Сучасна художня література. 7 клас. Івасюк

Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Софійка, що часто називає себе Русалонькою через улюблену казку, їде з класом у подорож, аби вперше побачити море. Та не абикуди, а в сонячний загадковий Крим! Разом з дівчинкою її добрі друзі, а ще — захований у кишеньці оберіг-камінець, який подарував Сашко, що так їй симпатизує. Пригоди почалися не надто весело: вже за кілька годин подорожі Софійку вкусила оса. Але хіба ж то важливо, якщо в неї закохані ледве не половина хлопців класу?

(уривок)

4. Емігея

Сиділа ображена, всіма покинута. А ще годину тому сміла припускати, що вона комусь потрібна!.. Ох, як же тяжко болить! А прикро ж як, людоньки!.. Ще й ця марля... Змочена водою (де ти льоду візьмеш?), уже нагрілась і, здавалось, розпікала боляще місце ще дужче. Якогось би заліза чи що... Чи бодай... О, камінь! Софійка дістала з куртки Сашків гостинець, поривчасто приклала його до губ. Трошки дугою, він щільно ліг на болячку. А головне — приємною прохолодою, мабуть, не згірше льоду тамував біль.

Якось одразу і в голові, й на серці виясніло. І тієї ж миті погляд ушпинився в мальовничу шалину край дороги. А ще за хвилину Софійка тихенько вислизнула з автобуса із каменем на серці, тобто на губі, подріботіла стежиною, що вела в гущавину. Тільки побіжить і гляне, поки ті егоїсти веселяться й животи набивають.

Те, що невдовзі відкрилось її очам, вражало. Вже за якихось двісті метрів зелені кручі вивищились у стрімкі химерні скелі. Здалеку почувся шум. Софійка ніколи не бачила моря, але вона про нього читала-чула: шуміло так, наче б’ються хвилі у берег.

Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.

У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки вискочила яскрава зелена жабка. Софійка на мить зупинилась. Іти далі чи ні? Роззирнулась і мало не скрикнула від несподіванки. Знову жаба? Лиш тепер — велетенська і кам’яна: вершина скелі навпроти мала точнісінько її форму!

Ну гаразд, ще трошки, ще до отого шуму...

Зупинилась на високому березі, а внизу між крутющими скелями шумувала-вирувала ріка! Їхня вишнопільська Кам’янка завше несла свої води спокійно й тихо, а ця — наче в горах!

Заворожена гулом води, не зразу почула мобільника.

— Де те’ носить? Тут усі вже не знають, що і ду’! — репетувало в слухавку Віку-кусиним голосом.

Леле, це ж могли без неї поїхати! Кулею помчала до автобуса. Лиш вибігаючи з останнього зеленого повороту, ще раз озирнулась і зачаровано прошепотіла, вийшло — просвистіла, бо якраз у дірочку прохолодного камінчика: «Я хочу сюди повернутись! Я хочу сюди повернутись!».

— Софко, якої крейзухи тебе понесло чорті-куди, замість стерегти пустий бус?! — першим напав на неї Кулаківський.

— Не схотіла здобутків цивілізації біля генделика, пішла шукати романтичних кущів, — багатозначно хіхікнула Іра Завадчук.

— Та хоч би й пішла, якщо припекло, — психував Кулаківський, — але ж якого бен-ладена кидати двері навстіж?!! Не врубаєшся, що мерса кожну секунду могли бомбанути якісь гопники?

— Ну не бомбанули ж, заспокойся! — відрізала розлюченому Вадові несмілива селянка Віку-куся.

Що ж, мінімум одну подружку Софійка точно має!

— Як заспокоїтись?! — загорлав уже до Віти Вадим. — У мене тут фотик з ейч-ді камерою і зумом стократним! Та в ньому мегапікселів більше, ніж на твоїй голові кучеряшок!

— Не знаю, як її кучерики, а твої прямі звивини зараз так позакручую, що й пікселі полускають! — де не взявся Альбабарін.

Вад миттю зник у глибині салону, а Софійка полегшено зітхнула: от, і цей ашник — таки ж за неї!

— Угамуйтесь, діти, маємо бути поблажливі до Софійки, хіба не бачили, що її сьогодні вкушено якимось складчастокрилим? — поставила остаточну крапку в дискусії Ліда Василівна. — До речі, як твоя вавка?

