Українська література. 6 клас. Коваленко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Володимир Рутківський. Джури козака Швайки

(Скорочено)

Над озером

(...) — Грицику, поглянь!

За мить Грицик уже сидів на гілці поруч із Саньком. На самісінькому обрії здійнялася чорна хмара куряви. Вона наближалася до пагорба, на якому зупинилися хлопці. Курява мовби гналася за кількома десятками вершників. Попереду, на відстані стріли, мчав ще один вершник.

— Татари! — видихнув Грицик, і хлопці грушами скотилися з дерева. Не змовляючись, шугонули в кущі шипшини.

Якийсь час друзі лежали непорушно. Лише серця стугоніли так, що не чути було стукоту кінських копит.

«Ой, мамо, — розпачливо думав Санько, сховавши голову в торішнє листя. — Попалися! Що ж тепер буде?»

Першим отямився Грицик. Він підвів голову, озирнувся довкола — і ледь не розреготався. Його друг Санько голову таки заховав добре, а от все інше, мабуть, виднілося на цілу версту.

— Саньку, не стій рачки, — прошепотів він.

— Га? — запитав Санько і підняв нажахане лице.

— Не стій рачки, кажу!

Санько слухняно припав до землі. А Грицик поповз до краю пагорба, аби крізь щілини між гілляччям роздивитися, що ж воно відбувається. За хвилю почув поруч Санькове дихання.

Вершники були вже недалеко. Татари, а це були саме вони, гналися за одинаком, що летів на кошлатому темно-рудавому коневі. Ще один гурт вершників гнав із боку плавнів. Мабуть, не давав утікачеві можливості звернути до Дніпра.

Це, зрештою, зрозумів і сам утікач. Він лише на мить зупинився, і цього було достатньо, аби переслідувачі охопили його широким півколом. Утікач, майже не цілячись, випустив стрілу — і один із татар звалився під ноги коневі. Інші мимоволі стишили біг і, користуючись цим, утікач знову вихопився вперед.

Повз пагорб гулко протупотів змилений кінь. Вершник, чорновусий смаглявий юнак, низько припав до його шиї і час від часу озирався. І хоча це була лише мить, все ж Грицик встиг завважити на його спітнілому обличчі глузливу посмішку.

Вершник чвалом гнав коня саме до озера. За якусь хвилю він із шурхотом врізався в очерети.

Хлопці здивовано перезирнулися: здурів цей утікач чи що? Адже в цьому очереті навіть псові не сховатися, не те, що вершникові з конем!

А далі навколо них так затупотіло, засвистіло і загалайлакало, що очі хлопців заплющилися самі собою. Їм здалося, що от-от по їхніх тілах пройдуться кінські копита.

Проте тупіт і свист щезли так само швидко, як і налетіли. Хлопці обережно підвели голови. І вчасно.

Нараз із очеретів вихопився кошлатий кінь. Проте утікача на ньому вже не було. Кілька татар кинулися навперейми коневі, решта почала спішуватися. Татарів зо п’ять лишилися на своїх невеличких коненятах і, мов сови, водили головами навсібіч.

Спішені переслідувачі, не роздягаючись, кидалися у воду по коліна, по груди, пірнали на самісіньке дно і з пирханням з’являлися на поверхні. А хто не вмів плавати, косив кривими шаблюками очерет і шелюгу.

Лише тепер хлопці збагнули, що саме замислив утікач. Мабуть, він завважив, що його рано чи пізно наздоженуть, то ж відпустив коня на волю, а сам сховався в очеретах. Сховавшись, видовбав очеретинку, взяв її в рота і заліг десь під ряскою.

Цю хитрість воронівські хлопці добре знали. Як знали і те, як з тою хитрістю боротися. Висмикнеш надламану очеретинку — і тільки бульки йдуть із глибини. А невдовзі з’являється і сам утікач — захеканий, і очі на лоба вилазять... Але чи знають про це татари?

Атож, ця хитрість, здається, відома і їм. Ич, кляті, як розмахують шаблюками, як висмикують з води кожну підозрілу очеретинку! А озеро ж невеличке, всього з якусь сотню кроків у поперечнику. Та й очерету довкола нього не так багато.

Проте втікач ловитися все не хотів. Уже й сонце почало скочуватися за Дніпро — а татарські пошуки все ще були марними. Уже з лайкою повернулися ті, хто кинувся навперейми коневі втікача — а його самого все ще не було знайдено. Ні живого, ні мертвого.

Грицик з сумом подумав, що вже того смаглявого хлопця і справді може не бути в живих. Напевно, вирішив за краще загинути, аніж потрапити до татарських пазурів...

Грицик відчув, як по його щоках скотилася сльоза.

Врешті, татари почали вибиратися з озера. Певне, теж дійшли такого висновку. Кілька вершників проїхало під вербами, уважно приглядаючись до гілля. Решта на всяк випадок ще раз об’їхала навколо озера. Проте нічого підозрілого не знайшла. Тож, збившись докупи, татари повільно рушили назад у степ. Грицик, котрий трохи навчився татарської говірки від діда Миколи, почув, як один переслідувач сказав іншому:

— Схоже, і цього разу вислизнув таки невірний із наших рук.

