Зарубіжна література. 5 клас. Ковбасенко

Повість «Полліанна» Елеонор Портер

Елеонор Портер

Я ніколи не заперечувала існування труднощів, страждань і зла. Але, на мою думку, набагато краще сприймати невідоме бадьоро й радісно.

Е. Портер

Елеонор Портер (1868-1920) походила з родини, пращури якої були першими переселенцями з Європи до Америки. Талановита дівчинка захоплювалася музикою, залюбки співала в хорі та мріяла стати співачкою. Але її приваблювала література, тож зрештою вона стала письменницею. Тоді американці переживали нелегкі часи. Ще вчора хтось міг бути заможною людиною, а вже на наступний день перетворитися на банкрута. Але багато хто не опускав рук, починав усе з нуля, не втрачаючи віри в себе, у свою країну і у власні сили. До речі, саме цей незламний дух і зробив США великою країною. Ось про таких звичайних людей Америки, не надто заможних, але щирих у своїх почуттях, писала у своїх творах Елеонор Портер.

Знаменитою її зробила історія дівчинки з незвичним ім’ям Полліанна, яка вчила людей помічати радість у повсякденні та змогла змінити життя цілого містечка. Улюбленим персонажем письменниці була дівчинка-сирота, яка власними зусиллями вибудовувала своє життя.

Книгу про незвичайну дівчинку Елеонор Портер писала на даху свого будинку, який вона перетворила на справжній сад. Повість «Полліанна» зробила письменницю не лише відомою, а й заможною. Книжку про Полліанну друкували 47 разів! Важко було знайти родину, в бібліотеці якої не було б історії дивовижної дівчинки. Письменниця отримувала величезні мішки з листами, які надходили з усіх куточків Америки з проханнями, вимогами і навіть погрозами. Автори листів хотіли лише одного - дізнатися, що далі трапилося з Полліанною.

1915 р., через два роки після першої публікації історії неймовірної дівчинки, вийшла друком «Полліанна дорослішає». Смерть завадила Е. Портер продовжити розповідь про Полліанну. Але Америка не бажала прощатися з улюбленою героїнею. Кілька письменниць запропонували читачам свої історії Полліанни. Так з’явилися десятки творів, які логічно продовжують сюжет «Полліанни». Їх іще називають сіквели (продовження), вони об’єднані спільною назвою «Радісні книжки Полліанни».

Історія дівчинки, яка вміла радіти життю і вчила цьому людей, відразу привернула увагу театру і кінематографу. Перша екранізація твору вийшла ще за життя Е. Портер. Це була чорно-біла німа картина, в якій грали тодішні зірки Голлівуду. Потім до історії незвичайної дівчинки поверталися не один раз. Мультиплікаційний серіал про життя Полліанни зняли навіть у Японії! Полюбилася життєлюбна дівчинка й українцям. Вони можуть зустрітися з нею на сцені львівського театру ім. М. Заньковецької та київського театру юного глядача на Липках. Саме ця вистава у 2009 році була відзначена найвпливовішою театральною премією України «Київська пектораль» як найкраща дитяча вистава.

• Чим можна пояснити велику кількість театральних постановок і кіноверсій повісті Е. Портер?

ПОЛЛІАННА

(Скорочено)

Червневого ранку міс Поллі Гаррінґтон наказала покоївці Ненсі прибрати кімнатку на горищі, адже до неї переїздить її небога, одинадцятирічна Полліанна Вітьєр. Ненсі працювала у міс Поллі кухаркою лише два місяці, але побачила, що господиня - сувора жінка. Тож Ненсі здавалося, що їй ніколи не вдасться догодити цій жінці. Напередодні міс Поллі отримала листа з далекого містечка на Заході. У ньому повідомлялося, що пастор Джон Вітьєр помер, лишивши сиротою дівчинку. Оскільки його покійна дружина була сестрою міс Поллі, він сподівався, що міс Поллі прихистить його доньку, хоча стосунки між їхніми родинами були не найкращими.

• Чи хотіли б ви дізнатися про історію Полліанни? Які ще незвичні імена ви знаєте? Як ви гадаєте, чому вони незвичні? Чому автори називають своїх героїв незвичними іменами?

• Читаючи твір, випишіть вислови, які, на вашу думку, можуть бути крилатими.

Міс Поллі погодилася прийняти дитину, хоча це їй було не до серця. Її старша сестра Дженні, матір дівчинки, наперекір родині вийшла заміж за молодого бідного священника, хоча до неї сватався багатій, і родина віддавала перевагу грошовитішому. Батьки не схотіли спілкуватися з дружиною місіонера. Свою доньку Дженні назвала на честь двох своїх сестер Поллі та Анни. А за кілька років Гаррінґтони отримали звістку, що Дженні померла. Коли Дженні виходила заміж, міс Поллі було п’ятнадцять років. Зараз їй сорок. Вона сама як перст на цілому світі. Тато, мама, сестри - всі померли.

Коли Ненсі прибирала кімнатку на горищі, вона обурювалася, що міс Поллі запхала бідну дитину в комірчину, у якій улітку не можна дихнути від спеки і яка взимку не опалюється, і це в будинку, де безліч порожніх кімнат. Ненсі розпитала старого Тома, що давно працював у садибі. Він розповів, що Дженні - то янгол небесний. Усі її діти, крім останньої донечки, повмирали. А міс Поллі колись була закохана, але посварилася зі своїм коханим, який до цього часу живе у містечку.

Надійшла телеграма, у якій повідомлялося про приїзд Полліанни. Міс Поллі перевірила кімнату для небоги. Тут стояло дбайливо застелене ліжечко, два стільці зі спинками, умивальниця, комод без дзеркала та маленький столик. Ані штор на мансардних вікнах, ані картин на голих стінах. Сонце цілий день розжарювало стелю, і в кімнатці було, як у грубці. Сіток від комах на вікнах не було, тому вони не відчинялися. Міс Поллі наказала Ненсі та Тімоті, сину Тома, зустріти Полліанну на станції.

На станції Ненсі побачила Полліанну. Це була «худорлява дівчинка в сукенці у червону клітинку, брилику і з двома грубенькими світло-жовтими косами, що звисали на спині. Миле веснянкувате личко поверталося то ліворуч, то праворуч, видивляючись когось». Коли Ненсі підійшла до Полліанни, дівчинка прийняла її за тітку і кинулася на шию. Дорогою до садиби Полліанна багато говорила і захоплювалася краєвидами. Вона пояснила, що червона сукня - це її єдина одежина. Організація «жіноча допомога» планувала купити їй чорну сукню, але вирішили, що килимок для церкви потрібніший. Дівчинка і не заперечувала, адже коли ти в чорному, «набагато важче радіти». Перед смертю тато наказав Полліанні радіти, адже він пішов на небо, де поруч з ним мама дівчинки та решта родини. Але тато потрібен Полліанні тут, бо у неї нікого не лишилося. Дівчинка сподівається, що тепер буде все простіше, адже в неї є тітка Поллі, чому вона неймовірно рада. У Ненсі болісне співчуття до нещасливої дитини раптом перемінилося на справжнісінький жах. Вона нарешті зізналася, що вона - лише служниця міс Поллі. Та Полліанну новина не збентежила, вона зраділа, що зустріч з тітонькою ще попереду, а крім того, у неї тепер є ще й Ненсі. Полліанна розпитувала Ненсі про будинок, чи є там килими і картини, які дівчинці дуже подобаються. Ненсі відчувала, що цій благословенній дитині буде не до веселощів, коли доведеться жити під одним дахом з тітонькою. Їй потрібна буде надійна опора. І Ненсі пообіцяла стати дівчинці такою опорою.

КІМНАТЧИНА НА ГОРИЩІ

Коли Полліанна з Ненсі зайшли в будинок, міс¹ Поллі навіть не піднялась назустріч небозі. Дівчинка кинулася до тітки і, схлипуючи, почала дякувати їй. Полліанна багато чого хотіла розказати міс Поллі, але та не дала їй цього зробити, зауваживши, що їй нецікаво, що говорив батько Полліанни. Вона повела небогу в її кімнату. Полліанні сподобалося розкішне убранство будинку, їй здалося, що тітка щаслива, бо така багата. Міс Поллі це обурило.

¹ В Україні для звертання часто використовують слова «пан»/«пані» або називають людину на ім’я і по батькові. Ці слова засвідчують повагу до співрозмовника і є певними нормами мовленнєвого етикету. А от в англомовних країнах поширеними формами звертання є «містер» (до чоловіка), «міс» (до незаміжньої жінки), «місіс» (до заміжньої жінки).

Міс Поллі повернулася і попрямувала коридором до дверей, що вели на горище. Тепер вона була ще більше впевнена у правильності свого наміру поселити дівчинку на горищі. Спочатку вона просто хотіла тримати небогу подалі від себе, а також вберегти розкішні меблі від необережного поводження дитини. А тепер, коли міс Поллі виявила в Полліанни таку схильність до марноти, вона бачила, що рішення про маленьку і вбогу кімнатку на горищі напрочуд правильне.

Ніжки Полліанни весело дріботіли позаду тітки, її великі блакитні очі теж захоплено роздивлялися усе довкола, аби жодної гарної або цікавої речі у цьому чудовому будинку не оминути увагою. Але найбільше вона прагнула вгадати, за якими з цих чарівних дверей чекає на неї її власна кімната - мила, прекрасна кімната, повна фіранок, килимків та картин... Тут тітка рвучко відкрила двері й ступила на інші сходи.

