Українська мова, українська та зарубіжна літератури. Інтегрований курс. Частина 1. 5 клас. Хворостяний

Тема 3.3. Пам’ятаю

ОПОВІДАННЯ

1. Розглянь лінію часу. Перемалюй у зошит. Намалюй на ній себе в точці часу, у якій ти зараз перебуваєш.

2. Прочитай текст.

ЩО ВИ ЗНАЄТЕ ПРО ГОЛОДОМОР?

У кожного з нас, у кожної сім’ї є історія, і в ній є багато радісних, сумних, а іноді страшних сторінок. І нам хочеться пам’ятати про хороше та веселе й дуже хочеться забути про те, що було сумно чи страшно.

І в країни є історії перемог та радості, а є й історії смутку та болю.

Можливо, ви чули від ваших батьків чи бабусь і дідусів слова «Радянський Союз» чи «СРСР»? Це держава, утворена ще в минулому столітті. Ваші бабусі та дідусі жили в СРСР, і Україна входила до нього як одна з частин — республік.

Радянська влада — керівництво країни — прагнула повністю підпорядкувати собі республіки.

Селян — людей, які працювали на землі, — заганяли в колгоспи — у колективні господарства, — і вони мали відпрацьовувати «трудодні» — робочий час, за який платили так мало, що було складно прогодувати свою сім’ю. Звісно, це спричиняло опір. І щоби залякати селян, зробити залежними, в Україні створили штучний голод. Коли люди борються за життя, ними легше керувати.

Люди вмирали з голоду на своїй щедрій і багатій землі. Це жахливий злочин. Це має назву «геноцид». І нам важливо пам’ятати про це — щоби ніколи не дозволити собі забути, хто ми.

Ми не можемо змінити минуле. Але можемо зробити все, щоб цінувати життя, щоб не здаватися, щоб лишатися собою. І зберігати те, що нам дороге. Нашу цілісність, нашу силу, нашу культуру.

Світлана Ройз

• Пам’ятай, що в тексті йдеться про події минулого — 1930-ті роки. Познач на своїй лінії часу (із завдання 1) цей період. Порахуй, скільки десятиліть минуло від Голодомору до точки часу, у якій ти зараз перебуваєш.

• Розпитай учителя / вчительку історії, своїх близьких про цю трагічну сторінку в житті нашого народу. Що додавало людям сили в ті непрості часи?

3. Прочитай оповідання Зоряни Живки.

• Які у твоїй родині є реліквії — щось, що передавалося б у спадок (це не лише коштовності; реліквіями можуть бути вишиванка, рецепти страв, сімейні історії тощо)?

Зоряна Живка

АНГЕЛ НА ЙМЕННЯ ГРУШКА

(Скорочено)

Голодному — кожна страва добра.

Народна мудрість

У то важко повірити, але...

Своїй появі на світ я завдячую старій груші. Отій старій груші, що стоїть майже на межі з сусідським городом, між малиною та дровітньою, за літньою кухнею. А якогось року на одній з її товстенних гілок у мене була гойдалка, аж доки наступної весни малинові зарості не обступили й грушу, і дровітню зусібіч.

Добре пам’ятаю її ще з дитинства: чорні гілки, схожі на розчепірені пальці казкової потвори, товстезний вузлуватий стовбур...

Вона ніколи не родила. Мені було дуже дивно, чому це геть нікому не потрібне дерево не зрубають. Ні краси, ні плоду — жодної користі. Навіть мотузку для білизни об неї не виходило зачепити.

Щороку навесні вкривалася рясним білим цвітом, наче до вінця наречена... Над нею гули бджоли з дідової пасіки. Ця груша зацвітала найпершою — відразу за морелями. Але ніколи не родила. Щороку, наприкінці серпня, я шукала хоч найменшеньку, найпоганшу, найтерпкішу — хоч би однісіньку грушку, тільки покуштувати. Шукала — і не знаходила. Уже давно достигали бери й лимонки, і солодкі дички-гнилички у дворі нашої сусідки. А та стара груша стояла безплідна, укрита темно-зеленим із золотавою сивиною листом. Я сердилася на неї. Проте груша мовчала.

