Зарубіжна література. 7 клас. Ковбасенко

Лицарство в літературі

Шляхетність, мов кришталь,

Що промениться ясно,

Мов скло прозоре, що блищить прекрасно,

І скарб, і гроші, і всі титули минуться,

А слава й честь навіки зостаються...

М. Рей. Про справжнє шляхетство

Едмунд Блер Лейтон. Аколада. (Посвячення в лицарі). 1901

Вальтер Скотт. «Айвенго»

«Вальтер Скотт - це великий талант, який не має собі рівних», - так видатний німецький письменник Йоганн Вольфганг Ґете висловився про шотландського митця.

• Прочитайте розповідь про письменника і поділіться своїми міркуваннями, чому Й. В. Ґете вважав, що Вальтер Скотт як митець «не має собі рівних».

Вальтер Скотт

Народився Вальтер Скотт (1771-1832) у сім’ї шотландських аристократів. Він пишався своїм прізвищем, адже Scott англійською означає «шотландець». Сучасні дослідники доводять, що він був далеким нащадком французької королеви Анни Ярославни («Anne de Kyiv»), а отже - нащадком нашого князя Ярослава Мудрого. Хлопчик був хворобливим, і через дитячу недугу кульгав на одну ногу. Проте це не завадило Вальтеру Скотту успішно закінчити коледж і Единбурзький університет. Для зміцнення здоров’я лікарі порадили відправити його у сільську місцевість. Там, у маєтку свого дідуся, він не лише знайшов чисте гірське повітря, свіже молоко та запашний хліб, а й почув безліч балад, легенд, казок і переказів. Вальтер уперто боровся з хворобою, і їй довелося відступити. Накульгуючи, хлопець здолав чимало гірських вершин і став вправним альпіністом, а силу в руках мав таку, що завиграшки орудував важелезною кувалдою.

Сер Вальтер Скотт, прозаїк і поет. Художник Вільям Аллан. 1844

Згодом Вальтер Скотт зібрав і видав збірку шотландських фольклорних балад «Пісні шотландського кордону». Він і сам писав балади, якими згодом зачитувалася вся Європа.

Водночас письменник вів справи в успадкованій від батька юридичній конторі, виконував обов’язки шерифа шотландського містечка, був секретарем единбурзького суду, куди його призначили замість старого судді (і він вирішив віддавати свою платню своєму попереднику аж до його смерті). Вальтер Скотт активно публікувався в газетах і журналах, започаткував друкарню і видавництво, готував до друку твори й біографії англійських літераторів.

Абботсфорд - маєток Вальтера Скотта, стилізований під середньовічний замок

Свій талант письменника-романіста Вальтер Скотт спрямував на художнє змалювання далеких подій із шотландської та англійської історії. Він розробляв новий жанр історичного роману, який дослідники згодом назвали «вальтерскоттівським».

Вальтер Скотт і історичний роман

З юних літ Вальтер Скотт зацікавився добою середньовіччя, він марив лицарями, чарівними дамами та лицарськими турнірами. У передмові до роману «Айвенго» письменник пояснив задум та назвав джерела твору. Передовсім це фольклорні балади, зокрема вже відомі вам сюжети про Робіна Гуда. Головним героєм роману «Айвенго» В. Скотт зробив не визначну історичну особу (короля Річарда Левове Серце або принца Джона), а пересічну людину. Звісно, Айвенго, ім’ям якого названо роман, - це образ сміливого, благородного воїна, ідеального лицаря. Але з погляду зміни суспільних подій Айвенго є звичайною людиною, від якої в історії нібито нічого не залежить.

Це й було великим відкриттям Вальтера Скотта. У своїх романах письменник уперше показав, що справжніми творцями історії є не лише видатні особистості (королі, султани чи хани), а й пересічні люди: чи то саксонський шляхтич Айвенго, чи то кріпаки Гурт і Вамба. Саме від їхньої кмітливості та відданості залежить доля короля Річарда Левове Серце. Тож, рятуючи його, вони в такий спосіб впливають на історію Англії та світу. На думку В. Скотта, історичний роман повинен поруч зі значними історичними подіями показати приватне життя звичайних людей. І воно виявиться не менш цікавим і захопливим, ніж у королів. У його романах історія змінює долю пересічних людей і несе їх за собою в бурхливому потоці подій.

Лицарські змагання. Художник Йорґ Брой Молодший. 1540-ві рр.

Своїм першим насправді історичним романом В. Скотт вважав роман «Айвенго» (1819). Успіх твору був неймовірним. Значний на той час наклад у десять тисяч примірників розлетівся буквально за тиждень. Відтоді публіка з нетерпінням чекала кожного нового твору письменника. На популярних у тогочасній Європі маскарадах багато гостей з’являлися переодягненими в героїв В. Скотта. Визнаючи заслуги майстра слова, англійська корона нагородила його титулом баронета, тож до нього зверталися як до титулованої особи «сер Вальтер Скотт».

Водночас письменника недаремно називали «шотландським чарівником». Вальтер Скотт дбав про збереження культурної пам'яті свого народу. Перебуваючи в зеніті слави, митець перетворив родовий маєток Абботсфорд на осереддя шотландської історії, старожитностей і культури.

А коли в столиці Шотландії готувалися до прийому короля Великої Британії, Вальтер Скотт, відповідальний за організацію святкових заходів, закликав представників старовинних кланів одягнути національне вбрання. До цих заходів долучився і король Георг IV: він гуляв Единбургом у картатому кілті (різновид спідниці), який носили чоловіки-шотландці.

І хоча Вальтер Скотт відійшов до вічності в 1832 році, пам’ять про його талант і неперевершені твори жива й сьогодні.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як захоплення Вальтера Скотта лицарською добою вплинуло на його творчість?

2. У Британії сер (англ. Sir) - це шанобливе звертання до чоловіків. Також це слово вживають як титул і додають до імені й прізвища особи, яка має спадковий титул і належить до лицарського стану. Поміркуйте, чому до письменника зверталися «сер Вальтер Скотт».

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

3. Складіть хмару слів або асоціативну картку з малюнків-символів, різних предметів і явищ, які пов’язані з життям і творчою долею Вальтера Скотта.

АЙВЕНГО

(уривки)

Дія роману розпочинається наприкінці правління Річарда І в мальовничому куточку Англії, між Шеффілдом і Донкастером. Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом і перемога норманів над саксами у вирішальній битві під Гастінгсом (1066) призвели до того, що багатьох сакських вельмож було або знищено, або позбавлено права на спадщину. Тому норманська мова була мовою почестей, лицарства і навіть правосуддя, англосаксонську ж залишили селянам і челяді.

У лісі свинопас Гурт і блазень Вамба, кріпаки Седріка з Ротервуда (кільця на їхніх шиях, подібні до собачих ошийників, красномовно свідчили про це), розмірковували про важке становище саксів. Гурт бідкався, що нормани полишили їм саме повітря, та лише тому, що без нього неможливо виконувати важку роботу. Усі найкращі й найвідважніші мають служити в норманському війську й засівати своїми кістьми далекі краї. І зараз майже нікого, крім Седріка, не залишилося, хто мав би силу й бажання боронити саксів.

Вамба і вершники. Ілюстратор Моріс Ґрейффенгаґен. 1906

Вамба почув тупіт коней. Десять вершників, серед яких був пріор¹ Еймер із супутником, збилися зі шляху та питали дорогу. Вамба вказав хибний напрям. Вершники говорили про Седріка. Еймер розповів, що Седрік не мириться зі своїми сусідами-норманами, уперто тримається за права свого роду, надзвичайно пишається шляхетним сакським походженням, за що його й прозвали Седріком Саксом. У нього є вихованка Ровена, вища за нього родом, рідкісна красуня. Біля запалого хреста вони засперечалися, куди повертати. Їм допоміг прочанин, що лежав під хрестом; виявилося, що він також прямував до Ротервуда.

¹ Пріор - настоятель (очільник) невеликого католицького чоловічого монастиря.

РОЗДІЛ III

• За змістом III розділу підготуйте розповідь про побут і звичаї середньовіччя.

У величезній, але низькій залі на довгому дубовому столі з ледь обструганих дубових дощок уже стояла наготована для Седріка Сакса вечеря.

Уся обстава будинку відзначалася суворою простотою саксонських часів, яку ревниво підтримував Седрік. Підлога була із щільно втоптаної, затверділої глини з вапном. З одного боку, десь на чверть довжини зали, та долівка була трохи, на одну приступку, підвищена, і ця площина, що звалась помістком, була призначена для членів родини та найзначніших гостей. Упоперек помістка стояв стіл, застелений дорогим червоним обрусом¹, а від його середини через нижчу частину зали тягся другий, довший і нижчий, стіл, за яким їли челядь і простіші гості. Столи утворювали літеру «Т». Уздовж головного столу на помістку стояли масивні стільці та крісла з різьбленого дуба; над самим столом разом із тими сидіннями нависав сукняний балдахін, що трохи захищав господарів і високих гостей від негоди - надто від дощу, який протікав подекуди крізь не дуже щільну покрівлю. Над нижчим, поздовжнім столом не було ні стелі, ні балдахіна: голі, нерівно обтиньковані стіни та глиняна долівка без килима. І стіл не був застелений, а замість стільців стояли важкі незграбні лави.

¹ Обрус - скатертина.

Проти середини верхнього столу стояли два трохи вищих крісла для господаря й господині, що порядкували всіма трапезами. На одному з тих крісел тепер сидів, нетерпеливлячись, сам Седрік Сакс.

Із Седрікового обличчя видно було, що він прямої, але запальної й нетерпеливої вдачі. Зріст мав не вищий від середнього, але був широкоплечий, довгорукий, м’язистий, як людина, що звикла терпіти втому з трудів війни чи полювання; обличчя широке, з великими синіми очима, риси відкриті, щирі, зуби білі, гарна форма голови, добродушний вираз, що так часто сполучається з запальністю й гнівливістю. В очах видно було гордість і ревнивість - адже його життя минуло в обороні прав, постійно загрожуваних, і саме Седрікове становище постійно тримало в напрузі його бистру, завзяту й рішучу натуру. Русяве волосся, розчесане посередині на проділ, спадало аж на плечі; сивина в ньому ледве видніла, хоча Седрікові було вже під шістдесят.

Тост Седріка. Художник Джон Ґілберт. 1859

Раптом Седріка збудив із задуми звук рога, на який відповіли оглушливим гавкотом усі собаки в залі та й ще два чи три десятки по всій садибі.

Менш як за три хвилини один з охоронців доповів, що пріор Еймер із Жорво та чесний лицар Бріан де Буагільбер, командир звитяжного й шанованого ордену храмівників, з невеликим почтом просять гостинності й притулку на ніч, їдучи на турнір, що має відбутись поблизу Ашбі-де-ла-Зуша післязавтра.

- Еймер! Пріор Еймер! Бріан де Буагільбер!.. - пробурмотів Седрік. - Обидва - нормани... Та чи нормани, чи сакси, а ротервудська гостинність має бути дотримана: коли вони захотіли заночувати, то ласкаво просимо. Іди, Гундеберте, - додав він, звертаючись до свого доморядника, що стояв позад нього з білим жезлом у руці, - візьми слуг і запровадь чужинців до спалень для гостей. Та скажи їм, що Седрік сам би вийшов до них, але колись склав обітницю ніколи не ступати більше трьох кроків від помістка, зустрічаючи тих, хто не має в жилах крові саксонських королів. Гляди, щоб про них подбали як слід; хай не хваляться потім, що саксонський неотеса показав їм водночас і своє вбозтво, і свою скнарість.

Доморядник із кількома служниками вийшов, щоб виконати хазяїнів наказ.

- Буагільбер! - проказав Седрік тим владним тоном, що його засвоюють люди, які живуть серед підлеглих і звикли звертатись неначе до самих себе, а не до інших. - Буагільбер! Відоме ім’я. Багато кажуть про нього і доброго, й лихого. Кажуть, що відвагою йому немає рівного в їхньому ордені, але він весь напханий їхніми вадами: пихою, зухвальством, люттю й ласолюбством - людина з жорстоким серцем, що не боїться нічого на світі, навіть суду Божого. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми не чекаємо її сьогодні за столом, хіба що сама захоче вийти.

РОЗДІЛ IV

Пріор Еймер, лицар-храмівник і прочанин зайшли до замкової зали. Прочанин скромно сів біля челяді, абат же й лицар піднялися на помісток до Седріка. Незабаром до зали ввійшла леді Ровена.

Ровена мала прегарну фігуру й була висока, але не настільки, щоб це впадало в очі. Лице мала біле-пребіле, проте довершена форма голови і шляхетні риси обличчя не допускали думки про безбарвність, часом поєднану з вродою занадто білолицих блондинок. Ясні блакитні очі під витончено вигнутими темними бровами, що надавали виразистості чолу, були неначе спроможні й запалювати, і власкавлювати, і наказувати, і благати. До такого обличчя більше пасував лагідний вираз, та в цю хвилину свідомість природженої вищості та вияви загальної пошани додавали молодій саксонці величавості, яка підкреслювала дароване природою. Пишні світло-русяві коси, хвилясті від природи, були ще й зі смаком завиті в чарівні кучерики. Оздоблені самоцвітиками, вони не були заплетені: так було заведено в жінок шляхетного походження, вільнонароджених. На шиї вона мала золотий ланцюжок - із невеличкою золотою ж таки ладанкою. На оголених руках блищали браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води накинена була ще одна, простора, довга, аж до землі, з дуже широкими рукавами, що ледь прикривали лікті. Ця друга сукня з тонкої-претонкої вовни була малиново-червона. До коміра був пришитий перетканий золотом шовковий серпанок, який можна було накидати або іспанським маніром на обличчя й декольте сукні, або на плечі.

Ровена. Ілюстратор Чарльз Хіт. 1866

Помітивши, що звернені на неї очі лицаря-храмівника загорілись у своїх темних западинах, мов жарини, Ровена гордо прикрила тим серпанком обличчя на знак того, що такий пильний і зухвалий погляд неприємний їй.

Седрік помітив і той рух, і його причину.

- Пане храмівнику, - сказав він, - щоки наших саксонських дівчат так мало бачили сонце, що не можуть витримати пильного погляду хрестоносця.

- Коли я завдав урази, - відказав сер Бріан, - то прошу пробачити мені, тобто прошу пробачення у леді Ровени, бо ще більше впокоритись я не можу.

- Леді Ровена, - втрутився пріор, - бажаючи покарати за надмірну сміливість мого друга, покарала всіх нас. Дозвольте мені сподіватися, що вона не буде така сувора до того блискучого товариства, яке ми побачимо на турнірі.

- Я ще не знаю, чи ми поїдемо туди, - відказав Седрік. - Я не люблю цієї марноти, невідомої моїм предкам у ті дні, коли Англія була вільна.

- Сподіваймося, одначе, - сказав пріор, - що разом із нашим загоном ви можете поїхати туди не вагаючись. Коли на шляхах так небезпечно, не варто нехтувати супровід пана Бріана де Буагільбера.

- Велебний отче, - відказав Сакс, - досі, хоч би де подорожуючи в своїй країні, я не потребував ніякого захисту, крім свого доброго меча та відданих слуг... А нині, коли ми все ж надумаємось поїхати в Ашбі-де-ла-Зуш, нас супроводитиме наш високородний сусід і земляк Ательстан з Конінгзбурга.

Враз цю розмову перебив, увійшовши, воротарів посланець, який доповів, що коло брами ще якийсь мандрівець просить нічлігу.

- Впустіть його, хоч би хто він був, - наказав Седрік. - У таку ніч, у таку негоду й дикі звірі туляться до свійських черід і шукають захисту навіть у свого смертельного ворога, аби не згинути від люті природи. Та глядіть, дайте йому все, що треба. Простеж за цим, Освальде!

• Чому Седрік при лицарях-норманах наголошує, що Ательстан - високородний лицар із Конінгзбурга (міста короля)?

Повернувшись, Освальд сказав Седрікові, що єврей Ісак з Йорка просить прихистку від негоди. Незважаючи на протести гостей, Седрік дозволив євреєві зайти до зали. Ніхто не захотів поступитися місцем змоклому й голодному подорожньому. Лише прочанин зжалився над ним. Тим часом пріор переконував Седріка в перевагах норманської мови над сакською. Коли прочанин ішов до відведеної йому кімнати, його покликали до леді Ровени. Дівчина просила розповісти їй усе, що відомо про лицаря Айвенго. Ровені дуже хотілося, щоб він узяв участь у турнірі в Ашбі. Якщо приз отримає Ательстан Конінгзбурзький, то Айвенго, повернувшись до Англії, почує погані новини. На світанку прочанин зайшов до комірчини, у якій ночував єврей, і попередив, що чув, як храмівник наказав своїм рабам-сарацинам перехопити Ісака в лісі та відвезти до замку Філіппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа. Потім прочанин розбудив Гурта, щось прошепотів йому на вухо, і свинопас хутко побіг відчиняти хвіртку, щоб випустити його разом з євреєм із замку. По дорозі Ісак дав прочанину доручення до свого знайомого, щоб той видав йому коня й обладунок для лицарського турніру в Ашбі. Діставшись Шеффілда, подорожні вирішили в'їхати до міста різними дорогами.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Де і коли відбуваються події роману «Айвенго»?

2. Про які історичні події розмірковують Гурт і Вамба?

3.Як у романі описано ситуацію в країні, відносини між норманами та саксами?

4. Простежте, як Седрік Сакс, не порушивши звичаїв гостинності, водночас не віддає норманам шани, якої вони вимагали.

5. Які художні деталі вказують на соціальну нерівність гостей замку Седріка? Які деталі та вчинки розкривають поведінку норманів як завойовників?