— З наших вислизнув, — зло реготнув інший, — але ж не з цього озера. Тут йому й смерть.

За тими розмовами нікому з них навіть на думку не спало зазирнути до гайка, що лежав майже на їхньому шляху.

Коли на видноколі розтанули постаті останніх вершників, хлопці вибралися зі сховища і подалися до озера.

— Може, він ще живий, — сказав Грицик, сам не вірячи у свої слова. — Може, лежить десь непритомний. То ми його порятуємо.

Та коли дістався до озера — і сам пересвідчився в марності своїх сподівань. Кінські копита перетворили землю довкола озера в суцільне місиво. На поверхні плавали купи скошеного очерету та шелюги впереміж з жабуринням. І жодної цілої очеретини, з допомогою якої міг би дихати втікач.

Зі сльозами на очах вдивлялися друзі в каламутну воду. Чи дізнаються вони хоча б колись про цю людину, що вирішила за краще вмерти, аніж потрапити до чужинських рук?

— Може, й мій батько десь отак лежить, — стиха сказав Грицик.

Невдовзі каламуть вляглася. Та скільки хлопці не вдивлялися в глибочінь — так нічого й не роздивилися. Торф’янистий намул заховав у собі і тіло незнайомого сміливця, і навіть сліди копит.

— Нічого вже ми тут не знайдемо, — нарешті вирішив Грицик. — Треба йти далі.

Та перш ніж повернутися до пагорба, обережний Грицик вирішив видертися на одну з верб, аби пересвідчитися, чи не наближається до них зі степу ще якийсь татарський загін.

Він обрав вербу, стовбур якої ріс трохи похило і був такий товстий, що й двоє дорослих, узявшись за руки, не змогли б його охопити. Грицик розігнався і спритно, мов білка, побіг по нахиленому стовбуру. Та на четвертому кроці нога його зненацька провалилася в якусь порожнечу. Над стовбуром здійнялася хмара порохні. З несподіванки Грицик змахнув руками і звалився на землю.

— Ти краще вилізь по гілці, — порадив Санько. — Он бач, майже до землі схилилася...

Проте Грицик був не з тих, хто відступає від того, що замислив. Він почухав забите місце і відійшов на кілька кроків, аби з розгону знову подертися по стовбуру.

І тут сталося неймовірне. Верба голосно чхнула, а тоді запитала сердитим людським голосом:

— Ти що — не бачиш, куди лізеш?

Людина з дупла

Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.

Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.

— Апчхи! — сказала голова.

— Ну чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?

Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.

Це був той, за ким гналися татари.

— Апчхи! — востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав: — О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?

Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав: (...)

— Ви здатні дістатися до плавнів? Не втомилися?..

— Ні, — сказав Грицик.

Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає... Але як це їй вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись, новий знайомий сказав:

— Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку наступиш.

А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг.

— А як вас звати? — не витримав урешті Грицик.

Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його наздоженуть, і сказав:

— Кличте мене Пилипом...

Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям відпочивати, а сам кудись щез.

Хіба що сказав:

— Щось у мене, хлопці, на серці неспокійно. Піду трохи пройдусь, а ви тут зачекайте.

Сказав — і знову щез, мовби його й не було. Повернувся надвечір. І не пішки, а на коні. І це був саме той кінь, на якому Пилип утікав від татар.

— Пощастило нам з вами, хлоп’ята, — сказав він. — Ще б трохи затрималися біля того озера — і бути б нам зараз в татарському полоні.

— А вони що — повернулися назад? — жахнувся Грицик.

— Та ні, інші під’їхали. З іншої орди. А у вас як тут — все гаразд?

Хлопці перезирнулися.

— Та ніби все гаразд, — відказав Грицик. — Тільки дуже їсти хочеться. Ми вже збиралися щось вполювати та засмажити.

— Добре, що не зробили цього, — сказав Пилип, і його чоло насупилося. — Бо ті нечестивці були зовсім неподалік. Ледве встиг відвести їх убік. Ішли по нашому сліду. А якби ще і дим угледіли — нізащо б не звернули.

— То вони що — знову за нами ганялися?

— Трохи було, — відказав Пилип. — Тільки куди їм до мого Вітрика!

І він любовно поплескав по ще вологому крупу свого коня. Тоді видобув з торбини круглого коржа, розламав його на чотири частки і дві подав хлопцям.

— Підживіться трохи, — сказав він. — А вечеряти, сподіваюся, будемо в іншому місці.

Найбільшу частку Пилип віддав Вітрикові. Той не відмовився.

— Здам вас добрим людям, — розмірковував Пилип далі, — і подамся своєю дорогою.

— А куди саме? — не втримався Санько.

Грицик штовхнув товариша ліктем у бік.

— Ну, чого ти пристав? — обурився Санько. — Дядько Пилип куди захочуть, туди й поїдуть. Бо він козак, вільна людина!

— Саме так, — згодився Пилип. — Тільки, хлопці, перестаньте говорити до мене, як до двох. Не такий вже я й старий для того. Згода?

Будь уважним/уважною до слова

Шелюги — зарості верби.

Жабуриння — водорості, що ростуть у стоячих водах і мають вигляд зелених ниток.

