Зарубіжна література. Профільний рівень. Повторне видання. 10 клас. Ковбасенко

Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму

«Прекрасним є лише те,

що нікому й нічому не служить,

а все корисне - потворне»

Теофіль Готьє

Романтизм став першим насправді світовим літературним напрямом (а не лише європейським, яким до того було, наприклад, бароко). Адже в часи зародження та розквіту романтизму (кінець XVIII - перша третина XIX століття) на світову арену виходять США зі своїми специфічними «місцевими» реаліями. А саме ці ексклюзивні риси («місцевий колорит») насамперед цінували й досліджували європейські романтики: Вальтер Скотт - у Шотландії, Тарас Шевченко та Микола Гоголь - в Україні, Адам Міцкевич - у Польщі. Тож не дивно, що першим американським письменником, чиї твори здобули надзвичайну популярність у Європі, став Джеймс Фенімор Купер. Він навіть конкурував із самим «батьком» історичного роману, «шотландським чарівником» сером Вальтером Скоттом!

ПРОВІДНІ ТЕЧІЇ ТА ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ РОМАНТИЗМУ

Питома вага художніх засобів та проблем у творчості конкретного письменника-романтика була пов’язана з тим, до якої з течій літератури романтизму він тяжів: чи до народно-фольклорної (як брати Грімм або М. Гоголь у ранній період його творчості); чи до вальтерскоттівської (історичні романи В. Скотта, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Чорна рада» П. Куліша та ін.); чи до байронівської (Дж. Г. Байрон, Г. Гайне, А. Міцкевич) або ж до гротесково-фантастичної (Е. Т. А. Гофман).

Провідними та «впізнаваними» жанрами літератури романтизму були насамперед вже згаданий історичний роман, повість-казка та ліро-епічна поема.

То чим же цей американець завоював серця європейських читачів? Насамперед, захопливим відтворенням американського «місцевого колориту». До прикладу, саме в його творах з’являється образ мужнього й сміливого американського індіанця Чингачгука, котрого потім наслідували мільйони хлопчаків в усьому світі. Крім того, зображенням поступового просування перших європейських поселенців на «дикий захід» США. Слово «західний» англійською звучить «western», і якщо ви зараз уведете до інтернет-пошуковика слово «вестерн», то він запропонує вам тисячі цікавих фактів. Це і оповідки про т. зв. фронтир, цей рухливий кордон між цивілізованим сходом та ще не освоєними західними землями. І про життя ковбоїв на індіанських землях, згодом оспіване в «ковбойських фільмах», найдавнішому кінематографічному жанрі Голлівуду, та багато іншого.

Дивовижний та незнайомий світ США відкривався Європі завдяки неперевершеним творам Джеймса Фенімора Купера, одного з провідних представників американського романтизму. Принагідно варто згадати й письменника-романтика Едгара Аллана По, засновника детективного жанру, новеліста і поета - автора безсмертного вірша «Ворон» («Nevermore»), перекладеного чи не всіма мовами світу, зокрема й українською.

Карл Фрідріх Лессінг. Романтичний пейзаж. XIX ст.

Алe в кожну мистецьку добу поруч із магістральними, панівними напрямами та стилями існують інші, супровідні: як старі, що поступово згасають, так і нові, які набирають сили. У світовій літературі та культурі середини XIX ст. склалася ситуація «естетичного двовладдя». Тоді на літературному олімпі тимчасово панували не один, а одразу два провідні напрями - романтизм та реалізм. І саме в той час відбувався поступовий перехід від романтизму до реалізму.

Тому, хоча романтизм і реалізм були двома етапами художнього процесу XIX ст., їх аж ніяк не можна розглядати винятково послідовно та відокремлено один від одного: мовляв, у ту саму мить, коли «закінчився» романтизм, відразу ж «почався» реалізм. Адже як романтизм, так і реалізм народжені в XIX ст. новою історичною та естетичною ситуацією. Іноді вони розвивалися послідовно, іноді - паралельно, а іноді й взаємно переплітались. Реалізм, особливо на початках, не відкидав художніх відкриттів романтизму. Наприклад, письменники-реалісти не змогли би бути такими переконливо точними в описах часу й місця дії, якби не спиралися на такі відкриття романтизму, як історизм та «місцевий колорит». Для реалістів, як і для романтиків, украй важливою була як точність деталей, так і вірогідність «обличчя епохи» загалом. Саме тут реалістам і став у пригоді художній досвід романтиків. Адже характер, вчинки та й, зрештою, долі персонажів у реалістичній літературі мають бути чітко вмотивованими (учені кажуть «детермінованими»), зумовленими конкретним «середовищем»: історичною ситуацією, походженням героя, обставинами його життя, рисами характеру, оточенням і т. ін.

