Захист України. Профільний рівень. 10 клас. Фука

§ 32. Спроби формування української держави та війська в період Другої світової війни

Що вам відомо про ОУН та УПА?

• Течії руху опору в Україні • Восени 1941 р. німецькі спеціальні частини «СС» знищили в Україні близько 850 тис. євреїв. Узимку 1941-1942 рр. у німецьких таборах загинуло з голоду сотні тисяч полонених Червоної Армії. З лютого 1942 р. німці почали примусово вивозити українців з Рейхкомісаріату «Україна» до Німеччини як «остарбайтерів».

Така політика німецької влади в Україні викликала збройний опір населення — рух опору. Його складовою стали дії частин ОУН та Української повстанської армії (УПА). Це була самостійницька течія руху опору, учасники якої прагнули створення незалежної української держави. ОУН і УПА, відстоюючи в роки Другої світової війни основну свою стратегічну мету — відновлення української державності, потрапили в німецько-радянське протистояння. У цій ситуації ці формування відігравали роль «третьої сили», яка відстоювала інтереси українського народу і представляла самостійницький рух опору, що зумовило боротьбу на три фронти — проти німецьких окупантів; радянських партизан, Червоної армії і загонів НКВС; польських формувань Армії Крайової.

Іншою поширеною течією руху опору на українських землях під час німецько-фашистської окупації була радянська. Її представники відстоювали насамперед інтереси загальносоюзного керівництва з Москви. Незважаючи на те, що близько половини учасників радянської течії руху опору становили етнічні українці, їх об’єднувало почуття належності до СРСР, усвідомлення себе як «радянських людей», а тільки потім як українців. Україну представники цієї течії розглядали як складову Радянського Союзу.

На Волині та Галичині була поширена польська течія руху опору. Її учасники ставили собі за мету відновлення Польської держави в довоєнних кордонах.

Кожна із складових руху опору мала власні військові формування, які здебільшого вели партизанську боротьбу з ворогом.

• Організації українських націоналістів (ОУН) • На кінець 1939 р. налічувалося 8-9 тис. членів ОУН, що розкололася. ОУН на чолі з Андрієм Мельником (ОУН(м)) (іл. 32.1) вважала, що у боротьбі за незалежну Україну потрібно робити ставку на Третій рейх, а інша частина, на чолі з Степаном Бандерою ОУН(б) (іл. 32.2) — що треба створювати збройне підпілля і бути готовими до партизанської війни, в тому числі і з нацистами. Обидві частини організації погоджувалися, що СРСР — головний ворог. ОУН(б) під проводом С. Бандери почало готувати повстання на Галичині та Волині.

Іл. 32.1. Степан Бандера

Іл. 32.2. Андрій Мельник

Окупація Західної України Червоною Армією у 1939-1941 рр. та більшовицький терор викликали опір місцевого населення під проводом ОУН. За радянськими джерелами, тільки в квітні 1941 р. оунівці вбили 38 радянських і партійних працівників, провели десятки диверсій на транспортних, промислових і сільськогосподарських підприємствах. У квітні-червні 1941 р. НКВС ліквідували 38 повстансько-диверсійних груп, вбили і заарештували 273 оунівці. Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР, радянські каральні органи без суду знищили тисячі політичних в'язнів у тюрмах.

Оунівці на початку війни підтримали частини вермахту під час взяття Львова. Першим у Львів увійшов батальйон «Нахтігаль», який знаходився у складі полку абверу «Бранденбург-800» і був укомплектований з членів ОУН(б). Слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені невеликі загони оунівців («похідні групи») по 7-12 осіб, які формували українські органи місцевого самоврядування та поліцію.

30 червня 1941 р. у Львові на багатотисячному мітингу був проголошений «Акт відродження Української держави», створений уряд на чолі з Ярославом Стецьком (іл. 32.3). Ядром армії нової держави повинен був стати створений 25 лютого 1941 р. з санкції керівника військової розвідки абверу адмірала Канаріса «Український легіон». У оунівських документах це формування фігурує під назвою ДУН (Дружини українських націоналістів), що складалися з групи «Північ» (батальйон «Нахтігаль») і групи «Південь» (батальйон «Роланд»).

Іл. 32.3. Ярослав Стецько

Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Військова розвідка готова була підтримати ОУН. Адмірал Канаріс вважав, що лише «створення Української держави уможливить перемогу німців над Росією». Абвер дав змогу готувати групи ОУН у своїх навчальних таборах. Він виділив ОУН 2,5 млн марок. За це ОУН постачали військову розвідку інформацією про частини Червоної Армії і війська НКВС, їх озброєння, дислокацію, чисельність, командний склад, про військові об’єкти тощо.

