Розвиток мовлення 3. Повідомлення на тему про мову що потребує зіставлення й узагальнення матеріалу в науковому стилі

1. Батьком пунктуації вважають грецького математика Аристофана Візантійського (260-180 до н. е.), що впорядкував першу систему розділових знаків, до якої входили три знаки: distinctio - крапка вгорі, distinctio media - крапка посередині рядка і subdistinctio - крапка внизу рядка.

Аристофанова пунктуаційна система з невеликими змінами була сприйнята римлянами й дожила аж до часу Карла Великого (768-814), коли латинське письмо запровадило досконалішу систему розділових знаків.

Слов’яни успадкували традиції грецької пунктуації й перенесли їх у свої рукописні твори.

Слов’янські каліграфісти - переписувачі грецьких теологічних^* текстів грецьку пунктуацію наслідували не сліпо, у кожного писця була вироблена своя графічна система знаків. Розділові знаки сприяли членуванню тексту на частини різної величини, але, очевидно, не були обов’язковими через відсутність найелементарнішого пунктуаційного зводу правил. Членування тексту здійснювалося писцем, з одного боку, на основі того, як він уявляв собі групування слів за змістом, а з іншого - виходячи з необхідності зробити перерву в процесі письма.

Розвиток книгодрукування відкриває нову сторінку в історії пунктуаційної системи. Важке для розуміння через нечленованість тексту рукописне письмо частково поступилося місцем друкарським шрифтам, які передбачали поділ тексту на синтаксичні одиниці (речення, словосполучення), унаслідок чого виникла потреба позначати на письмі такі ознаки речення, що мають важливе значення для сприйняття мети висловлювання (розповідність, питальність, окличність), змістові відношення між окремими частинами в середині речення.

Нову систему розділових знаків, яка пізніше поширилася по всій Європі, започаткували італійські типографи в середині XV ст. Засновник венеціанської друкарні Альд Мануцій (1448-1515) скликав відомих учених з метою упорядкування пунктуаційної системи, успадкованої від греків.

Український першодрукар Іван Федоров уживання розділових знаків обмежив мінімально: у львівському виданні «Апостола» (1574) використав лише крапку й кому, в «Острозькій біблії» (1580) послугувався трьома знаками - крапкою, комою й крапкою з комою. Постановка розділових знаків у друкованій продукції була переважно справою типографських майстрів.

Інтонаційні основи для формулювання пунктуаційних правил поступово витіснялися новим принципом - логічним, або смисловим, суть якого полягала в тому, що пунктуація залежала від змісту речення, його структури, відношень між членами речення.

Кожна видавнича школа в Україні мала свої традиції вживання знаків письма, автономно підтримувала або скасовувала авторські новації використання розділових знаків, ураховуючи свої пунктуаційні уподобання. У зв’язку з цим у кінці XIX - на початку XX ст. засвідчено повний різнобій у використанні як орфографічних, так і пунктуаційних норм (За І. Савченко).

2. На формування системи розділових знаків української мови впливали різні позамовні чинники, найвагомішим із яких можна вважати вплив «пунктуаційних» традицій інших мов. Зокрема, І. Огієнко зауважував, що одним із перших був вплив пунктуаційної системи грецької мови, оскільки засновником пунктуації був грек Аристофан Візантійський.

Пізніше в грецькій мові сформувалася система, що мала такі розділові знаки: крапку внизу, посередині або вгорі рядка (...), інколи двокрапку (:), але в значенні крапки або крапки з комою, хрестик, чотири крапки. Саме ця система, на думку І. Огієнка, була запозичена українськими рукописами. Однак «у давній нашій письменності ніякої послідовної системи інтерпункції не було, а крапку ставили в Богослужбових Книжках головно як вказівку при читанні чи співанні в Церкві. Мало не кожен давній наш рукопис знає звичайно свою осібну систему знаків розділових».

У грамотах XIV ст. текст ділився не на слова, а на більші текстові відрізки, за допомогою розділових знаків. Найпоширенішою була крапка, яку можна вважати універсальним знаком, оскільки вона - єдиний розділовий знак у багатьох грамотах. У текстах грамот трапляються також три-, п’яти-, шести- і семикрапки.

Узагальнені відомості про особливості пунктуаційної системи в XVI-XIX ст. знаходимо в тогочасних граматиках. Зокрема, у параграфі другого розділу «Граматики словенської» - «О точках» Лаврентій Зизаній наводить приклади правил вживання шести розділових знаків.

Ф. І. Буслаєв відзначав, що розділові знаки повинні допомогти читачеві зрозуміти думки і почуття автора, а тому вони мають подвійне призначення: по-перше, сприяють чіткості викладу думок, відокремлюючи одне речення від іншого (кома, крапка з комою, двокрапка, крапка), а по-друге, виражають враження автора і його ставлення до адресата.

У XIX ст. в Західній Україні вживали такі розділові знаки: «кропка» (в кінці цілого речення), «питайник» (питальні речення), «окличник» (призначений для окликів і у реченнях, що виражають бажання, приказ або здивування), «питайник з окличником» (питальні речення, які виражають здивування), «запинка» (для відділення підрядних речень, прикладок, між рівнорядних частин речень, стягнених і сполучених), «середник» (щоб виразити більшу «відрубність гадок» між рівнорядними частинами сполученого речення), «двокрапка» (при перелікові, у складному реченні), «павза» (-) (означає «напрасні перерви» речення), «скобки» (дужки), «знаки наведення» (лапки).

У Львові з ініціативи Наукового товариства імені Шевченка були розроблені «Правописні правила», які функціонували в західноукраїнських регіонах до 1927 р. - це був перший крок до створення єдиної для цілої України правописної системи (і зокрема, пунктуаційної, оскільки вона містила окремий розділ про «перепинні знаки») (Н. Андрощук).