Проте, якщо романтики обожнювали й підкреслювали несхожість, унікальність, ексклюзивність якихось явищ і фактів («незвичайний герой у незвичайній ситуації»), то реалісти, навпаки, в усьому несхожому, неповторному, специфічному шукали якраз щось схоже, спільне, типове («типовий герой у типовій ситуації»).

Отже, реалізм зародився поруч із романтизмом, і на початках вони співіснували. Тож не дивно, що багато відомих письменників — француз Оноре де Бальзак, англієць Чарльз Дікенс, американець Едгар По, українці Тарас Шевченко та Микола Гоголь, які починали свою творчість під сильним впливом романтизму й отримали в ньому гарний «мистецький вишкіл», згодом стали тяжіти до реалізму.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Поетична група «Парнас»

Поетична група «Парнас» виникла у Франції в середині XIX століття. Її духовним лідером був Шарль-Марі Леконт де Ліль, чия поетична збірка «Античні вірші» (1852) стала для парнасців програмовою. Леконта де Ліля проголосили королем поетів (після його смерті цей титул перейшов до одного із зачинателів символізму Поля Верлена).

Рафаель. «Парнас». 1511

Чому ця поетична група називалася саме так? Її назва походить від назви літературного альманаху, де були видрукувані твори поетів-«парнасців», - «Сучасний Парнас» (перший випуск - 1866). А та, своєю чергою, - від назви гірського масиву в Греції, який, за давньогрецькою міфологією, був священним пристанищем бога мистецтва Аполлона і муз, що його супроводжували (за це його ще називають Музагетом чи Мусагетом). А в переносному значенні слово «Парнас» означає світ поезії, поезію взагалі.

Жан-Франсуа Мілле. Леконт де Ліль. 1840-1841

Ще один відомий парнасець, Жозе-Марія де Ередіа, писав, що творам Леконта де Ліля притаманні «сучасна ерудиція, тужлива пристрасність, могутня яскравість образів, яка викликає в уяві читачів богів, народи, загиблі цивілізації, диких звірів, далекі країни..., всю душу античності, всю душу сучасності». Схожу характеристику можна дати й поезії всієї групи, до якої тяжіли Теофіль Готьє, Теодор де Банвіль, Рене Сюллі-Прюдом та ін. Друкуючись у своїх журналах («Фантастичний огляд», «Мистецтво»), випускаючи вже згадані збірки віршів під назвою «Сучасний Парнас», вони проголосили пріоритет поезії безсторонньої, об’єктивістської, прекрасної за формою та змістом. Своїм головним завданням ці поети вважали створення «чистої поезії» та ідеальної поетичної форми. Повсякденність із її турботами («проза сучасності») парнасців не цікавила взагалі. Шукаючи свої ідеали в античності, міфології та містичних світах, вони створили концепцію Краси як найвищого блага. Культ Мистецтва та поклоніння Красі став провідним в їхній творчості, тож вони заявили, що «метою Поезії є... сама Поезія»!

Жозе-Марія де Ередіа. Фото 1896 р.

Звідси мальовничість і водночас прозора ясність викладу, а також яскраві пластичні (іноді їх ще називають «різьблені») образи творів.

Найдосконалішою поетичною формою парнасці проголосили сонет. Ось яскравий приклад - сонет Жозе-Марія де Ередіа «Забуття»:

В руїнах давній храм на гострому шпилі,

Там незворушно сплять у мертвому спокої

Богині з мармуру і бронзові герої,

Що славу їх гучну поховано в землі.

І тільки волопас там сходить на чолі

Важкої череди в години водопою,

І ріг його тоді дзвенить старовиною

І чорна тінь встає на лазуровім тлі.

Природа-мати там, ласкава, многодарна,

І кожної весни проречисто і марно

Ростить новий акант на мармурі колон;

І тільки людський рід, сліпий і легкодухий,

Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо

Повабливих сирен оплакують крізь сон.

Переклад з французької Миколи Зерова

Ви, мабуть, помітили не лише естетичну довершеність, античні образи та деталі, згадані в цьому сонеті («богині з мармуру», «бронзові герої», «давній храм» тощо), а і його песимістичну тональність, притаманну творчості більшості парнасців. Де ж витоки цього песимізму? Річ у тім, що культ краси був виявом прагнення гармонії світу, а вона, за парнасцями, є недосяжною в принципі.

Джованні Паоло Паніні. Капричіо класичних руїн. Між 1725 і 1730 рр.

