Українська література. 6 клас. Коваленко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Розділ 6. Що краще: жити у віртуальній реальності — грі, кимось створеній, чи самому фантазувати, вигадувати світ, сповнений пригод і несподіванок?

Завдання від Софії Мудрагелівни

У робочому зошиті накресли таблицю ЗХД. Заповни першу колонку. Запиши в ній, які пригодницькі твори ти вивчав/вивчала в п’ятому класі. Хто з героїв і які події запам’яталися? У другій колонці напиши, що нового про пригоди ти хочеш дізнатися. Коли опануєш новий матеріал, заповни третю. Проаналізуй записи другої та третьої колонок. Чи вдалося тобі знайти відповіді на свої запитання? Якщо ні, пошукай їх у мережі Інтернет або звернися за консультацією до вчительки/вчителя.

Софія Мудрагелівна пропонує

Прочитай виразно прислів’я. Якій темі вони присвячені? Свою відповідь обґрунтуй.

Згода будує, а незгода руйнує.

Де згода панує, там і горе танцює.

Лихий доброго псує.

Щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі з’їсти.

Друзі пізнаються в біді.

Всеволод Нестайко. Дивовижні події в шостому «Б»

(Фрагмент)

Головні герої повісті — Лесик і Жора, сусіди й однокласники, а головне — друзі, хоча протилежні за вдачею. Лесик — фантазер, який вигадує карколомні пригоди, розповідає про таємниці й фантастичні події. Жора — реаліст, відомий на всю школу винахідник і технік, тому його і називають Комп'ютером. До друзів приєднується їхній однокласник Вася Агашкін, який любить бути в центрі уваги та щоб його слухали.

Відтак у повісті події розгортаються двома лініями. Перша — шкільне життя шостого «Б», друга — доісторичні часи, які наснилися фантазеру Лесику.

Розділ V,

в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика та Жори

Шестикласники захопилися міфами Давньої Греції. Відтак учителі з легкої руки Агашкіна були перейменовані на міфологічний лад, учительську діти почали називати Олімпом, а педагогів — педабогами. До їхнього кола долучився і шкільний завгосп Прометей Гаврилович, названий так батьком, який захоплювався міфічним героєм-тираноборцем.

Отже...

Ідемо ми, Жоро, з тобою по темній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.

Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово «Учительська» закреслено і над ним крейдою виведено «Олімп».

Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися. І... і отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.

Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.

А за столами...

За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, звичайно, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни, тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича, — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича, — величезний ковальський молот.

На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці — щиток, як у електрозварника, а в другій — блискавки. І він їх щитком раз у раз прикриває, щоб учителів не сліпило.

Віддалік, під стіною, на окремому стільці — похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка Іда Василівна. Очі зав’язані хустиною. В одній руці — терези (примітивні ваги з бляшаними шальками на ланцюгах), у другій — великий кульок, з якого щось сиплеться, — так званий ріг достатку.

Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули. І не назвали її ніяк. А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі, правильно, їй підходить. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).

— Заходьте! — сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, з різними витребеньками шолом (він їй був, здається, трохи завеликий). — Сідайте отамо на стільцях.

І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі. Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять отамо в центрі на стільцях.

Сіли ми з тобою. Сидимо.

Не знаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно — як у порожньому холодильнику.

Неприємно все-таки, коли викликають на педраду. А тим більше на таку незвичайну.

— Кахи-гм!.. — прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж знаєш, він завжди прокашлюється перед тим, як почати). — Товариші педабоги! — Він повільно обвів поглядом учителів. — Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди. Двійки, одиниці, виклики в школу батьків — усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, не діють. Давайте радиться, що робити. Хто хоче слова?

— Дозвольте! Дозвольте мені! — одну руку піднісши догори, а другою поправляючи зачіску, вигукнула Гера Андріївна.

— Прошу! — кивнув директор.

— Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! — рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна. — Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому «А»... Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом... хтось... кукурікає. Повертаюсь. «Хто?» — питаю. Мовчать. «Хто?» Мовчать. Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки. Я вирішила продовжувати урок. Тільки повернулася спиною — знову хтось кукурікнув. Продовжувати я не могла. Урок було зірвано.

— Та це що! Це — дрібниці, — усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. — Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, анциболотники. Аж ніяк. Ледарі такі, що... Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає... Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і — блим-блим — як немовля. От де трагедія! От де трагедія!