Вовкулака — за народними повір’ями, людина, що обертається на вовка.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Про який історичний період розповідає автор? Свою відповідь обґрунтуй.
  • 2. Назви героїв повісті. Що тобі із цієї частини твору стало про них відомо?
  • 3. За яких обставин познайомилися герої твору?
  • 4. Розкажи, що могли відчувати хлопці, коли побачили наближення загону татар? Прочитай одне речення, яке передає внутрішній стан Санька й Грицика.
  • 5. Знайди портрет козака Швайки і прочитай його. Який він — суцільний чи фрагментарний? Як за допомогою портрета автор доповнює твоє уявлення про героя?
  • 6. Художньою деталлю в описі зовнішності Швайки є засмагле обличчя. На що вона вказує?
  • 7. Швайка «не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно». Як ця художня деталь характеризує козака Швайку?
  • 8. Яку давню хитрість використовували козаки, втікаючи від ворогів-переслідувачів? Прочитай виразно цей уривок.
  • 9. Чому Швайка найбільшу частку хліба віддав своєму коню Вітрикові? Як цей учинок характеризує козака?
  • 10. Постав до прочитаних розділів повісті по два запитання різних видів. Дай усно відповіді на них.

Домашнє завдання

  • 1. У робочому зошиті намалюй ескізи портретів Санька, Грицика та Швайки. Почни записувати на них «хмарки слів» із рисами характеру та особливостями портретів героїв.
  • 2. Назви спочатку головні, а потім другорядні події у творі.
  • 3. Прочитай розділи «На кам’яному острові» та «Санькова ворожба».

На кам'яному острові

Під вечір вони вирушили вглиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні в татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.

Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань.

Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось невидимий за очеретами раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.

Одного разу навіть вирішив повернути назад.

— Кабани тут люті, — пошепки пояснив він хлопцям. — Їх зараз краще оминати.

Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.

— Тепер не кусатимуть, — сказав він.

Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.

Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою.

— Справжні козаки, — сказав він. — Самі здогадалися?

— Та ні, — відказав Грицик. — У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.

А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.

Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець — і комарі кудись щезли.

Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.

— От і прийшли, — сказав Пилип.

Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.

У відповідь із глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен-плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся в прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.

— Пилипе! — ще здалеку загукав він. — А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали...

Човен із розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами — у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві.

Санькова ворожба

Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим із табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові будуть непереливки.

Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани...

Що ж робити? Як їм допомогти?

Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней... Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:

— Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!

Сам теж зіскочив із Вітрика. На ходу видобув із кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів:

— До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!

Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком.

— А як же ми? — скрикнув Грицик.

Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.

— Гайда за мною! — звелів він хлопцям. — Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!

Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:

— Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так.

А сам обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер.

Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?

Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього — і хлопець знову завмер.

Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить — і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом.

І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі.

— Ще рано, — сказав Швайка і трохи згодом додав: — Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну звідкіля ви звалилися на мою голову?

Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мовби й не почув тих Швайкових слів.

— А чого ми відпустили коней? — запитав він.

— А того, — сердито відказав Швайка. — Бо все одно не втекли б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати... Цс-с-с...

На вершину пагорба виїхав із десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав, — мабуть, досі не міг оговтатися після погоні.

Певний час вершники пильно вдивлялися у степ.

— Гарно йдуть, — схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. — Гарно.

«Іслам-бек, — здогадався Швайка. — Так, це саме він — хитрий, мов лис, обережний, мов куниця... Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, втретє...»

Так, саме втретє. Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом з ними прокрався до стану степняків. Ох і наробили ж вони шелесту! Іслам-бека врятували прудкі ноги та болото, в якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там. Бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе.

Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі.

А ось тепер — третя зустріч. Що принесе вона?

Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Ісламбеком уже полягли б трупом. А там видно було б... Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.

«Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», — спересердя подумав Швайка...

За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом із пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек.

— Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, — пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. — І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

Утім далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора...

Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

— Що б там не трапилося — ні слова! — звелів він. — Коли що — я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки. Зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт — заклякне. Ступне — і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів.

«Поглянь убік... обійди навколо... — пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що з цим степняком треба балакати так, як свого часу він балакав з дикою кішкою риссю, а пізніше — з Барвінком. — От ти йдеш собі — і ніякої нори не бачиш. Зрозумів? Лиш саме перекотиполе...»

Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю.

«Нікого ти не бачиш... Нічого тут немає. Отак... Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать...»

Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків — і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову і блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців.

Крок. Ще крок... Час діяти!

І раптом татарин ні з того ні з сього задер голову до неба і мрійливо промовив:

— Біжать хмарки... біжать.

Швайка заціпенів із подиву.

«Здурів татарин чи що?» — подумав він.

А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.

— Чортівня якась, — стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини і сіли на коней. — Нічого не розумію. До чого тут хмарки?

— Це я його умовляв, — вибачливо відказав Санько.

Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий.

— Про що ти його умовляв? — не зрозумів Швайка.

— Щоб він на небо... поглянув. На хмарки.

— Невже ти і його заговорив? — радо стрепенувся Грицик. — Отак, як ту дику кішку, правда?

— Яку дику кішку? — запитав Швайка. — Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?

— Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею — і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!

І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом.

