1.2.7 «Фауст», частина друга

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Художній світ другої частини трагедії — це складне переплетіння Середньовіччя з Античністю. Для її розуміння потрібні глибокі знання давньогрецької міфології. Оскільки не всі читачі володіють такими знаннями, друга частина «Фауста» не входить у Німеччині до шкільної програми і рідко інсценується в театрах.

ВИСОКА ПОЛИЦЯ

Франц Ксав'єр Зімм. Фауст і Єлена Прекрасна. 1899 р.

Між першою і другою частинами трагедії Гете помітні своєрідні паралелі й контрасти: атмосфера німецької провінції середніх віків у першій частині — і атмосфера середньовічного імператорського двору у другій; кохання Фауста із Гретхен і його трагічний фінал у першій частині — кохання Фауста і Єлени Прекрасної та його трагічний фінал у другій; Вальпуржина ніч, побудована на образах давньогерманської міфології, у першій частині — і класична Вальпуржина ніч, побудована на образах античної міфології, у другій частині. Фауст ніби рухається по спіралі, проходячи у другій частині трагедії тим самим шляхом, що і в першій, тільки на новому витку.

В образі Евфоріона Гете створив своєрідний пам'ятник Джорджу Байрону, який саме тоді загинув у Греції, де боровся на боці греків проти турецького поневолення.

Франц Ксав'єр Зімм. Вагнер і Мефістофель за створенням Гомункула. 1899 р.

У сцені першій Фауст і Мефістофель опиняються при дворі германського імператора. В імперії все розвалюється, панують занепад, економічна скрута. Наймані солдати спустошують країну, дворяни грабують народ. Фауст, як колись Гете у Веймарі, намагається провести кілька реформ. Мефістофель пропонує випустити паперові гроші під заклад підземних багатств країни, але вони поглиблюють кризу імперії. Розчарований Фауст мріє втекти із Середньовіччя в Античність і подарувати її гармонію сучасності.

У другій сцені Фауст зустрічається з Гомункулом. Цю істоту вирощено в колбі, вона наділена чистою духовністю й на деякий час стає провідником Фауста у його пошуках.

У третій сцені Фауст викликає з небуття Єлену Прекрасну, героїню античного міфу про Троянську війну, й одружується з нею. У подружжя народжується син Евфоріон — дух поезії. Він грайливий і примхливий, як сама поезія. Але, відірвана від землі, поезія гине. Так і Евфоріон — якось загрався, занадто високо злетів над землею, упав і розбився.

Слідом за сином зникає у височині Єлена, у руках Фауста, який намагався утримати її, залишається лише плащ. Це символ: античне мистецтво пов’язане зі своїм часом, у сучасне можна перенести лише його зовнішні форми, але не дух. Шлюб Фауста і Єлени не може бути міцним: вона — втілення гармонійної заспокоєності, він — весь у неспокої, весь у земному житті, сповненому суперечностей. Фаусту нічого не залишається, як повернутися в Середньовіччя.

У четвертій сцені Фауст знову при дворі імператора, який розв’язав загарбницьку війну. Гете з обуренням і гіркотою пише про це. Мефістофель пропонує Фаусту зробити його генералом, але Фауст відповідає, що його справа — праця, і складає конкретний план потрібної людям справи.

П’ята сцена — розв’язка розділу. Фаусту вже сто років. Він отримав від цісаря смугу землі вздовж моря і замислив збудувати на ній світлі й радісні міста. Але спочатку землю треба осушити. І знову, вже вкотре, Фауст пізнає трагічний закон життя: будь-яка діяльність однієї людини суперечить інтересам іншої. У старій хижі на тому місці, де Фауст хоче встановити маяк, живуть тихі старі, чоловік і жінка, Філімон і Бавкіда (образи з античного міфу). Старі не довіряють нововведенням, не хочуть переселятися зі звичного місця. Мефістофель, зневаживши справедливість, підпалює хижу, і у вогні подружжя стареньких гине.

Ім'я Фауст латиною faustus означає «щасливий», «вдалий».

У фіналі сліпий Фауст нібито бачить картину розквіту рідного краю, але це лише мрія. У реальності до нього наближається смерть. Янголи віднімають у Мефістофеля душу Фауста. У небесних сферах вона зустрічає душу Маргарити (Гретхен), яка все пробачила коханому.

Небесний хор співає хвалу «вічній жіночності» — всепрощенному жіночому коханню.

Гете не нав’язує читачеві своїх думок, він не виправдовує, але й не засуджує Фауста. Він неначе звертається до читача: перш ніж винести свій вирок, озирнися навкруги і подивися, наскільки складний світ. Скільки волі й мужності треба, щоб жити в ньому! Людина не здатна осягнути всіх таємниць світу, вона може помилятися, але проживе недаремно, якщо прагнутиме вищої мети.

Зміст