Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Наталія Дев’ятко

1983 р. н.

Народилася в Дніпропетровську. Навчалася в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара. Працювала журналісткою, редакторкою. Викладає у Дніпровській академії неперервної освіти. Пише прозу. Любить подорожувати книжковими світами і відшукувати дива в житті. У її творах — світ фентезі й дивовижних несподіванок.

Повість «Легенда про юну Весну». Знайшовши дітей, які втекли з табору відпочинку, щоб зустріти світанок на березі моря, вожатий розповідає їм про неймовірні події, які відбувалися в місті Дайран, і про дівчину Вєю-весну.

Легенда про юну Весну

(Уривки)

Здавалося, відлуння наказу королеви Тінтірлат ще не стихло.

Христина дивилася на вогонь багаття, яке вони склали, щоб відігнати ніч. Влад натягав гілок і водоростей найбільше за всіх, і тепер діти просто підкладали сухі гілочки, підживлюючи полум’я. Валентин відмовився залишати їх самих, допоміг розпалити вогонь, і це було першим кроком до їхнього порозуміння, а ще казка про кохання і двобої.

Маленьке, проте живе вогнище затьмарювало яскраві зірки. І ввижалося, ніби не у казковій оповіді, а тут, під цим оксамитовим небом, зупинила королева двобій, що мав скінчитися смертю.

Але такі думки надто неймовірні...

— А мені більше подобається Явконд. Він крутий, — Христина здригнулася від слів Влада. — Я б його раз! Раз!

Хлопчик показав, як би він розмахував мечем. Анжела притулилася до дорослого, позіхнувши крадькома: все ж не дурні люди визначили час відбою.

Вожатий всміхнувся.

— Не сумніваюся. Проти тебе він не протримався б і п’яти хвилин.

— Тю! Лаолант його перший поранив, — Митьку зовсім не хотілося спати. — Явконд — шахрай. Він у червоне вирядився. Владе, коли додому повернемось, я твою футболку візьму, коли піду Жоркину пику бити!

— Хто тобі її дасть! — пирхнув Влад. — У тебе в самого червона майка є!

— А мені більше подобається королева Тінтірлат, — Христина відвела погляд від полум’я, та полум’я не залишило її очей.

Ім’я королеви пролунало мелодійно, ніби саме було втіленням чарівництва.

— Вєя краща. Вона так танцює... — Анжела знову солодко позіхнула, вожатий погладив її по голові, як улюблену доньку.

— А хто вам більш за всіх подобається? — запитала Христина у дорослого.

— Мені важко судити, я ж бо знаю, що було далі.

— І ми хочемо знати, що буде далі, — відгукнулась Анжела, пообіцявши собі, що не засне, доки не дослухає легенду до кінця.

— Далі... — замислено повторив Валентин.

У багатті луснула товста гілка, і струменем злетіли золоті жарини.

* * *

Лаолант видужав швидко, бо про нього піклувалася Вєя. Поцілунки завжди кращі від ліків: так вважали і він, і вона.

Обидві родини схвалили союз, і незабаром зіграли весілля.

Друзі ще не бачили ні Лаоланта, ні Вєю такими гарними, вони неначе випромінювали кохання і віру в щасливе майбуття. Мов білосніжні лебеді, закохані схилялися перед батьками, присягалися в вірності і цілувалися, тепер вже не потай.

Щастя... Один з найщасливіших днів. Сонячний, безхмарний і не по-літньому прохолодний.

Здавалося, цей день неможливо забути і зрадити...

Здавалося...

Але сьогодні закохані купалися в радості, а на білому вбранні поки не залишило слідів розчарування. Плями, які не змити ні прощенням, ні каяттям.

Вєя і Лаолант поїхали у Дайран на наступний бал вже як чоловік і дружина. Заручені темною ніччю, вони дякували королеві Тінтірлат і Королеві-Ночі.

Й обидві королеви оберігали їхнє щастя.

В ясну днину весілля Лаоланта і Вєї Явконд не бачив сонця. Світло дня не торкалося його обличчя вже багато днів.

В’язниця. Глухі стіни чи відсутність вітру — що гірше для того, хто не знав неволі?