— Ну Санько... — тільки й сказав він.

Будь уважним/уважною до слова

Твань — в’язке болото, грязь, рідке багно.

Латаття — водяна рослина з великим листям та білими або жовтими квітками.

Праща — стародавня ручна зброя для метання каменя.

Учвал — галопом, великими стрибками, найшвидшим кроком (про кінський біг).

Поміркуй над прочитаним

  • 1. У розділах «На кам’яному острові» та «Санькова ворожба» визнач спочатку головні, а потім другорядні події.
  • 2. Яка подія є найнапруженішою? Перекажи її стисло (три-чотири речення).
  • 3. Які почуття переживали герої твору під час облави татар?
  • 4. Спробуй відчути себе на місці хлопчиків. Як би повів/повела себе ти?
  • 5. Про які таємні козацькі знання ти дізнався/дізналася з прочитаних розділів? Прочитай уривки, у яких про них ідеться.
  • 6. Відомо, що багато козаків було характерниками, тобто чарівниками, чаклунами. Кого з героїв твору можна назвати характерником? Як саме він виявив свої надзвичайні здібності?
  • 7. Швайка виявив відповідальність за долю Санька і Грицика. Прочитай виразно докази на підтвердження цієї тези.
  • 8.Швайка двічі називає хлопчаків дурниками. Чому? Який зміст він вкладає в це слово?
  • 9. Прочитай пейзажі в розділах «На кам’яному острові» та «Санькова ворожба». Яку роль вони відіграють у творі?
  • 10. Постав до прочитаних розділів повісті по два запитання різного виду. Дай усно відповіді на них.

Домашнє завдання

  • 1. Доповни «хмарки слів» із рисами характеру та особливостями поведінки героїв. Назви події, які їх підтверджують.
  • 2. Прочитай розділ «Битва у плавнях».

Битва у плавнях

— Ну, почалося... — видихнув дід Кібчик. Він нетерпляче тупцяв перед берестком, на який щойно вибрався Вирвизуб. А той, приклавши долоню до чола, пильно вдивлявся в те, що відбувалося за плавнями.

— Втяглися в горловину, — доповідав він дідові. — Наздоганяють наших. Невже наздоженуть?

І він замовк.

— Ну, що там? — нетерпеливився дід Кібчик. — Та кажи вже, не тягни кота за хвіст!

— Зачекайте, діду, — відмахнувся Вирвизуб. — Здається, наші розтягли гатку. О, почалося! Ну й молодець же ти, Пилипе, що придумав отаке!

— Молодець... — пробурмотів Швайка, який стояв неподалік. — Хто придумав, а хто цим скористався...

Він не знаходив собі місця. Подумки проклинав і Вирвизуба, і діда Кібчика, і Остапа. Остапа — чи не найбільше. Ще б пак — адже це йому, Швайці, спало на думку, як можна винищити впень передовий татарський загін. Гадав, що саме йому цю справу й доручать, проте втрутився Остап Коцюба.

— Ні, товариство, — сказав він. — Доручіть цю справу мені. Зачекай, — зупинив він Швайку, який намірився було щось заперечити. — Звісно, раз ти це придумав, то повинен і завершити. Але ж ти в нас один. І не сперечайся. Загинуть десятки таких, як я, загинуть усі, хто є на цьому острові, а ти повинен залишитися живим. Бо хто ж тоді оповіщатиме села про татарські напади?

— Дурниці верзеш! — обурився Швайка.

Проте Вирвизуб, а за ним дід Кібчик, а тоді й інші старшини, намагаючись не зустрічатися поглядом з Пилипом, вирішили, що очолити засідку мусить не Швайка, а Остап.

Тож тепер Швайка подумки проклинав цього прибульця з-за порогів. Але й потерпав за нього, бо в Швайчинім задумі був один ґандж. Замість того, щоб гнатися за десятком-другим козаків, татари могли б віялом розсіятися плавнями. Тоді вони неминуче зайшли б за спину засідки і хлопцям довелося б непереливки.

Та, на щастя, цього не сталося. А Вирвизуб усе не злазив з берестка. Він мовчав. Лише час до часу відмахувався від нетерплячих дідових запитань. Зненацька злетів з берестка на пругку землю, обтрусився і сказав таким голосом, ніби йшлося про ківш води:

— Помиляєтеся, діду. Почалося не тоді, коли ви сказали, а оце тільки тепер. Повалили цілою ордою.

— Віялом чи клином? — швидко запитав Швайка.

— І віялом, і клином. Так що не тільки Остановим хлопцям буде сутужно. Ну що ж, панове товариство, час рушати до своїх братчиків. І давайте обнімемося на прощання, бо, може, вже й не зустрінемося на цьому світі...

Степняки були певні своєї сили в чистому полі. Вони звикли битися гуртом і на конях. А в плавнях гірше — там конем не проїдеш і плече товариша не відчуєш. Це позбавляло татар їхнього звичного завзяття. До того ж не було під ногами й твердої землі. Замість неї пругко й підозріло погойдувалися торф’яники, що межували з привабливо зеленими мочарами. Та варто лише ступити на них — і нещасний уже ніколи не побачить білого світу.