6. Седріка Сакса називають охоронцем традицій свого народу. А як українці й українки мають оберігати свою ідентичність?

7. Якими художніми прийомами автор створює історичний колорит і формує в читачів і читачок «портрет епохи»?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

8. Прочитайте наступні розділи твору, знайдіть цитати для характеристики головних персонажів.

9. Складіть схему (або інфографіку), яка описує особисті та соціальні взаємини між головними героями роману.

10. Заповніть таблицю прикладами із життя різних верств населення середньовічної Англії.

Можновладці-нормани

Саксонське дворянство

Лицарство

Духовенство

Біднота, слуги, раби

11. Знайдіть в інтернеті цікаву інформацію і підготуйте презентацію про хрестові походи та короля Річарда Левове Серце.

* * *

«Збройна забава» (як казали за тих часів), що мала відбутися в Ашбі за участю найуславленіших лицарів і в присутності самого принца Джона, привернула загальну увагу. Глядачі всіх станів протискалися вперед, щоб кожному зайняти гідне місце, через що траплялося чимало сутичок. Розкішно вбраний Ісак розчищав дорогу для своєї доньки Ребеки. Це викликало обурення збіднілого шляхтича, який не хотів поступатися місцем євреєві. Ісак почувався впевнено, бо знав, що саме зараз принцові Джону потрібна велика позика, яку він сподівався взяти в йоркських євреїв. На захист шляхтича став йомен у вбранні з зеленого «лісницького» сукна з луком і стрілами. Але саме в цей час з'явився принц Джон із почтом.

Весело гарцюючи довкола арени, принц помітив іще не втишену товкотнечу, спричинену честолюбним прагненням Ісака пробратись на вищі місця в галереї. Око принца вмить розгледіло єврея, але його дужче привабила прекрасна дочка, що, налякана колотнечею, щосили вчепилася в руку старого батька.

Личко Ребеки справді могло витримати порівняння з обличчями найпишніших красунь Англії - навіть на суді в такого проникливого знавця, як принц Джон. Уся її постать була напрочуд доладна, і красу її ще підкреслював східний убір. Тюрбан жовтого шовку чудово пасував до смаглявого обличчя. Блискучі очі, горді дуги брів, гарної форми орлиний ніс, перлово-білі зубки і смоляно-чорні кучері, що окремими спіральками спадали на гарну шийку й груди, наскільки відкривала їх оку накидка з найдорожчого перського шовку з опукло вигаптуваними квітками природних кольорів, - усе це створювало цілість таку принадну, що й найвродливіші з дівчат довкола неї не могли похвалитися такою звабою. Щоправда, оку відкрито було трохи більше, ніж звичайно, бо з багатьох золотих із перлами пряжок на її сукні три горішні через спеку були не застебнені. Діамантове кольє з підвісками незміренної вартості від того ще дужче впадало в очі. Ще з однієї прикраси - страусової пір’їни, прикріпленої до тюрбана всипаною діамантами пряжкою, - глузували та підсміювалися горді дами, що сиділи вище, але потай ті самі, що копилили носа, тяжко заздрили їй.

Ребека. Ілюстратор Чарльз Хіт. 1866

- Присягаюсь Авраамовою лисиною, - мовив принц, - он та єврейка, напевне, як викапана схожа на ту, чий чар полонив наймудрішого із земних царів! А он маркіз де Реал і барон де Цехін, у кишенях чиїх витертих плащів нема жодного срібного кружальця з хрестиком, аби перешкодити дияволові танцювати там. Присягаюся мощами святого Марка, мій принц-скарбник зі своєю гарненькою євреєчкою матиме місце на галереї! Хто це така, Ісаку? Твоя дружина чи дочка - ота східна гурія, що ти її затиснув під пахвою, ніби свій скарб?

- Це, з ласки вашої високості, моя дочка Ребека, - низько вклонившись, відповів Ісак, нітрохи не збентежений принцовим вітанням, у якому насмішки було принаймні не менше, ніж люб’язності.

- То ти ще мудрий чоловік, - відказав Джон, гучно засміявшись, і той сміх зразу підхопили його веселі супутники. - Та хай там дочка чи дружина, а її треба вшановувати по її вроді та по твоїх заслугах. Хто це сидить там нагорі? - провадив він, звівши погляд на галерею. - Оті саксонські неотеси порозвалювались так розкішно! Скажіть, хай потісняться та дадуть місце моєму князеві лихварів і його гарненькій донечці.

Ті, хто зайняли галерею і до кого була звернена ця нечемна, образлива мова, були родини Седріка Сакса та його спільника й родича Ательстана Конінгзбурзького, якого глибоко шанували всі природні сакси Північної Англії, бо він був нащадок останніх саксонських державців цієї країни. Проте разом із кров’ю цього старовинного королівського роду Ательстанові передалося й багато їхніх вад. Він був у розквіті віку, рослий і дужий тілом, але його вродливе обличчя було таке безвиразне, очі такі тьмяні, чоло таке насуплене, усі рухи такі мляві й неповороткі, а поведінка нерішуча, що його нагородили прізвиськом одного з його предків, повсюди називаючи Ательстаном Вайлом.

І ось саме до цього чоловіка звернувся принц Джон із владним наказом посунутись і дати місце Ісакові та Ребеці. Ательстан, геть приголомшений цим наказом, - як на ті часи й звичаї, безмірно образливим, - не бажаючи скоритись, але й не наважуючись дати відсіч, протиставив Джоновій вимозі тільки пасивність: він навіть не поворухнувся й нічим не показав наміру скоритись, лише широко розплющив великі сірі очі й прикипів ними до принца з подивом, який мав у собі щось невимовно кумедне. Але нетерплячий Джон добачив у цьому зовсім інше.

- Цей саксонський кабан або спить, або не розуміє мене, - сказав він. - Шпигни його своїм списом, де Брасі, - звернувся він до лицаря, що їхав поруч нього. Навіть серед почту принца Джона почулося тихе ремство, та де Брасі, чиє ремесло звільняло його від будь-яких моральних сумнівів, простяг свого довгого списа через частокіл арени аж до галереї й був би виконав принців наказ, перше ніж Ательстан Вайло отямився бодай настільки, щоб ухилитися від списа. Та Седрік, на відміну від свого сусіда, вельми моторний, блискавично вихопив свого короткого меча й одним ударом відтяв сталеве вістря від ратища. Принцові Джону кров кинулася в обличчя. Він люто лайнувся й уже хотів був вигукнути якусь жахливу погрозу, але його зупинили почасти умовляння власного почту, а почасти гучний крик натовпу, захопленого Седріковою рішучістю.

Розпочався турнір. Заводії «збройної забави», у тому числі Буагільбер, Фрон де Беф і Мальвуазен, вийшли переможцями з усіх сутичок. Охочих продовжити змагання не було. Седрік Сакс був невдоволений: він-бо в кожному успіхові заводіїв-норманів убачав новий тріумф над честю Англії. Раптом якась самотня сурма озвучила виклик. Новий шукач удачі, закутий у крицю, мав зріст не дуже й вищий від середнього й статуру швидше струнку, ніж дебелу. Його обладунок був щедро оздоблений золотим карбуванням, герб на щиті зображував молодого дубка, вирваного з корінням, з іспанським словом «Desdichado» - «Позбавлений Спадщини». Боєць вістрям списа торкнув щит Бріана де Буагільбера - це означало смертний бій. Мало хто сподівався, що сутичка може скінчитися щасливо для Лицаря, Позбавленого Спадщини, але його відвага й бойове завзяття забезпечили йому прихильність майже всієї публіки. Під час запеклого двобою в храмівника луснула попруга й він не втримався в сідлі. Лицар, Позбавлений Спадщини, теж зіскочив із коня, щоб продовжити двобій на мечах. Але розпорядники зупинили турнір, визнавши Лицаря, Позбавленого Спадщини, переможцем. Він підняв келих вина «за всі щиро англійські серця й за ганьбу чужоземним тиранам» і викликав на двобій заводіїв турніру, вийшовши переможцем з кожної сутички. Тисячі глядачів привітали вигуками одностайну ухвалу принца й розпорядників присудити приз Лицареві, Позбавленому Спадщини.

Почет принца намагався розгадати, ким був невідомий лицар. Хтось припустив, що це один із відчайдухів, що були з королем Річардом у Палестині, коли не сам король. Принц занепокоївся, але наказав вивести коня для нагороди переможцю, який повинен був ще назвати вродливицю, котра, як Королева кохання й краси, має порядкувати завтрашнім днем турніру. Лицар поклав корону з зеленого атласу, що мала золотий обідець, до ніг леді Ровени. Панни-норманки були незадоволені, а в нижчих рядах лунало: «Хай живе саксонська принцеса!».

До шатра Лицаря, Позбавленого Спадщини, зайшли джури переможених бійців, щоб викупити обладунки своїх господарів. Переможець погодився, але від Бріана де Буагільбера брати нічого не захотів.

Зброєносцем Лицаря, Позбавленого Спадщини, був свинопас Гурт, якого господар відрядив до Ісака розрахуватися за зброю й коня. Коли Гурт, віддавши Ісакові вісімдесят цехінів, уже виходив з його дому, його зупинила Ребека. Вона віддала свинопасові гаман зі ста цехінами, щоб він повернув панові, скільки тому належало, а решту залишив собі. Гурт неймовірно зрадів, бо збирав гроші, щоб викупитися з кріпацтва. На зворотному шляху він потрапив до рук розбійників. Захоплений сміливою поведінкою свинопаса та дізнавшись, що той був джурою Лицаря, Позбавленого Спадщини, ватаг розбійників відпустив Гурта.

Нагородження Айвенго. Ілюстратор Йоганнес Ґертс. ХІХ-ХХ ст.

На другий день мав відбутися бій між двома загонами. Ательстан, приревнувавши леді Ровену до вчорашнього переможця, пристав до загону норманів. Седрік Сакс був прикро цим вражений. Лицар, Позбавлений Спадщини, очолив бійців-саксів. У загоні Лицаря, Позбавленого Спадщини, був воїн у чорному обладунку, який не надто рвався битися. За це на трибунах його прозвали Чорним Неробою. Але коли загін Лицаря, Позбавленого Спадщини, почав програвати, Чорний Лицар кинувся в саму гущу бою і приніс перемогу. Він здолав кількох норманів, які всупереч правилам турніру гуртом напали на Лицаря, Позбавленого Спадщини. Тепер принц Джон мав назвати героя дня. Він зупинив свій вибір на Чорному Неробі, але, на подив усіх присутніх, того не змогли розшукати. Тож принц мусив оголосити героєм дня Лицаря, Позбавленого Спадщини. За звичаєм, той мав отримати вінець переможця з рук Королеви кохання й краси. Під схвальні вигуки натовпу Лицаря, Позбавленого Спадщини, підвели до трону леді Ровени. Коли розпорядники зняли з переможця шолом, всі побачили вродливе, засмагле на сонці обличчя юнака років двадцяти п'яти під кучмою густих, коротких білявих кучерів. Те обличчя було бліде як смерть, і в двох-трьох місцях по ньому сочилася кров. Леді Ровена зойкнула, але вона враз зібрала докупи всю силу волі й грала свою роль далі: хоча її тіло ще тремтіло від несподіваного хвилювання, вона поклала на схилену голову переможця коштовного вінця, що був нагородою за той день, і чистим, виразним голосом промовила: «Дарую тобі, пане лицарю, цей вінець як нагороду, призначену за звитягу цього дня». Тоді хвильку помовчала й додала твердо: «І ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола!». Лицар нахилився й поцілував руку, що нагородила його за звитягу.

А потім, нахилившися ще нижче, впав їй до ніг. Це був син-вигнанець Седріка. Розпорядники стягли з Айвенго обладунок і побачили, що він поранений. Незабаром принців почет дізнався, що Лицарем, Позбавленим Спадщини, є Айвенго.

Насамперед їх цікавило, чи поталанить Айвенго повернути маєтки, які в нього відібрав Фрон де Беф. Поступово розмова перекинулася на Ровену. Коли де Брасі дізнався, що ця саксонка, «троянда вроди й перлина багатства», є спадкоємицею великих маєтків, то вирішив на ній одружитися. У цей час принца Джона повідомили, що його брат Річард утік з полону і тепер на волі.

• Знайдіть і порівняйте відповідні епізоди в баладах про Робіна Гуда.

Принц вирішив якомога швидше закінчити турнір і наказав розпочати змагання лучників. Йому дуже хотілося поквитатися з нахабним йоменом, якого звали Локслі. Серед лучників найкраще стріляв Губерт, гайовий Мальвуазена. Локслі запевнив принца Джона, що влучить у Губертову ціль. І справді, його стріла розтрощила на друзки стрілу суперника. Тоді Локслі запропонував Губертові влучити у вербовий прут, встромлений у землю. Той відмовився, бо, на його думку, це було неможливо. А Локслі з легкістю впорався і з цим завданням.

Вражений неймовірною майстерністю йомена, принц Джон запропонував йому вступити до нього на службу. Локслі відмовився. Тим часом принц Джон наказав знайти єврея Ісака і дістати в нього дві тисячі крон.

З нагоди турніру принц Джон улаштував свято, на яке прибуло безліч гостей. Було запрошено й родини вельможних саксів. Седрік і Ательстан з'явилися на бенкет у давньосаксонському вбранні, чим викликали кпини норманських дворян. Принц Джон підняв келих за здоров'я Вілфреда Айвенго. Седрік відповів, що він не визнає своїм сином норовливого юнака, який зневажає його накази й зрікається предківських звичаїв. Найбільше обурило Седріка, що Вілфред згодився прийняти від короля Річарда як васал маєток Айвенго, тобто саме ті землі, що по праву належали його предкам. На це принц Джон зауважив, що тоді Седрік не буде проти, якщо маєток Айвенго він віддасть Фрон де Бефу, чия гідність дозволить узяти ці землі. Саме тоді Фіц-Урс готував змову прибічників принца Джона проти короля Річарда. Він був дуже невдоволений, що в такі вирішальні дні де Брасі, Фрон де Беф і Бріан де Буагільбер, переодягнувшись у розбійників, вирішили захопити саксів у полон (де Брасі хотів у такий спосіб примусити Ровену вийти за нього заміж).

Чорний Нероба і причетник із Копменгерста. Ілюстратор Моріс Ґрейффенгаґен. 1906

Тим часом Чорний Нероба простував на північ, вибираючи найкоротші та найнепримітніші стежини. Ніч застала його посеред лісової гущавини. Він нагледів біля джерела лісову хатинку. Тут жив самітник, що після погроз таки пустив до себе подорожнього. За якийсь час Чорний Нероба і причетник із Копменгерста, як назвав себе самітник, порозумілися, і залишок ночі пройшов у веселому бенкеті.

Седрік наказав Освальдові доправити Айвенго до Ашбі. Але лицар зник. Гурт у розпачі шукав свого пана і зіткнувся з Освальдом. Седріків підчаший, вважаючи свинопаса втікачем, наказав затримати його. А щодо Айвенго, то Освальд дізнався про якусь прекрасну леді, що звеліла забрати лицаря. Седрік і його люди після бенкету в принца Джона вирішили повернутися додому. Дорогою вони затрималися. На одному з возів їхав і зв'язаний Гурт.

Седрік і Ательстан розмовляли про становище країни. Сакси були роз'єднані, тому їм потрібен ватажок. Для одних це був Ательстан, нащадок давнього саксонського королівського роду, інші віддавали перевагу леді Ровені, що походила від короля Альфреда. Щоб об'єднати ці дві партії, Седрік вирішив одружити Ательстана з Ровеною. Але на заваді став його син Вілфред, закоханий у дівчину. Леді Ровена рішуче заявила Седріку, що скоріше піде в черниці, ніж відмовиться від Айвенго. Це і стало причиною вигнання Вілфреда з батьківського дому.

Фрон де Беф та Ісак. Ілюстратор Моріс Ґрейффенгаґен. 1906

У великому лісі подорожні побачили кінний паланкін, а біля нього Ісака та Ребеку. Старий єврей розповів, що охоронці злякалися ватаги розбійників, які чатували в лісі, забрали коней і втекли. Він попросив допомоги для себе з донькою і для хворого приятеля у паланкіні, однак Седрік і Ательстан не бажали допомагати євреєві. Тоді Ребека звернулася до леді Ровени з проханням врятувати хворого в ім'я когось дорогого всім, зокрема леді Ровені. Леді Ровена вирішила допомогти нещасним, і Седрік відразу погодився. Через деякий час на подорожніх напали розбійники у масках. Всі, крім Гурта і Вамби, потрапили в полон. Вони вирішили визволити свого господаря Седріка, але їх зупинив Локслі, пообіцявши зібрати загін, щоб звільнити Седріка, оборонця англійських прав. За три години швидкої ходи Седрікові слуги разом зі своїм провідником вийшли на галявину, посеред якої ріс дуб. Тут вони зустріли кількох йоменів, яким Локслі дав наказ іти до Торкілстона, Фрон де Бефового замку, і уважно стежити за тим, що там відбувається. Після цього вони вирушили до хижки самітника і зустріли його у веселій компанії Чорного Лицаря. Коли останній дізнався, що трапилося, то надзвичайно обурився і зголосився не лише взяти участь у штурмі, а й очолити його.

Саме тоді нормани «ділили» здобич: Ровена мала дістатися де Брасі, Ребека - Буагільберові, гроші Ісака вирішили поділити храмівник і Фрон де Беф, у владі останнього опинилися і Седрік з Ательстаном.