Тут не було нічого цікавого. Голі стіни обабіч. У кінці сходів - сутінки до найдальших закутків, де дах спускався майже до підлоги і де громадилося безліч ящиків та скринь. До того ж тут було спекотно й душно. Полліанна мимохіть підняла голову вгору, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тітонька відчинила двері праворуч.

- Це - твоя кімната, Полліанно. Я бачу, твоя валіза уже тут. Ключ у тебе?

Полліанна мовчки кивнула. В очах їй майнув переляк.

- Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі потрібно, - додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. - Я пришлю Ненсі допомогти тобі розпакувати речі. Вечеря о шостій, - закінчила вона і хутко почала спускатися сходами.

Полліанна ще постояла, дивлячись тітці услід. Тоді обвела широко відкритими очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна. Погляд спинився на валізці, яка ще зовсім недавно стояла перед нею в її кімнатчині в будинку на далекому Заході. Наступної миті вона подалася до валізки, впала поруч з нею на коліна і затулила обличчя руками.

Такою її за кілька хвилин застала Ненсі.

- Ну, годі, годі, моє бідолашне ягнятко, - заспокоювала вона, опускаючись на підлогу і пригортаючи дівчинку. - Я так і знала, що вона вас доведе.

Полліанна похитала головою.

- Ні, Ненсі, це я сама дуже погана і зла, страшенно зла, - хлипала вона. - Я все ніяк не можу змиритися з тим, що мій татко Богу та янголам потрібен більше, ніж мені.

- Гаразд, давайте мерщій ключ, відкриємо валізку й дістанемо сукенки.

Полліанна, все ще схлипуючи, дістала ключа.

- Тут не так уже й багато речей, - нерішуче сказала вона.

- Тим швидше ми їх повиймаємо, - заспокоїла її Ненсі.

Обличчя Полліанни раптом осяяла усмішка.

- А й справді! Я повинна радіти, що у мене так мало речей! - вигукнула вона.

Ненсі витріщила очі.

- Ну ось, тепер це... це просто чудова кімната. Ге ж, Ненсі? - пробелькотала вона незабаром.

Ненсі не відповіла. Вона удавала, що зосереджено щось шукає на дні валізки. А Полліанна зупинилася біля комода і пильно подивилася на голу стіну, де мало б висіти дзеркало.

- Ні, я маю радіти, що тут немає дзеркала, бо якщо тут немає дзеркала, я не бачитиму своїх веснянок.

У Ненсі з вуст зірвався незрозумілий вигук. Полліанна здивовано повернулася, але служниця ще з більшим завзяттям почала порпатися у валізі. За хвилину Полліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула й заплескала в долоні від захоплення.

- Ой, Ненсі, я такого ще не бачила, - видихнула вона. - Подивіться оно туди... дерева, будиночки, гарний шпиль церкви, сріблиться річечка. О, Ненсі, тут і картини не потрібні. Я рада, що вона мене тут оселила!

Але Ненсі зайшлася плачем, здивувавши і засмутивши Полліанну. Дівчинка кинулася до неї.

- Що сталося, Ненсі? Чому ви плачете? - допитувалася вона, а тоді з осторогою - Може... Може, це була ваша кімната?

- Моя кімната? - палко схопилася Ненсі, тамуючи сльози. - Ні, ви справді таки маленьке янголятко з неба. - Після цих зворушливих слів Ненсі схопилася на рівні ноги, побігла комітьголов¹ з кімнати і подріботіла сходами вниз.

¹ Комітьголов - стрімголов.

Зоставшися сама, Полліанна повернулася до своєї «картини», як вона подумки назвала чудовий краєвид за вікном. Тоді спробувала торкнути віконницю: задуха ставала просто нестерпною. Віконниця напрочуд легко піддалася. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Полліанна вихилилася з нього, спиваючи свіже духмяне повітря.

Відтак вона підбігла до другого вікна. І воно невдовзі теж відчинилося. Величезна муха пролетіла біля носа Полліанни і голосно загула по кімнаті. За нею залетіла іще одна, потім - ще, але Полліанна не звертала на це жодної уваги. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Воно ніби вабило Полліанну.

Раптом дівчинка голосно засміялася:

- А чом би й ні, - пирснула вона і за мить уже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче мавпочка, по вітті швиденько спустилася на найнижчу гілку. Полліанна добре лазила по деревах, але зістрибувати на землю було трохи лячно. Та вона затамувала віддих, розгойдалася, тримаючись сильними ручками, і м’яко приземлилася навкарачки на траву. Тоді підвелася й роззирнулася довкола.

Вона була позаду великого будинку. Перед нею лежав садок, у якому, зігнувшись, працював дідусь. Поза садком стежинка бігла через широке поле до кручі, на якій самотня сосна стояла на сторожі величезної скелі. Полліанні наразі здалося, що їй понад усе хочеться бути саме там - на вершечку великої скелі.

Перебіжками Полліанна проскочила повз дідуся, котрий схилився над роботою, промкнулася поміж рядками зелених рослин і, засапавшись, досягла стежини, що бігла полем. Потім, не відступаючи, Полліанна почала свою мандрівку. Поволі вона починала розуміти, що до скелі не близький світ, хоча з вікна здавалося, буцім до неї рукою подати!

За п’ятнадцять хвилин дзиґар у передпокої садиби Гаррінґтонів пробив шосту годину. Разом з останнім ударом годинника Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.

Минула хвилина, дві, три... Міс Поллі насупилася й тупнула ногою, взутою в пантофлю. Тоді рвучко підвелася, пішла у коридор і нетерпляче подивилася вгору на сходи. Хвилину поприслухалася. Відтак повернулася і стрімко зайшла до спальні.

- Ненсі, - почала вона рішуче, щойно з’явилася маленька служниця, - моя небога запізнюється. Я її попередила, коли у нас вечеря. А тепер нехай нарікає на себе. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом і молоком.

Ненсі була переконана, що Полліанна наплакалася і заснула, тому й не спустилася на вечерю. Вона злякалася, коли не знайшла дівчинки в кімнаті. Але Том її заспокоїв, вказавши на тоненьку фігурку на вершечку височенної скелі. І Ненсі щодуху помчала туди.

ГРА

З хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.

- Здається, я маю радіти з того, що трошки перелякала вас, бо інакше ви нізащо не пішли б мене шукати, - сказала дівчинка, тремтячи.

- Бідне ягнятко! Ви ж, певне, зголодніли. Але боюся, що зможу запропонувати вам лише хліб з молоком, та й то разом зі мною на кухні. Ваша тітонька дуже розгнівалася, коли ви не спустилися до вечері. То вже вибачайте мене за хліб з молоком.

- Навпаки! Я маю радіти!

- Радіти? Чому?

- Ну, я люблю хліб із молоком, і мені подобається вечеряти з вами. Тому я й радію.

- Ото вам аби тільки порадіти, - відповіла Ненсі, пригадавши, як Полліанна відважно намагалася полюбити свою вбогу кімнатчину на горищі.

Полліанна м’яко розсміялася.

- Ну, це така гра. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, - вела Полліанна. - Ми завжди гралися в неї, ще звідтоді, як я була малям. Я розповіла про неї Жіночій допомозі, й вони теж почали гратися в неї. Хоч і не всі...

- І що ж це за гра така? Щоправда, я не надто знаюся на іграх.

Полліанна знову засміялася, а потім ще й зітхнула, і в сутінках на її засмучене обличчя лягла задума.

- Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці.

- Милиці?!

- Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знагодитися якійсь дитині. З цього все і почалося.

Сцена з вистави «Полліанна» в Театрі юного глядача на Липках

- Щось я поки не бачу тут ніякої гри, - ледь не роздратувалася Ненсі.

- Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, - щиро пояснювала Полліанна. - Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.

- Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!

Полліанна заплескала в долоні.

- Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, - тріумфувала Полліанна. - Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру.

- Отаке вигадали, - пробурмотіла Ненсі, майже з острахом подивившись на дівчинку.

- Це не вигадки. Насправді це - чудова гра, - із запалом наполягала Полліанна. - Відтоді ми завжди гралися в неї. І що складніше завдання, то цікавіша гра. Щоправда, іноді в неї буває дуже важко гратися... як-от коли тато відходить на небо і не лишається в житті нікого, крім Жіночої допомоги.

- Або коли тебе поселяють у затхлій маленькій та голій кімнатчині на горищі, - роздратовано докинула Ненсі.

Полліанна зітхнула.

- Це було складно лише на початку, - погодилася вона, - коли я почувалася дуже самотньою. Тоді мені не хотілося гратися, а хотілося чогось гарного. Але я подумала про те, як мені бридко дивитися на свої веснянки у дзеркалі, а ще я побачила чарівний краєвид з вікна! Отож я знайшла, чому радіти. Бо коли жадаєш приємних речей, на решту, як-от із лялькою, про яку я так мріяла, не зважаєш.

- Гм! - гмукнула Ненсі, а до горла їй підкотився клубок.

- Зазвичай це не відбирає багато часу, - зітхнула Полліанна. - А іноді взагалі виходить якось саме по собі. Я вже давно у неї граюся. Ні, справді, це чудова гра. Нам із татом, - її голосок затремтів, - вона так подобалась. Хоча зараз буде важче, тому що немає з ким гратися. Хіба що, може, тітка Поллі захоче, - докинула вона.