І комарі заїдали. Леле, скільки тут їх вилося! За ними інколи й неба не видно. І годі було за хмарами кровожерних пискунів завважити укляклого козака, який зливався з зеленаво-брунатними очеретами! Помічаєш його лише тоді, коли поруч впаде товариш зі стрілою в горлянці, а на тому місці, де щойно стояв клятий гяур, легенько гойднуться очерети. Десятки ординських стріл миттю летять у те місце, та марно — козак уже далеко і знову вибирає наступну жертву. Тож степняки йшли плече в плече. А в глибині плавнів визирали не стільки ворога, скільки розшукували подібних до себе.

Воронівці засіли в глибині плавнів на одному з плавучих острівців. Вони обклалися зеленими кулями від татарських стріл і в шпаринки між очеретами спостерігали за тим, що діється навколо.

Та спочатку до них долинав лише відгомін битви.

— Ну й де ж ті татари? — нетерпеливився Левко Заярний. — Так, дивись, просидимо в цій баюрі усе на світі.

— Встигнеш з козами на торг, — заспокоював його Василь Байлемів. Сьогодні він був уже не сотником. На козацькій раді вирішено було розділитися на десятки, бо ж сотнею в плавнях не повоюєш. Десятником став навіть Вирвизуб. Лише Остап Коцюба очолив дві сотні. Та й то тому, що мав пильнувати найкоротший і найбільш протоптаний шлях до Бобрового острова. Інші шляхи здебільшого вели в такі нетрі, що чужакам вибратися з них було майже неможливо. Половину з них протоптали самі козаки, щоб збити з пантелику незвиклих до плавнів степняків. (...)

Дід Кібчик, як і інші старі, та ті, хто одужував, залишилися на Бобровому острові. Важко поранених козаків та Санька з Грициком дід заздалегідь запроторив у такі нетрі, що навіть Швайка не зміг би їх розшукати.

Нараз Василь Байлемів почув віддалений шурхіт і застережно підняв руку. Воронівці затамували дух.

Шурхіт ставав дедалі гучніший і зрештою перетворився на оглушливий тріск. Здавалося, ніби очеретами жене гурт потривожених свиней. Нараз в одному місці очерети хилитнулися раз, вдруге — і з них визирнуло пласке обличчя. Левко поклав стрілу на тятиву лука, проте Василь показав йому кулака, і той завмер.

Ординець сторожко повів очима навсібіч. Затим вирішив, що небезпеки немає, і вийшов з очеретів. За ним вигулькнув другий татарин, третій — і за хвилину перед воронівцями, мов на вибір, стояло десятків зо три ординців. А тріск в очеретах усе не вщухав.

— Бий! — упівголоса наказав Василь.

Рій козацьких стріл вдарив у груди зайдам. За ним другий, третій... Повалилися на землю мертві, зойкнули поранені, позадкували в очерети живі.

Татари відповіли зливою стріл. Очеретяні кулі аж застрибали від них. Воронівці миттю припали обличчями до торф’яника. Вони вирішили перечекати, доки ворог вгамується, перш ніж підводити голови. Проте стріли безупинно висвистували над ними.

— Схоже, нам тут робити нічого, — вирішив Василь. — Треба переходити на інше місце. За мною!

Воронівці поповзли в протилежний від ординців бік острівця, затим подолали нешироку протоку вплав, бо, хоча води було по коліна, під нею зачаїлася глевка безодня...

Татари ще довго обстрілювали безлюдний острівець. Тоді шаблями накосили побільше очерету, зв’язали його в кулі і, вкладаючи перед собою, поодинці перебралися на острівець. Таким же робом подолали й протоку за ним. І знову заглибилися в очерети. Тонкий шар коріння не витримував ваги тіла, і ординці раз по раз провалювалися в глевку смердючу багнюку. Звідусіль долинали прокльони й волання про допомогу. Зрештою ординці почали думати не про зустріч з козаками — вони мріяли про тверду і звичну землю...

Нараз до них озвалися татарською мовою:

— Ходіть сюди! Тут сухо!

Радісно заволали татари і один поперед одного кинулися на той голос. Невдовзі бігти стало легше, а потім у шпарці промайнула весела сонячна галявина. Вихопилися на неї ординці щільним натовпом — і знову в них полетіли рої козацьких стріл. То Швайка, зібравши з пів сотні братчиків, погукав зайд і влаштував їм «теплу» зустріч.

Та все ж відбилися ординці, відігнали козаків углиб плавнів, хоч і втратили майже половину своїх товаришів.

Затим, трохи перепочивши на суходолі, вирушили далі. Тільки тепер посувалися вони набагато обережніше. І, коли почули ще один вигук, не гаючись, випустили в той бік сотні стріл. Їм у відповідь прилетіло не менше. Майже з пів години тривала перестрілка, аж доки ординці втямили, що цього разу билися зі своїми.

І в цей час, собі на лихо, з’явився перед їхніми очима Тишкевич.

Йому вдалося вибратися з тої страшної веремії, що зчинилася біля розібраної гатки. Якимось дивом його відкинуло убік — туди, де чистої води було трохи більше. Звиваючись вужем, ніким не помічений, випірнув він межи кущів рогози і втік подалі від бойовиська. Зрештою втратив напрямок, втратив відчуття часу. Лише злякано завмирав, коли до нього долинав шурхіт чи українське слово. Тому аж знетямився з радощів, коли почув мову ординську. Кинувся на неї, та, побачивши зведені в його бік десятки луків, вигукнув:

— Я ваш! Тишкевич я!