Ще одна людина переймається Софійчиною бідою!

— На ось, купив зумисне для твоєї губи! З холодильника! Прикладеш — буде замість льоду! — Іваненко простяг Софійці пляшку з крижаною водою.

— Ой, спасибі, Дмитрусю! — мало не заплакала від зворушення, що має ще одне віддане серце!

— Нема за що! — відмахнувся Дмитро. — Лесі дякуй: це вона додумалась!

І Леся — теж її золота подружка!..

Автобус відчалив і поволі набирав швидкості. Коли пропливав мимо вивіски з уже закресленою назвою населеного пункту, Софійка прочитала: «Е-мі-ге-я». Отже, це було село Емігея! Дивна й мелодійна назва!

Звідки взялась така в цьому степовому краї? Наче Енеїда якась чи Одіссея...

Відчула, що камінчик нагрівся. Прийняла його, торкнулась губи й здивувалась: укус не болів, а припухлості — мов не було!

«Емігея! Емігея! Емігея!» — радісно співала душа.

5. Вогнів додається

А воду з Дмитрикової пляшки просто вип’є. Аби не сталось, як застерігає Ліда Василівна, зневоднення організму. У Софійчиному випадку (не пообідала до пуття, тепер-от смокче всередині) — знечаєння та знебутерброднення.

Утім, голод настрою не псував. Бо у вікні показувано все нові й нові краєвиди. А що то за чудернацькі горби на полях? І он, і отам...

— То могили, або половецькі кургани! — оголосила Олена Гаврилівна.

— Ті, що на них і кам’яні баби стояли? — здогадалась дівчинка.

— Саме ті, — погодилась учителька.

— Ой, то, може, трапиться якась і з бабою? — Софійці аж дух забило від захвату.

— О, вони лише в Асканії-Новій зостались! — похитала головою Гаврилівна. — Але наш маршрут мимо неї проходить! До речі, цікаво: чи є в Асканії тушканчики? Я би їм свого подарувала!

— Кам’яні баби, Софійко, надто дорого коштують, щоб бути на волі! — вів своєї Дмитро (таки ж стежить за її, Софійчиною, розмовою). — Порозтягували їх, по закордонах порозпродували, та й на приватних дачах модно ставити...

Ох, і тут ця чорна археологія!..

— Мій Пустельний розказував, що його прабабуся в київському Ботанічному саду їх ще застала, в ярку валялись!

Усі здивовано зиркнули на Софійку, а вона злякано телепнула долонею себе по надкушеній осою губі:

— Пустельник — мій дядько Сергій...

Запала чемна мовчанка. Всі повідвертались до вікон і вдивлялись у нові могили: тепер їх було видно цілу вервечку аж до виднокола. Що ми знаємо про ці віковічні степи? Не земля — загадка!..

От і могили розтанули в далині. Саме час помріяти й подумати, що ж колись мав на увазі Дмитро, коли промовив ото: «Хіба ти не помічаєш, що насправді»?.. Мабуть: «Хіба ти не помічаєш, що насправді в моїх думках — тільки ти»... Або: «Хіба ти не помічаєш, що насправді я вже давно...». Ні: «...що я, відколи перейшов учитись до вашої школи... кохаю тільки тебе»...

Господи, він знову глянув! Чи здалося? Ні, таки ж дивився! І, заскочений, скоренько відвів очі. А Софійчине серце щасливо завмерло.

Чим далі, тим більше зелені краєвиди перетворювались на зелено-жовті. І це на початку літа! Правду казали в новинах, що Херсонщина потерпає від посухи!

— Та ще й клімат — напівпустельний! — уточнила Гаврилівна, і Софійчине серце стрепенулося: «Пустельник!» — Минаємо унікальну для України і ще зовсім не досліджену місцину: так звані Олешківські піски!

— Але ж тут кругом ліси? — здивувався Дмитрик.

— О, ліси насаджені, колись їх не було, старі люди ще пам’ятають піщані бурі, які тут завивали!..

Ого!.. Проте найбільше лякали пожежі. Отак просто, наче так і треба, то тут, то там уздовж дороги палали цілі шматки підліску! Іноді за димом не видно було шляху!

