Зарубіжна література. 8 клас. Ковбасенко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Публій Овідій Назон
(43 р. до н. е. — бл. 18 р. н. е.)
ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ
Якщо Вергілій і Горацій неначе втілили ідею співпраці поета і влади, то Овідій є символом їхнього конфлікту. Тоді, коли Август зміцнював підмурки Римської держави та відроджував римські чесноти - благочестивість, суворість, стриманість, Овідій політикою не переймався зовсім. Улюбленець долі й багатої молоді, він оспівував кохання. Та справжню славу Овідієві принесла поема «Метаморфози», де з великою художньою силою відтворені міфологічні сюжети.
Статуя Овідія в Констанці
Минали роки, Овідій вдало одружився і став належати до найвищих верств Риму. Здавалося б, він якраз вийшов із небезпечної зони, припинивши дратувати Августа незалежною поведінкою. Тим більше що в «Метаморфозах» є елегантна присвята Октавіану. Та не так сталося, як гадалося. Август наказав йому негайно покинути столицю і їхати в заслання аж на далеку окраїну Римської імперії, у Дакію (нині Румунія), до Том. Даремно ридала й непритомніла дружина під час його блискавичних проводів. Не допомогли ані численні клопотання друзів, ані постійні прохання самого поета, і навіть смерть Октавіана. Згодом, уже в засланні, у своїх останніх віршах із промовистою назвою «Сумні елегії», він запитував: «Нащо на муки мені край цей відкрито сумний?» Причина заслання не розгадана й досі. Та й узагалі ця історія - одна з найзагадковіших у царині світової літератури.
А ось те, що Овідій один із найвидатніших поетів світу, ні для кого не загадка. І глибоко символічно, що «золота доба» римської культури закінчилася смертю не Августа (14 р.), а Овідія (18 р.). Нині в туристичних довідниках можна прочитати, що Овідія поховано в румунській Констанці. Але щодо цього існує низка легенд. За однією з них, із його ім’ям пов’язана назва українського міста Овідіополь (Овідій + грецьк. поліс (місто) = місто Овідія). Мовляв, після просування Російської імперії на південь (XIX ст.) якийсь офіцер знайшов старовинний надгробок із написом «Овідій». Там заклали фортецю, а згодом виросло місто. Можливо, це вигадка, можливо - дійсність (у реальність Трої теж спочатку не вірили). Та головне не те, де Овідій похований, а існування численних легенд про місце його поховання. Подібно до цього сім еллінських міст сперечалися, у якому з них народився Гомер. В обох випадках така множинність версій свідчить про надзвичайну популярність, непроминущу славу поетів. Тож Овідій не помилився, написавши в кінці «Метаморфоз»: Per saecula omnia vivam («Я буду жити у віках»).
Завдяки Овідію елегією почали називати вірш задумливого сумного характеру. Давні греки цим терміном визначали не зміст, а форму - все, що написане елегійним двовіршем.
Поема «Метаморфози» («Перетворення») - найвідоміший твір Овідія. Саме тоді поет досягнув піку своєї художньої майстерності. Поема містить близько 250 міфологічних і фольклорних сказань про перетворення людей на тварин, рослини, сузір’я, зокрема: народження людей із каміння після потопу; перетворення німфи Дафни, що тікає від Аполлона, на лаврове дерево; перетворення на золото всього, чого торкнеться цар Мідас; перетворення мисливця Актеона на оленя (якого потім роздерли собаки) після того, як він випадково бачить купання богині-мисливиці Діани; перетворення Цезаря на комету (з небес він дивиться на Августа); перетворення ткалі Арахни на павука за те, що вона наважилася змагатися у майстерності з Афіною Палладою та ін. За глибиною осягнення античної міфології та довершеністю її втілення у поетичній формі Овідію немає рівних.
«Метаморфози» не раз ставали джерелом натхнення для багатьох художників і поетів, а всі наступні твори про перевтілення зазвичай називали метаморфозами.
ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ
МЕТАМОРФОЗИ
Чотири покоління людей
Перше поріддя було золоте: без бича і спонуки,
З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність.
Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону
Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився
Вирок почути судді, без суда і опіки безпечний.
Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки,
Щоби легким кораблем незнані одвідати землі:
Жодні надмор’я чужі не манили щасливого люду.
Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами;
Проста сурма і покручений ріг не співали до бою;
Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська,
Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі.
Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов’язку,
Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною,
Гойний приносила дар, поживу легку і корисну.
Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах,
Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі,
Та жолуді, що ронило Юпітера древо розлоге.
Вічна стояла весна, і подувом ніжним Зефіри
Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний.
Втім і незораний лан половів - нахилявся хлібами.
І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся.
Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки,
І темнолисті дуби золотими точились медами.
З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний,
Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала,
Гірша від золота, але цінніша від темної міді.
Владар новий скоротив цілорічну Сатурнову Весну,
Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму
І на чотири доби річний кругобіг поділивши.
Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки,
І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.
Вперше тоді знадобились оселі: оселі знайшлися
В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом.
Вперше Церериним зерном засіяно ниву родючу
І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба.
Третя доба мідяна за срібного хутко настала;
Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий.
Але ж іще не злочинний. Остання порода залізна.
Тож як настала доба найгіршої тої породи,
Зразу ж з’явилася Кривда, минулися Чесність і Правда;
Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле,
Зрада прийшла і Насильство, Жадоба на гроші і статки;
Виплив на море плавець, хоч на вітрі ще був безпорадний.
Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно,
Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями.
Якоб Ауер. Аполлон і Дафна. 1690
Про кохання Аполлона до Дафни детально розповідає Овідій у «Метаморфозах». Переслідувана охопленим пристрастю Аполлоном, Дафна попросила допомоги у богів і була перетворена на лаврове дерево. В пам’ять про неї лавр став священним вічнозеленим деревом Аполлона, а лавровий вінок - його неодмінним атрибутом.
Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,
Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши.
Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків,
Але й скарбів, що від людського ока вона приховала.
В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі
Видобувають скарби, усякого лиха початок;
Вийшло Залізо на світ і Золото ще шкідливіше,
Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує,
В хижих кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.
Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,
Гість на господаря також - і братня любов потьмарилась;
Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку;
Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;
Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.
Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея
Землю, сплямовану кров’ю, остання з богів покидає.
Переклад Миколи Зерова
- 1. Про що розповідається в поемі «Метаморфози»?
- 2. Чому Овідій «класифікує» покоління людей, уживаючи назви різних металів?
- 3. Як змінювався клімат, спосіб життя та звички людей від золотої доби до залізної?
- 4. За якої доби Прометей обдарував людство? А за якої жили герої Гомера?
- 5. Чому Овідій вважав золото шкідливішим за залізо?
- 6. Як характеризує залізну добу те, що землю покинула Астрея?
ЖИТТЯ ПОЕТА (Книга IV, елегія X)
Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, -
Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
Мила вітчизна моя - Сульмон, на джерела багатий;
Дев’ятдесят туди миль треба від Рима пройти.
Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,
Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді1.
1 43 р. до н. е., коли обидва консули не дожили до кінця своїх повноважень.
З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських,
Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.
Парость не перша в сім’ї, - коли я на світ появився,
Був уже брат у батьків, старший від мене на рік;
В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:
В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.
Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав,
Форуми сварки гучні вабили серце його.
Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,
Муза до тихих пісень кликала душу мою.
Часто мій батько мовляв: «Не за хлібне ти діло берешся,
Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем».
Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,
Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, -
Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,
Що б не почав я писать, вірші складались самі.
Роки тим часом минали - нечутною перше ходою,
Вільної тоги настав день для обох юнаків,
Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий1.
Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.
Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять лиш років, -
Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.
Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,
Членом колегії трьох2 деякий час я пробув.
Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний3,
Не до снаги бо мені був той почесний тягар:
Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,
А честолюбство мені завжди огидне було;
Сестри до того ж аонські4 шептали про творче дозвілля,
Що уявлялось і так даром найкращим мені.
Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів5!
В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.
І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,
Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну.
Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна
Вирвала раптом з життя приязнь, Тібулле, твою.
Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець - Проперцій,
Я в тому колі з’явивсь вже як четвертий співець.
Як я старіших колись, так мене привітали молодші;
Хутко Талія моя6 стала відомою всім.