І більше нічого сказати не встиг. Кілька стріл вп’ялося в нього, і Тишкевич звалився в трясовину.

А от Грицик із Саньком почувалися найнещаснішими у світі. Щоправда, Санькові було трохи легше.

Він перев’язував поранених, зашіптував болі, поїв зіллям. (...)

— Саньку, чуєш, хтось іде до нас! — гукнув він [Грицик]. — Мабуть, дід повертаються!

Проте замість діда Кібчика з очеретів вийшло четверо татар. Не вийшли, а вивалилися, висолопивши язики. Були вони готові до всього, навіть до козацьких шабель, аби лиш вибратися з жахнючих очеретів. Проте замість козаків побачили вони картину, якій і самі не повірили: затишна галявина, на галявині — два хлопчики і бугай, що мирно жує вічну свою жуйку...

— Татари! — вихопилося у Грицика.

Один із козаків, над якими клопотався Санько, підвівся і потягся до шаблі. Блаженні посмішки сповзли з татарських облич. Прибульці вихопили зброю і рушили вперед.

— Заворожи їх, Саньку! — заволав Грицик. Його власна шабелька, що невідомо як опинилася в руках, здалася йому іграшкою перед кривими ординськими блискавками.

Санько втупився в прибульців. Вуста шепотіли слова ворожби, а в голові невідомо звідки спливли слова діда Кудьми, сказані колись: «Ворожба, дитино, діє на тих, хто тебе слухає. А в битві, коли ніхто нікого не слухає...»

Здається, мав дід рацію. Хоч би зупинився хтось, хоч би повернув назад. Ні, йдуть, як і раніше. Один уже за три кроки від Грицика...

І тут рудою блискавкою промайнув бугай Петрик. За мить тіло переднього прибульця ганчіркою загойдалося на його рогах. Затим грудкою злетів у повітря другий бусурмен. Третій встиг змахнути шаблею — і з-під шкіри Петрика бризнула кров. Проте що та шабля Петрикові? Один стрибок — і вона вже валялася в траві, а Петрик з ревінням топтав непорушне тіло її власника.

Четвертий ординець залементував і кинувся навтьоки. Проте не туди, звідкіля прийшов. Нажахані очі бачили лише блакитне плесо, а за ним — рятівні очерети, де можна сховатися від цієї рогатої потвори...

З розгону стрибонув ординець у бездонну трясовину за мить до того, як Петрик мав підняти його на роги. Але не втримався й бугай. Високо в повітря злетіли бризки, хлюпнула на берег хвиля, хмари намулу заклубочилися поверхнею... За хвилину все стихло.

(...) Човни вже приставали до острова.

— Хлопці, ховайтеся у воронівському курені! — гукав дід Кібчик і посилав у нападників стрілу за стрілою. — До воронівського куреня дибайте!

Хотіли діди запитати, чому треба ховатися саме у воронівському курені, проте на запитання не було часу — татари вже вистрибували на берег. Задкуючи, діди стрілами стримували татар і поодинці щезали за дверима воронівського куреня. Останнім ускочив дід Кібчик.

— Добре, що в них луки намокли, — сказав відсапуючись. — Бо вже лежали б ми всі під дверима. Ану, хлопці, до бійниць!

Крізь маленькі віконця бійниці було видно, як обережно, півколом, підкрадалися до куреня татари. Схоже, дід Кібчик мав рацію, бо ординські стріли летіли куди завгодно. Зате діди стріляли так, як ніколи до цього. То один, то інший нападник, вихоплюючись з-за дерева, падав лицем у землю.

— Молодці, хлопці! — кричав дід Кібчик. — Покажемо нечестивцям, де раки зимують!

Нараз татар не стало видно. Мабуть, радилися, сховавшись за кущами. Зненацька звідтіля вилетіла стріла із запаленим клоччям і впала на очеретяний дах. За нею друга, третя... Незабаром війнуло жаром, їдкий дим почав вичавлювати сльози з очей.

— Тримаймося, браття! — підбадьорював дід товаришів. — Тримаймося до останнього!

А коли в курені стало нічим дихати, дід скликав усіх до задньої стіни і почав гарячково відкидати від неї всілякий мотлох. Незабаром у стіні зачорніла дірка. Під нею погойдувалася вода.

— Пірнайте якомога далі і беріть ліворуч, — сказав дід. — Там лози такі, що татари повік не знайдуть!

І, тримаючи лука високо над головою, перший ступив у воду.

Татари з-за кущів спостерігали, як горить край берега курінь з дідами.

— Пильнуйте за дверима, — звелів старший. — Вбивати всіх! У полон не брати!

Проте з дверей ніхто не виходив. Незабаром дах завалився.

Ординці кинулися до інших куренів. Проте з лоз їм у груди ринув град стріл. То стріляли ті ж самі діди.

Незабаром надбіг з хлопцями всюдисущий Швайка, котрий побачив дим на острові. З татарами було покінчено.