— Так-так-так, правильно! — закивала Афродіта Михайлівна. — Здається, такі ж твори класичні. Читати — сама ж насолода. Та хіба примусиш узятися за книжку. Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, ще цей телевізор! Як він нам заважає!

— Ну а про захист навколишнього середовища, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, — махнула рукою Артеміда Семенівна. — Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті «Вася + Люба» або «Толя + Оля», як топчуть квіти, ви всі добре знаєте.

— А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! — рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік.

— Та-ак... Дітки!.. — усміхнувся військкерівник Арей Степанович. — Ще трохи — і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура. І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам’ятаю, один з них вереснув: «Ах! Люблю пожежу!» Нічого собі захоплення!

Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:

— От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, товариші педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав? Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! — і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича.

Прометей Гаврилович ще нижче похилив голову.

— Ну що скажете, титане-богоборцю? Га? — гримнув директор.

Прометей Гаврилович зітхнув:

— Скажу... Скажу, що все одно вони... хороші...

Зевс Парамонович розкотисто зареготав:

— Хто?.. Оці-го?.. Горезвісна трійця? І Агашкін? Хороші? Крутнув я головою. Глип — а позаду нас на стільцях сидять вкупочці Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік — Агашкін.

Відома на всю школу агресивна трійця бешкетників із шостого «А»: Довгий (Андрій Мережко) — двометровий акселерат, Злюкін (Казик Люкін) — хлопець середнього зросту, задерекуватий і мстивий, Малявка (Алик Дука) — найменший за зростом у класі, проте жорстокий у ставленні до інших.

Коли вони з’явилися? Їх же не було!

— Хороші! Ой, не смішіть!

— Ну й гуморист.

— Ха-ха-ха!

Прометей Гаврилович почервонів, втупився у підлогу, але вперто повторив:

— Хороші!

Сміх враз увірвався. Зевс Парамонович спохмурнів:

— Ну, коли так... будемо вживати заходів... екстраординарних... Фемідо Василівно, ваше слово!

Бібліотекарка наша Феміда Василівна зітхнула, поклала «ріг достатку» під ноги, підняла вгору терези.

Вони спершу загойдалися, потім одна шалька опустилася, переваживши другу.

— Іменем Зевса Громовержця, — прорекла бібліотекарка, — верховного судді і вершителя доль усіх сущих, оголошую вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів з вогнем, а також за лінощі, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи і таке інше вогонь у людей відібрати і всіх наук та вмінь позбавити. Самого ж титана Прометея до скелі знову прикути — з тим, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Зевс Парамонович підвівся на весь зріст, громовим голосом мовив:

— Затверджую!

Підніс догори руку з блискавками. І...

Заблискотіло, загуркотіло, все полетіло кудись шкереберть.

Настала непроникна темрява.

І на якийсь час ми з тобою, мабуть, втратили свідомість.

А коли опритомніли, бачу — лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру. Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас — ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури. Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений. Одне слово, дикун. Первісна людина.

— Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!

Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:

— А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..

— Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!

— Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років назад. У доісторичний час.

— Ой! Що ж це буде?

— Не знаю, — знизуєш ти плечима.

— Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?

Подивився ти на густогіллясту рослину з розетками видовженого листя:

— Ага!.. Шиверекія подільська з нашої альпійської гірки. Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.

Зітхнули ми обидва.

— Що ж це ми — тільки удвох з тобою тепер на всій планеті? — безнадійно кажу я. — А... а люди?

— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п’ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки та мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам’яних знарядь.

— Ану тебе! — кажу я. — Ще не вистачає, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек. — Я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!

— І мені, — кажеш ти.

— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку. І кави з молоком.

— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо. Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м’ясо...

— Тс! — перебив я тебе раптом.

Замовкли ми, прислухалися.

Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.

— Жоро, що це? — пошепки питаю я.

— Не знаю. Звірюка якась, здається.

— А що, як... шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь. Їм вогню не треба. Вони м’ясо сире їдять.

— Припини, — шепочеш ти, — паніку. Вони таке м’ясо, як ти, в рота не візьмуть. У них смак хороший.

Рикання начебто припинилося.

Але серце все одно теленькає.

— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося що і як. Куди ми потрапили. Що за місцевість.

— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час більше по деревах лазили, ніж по землі ходили.

І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім невідоме науці допотопне палеозойське дерево.

Дошкрябалися до гілляки, поряд з якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло.

Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало.

Ми так і вклякли від несподіванки.

— Уа! Уа! Уа! — линуло з дупла.