- Хоч стій - хоч падай... вона? - пробурмотіла Ненсі крізь зуби, а вголос мовила своє: - Послухайте, міс Полліанно, я не великий мастак гратися у всілякі ігри, і я не надто добре зрозуміла, що й до чого. Але я буду гратися з вами в цю гру.

- Ой, Ненсі! - зраділа Полліанна й кинулася їй на шию. - Це буде просто чудово. У нас усе вийде.

- Побачимо, - невпевнено погодилася Ненсі. - Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ще ніколи не гралася в такі ігри, одначе докладу всіх зусиль. У кожному разі вам буде з ким гратися, - завершила Ненсі, коли вони переступили поріг кухні.

Повечерявши на кухні, Полліанна пішла у вітальню до тітки. Міс Поллі сказала, що їй прикро карати дівчинку в перший же день. Дівчинка відповіла, що вона зраділа, адже любить хліб з молоком і їй подобається Ненсі. Полліанна ніжно обняла тітку і сказала, що їй тут дуже гарно. Коли дівчинка пішла до кімнати, міс Поллі дивувалася незвичайній дитині, яка раділа, що її покарали.

А в кімнатчині на горищі самотня дівчинка ридала, притуливши до себе подушку:

- Я знаю, татку, ти зараз серед янголів, але якби ти знав, як мені важко зараз грати в нашу гру. Дуже важко, - шепотіла вона крізь сльози. - Мені здається, навіть ти не зміг би знайти, чому радіти, коли лишаєшся зовсім сама в темряві. Якби поряд була Ненсі, тітонька Поллі чи хоч хтось, мені було б набагато легше.

Наступного ранку Полліанна кинулася до вікна, за яким весело щебетали птахи. Вона побачила у саду тітку Поллі, яка разом з Томом поралася біля троянд. Полліанна побігла у садок і, не тямлячи себе від щастя, кинулася на шию тітки. Міс Поллі спробувала насупити брови, але їй це не вдалося, і вона швидко пішла геть. Старий Том сказав Полліанні, що вона дуже схожа на свою маму, яку він знав ще відтоді, коли вона була менша за Полліанну. Дівчинці хотілося більше дізнатися про неї, але з будинку почувся дзвінок. З кухонних дверей вилетіла Ненсі і потягнула дівчинку до будинку. Вона пояснила, що дзвінок значить, що треба йти їсти.

Під час сніданку міс Поллі помітила мух. Полліанна пояснила, що мух напустила вона, бо відчиняла вікна. Тітка обурилася, адже, відчинивши вікна без захисник сіток від комах, дівчинка забула про свій обов'язок - тримати вікна зачиненими, доки не привезуть сітки, бо мухи надзвичайно небезпечні для здоров'я. Міс Поллі дала Полліанні брошурку про це і попросила дівчинку піти в кімнату і прочитати її. Дівчинка зраділа, адже любила читати, і побігла до своєї кімнати. За пів години міс Поллі з виразом загостреного почуття обов'язку, що відображався в кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Дівчинка подякувала їй за брошуру, адже не уявляла, що мухи такі небезпечні.

Міс Поллі передивилася вбогу одежину Полліанни і дійшла висновку, що все це анітрохи не пасує її небозі. Вона поцікавилася, чи вчилася дівчинка і що вона вміє робити. Полліанна розказала, що вона трохи навчалася вдома, трохи грає на піаніно, шиє і вміє готувати шоколадну помадку та фіґовий кекс. Міс Поллі вирішила, що восени дівчинка піде у місцеву школу. Щоранку о дев'ятій вона буде читати уголос протягом пів години. Але до цього часу має прибрати в кімнаті. У середу та суботу до обіду - від пів на десяту - вчитиметься в Ненсі готувати на кухні. В інші дні вранці міс Поллі вчитиме її шити. Після обіду в Полліанни залишиться час на уроки музики. Полліанна злякалася, що при такому розпорядку їй ніколи жити. На здивоване запитання тітки: «Хіба це не життя?» дівчинка відповіла: «Звичайно, під час усіх занять я зможу дихати, але це ще не означає, що я житиму. Людина спить і дихає, але ж не живе. Для мене "жити" означає робити те, що хочеш: гратися надворі, читати книжки (звичайно ж, про себе), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку, з Ненсі, роздивлятися людей, і будинки, і ще тисячі інших дивовижних речей на цих прекрасних вулицях, якими я проїжджала вчора. А просто дихати - ще не означає жити». Тітка була роздратована, адже якщо вона готова виконати свій обов'язок і дати небозі відповідну освіту й виховання, дівчинка теж повинна докласти зусиль, щоб старання тітки не були марними.

Міс Поллі сказала, що вони поїдуть до міста, бо тітка вважає своїм обов'язком купити Полліанні все необхідне, щоб їй не соромно було з'являтися на людях. Дівчинка відчула, що майже ненавидить слово «обов'язок»: хіба немає іншої можливості бути щасливим, як тільки виконувати свої обов'язки? Потім Полліанна зрозуміла, що... можна буде порадіти, коли цей обов'язок буде виконано. І дівчинка вибухнула сміхом.

Закупи у містечку порадували дівчинку: це так чудово - купувати новенький одяг, тоді як раніше нічого не мав. Увечері старий Том розповів Полліанні багато цікавого про її маму, а Ненсі - про свою родину. Дівчина призналася, що вона не любить своє ім'я, воно не таке гарне, як у сестер. Полліанна порадила Ненсі радіти з того, що її не звуть, наприклад, Гіфзіпа. Адже, граючись у гру, призвичаюєшся знаходити щось, з чого можна порадіти. Здебільшого є чого радіти, якщо наполегливо шукаєш причіпку. Уночі через задуху Полліанна не могла заснути, а відчинити вікна боялася. Дівчинка перебралася на солярій понад входом до будинку, де було прохолодне нічне повітря. Міс Поллі, яка спала в кімнаті поруч із солярієм, подумала, що хтось намагається вдертися в дім, і покликала Тімоті й Тома. Коли тітка побачила дівчинку, яка заснула на солярії, вона забрала її до себе в кімнату, щоб та була в неї перед очима. Полліанна неймовірно зраділа, адже мріяла спати поруч із кимось рідним. Тітка почувалася на диво безпорадною: уже втретє вона намагалася покарати дівчинку, і втретє її покарання сприймалося як найвища нагорода.

Життя у садибі Гаррінґтонів увійшло в колію. Полліанна шила, грала на піаніно, читала вголос, а також вчилася готувати на кухні. Але це не відбирало в неї стільки часу, тож Полліанна мала час, як вона висловилася, «жити». Поруч не було дітей, з якими дівчинка могла бавитися. Але вона охоче гуляла по околиці, роздивлялася вулиці й будинки, знайомилася з людьми. Полліанна призналася Ненсі, що любить людей. Увагу дівчинки привернув один чоловік. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сурдут та шовковий циліндр - цього інші чоловіки не носили. Ідучи, він тримав спину, а ходив переважно швидко й завжди сам, через що Полліанна йому співчувала. Дівчинка наважилася заговорити з незнайомцем. Але коли він дізнався, як її звати, швидко пішов геть.

Якось Полліанна понесла холодець місіс Сноу. Це була бідна жінка, прикута до ліжка. На думку місіс Сноу, у житті все відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти. Полліанні дуже хотілося з нею познайомитися, бо вона вважала місіс Сноу непередбачуваною і несхожою на інших. У кімнаті місіс Сноу панувала напівтемрява. Дівчинка розказала, що вона знає про мінливість бажань місіс Сноу. Жінка, вражена, як їй здалося, нахабством Полліанни, попросила підняти штори, щоб краще побачити дівчинку. Вона прожила сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. Їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є. Полліанні сподобалося волосся місіс Сноу, і вона почала робити жінці зачіску. Та хвору нічого не тішило, бо вона була прикута до ліжка і їй нічому радіти. Полліанна пообіцяла міс Сноу наступного разу сказати, чому вона могла б порадіти у такому стані.

Коли наступного разу Полліанна зустріла чоловіка, вона сказала йому, що він набагато ліпший, ніж здається на перший погляд. Незнайомець розгубився і швидко пішов геть. Відтоді він завжди першим вітався з Полліанною. Це надзвичайно здивувало Ненсі, бо це був Джон Пендлтон. Він ніколи ні з ким не розмовляє, мовчить роками і живе сам у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. Він - найбагатша людина в місті, але гроші не витрачає, лише накопичує. Місцеві вважають, що він приховує якусь страхітливу таємницю.

Місіс Сноу чекала Полліанну адже варто було побачити дівчинку раз - і забути вже неможливо. Дівчинка принесла хворій різноманітні страви. Місіс Сноу розгубилася: вона так призвичаїлася хотіти того, чого нема... що не могла висловити, чого ж вона хотіла насправді... Полліанна сказала, що вона придумала, з чого може радіти місіс Сноу: інші люди здорові і не змушені цілісінькі дні лежати в ліжку, як вона. Погляд місіс Сноу переповнювала лють. І тоді дівчинка розповіла їй про гру в радість. Міллі, донька місіс Сноу, повідомила міс Поллі чекає Полліанну вдома. Дівчинка засмутилася, що повинна була йти. І раптом розсміялася: «Зрештою, я повинна радіти, що у мене є ноги і я можу не баритися, адже так, місіс Сноу?» Відповіді не було. Місіс Сноу лежала на ліжку, заплющивши очі. Але вражена Міллі побачила сльози на зів'ялій щоці.