Королева Тінтірлат сувора. Та вбивство не відбулося, а в дуелі ніхто не роздивився підлості. Засудивши дуелянта на мовчазну самотність, королева не відміряла строк покарання, принаймні не сказала про нього Явконду.

Втративши лік часу, Явконд марив Вєєю. Дівчина йому снилася, зводила з розуму, кликала за собою, вабила і зникала.

Він прокидався у темряві, тільки капала мертва вода, що не знає часу і жалю. Текла, як життя. Як його життя, яке минало поза стінами темниці. Без нього.

Нагорі свята змінювали бали, нові юні серця запалювалися коханням і билися в такт. А в серці Явконда кохання переродилося в пристрасть, в чорну жагу, перегоріло, стаючи отрутою.

Сонце могло випарувати отруту, поки вона не настоялася, та сонце не зазирає під землю.

Лаолант і Вєя оселилися в маленькому будиночку в тихих володіннях чоловіка. Вони весь час проводили разом, здавалося, вони не розлучаються ні на хвилину.

Ставши світлом один для одного, вони освітлювали світ спокоєм і благодаттю, наповнюючи його чарівництвом.

Посаджені закоханими квіти, коли їх зрізали, не в’яли тижнями і пахли так, наче щойно принесені з саду. Хмари, обтяжені градом, не закривали небеса, а дощі, сильні і недовгі, дзвінко били по листю.

Диво йшло разом із закоханими, залишаючи непомітні легкі сліди. Варто тільки прислухатися, замовчати, відволіктися від буденних думок, і світ звучав дзвіночками в лугових травах, сопілкою в світлих дібровах, барабанами в пухканні спілих грибів-дощовиків.

Чари жили в пір’ї птахів й осипалися з хутра звірів, залишаючи на землі золотавий пил. Та зібрати це золото ніхто не прагнув. Не викувати перстень з такого золота, та ступаючи по ньому, не пам’ятаєш зла, і навіть зло не вірить у власне існування.

Лише дітей поки не давало сонце молодятам. І подеколи Лаолант діставав суху квітку, схожу на щербате серце. Задумливо дивився на неї, поринаючи у єдину таємницю, якою не поділився з коханою.

Скінчилася осінь, королівство пережило м’яку зиму. Прийшла весна.

Двері темниці відчинилися перед Явкондом у час барвистого цвітіння тюльпанів.

Ніхто не зустрів його, ніхто не вітав, ніхто не став для нього вісником волі.

Явконд пішов з Дайрану пішки, не озираючись. Він ще не знав, що частина його багатств безслідно щезла, як і деякі, кого він вважав вірними друзями.

Колишній кращий дуелянт королівства ішов в бік сходу, до своєї фортеці.

Він ненавидів сяюче світило, що дивилося на нього, як на нікчему, застилало очі злими сльозами. Ненавидів Лаоланта, який виявився слабким супротивником. Ненавидів королеву Тінтірлат за добро, поставлене понад власний закон. І навіть Вєю ненавидів, хоча ще більше жадав зустрічі з нею.

Природа оживала, прокидаючись від солодкого прохолодного сновидіння, та Явконд не бачив різнобарв’я. Біле марево відчаю застеляло погляд.

Мелодійний голос покликав його на ім’я, і марево вмить злетіло. Явконд ледь не захлинувся світом, що виплеснувся на нього.

Голос повторив його ім’я. Жінка, що з’явилася нізвідки, обходила спантеличеного чоловіка колом.

Королева Грейж. Висока, струнка, овіяна льодистою, нелюдською красою. Жінка, про яку говорили більше, ніж про всі бали королеви Тінтірлат. Тому що боялись.

— Здрастуй, — привіталася королева Грейж.

— Здрастуй, — відповів Явконд, спокійно, дивлячись їй в очі.

— Я можу повернути, як було, — вона посміхнулася.

Явконд мовчав, розуміючи, що лише чари Грейж не дають відчаю вчепитися в нього знову.

— Побори мене.

Чаклунка зірвала дві травинки, в її руках стебельця виросли, стаючи гострішими за метал. Смарагдові мечі увіткнулися в землю.