***

З найперших моїх дитячих споминів золотою ниткою простують пахощі свіжого хліба. Духмяний, неповторний запах щойно спеченого хліба. Солодкий? Терпкий? Він чарівною хмарою розлітався по всьому обійстю й виманював мене навіть із найцікавішої забавки. Уломити хрумку скоринку. Відчути кінчиками пальців пружну силу хлібного тіла — допіру з вогню, він ще палав тією неземною міццю святої (чарівної?) стихії.

Але я не любила їсти. І снідати, й обідати, і вечеряти видавалося мені непосильною працею. Здавалося, я ніколи не була голодна.

Ми ніколи не викидали їжі. Чомусь ніколи. І тато, і мама, й обидві бабусі, й обидва дідусі, і навіть усі тітки одностайно мені повторювали, що залишати в тарілці недоїдки — гріх. Не хочеш крізь силу доїдати — не бери наступного разу стільки. Більше того, кожен зачерствілий, запліснявілий окраєць і мама, й тітки збирали до мішечка, щоб завезти в село на гостинець корові — щоб добріше молоко давала. Корова дуже тішилася з того гостинця, трепетно-лоскітно брала кожен шматочок своїми м’якими губами, а потім торкалася долоні жорстким, як тертушка, язиком. Аби опісля дати щонайсмачніше у світі молоко.

Усі якось дивно шанували той хліб. Варто було впустити кусник на землю, як чулося: «Підійми, поцілуй...».

• Чи ти помічав / помічала, що деякі бабусі та дідусі зберігають зернятка пшениці? Збирають у дрібку крихти після їжі? Просять дбайливо ставитися до будь-яких продуктів? Чому, на твою думку, вони це роблять?

***

Бабуся чомусь не знала казок... Бабуся знала все на світі: як варити чарівну кашу, що від неї діти ростуть швидко-швидко; де шукати опеньки; як робити ляльку з кукурудзяного качана; де ховається чорна ворона, котра краде криниці, коли діти не хочуть вмиватись; як угадати годину й негоду; чому одну бабу-сусідку звуть Ковбаскою, а іншу Гарбузкою, й чому не можна говорити поганих слів (бо язик стане довгий і чорний, наче вуж!); де живуть ангели; як плести вінок, а як — корону... Бабуся знала все на світі. Крім казок. Не знала — та й годі. А я того вечора ніяк не хотіла засинати без казки. Урешті не витримала й вигукнула:

— Ну то прочитайте! Мама ж книжку лишила!

Але бабуся відповіла зовсім дивно:

— Та я, дитинко, не вмію читати...

Я завмерла. То була якась зовсім несусвітня річ — БАБУСЯ НЕ ВМІЛА ЧИТАТИ!

— Бабусю, так не буває, щоб людина не вміла читати! Усі вміють читати! Навіть я.

— А я от не вмію...

— Хіба вас мама не вчила читати?

— І мати моя теж неписьменні були.

— Бабусю, а чого ви не ходили до школи?

— Та таке... Коли було мені, як оце тобі нині, сім рочків, то мати пішла записати мене до школи, але — от лихо! — чобіт у мене не було, щоб ходити. Ми тоді вбого жили, дуже бідували. З усіх кутків злидні на нас дивилися. Як мати не старалися, не спромоглися мені на чоботи того року. Тоді вчитель і каже: «То нічого, вона ще дрібненька, хай підросте й наступної осені прийде».

— А чого ж ви наступної осені до школи не пішли?

Бабуся закам’яніла. У її завжди теплих сонячних очах, обрамлених промінчиками зморщечок, застигла скорбота, така сива й гірка, мов полин.

— Не питай, дитино... — бабуся дивилася вже не на мене, а в якусь далеку далину, далину минувшини. — Тоді прийшло на людей страшне лихо. Голод прийшов...

Від слів «прийшло лихо» я зіщулилася під ковдрою, скоцюбившись клубочком, як наші кошенята. Але слова «голод прийшов» заскочили мене несподіванкою.

— Бабусю, як це «голод прийшов»?

— Не стало, що їсти... — бабуся, здавалося, не чула мене, вона все ще вдивлялася в ту таємну далину минувшини.