— Лідо Василівно, чого воно все так страшно горить? — час від часу відчайдушно допитувалась Софійка.

— Здебільшого людський фактор! — понуро знизувала плечима вчителька. — Десь вогнища не загасили, десь недопалка з автівки викинули...

Людський?! Цих двоногих організмів ще названо людьми?! Праведне обурення зашкалювало!.. Забивало подих не менше, ніж їдучий дим!..

— У наших Лесько’ як було зайнялось у берегах, то потім мій тато страшну картину побачив! — сумно хитала головою Віта. — Лебідка гнізда не покинула, так і згорі’, крильми яйця затуляючи!

У Софійки від жалю аж серце зайшлося. Та й це — не те саме хіба? «Червень — місяць тиші»: ще в початкових класах проходили! Саме пташенята лупляться, а тут таке!..

— Лідо Василівно, а чом тут нема пожежних машин? Чому ніхто не гасить? — питала уже крізь сльози.

— Звідки я знаю? — вкотре знизувала плечима керівничка. — Мабуть, вогонь вважається несерйозним... Або техніки бракує...

— Софко, будь другом, не розпіарюй цієї теми в проблему! — кволо закотив очі Кулаківський, якого нудило від чаду, і він підсів наперед, помінявшися з кимось із відданих друзяк.

— Ти що не бачиш, яка тут біда?!

— Мені по шарабану, що там робиться! А ти мовчи, бо зараз наша Керя просльозиться, почне розчохлятися про любов до рідного краю, зупинить буса й пожене всю гоп-компанію рятувати світ! Мені ще від твого генерального прибирання над Кам’янкою зашпори не вийшли!

О, це було б непогано — колективне гасіння пожежі! Керя, згідно з Вадимовим сленгом, класна керівничка, не може такого не підтримати!

— Засічи: я пеньонзи втюхав у море, а не в курси молодих пожежників! — його тон був категоричний і навіть погрозливий.

Софійка спаленіла — вже від обурення. Але з тим, що не має права командувати людьми, які їдуть на відпочинок, мусила погодитись.

6. На один вогонь менше

Далі Софійці спокійно вже не сиділось. І зовсім не через Іваненкові та Альбабарінові погляди, яких упіймала на собі ще кілька. Муляла посуха, муляли далекі й близькі дими, муляли вже згаслі, чорні від попелу ділянки з підсмаленими деревцями і спаленою травою... От чим, чим зарадити? Дзвонити сто один — то куди, куди викликати? Під п’ятнадцятий кущ четвертої лісосмуги?..

Тим часом попереду вдалині знову задиміло. Горіла придорожня трава, клаптик вогню був ще невеличкий, але за кілька метрів стоїть сосновий ліс, і... А в траві, може, теж чиєсь гніздечко!.. І якась пташина, може, теж зараз розпростерла крила над маленькими жовторотиками, закриваючи діток від вогню!..

— Зупиніть! — сама незчулась, як підхопилась із крісла й закричала до водія.

— Ти чого, Софіє? — в один голос Ліда Василівна й Олена Гаврилівна.

— Там... Вийти мені треба, от що!

— Стривай, ось під’їдем до...

— Зараз мені треба! Негайно!

Автобус загальмував, Софійка, вхопивши подаровану Дмитром пляшку води (ох, ще ця куртка тягнеться слідом: зачепилась, видно, пряжкою, за джинси!) рвонула до виходу. У паніці натикалась на чужі сидіння й зашпортувалась (і де набрались?) за якісь речі. Куртку, яка так і не відчіплювалась, довелось ухопити під пахву.

Вогонь лишився позаду, але якщо вернутись...

Тремтячими пальцями розкрутила кришечку, лила по краплині, затискаючи отвір. Але вода скінчилась, забризкавши тільки маленьку ділянку і майже не зарадивши. Господи, їх же вчили! З усієї сили смикнула на собі куртку — вона відчепилась — і забила нею по вогневі. А так тобі, а так тобі, а так!...

• Про яку рису характеру свідчить Софійчин вчинок? Чи вчинив / вчинила б ти так само на її місці?