Безумство... Навіть до ув’язнення він би не зміг перемогти королеву Грейж. Людина не може здолати чаклунку...

Явконд витяг ближчий меч.

* * *

— Не треба! Не розповідай далі!

Анжела тремтіла, дорослий обійняв дівчинку, заспокоюючи.

— Але ж ще нічого жахливого не сталося, — трохи здивувався оповідач.

— А королева Грейж — добра фея? — розлютилася Христина. — Нащо вона в цій історії?

Вожатий печально подивився на Христину.

— Без неї не було б про що оповідати. Лише коли всі, кому судилося стати частиною історії, сходяться, — лише тоді струмочки стікаються в море, і воно може змінити світ.

Діти не зрозуміли дорослого, та слова дивно відлунилися в темряві, тому вони не заперечили, не засміялися. Справжнє море безтурботно перекочувало гальку.

— Але ж Явконд переможе, так? — дещо боязко запитав Влад.

Вожатий зітхнув.

— Мені шкода засмучувати тебе, Владе, але Явконд не переміг. Місяці ув’язнення без сонця і свіжого повітря, отрута ненависті... Двобій чарівними мечами, що відгукуються на кожний рух душі... Улюбленою зброєю королеви Грейж! Можливо, єдиною, яка могла її поранити...

Бо чаклунка завжди билася по-справжньому, — дорослий замислився. — Явконд не міг виграти, та королева Грейж не взяла з нього ані слова, ані клятви. Накинула переможеному на плечі прозорий плащ і перенесла Явконда до брами його фортеці. І залишила, щезнувши.

Він знову замислився, і діти чекали, притихло навіть море.

— Але я б хотів розказати зараз не про Явконда, — знову поринувши у думки, натхненно мовив Валентин.

* * *

Вєя і Лаолант жили в злагоді, не даючи приводу для тихих злих розмов. Та дедалі частіше діставав Лаолант засохлу квітку, яка майже втратила колір, вдихав примарний духмян і згадував золоторогого оленя.

Мрія про дивовижного звіра затьмарювала золото чистої любові, полонила розум і пам’ять. І одного весняного дня він прокинувся досвіт, узяв лук, поцілував кохану, що посміхалась уві сні, і пішов шукати золоторогу тварину.

Вєя спала так солодко, що лише зітхнула, відпускаючи чоловіка у безстрокову подорож.

Лаолант їхав лісами і луками, залишаючи королівство позаду. Дихали холодом гори, але подорожній не збирався дряпатись стрімчастими засніженими схилами.

Іноді йому здавалося, наче тінь оленя майорить попереду. Лаолант пришпорював коня, намагаючись наздогнати звіра. Та лише стукіт копит приносив безтурботний вітер.

Далеко від дому, ніким не впізнаний, Лаолант забував рідний край і навіть жодної вістки не надіслав Вєї.

Шлях привів його на круті прибережні скелі чужої країни.

Однак не чув голосу моря Лаолант, стукіт копит золоторогого красеня бився в причарованому мрією людському серці.

Вєя прокинулась раптово, щойно світанкова тінь чоловіка зникла за пагорбом. Босоніж вибігла на подвір’я, та сонце, що сходило, не мовило до неї, мовчали птахи, мовчали трави.

Похнюпившись, ішла покинута дружина у спустошений дім. Такий холодний і чужий. Вєя тоді не знала, наскільки крижаним стане її гніздечко, яким шаром снігу воно вкриється, як не витримає обіймів зими.

Дівчина гуляла улюбленим садом, ловила рожеві сніжинки яблуневих пелюсток. Вона чекала на повернення коханого. Чекала день, чекала два, чекала, коли осипався яблуневий цвіт і розквітав бузок.

Поза очі її називали вдовою, та ніхто не засуджував Лаоланта. Бо ніхто не бачив його з тої пори.

Птахи прилітали в сад, що шелестів сумом, але чари більше не жили в їхньому пір’ї, і золото не осипало траву іскристими зірочками.