— Як це «не стало, що їсти»? Хіба ви не мали поля, не мали городу? Хіба тоді не садили картоплі? Не сіяли пшениці? — я ніяк не могла зрозуміти, про що це каже бабуся.

— Садили, дитино, сіяли... І родила земля наша, рясно родила. Дай, Боже, щороку... Та прийшли лихі люди й усе забрали, до зернини забрали. А тоді прийшов голод.

— Й у вас не було хліба?

— Не було хліба...

Я дивилася на бабусю широко розплющеними очима й ніяк не могла зрозуміти: як це можна, щоб у дітей не було хліба. Можна жити без шоколаду, хоча й тяжко, можна протриматися без бананів і помаранчів... Але без хліба? Бабуся раптом подивилася на мене:

— Ой дитино! Що це я, стара, тобі проти ночі розказую... Спи вже, спи.

Бабуся поцілувала мене та пішла й собі стелити до сну, молитись... Дідусь давно вже спав у сусідній світлиці. Клубочком у моїх ногах скрутилась киця. А я лежала, згорнувшись під ковдрою і мріяла, що колись винайду машину часу й на всі гроші куплю в лавці хліба, свіжого, теплого хліба, чорного й білого, й віднесу тим людям, що жили, коли моя бабуся була дівчинкою.

***

Наступного ранку я без жодної суперечки з’їла свою тарілку каші.

Бабуся мила посуд. Я тихенько вмостилася коло неї на стільчику.

— Бабусю, розкажіть мені про голод...

— Знайшла, що питати! — з докором похитала головою бабуся. Набравши щонайдорослішого виразу обличчя, я виструнчилася та промовила:

— Я маю знати, як жила моя бабуся, коли була дівчинкою. Адже колись у мене теж будуть діти й вони спитають: «А що ти знаєш про свою бабусю?» Так каже наша вчителька. Вона весь час повторює, що маємо розпитувати старших, як жилося раніше. Це називається «історія Батьківщини»!

Бабуся здивувалася. Завагалась. Мовчала й мила тарілки. Бабуся міркувала, чи варто довіряти мені таїну горя. А я стояла поруч і вичікувально дивилася на неї. Тоді вона почала оповідати. Я знову сіла на стільчик і завмерла.

— Наші люди завжди любили землю. Любили ходити коло землі — орати, сіяти, плекати, чекати, збирати збіжжя. Земля в нас щедра, родюча: трудись біля неї — і вона віддячить. У нас у селі хазяйновиті люди були, гріх нарікати на ледарів. Та захотіли лихі люди забрати в наших людей землю. Спершу ввели великий податок на садки — за кожне дерево мусив господар платити до державної скарбниці. Та люди не мали таких коштів — цілий рік треба було працювати, щоб заплатити за такий садок, як оце в нас нині. Хто не міг платити, то до нього приходили й вирубали дерева круг хати — і яблуні, й груші, й сливи...

— І в нас вирубали?

— І в нас. Усе, крім однієї груші-дички, бо побачили, що вона не родюча. Тому й лишили. А наступного року ввели великий податок на корів і коней, на свиней і курок. Хто не міг заплатити — приходили й забирали скотину. Тяжко стало — ні молочка, ні яєчка. Сухий хлібець і пісна картопля. Але треба далі працювати, біля землі ходити. А тоді... Була якраз осінь, як оце зараз, прийшли «буксіри» — це такі ледацюги були, що не хотіли коло землі трудитися — і почали в людей забирати й зерно, й картоплю. Все-все. Казали, то державі треба. А ви, люди, живіть, чим хочете. Забрали все-все — й вивезли. Й не стало чого їсти. Страшно.

— Бабусю, а як ви пережили той «тридцять третій»? — я не зрозуміла, що тридцять третій, то просто 1933-й рік, один звичайний рік у ланцюгу століття. Мені здалося, що то якась особлива назва для голодного року, і це містичне число ніби вкарбувалося в моїй голові вже назавжди. — Це ж не можна цілий рік нічого не їсти... День можна, два. Тьоті, як операцію робили, то вона три дні не їла. Але цілий рік не їсти не можна.