Щось подібне траплялося в страхітливих снах: коли Софійці доводилось боротися з відьмою, в ній прокидалась шалена лють, вона боролась не на життя, а на смерть, укладаючи всі сили! Ох, як добре, що куртка важка (поважчав Сашків камінець у кишені?), і вона завдає вогневі сильніших ударів!.. Ой, там ще й мобілка — довелось зупинитись на хвильку, витягти телефона й... ні, в кишені шортів заважатиме!.. Відкинути подалі, в безпечне місце!

Уві сні відьма, хоч і відроджувалась раз-пораз після Софійчиних нещадних ударів, урешті-решт таки гинула. Так і вогонь, загрозливо посичавши й повигинавши спину, стих і змінився ріденьким димком.

Іще затоптати згарище! Забула, що босоніжки нові, забула, що може обпектись. Так, так, так!..

Ух, наче все?.. Стояла задихана, похитуючись від утоми й хвилювання. Що тепер? Куди це їй потрібно зараз?

— Соф’, май же совість! — пробудило із забуття Вітине майже голосіння. — Чи ж ти при собі, що ти робиш? Гля’, на що ти схожа!..

Віку-ку пирскала зі своєї пляшки — намагалася сполоскати Софійці обличчя та руки.

— Всі собі думали, що ти в кущі... Я теж спочатку... Потім зачула щось не те, зирк у вікно — аж ти таке... Хап свою пляшку — думаю, мо’, чим поможу... Ая-я-я, і чорна вся, як сажотрус... Аж коси пообсмалювала!.. Не стільки тієї пожежі було, як на тобі сажі.

Так, Софійка — не взірець охайності, ну то й що? Потроху оговтувалась, обмивалась, обтрушувалась.

— На попелище... на попелище воду... зливаймо! — спромоглась на слово.

— А куртку хоч викинь, — примовляла Віта, підтягуючи подружку в бік автобуса.

— Її не можна... викидати... в ній камінець Сашковий!.. — лепетала через силу.

— Гаразд, відперемо! Наче ж і температу’ нема, — Віта стурбовано приклала руку до Софійчиного чола. — Ходім, уже всі зачека’!

— Це камінець допоміг, я знаю!

— Нічо’, зара’ сядеш, вип’єш водички, попустить! — обіймала дівчинку приятелька.

— Ой, і мобілка! — Софійка, вирвавшись із упевнених Віку-кусиних лабет, попленталась по залишеного телефона. — Я зробила це, Ві-ку-кусю... Тепер вона не згорить...

— Мобілка, Софієчко? — Віта, мабуть, від переживань, аж перестала скорочувати слова.

— Лебідка... І взагалі ніяка пташка...

— Таки є, мабуть, алергія в тебе на ті бджолині укуси, — подружка дбайливо тягла Софійку до автобусних дверей. — Але головне, що все добре закінчилось!.. Ще серветками щоки витреш, бо ж замурзалась!

ЗАПИТАННЯ, РОЗДУМИ ТА ДИСКУСІЇ

• 1. Прочитай заголовок та перший абзац. Чи допомагають вони зрозуміти, про що йтиметься в тексті?
• 2. Що таке ліричний відступ? Чи є в поданому уривку ліричні відступи?
• 3. Охарактеризуй головних героїв відповідно до того, що прочитав/ прочитала в уривку. Знайди підтвердження своїх слів у тексті.
• 4. Що свідчить про небайдужість Софійки?
• 5. Кого можна назвати вірним другом дівчинки?
• 6. Знайди в тексті слова з емоційним забарвленням. Заміни їх словами нейтральної лексики.
• 7. ПРАЦЮЙТЕ ВДВОХ: які риси характеру вам не подобаються в інших людях? Чому?
• 8. МОЗКОВИЙ ШТУРМ: з невеликою групою однокласників склади список того, що допомагає людині бути впевненішою.
• 9. РОБОТА З ДЖЕРЕЛАМИ ІНФОРМАЦІЇ: що стає причинами лісових пожеж? Як цьому протидіяти?

СЛОВНИК

Видноколо - обрій, горизонт.

Марля - тонка бавовняна тканина, яку використовують для перев'язок.

Шалина - хаща.

Продовжуй читати:

Павленко М. «Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу», «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту», «Русалонька із 7-В та загублений у часі (Кн. 2)», «Миколчині історії»