Королева Тінтірлат надсилала листи, але Вєя спалювала їх, не відкриваючи. З’явитися на балу одній здавалося зрадою.

Вєя відчувала під серцем дитину і дарувала любов тій, яка ще не народилася, сподіваючись, що дитя буде схоже на Лаоланта.

Явконд одним з найперших дізнався про зникнення суперника. Лютий на тих, хто його зрадив, він не зустрічався навіть з вірними, не впевнений, що вони не злякаються гніву королеви, спроможного зачепити і їх ненароком.

Сова ухкала у нього за вікнами замість співів солов’я.

Одне ув’язнення змінило інше, і покарання, накладене на самого себе, було ще жорстокішим.

Явконд повертав втрачену майстерність, не помічаючи, як змінюються його очі. І прислужникам здавалося, неначе іноді звичайний меч хазяїна перетворюється на смарагдовий, а за його спиною яскравіють чарами червоні крила.

Жах вселяла присутність Явконда, що став безжальним і підступним. Краса його не вмерла, але назавжди змінилася, а молодість залишилася поза часом.

Якщо раніше він вбивав лише на дуелях, то тепер життя, як і біль, перестали мати значення. Пошкрябаний смарагдовим мечем чаклунки, Явконд перестав відчувати і свій біль, і чужий. Різнокольоровий світ перевернувся, впав, залишивши цілісним єдиний уламок минулого — пристрасть до Вєї.

І коли в палаці з невагомими шпилями гриміло нове свято, білявий вершник мчав до будиночка Вєї, щоб вкрасти дівчину.

Сова летіла за ним.

* * *

Валентин задивився на полум’я і втратив нитку оповіді. З найближчого дерева злетіла, ухнувши, тінь. Діти здригнулися.

— Несправедливо це, що Лаолант поїхав, — прослідкувала за тінню Христина.

— А вам не здається, що його причарували? — запитав Влад, кинувши на вожатого благальний погляд, щоб підтвердив здогадку.

— Вірно, Лаоланта причарували, — всміхнувся Валентин. — Але ж не обманом, хіба ні? Чи він не сам обрав, з ким залишитися: з коханою чи з колишнім вільним життям мисливця?

— Для нас це надто складно, — але Анжела подумала, перш ніж відповісти. — Хай Христина каже, вона найстарша.

— На два дні старша від Влада, — ухилилася від відповіді подруга.

— А я їсти хочу, — втрутився Митько.

Діти розсміялися, але дорослий замислився.

— Ходімо, пошукаємо, — він підвівся.

— Як чайки, будемо дохлу рибу жерти? Чи гладку чайку підсмажимо? — Влад струсив з шортів сухі водорості.

— Не смій так говорити! Чайки — це душі загиблих моряків, мені тато розповідав!

Христина штовхнула друга, але не розрахувала силу, і якби не дорослий, Влад би всівся у багаття.

— Обережно, діти, — вожатий суворо подивився на дівчинку.

— Ти що, здуріла! — налякано ощирився Влад.

Христина зніяковіла: вона не бажала, щоб так сталося.

— Вибач, я не навмисно. Владе?..

Хлопчик відвернувся. Незрозумілий розбрат опалив його крилом сильніше, ніж міг підпалити справжній вогонь.

— Ходімо до моря, — занепокоївся Валентин, прямуючи до води.

Діти знайшли ще живу рибу, яка застрягла між каменями. З неї справили скромну пізню вечерю. Хліба не було, а ось солі скільки завгодно — море поряд, саме повітря сіллю насичене.

Дмухаючи на ароматну рибу і перехоплюючи гарячі шматочки, діти слухали голос Валентина, ідучи по ньому, наче крученою стежиною, все далі і далі.

* * *

Явконд, звісно ж, вкрав Вєю і, наче вітер, домчав здобич у свою фортецю. Пропажу виявили лише на ранок, як і кров на подвір’ї.

Двоє заступилися за господиню, але тепер не могли розповісти, хто винен в нічному злодійстві.

Чутки поповзли по королівству, Явконду приписували зникнення Лаоланта. Але брама негостинної фортеці залишалася зачиненою для цікавих очей, а ризикувати життям і свободою заради пліток не вистачало сміливості.