Полліанна була щаслива, про що не втомлювалася розповідати тітці. Якось міс Поллі треба було знайти на горищі вовняну шалю. Вона незчулася, як сиділа на стільці посеред кімнати Полліанни. Дівчинка прямо літала по кімнаті, адже до того вона не мала особистого куточка, а лише наймане житло. Вона сказала тітці, що любить цю кімнату, попри те, що тут немає ні фіранок, ні килимів, ні картин, про які дівчинка мріяла. Наступного дня міс Поллі наказала Ненсі перевести Полліанну в іншу кімнату поверхом нижче. Ненсі зраділа, а Полліанна кинулася дякувати тітці, адже у тій кімнаті було все: і килими, і фіранки, і три картини, ще й краєвид за вікном. Міс Поллі відчула незрозумілий неспокій, а потім - радість... з казна-якого приводу.

ЗНАЙОМСТВО З ДЖИММІ

Настав серпень. Він приніс низку змін і несподіванок, що, проте, не здивували Ненсі. Відколи приїхала Полліанна, вона чекала на них щомиті.

Першою несподіванкою стало кошеня.

Полліанна знайшла кошеня, що жалібно нявчало край дороги. Коли докладні розпити сусідів не виявили господаря, Полліанна без вагань принесла його додому.

- Я зраділа, що не знайшлося господаря, - довірливо повідомила тітці щаслива Полліанна, - бо захотіла його взяти до себе. Я люблю кошенят. Я знаю, ви теж будете раді, що воно житиме з нами.

Міс Поллі подивилася на жалюгідний занедбаний сірий клубочок, що тремтів у руках Полліанни. Міс Поллі не тримала в домі котів, навіть симпатичних, здорових та чистих.

- О! Полліанно! Що це за брудна тварина? Ще й, думаю, хвора. Вона блохаста і шолудива.

- Я знаю, що це бідне маленьке створіння, - промовила Полліанна, ніжно зазираючи переляканій тваринці в очі. - Погляньте, як воно тремтить від страху. Воно ще не знає, що ми його візьмемо до себе.

- Звичайно, більше нікому, - відповіла двозначно міс Поллі.

- Безперечно, - кивнула Полліанна, не зауваживши двозначності. - Я так усім сказала, що, як не знайду справжнього господаря, воно житиме в нас. Я знала, що ви зрадієте горопашному кошенятку.

Міс Поллі відкрила рот і спробувала щось сказати, але марно. Несподіване відчуття безпорадності, яке часто охоплювало її після приїзду Полліанни, знову безповоротно оволоділо нею.

Полліанна вже бігла до кухні й гукала на ходу:

- Ненсі, Ненсі! Погляньте на це чудове маленьке кошеня, яке тітонька Поллі погодилася виховувати разом зі мною.

Міс Поллі, яка ненавиділа котів, у цей час нерішуче зітхнула і відкинулась на спинку стільця, не маючи сил протестувати.

Наступного дня з’явився пес, ще брудніший і нещасніший, ніж кошеня. І знову міс Поллі, на своє превелике здивування, стала янголом милосердя та захисником знедолених. Таку роль безапеляційно визначила їй Полліанна. І жінка, яка терпіти не могла собак ще більше, ніж котів, знову виявилася безсилою протестувати.

Одначе коли менше ніж за тиждень після цього Полліанна привела додому обшарпаного хлопчика і довірливо попросила прихистити і його, міс Поллі не стрималася. А сталося ось що.

Чудового ранку в четвер Полліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Останнім часом вони дуже здружилися. Ця дружба почалася з третього візиту, коли дівчинка розповіла місіс Сноу про свою гру. Тепер місіс Сноу гралася в цю гру разом з Полліанною. Власне, їй це не дуже вдавалося, вона стільки часу плекала в собі жаль, що наразі стало важко зрадіти. Але вона швидко вчилася під щасливий сміх та заохочувальні коментарі Полліанни. Того дня, на превелику втіху Полліанни, вона сказала, що дуже рада, що Полліанна принесла їй саме холодець із телячої ніжки, бо саме цього холодцю їй сьогодні найбільше хотілося. І це попри те, що перед дверима кімнати хворої Міллі встигла повідомити Полліанні, що дружина священника зранку вже надіслала місіс Сноу миску такого ж холодцю.

Полліанна розмірковувала над усім цим, коли раптом побачила хлопчика.

Він, сіромашний, сидів край дороги і збайдужіло стругав паличку.

- Привіт! - приязно всміхнулася Полліанна.

Хлопчина глипнув на неї, але відразу відвів погляд.

Полліанна завагалася, а тоді вмостилася на траві поруч із хлопчиком. Дівчинка нишком мріяла про те, щоб мати друзів серед однолітків. Тому вона вирішила не втрачати цієї нагоди.

- Мене звати Полліанна Вітьєр, - мило почала вона. - А тебе?

Хлопчик знову завовтузився. Він навіть спробував звестися на ноги, але передумав і знову сів.

- Джиммі Бін, - нелюб’язно і байдуже бовкнув він.

- Чудово. Ось ми й познайомилися. Я рада, що ти назвався, бо дехто забуває про це. Я живу в домі міс Поллі Гаррінґтон. А ти де?

- Ніде.

- Ніде! Так не буває. Кожен має десь жити, - наполягала Полліанна.

- Ну, я... наразі шукаю собі нове місце.

- А де ти жив досі? - допитувалася вона.

- От причепа на мою голову! - нетерпляче зітхнув хлопчина.

- Доводиться чіплятись, бо інакше я про тебе нічого не дізнаюся, - спокійно пояснила Полліанна. - Якби ти більше розповів про себе, я б менше розпитувала.

Хлопець хихотнув. То був дурнуватий сміх, нещирий. Але коли хлопчик почав розповідати про себе, обличчя його погарнішало.

- Ну, тоді слухай. Я - Джиммі Бін, мені щойно минуло десять років. Торік я жив у сиротинці. Але нас таких там було багато, і тому їм за мене голова не боліла. І я пішов звідти. Тепер житиму деінде, але поки не знаю, де саме. Я хотів мати власну домівку... ну, звичайну - щоб була мама, а не доглядачка. Як є домівка, то є й родичі, а в мене нікого немає, відколи... татко помер. Ото й ходжу світами. Вже обійшов чотири будинки, але ніхто з господарів не схотів мене взяти, хоча я й казав, що відпрацюю. Дарма. Що тобі ще сказати? - на цих словах голос хлопчика здригнувся.

- Як їм не соромно! - співчувала Полліанна. - І ніхто з них не захотів тебе взяти до себе? Боже! Я розумію, що тобі довелося пережити, бо коли мій татко помер і в мене не було нікого, доки мене взяла до себе тітонька Поллі... - Полліанна раптом урвала. Обличчя її осяяла чудова ідея.

- О, я знайшла для тебе домівку, - вигукнула вона. - Тебе візьме тітонька Поллі... я впевнена. Адже вона взяла мене! А тоді Флаффі і Баффі, коли в них не було нікого, хто б їх любив, і їм не було де жити, а це ж лише кошеня і песик. Ходімо, я знаю, що тітонька Поллі візьме тебе. Ти навіть не уявляєш, яка вона добра та чуйна.

Худеньке обличчя Джиммі Біна розпромінилося.

- А ти не брешеш? Вона мене візьме? Ти знаєш, я можу працювати, насправді я дуже сильний, - і він продемонстрував тоненьку кістляву ручку.

- Звичайно, візьме, - запевнила Полліанна. - Моя тітонька Поллі - найкраща пані в світі... відколи моя мама стала небесним янголом! А кімнат у неї... донесхочу, - продовжила вона, схопившись на рівні ноги і смикаючи хлопчика за руку. - Це надзвичайно великий будинок. Щоправда, - додала вона дорогою дещо стурбовано, - можливо, тобі доведеться деякий час спати в кімнатці на горищі. Я теж спочатку спала там. Але там на вікнах тепер є сітки від комах, тому тобі не буде так спекотно, і мухи не принесуть на лапках різних мікробів. Ти знаєш, що таке мікроби? Це дуже цікаво! Можливо, вона тобі дасть почитати цю книжечку, якщо ти гарно поводитимешся... чи, навпаки, якщо погано. Ой, а в тебе теж є веснянки, - критично роздивлялася вона хлопчика. - Тоді ти будеш радий, що у тій кімнатці немає свічада. А краєвид за вікном набагато кращий, ніж просто стінка. Тож ти там любісінько спатимеш, - відсапувала Полліанна, раптом виявивши, що дихати треба не тільки щоб балакати.

- Хай мені біс! - вигукнув Джиммі Бін; він нічого не міг збагнути, але вже був у захваті. А тоді додав: - Знаєш, той, хто може, біжачи, безугавно балакати, як ти, може взагалі ніколи не змовкнути.

Полліанна розсміялася.

- Що ж, в такому разі ти маєш радіти з того, - відповіла вона, - бо тоді ти можеш помовчати.

Коли допнулися до будинку, Полліанна відразу припровадила свого супутника ошелешеній тітці перед очі.

- Ось, тітонько Поллі, - тріумфувала вона, - тільки-но подивіться, кого я вам привела. Це набагато краще навіть за Флаффі і Баффі, яких ви прихистили раніше. Це - справжнісінький живий хлопчик. Він не проти спочатку деякий час спати в кімнатці на горищі, і він обіцяє працювати. Але, думаю, він мені майже весь час буде потрібний, щоб гратися зі мною.