Немовля.

Двох думок бути не могло. В усі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.

Зазирнули ми в дупло. Так і є.

У купі зеленого мотлоху, чи то листя, чи то доісторичної трави лежало, дриґало ніжками й кричало кумедне кучеряве немовля. Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.

— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Предка нашого збудив. Як його тепер укоськати!

— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!.. Аа-аа-аа-а!

А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала. (...)

Та немовля кричить розривається. Більше колискових я не знав.

— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови. Не могли вони таку малу дитину надовго кинути. Давай краще чкурнемо звідси. (...)

Ми не стали баритися.

Шугонули вниз і кинулися навтікача. Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча. Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те, щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться.

Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, ми спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті. (...)

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Чому уявні пригоди друзів розпочинаються чи то ввечері, чи то вночі?
  • 2. Поясни фразу Лесина: «На серці урочисто й трохи лячно».
  • 3. Що ти знаєш про Олімп та олімпійських богів, зокрема про Прометея та його подвиги? Заради кого вони були здійснені?
  • 4. Який зміст вкладають шестикласники у слово «педабоги»? Чи можна його вважати жартівливим? А серйозним? Обґрунтуй свою думку.
  • 5. Як ти ставишся до негативних характеристик, які дають учням учителі? Чи існує в реальності ідеальний учень/ідеальна учениця? Чи є такий/така у твоєму класі?
  • 6. Пофантазуй, що могли відчувати герої, потрапивши в доісторичні часи. Назви емоції, які вирували в них. А що б відчував/відчувала в такій ситуації ти?
  • 7. Запиши в робочий зошит слова, які використав автор для опису життя первісної людини. Поясни їх зміст. За потреби звернись до мережі Інтернет або словника іншомовних слів.
  • 8. Який історичний час приваблює тебе? Що ти хотів би/хотіла б там побачити?
  • 9. Прокоментуй слова Афродіти Михайлівни: «Читати — сама ж насолода. Та хіба примусиш узятися за книжку. Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, ще цей телевізор! Як він нам заважає!» Зауваж, що твір В. Нестайко написав у 1986 році. Поміркуй, як сьогодні школярі ставляться до читання художньої літератури. Чому віддають перевагу — книгам чи комп’ютерним іграм? Чи правильно це?
  • 10. Який епізод у цьому розділі найнапруженіший? Перекажи його.
  • 11. Знайди в тексті гумористичні епізоди. Чи сподобалися вони тобі? Чи доречні вони у фантастичних пригодах?
  • 12. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш?

Домашнє завдання (два завдання на вибір)

  • 1. Умовно поділи розділ на дві частини. Дай кожній заголовок. Перекажи вголос одну частину стисло, а іншу — докладно (на власний вибір).
  • 2. Постав до прочитаного розділу по одному запитанню різного виду. Дай усно відповіді на них.
  • 3. Об’єднайся з однокласниками/однокласницями в групу. Театралізуйте епізод педради. Представте свою творчу роботу на уроці.

Розділ VII,

в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. «Хлопці! Чілдрени!»

— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і...

І тут знову Жора перебив Лесика:

— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.

— От який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

— Жоро! — кажу. — Гайда туди!

— Гайда! — кажеш ти.

І ми гайнули.

Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур’яниськом. Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.

— Ну? — питаю. — Що будемо робити?

— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо, бо їсти хочеться — страх.

— А що ж ми в степу знайдемо?

— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння...

— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.

— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

— Ну хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі... Хоча цибуля без хліба й солі не піде.

— Ну ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.

— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.

Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.

— Тю, кажу, на тебе! Наврочив! Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.

Перезирнулися ми та як дременемо, — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам...

Біжимо, хекаємо...

Аж раптом ти:

— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.

— Тьху! — кажу. — Так що ж ти голову морочиш! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти...

— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.

Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.

— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.

— Що за мастодонт? — питаю.

— Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.

— Не хижак?

— Та ти що! Травоїдний.

— О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.

— Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.

— То що ж ми їстимемо?

— Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні...

— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!

— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

— Яким-яким?

— А таким. Один з’їв — помер, інші вже того не їдять.

— Цей метод нам не підходить, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.

— Ну тоді будемо голодувати.

— Що ж, значить, будемо... Хоч би водички випити. А то спрага вже така...

— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що...

І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива.

У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання...

А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім втратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.

Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо. А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь. Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої.

— Н-ну... ч-чого ж т-ти н-не п-п’єш... — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.