Вєя жила, неначе королева, вбрана у шовк. Найчастіше в червоний, який так любив Явконд. Посміхаючись вдень, вона ридала вночі. Господаря фортеці дівчина бачила лише за обідом та ще як стояла біля вікна, коли він їхав на цілі дні.

Явконд залишав домівку все частіше. Птахи збиралися в зграї, готуючись до перельоту на південь, раніше цього року, ніж зазвичай.

Вєя здіймала руки до лякливих зграй, благаючи взяти її з собою, але птахи не підлітали до вікна, а думки про дитину не дозволяли зробити крок вниз.

Віднедавна Вєя перестала вірити в легенди та чарівний порятунок.

Що ж трапилось з Лаолантом? Море заступило йому шлях, обіцяючи загибель, якщо він підніметься на корабель. Море знало про минуле і майбутнє більше, ніж люди. І кораблі-привиди нерідко кидали якорі в його гаванях. Народжували жах, та не прокльони і стогони, як могли б, якби море не потопило справжні фрегати і бригантини разом з їхніми капітанами.

Лаолант приходив на скелі три дні і три ночі, і коли третьої ночі зійшов місяць, він побачив на березі жінку з ніжним та холодним поглядом чаклунки.

— Ти шукав мене, — сказала королева Грейж.

— Я шукав золоторогого оленя, — заперечив мисливець.

Королева Грейж дзвінко засміялась.

— Але це мій олень, і квіти, що ростуть під моїми вікнами, схожі на щербаті серця. Ти шукав мене, Лаоланте.

Чаклунка підійшла до нього і поцілувала, напуваючи серце холодом, та не віднімаючи волю і пам’ять.

— Бажаєш повернутися до коханої чи спочатку побачити золоторогого оленя? — запитала вона, відпускаючи Лаоланта.

Мисливець згадав, як давно він не бачив Вєю. Вона ж не знає, що з ним і де він. Але мрія була так близько, лише простягни руку...

— Я хочу побачити оленя, — відповів мисливець.

Море звелося, обливши їх роз’яреними бризками. Чаклунка плеснула в долоні, і водне полотно вкрилося кригою.

Темні глибини звільнилися за мить, та, взявшись за руки, двоє зникли раніше.

Такого шторму, як тієї ночі, не пам’ятали навіть сиві діди — жодний човен не повернувся додому.

Палац чаклунки сильно відрізнявся від палацу в Дайрані. Захований в квітучій долині, у буянні дивовижних рослин, він і сам здавався квіткою, що розпускається. Чудесні тварини, що ходили стежками зачарованої долини, не боялися чоловіка: вони рідко зустрічали людей і не знали, що мисливці можуть заподіяти їм зло.

Трохи наляканий Лаолант слухняно ішов за чаклункою. Він захоплювався чарівною долиною і якимось чином знав, що може залишитися тут на довгі роки, майже навічно, не втрачаючи молодості.

Сяюче павутиння лягало на його одяг, створюючи неповторний візерунок. Золоторогий олень покірно схилив голову перед людиною.

По листю вдарили перші краплини дощу, загравши, мов кришталеві дзвіночки.

Краса Грейж більше не здавалася крижаною. Ніжні риси, тонкі брови, ясний погляд. Серце затремтіло, наче невагомі шпилі Дайранського палацу дотягнулися і сюди.

Лаолант сам поцілував чаклунку.

Вже зжали золотий хліб, а в зачарованій долині не пожовтів жодний листок.

Лаолант жив, як мед пив. Полював на золоторогого оленя, і, торкаючись хутра звіра, стріли оберталися на багряні, майже чорні троянди. Чоловік Вєї складав букети з цих троянд і дарував господині долини.

Навіяний з дитинства жах перед чарівництвом іноді нагадував про себе, та згодом чари здолали і його. Жах відступив перед їхньою красою.

Він бажав, і бажання одразу збувались. Йому було добре, тож Вєю не кликав у мріях нерозумний мисливець. Ні, він не забував про кохану, та серце не відгукувалося хвилюванням на спогади про неї. І чомусь Лаолант побоювався, що дівчина, схожа на дитя, зустрінеться йому на одній зі стежин зачарованої долини.

