

Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,

Словно праздник за моим окном.

Я давно предчувствовала этот

Светлый день и опустелый дом.

Лето 1939

VIII

К СМЕРТИ

Ты все равно придешь — зачем же не теперь?

Я жду тебя — мне очень трудно.

Я потушила свет и отворила дверь

Тебе, такой простой и чудной.

Прими для этого какой угодно вид,

Ворвись отравленным снарядом

Иль с гирькой подкрадись,

как опытный бандит,

Иль отрави тифозным чадом.

Иль сказочкой, придуманной тобой

И всем до тошноты знакомой, —

Чтоб я увидела верх шапки голубой

И бледного от страха управдома.

Мне все равно теперь. Клубится Енисей,

Звезда Полярная сияет.

И синий блеск возлюбленных очей

Последний ужас застилает.

19 августа 1939

X

РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати, во гробе зрящи.

1

Хор ангелов великий час восславил,

И небеса расплавились в огне.

Отцу сказал: «Почто Меня оставил!»

А матери: «О, не рыдай Мене...»

2

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

ЭПИЛОГ

1

Узнала я, как опадают лица,

Как из-под век выглядывает страх,

Как клинописи жесткие страницы

Страдание выводит на щеках,

Как локоны из пепельных и черных

Серебряными делаются вдруг,

Улыбка вянет на губах покорных,

И в сухоньком смешке дрожит испуг.

И я молюсь не о себе одной,

А обо всех, кто там стоял со мною

И в лютый холод, и в июльский зной

Под красною ослепшею стеною.

2

Опять поминальный приблизился час.

Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели:

И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что, красивой тряхнув головой,

Сказала: «Сюда прихожу, как домой!».

Хотелось бы всех поименно назвать,

Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров

Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,

О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,

Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня

В канун моего погребального дня.

А если когда-нибудь в этой стране

Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,

Но только с условьем — не ставить его

Ни около моря, где я родилась:

Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,

Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов

И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь

Забыть громыхание черных «марусь»,

Забыть, как постылая хлюпала дверь

И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век,

Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

Март 1940 Фонтанный Дом

* * *

Ні, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді була з своїм народом,

Там, де мій народ, на лихо, був.

1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в'язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам'яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати?

І я сказала:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957, Ленінград

ПОСВЯТА

У такому горі никнуть гори,

Кам'яніє тікищем ріка,

Незворушні лиш в'язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида...

В мертвий світ...

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, може, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

ВСТУП

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в'язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в'язнів полки,

Їм уривчасту пісню розлуки

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

І під шинами чорних «марусь».

І

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку,

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони,

Смертний піт на чолі... Смертна мить...

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

Осінь 1935 Москва

ІІ

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в нім. Сама.

Мужа вбито. Син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

1938

IV

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в'язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається...

1938

VII

ВИРОК

І діждала слова кам'яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам'ять і любов,

Треба, щоб душа закам'яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

Літо 1939

VIII

ДО СМЕРТІ

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер?

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити? Прийди,

Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи,

немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстриня, вправна в словоблудді, —

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів.

Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.

Вгорі Північна зірка сяє.

І синій виблиск люблених очей

Останнім жахом застилає.

19 серпня 1939

X

РОЗП'ЯТТЯ

Не ридай Мене, Мати, во гробе зрящи.

1

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!»

А матері: «О, не ридай Мене...»

2

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам'янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.

ЕПІЛОГ

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під люті стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсил до кватирки тяглась,

І ту, що недовго топтатиме ряст.

І ту, що легеньким волоссям — як дим —

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!»

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у них же підслуханих слів.

Про них пам'ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ,

Хтось, може, нівроку згадає мене,

На проводи тихо мене пом'яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам'ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв'язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені.

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

І голуб в'язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

Березень 1940 Фонтанний Дім

Переклад із російської Володимира Затуливітра

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

• 1. Розкажіть, як життя Анни Ахматової пов'язано з Україною.
• 2. Як історичні події вплинули на долю і творчість видатної поетеси?
• 3. На прикладі вірша «Довкола жовтий вечір ліг...» поясніть особливості акмеїзму як модерністської літературної течії.
• 4. Визначте ідею твору «Був Ти нещирим у ніжності...».
• 5. Поясніть, як ідея вірша, написаного в 1912 році, контрастує з юним віком поетеси.
• 6. Розкажіть історію написання поеми «Реквієм».
• 7. Які події в житті А. Ахматової і всієї країни лягли в основу твору?
• 8. Поясніть значення слова реквієм. Поміркуйте, чому поетеса саме у формі реквієму присвятила свій твір сучасникам.
• 9. Прокоментуйте зміст епіграфа до поеми «Реквієм».
• 10. Якою авторка бачить долю Поета в тяжкий час для свого народу? Знайдіть підтвердження своєї думки в тексті.
• 11. Який колір домінує в творі? Що він символізує?
• 12. Поміркуйте, якими п'ятьма словами можна визначити зміст поеми.

Інформаційно-цифрова компетентність

Знайдіть в інтернеті й перегляньте 17-хвилинний фільм «А. Ахматова. Реквієм. Читає народна артистка Азейбарджану Людмила Духовна» (А. Ахматова. Реквием. Читает Людмила Духовная. 30 травня 2013 року, відеомонтаж Марії Бергман).

Який настрій створює музичний твір Вольфганга Амадея Моцарта «Реквієм»?

Прокоментуйте візуальний ряд, запропонований у фільмі. Чому автори використали фотографії в'язниць і таборів? Що, на вашу думку, у фільмі символізує свічка?