Міс Поллі зблідла, а потім густо почервоніла. Вона ще не все розуміла, але, на її думку, зрозуміла достатньо.

- Полліанно, що це означає? Хто цей обшарпанець? Де ти його знайшла? - різко запитала вона.

«Обшарпанець» відступив крок назад до дверей. Полліанна весело розсміялася.

- Джиммі Бін, тітонько Поллі.

- І що він тут робить?

- Ну як же, тітонько Поллі, я ж вам щойно все пояснила, - від здивування у Полліанни очі полізли на лоба. - Це - для вас. Я привела його додому, бо йому нема де жити. Йому потрібний дім і родина. Я розповіла йому, які ви були добрі до мене, до Флаффі та Баффі і, я знаю, будете до нього, тому що він набагато кращий за котів чи собак.

Міс Поллі гепнулася на стілець і піднесла тремтливу руку до горла. Ось-ось нею заволодіє знайоме відчуття безпорадності. Але вона перемогла себе і сіла прямо.

- Годі, Полліанно. Це твоя найдурніша витівка. Тобі не досить приблудних котів і дворняг, і ти приводиш обшарпаних маленьких жебраків з вулиці...

Хлопчик від цих слів аж здригнувся. Його очі спалахнули, а підборіддя гордо піднялося. Він зробив два маленькі крочки до міс Поллі і став визивно перед нею.

- Я не жебрак, мем, і мені нічого не потрібно від вас. Я розраховував улаштуватися на роботу за харчі і дах над головою. І я ніколи не зайшов би до вашого будинку, якби ця дівчинка не притягла мене сюди. Вона розповідала, яка ви добра та чуйна і тільки й мрієте про те, щоб узяти мене до себе. Ось так, - на цьому слові він розвернувся і вийшов із кімнати, сповнений власної гідності, що виглядало б безглуздо, якби не було гідне жалю.

- Але, тітонько Поллі? - розпачувалася Полліанна. - Я гадала, що ви будете раді взяти його до себе, їй-богу, я думала, що ви зрадієте...

Міс Поллі підняла руку, закликаючи Полліанну замовкнути. Терпець їй нарешті урвався. В її вухах усе ще дзвеніли слова хлопчика про те, яка вона «добра і чуйна», і знайома безпорадність знову охоплювала її. Але останнім зусиллям волі вона опанувала себе.

- Полліанно! - різко вигукнула вона. - Припини торочити своє одвічне слово «радіти». З ранку до ночі тільки й чуєш від тебе: радіти, радіти, радіти... я скоро з глузду з’їду від цього.

Від подиву Полліанна роззявила рота.

- Але чому, тітонько Поллі? - вихопилося у неї. - Я гадала, що ви радітимете, коли я ра... - вона урвала, почала ляскати себе по губах і кинулася комітьголов із кімнати.

Полліанна наздогнала хлопчика в самому кінці під’їзної дороги.

- Хлопчику, хлопчику! Джиммі Він, зачекай, я хочу вибачитися перед тобою, - видихнула вона, хапаючи його за руку.

- Не варто вибачатися. Я не ображаюся на тебе, - похнюплено відповів Джиммі. - Але я не жебрак, - пристрасно додав він.

- Звичайно, ні. Але ти не повинен ображатися на тітоньку, - благала Полліанна. - Це я винна, бо не так тебе представила. Я думаю, я не розповіла їй багато чого про тебе. Вона справді добра й чуйна. Вона завжди така. Напевне, я просто не пояснила їй усе правильно. Але я сподіваюся, що мені вдасться знайти для тебе домівку.

Хлопчик стенув плечима й відвернувся.

- Пусте. Я сам собі знайду місце. Я ж не жебрак.

Полліанна напружено міркувала. Раптом її обличчя просяяло:

- Я переконана, що завтра, коли ми побачимося, я матиму для тебе гарні новини про твій новий дім і людей, які піклуватимуться про тебе. Бувай, - бадьоро вигукнула вона і, повернувшись, попрямувала до будинку.

Міс Поллі спостерігала за дітьми крізь вікно вітальні. Похмурим поглядом вона провела хлопчика, аж доки той не зник за поворотом дороги. Тоді вона зітхнула, повернулася і збайдужіло пішла сходами нагору... а байдужість їй була невластива. У вухах досі лунав глузливий голос хлопчика: «Ви така добра і чуйна». В серці відчувалася порожнеча - наче щось втратила.

Полліанна вирішила звернутися до Жіночої допомоги, щоб допомогти Джиммі знайти домівку. Але з того нічого не вийшло. У Пендлтонському лісі дівчинка знайшла містера Пендлтона, який зламав ногу і не міг рухатися. Вона викликала лікаря і була поруч із містером Пендлтоном, поки не прийшов лікар Чилтон. Полліанна попросила у тітки дозволу віднести холодець містеру Пендлтону. Міс Поллі дозволила, але наказала не говорити, від кого холодець. Коли містер Пендлтон дізнався, що Полліанна - небога міс Поллі, його обличчя стало таке бліде, що дівчинка аж злякалася. Лікар Чилтон зголосився підвезти Полліанну додому. Він цікавився, що любить дівчинка. Вона відповіла, що любить майже все, що є справжнім життям. Але не надто любить шити, читати і читати вголос, бо це не справжнє життя, яке тітка Поллі називає «уроками життя». Дівчинка вважала, що життю не можна навчитися - треба просто жити. Лікар був сумним, і Полліанні хотілося «щось зробити». Вона сказала, що у нього найкраща професія на землі, бо він робить найрадіснішу справу. Лікар був враженим, адже він мав справу з людським стражданням. Дівчинка переконувала, що лікар Чилтон радий допомагати людям, тому і сповнений найбільшої радості. «Несподівано на очі лікареві набігли сльози. Лікар жив самотою: у нього не було дружини, а домівкою був двокімнатний офіс у пансіонаті. Він дуже любив свій фах. І зараз, дивлячись у сяючі очі Полліанни, він відчув, як чиясь рука з любов'ю лягла на його голову, благословляючи. І він знав, що відтак ні важка праця, ні безсонні ночі не змусять його забути цей захват, що прилинув до нього з очей Полліанни».

Якось Полліанна зробила зачіску міс Поллі, закутала її плечі мереживною шаллю і потягнула на солярій, щоб прикрасити волосся трояндою. Коли тітка побачила лікаря Чилтона, який заїхав за Полліанною, щоб відвезти до містера Пендлтона, то розгнівалася і втекла до кімнати. Містер Пендлтон розповідав Полліанні цікаві історії про свої подорожі. А ще вони розмовляли про Ненсі, про тітоньку Поллі і її щоденне життя. Навіть про давнє життя й домівку в містечку на Далекому Заході. Наприкінці відвідин містер Пендлтон попросив Полліанну приходити до нього частіше, бо він зовсім самотній і вона йому потрібна. Хоча дівчинка нагадала йому про те, що він хотів забути, він хоче її бачити. Коли Полліанна розповіла про розмову з містером Пендлтоном Ненсі, служниця вирішила, що Джон Пендлтон був закоханий у міс Поллі Гаррінґтон. Згодом Полліанна помітила упереджене ставлення тітки до лікаря Чилтона.

ДИВО ТА Й ГОДІ

У вересні Полліанна пішла до школи. Попередні іспити засвідчили, що вона добре розвинута як на свій вік, і незабаром Полліанна стала щасливою ученицею разом зі своїми однолітками - дівчатами й хлопцями.

Школа подарувала Полліанні нові враження. Не менше вражень було і в школи від Полліанни. Їхні стосунки дуже швидко стали якнайкращими, і Полліанна зізналася тітоньці, що школа і є справжнім життям... хоча раніше й були в неї сумніви.

Попри радощі нових занять, Полліанна не забувала й давніх друзів. Звичайно, багато часу вона їм приділяти вже не могла, але робила щозмога. Особливо незадоволеним був Джон Пендлтон.

Якось ополудні в суботу він їй сказав про це.

- Послухай, Полліанно, як ти дивишся на те, щоб переїхати й жити в мене? - спитав він, хвилюючись. - Бо я тебе майже не бачу.

Полліанна розсміялася: містер Пендлтон такий кумедник.

- Я гадала, ви не любите, щоб навколо вас товклися люди, - промовила вона.

Містер Пендлтон скривився.

- Це було раніше, доки ти не навчила мене своєї гри. Тепер я навіть радію, що за мною доглядають. Ну, нічого, ось я скоро одужаю. Тоді я розберусь, хто що робить, - закінчив він, узяв одну милицю і жартома пригрозив дівчинці. Цього разу вони сиділи у великій бібліотеці.

- Але ж насправді ви зовсім не радієте, тільки кажете так, - мовила Полліанна, дивлячись на песика, що дрімав біля каміна. - Ви ж знаєте, що граєтесь не так, як треба... знаєте!

Обличчя чоловіка раптом споважніло.

- Для цього ти мені й потрібна, дитино. Допомогти у грі. То ти переїдеш?

Дівчинка здивовано повернулась до нього.

- Але, містере Пендлтон, я не можу... ви знаєте, що не можу. Я живу в тітоньки Поллі.

Щось таке майнуло в нього на обличчі, чого Полліанна не годна була зрозуміти. Він дав волю своїм почуттям:

- Ти не тільки їй належиш...

Полліанна замислено звела брови на переніссі.