— Що ми, дитинко, їли?.. — бабуся зітхнула. Її погляд знову блукав у далині десятиліть. — Як забирали зерно, то все забрали — і пшеницю, й овес, і ячмінь. Навіть те, що на насіння було — забрали. І картоплю — усю чисто. Але чогось торбу з маком лишили. А ще ми якраз щойно кукурудзу були перелущили та ще качани не викинули. То зерно, звісно, забрали... але мати терла ті качани і з них робила коржики. А ще тоді вродила цибуля. То ми пекли її в жару, в попелі.

Але найбільше нас виручила грушка-дичка. Ох та грушка! Ангел Божий, а не грушка! Не було на ній грушок роки зо два перед тим, а тої чорної осені вона зродила так рясно, як ніколи у світі — цілий мішок мати насушили. І були ті груші дрібнесенькі, як біб, а солодкі-солодкі, наче мед. Ото мати візьме, та потре тих грушок на муку, та додасть маку, та кукурудзиння, та насмажить млинчиків. І так оце рік протрималися. А далі трохи легше стало.

— Бабусю, а це тільки в нашому селі такий голод був?

— Та де ж, дитино, тільки в нашому! По всій Україні... Немає такого села, щоб він не зачепив.

Уже давно був перемитий посуд. Я помогла бабусі перетерти його та сховати в мисник.

Того дня я мала багато роботи. Натомилася. Але все ж увечері, коли бабуся мене помила та вже постелила спати, я дістала книжку казок і мовила:

— Бабусю, як ви у школу не ходили, а я ходжу, то давайте я вам почитаю казочку перед сном, — і раптом заплакала. Цілий день не плакала, а от увечері, коли вкладатися, узяла й заплакала. Так мені стало шкода моєї маленької бабусі, і її братика... Й усіх-усіх...

***

Минуло десять років. Знову осінь золотою панею ходила по світу. Приїхали в село.

У хаті й досі пахло бабусиною любов’ю. Пахло піччю й чеканням. І зелом, і сушкою. На столі стояла банка молока — купленого в сусідки. Городами пливли гіркуваті дими від спаленого картоплиння.

По обіді ми з мамою ще поралися в садку — збирали останні зимові груші. Ми вже верталися до хати. Зупинились на хвильку біля дровітні. Вітерець, легким порухом крила, обсипав нас дощем із золотих червінців. У цієї старої груші-дички, що в малиннику, листочки схожі на дрібні монетки. Але жодної груші. Я зітхнула:

— Все життя мрію покуштувати хоч найменшеньку гниличку із цієї груші... А вона ніяк не вродить.

— Та... — й собі зітхнула мама, — я теж ніколи не бачила з неї грушок. Аж не віриться, що тоді, в 32-му, вона врятувала нашій родині життя. Тоді моя баба насушила з неї цілий мішок, дрібних, як біб, та солодких, як мед...

Вітер знову кинув на нас жменю золота. Мама ввійшла до кухні. А я все ще стояла, завмерши. Згадала дитинство. Перші шкільні канікули. І раптом помітила, що те чорне вузлувате віття дуже схоже на струджені руки моєї любої бабусі. А ще на крила. Крила скорботного ангела.

• Чи можна сказати, що груша — родинна реліквія героїв цього оповідання? Чому ти так уважаєш?

• Чому ми говоримо, що важливо пам’ятати нашу історію, навіть її трагічні сторінки? Доповни список причин нижче:

«Тоді наші шрами стануть нашою силою. Ця пам’ять не дасть повторюватися тому, що відбувалося. Пам’ять — повага до тих, хто був до нас. І як ваш шрам від падіння на велосипеді робить вас уважнішими, дбайливішими — так і ми, пам’ятаючи про минуле, пам’ятаючи про шрами, стаємо уважнішими до сьогодення» (С. Ройз).

4. Доведи, що твір «Ангел на ймення Грушка» — оповідання.

Оповідання — невеликий за обсягом прозовий твір, сюжет якого заснований на одному (рідше — кількох) епізоді з життя персонажа (інколи — кількох персонажів).

Характери персонажів в оповіданні показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні.

5. Уяви, що може зробити нас сильнішими в скрутні часи. Намалюй реліквію своєї родини / свого роду.