А бій у плавнях не вщухав. Хтось із татарських тисяцьких у шалі наказав палити плавні. Та хіба ж можна було це зробити, коли поряд з однією торішньою очеретиною росли три зелені, що й не думали розгорятися? Тільки й того досяг тисяцький, що від ядучого диму стало менше комарів.

Зате інші загони, відчувши запах диму, подумали, що на них от-от налетить вогненний пал, і кинулися в той бік, де, на їхню думку, мав бути твердий берег. Проте де був той берег, мало хто з них міг визначити. А ті, кому врешті-решт пощастило вибратися, нізащо не хотіли повертатися назад у плавні. Лютували старшини на березі, зносили найнепокірнішим голови, проте нічого домогтися не могли. Страшний гнів Саїд-мурзи, проте плавні з невидимими козаками були набагато страшніші...

Будь уважним/уважною до слова

Берест — листяне дерево з коричнево-сірою корою й овальними, на кінці загостреними листками, яке використовують для живоплотів та захисних лісонасаджень.

Гатка — настил із дерева, хмизу тощо для проїзду через болото.

Ґандж — вада.

Мочар — багно.

Гяур — у татар — назва іновірця.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Хто з козаків спланував бій із татарами у плавнях?
  • 2. Чим був незадоволений Швайка?
  • 3. Як аргументували козаки відсторонення Швайки від бою?
  • 4. Чому автор назвав Пилипа Швайку всюдисущим?
  • 5. Назви епізоди, із яких складається розділ.
  • 6. На прикладі розділу доведи тезу, що на боротьбу з ворогами України піднявся весь народ.
  • 7. Чим займалися під час бою з татарами Санько і Грицик? Які риси характеру вони виявили?
  • 8. Постав до прочитаних розділів повісті по два запитання різного виду. Дай усно відповіді на них.

Домашнє завдання

  • 1. Доповни «хмарки слів» із рисами характеру та особливостями поведінки героїв. Назви події, які їх підтверджують.
  • 2. Прочитай розділ «Джури вирушають у дорогу».

Джури вирушають у дорогу

— Отепер можеш радіти, — сказав дід Кібчик Левкові Заярному. — Чому мовчиш?

— А що ж тут радіти? — хрипко озвався Левко. — Майже всі хлопці в плавнях залишилися.

— Як це трапилося? — по довгій паузі запитав дід.

— Та як... Робили, як ви нам веліли: викурять татари з одного острівця — перебираємось тихцем на інший. От ми тричі й перебиралися. Кожен по десятку, а то й більше ординців уклав... А на четвертому зіткнулися з ними. Вони ще раніше туди дісталися. (...)

Дід Кібчик мимоволі зиркнув туди, де під кущами стогнали поранені.

— Немає правди в цьому світі, — поскаржився він. — Такі молоді хлопці — і гинуть. А такі шкарбани, як я, чомусь тримаються.

Два дні після битви бродили козаки у плавнях. Шукали тих, хто, може, ще подавав ознаки життя. Проте таких було мало.

Десь навіки залишився в очеретах Остап Коцюба, нащадок останнього великокняжого дружинника. Разом з ним полягло й двісті його товаришів, що захищали найближчі підступи до козацького острова. Жоден із них не повернувся. Але й ординці не пройшли.

Не було й Мацика з товаришами. На відміну від воронівців, вони ще не звикли до плавнів, тож боялися трясовини не менше, ніж татари. Тому й вирішили не переходити з одного острівця на інший, а закріпитися на одному. Там вони й билися, обклавшись очеретяними кулями. Билися, аж доки ординці підпалили кулі. Так і згоріли живцем Мацикові товариші, віддавши перевагу вогню перед трясовиною.

— А куди ж дивився Мацик? — гарячкував перев’язаний з голови до ніг Вирвизуб. — Він уже ж ніби звик до плавнів. Чому не вмовив хлопців перебиратися на інший острів?

— Мабуть, загинув серед перших, — висловив здогад Швайка.

Вирвизуб теж втратив майже всіх братчиків. Але вони не дозволили ординцям зайти за спину Остановим сотням.

Де саме бився Швайка — ніхто не знав. Проте кожен із козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка.

Живими лишилися близько чотирьох сотень козаків. Та й то більша частина з них поки що не могла рухатися.

— Не доведи Господь, татарва знову наскочить, — бідкався Вирвизуб. — Як тоді будемо боронитися?

— Не наскочить, — заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. — Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили.

Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою.

— Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, — кепкував із них Вирвизуб. — Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки — вас першого потурять із плавнів.

— Дай-но Боже, — посміхався дід Кібчик. — Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати... А ви приходитимете до нас на вареники.

— Е, щось ви, діду, не того... — заперечив Вирвизуб. — Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові.

— Та я ж не про козацький острів кажу, — заперечив дід Кібчик. — Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари — жінки з дітьми в лози біжать, а братчики — до засіків. Відіб’ємося — знову сім’ями живуть.

— Чом же ви там не залишилися? — запитав Вирвизуб.

— Чому ж не залишилися? — заперечив дід Кібчик. — Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі Гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася... То от я й думаю — чом би й тут такого не запровадити?

— Еге ж, тут нашим є де розвернутися, — згодився Вирвизуб. — Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть.