- Але ж тітонька Поллі... була настільки доброю до мене, - повільно почала дівчинка. - Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, і...

Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.

- Полліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.

- Так, - з жалем мовила Полліанна.

- Але... я не зміг привести її сюди. Не має значення чому. Так вийшло... та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця - або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене - ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.

Полліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.

- О, яка я рада. Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!

- Взяти... вас... обох? - вражено повторив чоловік.

Ледь помітний сумнів промайнув обличчям Полліанни.

- Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.

В очах чоловіка відбився жах.

- Твоя тітонька переїде - сюди?!

Полліанна здивовано глянула на нього.

- А хіба ви хотіли б переїхати туди? - запитала вона. - Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом...

- Полліанно, про що це ти? - дуже м’яко спитав чоловік.

- Про те, де ми житимемо, - здивовано відповіла Полліанна. - Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Поллі за шлюбну жінку, аби тут була домівка...

З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило опустив її.

- До вас лікар, сер, - з’явилася у дверях покоївка.

Полліанна відразу підвелася.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Чому тітка Поллі вирішила прихистити племінницю? Де вона її поселила?
• 2. Хто зустрів Полліанну на вокзалі? Як поставилися до неї слуги тітки Поллі?
• 3. Чого хотіла навчити племінницю тітка? Як поставилася до цього дівчинка?
• 4. Згадайте, з ким Полліанна грає у свою гру в радість. Як Полліанна вплинула на життя мешканців містечка? Як це змінює героїв/героїнь твору?
• 5. Чому Джон Пендлтон хотів, щоб Полліанна жила в нього? Як повелася дівчинка?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Проаналізуйте, читаючи твір, життєві ситуації Полліанни та її вихід із них. Заповніть таблицю в зошиті.

Якось, коли Полліанна поверталася зі школи додому, її наздогнав лікар Чилтон і сказав, що містеру Пендлтону треба негайно побачитися з дівчинкою. Щаслива Полліанна відповіла, що знає, про що піде мова: містер Пендлтон і тітка Поллі кохали один одного, вони помиряться, і Полліанна з тіткою переїдуть до містера Пендлтона. Лікар Чилтон дивно зреагував на цю новину.

Джон Пендлтон нервував, чекаючи на Полліанну. Дівчинка сказала, що Ненсі їй розповіла, що містер Пендлтон закоханий у тітку Поллі, і вона була б рада переїхати до нього разом з тітонькою. Коли Полліанна дізналася, що містер Пендлтон не кохає тітку Поллі, вона засмутилася, що не вийшло історії, як у книжках. Тоді містер Пендлтон зізнався, що кохав маму Полліанни, але вона вибрала іншого. За ці роки він став сердитим, дратівливим, нікого не любив, та і його ніхто не любив. І ось одного дня в його житті з'явилася маленька дівчинка й осяяла його похмурий старий світ пурпуровими, золотими, яскраво-червоними іскрами свого щастя. Спочатку він не хотів бачити Полліанну, тепер же містеру Пендлтону хочеться бачити її завжди, бо з її появою він прокинувся для життя. І він знову запропонував їй переїхати до нього і пообіцяв віддати їй усі гроші, до останнього цента, щоб вона була щаслива. Полліанна не могла переїхати до містера Пендлтона, адже вона - тітчина дитина, але пообіцяла запитати в тітки дозволу.

Коли Полліанна спускалася з Пендлтонського пагорба, небо затягалося грозовими хмарами. Міс Поллі відправила Ненсі з парасолькою назустріч дівчинці. Служниця цьому зраділа, адже це означало, що міс Поллі хвилюється за дівчинку, що в неї нарешті з'явилися нормальні людські почуття, а не лише виконання обов'язку, як це було досі. Тітка змінилася, відколи в неї стала жити небога: вона подобрішала і пом'якшала. «Ну як я можу покинути її тепер? - міркувала Полліанна. - Я завжди знала, що хочу жити разом з тіткою Поллі, але не розуміла, наскільки я воліла, щоб вона хотіла того самого!»

Полліанні подобався Джон Пендлтон, їй було шкода, що самотнє життя зробило його нещасним. Згадавши, що він уважав, що присутність дитини може перетворити його будинок на затишну домівку, дівчинка вирішила запропонувати містеру Пендлтону забрати до себе Джиммі Біна. Спочатку чоловік не хотів про це і чути, але доля Джиммі зачепила його злагідніле серце і він запросив Полліанну наступної суботи завітати до нього разом із хлопчиком.

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Якось Полліанна прийшла в кабінет до лікаря Чилтона. У його господі було незатишно. Дівчинка зауважила, що потрібна жіноча рука і серце, щоб відчувалася домівка. Вона розповіла лікареві, що колись містер Пендлтон був закоханий у її маму, а не тітку Поллі. Також Полліанна дізналася, що колись лікар намагався попросити чиюсь руку і серце, але нічого не вийшло.

Нещастя трапилося в останній день жовтня. Полліанна, поспішаючи зі школи додому, переходила вулицю на, здавалося б, безпечній відстані від автомобіля, який швидко наближався.

Потім ніхто до пуття пригадати не міг подробиць трагедії. Не було свідків, які сказали б, як це сталося і хто винен. У кожному разі о п’ятій годині непритомну Полліанну занесли до маленької кімнати, яку вона так полюбила. Сполотніла міс Поллі і заплакана Ненсі обережно роздягли її й поклали в ліжко, а телефоном терміново покликали лікаря Воррена, і він приїхав, як тільки по нього прибув автомобіль.

- Варто лише подивитися на господиню, - ридала Ненсі, розповідаючи Томові про пригоду, коли лікар почав оглядати дівчинку в принишклій кімнаті, - щоб зрозуміти, що вона не просто «виконує обов’язок». Її руки не тряслися, а в очах горів такий вогонь, ніби вона хотіла відігнати самого Янгола Смерті, - хіба так поводяться, коли просто виконують свій обов’язок? Ні, ні за що.

- У неї щось серйозне? - тремтячим голосом запитав дід.

- Вони нічого не кажуть, - хлипала Ненсі. - А міс Полліанна лежить у ліжку така бліда, що можна подумати, що вона мертва. Але міс Поллі сказала, що це не так. Міс Поллі знає, що казати. Вона промацує пульс і прислухується до дихання.

- І що ж воно... таке скоїлося, - обличчя старого Тома смикалося.

Губи Ненсі трохи розпружилися.

- Ну ви, містере Том, могли б і назвати цю тарадайку так, як вона заслуговує. Хай їй грець! Це ж вона переїхала нашу дівчинку. Я завжди ненавиділа ці смердючі самоходи!

Лікар Воррен був стурбованим, похитував головою і казав, що лише час може дати остаточну відповідь. Коли він пішов, міс Поллі ще більш змарніла і зблідла. Полліанна досі не приходила цілком до тями, а збоку здавалось, що вона просто відпочиває.

Лише наступного дня, проти полудня, Полліанна розплющила очі й збагнула, де вона.

- Тітонько Поллі, що сталося? Уже день? Чому я досі в ліжку? - вигукнула вона. - Ой, тітонько Поллі, я не можу встати, - простогнала вона і впала на подушки після безуспішної спроби підвестися.

- Ні, люба, не треба поки що вставати, - відразу почала її ніжно втішати тітка.

- Але що сталося? Чому я не можу встати? Міс Поллі у відчаї звела очі на молоду жінку в білому головному уборі, що стояла біля вікна, аби Полліанна її не бачила. Жінка кивнула:

- Скажіть їй, - ворухнулися її губи.

Міс Поллі прокашлялася і спробувала проковтнути клубок, що заважав говорити.

- Тебе вчора ввечері збив автомобіль. Але не турбуйся зараз. Тітонька хоче, щоб ти відпочила і знову заснула.

- Збив? О, так, я... бігла, - очі Полліанни знерухоміли.

- Так, люба, не думай про це. Тобі треба відпочити.

- Але, тітонько Поллі, я почуваюся якось дивно... кепсько. Мої ноги - я їх зовсім не відчуваю... зовсім!

Міс Поллі кинула благальний погляд на медсестру, насилу встала і відвернулася. Медсестра швидко підійшла до ліжка.

- Давайте поговоримо з вами, - підбадьорливо почала вона. - Гадаю, нам давно час познайомитися. Мене звати міс Гант, і я допомагатиму вашій тітці доглядати за вами. І найперше, що я попрошу вас, це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

В очах Полліанни з’явився переляк.

- Я хочу встати. Мені треба до школи. Я ж піду завтра до школи?

Від вікна, де тепер стояла міс Поллі, долинув здушений плач.

- Завтра? - приязно всміхнулася медсестра. - Не думаю, що це трапиться настільки швидко, міс Полліанно. А тепер, будь ласка, прийміть ці пігулки, і ми зараз подивимося, як вони на вас подіють.

- Гаразд, - тамуючи вагання, погодилася Полліанна, - але я маю піти до школи післязавтра... адже будуть іспити.

За хвилину вона знову почала говорити. Розповідала про школу, про автомобіль, про те, як їй болить голова. Але поступово під дією маленьких білих пігулок вона змовкла.

ДЖОН ПЕНДЛТОН

Полліанна не пішла до школи ні «завтра», ні «післязавтра». Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.

- Отже, я травмована, але я не хвора, - зітхнула вона одного разу. - Тож мені є з чого радіти.

- Радіти, Полліанно? - спитала міс Поллі, що сиділа біля ліжка.

- Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди - ні.

Про зламані ноги міс Поллі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце - звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.

Тим часом Полліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.

- А ще я рада, що у мене не віспа, - мимрила вона задоволено. - Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк... він у мене був, і це жахливо... і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.

- Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, - здавленим голосом промовила міс Поллі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.

Полліанна м’яко засміялась й підвела на тітоньку Поллі променисті очі.

- Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Ой, тітонько Поллі, яка я рада, що ви моя рідна!

Міс Поллі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.

Тим часом у вітальні садиби Гаррінґтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довго: незабаром він почув м’які кроки міс Поллі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.

- Я прийшов запитати про... Полліанну, - почав він трохи нетактовно.

- Дякую, у неї все без змін, - відповіла міс Поллі.

- І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? - його голос затремтів.

Біль на мить з’явився на обличчі міс Поллі.

- На жаль, не можу сказати!

- Але які ж саме в неї ушкодження?

- Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.

Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:

- А Поліанна - як вона все це сприйняла?

- Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.

- Але ж хоч щось вона знає?

Міс Поллі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.

- Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав’язує світ.

Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Полліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Поллі... тепер». Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м’яко звернувся до міс Поллі:

- Чи знаєте ви, міс Гаррінґтон, як я старався умовити Полліанну переїхати до мене?

- Переїхати до Вас? Полліанну?

Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.

- Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.

Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Полліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Полліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.

- Ви знаєте, мені дуже подобається Полліанна, - вів далі чоловік. - Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Полліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п’ять років.

- Любов, - міс Поллі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам’яті слова Полліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть “люба”, але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п’ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Поллі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Полліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним. - Ну і...? - перепитала вона.

Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.

- Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, - завершив він і підвівся.

Навіть не подивившись на міс Поллі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки - його торкнула тремка рука.

- Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Полліанни, я обов’язково сповіщу вас, - почув він тремкий голос. - До побачення... і дякую за візит. Полліанна буде... задоволена.

У садибі Гаррінґтонів чекали на приїзд лікаря, який повинен був оглянути Полліанну. Дівчинка сподівалася, що це буде лікар Чилтон. Міс Поллі пояснила, що це - фахівець із Нью-Йорка. Вона не готова розповісти про причину, але просто не може запросити лікаря Чилтона, щоб він обстежив дівчинку. Тітка Поллі робила все, що могла, щоб розважити Полліанну. Ненсі вважала, що до появи Полліанни міс Поллі більше скидалася на бабусю. Дівчина випитувала в Тома, хто ж був коханим у господині, але садівник відмовчувався.

Полліанна намагалася знайти, з чого вона могла порадіти, наприклад, з того, що сонце сідає чи сходить місяць. В оточення серце розривалося від болю. Полліанна не могла розказати тітці про гру, яку вигадав її тато, бо та заборонила дівчинці про нього згадувати. Міс Поллі образилася на батька небоги, бо він забрав у неї старшу сестру, а вона її дуже любила. Полліанна марніла, але продовжувала грати: розповідала Ненсі, як радітиме, коли знову піде до школи, відвідає місіс Сноу, проїдеться з лікарем Чилтоном... Дівчинка до пуття не усвідомлювала, що всі «радощі» були для неї в майбутньому й не стосувалися сьогодення. Однак Ненсі все розуміла і на самоті вмивалася слізьми. Лікар із Нью-Йорка, оглянувши Полліанну, повідомив міс Поллі, що дівчинка не зможе ходити. Полліанна почула їхню розмову через прочинені двері. Вона була у відчаї.

ДВА ВІЗИТИ

Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз відомого лікаря з Нью-Йорка: Полліанна Вітьєр більше не ходитиме. Про це гомоніло всеньке містечко. Багато хто бачив пікантне, маленьке личко в ластовинні, яке привітно до всіх усміхалося. Усі знали про її гру. І подумати тільки, що вони більше ніколи не побачать це усміхнене личко на своїх вулицях... що ніколи більше щирий дитячий голосок не сповістить їх про те, що на світі є якась нова радість! Це здавалося неймовірним, несправедливим, жорстоким.

На кухнях, у вітальнях, біля парканів на внутрішніх подвір’ях і біля воріт жінки обговорювали це, не приховуючи сліз. На розі вулиць і в кав’ярнях, у крамницях про новину балакали чоловіки й теж плакали, хоча й не відкрито. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Полліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти.

І тоді друзям Полліанни одночасно спала на думку одна ідея. Незабаром, на превелике здивування господині садиби Гаррінґтонів, хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Поллі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них.

Дехто приходив і п’ять-десять хвилин сидів безрухом. Дехто знічено тупцював на ґанку, перебираючи в руках капелюх чи сумочку - залежно від того, був це чоловік чи жінка. Приносили книжки, квіти, ласощі. Одні щиро плакали. Інші відверталися і оскаженіло сякалися в хустинку. Усі розпитували про маленьку постраждалу дівчинку, і всі просили щось їй переказати. З часом усе це змусило міс Поллі діяти.

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу вже без милиць.

- Немає потреби казати, наскільки я вражений, - рішуче почав він. - Але невже нічого не можна зробити?

Міс Поллі розпачливо розвела руки.

- Ми, звичайно, не сидимо склавши руки. Лікар Мід призначив процедури та ліки, які мають допомогти, і лікар Воррен ретельно виконує приписи. Але... лікар Мід сказав, що надії майже немає.

Джон Пендлтон рвучко підхопився з місця... хоча він щойно приїхав. Обличчя його пополотніло, а губи стиснулись. Дивлячись на нього, міс Поллі розуміла, що гість просто не в змозі більше лишатися тут. Уже біля самих дверей він обернувся:

- Я хочу передати Полліанні кілька слів, - сказав він. - Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика.

На мить міс Поллі забула про свою стриманість.

- Ви хочете всиновити Джиммі Біна? - вихопилося в неї.

Чоловік підняв підборіддя.

- Так. Я гадаю, Полліанна мене зрозуміє. Передайте їй, що, на мою думку, тепер їй буде з чого порадіти.

Міс Поллі так і лишилася стояти посеред кімнати, вражено дивлячись на двері, за якими зник містер Пендлтон. Але однаково вона не вірила власним вухам. Джон Пендлтон усиновляє Джиммі Біна? Джон Пендлтон, багатий, незалежний, замкнений чоловік з репутацією скнари і безнадійного егоїста, всиновлює хлопчика. Ще й якого!

Зі скам’янілим обличчям міс Поллі пішла нагору до кімнати Полліанни.

- Полліанно, я маю для тебе повідомлення від містера Джона Пендлтона. Він щойно був тут і просив передати, що збирається взяти до себе Джиммі Біна. Він сказав, що тепер тобі є з чого порадіти.

Стурбоване личко Полліанни раптом розпромінилося щастям.

- Ой, тітонько Поллі, якби ви знали, як я хотіла знайти для Джиммі Біна гарну домівку... а там же так гарно. Крім того, я рада за містера Пендлтона. Адже у нього в домі буде чудова присутність дитини.

- Що?

Полліанна болісно почервоніла. Вона забула, що так і не розповіла тітці про бажання містера Пендлтона вдочерити її... і тепер не до речі було розповідати про миттєве її власне вагання... вона не залишить любу тітоньку Поллі!

- Присутність дитини, - пробубоніла Полліанна. - Містер Пендлтон колись сказав мені, що тільки жіноча рука і серце або присутність дитини творять домівку. І ось тепер у нього буде присутність дитини.

- О... зрозуміло, - розчулено промовила міс Поллі, яка справді збагнула більше, ніж уявляла собі Полліанна. Вона уявила, що довелося пережити Полліанні, який тиск вона витримала, коли Джон Пендлтон запропонував їй «присутність дитини», щоб перетворити його житло з купи сірого каміння на «справжню домівку». - Я зрозуміла, - завершила вона, і її очі сповнилися слізьми.

Полліанна, побоюючись, що тітка почне загадувати інші незручні питання, поквапилася перевести мову подалі від дому Пендлтона та його господаря.

- Лікар Чилтон також якось сказав, що йому потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб мати справжній дім, - зауважила вона.

Міс Поллі різко повернулась до дівчинки.

- Лікар Чилтон? Звідки тобі це відомо?

- Він сам мені про це говорив. Коли сказав, що живе просто в кімнатах, а не в домівці.

Міс Поллі не відповіла. Вона дивилась у вікно.

- Отже, я тоді запитала в нього, чому він не зробить так, щоб у його домі з’явилася жіноча рука і серце.

- Полліанно! - міс Поллі різко повернулася до дівчинки. Щоки її пашіли.

Полліанна зітхнула.

- Він кохає якусь жінку, і я так хотіла б, щоб у нього все склалося.

- Полліанно, звідки ти все це знаєш?

- Бо іншим разом він сказав ще одну річ. Він ізнов сказав дуже тихо, але я все розібрала. Він сказав, що віддав би все на світі за руку і серце однієї жінки. Тітонько Поллі, що з вами? - скрикнула вона, побачивши, як міс Поллі схопилася з місця і кинулася до вікна.