Коли Седрік побачив вежі замку Фрон де Бефа, то зрозумів, ким насправді були вдавані розбійники. У замку бранців розділили. Саксонські старшини опинились у великій залі. Через якийсь час туди зайшов доморядник, за ним четверо слуг занесли стіл, повний наїдків і напоїв. Ательстан оголосив, що викликає Фрон де Бефа на двобій. Але бранцям не довелося довго обідати в спокої. Вони почули, як тричі від брами пролунав звук рогу. У замку зразу почалася метушня.

Ісак опинився в підвалі замку Фрон де Бефа. Господар вимагав у полоненого величезні кошти, погрожуючи страшними тортурами. Урешті-решт Ісак погодився за умови, що разом з ним відпустять і його супутників. За свободу доньки Ісак ладен був віддати все своє майно. Коли він упевнився, що це неможливо, то відмовився платити будь-який викуп.

У покої, куди відвели леді Ровену прийшов де Брасі й пояснив, що хоче одружитися з нею. Дівчина гордо відкинула цю пропозицію. Де Брасі почав її шантажувати, повідомивши, що від рішення леді Ровени залежить життя не лише її опікуна, а й Айвенго, який також опинився в полоні. Від цієї несподіваної звістки дівчина розплакалася. Де Брасі взявся її вмовляти. У цей час він почув звук рогу.

РОЗДІЛ XXIV

Тим часом Ребека, замкнена в далекій усамітненій вежі, дожидалася вирішення своєї долі. Її привели двоє служників у масках і заштовхнули до невеликої кімнати. Там сиділа за прядивом і мугикала собі під носа сакську пісеньку стара відьма. На появу Ребеки стара підвела голову й уп’ялася поглядом у вродливу єврейку так заздрісно і злісно, як тільки старість і потворність, до того ж поєднані з неміччю, споглядають юність і красу.

- Геть звідси, стара печерице! - гукнув один із тих, що супроводили Ребеку. - Це наказ нашого шляхетного владаря. Звільни кімнату для красуні.

- Авжеж, - пробурчала стара, - така нині дяка за вірність. Колись досить було одного мого слова, щоб вибити з сідла й потурити зі служби найкращого вояка. А сьогодні мушу йти, скоряючись наказу такого, як ти, посіпаки!

- Не розпатякуй, Урфрідо, - мовив другий, - іди звідси, і край.

- А бий вас сила Божа, пси смердючі! - гукнула стара. - Та нехай мене розірве на шматки демон Зернобік, коли я піду з власної кімнати, поки не допряду цієї куделі!

- Скажи сама про це господареві, стара відьмо, - насварився служник і пішов разом із другим, залишивши Ребеку сам на сам зі старою, котрій супроти її волі накинули таке товариство.

- Яку іще чортівню вони замишляють? - бурмотіла собі під носа стара і скоса лихим оком позирала на Ребеку. - Неважко й здогадатися: он які очі, чорні кучері, шкіра - біліша за папір... Авжеж, здогадатися неважко, для чого привели її до цієї самотньої вежі: звідси жодного зойку не почути, однаково, що з-під землі. Тут, красунечко, сусідами твоїми будуть лишень сови. Ти, здається, чужоземка, - провадила вона далі, кинувши погляд на убрання Ребеки. - З якого краю? Сарацинка чи єгиптянка? Чого ж ти мовчиш? Як умієш плакати, то, певне, вмієш і говорити.

- Не гнівайтеся, матінко, - мовила Ребека.

- Еге, годі далі й питатися, - сказала Урфріда. - Лисицю пізнають по хвосту, а єврейку - по вимові.

- Скажи, що на мене чекає? - благала її Ребека. - Мене силою притягали сюди, - може, вони збираються вбити мене за мою віру? Якщо це так, то я радо віддам за неї своє життя.

- А яка їм радість з того, що вони позбавлять тебе життя? - відповіла стара. - Ні, можеш вірити моєму слову, не на твоє життя вони важать. А чекає на тебе те саме, що спіткало колись високородну сакську дівчину. Хіба ж може скривдити єврейку те, що не вважали кривдним для саксонки? Поглянь на мене: я теж була молода й удвічі вродливіша за тебе, коли Фрон де Беф, батько нинішнього Реджинальда, разом зі своїми норманами приступом узяв цей замок. Мій батько й семеро його синів стояли на смерть, захищаючи кожну п’ядь свого родового гнізда. Не було жодної кімнати, жодної приступки на сходах, які б не скропила їхня кров. Їх було вбито, вони загинули - всі як один, і ще жевріло тепло в їхніх тілах, іще не висохла пролита ними кров, а я вже стала ницою жертвою їхнього переможця.

- А не можна якось урятуватись? - спитала Ребека.

- Бач, чого захотіла, - мовила стара. - Ворота смерті - єдина лазівка, якою можна втекти звідси; а смерть довго-довго не відчиняє їх, - додала вона, похитуючи сивою головою. - Одна втіха - після нашої смерті хтось інший буде такий самий нещасний, як були ми. Ну, прощавай, єврейко! Однаково - чи єврейка, чи сарацинка! Тебе спіткає та сама доля, бо ти потрапила до рук людей, які не відають, що таке жалість і що таке сумління. Прощавай! Мою нитку допрядено, а твоя тільки-но почалась.

• Як ви розумієте слова старої Урфріди: «Мою нитку допрядено, а твоя тільки-но почалась»? Про яку «нитку» йдеться?

- Бога ради, не йди, постривай! - благала Ребека. - Залишся тут! Свари мене, лай, та тільки не йди! Твоя присутність хоч якось захистить мене!

- Навіть коли б тут присутня була Божа Матір, то й це б не захистило тебе, - відповіла стара, тицяючи пальцем на образ Богородиці у кутку.

По цих словах вона пішла, злісно вишкіряючись і стаючи від того ще потворнішою, аніж у хвилини звичайної для неї понурості. Стара замкнула за собою двері, й Ребека ще довго чула її лайку, як вона кляла кожну приступку, ледве долаючи круті сходи.

На Ребеку чигала страхітливіша небезпека, ніж на леді Ровену. Високородна саксонка могла ще сподіватися хоча б на якусь чемність у ставленні до неї, тимчасом як єврейці уготована була сама брутальність. А проте вона мала й перевагу - природжену силу волі, гострий розум, до того ж їй уже доводилося долати небезпеки. Змалку Ребеку вирізняли непохитна воля, спостережливість і кмітливість. Та пишнота, серед якої вона жила з волі свого батька і яку бачила в покоях інших майновитих євреїв, не заморочила їй голову, і вона розуміла, що умови їхнього життя вкрай ненадійні. Отож, роздумуючи над усім цим, вона поступово виробила в собі тверезий погляд на життя, вдача її злагідніла, а за інших обставин могла б стати пихатою і впертою. Життя підготувало її до всіляких лихих несподіванок, і Ребека не розгубилась за обставин, у яких вона опинилась. А обставини вимагали від неї великої витримки й сили духу, і дівчина опанувала себе.

Ретельно оглянувши кімнату, вона зрозуміла, що сподіватися на втечу марно. Кімната не мала інших потаємних дверей крім тих, якими зайшла Ребека. Єдине вікно відчинялось на терасу, щось на зразок балкона, обнесеного огорожею. Тож Ребека вирішила набиратись терпцю й усю надію поклала на Бога, як це роблять звичайно сильні й шляхетні душі.

Коли на сходах зачовгала чиясь хода, бранка здригнулась і пополотніла. Двері нечутно прочинилися, і до кімнати повагом увійшов високий чоловік у такому ж, як і всі ті розбійники, що завдали їй кривди, убранні. Зсунутий на лоба капелюх прикривав верхню частину його обличчя. Угорнений у плащ так, що ним він затуляв обличчя знизу, чоловік мовчки стояв перед пополотнілою Ребекою. Попри свій одяг, що промовляв за нього, він, здавалося, сам соромився своїх подальших намірів і не міг здобутися на слова, що мали пояснити, з якою метою він прийшов сюди. Зрештою Ребека, опанувавши себе, зважилась сама почати розмову. Вона простягла розбійникові два коштовні браслети й намисто, що їх зняла з себе задовго перед тим, гадаючи, що він, удовольнивши свою корисливість, буде не такий лихий до неї.

- Візьми, чоловіче добрий, оце, - звернулась до нього Ребека, - і, заради Бога, зглянься на мене й на мого старого батька! Це коштовні речі, та вони ніщо порівняно з тим, що дасть тобі мій батько, коли ти не скривдивши відпустиш нас із цього замку.

- Чудова квітко Палестини, - озвався розбійник, - ці перли ніщо, як порівняти їх із твоїми сніжно-білими зубами. Яскраво сяють і ці діаманти, та хіба можна порівняти їх із сяйвом твоїх очей? А я, відтоді як узявся до свого вільного ремесла, заприсягся цінувати красу понад будь-які коштовності.

- Не бери на душу такого гріха, - благала Ребека, - візьми викуп і зглянься над нами. Золото може дати тобі різні переваги, а коли скривдиш нас, тебе терзатимуть муки сумління. Усе, чого ти зажадаєш, мій батько дасть тобі. А коли ти вміло використаєш своє багатство, то з його поміччю скоро посядеш гідне місце серед чесних людей, дістанеш прощення за всі колишні провини і тобі не треба буде знову чинити гріх.

- Гарно сказано! - кинув розбійник по-французькому. Йому, певне, не до снаги було підтримувати розмову по-саксонському, як почала її Ребека. - Та знай, ясна леліє, що твій батько потрапив до рук дуже вправного алхіміка, котрий зуміє навіть іржаві ґратки в’язничної грубки обернути на срібло. Шановного Ісака перепустять через такі рурки, які вичавлять з нього все, що він має цінного, байдуже, чи проситиму я і чи благатимеш ти. А свій викуп ти маєш заплатити вродою і коханням. Іншого мені не потрібно.

- Ти не розбійник, - так само по-французькому мовила Ребека, - жоден з них не відмовився б від такої пропозиції. Жоден розбійник у тутешньому краю не вміє говорити твоєю мовою. Ти не розбійник, а просто норман, певне, шляхетного роду. Благаю, вияви свою шляхетність і скинь цю страшну машкару жорстокості й насилля!

- Ти добре умієш угадувати, - промовив Бріан де Буагільбер, відслоняючи плащ від обличчя. - Авжеж, я не розбійник. Я той, хто скорше здатний прикрасити твої руки і шию перлами та діамантами, ніж позбавити тебе цих прикрас.

- То чого ж тобі від мене потрібно, як не багатство? - спитала Ребека. - Між нами не може бути чогось спільного: ти християнин, я єврейка. Наш союз був би однаково незаконним як для вашої церкви, так і для нашої синагоги.

- Достеменно так, - зі сміхом відповів храмівник. - Одружитися з єврейкою! Ні! До того ж знай, що якби навіть найхристиянніший з королів запропонував мені руку своєї найхристияннішої доньки, я й тоді не міг би одружитися з нею. Я лицар Храму. Поглянь, ось і хрест мого священного ордену.

- І ти важишся такої хвилини покликатися на нього?! - вигукнула Ребека.

- Яке тобі діло до того, що я роблю? - спитав храмівник. - Адже ти не віриш у цей благословенний символ нашого спасіння.

- Я вірю в те, чого мене вчили, - заперечила Ребека, - і нехай мене Бог простить, коли моя віра хибна. Та яка ж ваша віра, вельможний лицарю, коли, посилаючись на свою найбільшу святиню, ти маєш на думці порушити найурочистішу зі своїх обітниць.

- Твоя проповідь вельми красномовна! - вигукнув храмівник. - Але, мій чарівний богослове, твої єврейські пересуди засліплюють тебе, і ти не бачиш наших високих привілеїв. Шлюб - то серйозний злочин для лицаря Храму, та за дрібні грішки я вмить дістану відпущення в найближчій сповідальні нашого ордену.

- Якщо ти читаєш Біблію та життєписи праведників лише задля того, щоб відшукувати в них виправдання своїй розбещеності та беззаконню, - сказала Ребека, - ти чиниш так само, як той злочинець, що видобуває отруту із найкориснішого і цілющого зілля.

Гнів спалахнув у храмівникових очах, коли він зачув це звинувачення.

- Слухай, Ребеко, - промовив він, - досі я поводився з тобою лагідно. А тепер говоритиму як переможець, що своїм списом і стрілами завоював тебе, отож за законами всіх країн і народів ти мусиш коритися мені. Не в моїх намірах поступитися хоча б крихтою своїх прав або ж відмовитись узяти силою те, що ти відмовляєш дати мені на прохання.

- Відступи, - мовила Ребека, - відступи і вислухай мене, перше ніж зважишся на такий смертний гріх. Ти, певна річ, можеш мене здолати, бо ж Бог створив жінку слабкою, віддавши її під опіку чоловікові. Та я, храмівнику, знеславлю твій ниций учинок по всій Європі. І те, чого я не домоглася б, волаючи до співчуття твоїх одновірців, зробить їхня забобонність. У кожній прецепторії¹ знатимуть, що ти, як відступник, согрішив з єврейкою. А ті, кого не пойме жах за твій скоєний злочин, усе ж звинуватять тебе, бо ти, зв’язавшись із дочкою мого плем’я, зганьбив хрест, якого маєш на собі.

¹ Прецепторія - володіння лицарського ордену.

- Яка ти розумна, Ребеко! - вигукнув храмівник, добре розуміючи, що вона говорить правду; правила статуту його ордену під загрозою суворого покарання справді забороняли інтриги на зразок тієї, яку він задумав. Траплялися навіть випадки, коли за таке поганьблених лицарів виганяли з ордену. - Ти дуже розумна, проте кричати тобі доведеться надто гучно, аби твій голос було чутно за мурами цього замку. А в цих стінах ти можеш плакати, стогнати, скільки хоч гукати по допомогу, та марно - ніхто не почує. Одне лишень може врятувати тебе, Ребеко: скорися долі й перейди в нашу віру. Тоді ти піднесешся так високо, що багато хто з норманських вельможних дам позаздрить блиску і вроді коханої найхоробрішого із захисників святого Храму.

- Скоритися долі! - вигукнула Ребека. - Прийняти твою віру! А що ж це за віра, котра терпить такого негідника? То ти найхоробріший войовник серед храмівників? Ти підлий лицар, чернець-кривоприсяжник і боягуз! Гребую тобою, зневажаю тебе! Бог Авраамів навіть у цих тенетах ганьби показав своїй дочці шлях до порятунку!

Ребека на парапеті замку Торкілстон. Ілюстратор Джордж Крукшенк. 1837

Після цих слів вона розчахнула заґратоване вікно, що виходило на горішній виступ вежі, вискочила на терасу й зупинилась на самісінькому її краю, над безоднею. Не сподіваючись на такий відчайдушний учинок, бо до тієї хвилини Ребека стояла непорушна, Буагільбер не встиг ані стримати, ані зупинити її. Він спробував був кинутися до неї, але вона гукнула йому:

- Не руш з місця, гордий лицарю, або, коли хочеш, підійди! Та якщо ти ступиш бодай крок - я кинуся вниз. Моє тіло розіб’ється на камінні цього двору, але я не стану жертвою твоєї хтивої жаги.

Храмівник завагався. Його рішучість, яка ніколи не відступала ні перед чиєю скорботою і не знала, що таке жалість, поглинув захват непохитністю Ребеки.

- Зійди, - попросив її храмівник, - зійди сюди, навіжена дівчино. Присягаюся землею, морем і небом, я не завдам тобі ніякої кривди! Коли вже не заради тебе самої, то хоча б заради свого батька зійди вниз. Я буду йому за друга, а тут, у цьому замку, він потребує дуже могутнього захисника.

- Ой, лишенько, - зітхнула Ребека, - це я знаю. Але ж чи можна вірити твоєму слову?

- Нехай перевернуть мого щита догори сподом, нехай привселюдно зганьблять моє ім’я, - заприсягся Бріан де Буагільбер, - якщо мої вчинки дадуть тобі право скаржитись на мене. Я порушив чимало законів, зневажав заповіді, та слова свого не ламав ніколи.

- Ну, гаразд, я вірю тобі, - мовила Ребека й, зіскочивши з тераси, зупинилась біля однієї з бійниць. - Тут я й стоятиму, - провадила вона далі, - а ти стій там, де стоїш. Але спробуй-но ступити до мене хоч би крок - і ти побачиш, що єврейка скорше довірить свою душу Богові, аніж свою честь - храмівникові.

Сміливість і горда рішучість, якими дихали всі риси прегарного обличчя, надали поставі, голосу й поглядові Ребеки такої шляхетності, що вона здавалась немов неземним створінням. У її очах не було й тіні вагання, щоки не пополотніли, жахаючись такої страшної і близької смерті; більш того - впевненість, що тепер вона сама є владаркою своєї долі, залила рум’янцем її смагляве обличчя й осяяла блиском її очі. Гордому й мужньому Буагільберові здалося, що він іще не бачив такої натхненної і величної вроди.

- Помирімося, Ребеко, - запропонував він.

- Помирімось, коли на те твоя воля, - відповіла вона, - помирімось, але на такій відстані.

- Ти несправедлива до мене, - сказав храмівник. - Присягаюся землею, морем і небом, ти несправедлива до мене! Від народження я зовсім не такий, якого ти бачиш мене нині - жорстокий, нещадний себелюбець. Жінка зробила мене таким, отже, я й мстився завжди жінкам, але не таким, як ти. Вислухай мене, Ребеко. Жоден лицар не брав до рук бойового списа із серцем, відданішим своїй дамі, ніж моє. Вона була донька дрібноземельного барона. Напівзруйнована вежа, неродючий виноградник та кілька акрів пісної землі в околицях Бордо - це й була вся їхня маєтність. Але ім’я її було відоме повсюдно, де зброєю здобували славу, воно стало відоміше, ніж імена багатьох відданиць, за якими обіцяли на посаг цілі графства. Мої подвиги, подолані небезпеки, пролита кров уславлювали ім’я Аделаїди де Монтемар від королівських палаців Кастілії аж до Візантії. І яка ж була її віддяка? Коли я повернувся до неї з пошанівком, за який заплатив власною кров’ю і важкими трудами, виявилось, що вона одружилась із дрібним гасконським шляхтичем, нікому не знаним поза його жалюгідним маєтком. А я щиро кохав її і жорстоко помстився за мою зганьблену честь. Та моя помста впала на мене самого. Відтоді я зрікся життя й усіх його приваб. Ніколи не знатиму я, що таке родинне вогнище. На старість не матиму свого теплого закутка. Самотньою буде моя могила, ніколи не матиму я нащадка, щоб він і далі продовжував стародавній рід Буагільберів. Біля ніг мого духівника склав я всі свої права на самостійність і відмовився від свободи. Храмівник тільки на ім’я не раб, а по суті він не має права володіти ні землями, ні майном, живе, чинить усе й навіть дихає з волі й наказу іншої особи.

- Лишенько, - здивувалась Ребека, - то які ж привілеї можуть переважити таке цілковите зречення?

- Які? Можливість помсти, Ребеко, - відрубав храмівник, - а ще надмірний обшир для здійснення честолюбних задумів.

- Кепська винагорода за зречення всього найдорожчого для людини, - сказала Ребека.

- Не кажи такого! - скрикнув храмівник. - Помста - то бенкет богів. А шанолюбство! Це така спокуса, котра здатна збурити людську душу навіть у хвилину раювання. - Помовчавши хвилину, він провадив далі: - Присягаюся Богом, Ребеко, жінка, котра вважає смерть кращою за безчестя, повинна мати горду й сильну душу. Ти мусиш стати моєю. Ні, не лякайся, - додав він, - я маю на увазі - моєю з власного бажання, своєю волею. Ти мусиш погодитися поділити зі мною надії набагато ширші, ніж ті, що їх можна досягти з висоти королівського престолу. Вислухай мене, перш ніж даси відповідь, і зваж усе, перш ніж відмовитись. Твоя правда - лицар Храму втрачає і свої суспільні права, і можливість самостійної діяльності. Але ж навзамін він стає членом такої могутньої спілки, що перед нею може похитнутися навіть трон. Так само одна краплина дощу, впавши в море, стає складовою частинкою того могутнього океану, що гризе скелі й поглинає королівські флотилії. Така ж неосяжна і сила нашої грізної ліги, а я аж ніяк не останній серед членів цього могутнього ордену. Я в ньому один із головних зверхників і маю надію, що з часом можу дістати магістрів жезл. Мені не вистачало лишень спорідненої душі, яка могла б поділити зі мною мої мрії, - і в тобі я знайшов таку душу.

- І ти говориш це мені, жінці мого плем’я! - обурилась Ребека.

- Годі тобі згадувати про різницю наших вірувань. На таємних нарадах нашого ордену ми глузуємо з цих дитячих вигадок. Гадаєш, що ми довго були засліплені безглуздими дурощами наших засновників, котрі заповідали нам зректися всіх життєвих насолод в ім’я єдиної радості - спізнати мучеництво, вмираючи від голоду, спраги, чуми або ж від мечів дикунів, марно захищаючи своїми тілами голу пустелю, що має вартість лише в очах марновірних людей. Ні, наш орден швидко опанував сміливіші погляди і знайшов іншу винагороду за всі наші жертви. Величезні маєтки в усіх королівствах Європи, вояцька слава, що грізною луною лине по всіх країнах і вабить до нашого гурту цвіт лицарства всього християнського світу, - усе це служить цілям, що навіть не снилися нашим чеснотливим засновникам. Але це таємниця, що її ми оберігаємо від тих недужих розумом, котрі вступають до нашого ордену, керуючись старовинним статутом і перебуваючи в тенетах давніх забобонів, а ми використовуємо їх як сліпе знаряддя нашої волі. Проте годі розкривати тобі таємниці Храму. Я чую, як сурмлять у ріг. Може бути, що моя присутність доконечна. Подумай про те, що я сказав тобі. Прощавай! Я не проситиму в тебе вибачення за те, що погрожував тобі ґвалтом, бо завдяки цьому пізнав твою душу. Тільки на випробному камені вивіряється щире золото. Незабаром ми ще поговоримо.

Він переступив підвіконня, пройшов через кімнату і рушив сходами вниз, залишивши Ребеку саму. Навіть на порозі смерті, на яку вона сама збиралась себе приректи, не зазнала Ребека такого жаху, що його відчула, споглядаючи несамовите честолюбство відчайдушного розбишаки.

Зайшовши до кімнати у вежі, Ребека перш за все подякувала Богові за його заступництво, благаючи, щоб він і надалі опікувався нею та її батьком. Іще одне ім’я промайнуло в її молитві: то було ім’я християнина, якого доля кинула до рук кровожерних людей, особистих його ворогів.

У великій замковій залі лицарі отримали листа, написаного саксонською. У ньому йшлося про те, що Вамба, син Пришелепкуватого, Гурт, Беовульфів син і свинопас, лицар на ймення Чорний Нероба і йомен Роберт Локслі - Влучний Стрілець вимагають звільнення всіх без винятку полонених, інакше вони почнуть штурм замку. Лицарі відповіли в листі, що не приймають виклику від усякого зброду, натомість просять прислати священника, щоб він підготував полонених до смерті. Під виглядом такого священника в замок пробрався Вамба. Він обмінявся одягом із Седріком і залишився замість нього під вартою. Коли Седрік в одязі ченця йшов коридорами замку, його перепинила Урфріда, щоб висповідатися священнику. Вона розповіла, що колись цей замок належав її батькові, якого разом із синами вбив батько Фрон де Бефа, коханкою якого вона стала. Обурений Седрік відсахнувся від Урфріди, і вона впізнала в Седріку сина давнього товариша свого батька. Вона розповіла Седріку, як підбурювала під час бенкетів норманів одного проти одного, аж поки Фрон де Беф не вбив власного батька через неї. Її серце наповнене жагою помсти, тож сакси можуть сміливо штурмувати замок: норманам вистачить клопоту і без них - Урфріда, чиє саксонське ім'я Ульріка, у цьому допоможе. Збентежений Седрік відправився із замку до обложників. Тим часом Фрон де Беф виявив, що замість Седріка в полоні опинився його блазень. Почався штурм замку.

РОЗДІЛ XXVIIІ

Коли Айвенго знепритомнів на ристалищі, Ребека умовила батька забрати юнака додому і надати лицарю прихисток.

Був пізній вечір, коли Айвенго опритомнів і почав усвідомлювати все, що відбувалося навколо. Він прийшов до тями, перебуваючи в полоні невиразних вражень, які звичайно супроводять повернення до свідомості. Певний час він ніяк не міг ясно і послідовно відтворити події вчорашнього дня. Він почував величезну кволість і біль. У голові в нього безладно борсались якісь невиразні спогади про отримані й завдані удари, про румаків, що напирають один на одного, збивають супротивника, а потім і самі падають на арену, а у вухах лунали бойові поклики й брязкіт зброї. Не зважаючи на рану, що гострим болем озивалась на кожен його порух, він нарешті відгорнув запону біля свого ліжка.

На свій подив, він побачив, що лежить у розкішно прибраній на східний манір кімнаті; йому навіть здалося, що під час сну він знов опинився в Палестині. Це враження стало ще певнішим, коли важка запона на дверях відхилилась і до кімнати прослизнула жінка у розкішному східному вбранні.

Коли рану доглянули і красуня лікарка мала вже йти, Айвенго не зміг стримати цікавості, що охопила його, і сказав по-арабському (цю мову він вивчив під час своїх мандрів на Сході і гадав, що вона краще, ніж інші, буде зрозуміла для дівчини, яка стояла перед ним у тюрбані і східному одязі):

- Люб’язна дівчино, прошу вас, коли ваша ласка...

Та вона перебила його слова, й мимовільний усміх на мить осяяв її обличчя, звичайно задумливе і сумне.

- Я живу в Англії, пане лицарю, - сказала вона, - і розмовляю англійською, хоча за походженням і вбранням належу до іншої країни.

- Шляхетна дівчино... - почав Айвенго, та Ребека знову квапливо перебила його.

- Пане лицарю, - звернулася вона до нього, - не називайте мене шляхетною. Ліпше вам одразу дізнатися, що ваша прислужниця - лише бідолашна єврейка, донька того самого Ісака з Йорка, що за нього ви нещодавно заступилися. А тому і він, і всі його домашні зобов’язані найдбайливіше доглядати вас і піклуватися про вас.

Ребеці боляче було бачити, що Айвенго ставиться до неї як до однієї з тих, хто належав до гнаного плем’я, але завдяки своїй лагідній вдачі й неупередженості вона й гадки не мала ображатися на нього за те, що він поділяв загальні забобони тих часів і своєї віри. Навпаки, красуня єврейка і далі так само терпляче й віддано доглядала його. Вона повідомила йому, що їм з батьком доконечно треба поквапитися з від’їздом до Йорка і що Ісак вирішив і його взяти з собою і доти піклуватися про нього, доки він одужає як слід. Айвенго рішуче відмовився від цього плану, посилаючись на те, що він аж ніяк не має бажання завдавати нового клопоту своїм благодійникам.

- Хіба в Ашбі, - наполягав він, - або десь на околицях немає когось, хто погодився б узяти до себе пораненого земляка й подбати про нього, поки той буде здатний знову взяти до рук зброю?

- Немає сумніву, - з невеселим усміхом відповіла Ребека, - навіть найгірша з названих вами осель була б для вас пристойнішою, аніж дім упослідженого єврея. Одначе, пане лицарю, якщо ви не бажаєте позбутися свого лікаря, вам краще їхати з нами. Жоден християнський лікар у межах чотирьох британських морів не здатний поставити вас на ноги раніше як за місяць.

- А як скоро зможеш зробити це ти? - нетерпляче спитав Айвенго.

- За вісім днів, - відповіла Ребека.

- Присягаюся Пречистою Дівою, - сказав Айвенго, - якщо не гріх згадувати її святе ім’я в такому місці, не той тепер час, аби валятись у ліжку. Якщо ти виконаєш свою обіцянку, дівчино, я віддячу тобі. Здобуду грошей і насиплю шолом срібняків.

- Я свою обіцянку виконаю, - запевнила Ребека, - і на восьмий день від цієї години ти надінеш свій бойовий обладунок, якщо замість обіцяного срібла подаруєш мені одну велику милість. У мене одне лишень прохання, аби ти надалі вірив, що євреї здатні прислужитися християнинові, нічого не прагнучи за те, окрім благословення великого Отця нашого, що створив і євреїв, і християн.

- Мені був би гріх сумніватися в цьому, - відповів Айвенго. - Я, не вагаючись і ні про що більше не допитуючись, віддаю себе в руки твого цілющого мистецтва з упевненістю, що на восьмий день надіну свого панцера. А тепер, мій добрий лікарю, скажи, чи не чула ти чогось нового про благородного Седріка Сакса та його домашніх?

- Я скористаюся своєю владою лікаря і звелю вам мовчати, - відповіла Ребека. - Прошу вас, уникайте будь-яких тривожних думок, а я, скільки знаю, розкажу вам про все, що ви хотіли б довідатися. Принц Джон звелів припинити турнір і поспіхом вирушив до Йорка разом зі своїми вельможами, лицарями і церковними достойниками, правдою і неправдою зібравши стільки грошей, скільки вони здатні були набрати в тих, кого у цій країні мають за багатіїв. Ходять чутки, ніби він прагне заволодіти короною свого брата. Щойно в нас був доморядник Седріка. Прибіг захеканий до мого батька по гроші, що їх батько винен Седріку за вовну. Від нього я довідалась, що Седрік і Ательстан з Конінгзбурга пішли з бенкету в принца Джона страшенно розгнівані й одразу ж зібралися їхати додому. Леді Ровена не поїхала на бенкет до принца і тепер, як казав той-таки доморядник, вирушила до Ротервуда разом зі своїм опікуном. Гурта, за наказом Седріка, взято під варту, - мовила єврейка, але, зауваживши, що ця вістка тяжко приголомшила Вілфреда, квапливо додала: - А втім, підчаший Освальд казав мені, що коли Гурт нічим не прогнівить господаря, то Седрік пробачить йому, бо Гурт - вірний служник, його завжди хвалили, а тепер він тільки тим і завинив, що показав, який відданий Седріковому сину. А ще Освальд сказав, що коли слуги побачать, що Седрік і далі гнівається на Гурта, то всі вони, а найбільше блазень Вамба, допоможуть йому втекти.

- Дай Боже, щоб їм пощастило! - сказав Айвенго. - Мені немов судилося принести нещастя кожному, хто прихильний до мене. Мій король обдарував мене своєю прихильністю, наблизив до себе - і от маєш, рідний брат, усім йому зобов’язаний, бере до рук зброю, обертає її проти нього і хоче заволодіти його короною. Моя відданість завдала тривог і клопоту найвродливішій жінці. А тепер мій батько розгнівався й може вбити бідолашного раба за саму лишень відданість і любов до мене. Сама бачиш, якого провісника лихої долі надумала ти лікувати й урятувати. Схаменися, відпусти мене, перш ніж нещастя напосядуться й на тебе.

- Ні, - відповіла Ребека, - твоя слабкість і журба, пане лицарю, спонукають тебе хибно тлумачити волю провидіння. Ти повернувся на батьківщину тоді, коли вона найбільше потребує допомоги сильної руки і вірного серця. Ти збив пиху зі своїх ворогів і брата твого короля в ту хвилину, коли вони найбільше хизувалися своєю зверхністю. Щоправда, ти тяжко постраждав при цьому, та хіба ти не бачиш, що Бог послав тобі на поміч і лікаря. Отож не впадай у розпач і вір, що провидіння зберегло тебе для звитяжного подвигу, який ти здійсниш заради свого народу. Прощавай! Випий ліки, а потім присилуй себе і добре поспи, аби набратися сили для завтрашнього переїзду.

Айвенго, зваживши на все сказане, слухняно зробив, як веліла Ребека. Випивши заспокійливий напій, він міцно заснув, і сон відновлював його сили. Вранці милий лікар зауважив, що у хворого вже немає жодних ознак лихоманки і він спроможний витримати стомливу подорож. Айвенго поклали в паланкін, у якому його привезли з турніру, і вжили всіх заходів, щоб йому було зручно і спокійно. Тоді, як уже відомо читачеві, Ісака наздогнав Седрік, а згодом вони всі разом потрапили до рук де Брасі та його поплічників. Спершу ніхто не звернув уваги на кінний паланкін, одначе де Брасі в пошуках леді Ровени надумав зазирнути до нього. Як же він здивувався, побачивши там замість леді Ровени пораненого лицаря! Гадаючи, ніби він потрапив у полон до сакських розбійників і покладаючись на популярність свого імені серед саксів, Айвенго поквапився назвати себе.

Суворе розуміння приписів лицарської честі, що їх де Брасі, незважаючи на всю свою легковажність і розбещеність, ніколи цілковито не зрікався, не дозволяло йому здійснити хоч би яке насильство над лицарем, не здатним через свій безпорадний стан захистити себе. Так само він не міг віддати його до рук Фрон де Бефа, знаючи, що той і на хвилину не загається при першій же нагоді позбавити життя людину, що мала право на його маєток. Водночас де Брасі забракло великодушності, аби відпустити на волю свого суперника. Тим паче, що і з поведінки леді Ровени на турнірі, й іще до того - з чуток, чому Седрік вигнав сина з дому, він знав про прихильність леді Ровени до Айвенго.

Отож де Брасі звелів своїм служникам супроводити паланкін і нікого не підпускати до нього. А коли хтось запитає, відповідати, що там їхній товариш, поранений під час бійки. Після приїзду до Торкілстона служники Моріса де Брасі віднесли Айвенго, й далі називаючи його своїм пораненим товаришем, до однієї з віддалених кімнат.

Фрон де Беф звелів їм іти на мури для захисту замка, а доглядати пораненого мала Урфріда, або ж Ульріка. Та вона радо переклала це на Ребеку.

РОЗДІЛ XXIX

Ребека була поруч з Айвенго, коли розпочався штурм замку. Вона підійшла до вікна й почала розповідати про сутичку. Її увагу привернув Чорний Лицар. Айвенго цікавило все, що стосувалося перебігу бою. Він був упевнений, що нападники, яких він вважав рятівниками, не відступляться від свого.

- Наші друзі, - запевнив Вілфред, - не відмовляться від свого наміру захопити замок, наміру, що його вони так відважно почали здійснювати. Вони вже чималого досягли. Я всі мої надії покладаю на доброго лицаря, котрий своєю сокирою розбив дубову браму й залізні закріпи... Дивно, - пробурмотів він сам до себе, - невже у світі є ще один, здатний на таку безумну відвагу? Кайдани й закріпи на чорному тлі... Що це могло б означати? Ребеко, ти не бачиш інших відзнак, з яких можна було б пізнати цього Чорного Лицаря?

- Ні, - відповіла єврейка, - на ньому все чорне як вороняче крило. Нічого не бачу, жодних знаків. Та після того як я була свідком його могуті й відваги в битві, мені здається, що я пізнаю його серед тисячі інших вояків. Він кидається в битву, начебто у п’янкі веселощі. Не сама сила м’язів спрямовує його удари, - здається, нібито він усю свою душу вкладає в кожен удар, що він завдає ворогові. Прости йому, Господи, гріх кровопролиття! Яке ж страшне й величне видиво, коли рука і серце однієї людини перемагають сотні людей.

Ребека і поранений Айвенго. Художник Ежен Делакруа. 1823

- Ребеко, - мовив Айвенго, - ти змальовуєш справжнього героя. Кажеш, вони зараз принишкнули, отже, накопичують сили або ж вигадують спосіб, як їм перебратися через рів. Із таким проводирем, яким ти змалювала цього лицаря, не може бути ані слабкодухих вагань, ані холоднокровного зволікання, ані відмови від сміливого наміру, бо що більше перешкод і складнощів, то більше слави попереду. Присягаюся честю мого роду! Присягаюся ясним ім’ям тієї, яку я кохаю! Я віддав би десять років мого життя - погодився б відбути їх у неволі - за один день битви поряд із цим відважним лицарем і за таке ж праве діло!

- Лихо мені, - мовила Ребека, відійшовши від вікна й наблизившись до ліжка пораненого лицаря. - Така нестримана жадоба діяльності, таке збудження і змагання зі своєю слабкістю неодмінно завадять твоєму одужанню! Як ти можеш сподіватися, що завдаватимеш рани іншим, перш ніж загоїться твоя рана?

- Ох, Ребеко, - відповів він, - ти й уявити собі не можеш, як важко войовнику, досвідченому в лицарських подвигах, бути бездіяльному, начебто він якийсь чернець або жінка, тимчасом як круг нього здійснюють героїчні вчинки інші! Адже бій - то наш хліб щоденний, дим бойовиська - те повітря, що ми ним дихаємо! Ми живемо, хочемо жити не інакше як в ореолі перемоги і слави! Такі закони лицарства, ми присяглися виконувати їх і жертвуємо заради них усім, що дороге нам у житті.

- Хоробрий лицарю, - мовила красуня єврейка, - то що ж це, як не жертви демонові! Що буде вам винагородою за всю кров, що ви її пролили, за всі труди і незгоди, що ви їх зазнали, за ті сльози, що до них спричинилися ваші діла, коли смерть зламає ваші списи?

- Що буде винагородою?! - вигукнув Айвенго. - Як що? Слава! Слава! Вона позолотить наші могили й увічнить наше ім'я!

- Слава? - перепитала Ребека. - Невже ж отой заіржавілий панцер, що висить над темним, вогким лицаревим склепом, вважають гідною винагородою за зречення усіх ніжних стосунків, за ціле життя, що минуло в лихих пригодах заради того, аби чинити лихо іншим? Чи, може, сила й чарівність приховані в недорікуватих віршах якогось мандрівного барда і тому можна з власної волі відмовитися від родинного вогнища, від домашніх радощів, від мирного і щасливого життя, аби тільки потрапити до героїв балад, що їх мандровані менестрелі виспівують вечорами перед натовпом захмелілих нероб?

- Присягаюся, - перебив її, не дослухавши до кінця, лицар, - ти, дівчино, говориш про те, чого тобі не дано знати! Ти хотіла б загасити чистий світильник лицарства, з допомогою якого тільки й можна розпізнати, що шляхетне, а що нице. Лицарська наснага відрізняє хороброго войовника від простолюдця й від дикуна; вона вчить нас цінувати своє життя значно нижче, ніж честь, не зважати ні на які нестатки, турботи і страждання, не боятися нічого, крім неслави. Ти не християнка, Ребеко, тому й не здатна пізнати тих шляхетних почуттів, котрі хвилюють душу дівчини, коли її коханий іде на високий подвиг, щоб засвідчити силу свого кохання. Лицарство! А чи знаєш ти, дівчино, що воно є джерелом найчистіших і найшляхетніших прихильностей, підпора пригноблених, захист скривджених, твердиня захисту супроти сваволі владарів! Без нього честь дворянина була б пустим звуком. Свобода теж знаходить своїх найкращих заступників у списах і мечах лицарів!

«Кодекс лицаря» і роман «Айвенго»

Іноді чоловіка називають «справжнім лицарем», а його вчинок - «лицарським вчинком». Словник тлумачить слово «лицар» не лише як «кінний вояк із важким озброєнням та спорядженням», а й у переносних значеннях: 1) «самовідданий захисник кого-, чого-небудь; той, хто повністю віддається якій-небудь справі (наприклад, «славні лицарі-запорожці»), а також: 2) «вихована, дуже чемна людина, а також той, хто має до кого-небудь сердечну прихильність, людина високих моральних якостей».

Як виникли ці додаткові значення слів «лицар» і «лицарство»? Адже, скажімо, в добу середньовіччя важко озброєні вершники воювали також в ордах Чингісхана та Батия. Але слово «ординець» є антитезою, яскравою протилежністю до «лицар». До речі, у середньовічному Московському царстві лицарів як таких не існувало.

Упродовж тривалого часу в колективній свідомості Західної Європи складалися образ ідеального лицаря та уявлення про «кодекс лицаря». Формуванню цих понять певною мірою сприяли історичні романи, зокрема й Вальтера Скотта.

Ідеальний лицар мусив добре розумітися на релігійних питаннях та придворному етикеті, опанувати сім навичок, як-от: мистецтво верхової їзди, фехтування, гра в шахи, володіння списом, полювання, складання та виконання пісень на честь дами серця («Прекрасної Дами»). Крім того, він мав бути сильним, відважним, владним, вірним і навіть... гарним.

Лицарі на марші. Художник Ян ван Ейк. 1432

- Правда, - погодилась Ребека, - я походжу з такого плем’я, котре виявляло хоробрість, тільки коли захищало свою вітчизну, і навіть у ті часи, коли воно було ще єдиним народом, воювало тільки з Божого веління або заради захисту свого краю від пригноблення. Не чути більше звуків сурми над Юдеєю, і її сини стали безпомічними жертвами гоніння. Ти правду мовив, гордий лицарю: не годиться єврейській дівчині розводитися про бойовища та про війну.

• Знайдіть у тексті роману «Айвенго» приклади втілення і/або доповнення Вальтером Скоттом «кодексу лицаря».

Горда дівчина проказала останні слова з таким сумом, який ніби сам промовляв, як глибоко вражає її зневага до її народу. До цього почуття, цілком можливо, прилучалося ще й гірке усвідомлення, що Айвенго вважає її не здатною зрозуміти, що таке честь, а також не здатною ані плекати у своїй душі шляхетні почуття, ані висловлювати їх.

«Як мало він мене знає, - подумала Ребека, - якщо гадає, що в моїй душі живуть лише боягузтво і ницість, бо я дозволила собі несхвально висловитися про лицарство! Яка я була б щаслива, коли б Богові було вгодно по крапелиночці виточити всю мою кров, щоб вивести з полону Юдине коліно! Та що я кажу! Хай би Господь дозволив мені цією ціною визволити хоча б мого батька та його благодійника із ворожих кайданів. Тоді б оці пихаті християни побачили, що дочка обраного Богом народу помирає так само безстрашно, як і будь-яка дівчина з назареїв, що хизуються своїм походженням від якогось там незначного ватага з дикої холодної Півночі!».

Вона глянула на пораненого лицаря і подумки проказала: «Він спить! Виснажений ранами і душевною тривогою, скористався хвилиною тиші, щоб поринути в сон. Хіба це злочин, що я дивлюсь на нього, і, може, востаннє? Хто знає, мине якийсь час, і це вродливе обличчя не буде вже осяяне енергією й хоробрістю, що навіть уві сні не полишають його тепер. Обличчя задубіє, уста розтуляться, очі наллються кров’ю і застигнуть. І тоді кожен ниций боягуз із цього клятого замку залюбки штурхатиме ногами гордого і шляхетного лицаря, а він лежатиме нерухомий... А мій батько? О мій батьку! Лихо твоїй дочці, коли вона забула про твою сивину, задивившись на золоті кучері юності! Чи не за це покарав Єгова негідну дочку, котра думає про полоненого чужоземця більше, ніж про свого батька, забуває про поневіряння Юдеї і милується вродою чужовірця? Та я вирву зі свого серця цю слабкість, хай би воно навіть роздерлося на шматки й збігло кров’ю!».

Ребека та Бріан де Буагільбер. Художник Леон Коньє. 1828

Пораненого Фрон де Бефа віднесли до замкової вежі, і він опинився в повній владі Ульріки. Вона оголосила, що помститься роду Фрон де Бефа за страждання своїх рідних і за свою зневажену честь. Ульріка підпалила замок і прирекла на страшну смерть не лише лицаря, а й себе. Під час пожежі Буагільберу вдалося викрасти Ребеку.

Чорний Лицар на руках виніс пораненого Айвенго з полум'я. Винахідливість Вамби допомогла врятуватись і йому, і Ательстану. Ательстан хотів завадити Буагільберу вивезти Ребеку, вважаючи, що то була леді Ровена. Храмівник ударив його мечем, і сакс повалився на землю. Буагільбер запропонував де Брасі тікати разом із ним. Той відмовився, бо вже здався в полон на ласку переможця і вважав за потрібне дотримати свого слова, а храмівнику порадив тікати з Англії. Буагільбер вирішив сховатися в прецепторії Темплстоу.

Розбійники зібралися навкруг священного дуба на Оленячій Могилі. Вони взялися ділити здобич. Седрік відмовився від своєї частки. Він захотів віддячити Вамбі. Блазень натомість попросив пробачити Гурта. Седрік не лише пробачив свинопаса, а й дарував йому волю і ділянку землі у своєму маєтку. Леді Ровена вже знала, що Айвенго живий, а Ательстан загинув. Вона відчувала мимовільну полегкість, усвідомлюючи, що настав край її непорозумінням з опікуном. Седрік попрощався з Локслі й палко дякував Чорному Лицареві, запрошуючи його до Ротервуда. Чорний Лицар сказав Седрікові, що той навчив його цінувати саксонську чесноту.

Нарешті Локслі узявся до розподілу. Десяту частку всієї здобичі відклали на користь церкви та на побожні справи; ще одну частину поклали до своєрідної громадської скарбниці; ще одну виділили для вдів і сиріт загиблих, а також на панахиди по тих, котрі не мали сімей. Решту поділили між усіма вояками ватаги відповідно до їхнього становища й заслуг.

Чорний Лицар був неабияк здивований, спостерігаючи, як ці люди спромоглися встановити поміж собою такий справедливий і суворий порядок. Перед розбійниками постало питання: який викуп треба взяти з пріора Еймера. Тоді помічник Локслі запропонував, щоб пріор визначив викуп євреєві, а єврей - пріорові. Ісак, добре обізнаний у справах Еймера, сказав, що той здатен заплатити шістсот крон. Пріор призначив єврею викуп у тисячу крон. Спантеличений такою великою сумою, Ісак почав голосити й у своїх голосіннях обмовився про Ребеку. Тоді один із йоменів пригадав, що чорнокосу красуню вивіз з охопленого вогнем замку храмівник. Ця звістка приголомшила єврея, він радше хотів смерті доньки, аби лише вона уникла полону храмівника.

Річард І Левове Серце. Художник Ньюелл Конверс Ваєт. 1921

Зворушений горем батька, Локслі вирішив узяти з Ісака такий самий викуп, як і з пріора, а то й на сто крон менше - це була його частка. Він порадив Ісаку вирушити до найближчої прецепторії храмівників і викупити доньку, адже лицарі-хрестоносці були надзвичайно ласі на золото. У приватній розмові ватажок натякнув євреєві, що добре знає, де схованки його скарбів. Вони залишаються недоторканними тільки тому, що колись Ребека викупила з в'язниці хворого йомена Діка Самостріла й вилікувала його. А коли бідолаха видужав і зібрався йти від них, Ісак дав йому на дорогу срібну монету. Цим Діком Самострілом і був Локслі. Ватажок розбійників примусив пріора Еймера написати лист до настоятеля монастиря храмівників, щоб допомогти Ісакові визволити доньку.

У Йоркському замку розгортались інші події: принц Джон запросив на бенкет дворян і церковних достойників, за допомогою яких сподівався заволодіти короною брата. Він умовив свого радника Фіц-Урса перестріти короля Річарда й захопити його.

Єврей Ісак швидко дістався прецепторії лицарів храму й попросив зустрічі з Бріаном де Буагільбером. Ісака прийняв магістр ордену Лука Бомануар. Поспілкувавшись із старим євреєм, магістр довідався, що в прецепторії утримують його доньку, яку викрав Бріан де Буагільбер. Бомануар вирішив, що Ребека - чаклунка, тому її слід спалити. Нещасного батька викинули за ворота замку, а Альбертові Мальвуазену, настоятелю монастиря Темплстоу, наказали готуватися до суду над Ребекою.

РОЗДІЛ XXXVІІ

Трибунал, перед яким мала постати нещасна і ні в чому не винна Ребека, розмістився на помістку величезної зали. У високому кріслі, просто перед підсудною, сидів у розкішних білих шатах великий магістр ордену храмівників.

У руці він тримав символ священної влади - патерицю, увінчану символом ордену. Біля його ніг стояв стіл, за ним сиділи два капелани, що їхнім обов’язком було вести протокол процесу. Їхнє чорне вбрання, голені маківки і смиренність являли собою пряму протилежність войовничому виглядові присутніх тут лицарів - як постійних мешканців прецепторії, так і тих, що приїхали привітати свого великого магістра. Четверо прецепторів сиділи позаду магістрового крісла і на певній відстані від нього. Ще далі, на такій самій відстані від прецепторів, на простих лавах сиділи рядові члени ордену, а за ними на тому ж підвищенні стояли джури, теж у сніжно-білому.

Картина була надзвичайно урочиста. У присутності великого магістра лицарі намагалися надати своїм обличчям, що звичайно мали вираз войовничої відваги, поважності, як те годиться особам духовного стану.

По всій залі стояла озброєна сторожа і юрмилася сила-силенна люду, що зійшовся подивитися на магістра і на чаклунку єврейку. А втім, більшість глядачів тим або тим способом були пов’язані з орденом і тому мали на собі чорне вбрання. Йоменам із сусідніх околиць теж не боронили прийти до зали суду. Бомануар прагнув, аби на таке повчальне видовище прибуло якомога більше людей. Великі блакитні очі магістра блищали, а на його обличчі відбивалося усвідомлення значущості тої ролі, яку він узяв на себе.

Коли спів ущух, великий магістр повільним поглядом обвів усе зібрання і зауважив, що місце одного з прецепторів було вільне. Те місце належало Бріану де Буагільберові, що залишив його і стояв біля однієї з лав, де сиділи лицарі.

Великий магістр голосно звернувся до всього зібрання:

- Велебні й хоробрі мужі, лицарі, прецептори, друзі нашого святого ордену, брати й діти мої! Так само і ви, родовиті й благочестиві зброєносці, що прагнете мати й на собі цього святого хреста! І ви, братіє християнська, люди всілякого стану! Нехай буде всім вам відомо, що не через слабкість нашої особистої влади скликали ми це зібрання, бо я, покірливий раб Божий, силою оцієї даної мені патериці наділений правом чинити суд і розправу в усьому, що стосується добра нашого святого ордену. Тому прикликали ми сюди єврейську жінку на ім’я Ребека, дочку Ісака з Йорка, - жінку, що відома своїм відьомством і мерзенним чаклуванням. Своїм чаклунством вона збурила кров і ушкодила розум не простої людини, а лицаря. Не мирянина, а лицаря, що присвятив себе служінню святому Храму, і не звичайного лицаря, а прецептора нашого ордену, старшого за своїм саном і значенням. Наш побратим Бріан де Буагільбер відомий не лише нам, а й усім присутнім як хоробрий і ревний захисник хреста; він здійснив чимало звитяжних подвигів у Святій Землі, очистивши їх від скверни кров’ю поган, що паплюжили їхню святість. Не менше ніж хоробрістю і воїнськими заслугами уславився він серед братії і мудрістю, отож лицарі нашого ордену звикли бачити в ньому наступника, що до нього перейде й оцей жезл, коли Господь своєю волею нас звільнить від обов’язку володіти ним. Тож, почувши, що цей лицар нагло відступився від статуту нашого ордену і, всупереч проголошеним обітницям, незважаючи на побратимів, знехтувавши майбутнє, що відкривалося перед ним, зв’язався з єврейською дівкою, ризикував заради неї власним життям і, нарешті, привіз сюди й поселив у прецепторії нашого ордену, - то чим ми могли це все пояснити, як не диявольським насланням або ж відьомськими чарами? А тому виступайте наперед усі, хто був свідками цих учинків, аби ми могли з’ясувати, чи може правосуддя наше вдовольнитися покаранням нечестивої жінки, чи нам слід, стиснувши серце, покарати й нашого брата.

Були викликані кілька чоловік, які засвідчили, що самі бачили, як Буагільбер ризикував власним життям, рятуючи Ребеку з охопленої пожежею будівлі, і на які небезпеки він наражався, дбаючи лише про неї.

Потім викликали прецептора монастиря Темплстоу, і він розповів про приїзд Буагільбера з Ребекою до прецепторії. Мальвуазен дуже обачно давав свідчення. Здавалося, ніби він усіляко намагається щадити Буагільберові почуття.

- А тепер, братіє, - проголосив великий магістр, - нам належить дослідити минуле цієї жінки й упевнитись, чи здатна вона чаклувати й насилати на людей чари. Зваживши на все почуте тут, ми змушені дійти висновку, що заблуканий брат наш чинив усе під впливом диявольського наслання і чарів...

Буагільбер величезним зусиллям волі погамував у собі обурення і зневагу, бо знав, що, виявивши їх, він тільки програє.

- Превелебний отче, - відповів він, - Бріан де Буагільбер не відповідатиме на такі дикі й нісенітні звинувачення. Та, в разі, коли буде вражена його честь, він захищатиме її своїм тілом та оцим ось мечем, котрий не раз стинався у битвах на користь християнства.

- Ми прощаємо тобі, брате Бріане, - сказав великий магістр, - хоча то гріх похвалятися своїми бойовими звитягами, бо похвальба власними заслугами походить від диявола. А втім, ми даруємо тобі прощення, бо бачимо: не твої то слова, а з намови того, кого ми з Божою поміччю виженемо з-поміж нас. З благословення нашого святого патрона ми до кінця розкриємо таємницю цієї справи. Нехай ті, кому щось відоме про вчинки і життя цієї жінки, вийде наперед і свідчить про них перед нами.

У віддаленому кінці зали почувсь якийсь гамір. Великий магістр запитав, що там діється, і йому відповіли, що тут є каліка, якого підсудна вилікувала чудодійним бальзамом і він зміг рухатися. З натовпу виштовхнули бідного селянина-сакса.

Гірко плачучи, він через силу розповів, як два роки тому, живучи в Йорку й працюючи столяром у багатого єврея Ісака, він раптом захворів і, геть не мігши навіть поворухнутися, зліг; отоді Ребека стала лікувати його якимсь бальзамом, що пахнув прянощами й зігрівав, і цей бальзам повернув йому здатність рухатися. А коли він трохи одужав, вона дала йому з собою флакончик того коштовного бальзаму і грошей, щоб він міг повернутися додому.

- І дозвольте сказати вашій превелебності, - мовив, закінчуючи, свідок, - я не думаю, щоб ця дівчина хотіла заподіяти мені щось лихе, хоча, правда, на свою біду вона єврейка. А проте, намазуючись зіллям, я щоразу проказував «Отче наш» та «Вірую», а зілля від того незгірш гоїло.

- Замовкни, рабе, - гукнув великий магістр, - і забирайся геть! У тебе є ще трохи того бальзаму, про який ти говорив?

Селянин тремтячою рукою дістав з пазухи маленький флакончик, на якому єврейськими літерами було написано кілька слів. Більшість присутніх сприйняли це як незаперечний доказ, що сам диявол готував це зілля.

- Чудна влада сатани! - мовив великий магістр. - Чи є тут лікар, котрий зміг би сказати нам, з чого виготовлено цей чародійний бальзам?

Двоє медиків, як вони самі себе так називали, - один чернець, а другий цирульник, - вийшли з натовпу і, роздивившись бальзам, заявили, що склад його їм зовсім не відомий, а пахне він миррою й камфорою, що є, на їхню думку, східним зіллям. Одначе, спонукувані фаховою ненавистю до успішної суперниці в ремеслі, вони натякнули, що бальзам зроблено негожим способом з якогось таємничого, чаклунського зілля. Після закінчення цієї експертизи сакс сумирно попрохав, щоб йому повернули бальзам, що полегшував йому біль, та магістр насупився й спитав:

- Як тебе звуть?

- Хіг, Снелів син, - відповів селянин.

- Тож слухай, Хігу, Снелів сину, - сказав йому Бомануар, - краще лежати, ніж зцілитися й почати ходити, споживаючи ліки нечестивих єретиків. І краще вже збройно забрати в єврея його скарби, аніж приймати від нього подарунки або ж працювати на нього за гроші. Йди й роби, як тобі наказано.

- Що ж, - мовив селянин, - як угодно вашій превелебності! Для мене запізно чинити так, як ви повчаєте, - я ж бо каліка, - та маю двох братів, які служать у багатого рабина Натана Бен-Ізраїля, то я перекажу їм слова вашої превелебності, що краще пограбувати єврея, аніж служити йому чесно і старанно.

- Що це він варнякає, оцей дурень! Женіть його звідси геть! - наказав Бомануар, не знаючи, як заперечити цей практичний висновок з його повчання.

Хіг, Снелів син, пошкандибав у натовп, та не пішов геть, а лишився послухати, яка доля чекає його благодійницю. Залишився, щоб знати, чим закінчиться її справа, хоча й ризикував при цьому знову потрапити на очі суворого судді, перед яким все його єство поймав жах.

А великий магістр саме наказав Ребеці зняти запинало. Вона вперше порушила мовчанку і з покірливою гідністю промовила, що для дочок її плем'я незвично відкривати обличчя, коли вони перебувають перед зібранням незнайомців. Її ніжний голос і лагідна відповідь пробудили в присутніх співчуття. Та Бомануар, для якого найвищою чеснотою було погамування в собі будь-яких почуттів, коли йшлося про виконання обов’язку, знову наполіг на своїй вимозі. Сторожа кинулась уперед, наміряючись зірвати з неї запинало, та вона підвелась, стала перед великим магістром і сказала:

- Ні, в ім’я любові до ваших дочок. Ой, леле, я забула, що у вас не може бути дочок! Хоча б у пам'ять про ваших матерів, в ім’я любові до ваших сестер, заради пристойності, не дозволяйте, щоб до мене ставились так у вашій присутності! Та я корюся вам, - додала вона з таким сумом і такою покірливістю, що тенькнуло навіть серце самого Бомануара, - ви старійшини, і за вашим наказом я сама покажу вам обличчя нещасної дівчини.

Вона відкинула запинало і глянула на них. На її обличчі відбилися водночас і сором’язливість, і почуття власної гідності. Її надзвичайна врода викликала загальний захват, і молодші лицарі мовчки перезирнулися поміж собою, їхні погляди, здавалося, промовляли, що надзвичайна врода Ребеки набагато правдивіше пояснює шалену Буагільберову жагу, аніж її вигадане чаклунство.

Потім викликали двох найманців, котрих Альберт Мальвуазен заздалегідь навчив, що вони мають свідчити. Та навіть їх, безсердечних негідників, уразила врода полонянки. З першої миті вони начебто розгубилися, та Мальвуазен так глянув на них, що вони враз схаменулися й набули впевненості. Дуже докладно, що могло б здатися підозрілим, але тільки неупередженим суддям, вони дали ряд свідчень. Здебільшого це були цілковиті вигадки.

Приміром, свідки говорили, що інколи Ребека бурмоче щось незрозумілою мовою, а співає так солодко, що у слухачів починає дзвеніти у вухах і калатати серце; що інколи вона розмовляє сама з собою й підносить очі вгору, начебто сподіваючись почути відповідь; що її вбрання дивовижне й чудне - не таке, як у звичайної чесної жінки; що на перснях у неї є таємничі знаки, а запинало помережане якимись чудернацькими візерунками.

Усю цю балаканину про звичайні речі вислухали з найповажнішим виглядом і занесли до розряду якщо не прямих, то побічних доказів, які потверджували, що Ребека водилася з нечистою силою.

Проте були й інші, важливіші свідчення, байдуже, що вочевидь вигадані; тим часом темні слухачі поставилися до них з цілковитою довірою. Один з вояків бачив, як Ребека вилікувала пораненого, що прибув з ними в Торкілстон. За його словами, вона начеркала якісь знаки на його рані, промовляючи при цьому таємничі слова, і з рани раптом вийшло залізне вістря стріли, кровотеча враз припинилась, рана загоїлась, і вояк, який щойно вмирав, не більш як за чверть години вийшов на фортечний мур. А його приятель бачив, як Ребека під час розмови з Буагільбером вийшла на парапет і збиралася стрибнути з вежі. Вона обернулась сніжно-білим лебедем, тричі облетіла круг замку Торкілстон, а тоді знов опустилася на вежу і знову набула жіночої подоби.

Великий магістр вислухав своїх радників, а тоді урочисто спитав Ребеку, що вона може сказати проти смертного вироку, який він має зараз оголосити.

- Благати вас про співчуття, - промовила прекрасна єврейка тремтячим від хвилювання голосом, - було б, як бачу, даремно і принизливо. Пояснювати вам, що лікування хворих і поранених не може бути невгодне Богові, у якого всі ми віруємо, було б марно. Доводити, що багато вчинків, у яких звинувачують мене ці люди, абсолютно неможливі, означало б гайнувати час: певне, ви вірите, що вони можливі. Так само немає сенсу виправдовуватися, що мій одяг, моя мова і мої звички чужі вам, бо вони властиві моєму народові, - я мало не сказала: моїй вітчизні, та, лишенько, ми не маємо батьківщини. На своє виправдання я не стану навіть викривати мого гнобителя, що стоїть тут і чує, як зводять на мене брехливі звинувачення, а його з тирана роблять жертвою. Нехай Бог розсудить мене з ним, та мені легше десять разів загинути від вашого присуду, аніж вислухувати пропозиції, що ними цей утілений диявол переслідував мене, свою бранку, беззахисну й безпорадну дівчину. Але ж він однієї з вами віри, отож найменше його заперечення має у ваших очах більшу вагу, ніж урочисті присяги єврейки. То хіба ж не марною була б спроба обернути проти нього зведені на мене звинувачення? Та я запитую його - так, Бріане де Буагільбере, я звертаюсь до тебе самого - скажи, хіба всі ці звинувачення не фальшиві? Хіба все це - не найстрахітливіший наклеп, не менш безглуздий, ніж згубний?

Запала тиша. Погляди всіх прикипіли до Бріана де Буагільбера. Він мовчав.

- Говори ж, - наполягала Ребека, - якщо ти чоловік, якщо християнин! Говори! Заклинаю вбранням, яке ти носиш, ім’ям, що ти дістав у спадок від предків, лицарством, яким ти вихваляєшся. Честю твоєї матері, могилою й останками твого батька! Благаю тебе, скажи: чи правда все, що було тут сказано?

Буагільбера, здавалося, шматували суперечливі почуття, судомно викривлюючи йому обличчя. Нарешті він, дивлячись на Ребеку, ледве спромігся вимовити:

- Письмена, письмена...

- Оце, - проголосив Бомануар, - воістину незаперечне свідчення. Жертва її чарів змогла лишень послатися на фатальні письмена, накреслені закляття, які змушують його мовчати.

Та Ребека інакше витлумачила його слова. Глянувши на клапоть пергаменту, який вона й тримала в руці, Ребека прочитала написані там по-арабському слова: «Проси захисника».

Зборисько, зачувши Буагільберову чудну відповідь, загомоніло, і Ребека встигла не лише непомітно прочитати, а й знищити записку. Коли гамір ущух, магістр промовив голосніше:

- Ребеко, свідчення цього бідолашного лицаря не прислужилося тобі, бо він, очевидно, й далі перебуває під владою сатани. Що ти можеш іще сказати?

- За вашими жорстокими законами мені для порятунку залишилося тільки одне, - сказала Ребека. - Хоча життя моє було дуже тяжким, принаймні останнім часом, та я не хочу відмовлятися від Божого дарунка, якщо Господь дарує мені бодай малу надію на порятунок. Я заперечую всі ваші звинувачення, оголошую себе невинною, а свідчення неправдивими. Вимагаю призначення Божого суду, і нехай мій захисник підтвердить, що я кажу правду.

- Але хто ж, Ребеко, - запитав великий магістр, - зголоситься виступити захисником єврейки, та ще й чаклунки?

- Бог дасть мені захисника, - відповіла Ребека. - Не може бути, щоб у всій уславленій Англії, країні гостинності, великодушності і свободи, де так багато людей завжди ладних ризикувати життям в ім’я честі, не знайшлося воїна, котрий зголосився б виступити в ім’я справедливості. Я вимагаю призначення двобою. Ось моя запорука.

Вона зняла з руки мережану рукавичку й кинула її до ніг великого магістра з такою простотою і з таким почуттям власної гідності, що вони викликали загальне зчудування і захват.

Магістр погодився на Божий суд. Виступити на стороні храмівників він доручив Буагільберові. Хіг, селянин, якого лікувала Ребека, погодився віднести лист до Ісака. Недалеко від брами прецепторії він зустрів нещасного батька Ребеки. Прочитавши листа, у якому Ребека просила знайти Айвенго і попросити в нього допомоги, Ісак одразу вирушив на пошуки лицаря.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Навколо яких осіб розгортаються головні події роману?

2. Визначте основні сюжетні лінії роману. З ким із персонажів вони пов’язані?

3. З якою метою Айвенго повертається на батьківщину?

4. Як на турнірі розкрилася таємниця Лицаря, Позбавленого Спадщини? Які це мало наслідки?

5. Розкажіть про турнір в Ашбі зі зміною особи оповідача. Наприклад: а) враження Седріка Сакса про турнір в Ашбі; б) розповідь леді Ровени / Ребеки про участь Айвенго в турнірі.

6. Хто з лицарів, героїв роману, дотримується лицарського кодексу, а хто - ні? Свою думку підтвердьте цитатами з тексту.

7. Чому Бріан де Буагільбер став найлютішим ворогом Айвенго? Які підлі вчинки на совісті цього лицаря? Зіставте поведінку та вчинки двох лицарів.

8. Як розкриваються характери героїв під час штурму замку Торкілстон?

9. Чому Ребеку засудили до страти? Як у неї з’явився шанс урятуватися?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

10. Прочитайте наступні епізоди твору. Висловте свою думку про жорстокі середньовічні закони та звичаї. Розкажіть, як склалася подальша доля героїв роману.

11. Складіть план характеристики образу Айвенго.

12. Зіставте образи персонажів роману (за власним вибором: Айвенго - Бріан де Буагільбер, леді Ровена - Ребека).

13. Заповніть профіль у соцмережі одного з персонажів твору (за власним вибором).

РОЗДІЛ XXXIX

Надвечір того дня, коли відбувся суд над Ребекою (якщо це можна назвати судом), до неї зайшов Бріан де Буагільбер. Храмівник повідомив, що на Ребеку чекає смерть, але він пропонує свою допомогу.

- Пане лицарю, у мене немає бажання дорікати тобі. Та хіба ж не твоїй пристрасті я завдячую свою жахливу долю?

- Це неправда, - квапливо заперечив храмівник. - Ти звинувачуєш мене в тому, чого я не міг передбачити і що сталося попри мою волю. Хіба ж міг я передбачити несподіваний приїзд сюди цього недоумкуватого старигана, що його завдяки кільком спалахам нестямної відваги та схилянню йолопів перед його безглуздими самокатуваннями звеличено понад усі його заслуги, а тепер він панує над здоровим глуздом, наді мною й сотнями членів нашого ордену.

- А проте, - зауважила Ребека, - ти теж був серед суддів; і хоча ти знав, що я невинна, - найневинніша у світі, - ти не заперечував, щоб мене судили, і навіть, як я розумію, сам виступиш на двобої під час суду Божого, аби довести мою злочинність і ухвалити вирок.

- Терпіння, Ребеко! - вигукнув храмівник. - Жоден народ не вмів так коритися часові, як твій, і, скоряючись йому, вів свій корабель, використовуючи навіть зустрічні вітри.

- Недоброї години навчився Ізраїль такому сумнівному мистецтву, - мовила Ребека. - Та нещастя роблять людське серце покірливим, так само як вогонь плавить тверду крицю, а той, хто не може назвати себе вільним громадянином рідної країни, мимохіть змушений хилити голову перед чужоземцями. Таке, пане лицарю, лежить на нас прокляття, що його ми заслужили своїм нечестям та гріхами батьків наших. Але ж ви, - ви ж підносите свою свободу, мов право первородства! Наскільки ж глибша ваша ганьба, коли, всупереч своїм власним переконанням, ви принижуєте себе до потурання забобонам інших людей.

- У твоїх словах є гірка правда, Ребеко, - схвильовано походжаючи по кімнаті, погодився Буагільбер. - Та я прийшов не слухати твоїх докорів. Маєш знати, що Буагільбер не поступається ні перед ким у світі, хоча, зважаючи на обставини, інколи змінює свої плани. Воля його схожа на гірський потік: якщо на його шляху трапляється скеля, він на якийсь час може відхилити свою течію від прямого шляху, а проте неодмінно проб’є собі дорогу вперед, до океану. Пам’ятаєш той клапоть пергаменту, що на ньому було написано пораду вимагати захисника? Як ти гадаєш, хто написав її, як не Буагільбер? У кому іще ти могла пробудити таке співчуття?

- На якийсь недовгий час відкладуть страту, оце й усе, - відповіла Ребека. - Яка мені з того користь? Невже ти не міг нічого іншого зробити для тієї, на чию голову звалив стільки лиха й привів, нарешті, на край могили?

- Ні, це аж ніяк не все, що я мав намір зробити для тебе, - сказав Буагільбер. - Якби не прокляте втручання того старого бузувіра й недоумка Гудольріка (він, як лицар Храму, все-таки прикидається, начебто думає і мислить так само, як усі), роль бійця за честь ордену доручили б котромусь із звичайних лицарів, а не прецептору. Тоді б я сам на перший поклик бойової сурми з’явився на бойовище, - певна річ, під виглядом мандрівного лицаря, шукача пригод, - і зі зброєю в руках оголосив би себе твоїм захисником. І коли б Бомануар поставив проти мене не одного, а двох чи трьох із присутніх тут братів, я, без сумніву, вибив би з сідла їх по черзі однісіньким списом. Отакий у мене був намір, Ребеко. Я захистив би твою невинність, а від тебе сподівався б дістати нагороду за свою перемогу.

- Усе це звичайнісінька похвальба, пане лицарю, - сказала Ребека. - Ти вихваляєшся тим, що міг би зробити, одначе визнав за вигідніше для себе діяти зовсім по-іншому. Ти взяв мою рукавичку. Отже, мій захисник, - коли тільки заради такого самотнього створіння, як я, зголоситься битись якийсь захисник, - з’явившися на бойовищі, повинен буде стати на герць із тобою. А ти й далі прикидаєшся моїм другом і оборонцем.

- А я й хочу бути твоїм другом і оборонцем, - запевнив храмівник, - але зваж, чим я при цьому ризикую, чи, радше, яка неслава неодмінно піде про мене. Тож не суди мене, коли я виставлю певні умови, перш ніж заради порятунку єврейської дівчини я пожертвую всім, що було мені дороге.

• Прочитайте діалоги Бріана Буагільбера і Ребеки в замку Фрон де Бефа та прецепторії. Дослідіть, як розкривається Бріан, відштовхуючись від його самооцінки та сприйняття Ребекою.

- Кажи, - мовила Ребека, - я не розумію тебе.

- Ну, гаразд, - провадив далі Буагільбер, - я казатиму все, як не каже навіть грішник на сповіді своєму духівникові. Якщо я не з’явлюсь на бойовищі, я, Ребеко, позбудуся свого сану й свого доброго ім’я, втрачу все, чим я дихав досі, - повагу моїх побратимів і надію дістати в спадок ту могутність, ту владу, що її має сьогодні старий бузувір Лука де Бомануар і що нею я скористався б інакше. Такою буде моя доля, коли я не стану на двобій із твоїм захисником. Чорти б ухопили того Гудольріка, що наставив мені таку диявольську пастку! І нехай буде проклятий Альберт Мальвуазен, що зупинив мене, коли я хотів жбурнути твою рукавичку в обличчя знавіснілому бузувірові, який повірив безглуздому наклепу на таке піднесене і прекрасне створіння, як ти.

- До чого ці бундючні промови і підлесливі слова! - сказала Ребека. - Перед тобою стоїть вибір: пролити кров безневинної жінки чи ризикнути своїми земними вигодами й сподіваннями. Навіщо ти кажеш це все - ти вже вибрав.

Ребека і Буагільбер. Ілюстратор Волтер Ґрів. 1918

- Ні, Ребеко, - лагідним голосом, підійшовши до неї ближче, заперечив лицар, - я ще не вибрав. Ні. І знай - тобі самій доведеться зробити вибір. Якщо я з’явлюсь на бойовищі, то змушений буду обстоювати свою честь і бойову славу. І тоді, хоч буде в тебе захисник чи не буде, ти однаково помреш на вогнищі, прив’язана до стовпа, бо не народився ще той лицар, який був би рівня мені в бою або переміг би мене, хіба що тільки Річард Левове Серце та його улюбленець Вілфред Айвенго. Проте, як тобі відомо, Айвенго ще не має сили надіти обладунок, а Річард далеко, у чужоземній в’язниці. Отож, якщо я вийду на бойовище, ти помреш, навіть коли б твоя врода й спонукала котрогось запального юнака прийняти виклик на твій захист.

- Навіщо ти стільки разів повторюєш те саме?

- Повторюю, - відповів храмівник, - щоб ти якомога виразніше уявила собі, яка доля чекає на тебе.

- То покажи її з другого боку, - мовила єврейка, - що тоді буде?

- Якщо я виїду, - провадив Буагільбер далі, - з’явлюсь на фатальному бойовищі, ти помреш повільною і мученицькою смертю, зазнавши таких тортур, які чекають на грішників на тому світі. А якщо я не з’явлюсь, мене позбавлять лицарського стану, я буду зганьблений, звинувачений у чаклунстві, у спілкуванні з невірними; славетне ім’я, ще більш уславлене моїми подвигами, стане мені докором і посміховищем. Я втрачу свою славу, свою честь, втрачу надії на таку велич і могутність, якої судилося досягти небагатьом з імператорів. І всім цим, Ребеко, я ладен пожертвувати, - додав він, падаючи їй до ніг, - зречуся і слави, і величі, і влади, хоча вона вже майже в моїх руках, - кину все, аби тільки ти сказала: «Буагільбере, будь моїм коханим».

- У цьому немає ніякого глузду, пане лицарю, - відповіла Ребека. - Поквапся, краще поїдь до регента, до королеви-матері, до принца Джона. З поваги до англійської корони вони не можуть дозволити вашому великому магістрові такої сваволі. Цим ти можеш справді взяти мене під захист, і то без ніяких жертв з твого боку й не вимагаючи від мене жодних винагород.

- Я не хочу їх знати, - провадив далі Буагільбер, хапаючись за край її сукні, - а звертаюсь тільки до тебе. Що спонукає тебе зробити такий вибір? Подумай: та навіть якби я був самим дияволом, - адже смерть гірша від диявола, - а мій суперник - смерть.

- Я не зважую зло, не кладу на терези ні смерть, ні диявола, - мовила Ребека, боячись надто розгнівити свавільного лицаря, проте сповнена рішучості не лише не піддаватись його пристрасті, а й не вдавати прихильності до неї. - Тож будь чоловіком, приклич у поміч свою віру. Якщо правда, що ваша віра вчить милосердя, якого, щоправда, у вас більше на словах, ніж у вчинках, визволи мене від страшної смерті, не вимагаючи винагороди, яка обернула б твою великодушність у ниці торги.

- Ні! - вигукнув пихатий храмівник, підхоплюючись з підлоги. - Цим ти мене не обдуриш! Якщо я відмовлюсь від здобутої слави й від майбутніх почестей, то зроблю це лише заради тебе, і врятуємося ми не інакше як удвох. Слухай, Ребеко, - провадив він знову, трохи стишивши голос. - Англія, Європа - це ж не весь світ. Є й інші країни, де можна жити, і там я знайду простір для мого честолюбства. Поїдемо до Палестини. Там живе мій друг Конрад, маркіз де Монсерат, людина, як і я, вільна від безглуздих забобонів, які тримають закутим наш природний здоровий глузд. Швидше можна укласти спілку з Саладіном¹, аніж терпіти зверхність цих бузувірів, яких ми зневажаємо. Я прокладу нові шляхи до величі, - говорив він, розгонисто походжаючи по кімнаті, - Європа ще почує гучну ходу того, кого вигнала з-поміж синів своїх. Хоч би скільки мільйонів хрестоносців посилала вона в ім’я захисту Палестини, хоч би яка сила-силенна сарацинських шабель давала їм відсіч, ніхто не зуміє так глибоко пробитись у цю країну, через яку змагаються всі народи, ніхто не зможе вкоренитися там так міцно, як я й ті мої побратими, що підуть за мною у вогонь і у воду, хоч би що чинив і казав отой старий святенник. Ти будеш царицею, Ребеко. І замість магістрового жезла у мене в руці буде царський скіпетр.

¹ Саладін (1138-1193) - султан, друге ім’я якого Салах-ад-дін; очолював боротьбу мусульман проти хрестоносців, їхній головний ворог.

- Мрії, - мовила Ребека, - самі мрії та марення! Та навіть якби вони і справді здійснилися, мені до них байдуже. Хоч би якої могутності ти досяг, я не зможу поділяти її з тобою. Для мене любов до Ізраїлю і непохитність у вірі означають так багато, що я не можу поважати чоловіка, котрий легко зрікається батьківщини, розриває зв’язок з орденом, якому складав присягу, і все це тільки для того, щоб задовольнити нестямну пристрасть до жінки чужого йому плем’я. Не призначай плати за моє визволення, пане лицарю, не продавай великодушного подвигу - заступись за скривджену з самого лише милосердя, а не з особистої вигоди. Звернись до англійського престолу. Річард зглянеться на мої благання і визволить мене з жорстоких рук моїх кривдників.

- Нізащо в світі, Ребеко! - із запалом відповів храмівник. - Коли вже я зречусь мого ордену, то зроблю це тільки заради тебе! Та якщо ти знехтуєш моє кохання, мої честолюбні мрії зостануться зі мною. Я не дозволю пошити себе в дурні! Схилити голову перед Річардом! Просити ласки в цього гордого серця! Ніколи цього не буде, Ребеко! Орден Храму в моїй особі не впаде до Річардових ніг! Я можу відмовитися від ордену, але принизити або зрадити його - ніколи.

- Усі мої надії - на милість Божу, - мовила Ребека, - люди, як бачу, не допоможуть.

- То знай, - відповів храмівник. - Ти дуже горда, але і я теж гордий. Якщо я з’явлюсь на бойовищі у повному бойовому обладунку, жодні земні думки не завадять мені пустити в хід усю мою силу, усе моє вміння. Тож подумай, як усе це обернеться проти тебе! Ти помреш смертю найлихіших злочинців, тебе спалять на вогнищі, й нічого не лишиться від твого прекрасного образу, навіть тих жалюгідних останків, про які можна було б сказати: оце нещодавно жило та рухалось!.. Ні, Ребеко, для жінки нестерпна сама думка про таку долю. Ти ще вволиш мої бажання!

- Буагільбере, - озвалась єврейка, - ти не відаєш жіночого серця або ж бачив лише таких жінок, які втратили найкращі жіночі риси, жіночу гідність. Запевняю тебе, гордий лицарю, що в жодній із найстрахітливіших битв не виявляв ти такої мужності, яку виявляє жінка, коли обов’язок чи прихильність спонукають її до страждань. Сама я жінка, розпещена вихованням, зроду боязка і не здатна терпіти тілесних страждань; та коли ми з тобою з’явимось на те фатальне бойовище, ти - битись, а я - на страту, я переконана, що моя відвага буде набагато вища, ніж твоя... Прощавай, я не хочу більше марнувати на тебе слів. Той час, який ще залишився дочці Ізраїлю, щоб побути на землі, годиться використати інакше: вона повинна звернутись до Утішителя, який відвернув лице своє від її народу, та ніколи не буває глухий до зойків людини, котра щиро волає до нього.

- Отже, ми розстаємося? - хвилину помовчавши, промовив храмівник. - І навіщо Бог допустив, щоб ми зустрілись у цьому світі! Чому ти не народилась у шляхетних батьків і в християнській вірі! Присягаюся небесами, коли я дивлюсь на тебе і думаю, де і коли я тебе знов побачу, мені шкода, що я не належу до твого знедоленого плем’я. Нехай би рука моя порпалась у скринях із шекелями, не відаючи ні списа, ні щита, я б схилявся перед дрібним дворянством і страхав лише боржників!.. Ось до чого я дійшов, Ребеко, ось чого бажав би, аби лишень бути ближчим до тебе в житті, щоб позбутись тієї страшної ролі, яку маю зіграти у твоїй смерті.

- Ти говориш про євреїв, якими їх зробили переслідування людей, подібних до тебе, - сказала Ребека. - Гнів Божий вигнав євреїв із вітчизни, але працьовитість відкрила їм єдиний шлях до влади й могутності, і на цьому шляху їм не поставили перепон. Прочитай стародавню історію ізраїльського народу і скажи: хіба ті люди, через яких Єгова творив чудеса серед народів, були торгівці й лихварі? Тож знай, гордий лицарю, що серед нас є чимало знаменитих імен, проти яких ваші хвалені шляхетні родини - наче гарбуз перед кедром. У нас є сім’ї, чий родовід сягає тих часів, коли у громі і блискавці з’являлося божество посеред сонму херувимів... Такі сім’ї дістали свій високий сан не від земних володарів, а від Голосу, який велів їхнім предкам наблизитись до Бога і владарювати над рештою. Отакі були царі з дому Якова!

Щоки в Ребеки, поки вона говорила про стародавню славу свого народу, розшарілися, та потім ураз пополотніли, коли вона додала, тяжко зітхнувши:

- Атож, отакі були царі юдейські, що їх нині немає. Славу їхню столочено, як скошену траву, і змішано з грязюкою. Та є ще нащадки великого роду, є й такі, що не осоромлять свого високого походження, і серед них буде дочка Ісака. Прощавай! Я не заздрю почестям, здобутим коштом людської крові, не заздрю твоєму варварському роду північних поган, не заздрю й вірі твоїй, котра в тебе на устах, та котрої немає ані в серці твоєму, ані в учинках.

- Я зачарований, присягаюсь небесами! - вигукнув Буагільбер. - Мені починає здаватися, що отой позбавлений глузду кістяк мав слушність: мені несила розстатися з тобою, наче мене стримує щось надприродне. Прекрасне створіння! - провадив він, підходячи до неї ближче, проте з великою поштивістю. - Така молода, така вродлива, така безстрашна перед лицем смерті! І приречена померти в ганьбі і муках. Хіба може хтось не плакати над тобою? Двадцять років сльоза не напливала мені на очі, а тепер, дивлячись на тебе, я плачу. Та цьому судилося збутись, ніщо тебе не врятує. Ми обоє - сліпі знаряддя долі, яка нестримно веде нас накресленим наперед шляхом, мов два кораблі, що мчать розбурханими хвилями, а знавіснілий вітер зіштовхує їх один з одним на їхню загибель. Прости мені, і розстаньмось як приятелі. Марно силкувавсь я похитнути твою рішучість, але й сам я зостаюсь твердий і непохитний, як непорушна й доля.

- Люди часто звертають на долю наслідки своїх власних непогамовних пристрастей, - сказала Ребека. - Та я прощаю тебе, Буагільбере, тебе, винуватця моєї дочасної смерті. У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують шляхетні й великі поривання. Та вона - як занедбаний сад недбайливого господаря: бур’яни буяють у ній і глушать здорові паростки.

- Справді, Ребеко, - погодився храмівник, - я саме такий, як ти кажеш: нестримний, свавільний і гордий, бо в юрбі дурноверхих йолопів і спритних святенників я зберіг силу духу, що підносить мене над ними. Я з юних літ привчався до воєнних подвигів, прагнув досягти високих цілей і домагався їх наполегливо й несхибно. Такий я й зостанусь: гордий, непохитний, незламний. Світ побачить це, я покажу йому себе; але ти прощаєш мені, Ребеко?

- Так щиро, як тільки може жертва простити своєму катові.

- Прощавай, - мовив храмівник і вийшов із кімнати.

Чорний Лицар від розбійників поїхав до сусіднього монастиря, де перебував поранений Айвенго. Сказавши, що зустрінеться з Айвенго в замку покійного Ательстана, сам у супроводі Вамби поїхав далі. Занепокоєний самовпевненістю Чорного Лицаря, Айвенго взяв в абата коня й кинувся навздогін. Тим часом Вамба помітив людей, що ховалися в лісових хащах. Він попередив про небезпеку Чорного Лицаря. У цей час на них напали озброєні воїни. Вамба засурмив у ріг, і на допомогу Чорному Лицареві прийшли йомени на чолі з Локслі.

Чорний Лицар відкрився Локслі - це був король Річард Левове Серце. Ватага Локслі шанобливо схилилася перед королем. І тоді Локслі відкрився перед Річардом. Він - Робін Гуд із Шервудського лісу. У цей час на галявину примчали Айвенго та Гурт. Робін Гуд повідомив Річардові, що відрядив загін, який одразу сповістить, якщо попереду буде небезпека. Така увага зворушила короля, він подав руку Робінові Гуду, запевнивши його у своєму цілковитому прощенні за минуле й у своїх милостях у майбутньому, а також пообіцяв обмежити сваволю в застосуванні лісових законів.

Добрим намірам Річарда не судилося здійснитися через його передчасну смерть. А щодо Робіна Гуда, про його подальшу долю можна дізнатися зі старовинних балад.

Король з Айвенго, Гуртом і Вамбою без пригод доїхали до замку Конінгзбург. Річард і Вілфред узяли участь у жалобній церемонії за загиблим Ательстаном. Король відкрився Седріку, але той відмовився визнати його владу. Річард попросив Седріка вибачити Айвенго й дозволити одружитися з леді Ровеною. Саме тоді перед ними постав Ательстан, якого вони спочатку прийняли за привид. Він розповів, що Буагільбер його не вбив, а лише оглушив. Коли Ательстан прийшов до тями, то ченці, аби не втратити щедрої пожертви, тримали його в підвалі, пояснюючи, що це чистилище. Але саксу вдалося вирватися на волю. Ательстан і чути не хотів про одруження з леді Ровеною, адже добре розумів, що дівчина його не кохає. Він визнав Річарда своїм королем і готувався до помсти ченцям. Під час переполоху, викликаного «воскресінням» Ательстана, ніхто не помітив, як зник Айвенго. Дізналися лише, що до нього приходив якийсь єврей.

РОЗДІЛ XLIII

Повернімося тепер до мурів прецепторії Темплстоу в ту годину, коли кривавий жереб повинен був вирішити, жити Ребеці чи вмерти. Навколо мурів купчились і гомоніли люди. Сюди, як на сільський ярмарок або на храмове свято, збігся весь навколишній люд. Сподіваючись побачити рідкісну процесію, численний натовп прикипів очима до брами.

Ще більше люду стояло круг арени прецепторії. То була гладенька галявина, що, старанно вирівняна для військових і лицарських вправ членів ордену, простяглась за монастирськими мурами. Арена містилася на м’якому схилі спадистого пагорба і її обгороджував міцний частокіл; а оскільки храмівники радо запрошували охочих помилуватися їхньою вправністю й лицарськими звитягами, навкруги було понабудовано безліч галерей і понастановлено ослони для глядачів. У східному кінці арени для великого магістра був улаштований трон, а навколо нього - почесні місця для прецепторів та лицарів ордену. Над троном маяло священне знамено храмівників, яке називалося Босеан, - ця назва була емблемою храмівників і водночас їхнім бойовим покликом.

На протилежному кінці арени височів укопаний в землю стовп; навколо нього лежали дрова, між якими був прохід, щоб жертва могла пройти до місця спалення. До стовпа були прибиті ланцюги, що ними її мали прив’язати. Біля цієї страхітливої споруди стояло четверо чорношкірих невільників, їхні чорні обличчя, у ті часи ще мало знані англійським людом, нагонили жах на юрмисько, що дивилося на них, як на чортів, що мали виконати своє диявольське діло. Вони не дивилися на натовп, начебто не помічаючи його присутності, й узагалі ні на кого не звертали уваги - тільки виконували свій страшний обов’язок. Коли, розмовляючи один з одним, вони розтуляли товсті губи й показували свої білі зуби, немов усміхаючись, здавалося, ніби їм весело на саму думку про те, що мало тут статися. Перелякані глядачі починали вірити, що це і є ті самісінькі дияволи, з якими зналася чаклунка, а тепер минув її термін, і вони її підсмажать...