— Х-хіба я з-знав, що т-тут т-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти.

Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ з вітром. Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?

— Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.

— Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени... А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І... і антициклони.

— Е-егеж...

Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь.

І думаєш, стало краще? Навпаки!

Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас мокрих з усіх боків.

Вззз... Вззз... Вззз...

Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!..

Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.

От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Пів життя б, здається, віддав за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.

— Слухай, — кажеш ти. — Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться.

— Давай, — кажу я. — Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.

Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою. Ти ж у нас спортсмен! У вас же спортивна родина. Не те що в нас.

Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають. Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.

— Ой, — кажу, — холодно присідати. Придумай щось інше.

— А що придумувати? — кажеш ти. — Хіба що біг на довгу дистанцію. Біг — це здоров’я. Сам академік Амосов це говорить.

— Ну раз академік говорить, побігли швидше!

І знову ти, як спеціаліст, перший. Я за тобою. Біжимо.

— Жоро! — гукаю на бігу. — Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.

— Я, — гукаєш ти, — біжу так, як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.

— Та ну тебе! Ти що — рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися. Швидше! Бо пережену!

Не міг же ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста.

Ушкварили ми так, наче за нами вовки гналися. Ти попереду. Я по п’ятах за тобою. І раптом ти зник.

Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що землі підо мною нема, і полетів кудись униз.

Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж на самісіньке дно глибокого яру. Поряд борсався й ти.

— Швидше! Швидше! — перекривив ти мене.

— А чого ж ти під ноги не дивився? — огризнувсь я. — Чого біг наосліп?

— Додивишся тут, як трава по груди.

Піднялися ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки — і назад з’їжджаєш. Мокра глина — все одно що ковзанка.

— Ну от, — кажеш ти. — Мало нам було радості первісного життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо.

І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять.

Та і в мене, чесно скажу, все усередині тремтить — от-от заплачу.

Справді. Становище наше — гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?

Ні! Ніхто нам руку (чи пак, лапу) допомоги не подасть. Ніхто!

І тут... Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж дивлюсь — і ти рота розкриваєш від подиву.

— Хлопці! Чілдрени! Це ви?.. Хлопці! — тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс на дні яру.

І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова.

— Агашкін! — вигукнули ми з тобою в один голос. — Агашкін!

І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін, а найрідніша нам у житті людина.

— Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з’явилися! — тремтячим голосом заговорив до нас Агашкін. — Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю. Злякався, як... От жах!.. Ну ви скажіть, га?

Але ми нічого не сказали. Ми тільки ствердно хитали головами. Бо що ж тут скажеш?..

Поміркуй над прочитаним

1. Як змальовано у цьому розділі пейзаж? Які деталі тебе вразили? Чому?

2. Які знання і вміння демонструє Жора? Як вони його характеризують?

3. Чи потрапляв/потрапляла ти в екстремальну ситуацію? Як шукав/шукала вихід із неї? Що, на твою думку, важливо зберігати за таких обставин?

4. Усно опиши емоційний стан Лесика і Жори. Бриніння сліз у голосі Жори — це ознака слабкості?

5. Як друзі дізналися, що таке життя без вогню?

6. Проаналізуй діалог Жори і Лесика:

«А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!

— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

— Яким-яким?

— А таким. Один з’їв — помер, інші вже того не їдять.

— Цей метод нам не підходить, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я».

Як він характеризує друзів?

7. Поясни значення висловів «хапати дрижаки», «ніхто руку не подасть».

8. Який епізод у цьому розділі найнапруженіший? Перекажи його.

Домашнє завдання

  • 1. У робочому зошиті намалюй інтелектуальну карту до змісту цього розділу.
  • 2. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу. Усно дай відповіді на них.
  • 3. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Прочитай продовження і перевір свої припущення.

Розділ IX,

в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад

— Ой, чілдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою... — Він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічкок — ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод... Чесно! От недарма в підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов’язане з постійною боротьбою з природою». Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав...

Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати на публіку. Навіть якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята на морозі, однокласників!

— Перше, що я відчув, було те, що я лежу в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу — лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше. Ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили... Спершу я застиг з переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки.

Нарешті вирішив: а я вас обдурю. Удав, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія. І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння... Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять. Може, й бояться, думають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих. Словом, не чіпають мене. І я їх, звичайно, не чіпаю. Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати. Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу. Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене. Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках. Але ця, гігантська, ні, — чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються. Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці...

— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть.

— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні ти ж не знаєш... І я ж не кажу, що це точно ящірки. Може, це просто якісь невідомі науці плазуни, які потім вимерли.

— Ну гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться, — здається, знову буде злива. Треба якусь печеру шукати абощо. Попри все треба з цього яру вибиратися.

— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.

— Як це так? — здивувалися ми.

— Так от слухайте ж... Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий ґрунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було сили. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одриває від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — кричу я.

— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.

— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п’ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав.

— Ну не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз. Давайте вибиратися...

І ми подряпалися по схилу нагору. П’ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.

Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.

— Та як... Ніяк. Їсти він мене, звичайно, як бачите, не став... Інакше ви зі мною не зустрілися б... А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. «Ну все, — думаю, — і кісток не позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з’їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох — не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп’ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.

Ми вже були майже нагорі.

Я і Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну просто водоспад Ніагара — суцільні струмені води ринули з неба.

— Жоро! Жоро! — кричу я.

Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.

Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.

Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися...

— «З Агашкіним»... «З Агашкіним»... — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?

— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.

— Що значить? Ти мусиш знати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!

— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейн з батьками ходиш. Отже...

— І все-таки... Не можеш сказати, де я подівся?

— Поки що ні.

— От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну звичайно... — Жора зітхнув. — З Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.

— Ну дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?..

— Винен, — надув губи Жора. — А чого ви не кинулися рятувати мене?

— Ну Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь на дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?

— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.

— То ти просто ситуації не уявляєш...

— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: «Двадцять тридцять — моделізм». За графіком...

— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Друкарська машинка якась, а не людина!..

Жора зітхнув:

— Ну гаразд. Розказуй уже далі, зрадник...

— От даремно ти все-таки...

Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене.

Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі... Ти для нього був значно потрібніший за мене.

Але так уже сталося...

Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.

— Треба шукати, — кажу я.

— Треба, — погоджується Агашкін.

І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.

Ішли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам’яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?

Пройшли ми ще трохи, яр закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.

І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого. І холодно так, що на нас аж гикавка напала.

— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.

Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.

— А я-як же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.

— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.

— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.

— То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.

Ну що я міг йому сказати?

Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.

Та думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.

— Ой!

— Ой!

— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.

— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.

— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.

Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває.

І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кіри Андріївни:

— Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза...

Я рвучко повернувся до Агашкіна.

Він дивився на мене виряченими від подиву очима.

Я гарячково закрутив головою, визираючи вчительку. Але не побачив нічого.

Голос замовк так само раптово, як і залунав.

— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.

— Чув, — так само отетеріло відповів він.

Стоїмо. То один на одного глянемо, то навколо. Нічого не розуміємо.

І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:

— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти.

І знову — тиша. І — нікого.

— Чув?

— Чув.

Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.

— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв’язок, — тьху! Отже, ніякої фантастики.

— А... а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.

— Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали на уроках, вдома добре вчили підручники, то знали б зараз, як зігрітися.

— Взагалі-το правда, — зітхнув Агашкін. — Пам’ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.

— От-от, — кажу. — А ми з тобою...

— У «морський бій» на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той «морський бій».

— А Жора... — зітхнув я.

— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.

— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть, не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.

— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не будемо сваритися. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо не триматимемося купи, ще швидше пропадемо.

Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить з дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це «щось» було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, що, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, щоб глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.

Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, що рясно ростуть на дереві.

— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий «банан» бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я...

— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж... це ж... наша трійця: Довгий, Злюкін і Малявка!

Агашкін так і присів:

— Точно!

Поміркуй над прочитаним

1. Чому Вася Агашкін використовує у своєму мовленні слова «чілдрени», «капець»? Як це його характеризує? Чи варто вживати слово «капець»? Чи не засмічує воно мову? Обговори це питання з однокласниками/однокласницями.

2. Проаналізуй розповідь Агашкіна від слів «Ой, чілдрени» до «Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав». Чому школяр наголошує на своїй винятковості?

3. Що вигадав Агашкін, щоб урятуватися з болота? Як ти до цього ставишся? Якою була б твоя поведінка у схожій ситуації?

4. Знання з яких предметів мали виявити герої, щоб вижити в невідомому середовищі? У робочому зошиті накресли таблицю, у правій колонці напиши назву предмета, у лівій — потрібні знання з нього. Доповнюй таблицю, читаючи наступні розділи.

5. Проаналізуй діалог:

«— Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали на уроках, вдома добре вчили підручники, то знали б зараз, як зігрітися.

— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам’ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.

— От-от, — кажу. — А ми з тобою...

— У “морський бій” на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той “морський бій”».

До якого висновку дійшли хлопці? Чи погоджуєшся ти з ними?

6. Хто із хлопців має кращі знання? Підтвердь свою відповідь цитатами з тексту.

7. За яких обставин зник Жора? Якою була реакція Лесика й Агашкіна?

8. Чому Жора називає Лесика зрадником? Чи справедливо це?

9. Поясни значення виразу «пропасти ні за цапову душу». Склади з ним речення.

10. Яка поведінка трійці в доісторичні часи? Чи впливають обставини на поведінку людини? Чи може людина виправитися? Що для цього потрібно?

11. Який епізод у цьому розділі найнапруженіший? Перекажи його.

Домашнє завдання

  • 1. У робочому зошиті намалюй інтелектуальну карту до змісту цього розділу.
  • 2. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу. Усно дай відповіді на них.
  • 3. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Прочитай продовження повісті й перевір свої припущення.

Розділ XIII,

в якому пригоди в первісному світі продовжуються. Яма, Погоня. «Хлопці!.. Та ви що?» Знову погоня, «Неправда! При чому тут Агашкін?»

Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.

Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!

— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо.

— Давай, — киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий з хащів.

«Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився». Я ж тебе знаю, ти такий... Ну добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі.

«Ну, — думаю, — раз нема Жори, мушу я. Агашкіна не дочекаєшся». Хекнув я, підхопився. Агашкін за мною. І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший. Агашкін за мною.

Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні. До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.

Агашкін з розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.

Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.

Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: «У-у... У-у... У-у...»

Мабуть, тікаючи від шаблезубого, вгналися зопалу, і тепер ні туди ні сюди.

Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна. Може, то первісні мисливці для мамонта викопали. Або для ведмедя печерного. Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння кидають.

Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно укають, так безпомічно підстрибують.

Перезирнулися ми з Агашкіним. Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося. Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.

А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п’ять, а то й шість. Руку не простягнеш.

Ех, коли б ти був — щось би придумав. Ти ж у нас на це майстер, технічний геній. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи — пара.

Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо — у хащах якийсь підозрілий рух.

Ну, думаєм, все! Шаблезубий!

Кинулися ми навтіки... Але... Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензин, то в нас у баках лишилося менше ніж на денці. Ще кілька метрів — і мотори наші чмихнуть востаннє, й колеса стануть. Чую — позаду щось сопе, — доганяє. Потім чую — хрипить. Він, шаблезубий! І обернутися страшно.

— Агашкін, — кричу, — прощай!

— Прощай, Лесику! Прощай! — це він мені.

Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.

Усе! Завмер. Чекаю. А в голові тільки одне:

«За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями — за ногу?., за руку?., за спину?»

— Хлопці! Та ви що — подуріли? Це ж я! Жора! — І голос такий хриплий — ну абсолютно не твій голос.

«Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять», — думаю.

Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний... Але ти! Власною персоною.

— Агашкін! — кричу. — Це справді він! Жора. Наш Жора Комп’ютер!

Агашкін голову підвів. Усміхається:

— А я давно зрозумів. Тільки придурювався. Щоб вас розіграти.

Ну Агашкін! Навіть тут грає п’єсу. Ну та хай йому грець!

Головне, що ти, ти знову разом з нами. Така мене радість шалена охопила — переказати не можу.

— Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?

— Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг. Крутило, крутило, а тоді — хряп! — на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь.

— О! — кажу. — Так ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.

— Я чув. Але від холоду так захрип, ви ж чуєте, — кричу, кричу, а голосу нема. Я з того боку був, ви мене не бачили. Проскочили, далі подалися. Перебрався я з того боку каменя на ваш бік, переплив потік, ледве з яру виліз. І подався вас шукати. Бачив здаля, як вас якісь мавпи на дерево тягли...

— Так ти хоч знаєш, що то за мавпи? — вигукнув я. — То ж наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!

— Та ви що?

— Точно, — кажу.

— На мавп перетворилися, — підхоплює Агашкін. — Так, як казав Ясик Гриценко.

— Ну?! — дивуєшся ти.

— А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть. Від шаблезубого тікали й попадали. Я про тебе згадав: от коли б був Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти.

— Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.

— Ну ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися. Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна.

— Ага, — закивав Агашкін.

— То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки.

— Гайда! — кажеш ти.