Блукаючи серед лісу, Лаолант набрів на озеро, біля якого сиділа королева Грейж. У непорушній воді відбивалося небо, але не чаклунка і не людина.

— Ти вродлива і незвичайна, та я не кохаю тебе, — сказав Лаолант, опускаючись на траву поряд із чаклункою.

— То йди, — вона була спокійніша від водяної гладі. — Ніхто, навіть я, не затримає тебе, якщо ти захочеш залишити долину.

Лаолант не відповів, на воду впав поїдений жовтизною листок, пішли легкі кола. Листок потонув.

— Чому ти не йдеш? — запитала королева Грейж, озирнувшись.

— Як я можу повернутися до Вєї після того, як я її зрадив, покинув, не сказавши навіть, чому поїхав?.. — та ні гіркоти, ані ненависті не відчувалося в його мові. — І кохання тут ні до чого.

Чистий, холодний погляд чаклунки дістав до самих глибин душі Лаоланта.

— Якщо так, то я дам тобі владу, Лаоланте. Велику владу, якої у тебе ніколи не було. І дам мету. Величну мету, варту легенд. Але приставши на мою пропозицію, ти не зможеш відмовитись, а засумнівавшись, загинеш. Краще повертайся до Вєї. Вона любить тебе і зможе загоїти рани від мого гострого погляду й твоєї отруйної зради.

Та Лаолант не повернувся до коханої, не зміг... Він заповнив порожнечу зради метою і владою, обіцяними чаклункою.

Але не лише слово Лаоланта зберігала в пам’яті королева Грейж. Явконд теж присягнув їй, погодившись на таку саму пропозицію. Тому так часто їхав він зі своєї фортеці, слідуючи за совою.

Дивний птах вів його крізь марево, приводячи у країни, де розмовляли іншими мовами. Повертаючись назад, Явконд не міг без крилатого провідника знайти пройдені недавно стежки.

Чаклунка називала його королем, а чужі народи стали його підданими. Він називав чаклунку богинею і Посланницею Світла, Дочкою Місяця.

Явконд мав створити для Посланниці Світла армію, зробивши воїнів не чуттєвими до благань, викоренивши жалість з юних сердець. Бо лише юні з ясними очима вбиралися в кольори, обрані Дочкою Місяця.

Ще вчора вони складали пісні, а тепер малювали шедеври на піску не пензлем, а вістрями мечів. Але їхня рука мала не схибити.

Явконд вчив їх, ділячись із молодими творцями тим мороком, який спізнав сам.

Знову Валентин дав слово морю. Діти стояли біля води, узявшись за руки, бо так було менш страшно. Хоч трошечки...

Влад пробачив Христині. Анжела вчепилася в Митька, їй здавалося, що по воді лине примарний корабель з подраними вітрилами.

— Так не буває. Скажіть, що так не буває. У казках так не буває!

Христина теж дивилася на море, але тіні і хвилі являли їй інший малюнок, ще більш моторошний, ніж загиблий корабель.

Дев’ятко Н. Легенда про юну Весну. Харків : Мачулин, 2015. 92 с.

Запитання та завдання

  • 1. Ідучи за текстом, дайте поради головним героям, як зробити правильний вибір у житті.
  • 2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте буктрейлер до повісті.

  • 3. Використовуючи кола Венна, охарактеризуйте Леоланта, Явконда та Вєю.
  • 4. Чи можливо пробачити зраду? Як правильно вчинити з людиною, яка зрадила?
  • 5. Створіть власний буктрейлер до повісті.

Тобі буде цікаво! У творчому доробку Наталії Дев’ятко — психологічна проза, фантастика, фентезі, пригодницькі казки для дітей та юнацтва: збірки «Поміж світлом і темрявою», «Три кроки до світанку», «Казки Країни Сновидінь», пригодницько-фентезійна трилогія «Скарби примарних островів», роман у стилі фольк-реалізму «Злато Сонця, синь Води», фентезійна пригодницька повість «Легенда про юну Весну».