Натомість політичне керівництво гітлерівської Німеччини і верхівка правлячої нацистської партії відкидали з ідеологічних міркувань будь-яку співпрацю з ОУН.

Спроба створити власну державу викликала незадоволення Гітлера. Він зажадав негайно знищити «змову українських самостійників». 5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера, 9 липня у Львові — Ярослав Стецько та члени уряду. С. Бандера постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали публічного скасування «Акту відродження». Не добившись згоди, його помістили до в’язниці, а через півтора року — в концтабір Заксенхаузен. Після звільнення у 1944 р. С. Бандера категорично не пішов на співпрацю і відмовився зробити ОУН і УПА союзниками Рейху у війні проти антигітлерівської коаліції.

Успіхи німецької армії і швидке просування на схід до середини вересня 1941 р. стали приводом для Гітлера остаточно відмовитися від ідеї появи «незалежної української держави». До найбільш активних членів ОУН (б) в Генерал-губернаторстві були застосовані репресії. Починаючи з вересня 1941 р., гестапо почав масові арешти учасників похідних груп. Арешти проходили в багатьох містах України. Німецькі репресії проти членів ОУН тривали і в 1942 р. У лютому-березні у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга (іл. 32.4).

Іл. 32.4. Олена Теліга

До кінця березня 1942 р. «Український легіон», де Роман Шухевич був заступником командира, був направлений до Білорусі до складу 201-ої охоронної дивізії поліції і СД. 1 грудня 1942 р. закінчився термін річного контракту військовослужбовців «Українського легіону», однак ніхто з них не погодився підписати новий контракт. Після цього підрозділ було розформовано, а його колишніх солдатів і офіцерів почали перекидати назад до дистрикту Галичина Генерал-губернаторства.

• Українська Повстанська Армія (УПА) • — військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942-1956 рр., озброєне крило Організації українських націоналістів.

Початки формування Української Повстанської Армії (УПА) як військового формування українського повстанського руху сягають перших місяців війни, коли загони під такою назвою створювали у північно-західних українських землях (на Поліссі та Волині) за ініціативою Тараса Бульби (Боровця) (іл. 32.5). Ще в липні 1941 р. Т. Бульба організував тут загони «Поліської Січі» для боротьби із червоноармійцями, що залишилися в німецькому тилу і займались мародерством. Бульба не був оунівцем, а користувався підтримкою уряду УНР в екзилі. Потім він назвав свої загони УПА і боровся одночасно з німецькими гарнізонами і з радянськими партизанами. Проте воєнна активність цих формувань не була високою. Отож ініціатива створення УПА не належала ОУН. У даному випадку вона лише намагалася встигнути за подіями.

Іл. 32.5. Тарас Боровець — отаман «Тарас Бульба»

Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, в основі якої мало бути широке підпілля ОУН. Перших два відділи були сформовані й виступили на Волині в жовтні 1942 р. Об’єктами їхньої боротьби тоді були радянські партизани та загони польської підпільної Армії Крайової, що палили українські села, вбивали українських селян. Проте справжнє військо, яке за своїм складом було переважно селянське, було створене лише протягом третьої декади березня 1943 р., коли за наказом Проводу ОУН пішла в ліси майже вся Українська допоміжна поліція Волині та Полісся, сформована бандерівцями ще в 1941 р. Зважаючи на сумний досвід визвольних змагань 1917-1921 рр., бандерівці нещадно боролися проти всякої отаманщини.

Структура УПА відповідала структурі регулярної армії. На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб, які були створені на основі ухвал проводу ОУН Північно-західних українських земель і Крайового військового штабу. Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Першим командиром УПА до часу своєї загибелі в бою з німецьким військовим підрозділом був Василь Івахів. Після нього обов’язки Головного Командира УПА виконував колишній політвязень польських і радянських тюрем «Клим Савур» (Дмитро Клячківський) (іл. 32.6). Штаб ділився на відділи: організаційно-оперативний, розвідувальний, постачання, персональний, вишкільний, політичного виховання, зв’язку, медично-санітарний тощо.

Іл. 32.6. Командир УПА Дмитро (Роман) Клячківський (псевдо «Клим Савур»)

Армія складалася з трьох Генеральних військових округів: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Схід (УПА-Південь) — Кам’янець-Подільська, Вінницька області та Крем’янеччина (іл. 32.7). