Зарубіжна література. 7 клас. Ковбасенко

Корнелія Функе. «Чорнильне серце»

• Чи траплялися випадки, коли прочитана книжка змінила щось у вашому житті? Чи можуть книжки змінити світ? Чи можуть вони змінити людину?

• Завітайте до «чорнильного світу» Корнелії Функе, де художнє слово творить чудеса.

Корнелія Функе

Можливо, за надрукованою історією ховається ще одна, значно більша історія, що так само змінюється, як і наш світ? І літери розповідають нам не більше, ніж погляд крізь шпарину для ключа. Можливо, літери - мов кришка на каструлі, яка містить значно більше, ніж ми можемо прочитати?

Корнелія Функе

Корнелія Марія Функе народилася 10 грудня 1958 року в німецькому місті Дорстен. Під час навчання в гімназії Святої Урсули багато читала, а також мріяла про подорожі. Найкращим способом для цього, на її думку, було стати пілотом, космонавтом або дослідником моря. Звісно, з плином часу бажання змінювалися, а разом із тим і омріяні професії. Корнелія вирішила стати вчителькою. Опанувавши курс педагогіки в Гамбурзькому університеті, вона три роки працювала соціальним педагогом, допомагаючи дітям із неблагополучних родин і дітям з особливими потребами.

Ще в школі Корнелія Функе мала славу доброго оповідача, коли переказувала своїм друзям улюблені пригоди героїв Марка Твена, Роберта Льюїса Стівенсона, Джеймса Баррі, книжки майстрів сучасного фентезі Джона Роналда Руела Толкіна, Клайва Стейплза Льюїса. Працюючи з дітьми, вона зрозуміла, що її уміння оповідати надзвичайно цінне. Вихованці Корнелії Функе могли перенестися у чарівний світ фантазій, відволіктися від гіркої реальності, і в такий спосіб знаходили сили долати життєві труднощі. Цікавих і гарно ілюстрованих книжок було мало. Тому вона вигадувала власні історії, а ще їй у роботі з дітьми допомагало вміння непогано малювати. Для того, щоб його вдосконалити, майбутня письменниця закінчила курс книжкової ілюстрації в Гамбурзькому коледжі дизайну і розпочала кар’єру ілюстраторки та дизайнерки дитячих книжок у популярному видавництві.

Корнелії Функе часом траплялося ілюструвати нудні й нецікаві дитячі книжки. Вона ж хотіла, щоб діти занурювалися в яскравий світ пригодницьких творів у жанрі фентезі. Адже саме такими історіями, де вигадливо перепліталися фантазія і реальність, а герої потрапляли у вир карколомних подій, захоплювалися її вихованці. Бажання створювати власні книжки, які б у читацькому сприйнятті дітей заграли новими, соковитими барвами, спонукало Корнелію Функе взятися за перо і стати письменницею.

Фентезі - різновид фантастичної літератури, оснований на зображенні міфологічних і казкових мотивів.

Корнелія Функе стала співавторкою сценарію дитячого серіалу «Сім каменів», також мали успіх її книжки, які згодом теж лягли в основу дитячих фантастичних серіалів «Мисливці за привидами» і «Дикі курочки». Після їх виходу Корнелію журналісти назвали «німецькою Джоан Роулінґ» (порівнюючи з відомою авторкою книжок про Гаррі Поттера). Але світову славу мисткині принесли твори «Король злодіїв» і «Чорнильне серце».

Популярність підліткового фентезі «Чорнильне серце» надихнула авторку на його продовження під назвами «Чорнильна кров» і «Чорнильна смерть». Українською мовою перекладено всю трилогію. Письменниця планує продовження циклу, навіть робочу назву повідомила - «Колір помсти».

Епізод із фільму «Чорнильне серце». Фото: picture-alliance/dpa

У 2008 році книжку екранізував у США режисер Єн Софтлі. Фільм суттєво відрізняється від книжки. А згодом компанія «Nintendo» випустила відеогру, засновану на книжці та фільмі.

Корнелія Функе вважає, що основою для хорошої книжки є ідея, яких у неї так багато, що для їх утілення не вистачить і життя, а нові герої до неї приходять майже щодня.

У 2005 році письменниця з родиною переїхала до США, мешкає в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, у будинку, наповненому книжками. На сьогодні вона - авторка понад 40 творів для дітей і підлітків, лауреат понад 20 літературних нагород. Окрім письменства, Корнелія Функе займається громадською діяльністю, захистом довкілля і благодійністю - опікується хоспісом (лікарнею) для невиліковно хворих дітей.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. У яких літературних жанрах працює Корнелія Функе? Ким би вона могла стати, якби не обрала долю письменниці? Чому?

2. Що, на думку Корнелії Функе, треба зробити, щоб стати письменником або письменницею?

3. Поміркуйте, чи варто журналістам і читацькому колу мислити шаблонами і штампами, називаючи письменників або письменниць іменами їхніх відомих колег. Свою думку обґрунтуйте.

ЧОРНИЛЬНЕ СЕРЦЕ

(уривки)

Линуло, линуло,

линуло слово,

крізь ніч, линуло,

засвітитись хотіло,

засіяти хотіло.

Попіл.

Попіл, попіл,

Ніч.

Пауль Целан. Звуження

Одного дощового вечора Меґі читала перед сном книжку, аж раптом побачила за вікном незнайомця, який заглядав у вікна її будинку. Вона розповіла про нього батькові, і палітурник Мортимер, якого донька називала Мо, з великою неохотою впустив чоловіка, а Меґі звелів іти спати. З підслуханої розмови дівчинка мало що зрозуміла.

Чому незнайомець, якого батько називав дивним ім'ям Вогнерукий, звертається до її батька «Чарівновустий»? Про яку книжку вони говорять? І від кого її ховають? Чому Вогнерукий попереджає Мо, що хтось шукає його? Аж згодом дівчинка зрозуміла, що біда почалася набагато раніше. Цієї ночі вона до них просто повернулася.

Чорнильний світ. Джерело: picture-alliance/dpa-Cornelia Funke Inkheart

Вже наступного ранку Мо спакував валізи і вирушив із Меґі до Елінор - тітки її матері. Разом з ними поїхав і Вогнерукий. Батько прихопив із собою книжку, до якої не дозволив Меґі навіть близько підходити. Він казав, що ця книжка приносить біду. Дівчинку дивував напис на бляшаній табличці в татковій майстерні: «Одні книжки треба смакувати, інші - просто ковтати, і лише декотрі слід пережовувати й добре перетравлювати». Тільки подорослішавши, вона зрозуміла його зміст.

Таємниці

- Але що робити цим дітям, коли вони не мають таких книжок з казками? - спитав Нафталі.

І Реб Цебулун відповів:

- Доведеться з цим змиритися. Книжки з казками - то не хліб. Можна жити й без них.

- А я без них жити не зміг би, - промовив Нафталі.

Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус

- Спакуй їжу й прихопи з собою кілька книжок! - гукнув з передпокою Мо.

Так наче Меґі їде в дорогу вперше! Батько ще багато років тому змайстрував скриньку для її улюблених книжок, які вона щоразу брала в такі поїздки - тривалі й короткі, далекі й не дуже далекі. «У чужім краю непогано мати з собою власні книжки», - завжди казав Мо. Сам він також щоразу прихоплював їх із собою добрий десяток, не менше.

Мо пофарбував скриньку лаком - червоним, як улюблена квітка Меґі мак-самосій. Його пелюстки легко можна було засушувати між сторінками в книжках, а маточка, коли її притиснути до шкіри, залишала слід у вигляді зірочки. На покришці Мо гарною в’яззю вивів: «Скарби Меґі», а всередині оббив скриньку лискучою чорною тафтою. Щоправда, тієї оббивки й не видно було, бо всю скриньку Меґі закладала своїми улюбленими книжками. І після кожної поїздки, після кожного міста чи села, де вони побували, цих книжок усе прибувало й прибувало.

«Коли береш із собою книжку, - сказав Мо, кладучи до скриньки першу, - то стається диво: книжка починає збирати твої спогади. А згодом досить лише її розгорнути, й відразу ніби опиняєшся там, де читав ті сторінки вперше. Перебіг очима кілька слів - і повертається все: краєвиди, запахи, смак морозива, яке ти їв, коли читав... Повір, книжки - однаково що липучка для мух. Ні до чого іншого спогади не прилипають так, як до книжкових сторінок».

Схоже, він таки мав рацію. Але Меґі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою - знайомі голоси, друзі, які ніколи з нею не сварилися, розумні, сильні, відважні друзі, що пройшли вогонь і воду, повсюди побували й зазнали численних пригод. Книжки підбадьорювали Меґі, коли в неї було сумно на душі, проганяли нудьгу, а Мо тим часом кроїв шкіру й тканину, заново зшивав розсипані старі сторінки, що їх десятками років шарпали сотні пальців.

Декотрі книжки Меґі брала з собою щоразу, інші лишалися вдома, бо не пасували до поїздки або мали поступитися місцем якійсь новій, ще не відомій історії.

Меґі провела рукою по округлих корінцях. Які ж книжки вибрати цього разу? Які історії допоможуть побороти страх, що проник до їхнього дому минулої ночі? «Може, взяти яку небудь історію про брехню?» - подумала Меґі. Мо обманув її. Хоча знав, що вона завжди помічає обман по його носі. «Пінокіо», - спало на думку Меґі. Та ні, надто моторошно. І дуже сумно. Та однаково треба брати щось захопливе, таке, щоб прогнати з голови всі думки, навіть найпохмуріші. Може, щось про відьом? Так, вона візьме про відьом, про лисих відьом, які перетворюють дітей на мишей. А також про Одіссея з його циклопом та чародійкою, що обертає воїнів на свиней. Навряд чи їхня з Мо поїздка буде небезпечніша, ніж подорож Одіссея. Чи все ж таки небезпечніша?

Ліворуч під стінкою, в скриньці, лежали дві книжки з картинками. По цих книжках Меґі вчилася читати. Їй було тоді п’ять років, і на сторінках ще й досі лишалися сліди від її нетерплячого вказівного пальчика. А на самому дні, під рештою книжок, лежали ті, що їх Меґі зробила сама. Цілими днями вона вирізала й клеїла, малювала все нові й нові картинки, а Мо мав підписувати їх, як-от: «Янгол зі щасливим личком. На згадку Мо від Меґі». Своє ім’я вона виводила сама й щоразу писала його з двома «ґ». Меґі поглянула на незграбні літери й поклала ту невеличку книжку знову до скриньки. Оправити її доньці допоміг, певна річ, Мо. Усі її саморобні книжечки він оправляв у різнобарвний папір, а для решти книжок подарував їй спеціальну печатку з її ім’ям і зображенням однорога. Печатку вона ставила щоразу на першій сторінці: іноді чорним чорнилом, іноді червоним - як їй подобалось. Та книжок Мо їй ніколи вголос не читав. Жодного разу.

Він підкидав її високо над головою, носив на плечах і вчив, як із пір’їн чорного дрозда робити закладки для книжок. Але ніколи їй не читав. Жодного разу, жодного слова, хоч би скільки вона клала йому на коліна книжку. Тож Меґі довелося самій навчатися, що означають оті чорні знаки, самій відкривати для себе їхній чарівний світ...

Тітка Елінор - справжня книголюбка й заповзята колекціонерка. Кожна її кімната набита книжками, а в бібліотеці є примірники, які коштують чималих статків. Мо сподівався заховати в її бібліотеці книжку від своїх давніх недругів - Каприкорна і його слуги Басти. Вогнерукий дізнався про це від Меґі та попередив її, що за цю книжку Каприкорн може навіть убити її батька. Та Вогнерукий сам зрадив Мо, бо Каприкорн йому пообіцяв повернути в книжку, з якої він потрапив у цей світ.

Поки Вогнерукий відволікав увагу Меґі вогняною виставою, розбійники викрали Мо і забрали книжку. Вони хотіли забрати й дівчинку, щоб Мо був слухняніший, але Елінор її заховала.

Меґі відчула себе дуже самотньою без батька. Матері вона не пам'ятала, хоча мала її фотокартку. Дівчинка гадала, що мама просто пішла від них, а батько вигадував про неї якісь небилиці й ніколи не казав правди. Дівчинка вирішила шукати батька, але спочатку занести записку тітці Елінор, щоб та не турбувалась через її зникнення. Великим сюрпризом для дівчинки стало те, що книжка, через яку викрали її батька, була в руках тітки Елінор. Виявилось, Мо підмінив книжку, щоб тітка її врятувала від викрадачів. Книжка мала назву «Чорнильне серце», але Мо оправив її так, щоб назву неможливо було прочитати, і вирвав першу сторінку, щоб Каприкорн її не зміг знайти.

Елінор із Меґі вирішили зачекати до завтра, раптом Мо повернеться. Але повернувся Вогнерукий. Він здивувався, що книжка досі тут, а не в Каприкорна, і повідомив, що вистежив, де лігво злочинців. Вони поселились за 300 кілометрів у невеликому селі. Вогнерукий насправді повернувся за наказом Каприкорна, який звелів: «Книжку, а на додаток ще й доньку Чарівновустого!». Спочатку він хотів просто вкрасти книжку, але перешкодою була його прихильність до доньки Чарівновустого. Дівчинка хотіла віддати Каприкорнові книжку, щоб він відпустив батька. Вогнерукий погодився відвезти її, та Елінор, дізнавшись про це, вирішила їхати з ними.

Доручення виконано

Відколи Вогнерукий розповів про Каприкорна, Меґі вже сотні разів намагалася уявити собі обличчя того чоловіка - спершу в мікроавтобусі дорогою до Елінор, коли Мо ще сидів поруч, згодом у широченному тітчиному ліжку й нарешті дорогою сюди. Сотні, та що там сотні - тисячі разів вона малювала в уяві те обличчя, закликаючи на допомогу образи всіх отих лиходіїв, про яких читала в книжках: капітана Гака, сухорлявого й кривоносого; довготелесого Джона Сільвера, завше з фальшивою посмішкою на губах; індіанця Джо з ножем і масною чорною чуприною, який так часто приходив до неї в кошмарних снах...

Але Каприкорн на вигляд виявився зовсім не такий.

Меґі дуже скоро збилася з ліку, рахуючи двері, які вони проминали, поки Баста нарешті спинився перед одними з них. Зате полічити одягнених у чорне чоловіків їй таки пощастило. Їх було четверо. Вони стовбичили з пісними пиками в коридорах. Біля кожного під стіною, побіленою вапном, стояла рушниця. У своїх тісних чорних костюмах вони нагадували гайвороння. Лише Баста був у білій сорочці - «білосніжній», як висловився Вогнерукий, - а до коміра його куртки було пришпилено, мов попереджувальний знак, червону квітку.

Такий самий червоний був і домашній халат на Каприкорні. Коли ввійшов Баста з трьома нічними гостями, той сидів у кріслі, а перед ним навколішках стояла жінка і обрізала йому нігті на ногах. Крісло здавалося для нього надто малим. Каприкорн був чоловік високий і худорлявий, так ніби шкіра надто туго обтягувала йому кості. А сама шкіра була бліда, мов чистий аркуш паперу, чуб стримів їжаком. Меґі не могла зрозуміти, який він - білявий чи сивий.

Коли Баста відчинив двері, Каприкорн підвів голову. Очі він мав майже такі самі бліді, як і шкіра, - безбарвні й світлі, мов срібні монети. Жінка коротко глянула в бік дверей, а потім знову схилилася над своєю роботою.

- Вибачте, але довгождані гості прибули, - сказав Баста. - Я подумав, може, ви одразу схочете з ними порозмовляти.

Каприкорн відкинувся на спинку крісла й мигцем зиркнув на Вогнерукого. Потому його невиразні очі перекочували на Меґі. Вона мимоволі ще міцніше притисла до себе пластиковий мішечок з книжкою. Каприкорн втупився поглядом у мішечок, немовби знав, що в ньому. Потім зробив знак жінці в себе в ногах. Та неохоче випросталась, розгладила на собі чорну, як смола, сукню й зміряла Елінор та Меґі не дуже привітним поглядом. Вона нагадувала стару сороку - гладенько зачесані й зібрані у вузол сиві коси й гострий ніс, що геть не пасував до її невеличкого, зморшкуватого обличчя. Жінка кивнула Каприкорнові головою і вийшла.

Кімната була простора. Меблів небагато: тільки довгий стіл, вісім стільців, шафа й важкий мисник. Жодної лампи, лише свічки - десятки свічок у масивних срібних свічниках. У Меґі склалося враження, немовби вони розливають у кімнаті не світло, а тіні.

- Де вона? - запитав Каприкорн, підвівся з крісла й відсунув його назад.

Меґі мимоволі відступила.

- Тільки не кажи мені, що цього разу привіз лише дівчинку.

Голос у нього був виразніший, ніж обличчя, - глухий і суворий, і Меґі зненавиділа його вже з першого слова.

- Вона в неї. У пакунку! - відповів Вогнерукий, перше ніж Меґі встигла розтулити рота. (Очі в нього, поки він говорив, неспокійно перебігали від свічки до свічки, так наче його не цікавило нічого, крім отих тремтливих пломінців.) - Її батько не знав, що взяв не ту книжку. Оця його так звана подруга... - Вогнерукий показав на Елінор, - підмінила її, а він про це й не здогадувався! Мені здається, вона літерами навіть харчується. Весь будинок у неї напхом напханий книжками. Схоже, вона ліпше почувається з ними, ніж із людьми. - Слова гарячково злітали з його вуст, немовби він намагавсь якомога скоріше позбутися їх. - Я не міг терпіти її від самого початку, але ж ви самі знаєте нашого приятеля Чарівновустого. Він завше думає про людей лише добре. Ладен довіритися самому дияволові, аби лиш той привітно йому всміхнувся...

Каприкорн сховав руки до кишень халата й зробив знак Басті.

Не встигла Меґі спам’ятатись, як той вихопив пакунок у неї з рук. Потому розгорнув його, недовірливо зазирнув усередину, наче боявся побачити там гадюку чи ще щось таке отруйне, й нарешті дістав книжку.

Каприкорн мовчки взяв її в руки. Тієї ніжності, що з нею будь яку книжку розглядали Елінор чи Мо, Меґі на його обличчі не прочитала. Ні, на Каприкорновому обличчі не відбилося нічого, крім огиди - й полегкості.

- А ці дві нічого не знають? - Каприкорн розкрив книжку, погортав і закрив знову.

«Так, це вона», - прочитала Меґі на його обличчі. Це була та сама книжка, яку він шукав.

- Ні, вони нічого не знають. - Вогнерукий так напружено дивився у вікно, ніби там, крім чорної, як смола, ночі, можна було розгледіти ще щось. - Батько нічого дівчинці не розповів. То навіщо це робив би я?

Каприкорн кивнув головою.

- Відведи обох на задній двір! - наказав він Басті, який усе ще стояв біля нього з порожнім пластиковим мішечком у руках.

- Що це означає? - почала була Елінор, але Баста вже потяг її з Меґі до дверей.

- Це означає, що я вас, двох таких гарненьких пташок, на ніч посаджу до однієї з наших кліток, - сказав він, грубо підштовхуючи їх у спину рушницею.

- Де мій батько?! - закричала Меґі. Власний голос різко пролунав їй у вухах. - Адже тепер книжка у вас! Чого ви хочете від нього ще?

Каприкорн поволі підійшов до свічки, яку погасив Вогнерукий, торкнувся пальцем ґнотика й задивився на сажу в себе на пучці.

- Чого я хочу від твого батька? - проказав він, не обертаючись до Меґі. - Я хочу лишити його тут, більш нічого. Схоже, ти навіть не знаєш, який дивовижний хист він має. Досі Чарівновустий не бажав поставити його мені на службу, хоч як Баста намагався його вмовити. Але тепер, коли Вогнерукий привіз тебе, батько робитиме все, чого я зажадаю. В цьому я не маю сумніву.

Меґі спробувала відштовхнути Бастині руки, коли той потягся до неї, але він схопив її ззаду за шию, мов курку, якій зібрався скрутити в’язи. Елінор надалася було допомогти дівчинці, але Баста миттю наставив жінці у груди рушницю й підштовхнув Меґі до дверей.

Коли вона обернулася ще раз, Вогнерукий стояв, спершись на великий стіл. Він дивився на неї, але тепер уже не всміхався. «Прости! - ніби промовляли його очі. - Я мусив це зробити. Потім я все поясню».

Та Меґі не хотіла ніяких пояснень. І тим більше не хотіла прощати.

- Щоб ти здох! - закричала вона, коли Баста вже витягав її з кімнати. - Щоб ти згорів! Щоб ти задихнувся у власному вогні!

Баста причинив за собою двері й, сміючись, сказав:

- Ні, ви лишень послухайте оце кошеня! Бачу, тебе треба остерігатися.

Елінор і Меґі ув'язнюють. Зрештою, всі вони опинилися в темній холодній камері, і батько нарешті розповів Меґі та Елінор, чому його звуть Чарівновустим, за якою книжкою полює Каприкорн і хто такий цей злодій. Виявляється, що батько Меґі має незвичайний дар - вичитувати в реальний світ персонажів із книжок, які читає вголос. Саме тому він ніколи не читав для Меґі. До того ж, коли з книжки в цей світ приходить якийсь персонаж, хтось обов'язково взамін із нашого світу потрапляє в оповідку. Причому відбувається це абсолютно несвідомо. Меґі було три роки, коли батько читав уголос «Чорнильне серце», на яке полюють розбійники. Звідти він вичитав Каприкорна, Басту та Вогнерукого, але зачитав свою дружину Терезу матір Меґі. Він ніколи не розповідав про це доньці, бо думав, що вона не повірить. Згодом Мо читав ту книжку ще багато разів, але мама не поверталася. Замість неї з'являлися книжкові персонажі, а справжні люди зникали. І Мо вирішив більше ніколи не читати вголос. Ні «Чорнильного серця», ні будь-якої іншої книжки. Тому вони часто переїжджали, рятуючись від переслідувань Каприкорна. А тепер Вогнерукий зрадив їх, спокусившись на обіцянку Каприкорна повернути його на сторінки книжки, до його родини, яку він не бачив цілих дев'ять років.

Зраджений зрадник

Це була неповторна насолода - бачити, як вогонь пожирає речі, як вони чорніють і стають чимось зовсім іншим... А найдужче йому хотілося зробити ось що: настромити на прутик ковбаску й тримати її в полум'ї перед будинком доти, доки книжки, б’ючи, мов білі голуби, крильми-сторінками, помиратимуть вогненною смертю. Доки вони злітатимуть вихором іскор, і чорний від кіптяви вітер відноситиме їх геть.

Рей Бредбері. 451 за Фаренгейтом

Незадовго до світанку лампочка, тьмяне світло якої допомогло їм перебути цю ніч, почала мигати. Мо й Елінор спали просто біля замкнених дверей, а Меґі з розплющеними очима лежала в темряві й відчувала, як із холодних стін виповзає страх. Вона прислухалася до подиху батька й Елінор і мріяла лише про свічку - а також про книжку, яка прогнала б цей страх. Здавалося, він був повсюди - лиховісна безплотна істота, яка чигала лише на ту хвилину, коли лампочка погасне, й уже підкрадалася в пітьмі до Меґі, щоб схопити її своїми крижаними лапами. Меґі сіла, набрала повні груди повітря й порачкувала до батька. Потім згорнулася калачиком у нього під боком, як колись давно, коли була ще зовсім маленька, й чекала, поки вранішнє світло просочиться під двері.

На світанку прийшло двоє Каприкорнових людей...

Назад вони повели своїх бранців тим самим шляхом, яким уночі Баста пригнав на нічліг. Пласконіс ішов попереду, цапинобородий, тримаючи напоготові рушницю, - позаду. Він кульгав, проте раз у раз підганяв бранців, так ніби хотів довести, що все одно ходить швидше, ніж вони.

Навіть удень Каприкорнове село мало вигляд навдивовижу покинутий, і справа була не лише в багатьох порожніх будинках, які при сонячному світлі справляли ще гнітючіше враження. На вуличках не траплялася жодна жива душа, якщо не брати до уваги кількох чорних курток, як Меґі охрестила для себе Каприкорнових поплічників, та худющих хлопчаків, що бігали за ними, наче цуценята. Двічі Меґі помітила, як мимо кудись поспішала одна, потім ще одна жінка. Дітей, які б гралися чи метушилися біля мам, дівчинка взагалі не бачила - тільки коти, чорні, білі, рудувато-бурі, плямисті, смугасті, на теплих мармурових карнизах, на порогах і похилих дахах. У Каприкорновому селі панувала тиша, а те, що діялося, від людського ока було, здавалося, сховане. Не ховалися тільки чоловіки з рушницями. Вони тинялися знічев’я поміж будинками, перешіптувалися чи просто стовбичили, любовно погладжуючи свої рушниці. На відміну від приморських сіл, повз які проїздила Меґі, тут перед будинками квіти не росли. Зате на багатьох будівлях дахи позападали, а в порожніх віконницях цвіли кущі. Декотрі з них розливали такий дурманний запах, що в Меґі аж запаморочилося в голові.

Коли вони дійшли до майдану перед церквою, Меґі подумала, що ці двоє чоловіків ведуть їх знов до Каприкорна. Та вони обминули його будинок праворуч і попростували до великого церковного порталу. Скидалося на те, що вітри й негода вже давно підступно вгризалися в цегляні мури дзвіниці. Під гостроверхим дахом висів іржавий дзвін, а за якийсь метр знизу до нього тяглося хирляве деревце, насіння якого сюди заніс, мабуть, вітер і яке тепер чіплялося віттям за піщано-жовте каміння.

На церковному порталі були намальовані очі - вузькі червоні очі, а обабіч від входу стояли потворні кам’яні чорти, заввишки з людський зріст, ошкіривши зуби, мов кусючі собаки.

- Ласкаво просимо до оселі диявола! - промовив цапинобородий, насмішкувато вклонився й відчинив важкі двері.

- Облиш, Кокерелю! - гримнув на нього Пласконіс і тричі сплюнув собі під ноги на курну бруківку. - Такі жарти до добра не приводять.

Але цапинобородий лише засміявся й поплескав одного з кам’яних чортів по гладкому пузі.

- Угамуйся, Пласконосе. Ти став уже майже такий самий нестерпний, як і Баста. Ще трохи, і ти теж почепиш собі на шию смердючу кролячу лапу.

- Просто я обережний, - пробурмотів Пласконіс. - Бо всякі чутки ходять...

У церкві було напівтемно й прохолодно. Лише крізь кілька вікон високо під стелею сюди проникало вранішнє світло, малюючи бліді плями на стінах та колонах. Колись давно вони були, мабуть, сірі, як і кам’яні плити на підлозі. Але тепер у Каприкорновій церкві панував лише один колір: стіни, колони, навіть стеля - все було червоне, кольору кіноварі, як сире м’ясо чи закипіла кров, і на мить Меґі здалося, немовби вони опинилися в утробі якогось чудовиська.

В кутку біля входу стояла статуя янгола. Одне крило в нього відпало, а на друге котрийсь із Каприкорнових людей накинув свою чорну куртку. До лоба янголові хтось приставив чортові ріжки, як ото діти чіпляють їх собі на голову, йдучи на карнавал. А між ріжками все ще висів німб святого. Колись цей янгол стояв, певно, на кам’яному постаменті перед першою колоною, але згодом йому довелося поступитися місцем іншій статуї. Її бліде, як віск, худе обличчя знуджено поглядало на Меґі згори вниз. Творець цієї фігури у своєму ремеслі був мастак не великий, отож розфарбував її обличчя, мов пластикову ляльку: губи - напрочуд червоні, очі - сині, і в них не було геть нічого від того жахіття безбарвних очей, якими дивився на світ Каприкорн справжній. Зате ця статуя була щонайменше вдвічі більша від оригіналу, і кожен, хто проходив повз неї й хотів зазирнути в її бліде обличчя, мусив закидати голову далеко назад.

- Мо, хіба так можна? - тихо запитала Меґі. - Виставляти самого себе в церкві!

- О, це дуже давній звичай! - прошепотіла їй у відповідь Елінор. - Статуї, що стоять у церквах, рідко зображують святих. Адже більшість із них не могли заплатити скульпторам. А в одному соборі...

Цієї миті Кокерель так грубо штовхнув Елінор у спину, що та мало не полетіла сторчака.

- Ступай! - гримнув він. - А на другий раз, як проходите повз нього, не забудьте вклонитися. Зрозуміло?

- Уклонитися? - Елінор хотіла була спинитись, але Мо хутко потяг її далі.

- Та хіба ж можна сприймати такий балаган серйозно?! - невдоволено пробурмотіла Елінор.

- Якщо ти негайно не вгамуєшся, - прошепотів до неї Мо, - тобі покажуть, наскільки тут усе серйозно, зрозуміла?

Елінор поглянула на рубець у нього на лобі й змовкла.

У Каприкорновій церкві не було лав, як це Меґі бачила в решті церков, - лише два довгі дерев’яні столи з лавками вздовж середнього проходу. На столах стояли брудні тарілки, кухлі з кавовою гущею, порожні хлібниці; лежали дерев’яні дошки з недоїденим сиром, ковбаса, ножі. Кілька жінок саме прибирали зі столів і лише на мить підвели погляди, коли повз них проходили Кокерель і Пласконіс із трьома бранцями, а потім одразу знов узялися за роботу. Жінки нагадали Меґі птахів, які повтягували голови в плечі зі страху, що їх повідрубують.

Не було в Каприкорновій церкві не лише лав, а й вівтаря. Можна було тільки здогадуватися, де він колись стояв. Натомість угорі на сходах, що колись завершувалися вівтарем, тепер стояло крісло - громіздке, оббите червоною матерією, з розкішним різьбленням на ніжках та бильцях. До нього вели чотири пологі сходинки. Меґі й сама не знала, навіщо їх полічила. Сходинки вкривав чорний килим, а на горішній, за кілька кроків од крісла, сидів навпочіпки, заглибившись у роздуми, Вогнерукий, з розкошланим, як завжди, рудуватим чубом. По його опущеній руці вгору дерся Ґвін.

Коли Меґі, Мо й Елінор простували середнім проходом, Вогнерукий на мить підвів голову. Ґвін уже видерся йому на плече й ошкірив свої дрібненькі й гострі, мов бите скло, зуби, так ніби помітив, як зневажливо зиркнула Меґі на його господаря. Тепер вона знала все: й чому Вогнерукий вважав цей світ надто стрімким і гамірним, і чому він нічого не тямив у автомобілях, і чому нерідко мав такий вигляд, немовби був десь зовсім в іншому місці. Але співчуття до нього вона, на відміну від батька, не відчувала. Рубцювате обличчя Вогнерукого лише нагадувало їй про те, що він ошукав її і заманив у біду, як ото Щуролов у казці. Він грався з нею, мов зі своїм вогнем, мов зі своїми різнобарвними м’ячиками: «Ходімо, Меґі! Сюди, Меґі! Вір мені, Меґі...». Як же хотілося їй вискочити зараз на сходи й зацідити йому в пику, розквасити оті брехливі вуста...

Схоже, Вогнерукий здогадався, про що міркувала Меґі. Він уникав її погляду, не дивився й на Мо та Елінор. Натомість сягнув рукою до кишені штанів і дістав коробку сірників. Неуважно видобув одного з коробки, черкнув ним, замислено глянув на полум’я і майже лагідно торкнувся його, обпікши пучки.

Меґі відвела голову. Вона не хотіла його бачити, вона взагалі хотіла забути, що він є на світі. Ліворуч від нього, в самому низу сходів, стояли дві залізні бочки, бурі від іржі, а в них лежали складені світлі, щойно наколені поліна. Не встигла Меґі подумати, навіщо тут дрова, як у церкві гучно пролунали кроки: середнім нефом¹ простував Баста з каністрою бензину в руках. Коли він дійшов до Кокереля й Пласконоса, ті похмуро відступили вбік, даючи йому дорогу.

¹ Неф - частина споруди, простір між рядами колон. Середній неф - простір від початку молільного залу до вівтаря.

- О, бруднорукий знову грається зі своїм найкращим товаришем! - промовив Баста, підіймаючись пологими сходами.

Вогнерукий опустив сірника й підвівся.

- На ось, - сказав Баста й поставив перед ним каністру з бензином. - Ще одна іграшка. Розпали нам вогнище. Адже ти ой як це любиш!

Вогнерукий кинув догорілого сірника, якого досі тримав у пальцях, і черкнув ще одного.

- А ти? - стиха запитав він, підносячи запаленого сірника Басті до обличчя. - Ти й досі боїшся вогню, чи не так?

Баста вибив йому з рук сірника...

Якусь мить у Меґі було таке враження, наче Баста ось-ось ударить Вогнерукого, і так здавалося, вочевидьки, не лише їй. Усі погляди були звернені на тих двох. Але Вогнерукого, схоже, щось берегло. Може, і справді вогонь.

- Твоє щастя, що я недавно почистив свого ножа! - процідив крізь зуби Баста. - Але заведеш таку гру ще раз - і я виріжу на твоїй паскудній пиці кілька нових узорчиків. А з твоєї куниці замовлю собі хутряного коміра.

Ґвін тихенько, але погрозливо цявкнув і сховався на потилиці в господаря. Вогнерукий нахилився, підібрав з підлоги згорілі сірники й кинув їх назад до коробки.

- Так, це тебе, звичайно, потішило б, - промовив він, усе ще не дивлячись на Басту. - А навіщо розпалювати вогнище?

- Навіщо? А просто так. Про те, що має згоріти, ми подбаємо самі. Але вогонь щоб був великий і ненажерливий, а не такий приручений, з яким ти любиш гратися.

Вогнерукий узяв з підлоги каністру й повільно рушив сходами вниз. Він уже дійшов до іржавих бочок, коли це важкі дерев’яні двері відчинилися вдруге.

Меґі обернулася. Серед червоних колон стояв Каприкорн. Кинувши мимохідь погляд на свою статую, він швидко попростував проходом. Каприкорн був у червоному костюмі - червоному, як стіни в церкві, тільки сорочка й пір’їна в лацкані піджака були чорні. За ним поспішали, наче гайвороння за папугою, добрих півдесятка його людей. Гупання їхніх кроків відлунювало, здавалось, аж під стелею.

Меґі схопила батька за руку.

- О-о, наші гості теж уже тут, - промовив Каприкорн, спинившись перед ними. - Чи добре спалося, Чарівновустий?

У нього була на диво м’яка лінія губів, майже як у жінки. Розмовляючи, він раз у раз проводив по них мізинцем, так ніби хотів їх підтягти. Губи були такі самі безбарвні, як і все його обличчя.

- Чи не люб’язно з мого боку - влаштувати тобі побачення з донечкою вже звечора? Спершу я хотів був показати її тобі сьогодні - зробити, сказати б, сюрприз. Але потім подумав: «Каприкорне, коли вже ця дівчинка сама, добровільно привезла тобі те, що ти так довго шукав, то ти, власне, - її боржник».

У руці він тримав «Чорнильне серце». Меґі помітила, як Мо прикипів поглядом до книжки. Каприкорн був високий, але Мо на кілька сантиметрів ще вищий. І Каприкорнові це було вочевидь не до вподоби. Він стояв рівний, як свічка, немовби намагаючись так надолужити ті кілька сантиметрів.

- Відпусти Елінор і мою доньку додому, - сказав Мо. - Нехай їдуть, а я прочитаю тобі все, що схочеш. Але спершу відпусти їх.

Про що це він каже? Меґі розгублено звела на батька очі й вигукнула:

- Ні, тату, нікуди я не поїду!

Але ніхто не звернув на неї уваги.

- Відпустити? - Каприкорн обернувся до своїх людей. - Чи ви таке чули? Навіщо це я маю робити таку дурницю, тепер, коли вони вже тут?

Чоловіки зареготали, а Каприкорн знову звернувся до Мо:

- Ти так само, як і я, добре розумієш: віднині ти робитимеш усе, що я скажу. Тепер, коли вона тут, ти, певна річ, уже не відмовишся продемонструвати нам своє мистецтво.

Мо так стис долоню Меґі, що в дівчинки аж пальці затерпли.

- А щодо цієї книжки... - Каприкорн подивився на «Чорнильне серце» з таким осудом, немовби воно могло вкусити за його бліді пальці. - Щодо цієї вкрай нудної, дурної й надто просторікуватої книжки, то можу тебе запевнити: ще раз вплутуватися в її історію я зарікся. Весь отой непотріб, оті створіння - феї, які тільки й знали, що пурхати та щебетати... Повсюди їх кишма кишіло. Смерділо хутром і лайном, на базарному майдані під ногами плуталися кривоногі кобольди¹, а на полюванні оті велети своїм незграбним тупанням лише відлякували дичину. Дерева перешіптуються, ставки перемовляються... Та там же, власне, не було нічого, що б мовчало! А потім оті безкінечні дороги до сусіднього міста, якщо його взагалі можна так назвати, - ні проїхати, ні пройти... Оті шляхетні, виряджені, як павичі, мерзотники князі у своїх замках, смердючі селяни, такі злиденні, що з них не було чого й здерти, жебраки й волоцюги, в яких із чубів сипалися воші й блохи... Навіщо мені за всім отим шкодувати?

¹ Кобольди - добродушні домашні духи, домовики. У німецькій міфології це особливий вид ельфів, які охороняють усі підземні багатства.

Каприкорн зробив знак, і один з його людей приніс велику картонну коробку. З того, як він її ніс, видно було, що коробка дуже важка. Чоловік поставив її на сірі кам’яні плити перед Каприкорном і з полегкістю зітхнув. Каприкорн передав книжку, яку Мо так довго від нього переховував, Кокерелю, а сам відкрив коробку. Вона була до самого верху заповнена книжками.

- Познаходити всі примірники мені коштувало таки величезних зусиль, - сказав Каприкорн, дістаючи з коробки дві книжки. - На вигляд вони нібито й різні, але зміст у них той самий. А те, що цю історію надрукували різними мовами, ще дужче ускладнило пошуки. Стільки різних мов у цьому світі - річ геть не потрібна. У нашому світі все було простіше, чи не так, Вогнерукий?

Той нічого не відповів. Лише стояв з каністрою бензину в руці й не зводив погляду з коробки. Каприкорн неквапом підійшов до нього й кинув обидві книжки в одну з бочок.

- Що ви робите?! - Вогнерукий хотів був дістати книжки з бочки, але Баста відштовхнув його і сказав:

- Їхнє місце там.

Вогнерукий відступив назад і сховав каністру за спиною. Тоді Баста вирвав її з його рук і глузливо промовив:

- Скидається на те, що сьогодні наш вогнедув хоче дати погратися з вогнем іншим.

Вогнерукий кинув на нього погляд, сповнений ненависті. Із застиглим обличчям спостерігав, як Каприкорнові люди заходилися вкидати книжки одну по одній у бочки. Понад два десятки примірників «Чорнильного серця» опинилися зрештою на складених дровах - сторінки розтріпані, палітурки розхристані, мов зламані крила...

- А знаєш, що в нашому колишньому світі раз у раз доводило мене до сказу? - мовив Каприкорн до Вогнерукого, беручи в Басти каністру. - Те, як тяжко доводилося добувати вогонь! Тобі, звісно, ні, ти навіть умів з ним розмовляти. Видко, тебе навчив один з отих буркотливих кобольдів. А ось для нашого брата то були сущі муки. Як не дрова мокрі, то вітер у камін залітає... Я знаю, тебе гнітить нудьга за добрими давніми часами, тобі бракує отих твоїх подружок, які пурхали й щебетали довкола тебе. Але я за всім отим і сльози не зроню. Цей світ влаштовано краще, багато краще, ніж той, яким ми мусили стільки років удовольнятися!

Вогнерукий, здавалося, не чув жодного слова з того, про що йому казав Каприкорн. Він не зводив погляду зі смердючого бензину, що виливався з каністри на книжки. Сторінки вбирали його так спрагло, немовби вітали власну загибель.

- Звідки всі ці книжки взялися? - нарешті промовив Вогнерукий, затинаючись. - Ти ж бо завше мені казав, нібито лишався тільки один примірник - той, що в Чарівновустого...

- Атож, щось таке я тобі справді казав. - Каприкорн сягнув рукою до кишені штанів. - Легковірний ти чоловік, Вогнерукий! Розказувати тобі побрехеньки - просто насолода. Твоя простодушність мене завжди вражала, хоч ти, зрештою, й сам великий мастак збрехати. Але ти надто легко віриш у те, в що хочеш вірити, ось у чім річ. А тепер можеш повірити й мені: оце... - він постукав пальцем по стосу книжок, просяклих бензином, - і справді останні примірники нашої чорнильної батьківщини. Баста й решта моїх хлопців згаяли роки, щоб відкопати їх в отих жалюгідних публічних бібліотеках та букіністичних крамницях.

Вогнерукий дивився на книжки так, як той, хто вмирає від спраги, дивиться на останню склянку води.

- Ти їх спалиш! - проказав, затинаючись, він. - Але ж ти обіцяв перенести мене назад, якщо я дістану тобі книжку Чарівновустого. За це я сказав тобі, де він переховується, за це я привіз сюди його доньку...

Каприкорн лише стенув плечима й узяв у Кокереля з рук книжку - ту саму, в блідо-зеленій палітурці, книжку, яку Меґі з Елінор з такою готовністю йому віддали, через яку він наказав привезти сюди Мо й задля якої Вогнерукий усіх їх зрадив.

- Якби мені було вигідно, я пообіцяв би тобі й місяць із неба, - промовив Каприкорн і з пісною міною кинув «Чорнильне серце» на стос його побратимів. - Я люблю роздавати обіцянки, а надто такі, яких не можу дотримати....

- Залиш одну мені, Каприкорне, тільки одну! - вигукнув Мо; і аж тепер Меґі збагнула, що батько хотів допомогти не Вогнерукому - йому йшлося про те, щоб зберегти книжку. - Обіцяю тобі не читати з неї вголос жодного речення, де трапляється твоє ім’я!

- Книжку? Тобі? - здивувався Каприкорн. - Ти що, з глузду з’їхав? Якби я кому-небудь її й віддав, то тільки не тобі. А що, як одного дня ти не втримаєш на прив’язі свого язика і я знов опинюся в отій безглуздій історії? Ні вже, дякую!

- Дурниці! - вигукнув Мо. - Скільки тобі казати: я не зміг би повернути тебе в книжку, навіть якби хотів. Запитай Вогнерукого, я йому тисячу разів пояснював. Я й сам не розумію, як і коли це стається, повір же мені нарешті!

У відповідь Каприкорн лише всміхнувся.

- Мені шкода, Чарівновустий, але я нікому не вірю взагалі, і ти міг би втямити це вже давно. Коли нам вигідно, ми всі просто брешемо.

По цих словах він клацнув запальничкою і підніс її до однієї з книжок. Від бензину сторінки стали майже прозорі, мов пергамент, і тієї ж миті спалахнули. Навіть цупка, обтягнена тканиною палітурка враз загорілася й почорніла.

Коли жертвою вогню стала третя книжка, Вогнерукий так копнув ногою Пласконоса в коліно, що той скрикнув від болю й розтис руки. Спритний, як його куниця, Вогнерукий кинувся до бочок. Не вагаючись, він запустив руку у вогонь, однак книжка, яку йому пощастило вихопити, вже палахкотіла, мов смолоскип. Вогнерукий кинув її на підлогу й сягнув рукою - цього разу вже другою - в бочку ще раз. Але цієї миті Пласконіс знов ухопив його за комір і так трусонув, що бідолаха мало не задихнувся.

- Ви тільки погляньте на цього божевільного! - збиткувався Баста, поки Вогнерукий, скривившись від болю, розглядав свої пальці. - Чи мені хто небудь пояснить, за чим він так шкодує? Може, за отими потворними моховими бабцями на базарному майдані, які не тямилися від захвату, коли він підкидав свої м’ячики? Чи за брудними лігвищами, де він тулився вкупі з рештою волоцюг? Чорт забирай, та там смерділо ще гірше, ніж у його заплічнику, де він тягає за собою оту смердючу куницю!

Каприкорнові люди реготали, а книжки тим часом поволі оберталися на попіл. У порожній церкві й досі тхнуло бензином, від його їдкого запаху Меґі аж закашлялася. Мо обійняв її за плечі, немовби захищаючи, так наче Баста погрожував не йому, а їй. Але хто міг захистити його самого?

Елінор поглядала на шию Мо так стурбовано, ніби потерпала, що Бастин ніж лишив там кривавий слід.

- Ці типи геть показилися! - прошепотіла вона. - Адже ти, певна річ, знаєш цей вислів: «Там, де спалюють книжки, невдовзі горітимуть і люди». Що, як на такій купі дров наступними виявимось ми?

Баста повернув голову в бік Елінор, так ніби почув її слова. Він зміряв жінку глузливим поглядом і поцілував лезо свого ножа. Елінор змовкла, ніби проковтнувши язика.

Каприкорн дістав з кишені штанів білосніжну носову хустинку й заходився так ретельно витирати руки, ніби хотів стерти з них навіть згадку про «Чорнильне серце».

- Гаразд, із цим ми нарешті покінчили, - промовив він, кинувши останній погляд на попіл, з якого ще вився димок. Потім із самовдоволеною міною піднявся сходами до крісла, що стояло замість вівтаря. Глибоко зітхнувши, вмостився на ясно-червоні подушки. - Вогнерукий, нехай Мортола на кухні полікує тобі руки! - наказав він знудженим голосом. - Бо без рук ти справді ні до чого не здатний.

Вогнерукий довго дивився на Мо, нарешті послухався наказу. Похнюпивши голову, невпевнено рушив повз Каприкорнових людей до виходу. Його шлях здавався безкінечно довгим. Коли Вогнерукий розчахнув двері, на коротку мить блиснуло сліпучо-яскраве сонячне світло. Потім двері за ним причинились, і Меґі, Мо й Елінор лишилися самі з Каприкорном та його людьми, із запахом бензину й горілого паперу.

- А тепер перейдімо до тебе, Чарівновустий! - сказав Каприкорн і випростав ноги, взуті в чорні черевики. Задоволено оглянувши лискучу шкіру, він змахнув з носака черевика обвуглений папір. - Досі я, Баста й цей сіромаха Вогнерукий були єдиним доказом того, що ти вмієш вичитувати з-поміж невеличких чорних літер просто-таки дивовижу. Сам ти, схоже, не дуже в захваті від свого хисту, якщо вірити твоїм словам. Але я їм, як уже й казав, не вірю. Навпаки, я гадаю, що ти - великий мастак у своєму ділі, й жду не діждуся, коли ти нарешті надаси нам нові підтвердження свого мистецтва. Кокерелю! - Голос його лунав роздратовано. - Де той читець? Хіба я не казав привести його сюди?

Кокерель нервово посмикав свою цапину бороду й пробелькотів:

- Та він саме добирав книжки. Але зараз я його приведу. - І, поквапно вклонившись, закульгав з церкви.

Каприкорн задудонів пальцями по бильцю крісла.

- Ти, звісно, вже чув, що, поки ти так спритно переховувався від мене, я мусив удаватися до послуг іншого читця, - звернувся він до Мо. - Я знайшов його п’ять років тому. Але він страшенний халтурник. Ти лишень поглянь на обличчя Пласконоса.

Пласконіс, коли всі погляди звернулися в його бік, знічено похнюпив голову.

- І те, що Кокерель накульгує, - справа теж його рук, - вів далі Каприкорн. - А побачив би ти дівчат, яких він повичитував мені зі своїх книжок! Такі й у лиховісному сні не присняться! Кінець кінцем я звелів йому читати вголос лише задля того, щоб потішитися його виродками, а людей собі я вишукую в цьому світі. Просто беру їх на службу, поки вони ще молоді. Майже в кожному селі є хлопчик-сирота, який любить гратися з вогнем. - Усміхаючись, він задоволено розглядав свої нігті. - Я дав завдання читцеві підібрати для тебе кілька добрих книжок. На книжках цей бідолаха таки знається, він живе в них, мов один з отих блідих черв’яків, які живляться папером.

- Он як?! І що ж я маю вичитати тобі з його книжок? - У голосі Мо вчувалася гіркота. - Кілька чудовиськ, кілька недолюдків на додачу до оцих?.. - Він кивнув головою в бік Басти.

- Заради Бога, не підказуй йому таких ідей! - прошепотіла Елінор, кинувши стривожений погляд на Каприкорна.

Але той лише струснув зі штанів рештки попелу й усміхнувся.

- Ні, дякую, Чарівновустий, - промовив він. - Людей у мене досить. А щодо чудовиськ, то до них ми повернемося, можливо, згодом. Досі нам цілком вистачало собак, що їх видресирував Баста, а також змій, які водяться в цих місцях. З них виходять чудові смертельні подарунки. Ні, Чарівновустий, сьогодні я хочу випробувати твоє мистецтво лише на одне: на золото. Я безнадійно жадібний до грошей. Мої люди справді докладають усіх зусиль, аби витиснути з цієї місцевості все, що можна.

Почувши ці Каприкорнові слова, Баста любовно погладив свого ножа.

- Але цього замало, щоб скупити всі прекрасні речі, які тільки є у вашому безмежному світі, - провадив Каприкорн. - У ньому так багато сторінок, Чарівновустий, так безмежно багато сторінок!.. І на кожній мені страшенно хочеться лишити своє ім’я!

- І якими ж літерами ти маєш намір його писати? - поцікавився Мо. - Чи, може, Баста вирізатиме його на папері ножем?

- Ні, Баста писати не вміє, - незворушно відповів Каприкорн. - З моїх людей ніхто не вміє ні читати, ні писати. Я їм заборонив. Лише я навчився цього в однієї з моїх служниць. Повір, я навіть маю змогу позначити цей світ своєю печаткою! А коли мені треба що-небудь написати, за мене це робить мій читець.

Церковні двері відчинилися, немовби за ними Кокерель тільки й очікував на ці слова. Чоловік, якого він привів, увібгав голову в плечі й ступав за своїм супутником, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Він був невеличкий, худенький і аж ніяк не старший від Мо, але горбився, мов старий дід, і, коли йшов, розмахував руками й ногами так, ніби не знав, що з ними робити. Він був в окулярах, які, не спиняючись, раз у раз нервово поправляв; оправа на переніссі була обмотана скотчем (мабуть, вона там уже не раз ламалася). Лівою рукою чоловік притискав до грудей стос книжок так міцно, немовби вони оберігали його від поглядів, спрямованих на нього зусібіч, а також від цього лиховісного місця, куди його привели силоміць.

Коли ці двоє нарешті дісталися до сходів, Кокерель штурхонув свого підопічного ліктем під бік, і той так поквапно вклонився, що дві книжки випали в нього на підлогу. Він хутко підхопив їх і вклонився перед Каприкорном ще раз.

- Ми вже чекаємо на тебе, Даріусе! - сказав Каприкорн. - Сподіваюся, ти знайшов те, що я тобі загадав?

- Авжеж, авжеж! - пробелькотів Даріус, звівши на Мо майже святобливий погляд. - Це він?

- Так. Покажи йому книжки, які ти дібрав.

Даріус кивнув головою і знов уклонився - цього разу в бік Мо.

- Усе це - історії, в яких ідеться про великі скарби, - забелькотів він. - Познаходити їх було не так легко, як я собі гадав. Зрештою... - в його голосі пролунав легенький, ледве відчутний докір, - в цьому селі книжок не дуже багато, і хоч скільки я нагадую, нових мені не приносять, а якщо й приносять, то вони ні на що не придатні. Одне слово... ось вони. Гадаю, моїм вибором ти будеш усе ж таки задоволений. - Він став перед Мо навколішки й заходився розкладати книжки на кам’яних плитах - одну побіля одної, щоб Мо міг прочитати всі назви.

Уже від першої в Меґі защеміло серце. «Острів скарбів». Вона стривожено перевела погляд на батька. «Тільки не це! - промайнуло в неї. - Тільки не це, Мо!» Але батько вже тримав у руках іншу книжку - «Тисяча і одна ніч».

- Гадаю, це те, що треба, - промовив він. - Тут неодмінно буде багато золота. Але кажу тобі ще раз: я не знаю, що з цього вийде. Коли я щось задумаю, мені те не вдається. Я знаю, ви тут усі маєте мене за чародія, але я - не чародій. Усі чари - у книжках, а як вони діють, я знаю не більше, ніж ти чи будь-хто з твоїх людей.

Каприкорн відкинувся в кріслі й без будь-якого виразу на обличчі подивися на Мо.

- Скільки ще ти торочитимеш мені свою казочку, Чарівновустий? - знуджено промовив він. - Тороч мені про це скільки завгодно, а я все одно не повірю. У світі, двері до якого сьогодні ми остаточно зачинили, я іноді мав справу з чародіями й чаклунками, і мені дуже часто доводилося воювати з їхньою впертістю. Баста вже досить переконливо показав тобі, як ми зазвичай ламаємо впертість. Але в твоєму випадку вдаватися до таких болісних методів, гадаю, не доведеться. Тим більше тепер, коли в нас гостює твоя донька. - І Каприкорн кинув короткий погляд на Басту.

Мо хотів був утримати Меґі, але Баста виявився спритнішим. Він потяг дівчинку до себе й схопив її ззаду за шию.

- Від сьогодні, Чарівновустий, - повів далі Каприкорн, і голос його лунав так само байдуже, ніби він говорив про погоду, - Баста стане особистою тінню твоєї доньки. Це надійно вбереже її від змій та кусючих собак, але аж ніяк, звісно, не від самого Басти, який буде з нею люб’язний лише доти, доки я йому про це казатиму. А це, знову ж таки, залежатиме від того, наскільки я буду задоволений твоїми послугами. Чи зрозуміло я висловивсь?

Мо звів погляд на Каприкорна, потім на Меґі. Дівчинка докладала всіх зусиль, щоб не мати наляканого вигляду. Нехай Мо переконається, що за неї тривожитися не треба, - зрештою, брехати вона завжди вміла куди краще, ніж він. Але цього разу в її брехню батько не повірив. Він знав, що її страх анітрохи не менший від того, який вона прочитала в його очах...

- Гаразд, - нарешті стомленим голосом порушив тишу Мо. - Я тобі читатиму вголос. Але Меґі з Елінор щоб не слухали.

Меґі добре знала, про що подумав батько. Він подумав про матір і про те, хто може зникнути цього разу.

- Ще чого! Вони, певна річ, залишаться тут. - Голос у Каприкорна лунав уже не так байдуже. - І ти почнеш негайно, поки ота книжка у тебе в руках не розсипалася на порох.

Мо вичитав з «Острова скарбів» багато золота. Далі за наказом Каприкорна Мо став читати «Тисячу і одну ніч». Він вичитав хлопчика Фаріда, натомість зник один із людей Каприкорна. Тоді Каприкорн сказав, що це лише іспит, у нього є ще один примірник «Чорнильного серця», і завтра звідти Мортимер має вичитати одного його давнього товариша. Вночі Вогнерукий зміг вибратися і відчинив дверцята клітки, випустив полонених, щоб вони змогли утекти разом із ним. Елінор дала Мо адресу Феноліо, автора «Чорнильного серця». У нього могло бути кілька примірників книжки.

Мо з донькою знайшли автора «Чорнильного серця» Феноліо, але в нього викрали усі примірники книги, навіть рукописи. Книжка живе в його пам'яті, і він погодився написати бажане для них продовження історії, щоб Меґі з батьком зачитали Каприкорна назад і врятували Терезу. Розлючений Каприкорн послав своїх людей спалити бібліотеку Елінор. Баста, поплічник Каприкорна, обшукав усі навколишні села і натрапив на слід утікачів.

Він узяв письменника Феноліо та Меґі в заручники, сподіваючись, що Мортимер прийде рятувати доньку. Вогнерукий тим часом стежив за маєтком Каприкорна, ховаючись у розваленому будинку. Він сподівався викрасти книжку і почав спілкуватися з німою служницею Каприкорна Резою. Це була дружина Мортимера. Даріус вичитав її назад із книжки, але через його невправність жінка втратила дар мови. Каприкорн захотів зустрітися з Феноліо, а той розповів його таємницю. Каприкорнів батько був не знатною особою, а простим ковалем. Він бив сина за вияв співчуття, за сльози; бив щоразу, коли малий казав: «Я не можу» або «У мене не виходить». «Усьому голова - сила! - повчав хлопчика батько. - Правила завше встановлює той, хто дужчий, лише він, отож постарайся бути тим, хто їх встановлює». Каприкорнова мати Сорока теж щодня товкмачила синові, що колись він стане найдужчим з-поміж усіх. Була вона не принцеса, а проста служниця із зашкарублими руками. Мати Сорока тінню снувала за сином навіть тоді, коли він уже почав її соромитись і вигадав собі нову матір і нового батька. Лиха матір була в захваті від його жорстокості, їй подобалося бачити, як він нагонить на людей страх. Вона любила його серце - чорне, як чорнило. Бо в Каприкорна не серце, а камінь, чорний камінь, а співчуття в ньому не більше, ніж у шматку вугілля.

Згодом виявилося, що не тільки Мо уміє оживляти слова. Меґі у в'язниці вичитала з книжки про Пітера Пена маленьку фею. Каприкорну стало про це відомо, і Меґі за його наказом вичитала олов'яного солдатика. Він вирішив, що дівчина вичитає йому Привида, створеного з попелу жертв Каприкорна. Смертельним був навіть доторк його пальців, навіть його подих. Каприкорн призначив день, коли Меґі вичитає Привида, щоб той стратив Вогнерукого та Резу. Меґі здогадалася, що Реза - це її мати. Разом із Феноліо вони втілюють у життя ідею Мо. Феноліо пише інше закінчення книги, яке Меґі має прочитати. Фарід і Мо у вечір страти мають відволікти увагу людей Каприкорна, підпаливши його будинок і церкву.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Поясніть епіграф до твору з вірша Пауля Целана. Як ви розумієте метафору слова, що обертається на попіл?

2. Чому Мортимер і його донька Меґі часто змінюють місце проживання? Як це впливає на життя дівчинки? Чи є у неї друзі? Які?

3. Розкрийте, яким є ставлення героїв твору до книжок. Наведіть приклади з тексту. Оформіть результати у спільний постер, плакат чи логічну схему.

4. Як у романі розкрито тему «оживлення» книжки? Зіставте образи Даріуса і Мортимера. Чому в цих героїв, які можуть оживляти прочитані сторінки, виходять такі різні результати?

5. Чому всім персонажам твору потрібна книжка «Чорнильне серце»? Розкажіть про це від імені одного з них.

6. Як у романі зображено зіткнення сил добра і зла? Поміркуйте, чому Каприкорн вирішив, що в реальному світі у нього більше можливостей. Чому він вимушений «вичитувати» лиходіїв зі сторінок книжок?

7. Як у романі поєднано реальний і уявний світи? Що є містком між цими світами?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

8. Прочитайте роман, укладіть «сюжетний ланцюжок» твору.

9. Перекажіть основні епізоди твору. Використовуйте різні види переказу: стислий, вибірковий, зі зміною особи оповідача (від імені одного з персонажів).

10. Уявіть, що ви маєте здатність «оживляти» книжки. Яку книжку ви б прочитали? Що б захотіли «вичитати» з неї? Напишіть про це невелике есе.

Зрада, довгий язик і дурний розум

І тоді він сказав:

- Я помру, годі й сумніватися. Порятунку з цієї тісної в'язниці немає!

Казка про Алі-Бабу й сорок розбійників

На думку самої Елінор, трималася вона досить мужньо. Хоча все ще не знала, що на неї очікує, а її небога, навіть якщо й знала про це більше, однаково мовчала. Проте сумніву не було: добром це не скінчиться.

Тереза також не зробила приємності чорним курткам, які прийшли по неї до склепу: її сліз вони не побачили. А проклинати чи сваритися вона все одно вже не могла. Голосу жінка позбулася, як зношеного одягу. На щастя, в неї лишилися принаймні оті два клаптики паперу - пожмакані, заяложені, надто маленькі, щоб умістити всі слова, які набралися за дев’ять років. І все ж це було краще, аніж нічого. Вона від краю до краю заповнила їх малесенькими літерами, отож не зосталося вже місця для жодного слова. Про те, що з нею було, чого вона зазнала, Тереза розповідати не хотіла й лише нетерпляче відмахувалася, коли Елінор пошепки її про це розпитувала. Ні, ставити запитання вона хотіла сама - десятки, сотні запитань про доньку, про чоловіка... І Елінор пошепки відповідала на них - тихенько тихенько, на самісіньке вушко...

А ось Баста тримався погано. Ще в склепі вони, поглядаючи на нього, щоразу бачили, як його пальці з побілілими під засмаглою шкірою кісточками щосили стискають ґрати. Якось Елінор навіть здалося, що він плаче, та коли їх вивели з камер, його обличчя було застигле, наче в мерця. А коли їх посадили в оцю огидну клітку, він сів навпочіпки в кутку й закляк, мов лялька, з якою вже ніхто не хоче гратися...

Коли на довгих лавах уже не зосталося жодного вільного місця, з’явився Каприкорн... Аж перед кліткою, де сиділи в’язні, він уповільнив ходу і зміряв кожного з трьох коротким, самовдоволеним поглядом. У Басті на мить прокинулося життя. Побачивши, що його давній володар і повелитель затримався біля клітки, він підвів голову й подивився на Каприкорна благально, мов собака, що просить у господаря прощення. Але Каприкорн рушив далі, не вронивши жодного слова. Коли він опустився в своє чорне шкіряне крісло, за спиною в нього став, широко розставивши ноги, Кокерель. Очевидячки, новим Каприкорновим улюбленцем тепер був він.

- О Господи, та чого ти на нього так витріщаєшся! - гримнула Елінор на Басту, побачивши, що той усе ще не зводить очей з Каприкорна. - Адже він збирається згодувати тебе чудовиську, як муху жабі. Ти хоч би обурився, чи що! Ти ж бо завжди тільки й знав, що всім погрожувати: «Відріжу тобі язика! Пошаткую тебе, як капусту!». Де ж вони тепер, оці твої погрози?

Але Баста лиш похнюпив голову й знову втупився собі під ноги. Цієї хвилини він здавався Елінор порожньою устричною мушлею, з якої висмоктали тіло й життя.

Коли Каприкорн сів і стихла музика, яка весь цей час гриміла на майданчику, привели Меґі. На неї нацупили якусь жахливу сукню, але голову дівчинка тримала високо, й стара бабенція, яку тут усі називали просто Сорокою, лише коштом великих зусиль витягла її на поміст, що його чорні куртки спорудили посеред футбольного поля. На помості не було нічого, крім стільця, який мав такий самотній і випадковий вигляд, немовби його там хтось забув. Шибениця із зашморгом була б тут, як здалося Елінор, навіть доречнішою. Коли Сорока тягла Меґі дерев’яними сходами нагору, дівчинка повернула голову в бік Елінор і Терези.

- Вітаю, серденько! - гукнула Елінор, перехопивши зляканий погляд Меґі. - Не тривожся, я прийшла просто тому, що хотіла неодмінно послухати, як ти читаєш!..

Елінор хотіла порівняти Меґі з одним із героїв якої-небудь книжки, але всі герої, котрі спадали їй на думку, були чоловіки, а крім того, жоден із них своєю хоробрістю не міг позмагатися з цією дівчинкою, що, гордо випроставшись і вперто випнувши підборіддя, дивилася з помосту на Каприкорнових людей.

Сорока привела з собою не лише Меґі, а й якогось старого чоловіка. «Мабуть, це той, - подумала Елінор, - через кого на наші голови впало стільки лиха, - Феноліо. Це він, певно, придумав Каприкорна, Басту й усю цю сволоту, зокрема й оте чудовисько, яке сьогодні вночі вкоротить мені віку». Елінор завжди вище цінувала книжки, ніж самих письменників, отож коли Пласконіс вів старого повз клітку, зміряла його не вельми доброзичливим поглядом...

- Більшості з вас, - гучно почав Каприкорн, - немає потреби пояснювати, за що мають зазнати кари ці троє в’язнів! Решті, гадаю, досить буде сказати, що йдеться про зраду, довгий язик і дурний розум. Можна, звісно, сперечатися, чи дурний розум - це злочин, який заслуговує на смертельну покару. Я вважаю, що так, бо може призвести до тих самих наслідків, що й зрада!

Після цих слів на лавах зчинилося сум'яття. Елінор спершу подумала була, що його викликала Каприкорнова заява, та наступної миті й вона почула дзвін. На його тривожне бемкання серед ночі підвів голову навіть Баста. На знак Каприкорна Пласконіс підкликав до себе п’ятьох чорних курток і кудись із ними подався... Та Каприкорн підніс руку й поклав край гомону, що вже знявся.

- Нічого не сталося! - крикнув він так гучно й різко, що вмить знову стало тихо. - Просто пожежа, ото й усе. А на пожежах ми з вами, зрештою, розуміємось, чи не так?

Отже, вони своє діло зробили! Елінор так прикусила губу, що стало аж боляче. Мортимер із хлопчиною влаштували пожежу. Диму над дахами поки що не видно було, й за кілька хвилин усі заспокоїлись і обернулися знов до Каприкорна, який саме розводився про зраду, лицемірство, дисципліну й злочинну недбалість. Проте Елінор слухала його вже лише краєм вуха. Вона раз у раз оглядалась на село, хоч і усвідомлювала, що чинить нерозважливо.

- Та годі вже про цих в’язнів! - вигукнув Каприкорн. - Перейдімо до тих, кому пощастило втекти.

Кокерель узяв торбу, що лежала за кріслом, і подав Каприкорнові. Той, усміхаючись, сягнув до неї рукою і щось дістав. То був клапоть тканини - чи то від сорочки, чи то від сукні - подертий і закривавлений.

- Вони мертві! - проголосив Каприкорн. - Певна річ, я хотів би побачити їх тут, але вони спробували втекти, і обох, на жаль, довелося пристрелити. А втім, отого зрадника вогнедува, якого майже всі ви знали, й не шкода, а після Чарівновустого, на щастя, лишилася донька, яка успадкувала його хист.

Тереза звела погляд на Елінор - погляд, в якому застиг жах.

- Він бреше! - прошепотіла Елінор, хоч і сама не могла відірвати очей від закривавленої шматини. - Він скористався моєю вигадкою! То не кров, то фарба, звичайна фарба...

Каприкорн почепив закривавлену шматину на бильце свого крісла. «Цю ганчірку я вже десь бачила, - твердила подумки Елінор. - Десь я її вже бачила... Ні, вони не загинули! А то хто ж улаштував пожежу?» - «Сірникоїд!» - прошепотів їй внутрішній голос, але вона не стала його слухати. Ні, ця історія має завершитися щасливо. Інакше просто не може бути! Історій з нещасливим кінцем вона ніколи не любила.

Привид

Небо моє мідне земля залізна

Місяць мій - кавалок глини

Чума - моє сонце

Спекотне ополудні

І подих смерті

Вночі.

Вільям Блейк. Друга елегія Еніона

У книжках часто пишуть про гарячу ненависть. Однак на Каприкорновому святі Меґі збагнула, що насправді ненависть холодна, як крижана рука, що хапає за серце й притискає його до ребер. Від ненависті її проймало морозом, хоч м’яке нічне повітря горнулося до неї, немов бажаючи переконати, що світ ще не запався, він добрий, попри оту закривавлену ганчірку, на яку Каприкорн, посміхаючись, щойно поклав свою унизану перснями руку.

- Гаразд, годі про це! - вигукнув він. - Перейдімо до того, задля чого ми тут, власне, зібралися. Сьогодні ми маємо намір не лише покарати кількох зрадників, але й відсвяткувати зустріч з одним давнім товаришем. Дехто з вас його ще, мабуть, пригадує, а решта, коли один раз побачать, уже ніколи його - це я вам обіцяю! - не забудуть.

Худе Кокерелеве обличчя скривилося в болісній посмішці. Майбутня зустріч його вочевидь не дуже тішила. Після Каприкорнових слів страх відбився й на декотрих інших обличчях.

- Отож послухаймо, що нам прочитають. - Каприкорн відкинувся в кріслі й кивнув головою Сороці.

Мортола плеснула в долоні, й через майданчик до неї поквапився Даріус із шабатуркою в руках - з тією самою, яку Меґі напередодні бачила в Сорочиній кімнаті. Даріус вочевидь знав, що в тій шабатурці. Коли він відчинив її і, покірно схиливши голову, подав Сороці, риси обличчя в нього загострилися ще дужче. Гадючки, певно, дрімали, бо цього разу Мортола дістала їх, не вдягаючи рукавичку. Вона навіть перекинула їх собі через плече, поки добувала із шабатурки книжку. Потому обережно, мов коштовну прикрасу, поклала гадючок на місце, опустила накривку й повернула шабатурку Даріусові. Той лишився стояти на помості, обличчя в нього було збентежене. Меґі впіймала на собі його співчутливий погляд, коли Сорока посадила її на стілець і поклала їй на коліна книжку.

І ось він знов перед нею, цей бідолашний томик у яскравому паперовому вбранні. Цікаво, якого кольору палітурка під суперобкладинкою? Меґі обережно відгорнула її пальцем і побачила темно-червону тканину - червону, як полум’я навколо чорного серця. Усе, що сталось, почалося зі сторінок цієї книжки, і тепер порятунку можна було сподіватися лише від її автора. Меґі провела рукою по обкладинці, як робила щоразу, перше ніж розгорнути книжку. Робити так вона навчилася в Мо. Цей рух дівчинка пам’ятала від самого дитинства - як батько брав до рук книжку, як лагідно проводив рукою по обкладинці й нарешті відгортав її, немовби відкривав скриньку, вщерть наповнену небаченими скарбами. Бувало, звичайно, й так, що під обкладинкою очікуваних див не виявлялося. Тоді таку книжку згортали, розчаровані тим, що очікування не справдилися. Але «Чорнильне серце» не таке. Погані книжки не оживають. Вогнерукого, ба навіть Басти у них нема.

- Я маю тобі щось сказати!

Сукня в Сороки пахла лавандою. У цьому запаху Меґі відчула загрозу.

- Якщо не зробиш того, навіщо тебе сюди привели, якщо тобі спаде на думку зумисне обмовитись чи перекрутити слова так, що гість, якого жде Каприкорн, не прийде, то Кокерель... - Мортола нахилилася до Меґі так низько, що дівчинка відчула в себе на щоці її подих, - переріже отому старому горлянку. Може, Каприкорн і не віддасть такого наказу: він бо вірить усім побрехенькам цього старого. Але я їм не вірю, і Кокерель зробить те, що йому скажу я. Ти мене зрозуміла, янголятко? - Вона вщипнула Меґі кістлявими пальцями за щоку...

Меґі відчувала, як об шкіру під рукавом треться схований папірець. Коли вона гортала книжку, власні руки здавалися їй чужими. Місце, звідки їй належало читати, цього разу було позначене вже не загнутим ріжком. Між сторінками там лежала закладка, чорна, як обвуглена тріска.

«Відкинеш коси з чола, - нагадував їй Феноліо. - Це буде для мене знак».

Та щойно вона піднесла ліву руку, як на лавах знову знялася тривога. Повернувся Пласконіс, усе його обличчя було в сажі. Він поквапно підійшов до Каприкорна й щось прошепотів тому на вухо. Каприкорн насупився і поглянув у бік села. Поряд із дзвіницею Меґі помітила два стовпи диму, що блідими клубами здіймалися в небо...

- Чого повитріщалися?! - у Каприкорновому голосі лунало вже неприховане роздратування. - Чи ніколи не бачили? Трохи диму, кілька язиків полум’я... То й що? Чи, може, хочете зіпсувати цим собі свято? Вогонь - найліпший наш товариш, невже ви забули?!

Меґі бачила, як обличчя на лавах нерішуче знов обертаються до неї. Цієї миті вона почула ім’я - Вогнерукий. Його вигукнув жіночий голос.

- Що там таке? - Каприкорнів голос пролунав так різко, що Даріус мало не випустив з рук шабатурку з гадючками. - Ніякого Вогнерукого більш немає! Він лежить десь серед пагорбів із землею в роті й зі своєю куницею на грудях. Я не бажаю більше чути його ім’я! Ми про нього забули, так ніби його ніколи й не було.

- Неправда! - Голос Меґі прокотився над майданчиком так гучно, що вона й сама злякалася. - Він тут! - Вона підняла книжку над головою. - Робіть йому що завгодно, а він тут! Кожний, хто прочитає цю книжку, почує його голос і сміх, навіть побачить його самого і як він видуває вогонь.

На порожньому футбольному полі запала тиша - мертва тиша. Лише кілька пар ніг неспокійно човгали по рудій жужелиці. І раптом Меґі почула в себе за спиною дивний звук. Там щось цокало, так ніби годинник, тільки справжній годинник цокає трохи інакше. Скидалося на те, що хтось цмокав язиком, імітуючи цокання годинника: тік-так, тік-так, тік-так. Звук долинав з боку автомашин, що стояли за дротяною огорожею й сліпуче світили фарами Меґі в очі. Вона не втрималася й озирнулась, не зважаючи на Сороку й недовірливі погляди, спрямовані на неї від лав. За цей свій безглуздий вчинок дівчинка ладна була дати собі ляпаса. Що, коли ще хтось помітив оту худеньку постать, яка на хвильку виглянула з-за машин і хутко сховалася знов? Та, схоже, ніхто нічого не побачив, як не почув і того цокання...

Так, батько знав, що вона впізнає цокання, з яким Пітер Пен пробрався на Гакове судно, щоб урятувати Венді. Кращого умовного знаку для неї годі було й придумати.

«Венді! - промайнуло в Меґі. - Що там було далі?» На мить дівчинка мало не забула, де вона. Але Сорока хутко їй про це нагадала. Стара просто дала їй запотиличника.

- Та починай уже нарешті, маленька відьмочко! - просичала вона.

І Меґі послухалася.

Вона поквапно відсунула вбік чорну закладку. Так, зволікати не можна, треба читати, поки Мо не зробив якої-небудь дурниці. Адже він навіть не здогадується, що вони з Феноліо замислили.

- Зараз почну, тільки нехай ніхто мені не заважає! - крикнула Меґі. - Ніхто! Зрозуміли? - А сама подумала: «Будь ласочка, нічого не роби!».

Дехто з тих Каприкорнових людей, котрі лишилися, зайшовся сміхом. Але Каприкорн відкинувся на спинку крісла й очікувально згорнув руки на грудях.

- Атож, затямте собі, що сказала ця малявка! - вигукнув він. - Хто їй заважатиме, той першим дістанеться Привидові на розминку!

Меґі стромила два пальці під рукав. Ось воно - те, що написав Феноліо. Вона звела очі на Сороку й гучно промовила:

- Мені заважає вона! Я не можу читати, коли вона стоїть у мене над душею!

Каприкорн нетерпляче махнув Сороці рукою. Жінка скривила таку міну, немовби він примусив її відкусити мило, однак усе ж відступила знехотя кроків на два три назад. Для Меґі досить було й цього.

Дівчинка піднесла руку й відкинула з чола пасмо кіс.

Знак для Феноліо.

Він тієї ж миті розпочав свою виставу.

- Ні! Ні! Ні! Вона не читатиме! - вигукнув старий і, перше ніж Кокерель устиг його стримати, ступив до Каприкорна. - Я цього не допущу! Цю історію придумав я, і книжку я написав не для того, щоб її використовували для знущання і вбивств!

Кокерель спробував затулити йому долонею рота, але Феноліо вкусив його за пальці й вивернувся так спритно, що Меґі цього від старого чоловіка навіть не сподівалася.

- Це я тебе придумав! - горлав він, поки Кокерель ганявся за ним навколо Каприкорнового крісла. - І тепер шкодую про це, ти, просмерділий сіркою покидьку! - І вибіг на майданчик.

Наздогнав його Кокерель аж біля клітки з в’язнями. На лавах з Кокереля глузували, і він, щоб помститися за це, заломив Феноліо руку за спину так, що той від болю аж скрикнув. І все ж, коли Кокерель тяг його назад до Каприкорна, вигляд старий мав дуже задоволений, бо знав: він дав Меґі досить часу. Цю сцену вони відпрацьовували багато разів. Коли дівчинка діставала з-під рукава аркуш, пальці в неї тремтіли, але ніхто не помітив, як вона поклала його в книжку. Навіть Сорока...

- Кажу ще раз і, сподіваюся, востаннє! - гукнув Каприкорн до Меґі. - Починай! В’язні вже стомилися ждати ката!

І знов запала тиша, просякла страхом.

Меґі схилилася над книжкою в себе на колінах.

Літери, здавалося, танцювали в неї перед очима.

«Вийди! - проказувала подумки Меґі. - Вийди й урятуй нас. Урятуй нас усіх: Елінор, маму, Мо й Фарида. Урятуй Вогнерукого, якщо він іще тут. Навіть Басту, про мене!»

Власний язик здавався їй маленькою тваринкою, що сховалася до її рота й тепер тицяється голівкою в зуби, шукаючи виходу.

- «Каприкорн мав багато поплічників, - почала читати вона. - І всіх їх в околицях страшенно боялися. Від них несло холодним чадом, сіркою і чимось паленим. Коли котрийсь із них з’являвся десь у полі чи на вулиці, люди замикали двері й ховали дітей. Тих підсобників називали паліями або кривавими псами. Каприкорнові люди мали багато прізвиськ. Вони наводили жах удень, отрутою проникали у сни вночі. Та був один такий, якого боялися дужче, ніж усіх Каприкорнових поплічників. - Меґі здавалося, що її голос із кожним словом підноситься, він немовби розростався, поки заповнив собою все довкола. - Називали його Привидом».

Ще два рядочки в самому низу, потім перегорнути сторінку. Там чекали слова, що їх дописав Феноліо.

«Поглянь лишень, Меґі! - прошепотів він, коли показав їй цей аркуш. - Хіба ж я не художник? Хіба є на світі що небудь чудовніше, ніж літери? Чарівні знаки, голоси покійних, будівельний матеріал, з якого зводять прекрасні світи! Ба більше: ці знаки дають утіху, проганяють самотність, бережуть таємниці, провіщають істину...»

«Смакуй кожнісіньке слово, Меґі! - шепотів у її пам’яті батьків голос. - Нехай воно тане в тебе на язиці. Чи відчуваєш ти барви? Вітер і ніч? Страх і радість? А любов? Відчувай її, Меґі, й усе оживатиме».

- «Називали його Привидом. І з’являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн, - читала вона. (З яким притиском злітало з її вуст оте “при”, як агресивно вибухало оце “корн”!) - Часом він бував червоний, наче вогонь, часом - сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що пожирає. Він вибивався із землі так, як ото полум’я з купи хмизу. Смерть несли його пальці й навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і очікуючи, коли господар укаже йому на жертву. Казали, нібито Каприкорн звелів котромусь із кобольдів чи гномів, великих майстрів у всьому, що стосується вогню й диму, створити Привида з попелу його жертв. Напевно ніхто нічого не знав, бо тим, хто дав Привидові життя, Каприкорн нібито вкоротив віку. Зате всі знали одне: Привид неприступний, безсмертний і нещадний, як і його володар».

Голос Меґі змовк, немовби вітер зірвав його з її вуст.

Із гравію, яким був висипаний майданчик, щось підвелося, витягуючись у висоту, випростуючи сірі, мов попіл, руки й ноги. У нічній темряві запахло сіркою. Цей запах так в’їдався Меґі в очі, що слова почали розпливатись. Але вона мусила читати далі, поки це чудовисько росло все вище й вище, немовби прагло дотягтися сірчаними пальцями до неба.

- «Та якось - це було м’якої зоряної ночі - Привида покликав голос не Каприкорна, а дівчинки. І коли вона вигукнула його ім’я, до нього повернулася пам’ять: він пригадав усіх, з чийого попелу його створили, пригадав увесь біль, усі страждання...»

Сорока схопила Меґі за плече.

- Що це таке? Що ти читаєш?

Але Меґі підхопилася на ноги й відскочила вбік, перше ніж стара встигла відібрати в неї аркуша.

- «До нього повернулася пам’ять, - гучно читала вона далі, - і він вирішив помститися. Помститися тим, хто спричинив цю велику біду, хто своєю жорстокістю отруїв світ...»

- Спини її!

Чий це був голос - Каприкорнів? Вивертаючись від Сороки, Меґі трохи не впала з помосту. Даріус стояв із шабатуркою в руках і сторопіло дивився на дівчинку. І раптом він спокійно, неквапно, так ніби поспішати йому було вже нікуди, поставив шабатурку на землю й худими руками схопив ззаду Сороку. Вона пручалася й сварилась, але він її не випускав. А Меґі тим часом читала далі, краєм ока стежачи за Привидом, який стояв і дивився на неї. Обличчя він і справді не мав, але мав очі - страшні, червоні, мов омахи вогню, що шугали поміж будинками, мов жар, що зачаївся під попелом.

- Заберіть у неї книжку! - закричав Каприкорн. Він стояв біля крісла, нахилившись уперед, наче боявся, що ноги не послухаються, щойно він спробує ступити бодай крок назустріч Привидові. - Заберіть книжку!

Але ніхто не зрушив з місця. Ніхто з його людей, які зосталися тут, ніхто з хлопців, ніхто з жінок не поспішив йому на допомогу. Всі лише скам’яніло дивилися на Привида. А той нерухомо стояв, прислухаючись до голосу Меґі, так ніби дівчинка розповідала йому давно забуту історію.

- «Так, він вирішив помститися, - читала Меґі. (Ох, якби ж тільки в неї не тремтів так голос! Але вбивати нелегко, навіть якщо замість тебе це робить хтось інший.) - І тоді Привид ступив до свого володаря, простяг до нього сірі, мов попіл, руки...»

Як тихо рухалася ця величезна, страшна почвара!

Меґі втупилася в наступне речення Феноліо: «І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося...»

Вона не могла вимовити ці слова, просто не могла.

Отже, все було марно...

Та раптом хтось став у неї за спиною - вона навіть не помітила, як він вийшов на поміст. Поруч із ним стояв хлопчина з рушницею, загрозливо наставляючи її на лави. Але там ніхто не ворушився. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб урятувати Каприкорна. Мо взяв книжку з рук Меґі, пробіг очима рядки на аркуші й твердим голосом дочитав те, що написав Феноліо:

- «І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося. І всі, хто разом з ним палив, грабував і вбивав, щезли, мов попіл, що його розвіяв вітер».

Просто покинуте село

У книжках нам трапляються мертві живими,

У книжках ми бачимо те, що станеться згодом.

З часом усе на прах розлітається і минає.

Усе славне й величне кануло б у забуття,

Якби Бог не дав смертним у поміч книжок.

Ричард де Бері

(Процитовано за Альберто Манґелем)

Отак загинув Каприкорн - точнісінько так, як написав Феноліо. І Кокерель зник тієї самої миті, коли впав мертвим його господар, а з ним - більша частина чорних курток, що сиділи на лавах. Решта просто розбіглись, подалися, куди очі бачать, - і хлопці, й жінки. Назустріч їм ішли ті, кого Каприкорн послав гасити пожежу й ловити паліїв. Їхні обличчя були в сажі й сповнені жаху - не через вогонь, що зжер Каприкорнів будинок, ні, вогонь вони погасили. У них на очах просто в повітрі розтанув Пласконіс і ще кілька його товаришів. Вони щезли, немовби їх проковтнула пітьма, немовби їх ніколи й не було. А може, таки й не було? Чоловік, що їх придумав, тепер їх знищив, стер, як стирають гумкою зайві штрихи на малюнку. Вони щезли, а решта, котрим дав життя не Феноліо своїми словами, прибігли назад доповісти про той жах Каприкорнові. Але цей лежав ницьма, до його червоного костюма поприлипав гравій, і тепер уже ніхто й ніколи не доповідатиме йому про вогонь, дим, страх і смерть. Ніколи.

Лише Привид усе ще стояв на місці - такий здоровенний, що чорні куртки, які бігли сюди через автостоянку, побачили його ще здалеку: сірий велет на тлі чорного нічного неба, очі - мов дві палахкі зірки. Отож усі й забули, про що збиралися доповісти, і чимдуж кинулися до своїх машин. У голові в кожного було одне: мерщій геть звідси, поки ця істота, яку покликали сюди, мов собаку, не поковтала їх усіх!

Коли Меґі прийшла до тями, вони вже розбіглися. Вона увіткнулася головою батькові під пахву - як завжди, коли не хотіла більше дивитися на світ. А Мо сховав книжку під куртку, в якій і справді скидався на одного з Каприкорнових харцизяк, і так тримав Меґі біля себе, поки довкола все метушилося й кричало, і лише Привид стояв тихо й незрушно, немовби на вбивство володаря поклав усю свою силу.

- Фариде, - нарешті почула Меґі батьків голос, - чи зможеш ти відімкнути цю клітку?

Аж тепер дівчинка виткнула голову з-під батькової руки й побачила, що Сорока й досі стоїть неподалік. Чому вона не зникла? Даріус усе ще міцно тримав її, немов боявся того, що може статися, якщо він її відпустить. Але Сорока вже не дриґалася й не випручувалась. Вона мовчки дивилася на Каприкорна, і сльози котилися її вилицюватим обличчям, невеличким м'яким підборіддям і дощовими краплями спадали на сукню...

- Меґі, - шепнув Мо, - може, підійдемо до в’язнів? У бідолашної Елінор вигляд досить змучений. А крім того, я хочу тебе з кимось познайомити...

- Мене з нею вже не треба знайомити, - сказала Меґі, стискаючи батькову руку. - Я знаю, хто це. Знаю вже давно й дуже хотіла розповісти й тобі, але ж тебе не було. Однак треба ще дещо прочитати. Кілька останніх рядків, - дівчинка дістала книжку з-під батькової куртки й, погортавши сторінки, знайшла аркуш Феноліо. - Він написав їх на звороті, тому що на одній сторінці не вистачило місця, - пояснила вона. - Просто Феноліо не вміє писати дрібними літерами.

Феноліо...

Меґі опустила аркуша й роззирнулася навсібіч. Але Феноліо ніде не було. Чи не забрали його з собою Каприкорнові люди? А може?..

- Мо, його немає! - приголомшено промовила Меґі.

- Зараз я його пошукаю, - заспокоїв її Мо. - А тепер читай скоріше! Чи, може, це зроблю я?

- Ні!

Привид поворухнувся, ступив крок до мертвого Каприкорна, відсахнувся й вайлувато, наче ведмідь на арені цирку, повернув назад. Меґі здалося, що вона почула стогін. Фарид аж присів біля клітки, коли червоні очиці зиркнули в його бік. Елінор і Тереза також відсахнулись. Але Меґі твердим голосом прочитала:

- «Привид застиг на місці, і спогади завдавали йому такого глибокого болю, що він, здавалося, ось-ось розірве здоровила на шматки. У голові в нього лунали всі оті крики й стогони, а його сіру шкіру пекли сльози чужих людей. Їхній страх їв йому очі, мов дим. Але потім цілком несподівано він відчув у собі щось нове. Воно змусило його згорбитися, опуститись навколішки. І раптом уся його страшна постать розпалася, а всі ті, з чийого попелу він був створений, воскресли: чоловіки, жінки, діти, собаки, коти, кобольди, феї й ще багато багато інших істот».

Меґі бачила, як ці істоти заповнюють спорожнілий майданчик. Їх ставало чимдалі більше. Вони збилися до гурту там, де щойно зник Привид, і роззирались довкола, ніби щойно прокинулися зі сну. І тоді Меґі прочитала останні слова, написані Феноліо:

- «Вони ніби попрокидалися від страшного сну, й нарешті все сталодобре».

- Його більш немає! - сказала Меґі, коли Мо взяв у неї з рук аркуш Феноліо й поклав назад у книжку. - Він зник, тату! Тепер Феноліо в книжці. Я знаю.

Мо глянув на книжку й сховав її знов собі під куртку.

- Так, здається, ти маєш рацію, - промовив він. - Та поки що ми нічого не можемо змінити...

Тим часом Баста метнувся до відчинених дверцят, відкинув убік ошелешених Фарида й Меґі і подався геть, обминаючи щойно воскреслих, які, мов сновиди, все ще блукали святковим майданчиком. І не встигли Фарид і Мо кинутися за ним навздогін, як він зник з очей... Та зник не лише Баста. Цієї ночі не зосталося сліду й Сороки...

Відколи втік Баста, Мо ні на крок не відходив від Терези. Він стурбовано оглянув її шию: на ній і досі ще були червоні сліди від Бастиних пальців. Потім Мо пропустив крізь пальці пасмо її кіс і сказав, що темні йому до вподоби навіть більше. Але дев’ять років - час і справді немалий, і Меґі бачила, як обережно ступали обоє назустріч одне одному - немовби вузенькою кладкою через безмежну порожнечу...

Зрештою вони вирішили перебути цю ніч - останню - в селі разом з усіма тими, кого Феноліо вирвав з лабетів смерті. Ніч усе ще стояла тепла, ясна, до ранку можна було переспати й під деревами.

Меґі з Мо роздобули ковдри - у цьому вже вдруге покинутому селі їх було вдосталь. Але з Каприкорнового будинку вони не взяли нічого. Меґі навіть не хотіла переступати його поріг. Не через їдучий запах горілого, яким усе ще тягло з вікон, не через обвуглені двері, а через спогади, що накидалися тут на неї, мов хижі звірі.

Сидячи поміж батьком та матір’ю під одним зі старих коркових дубів, що росли навколо автостоянки, дівчинка на хвильку згадала про Вогнерукого. Може, щодо нього Каприкорн і справді не збрехав, і тепер Вогнерукий лежить мертвий десь на цих пагорбах? «Мабуть, я так ніколи вже й не довідаюся, що з ним сталось», - подумала Меґі. Над нею на гілці погойдувалася з розгубленим обличчям одна з блакитних фей...

Перше ніж заснути, Меґі побачила, як Елінор походжає серед кобольдів та фей з такою щасливою усмішкою на обличчі, якої вона не бачила в тітки зроду. А обабіч Меґі сиділи її батько й мати, і мати писала - на листках із дерев, на подолі своєї сукні, на піску. Скільки слів просилися, щоб їх написали!..

Туга за домівкою

Проте Бастіан знав, що без книжки піти звідси не зможе. Тепер він зрозумів, що прийшов сюди, по суті, лише задля неї, вона покликала його в якийсь таємничий спосіб, бо хотіла бути в нього, бо завжди, власне, належала йому!

Міхаель Енде. Історія без кінця

Усе це бачив і Вогнерукий - з даху будинку, котрий стояв саме на такій відстані від Каприкорнового святкового майданчика, щоб почуватися там у безпеці від Привида й воднораз усе добре розгледіти - у бінокль, якого він знайшов у Басти вдома. Спочатку Вогнерукий хотів лишитись у своєму сховку. Надто часто йому випадало спостерігати, як убиває Привид. І все ж якесь дивне відчуття, безглузде, як Бастина віра в амулети, зрештою таки привело його сюди, - відчуття, що сама його присутність допоможе врятувати книжку. А коли він вислизнув у провулок, то відчув у собі ще щось - таке, в чому не хотілося зізнаватись навіть самому собі: йому кортіло побачити Бастину смерть, і то саме в бінокль, у який Баста так часто розглядав своїх майбутніх жертв.

Отож він сидів на дірявому ґонтовому даху, прихилившись спиною до холодного димаря, з обличчям, вимащеним сажею (адже світле обличчя в темряві може виказати людину), і спостерігав, як там, де стояв Каприкорнів будинок, у небо здіймається дим. Він бачив, як Пласконіс і ще кілька чорних курток подалися гасити пожежу. Бачив, як просто із землі виріс Привид, як на обличчі в старого чоловіка розплився безмежний подив і як той чоловік раптом зник. Бачив, як Каприкорна спостигла смерть, ним таки й викликана. Баста, на жаль, не загинув, і це було справді прикро. Вогнерукий бачив, як той утік. А Сорока подалась за ним, Вогнерукий угледів і це.

Цей глядач, Вогнерукий, бачив усе.

Він уже не раз виступав у ролі лише глядача, і це була не його історія. Яке йому до них діло - до Чарівновустого і його доньки, до схибленої на книжках Елінор і до жінки, яка тепер знов належала іншому чоловікові! Вона могла б утекти разом із ним, однак лишилася в склепі, зі своєю донькою. Він прогнав її зі свого серця, як робив щоразу, коли хтось оселявся там аж надто надовго. Він був радий, що вона не дісталася Привидові, але йому вже не було до неї ніякого діла. Тепер свої чудесні історії, що розвіюють тугу за домівкою й проганяють самотність і страх, Реза розповідатиме Чарівновустому. Його, Вогнерукого, це вже не обходить...

Додому

Він поплив під вітрилом додому, і плив майже рік, і ще кілька тижнів, і ще один день - аж до своєї оселі, де була ніч і на нього чекала вечеря, й ще тепла вона була.

Моріс Сендак. Там, де живуть дикуни

Коли вранці Мо виявив, що книжка зникла, Меґі спершу подумала: її вкрав Баста. Дівчинці стало аж недобре від самої думки, що той, поки вони спали, блукав довкола. Однак Мо мав іншу підозру.

- Фарида теж немає, Меґі, - сказав він. - Гадаєш, він пішов би з Бастою?

Ні, звичайно. Фарид міг піти лише з однією людиною. Меґі відразу уявила собі, як із темряви виринув Вогнерукий... Достоту як тієї ночі, коли все й почалося.

- А Феноліо? - промовила вона.

Та Мо лише зітхнув.

- Навіть не знаю, Меґі, чи схотів би я вичитати його назад, - сказав він. - З цієї книжки вже вийшло стільки бід, а я не письменник і не вмію сам написати собі слова, щоб потім прочитати їх уголос. Я всього-на-всього такий собі книжковий лікар. Я вмію приробляти книжкам нові палітурки, трохи омолоджувати їх, виводити книжкову міль, не давати, щоби з віком з них випадали сторінки, як ото в чоловіка випадає волосся на голові. Але дописувати чужі історії, заповнювати нові, порожні сторінки потрібними словами - цього я не вмію. Це ремесло зовсім інше. Один знаменитий автор якось сказав таке: «Письменника можна розглядати як оповідача, як учителя і як чародія... Але спершу - як чародія, мага». Я завжди вважав, що той автор мав рацію.

Меґі не знала, що на це сказати. Відчувала тільки, що Феноліо їй бракує...

- І все ж... - промурмотіла вона. - Бідолашний Феноліо!

Тереза, почувши доньку, тієї ж миті різко захитала головою. Мо заходився порпатися в кишенях, шукаючи паперу, але знайшов тільки квитанцію з автозаправки та фломастера. Тереза всміхнулася й узяла в нього те й те. Меґі сіла поруч на траву й прочитала вслід за її рукою: «Не шкодуй за ним. Він потрапив у досить непогану книжку».

- А Каприкорн і досі ще там? Ти його в книжці коли-небудь бачила? - спитала Меґі.

Вона й Мо часто про це замислювались. Адже в «Чорнильному серці» про Каприкорна мовиться й досі. Та, може, за книжковими сторінками справді щось приховується - цілий світ, що змінюється, як цей, наш, щодня.

«Я про нього лише чула, - писала мати. - Казали, нібито він кудись виїхав. Але там були й інші, не кращі за нього. В тому світі багато жахливого й прекрасного, і я... - вона почала писати такими дрібними літерами, що Меґі їх уже ледве могла читати, - добре розумію Вогнерукого, який так тужить за домівкою».

Останнє речення викликало в Меґі тривогу. Дівчинка стурбовано поглянула на матір, але та засміялася й узяла її за руку. «За вами я завжди тужила дужче, багато дужче», - написала вона доньці на долоні, і Меґі затисла ці слова в кулачку, немов бажаючи лишити їх там назавжди. Вона ще не раз перечитувала їх на довгому шляху до оселі Елінор. І робила це ще багато днів, поки ті слова стерлися.

...Елінор вирішила поселити в себе всіх отих дивних істот, яких доля закинула в цей світ. «Надати пристановище», як висловилась вона. «Адже наш світ ніколи не виявляв ні терпіння, ні достатнього розуміння до тих, хто відрізняється від нас самих. На що ж сподіватися тим, хто має блакитну шкіру й уміє літати?..»

У наступні тижні Елінор робила багато покупок. Купувала вона книжки. Задля цього Елінор об’їздила всю Європу. З нею завжди був Даріус, а іноді до них приєднувався й Мо. Тоді Меґі лишалася у великому будинку вдвох із матір’ю. Вони сідали разом край вікна й спостерігали, як феї в’ють у парку гнізда - такі собі круглі споруди, що висіли в кронах дерев, ніби м’ячі. Скляні чоловічки оселилися на горищі, а кобольди повигрібали собі нори під великими старими деревами, яких у парку було безліч. Елінор наполегливо застерігала всіх від небезпек, що чигали на них за живоплотом довкола парку, але невдовзі феї вже літали вночі до озера, кобольди пробиралися до поснулих сіл на його берегах, а скляні чоловічки розбігались у високій траві на схилах сусідніх пагорбів...

Про світ «Чорнильного серця» Елінор знала тепер усе. Мати Меґі списала багато паперу, щоб викласти свої спогади. Щовечора Меґі просила матір розповісти що небудь іще, і тоді вони сідали вдвох біля столу, й Тереза писала, а Меґі читала, іноді навіть пробуючи намалювати те, що описувала мати.

Минали дні, й на полицях Елінор ставали все нові й нові чудові книжки. Багато з них були просто в жалюгідному стані, й Даріус, який почав складати опис друкованих скарбів Елінор, раз у раз переривав свою роботу й спостерігав, як працює Мо. Читець сідав неподалік і широко розплющеними очима дивився, як Мо скидав із зачитаної книжки її пошарпану обкладинку, зшивав розсипані сторінки, приклеював корінець і робив іще багато чого, потрібного для того, щоб книжка прожила ще багато-багато років.

Згодом Меґі вже не могла пригадати, коли саме вони вирішили залишитися в домі Елінор назовсім. Може, аж через багато тижнів, а може, ця ідея спала їм на думку вже першого дня. Меґі дісталась ота кімната з надто великим ліжком, під яким усе ще стояла її скринька з книжками. Ох, як їй хотілося почитати вголос матері свої улюблені книжки! Але тепер вона розуміла, чому батько й далі робив це вкрай рідко. І ось однієї ночі, коли Меґі знов довго не могла заснути, бо в темряві за вікном їй ввижалося Бастине обличчя, вона сіла до столу й почала писати, позираючи в парк, де на деревах світилися феї, а в кущах шаруділи кобольди.

А план Меґі мала такий: вона вирішила навчитися складати історії, як це робив Феноліо. Вона хотіла навчитися знаходити такі слова, які можна було б читати вголос матері, не потерпаючи, що з них хтось вийде і що той хтось дивитиметься на неї очима, сповненими туги за домівкою. Бо лише слова могли повернути їх додому - повернути всіх тих, хто був створений просто з літер. Меґі поклала собі, що саме слова стануть її ремеслом. А де можна опанувати це ремесло краще, як не в будинку, де за вікном феї в’ють у парку гнізда, а на полицях уночі перешіптуються книжки?

Як сказав одного разу Мо, писати книжки - це, крім усього іншого, ще й чародіяти.

Переклад з німецької Олекси Логвиненка

Ілюстрації до твору - кадри з фільму «Чорнильне серце». Режисер Єн Софтлі (Велика Британія, Німеччина, США, 2008)

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Доберіть із тексту цитати для характеристики образу Меґі. Які пригоди та випробування випали на її долю? Поміркуйте, чому саме Меґі, а не її батькові, не письменникові Феноліо, вдалося перемогти Каприкорна.

2. Чому Меґі у фіналі вирішує, що слова мають стати її професією?

3. Зіставте образи Меґі та Джорджа Плейтена з оповідання А. Азімова «Фах»: їхнє ставлення до книжки, прагнення досягти мети, схильність до творчості. Яких рис більше - подібних чи протилежних?

4. Поясніть, навіщо Корнелія Функе до розділів подає епіграфи - цитати з творів знаменитих дитячих письменників і письменниць.

5. Поясніть значення художнього прийому «книга в книзі».

6. Поясніть назву роману «Чорнильне серце». Яке її пряме та переносне значення?

7. Доведіть, що «Чорнильне серце» належить до жанру фентезі.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

8. Укладіть за текстом твору добірку висловлювань про образне слово і книжку.

9. Творчий проєкт. Створіть фанфік - невелике продовження роману. Як складеться подальша доля Меґі та її батька?

10. Намалюйте невеликий комікс за романом Корнелії Функе.

11. Творчий проєкт. Перегляньте екранізацію роману «Чорнильне серце». Зіставте її з друкованою книжкою. Установіть відмінності між твором і його кіноінтерпретацією. Прокоментуйте доцільність режисерських змін.