Повернули ми назад.

І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли. Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.

Йдемо ми, крокуємо бадьоро, мало не співаємо.

Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Не той пейзаж. Не ті дерева, не ті кущі — все не те.

— Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося.

Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.

— Мда, — кажеш ти. — Щось не те.

— Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.

Більше ми нічого сказати не встигли. Бо враз попереду почулося могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюща волохата голова печерного ведмедя.

Часу на обмін думками не було.

Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію. Різниця тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто-двісті метрів, а ми не обмежували себе. Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти, — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.

Біжачи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг з перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь.

Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився. Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.

Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.

— Чілдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя. Мука! (...) Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо... Не можу!

Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати. А тут я був з ним абсолютно згоден. На сто процентів.

Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя. Без вогню, без даху над головою. Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану. На кожному кроці підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай.

— А ви думали, — кажеш ти. — Важко. Дуже важко було. Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів. Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років.

— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз тепла й безпеки хочу. (...)

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Чому Агашкін біжить не першим? Як це його характеризує?
  • 2. Поясни значення виразу «два чоботи — пара». Склади з ним речення.
  • 3. Що має на увазі Лесик, коли говорить: «Ну Агашкін! Навіть тут грає п’єсу».
  • 4. Прочитай розповідь Жори про пригоди в яру. Запропонуй свою версію цих подій.
  • 5. Чи погоджуєшся ти з думкою: «Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше». Чому?
  • 6. Знайди в тексті гумор. Як він характеризує Лесика-оповідача?
  • 7. Чи правильне рішення ухвалили хлопці щодо порятунку трійці? Як учинив би/учинила б ти?
  • 8. Чому заплакав Агашкін? Він був щирим у своїх почуттях чи знову «грав п’єсу»?
  • 9. Поясни, як ти розумієш вираз «через слабкість свою людина і стала людиною».
  • 10. Чому, на думку Лесика, первісні люди нещасні? А сучасна людина щаслива? Адже вона віддалилася від природи.
  • 11. Який епізод у цьому розділі найнапруженіший? Перекажи його.

Домашнє завдання

  • 1. У робочому зошиті намалюй інтелектуальну карту до змісту цього розділу.
  • 2. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу. Усно дай відповіді на них.
  • 3. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Прочитай продовження повісті й перевір свої припущення.

Розділ XIX,

в якому ми з вами знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи

— Ти ж розумієш, Жоро, що я не можу не довести до кінця наші з тобою (та й з Агашкіним) пригоди у первісному світі.

Отже... (...)

— Слухайте, — кажеш ти. — А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А він же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня груди розриває, печінку шматує.

— Чого це забули, — кажу. — Не забули. Але що ж тут зробиш...

— Ну, за міфами, — кажеш ти, — Прометея мусить звільнити Геракл. Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, як усе переплуталося в часі і в просторі...

— Той Геракл, мабуть, давно на пенсії, — усміхнувся Агашкін.

— Слухайте, — кажеш ти. — А давайте самі спробуємо.

— Що? — питаю.

— Прометея звільнити...

— Теж іще! Геракл знайшовся! — реготнув Агашкін.

— Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо, — кажеш ти. — Але якщо нам допоможуть...

— Хто?

— Тсс!.. — робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.

Озирнулися ми з Агашкіним — хто б це нас міг підслухувати? Нікого не побачили, але на всяк випадок замовкли.

— Спершу нам треба — що? — кажеш ти.

— Що? — перепитуємо ми з Агашкіним.

— Спершу нам треба дізнатися, де ота скеля з Прометеєм. У який бік іти, де шукати, — кажеш ти. — Правильно?

— Правильно, — погоджуємося ми з Агашкіним.

— Яка наука нам у цьому допоможе? — питаєш ти. — Чи не географія?

— Географія, — як папуги, повторюємо ми.

І ти раптом тихо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:

— Геє Петрівно!.. Поможіть, будь ласка!..

Завмерли ми, вуха наставили.

І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії.

— Ех, хлопчики-хлопчики! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі. А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже...

Голос замовк.

Ми перезирнулися.

— Та-ак... — кажеш ти. — Як це ми самі не додумалися? Така проста річ. Аж незручно.

— А що нам дасть південний схід? — каже Агашкін. — На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у нас нема.

— А хоча б те, що ми до Дніпра вийдемо, — кажеш ти. — І оскільки, як ти правильно, Агашкін, помітив, літака у нас таки немає, добиратися будемо водним шляхом. Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.