Нарешті звідний міст опустився, брама розчахнулась, і виїхали спершу лицар із прапором ордену, попереду якого йшло шестеро сурмачів, за ними - прецептори, по двоє в ряд, потім на чудовому коні великий магістр у найпростішому вбранні, за ним Бріан де Буагільбер у блискучому бойовому обладунку, але без списа, щита й меча, що їх несли за ним джури. На його обличчі, ледь затіненому довгою пір’їною, що звисала з шапочки, відбився вираз жорстокої внутрішньої боротьби гордощів із ваганням. Він був блідий як смерть, начебто не спав поспіль кілька ночей. Однак баский кінь відчував на собі звичну руку вправного вершника і найкращого бійця ордену храмівників. Його постава була велична і владна, проте, придивившись пильніше до виразу похмурого обличчя, люди помічали в ньому щось таке, що змушувало їх відвертатися.

По один бік у нього їхав Конрад Монт-Фітчет, по другий - Альберт Мальвуазен, поручники бойового лицаря. На них було довге біле вбрання, що його члени ордену носили в мирний час. За ними їхали й інші лицарі Храму в супроводі довгої череди джур і одягнених у чорне пажів; це були послушники, які домагалися честі посвячення в лицарі ордену. Далі йшов загін пішої сторожі, теж у чорному вбранні, а поміж них маячіла бліда постать підсудної, яка тихою, але твердою ходою наближалася до місця, де мала вирішитись її доля.

З неї познімали всі прикраси, побоюючись, що поміж них можуть бути амулети, котрі, як тоді вважали, сатана дає своїй жертві, аби вони не дали їй покаятися навіть під час тортур. Замість убрання з барвистих східних шовків на ній був білий одяг з найгрубішого полотна. Та обличчя її було ніби осяяне зворушливим виразом сміливості й водночас покірливості своїй долі, і навіть у цьому вбранні, без будь-яких прикрас, окрім хіба що розпущених чорних кіс, вона викликала у всіх таке співчуття, що ніхто без сліз не міг дивитися на неї. Навіть найсуворішим святенникам було шкода, що таке прегарне створіння стало втіленням зла і відданою рабою сатани.

Услід за жертвою ішов натовп простого люду, служників прецепторії. Вони простували, дотримуючись суворого порядку, склавши руки на грудях і понуривши очі в землю...

Бідолашну Ребеку підвели до чорного стільця, що стояв поряд із вогнищем. Глянувши на страхітливе місце страти, не менш жахливої для уяви, ніж нестерпно болісної для тіла, вона здригнулась, заплющила очі й, мабуть, молилась, бо видно було, як ворушаться її губи; та вголос не промовила й слова. За хвилину вона розплющила очі, пильно глянула на вогнище, начебто хотіла осягнути думкою лиху долю, яка чекала на неї, а тоді поволі відвела очі.

Тим часом великий магістр посів своє місце, і, коли всі лицарі, суворо дотримуючись кожен свого звання, поставали обіч нього й за ним, пролунали гучні й протяглі звуки сурм, сповістивши, що суд зібрався й починає свою роботу. Мальвуазен, як Буагільберів поручник, вийшов уперед і поклав до ніг великого магістра єврейчину рукавичку, що служила запорукою майбутньої битви.

- Вельможний владико і превелебний отче, - промовив Мальвуазен, - ось стоїть лицар Бріан де Буагільбер, прецептор ордену храмівників, що, прийнявши запоруку двобою, яку я поклав до ніг вашої превелебності, зобов’язався тим самим обстоювати честь у сьогоднішньому двобої задля підтвердження, що оця єврейська дівчина, на ім’я Ребека, справедливо заслуговує присуду до смертної кари за чаклунство; цей присуд ухвалив капітул найсвятішого ордену Сіонського Храму. І ось тут стоїть лицар, готовий чесно і благородно стати до бою, якщо ваша превелебність дасть на це свою високоповажну і мудру згоду...

Вислухавши пояснення Альберта Мальвуазена, магістр звелів герольдові виступити вперед і читати оголошення. Знову зазвучали сурми, і герольд, вийшовши на арену, голосно вигукнув:

- Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось хоробрий лицар Бріан де Буагільбер, готовий битися з будь-яким вільнонародженим лицарем, котрий захоче виступити на захист єврейки Ребеки, якій подаровано право виставити за себе бійця на поєдинку. Такому її заступнику присутній тут превелебний і звитяжний владика і великий магістр дозволяє битися на рівних правах, надаючи йому однакові умови щодо місця, напрямку сонця і вітру й усього іншого, що стосується цього чесного двобою.

Знов пролунали сурми, а тоді залягла тиша, яка тривала досить довго.

- Ніхто не бажає виступити заступником? - спитав великий магістр. - Герольде, іди до підсудної і спитай її, чи очікує вона когось, хто захоче битися за неї у цій справі.

Герольд пішов до місця, де сиділа Ребека. Ту ж мить Буагільбер несподівано повернув коня і, не зважаючи на всі спроби Мальвуазена і Монт-Фітчета стримати його, помчав до протилежного краю арени й став перед Ребекою водночас із герольдом.

- Чи правильно це і чи дозволено звичаями двобою? - спитав Мальвуазен, звертаючись до великого магістра.

- Так, Альберте Мальвуазене, дозволено, - відповів Бомануар, - бо ми звертаємося до суду Божого й не повинні перешкоджати обом сторонам спілкуватися одна з одною, аби не стати на заваді торжеству правди.

Тим часом герольд казав Ребеці:

- Дівчино, шляхетний і превелебний владика й великий магістр звелів запитати: чи є в тебе заступник, який виявив бажання стати від твого ім’я на герць? Чи, може, ти визнаєш себе справедливо засудженою до страти?

- Перекажіть великому магістрові, - відповіла Ребека, - що я наполягаю на своїй невинності, не визнаю, що я заслуговую страти, й не хочу сама бути винною у пролитті власної крові. Скажіть йому, що я вимагаю відкласти виконання присуду, наскільки це допускають його закони, і зачекаю, чи не пошле мені заступника милосердний Бог, до якого я волаю в годину моєї надзвичайної скрути. Та коли мине призначений термін і не буде в мене заступника, то нехай здійсниться свята воля Божа!

Герольд повернувся до великого магістра й переказав Ребеччину відповідь.

- Нехай Бог боронить, - сказав Бомануар, - аби хтось міг поскаржитися на нашу несправедливість, хоч би то був чи єврей, чи поганин! Поки вечірні тіні не проляжуть із заходу на схід, ми почекаємо, чи не з’явиться заступник цієї нещасної жінки. А коли сонце поверне на захід, нехай вона готується до смерті.

Ребека. Ілюстратор Моріс Ґрейффенгаґен. 1906

Герольд переказав Ребеці магістрові слова. Вона покірно кивнула головою, склала руки на грудях і звела очі до неба, начебто шукаючи там помочі, якої навряд чи могла сподіватися на землі. У цю страшну хвилину вона почула Буагільберів голос. Він говорив пошепки, та вона здригнулась, і його мова набагато більше стривожила її, аніж герольдові слова.

- Ребеко, - сказав храмівник, - ти мене чуєш?

- Мені немає до тебе ніякого діла, жорстокосердий, - відповіла нещасна дівчина.

- Нехай так, але ти розумієш, що я кажу? - провадив далі храмівник. - Слухай, Ребеко, ти маєш змогу врятувати своє життя і свободу, і про це й уявлення не мають усі ці негідники та священники. Швидше сідай мені за спину, на мого Замора, шляхетного коня, він іще жодного разу не зрадив свого вершника. Я виграв його у двобої проти султана трапезундського. Сідай, кажу тобі, до мене за спину, і за годину ми втечемо від будь-якої погоні. Перед тобою відкриється новий світ радощів, а мені - нове поле слави. Нехай собі оголошують які завгодно вироки - я зневажаю їх! Нехай викреслюють Буагільберове ім’я зі списків своїх монастирських рабів - я кров’ю змию будь-яку пляму, якою вони наважаться зганьбити мій родовий герб!

- Спокуснику, - сказала Ребека, - іди геть! Навіть цієї миті тобі несила хоча б на волосину похитнути мою постанову. Навколо мене самі вороги, але ти серед них - найстрашніший. Іди, Бога ради!

Альберт Мальвуазен, стривожений і занепокоєний їхньою занадто тривалою розмовою, під’їхав до них, щоб припинити розмову.

- Вона зізналась у своєму злочині, - запитав він Буагільбера, - чи й досі затялась і заперечує?

- Саме так - затялась і заперечує, - відповів Буагільбер.

- Якщо так, наш шляхетний брате, - сказав Мальвуазен, - тобі залишається одне - стати на своє місце і почекати, поки звечоріє. Поглянь, тіні вже довшають. Ходімо, хоробрий Буагільбере, надіє нашого священного ордену й майбутній наш владико...

Дві години просиділи судді перед ареною, марно дожидаючись появи заступника. Загальна думка схилялась до того, що ніхто за єврейку, та ще й звинувачену в чаклунстві, не заступиться, а лицарі, яких підбурив Мальвуазен, зашепотілися, що час би вже оголосити, що Ребеччина запорука програна. Та в цю хвилину на полі з’явився лицар, що чимдуж мчав до арени. Сотні голосів загорлали: «Заступник, заступник!» - і, незважаючи на забобонний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав лицаря, що заїхав за огорожу арени. Проте, роздивившись його зблизька, глядачі були розчаровані. Його кінь, проскакавши учвал багато миль, здавалося, падав від утоми, та й сам вершник, що так відважно примчав на бойовище, ледве тримався в сідлі через те, що був або недужий, або зморений, або й від того, й від того водночас.

На герольдову вимогу оголосити своє ім’я, стан і мету свого прибуття лицар відповів сміливо й відверто:

- Я, добрий лицар шляхетного роду, приїхав, щоб мечем і списом виправдати дівчину Ребеку, дочку Ісака з Йорка, довести, що вирок, оголошений їй, несправедливий і не має під собою жодних підстав, а також оголосити сера Бріана де Буагільбера зрадником, убивцею і брехуном, і, щоб підтвердити це, ладен стятися з ним на цій арені й перемогти з Божою поміччю, заступництвом Богородиці та святого Георгія.

- Передусім, - сказав Мальвуазен, - прибулець має довести, що він справді лицар і почесного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

- Моє ім’я, - відказав лицар, відкриваючи забороло шолома, - відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій старовинніший за твій. Я Вілфред Айвенго.

- Зараз я не стану з тобою битися, - глухим, зміненим голосом сказав Буагільбер. - Залікуй спершу свої рани, дістань кращого коня, і тоді, може, я вважатиму за гідну для себе справу вибити з твоєї голови дух хлопчачої хвальковитості.

- Отже, пихатий храмівнику, - сказав Айвенго, - ти вже забув, що двічі був повергнутий моїм списом? Згадай бойовище в Акрі, згадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти похвалявся в залі для гостей у Ротервуді й виклав свій золотий ланцюг проти мого хреста з мощами як запоруку того, що битимешся з Вілфредом Айвенго заради твоєї втраченої честі. Присягаюся моїм хрестом і святинею, яка зберігається в ньому, що коли ти зараз же не зітнешся зі мною у двобої, я ославлю тебе як боягуза в усіх дворах Європи й у кожній прецепторії твого ордену!

Буагільбер, вагаючись, глянув на Ребеку, а тоді розлючено вигукнув, звертаючись до Айвенго:

- Саксонський собако, бери свого списа й готуйся до смерті, що її сам на себе накликав!

- Чи дозволяє мені великий магістр брати участь у цьому двобої? - спитав Айвенго.

- Не можу заперечувати твоїх прав, - сказав великий магістр, - спитай лишень дівчину, чи згодна вона визнати тебе своїм заступником. Я б теж бажав, аби ти був у стані, придатнішому для бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я, однак, хотів би бути чесним з тобою.

- Ні, нехай буде так, як склалося, - сказав Айвенго, - адже це суд Божий, тож на нього я й покладаюсь... Ребеко, - запитав він, під’їхавши до місця, де сиділа дівчина, - чи визнаєш ти мене своїм заступником?

- Визнаю, - відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї навіть страх перед смертю. - Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидінням. А проте ні, ні! Твої рани ще не загоїлись. Не бийся з цим пихатим чоловіком. Навіщо й тобі гинути?

Та Айвенго спрямував коня до свого місця, опустив забороло й узявся за спис. Те саме зробив і Буагільбер. Його джура, застібуючи на храмівникові забороло шолома, зауважив, що Буагільберове обличчя, яке, незважаючи на безліч різних жадань, що терзали його, цілий ранок було попелясто-блідим, спалахнуло раптом багрянцем. Коли обидва бійці стали на свої місця, герольд тричі гучно проголосив:

- Виконуйте свій обов’язок, звитяжні лицарі!

Після цього відійшов до огорожі й іще раз проголосив, щоб ніхто під страхом наглої смерті не спробував ані словом, ані якимсь рухом перешкодити або втрутитись у цей чесний двобій. Великий магістр, що весь час тримав у руці Ребеччину рукавичку, нарешті кинув її на бойовище і промовив фатальне слово:

- Починайте!

Загули сурми, і лицарі чимдуж помчали один на одного. Як всі й гадали, зморений кінь Айвенго і сам знесилений вершник упали, не встоявши перед влучним списом храмівника та натиском його баского коня. Усі передбачали такий кінець змагання. Та, незважаючи на те, що Вілфредів спис лише ледь доторкнувся до щита його супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буагільбер похитнувсь у сідлі, виковзнув із стремен і впав на арену.

Айвенго вивільнив з-під коня ногу і швидко підвівся, прагнучи спробувати щастя з мечем у руках. Проте суперник не підводився. Айвенго поставив йому на груди ногу, притулив кінчик меча до його горла і звелів здаватися, бо інакше погрожував смертю. Буагільбер не відповідав.

Айвенго і Буагільбер. Художник Роуленд Вілрайт. 1922

- Не вбивай його, пане лицарю! - вигукнув великий магістр. - Дай йому висповідатись і дістати розгрішення, не губи і душу, і тіло. Ми визнаємо його переможеним.

Великий магістр сам зійшов на бойовище і наказав зняти шолом із переможеного лицаря. Очі Буагільбера були заплющені, й обличчя ще пашіло багрянцем. Поки всі здивовано дивилися на нього, очі його розплющились, але погляд зупинивсь і потьмянів. Обличчя втратило рум’янець і вкрилося мертвотною блідістю. Не вражений списом свого супротивника, він помер як жертва власних непогамованих пристрастей.

- Оце воістину суд Божий, - мовив великий магістр, звівши очі до неба. - Fiat voluntas tua!¹

¹ Нехай буде воля Твоя! (латин.) - уривок із молитви «Отче наш...».

Річарду Левове Серце вдалося умовити Седріка погодитися на шлюб Айвенго та Ровени. Через два дні після весілля до леді Ровени прийшла Ребека. Дівчина віддала леді Ровені свою шкатулку з коштовностями і повідомила, що вони з батьком покидають Англію. Айвенго довго й щасливо жив із Ровеною, бо з молодих літ їх поєднувало взаємне кохання. І кохали вони одне одного ще дужче через те, що подолали стільки перепон до свого єднання.

Переклад з англійської Юрія Лісняка та Галини Лозинської

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що таке «історичний роман»? Чому Вальтера Скотта вважають його «батьком»?

2. Доведіть, що «Айвенго» - саме історичний роман. Які події в ньому зображені? Чи впливають історичні події на долю героїв твору? Як саме? Проілюструйте свою думку прикладами з роману.

3. Розподіліть персонажів роману на головних і другорядних. До яких із них належать Річард Левове Серце і принц Джон? Як ви вважаєте, чому?

4. Чому головним героєм свого твору В. Скотт робить не визначну історичну особу, а звичайну людину?

5. Про кого в романі сказано: «І ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола»? Чи згодні ви з цим твердженням? Поясніть чому.

6. Поміркуйте, чи можна Фрона де Бефа і Бріана де Буагільбера назвати справжніми лицарями. Дайте оцінку їхнім вчинкам.

7. Чи закономірні фінали життя лицарів-храмівників Фрона де Бефа, Бріана де Буагільбера і Моріса де Брасі? Чому автор «помилував» одного з персонажів?

8. У яких епізодах роману наявний гумор? Зачитайте ці рядки. Яку роль гумор виконує у творі?

9. Сформулюйте головну думку (ідею) твору. Поміркуйте, чи вдалося з плином часу вирішити висвітлені автором проблеми і конфлікти. Які з них залишаються важливими і сьогодні?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

10. Складіть словесний асоціативний портрет лицаря.

11. Напишіть за романом «Айвенго» твір на одну з тем:

• А «Чи можна Айвенго назвати ідеальним лицарем?»;
• Б «Ровена і Ребека - дві різні долі».

12. Намалюйте власну ілюстрацію або комікс до роману «Айвенго».

13. Творчі проєкти.

• А. Дослідіть, які епізоди роману «Айвенго» привернули увагу художників. Підготуйте презентацію про висвітлення твору в живописі.
• Б. Зіставте різні екранізації твору В. Скотта. Які з них, на ваш погляд, найбільш вдалі? Чому?
• В. Дізнайтеся, на кого з українського письменницького кола мала вплив творчість В. Скотта. Поділіться цією інформацією з однокласниками і однокласницями.