— Отепер люд уже посуне в плавні валом, — вів своєї дід Кібчик. — От збереться нас тисяч зо п’ять — тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч із п’ятнадцять — тоді й далекі будуть не страшні...

— А я от про що думаю, діду, — втрутився Швайка. — Схоже, Остап мав-таки рацію. Татари обійдуть нас стороною — і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий.

— Це правда, — згодився дід Кібчик. — Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків.

— Атож. І головне — татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу — а ми вже їм у бік цілимося. А коли що — можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки.

— Воно, буцім, і гарно, — почухав потилицю Вирвизуб. — Звісно, будемо їм як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде — вони всією силою наваляться.

— Нічого, — заспокоїв його дід Кібчик. — Міцні будемо — не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу — а ми тут боки відлежуємо.

— Ваша правда, — погодився Швайка.

Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер.

— Сам їдеш? — запитав дід Кібчик.

— Та ні, — відказав Швайка. — На цей раз гадаю і джурів прихопити із собою.

— Що, заворожив тебе Санько, га? — посміхнувся Вирвизуб.

— Хтозна. Але що той, що інший — хлопці моторні, тямущі і на татарчат схожі. Тож ніхто до них особливо не придивлятиметься. А коли й спитає хтось, то татарською мовою завжди можуть відповісти... Звісно, хапатися за шаблі поки що їм не дозволю, проте гасати степом та козацької справи навчатися — саме час.

— Отже, на Хортицю, — дід Кібчик задивився на козаків, що з криками та сміхом тягли невода. — А далі куди?

— Коли все буде гаразд, думаю на море поглянути. Є там таке селище — Хаджибей, чи Коцюбіїв, як предки його називали. Наш Остап казав, що він саме звідтіля родом.

— І прізвище в нього теж Коцюба, — нагадав Вирвизуб. — То чи, бува, не нащадок він того Коцюби, від якого пішло селище? Ти поспитай там, коли випаде нагода.

— Поспитаю, — запевнив Швайка. — Заодно довідаюсь, чим дихає тамтешній люд, — і назад. Сюди.

Швайка з джурами виїхав у дорогу надвечір. Далека вона стане їм чи близька — ніхто не знав. Спокійна чи небезпечна — теж ніхто не відав. Тож козаки стояли й дивилися їм услід, аж доки Швайка з джурами щезли за древньою могилою.

Будь уважним/уважною до слова

Хаджибей, Коцюбіїв — поселення на півдні України, засноване козаками. Перша письмова згадка про Хаджибей належить до 1415 р. Нині — місто Одеса.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Розділ «Джури вирушають у дорогу» описує найнапруженішу подію у творі чи завершення конфлікту? Свою думку обґрунтуй.
  • 2. Прочитай речення на підтвердження думки «Козаки своїх у біді не залишають».
  • 3. Назви стратегію, яку козаки завжди застосовували проти ворогів, ведучи бій у плавнях. Прочитай цей уривок.
  • 4- Про який звичай козаків ти дізнався/дізналася із цього розділу? Перекажи його стисло.
  • 5. Прочитай дві думки діда Кібчика про стосунки українців із ворогами: а) «Тільки ж ми за Хаджі Гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася»; б) «Міцні будемо — не здолають». Як треба поводитися з ворогами України? Чи допоможуть поступки ворогові досягнути миру?
  • 6. Чи актуальні міркування діда Кібчика нині? Наведи приклади із сучасної історії.
  • 7. Як характеризують Швайку слова «кожен із козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка»?
  • 8. Постав до прочитаних розділів повісті по два запитання різних видів. Дай усно відповіді на них.
  • 9. Визнач тему та ідею твору.
  • 10. Чого навчає тебе повість В. Рутківського?
  • 11. Поясни позицію автора у творі. Що ти можеш сказати про його переконання?

Домашнє завдання

  • 1. Скориставшись «хмарками слів», розкажи про одного з героїв повісті — козака Швайку, Санька або Грицика (на вибір).
  • 2. У робочому зошиті запиши докази до тези, що козаки зло й кривду поборювали правдою та справедливими справами.

Ти — творча особистість

Кожна доба української історії відкривала своїх національних героїв. Багато їх з’явилося під час війни, розпочатої віроломним нападом Росії на Україну 20 лютого 2014 р.

Поспілкуйся з рідними/знайомими, які захищали/захищають нашу Батьківщину. Одну з їхніх розповідей запиши у формі оповідання.

Оформи обкладинку до своєї роботи.

Твої літературні проєкти

Випиши з повісті В. Рутківського «Джури козака Швайки» прислів’я. Поясни їх значення. Напиши, яку роль вони відіграють у творі.

Доповни роботу кількома прислів’ями на тему «Козацька звитяга».

Література в колі мистецтв

Перш ніж стати козаком, джура кілька років учився володіти зброєю, бути вправним вершником. А ще він тренував тіло на силу і витривалість, щоб уміти вести бій з багатьма суперниками ногами. Допомагав козакам у цих вправах, як не дивно це звучить зараз, гопак. Він колись був не танцем, а різновидом бойового мистецтва.

Перейди за посиланням у QR-коді й переглянь гопак у виконанні Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського.

vse.ee/6kl_Gopak