— Правильно, — кажу я. — Плота побудуємо. Як «Тігріс» або «Кон-Тікі».

— От-от, — кажеш ти.

Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати. Шлях неблизький. І нелегкий.

— Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас вернеться, — кажеш ти. — А то незручно, щоб усе я та я.

— Ні-ні! — запротестував Агашкін. — Тільки ти! Він тебе любить. Ти ж конструктор. А ми з Лесиком звичайні чорнороби. Він нас, може, й не пам’ятає.

— Правильно, — погодивсь я.

Ти не дуже й сперечався.

Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком:

— Гефесте Івановичу... Вибачте... Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?

Прислухалися.

Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:

— Слухайте... Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови. Раніше археологи думали, що то стоянки, а тепер, виявляється, ні. Схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам’яні сокири, різаки й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть в бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв’язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..

Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й приступили до роботи.

Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам’яними сокирами гілляки, зв’язувати колоди ліанами. Але ми не ремствували. Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.

І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?

Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв’язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого «Шаблезубого тігріса» (так ми його назвали) на течію, і — почалася наша подорож.

Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати — «По Дніпру» і «По морю». Але зараз немає часу.

Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр — пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла в Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя. Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: «Земля!» І нарешті кадр п’ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри. (...)

І от ми на Кавказі.

Ну звичайно, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б. Знаєш, скільки на Кавказі скель!

Та нарешті дісталися ми й до скелі.

Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровенним дзьобом. От-от клюне.

Ми всі втрьох як закричимо:

— Ану киш! Ану геть звідси!

Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо. Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:

— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він у Червону книгу занесений.

Розгубилися ми.

— Він же вас терзає! — кажемо.

— А хіба він винен? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її і виконує.

— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.

— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли. При вас він мене вже не зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з’явилися вільні люди, то вже й задумався. Чи не полетіти йому краще додому?

І справді, посидів ще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.

— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.

Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.

Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.

А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі, — наче сонця, сяють. Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку зі смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум’я — вогнище.

Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.

І всі всміхаються привітно й радісно.

І руки гріють біля вогню. (...)

Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.

На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями. Поряд — дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі...

Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.

— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у... — кричу щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки: — У-у!.. У-у!.. У-у!..

Ну все!

Кінець!..

І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник...

І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися...

Лесик був фантазер.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Яка роль учителів у порятунку Прометея Гавриловича?
  • 2. Хто плавав на плотах «Тігріс» і «Кон-Тікі»? Знайди інформацію про це в мережі Інтернет. Хлопці назвали свій пліт «Шаблезубий тігріс». Поясни цю назву. А яку запропонував би/запропонувала б ти?
  • 3. Що означає звільнення Прометея Гавриловича?
  • 4. Пригадай міф про Прометея. Яка різниця між його закінченням та фіналом повісті? Чому?
  • 5. Як поставився Прометей Гаврилович до орла? Чому? Як це характеризує цю людину?
  • 6. Що б сталося із сучасним світом, якби він здичавів?
  • 7. Чи бувають дива в реальному житті? Які саме?
  • 8. Як ти ставишся до фантазій головного героя? Свою відповідь обґрунтуй.
  • 9. Назви дві-три основні риси Лесика та Жори. Який із героїв тобі найбільше сподобався? Чому?
  • 10. Як ти оцінюєш поведінку Агашкіна? Які риси в нього позитивні, а які — ні? Відповідь підтвердь епізодами з тексту.
  • 11. Уяви, що Прометей потрапив у наш час. Який подвиг для сучасного людства він міг би здійснити?
  • 12. Який епізод у цьому розділі найнапруженіший? Перекажи його.
  • 13. Визнач тему та головну думку прочитаного фрагмента повісті.
  • 14. Які прислів’я, наведені на початку розділу, відповідають твору В. Нестайка?

Домашнє завдання (на вибір)

  • 1. Напиши мініатюру (шість — вісім речень) на тему «Кого називають Прометеями?».
  • 2. Поясни письмово думку В. Нестайка: «Дитяча дружба — це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя».

Твої літературні проєкти

Створи презентацію «Всеволод Нестайко — основоположник українського детективу для дітей».

Література в колі мистецтв

Вибери з повісті В. Нестайка «Дивовижні події у шостому “Б”» кілька епізодів, які тобі найбільше сподобалися. Проілюструй їх разом з однокласниками/однокласницями. Влаштуйте в класі виставку малюнків. Оберіть переможця/переможницю.