ГРА І ГРАВЦІ

Дізнавшись про хворобу Полліанни, до будинку міс Поллі почали приходити люди і розповідати, як вплинула дівчинка на їхнє життя. Вони просили передати Полліанні слова підтримки і переказати, що вони продовжують грати в її гру, бо вона так хотіла. Ненсі розповіла міс Поллі про гру: благословенна дитина тільки те й робила, що вчила все місто радіти, і тепер усе місто намагається віддячити їй своєю радістю. Цієї гри навчив дівчинку батько: ляльки не треба, коли можна порадіти, що милиці тобі не потрібні. Вони називали це «грою в радість». Оскільки міс Поллі заборонила Полліанні згадувати про батька, дівчинка не могла нічого розказати тітці.

Міс Поллі вирішила гратися з небогою в цю гру. Ненсі була вражена. Коли Полліанна дізналася, що тітонька теж готова з нею грати в гру, неймовірно зраділа. Тітка зауважила, що все місто тепер грається в цю гру, почуваючись набагато щасливішим - і все це через одну дівчинку, яка навчила людей гратися в радість. Личко Полліанни розпромінилося: вона знайшла, з чого може порадіти. Її ноги колись ходили, бо інакше дівчинка не змогла б навчити людей гратися в цю гру.

КРІЗЬ ВІДЧИНЕНЕ ВІКНО

Один за одним спливали короткі зимові дні. Щоправда, Полліанні вони короткими не здавались, бо були довгими і сповненими болю. Але, сповнена рішучості, дівчина охоче відгукувалася на все, що їй випадало. Адже тепер вона просто мусить гратися в цю гру, коли до неї приохотилася й тітонька Поллі! А тітонька Поллі знаходила силу-силенну речей, з яких можна було б порадіти. Це вона розповіла історію про двох бідних безпритульних дітей, які в завію знайшли зірвані вітром двері й заховалися під ними, а потім дивувались, що роблять люди, в яких нема такого прихистку! А іншого разу вона принесла почуту десь історію про бабусю, в якої було тільки два зуби, але вона раділа з того, що вони були один навпроти одного!

Полліанна, як і місіс Сноу, взялася плести чудові речі з барвистої шерсті, яка різнобарвними пасемцями звисала з білого укривала; як і місіс Сноу, вона раділа, що має здорові руки.

Вряди-годи вона тепер приймала відвідувачів і залюбки читала підбадьорливі послання тих, які не могли прийти. Це давало їй поживу до роздумів... і цього їй ніколи не було забагато.

Раз до неї завітав Джон Пендлтон, і двічі забігав Джиммі Він. Джон Пендлтон розповів, яким чудовим хлопчиком ставав Джиммі Він і які він робив поступи. Джиммі розповів їй, яка в нього лепська домівка і який добрий кревняк з містера Пендлтона. І обоє сказали, що все це завдяки Полліанні.

- Тим більше я радію, що колись мої ноги ходили, - сказала по секрету Полліанна своїй тітоньці, коли гості пішли.

Зима минула, настала весна. Попри призначене лікування, ніхто не бачив помітних змін у здоров’ї Полліанни. Це давало підстави думати, що справджуються найгірші припущення лікаря Міда: Полліанна ніколи більше не зможе ходити.

Увесь Белдінґсвіль напружено стежив за станом Полліанни, але був у містечку один чоловік, який особливо непокоївся цим питанням і гарячково вчитувався в результати обстежень страждалиці, які діставав тільки йому відомими шляхами. Однак дні спливали, і новини не кращали, а гіршали, і щось, крім звичайної стурбованості, почало з’являтися на обличчі чоловіка: відчай змінювався впертою рішучістю. Зрештою, рішучість узяла гору, і от якось уранці в неділю лікар Томас Чилтон несподівано відвідав містера Пендлтона.

Лікар попросив допомоги містера Пендлтона. Він п'ятнадцять років не переступав поріг садиби Гаррінґтонів. Він кохав міс Поллі, але закохані посварилися. І міс Поллі сказала: якщо хоч раз лікар Чилтон отримає запрошення, це означатиме, що вона перепросила лікаря і вона з ним побереться. Лікар Чилтон упевнений, що він може допомогти Полліанні, тому повинен оглянути дівчинку. Він переконаний, що вона буде ходити. Цю розмову через відчинене вікно почув Джиммі Він і чимдуж помчав у садибу Гаррінґтонів. Хлопчик переповів почуту розмову міс Поллі, і вона дозволила лікарю Чилтону оглянути Полліанну.

Коли Полліанна в себе в кімнаті побачила лікаря Чилтона, вона неймовірно зраділа. Під час огляду лікар сказав дівчинці, що сьогодні вона зробила найрадіснішу справу в його житті. Очі лікаря світилися щастям і обожнюванням, коли він дивився на тітку Поллі. Тітка повідомила небозі, що вони з лікарем вирішили одружитися, і дівчинка зрозуміла, що саме її тітка - та жінка, чиєї руки та серця прагнув лікар стільки років. Тітка Поллі попередила Полліанну, що скоро її чекає подорож до відомого лікаря.

ЛИСТ ВІД ПОЛЛІАННИ

Любі тітонько Поллі і дядечку Том!

Я можу-можу-можу ходити! Сьогодні я сама пройшла від ліжка до вікна! А це шість кроків! Боже, як це чудово - знову стати на ноги!

Усі лікарі стояли довкола і всміхалися, а сестри поруч плакали... Пані з сусідньої палати, яка пішла минулого тижня, теж заглядала в двері. І ще одну пані запросили: вона має стати на ноги за місяць. Вона лежала на ліжку моєї медсестри і плескала в долоні. Навіть Чорна Тіллі, що миє підлогу, зазирала з ґанку і тільки шепотіла «крихітко моя», бо більше не могла сказати через сльози.

Не знаю, чому вони всі плакали. Мені кортіло співати, кричати, верещати! О-о-о! Подумайте тільки: я можу ходити! Ходити! Ходити! Дарма що на це пішло майже десять місяців, але я не пропустила вашого весілля. Ой, тітонько Полі, яка ви молодець, що приїхали до мене і взяли шлюб біля мого ліжка. Ви завжди дбаєте про найрадісніші речі.

Кажуть, що невдовзі я поїду додому. Шкода, що я не можу дійти туди пішки. Їй-їй! Більш ніколи не буду їздити. Найпрекрасніше у світі - просто ходити. Ой, я така рада! Я радію всьому. А найбільше - тому, що деякий час я не могла ходити. Інакше б я ніколи не дізналася, яке це щастя - мати здорові ноги. Завтра я пройду вісім кроків.

Поцілуйте усіх за мене. Полліанна.

Переклад з англійської Богдани Гори

Ілюстрації до твору - кадри з фільму «Полліанна».

Режисер Сара Гардінґ (Великобританія, 2003)

ХУДОЖНІ ЗАСОБИ В ПОВІСТІ

У будові повісті, крім сюжету, надзвичайно велику роль відіграють описи та діалоги. З пейзажем, описом природи, ви вже знайомі. Не менш важливим є портрет - опис зовнішності. Саме він є «ключиком» до розкриття характеру персонажа. Коли ми вперше зустрічаємося з Полліанною, бачимо, що це «худорлява дівчинка в сукенці у червону клітинку, брилику і з двома грубенькими світло-жовтими косами, що звисали на спині». Вона має «миле веснянкувате личко». Портрет дівчинки відразу налаштовує читача на позитивне і співчутливе ставлення до неї.

Багато може розказати про героїв та героїнь твору і опис внутрішнього вигляду приміщень, який називається інтер’єром. Варто лишень познайомитися з описом кімнати, яку тітка Поллі наказала приготувати для Полліанни, щоб зрозуміти: життя дівчинки буде непростим: «Тут стояло дбайливо застелене ліжечко, два стільці зі спинками, вмивальниця, комод без дзеркала і невеличкий столик. Ні штор на мансардних вікнах, ні картин на голих стінах. Сонце цілий день розжарювало крівлю, і в кімнатці через це було, як у грубці. Захисних сіток від комах на вікнах не було, тому вони не відчинялися».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чи сподобалася вам історія дівчинки-сироти? Чи можна «Полліанну» назвати повістю?

2. Складіть план повісті «Полліанна».

3. Визначте у творі зав’язку, кульмінацію і розв’язку.

4. Знайдіть у повісті портрети основних персонажів, пейзажі та інтер’єри.

5. Прослідкуйте, як змінюється кімната Полліанни. Поясніть причини такої переміни.

6. Хто навчив Полліанну гри в радість? Як допомагала ця гра дівчинці?

7. Чому жителі містечка почали гратися разом із Полліанною? Чи змінила ця гра їхнє життя?

8. Як складалися стосунки Полліанни з тіткою? Порівняйте її ставлення до дівчинки на початку і наприкінці повісті. Як Полліанні вдалося розтопити серце тітки?

9. Сформулюйте основні правила «Гри в радість» Полліанни. Чи хотіли б ви пограти в таку гру? А жити за такими правилами?

10. Чи варто наслідувати приклад Полліанни в реальному житті?

11. Якими рисами наділена Полліанна? Чи можна вважати дівчинку оптимісткою? Доведіть прикладами з тексту.

12. Чи сподобався вам фінал твору? Чому письменниця вирішила «врятувати» свою героїню і повернула їй можливість ходити?

13. Чому Полліанна стала улюбленицею Америки?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Підготуйте розповідь про історію життя Полліанни і складіть план такої оповіді.

2. Заповніть у зошиті таблицю.

3. Придумайте гру, пограти в яку ви запросили б своїх учителів та однокласників/однокласниць. Напишіть і цікаво оформте правила гри. Презентуйте їх у класі.

Для додаткового читання. Е. А. Гофман. Лускунчик і Мишачий король

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України