Однією з найкращих поезій парнасців вважають вірш Шарля Леконта де Ліля «Вовче закляття»:

Під сніжним тягарем схилились віти бору.

Морозна височінь. Холодний спокій зір,

Великий жовтий диск горить, а владар гір,

Самотній вовк, сидить і не одводить зору.

Провалля, і ліси, і скелі, й ряд могил

Укриті саваном, і білий сон їм сниться.

Обличчя мертвої землі - немов вічниця,

Скрізь - сніжна далечінь: рівнина й купи брил.

Ось око місяця, сліпе, закрижаніле,

Зловісним золотом над обрієм зблисне,

І вовче серце враз - тугою спалахне,

Тремтіння люте вмить перебіжить по тілу.

Його кохана, та, що з полум’ям в очах,

Його дітки малі, що пестила і гріла

Атласним животом його вовчиця біла, —

Лежать, людиною порізані, в кущах.

Самотній він, і сніг блакитні пасма стеле.

О, спрага з голодом і крик облог щодня;

Ягнятко, що блеїть, і ніжне оленя -

Йому ніщо тепер, коли весь світ пустеля.

Всі зрадили, бо всіх повабили вогні.

І мавка, й лісовик, і відьма, й цап кошлатий, —

Всі там, де торфове палахкотить багаття,

Там, де вода кипить в мідянім казані.

Язик із пащі звис, лизати вже не хоче

Димучу чорну кров, що з теплих ран дзюрчить.

Ось довгу морду вовк підніс та скавучить:

Ненависть у нутрі вогнем пече, клекоче.

Людина, що несла ще предкам смерть і жах,

Що вбила і дітей, і ту, що їх родила

І теплим молоком своїх сосків поїла,

Маячить привидом в його тривожних снах.

От виє він, і знов пашать зіниці жаром,

Наїжується шерсть: закляттям вовчий гнів

Скликає душі всіх загублених вовків,

Що сплять під місяцем, підвладні білим чарам.

Переклад з французької Юрія Клена

Ця поезія Леконта де Ліля, особливо її початок (як і наведений вище сонет Жозе-Марія де Ередіа «Забуття»), є неповторно «візуальною», прозоро зримою, схожою на різьблене зображення. Ситуація конфлікту вовка й людини в літературних творах не є чимось унікальним, надто в творчості романтиків, до якої тяжіли й парнасці. Образ самотнього вовка (вовчої зграї) є ніби уособленням улюблених романтиками мотивів самотності та непокори, бунту попри все. Недаремно вірні парнасця Шарля Леконта де Ліля «Вовче закляття» напрочуд схожий на поему французького романтика Альфреда де Віньї «Смерть вовка».

Франц Марк. Вовки. 1913

У творі де Віньї теж поєднані мотиви самотності та нескореності, а образ вовка також є центральним. Загнаний мисливцями та псами, він мужньо врятував життя своїм вовченятам та вовчиці й відважно зустрів смерть. Стікаючи кров’ю, хижак таки встиг задушити вовкодава, котрий забув своє «вовче» походження та став рабом людей. Пес проміняв свободу й незалежність на харчі та дах над головою (пор. в Леконта де Ліля натяк на блага людської цивілізації: «торфове багаття» та «воду в мідянім казані»). Але для вільнолюбного вовка вибір пса є абсолютно неприйнятним. Тож ліричний герой, до глибини серця вражений картиною мужньої смерті вовка, назвав хижака своїм «диким братом» і так витлумачив його передсмертний погляд:

...Покинь розумувать у марному свавіллі,

Будь мужнім ти завжди в стоїчній¹ простоті,

Без нарікань і скарг, як я, в своїм житті.

Благають і тремтять лиш боягузи ниці.

Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці,

З недолею змагайсь, як вся рідня моя,

Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я.

¹ Стоїчний — стійкий, мужній у життєвих випробуваннях.

Переклад з французької Миколи Терещенка

Але, за усієї схожості цих двох творів, між ними є й принципова відмінність: якщо романтик де Віньї стражданням вовка співчуває, то парнасець де Ліль їх просто описує, зображує, залишаючись холодним і незворушним, немов антична статуя.

«Коли парнасцям закидали, що їхня поезія «холодна», вони відповідали: «Мармур теж холодний», - маючи на увазі мармур давньогрецьких статуй, у яких вони вбачали вище втілення краси».