1 Тогу дозволялося носити з 17 років як знак громадянського повноліття; широкий «рубець», або, вірніш, пурпурова облямівка, означала, що юнаки мають виступати кандидатами на магістратські посади.
2 Поліційна установа.
3 Відмовився від магістратської кар’єри. Курія - сенат.
4 Тобто Аоніди, музи.
5 З перелічених поетів ми знаємо тільки твори Горація, Вергілія, Проперція, Тібулла.
6 Поет починав свою діяльність, очевидно, із драматичних творів.
А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, -
Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.
Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна,
Так неправдивим ім’ям владарку звав я свою.
Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,
Сам я - суворий співець - кидав в огонь без жалю...
Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я
Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.
Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;
Часто з найменших причин поломеніло воно.
Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,
Та на іменні моїм плям і чуток не було.
Мало не хлопцем мене одружили; немила та жінка
Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.
Друга її заступила; не смію догани їй скласти,
Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя й остання діждала зо мною поважного віку,
Та й на заслання мене випало їй виряджать.
Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,
Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.
От уже шлях свій промірявши, батько помер мій спокійно,
Дев’ять десятків прожив він на своєму віку.
Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого б він.
Матері скоро своїй шану останню я склав.
Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,
Що мого вислання день їх в домовині застав.
Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла.
Не довелося старим гірко за мною тужить.
Та як від мертвих не тільки ім’я на землі зостається,
І від високих кострів тінь одлітає легка,
І як про горе моє прилине до вас поголоска,
І понад Стіксом мутним будуть судити мене, -
Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання -
Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.
Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,
Знову продовжую я повість скорботну свою.
Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,
В кучері чорні мої позапліталася скрізь,
І переможний їздець на моєму віку олімпійський1
1 Ігри в Олімпії відбувалися через кожні 4 роки. Овідій помилково рахує п’ять. На заслання він пішов уже людиною літньою, 50 років.
Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, -
Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,
Де чорноморський бурун в західні б’є береги.
Кари моєї причина і так аж занадто відома,
Але про власну біду свідчить не вільно мені.
Зрада супутників, прикрості слуг - що я згадувать маю?
Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.
Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,
Скупчив всі сили свої - перетерпіти біду.
Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,
Скільки зірок золотих в небі високім горить.
Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути
І в непривичній руці зброю належну піднять.
Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,
Зрештою нас привітав після набридлих блукань.
Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,
Насамотині свою пісню складаю сумну.
І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,
Але скорочує день, час забирає вона.
Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу.
І що це трудне життя не підломило мене.
Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,
І заспокоюєш ти серце турботне моє.
Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,
На Геліконі мені місце почесне даєш;
Ти - це не часто буває - мені за життя ще з’єднала
Славу й потужне ім’я, шану посмертну співців.
Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,
В пащі неситій моїх не поглинула пісень.
І хоча наша доба породила великих поетів,
Але прихильні були людські й до мене уста.
І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,
Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.
Передчування ж співецьке говорить мені - та чи правда? -
Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.
Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали, -
Дякую красно тобі, любий читальнику мій.
Переклад Миколи Зерова
- 1. Доведіть, що вірш «Життя поета» за формою є елегією.
- 2. Чи можна стверджувати, що вірш «Життя поета» є біографічним? На основі вірша підготуйте повідомлення «Життя Овідія». Про які римські традиції можна дізнатися з вірша «Життя поета»?
- 3. Як пояснює поет своє бажання займатися літературою? Чому батько поета був проти цього? Чи погоджуєтеся ви з його аргументами?
- 4. За що поет дякує Музі?
- 5. Яким бачить своє місце в літературі поет? Як можна інтерпретувати його слова «і по смерті не весь буду я, земле, твоїм»? Чи зустрічалася вам схожа думка?
ПІДСУМОВУЄМО
- 1. Яку роль в античній поезії відіграє міф? Складіть перелік міфологічних образів та сюжетів, які зустрілися вам у творах Вергілія, Горація та Овідія. Поясніть причини звернення до них античних авторів.
- 2. Спробуйте укласти міні-антологію «Елегія у світовій (українській) літературі» (10-20 творів). Аргументуйте свій вибір.