(Дм. Наливайко)

В україномовному перекладі вірша Шарля Леконта де Ліля «Вовче закляття» відчутна неабияка ерудиція як автора, так і перекладача. Київський неокласик Юрій Клен (Освальд Бургардт) прийняв непростий виклик, оскільки в оригіналі згадано не лише західноєвропейські географічні назви, а й специфічних персонажів тамтешньої міфології:

...Lui, le chef du haut Hartz, tous l’ont trahi, le Nain

Et le Géant, le Bouc, l’Orfraie et la Sorcière,

Accroupis près du feu de tourbe et de bruyère

Où l’eau sinistre bout dans le chaudron d’airain.

Так, в оригіналі вовка названо «володарем Гарцу» («lе chef du haut Hartz»). Але Гарц є не просто назвою гірського масиву на півночі Німеччини. У французів, найперших адресатів вірша Леконта де Ліля, слово «Гарц» неминуче викликає асоціацію з його найвищою горою Брокен (як в українця Карпати пов’язані передовсім з Говерлою). Проте в підсвідомості західноєвропейських інтелектуалів гора Брокен асоціюється ще й з місцем шабашу відьом (як «Лиса гора» в слов’ян; до слова, згадка про Брокен є і в знаменитій трагедії Гете «Фауст»). Таким чином парнасець Леконт де Ліль ніби «вивищує» зображену у вірші картину, перетворюючи образ самотнього вовка на багатозначний символ.

Але як відтворити цей «місцевий» символізм в українському перекладі? Саме вовк із «володаря Гарцу»перетворився на «володаря гір». Схожими є причини появи в перекладі персонажів слов’янської міфології «мавки й лісовика», яких немає в міфології західноєвропейській. Попри це, хоча переклад творів парнасців і є справою непростою, він вияскравлює неперевершеність української перекладацької школи.

Насамкінець слід зауважити, що ідея «чистого мистецтва» («мистецтва заради мистецтва», англ. «art for art») існуватиме доти, доки існуватиме саме мистецтво.

1. Чи можна сказати: «коли скінчився романтизм, саме тоді й почався реалізм»? Чому?

2. Назвіть улюблені жанри письменників-романтиків.

3. Як ви розумієте вислови «Мистецтво для Мистецтва» та «метою Поезії є сама Поезія»?

4. Чому саме французьке літературне угруповання середини XIX ст. називалось «Парнасом»? На кого з українських поетів початку XX ст. справили вплив парнасці?

5. У чому полягали труднощі перекладу французьких текстів парнасців і як їх долали українські перекладачі? Наведіть конкретні приклади.

6. Представники ідеї «чистого мистецтва» заявляли, що «їм відомо, що картопля корисніша за троянди, але вони все ж обирають не картоплю, а троянди». Як ви думаєте, що саме вони хотіли задекларувати подібними провокативними висловами? А чи погоджуєтеся з ними ви? Чому?

ВІДЛУННЯ

В Україні на початку XX ст. з’явилися поети, які назвали себе «неокласиками» (їх іноді називають «київськими неокласиками», оскільки працювали вони в Києві в 1918-1928 рр., доки не потрапили до лещат сталінських репресій): Микола Зеров (чий переклад поезії парнасців ви щойно прочитали), Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен та ін. Вони визначили свій стиль як «слово тверде й гостре, без ліричного тремтіння, чітке ясною лінією» та підкреслили свою орієнтацію па поезію парнасців.

Ось промовистий фрагмент сонета Миколи Зерова «Pro domo» (1921):

...Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір'я

Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

Проте, порівняно з французькими «парнасцями», поезія українських «неокласиків» дещо ускладнилася. Вони знаходили свої ідеали не лише в Давній Греції та Римі, міфології та екзотичних світах, а й у власній історії, в минувшині українців. Тому згадували про відважних та мудрих князів, про непересічних мислителів («Князь Ігор», «Григорій Сковорода» та ін.).

У творах неокласиків можна помітити те саме, що й у парнасців прагнення до Гармонії, той самий культ Краси як найвищого блага, зневагу до вульгарної поезії («мрійників без крил»), ту саму байдужість до суспільних проблем та драматичну тональність творчості...

Звісно, все це аж ніяк не влаштувало тогочасну російсько-більшовицьку владу, яка вимагала від мистецтва фальшивого ентузіазму, оспівування «мудрої ролі комуністичної партії Радянського Союзу» та закликів до каторжної праці задля здійснення її утопічних проектів.

Тим більше, що неокласики писали свої естетично довершені інтелектуальні твори саме українською мовою, яку Росія завжди хотіла коли не знищити повністю, то хоча б звести до рівня «нарєчія», перетворити на «мову для хатнього вжитку», а не для еліти світового рівня. Тож зовсім невипадково в 1920-1930-х рр. київські неокласики розділили сумну долю тисяч і тисяч інших українських митців та інтелігентів, яких згодом узагальнено назвали «розстріляним відродженням».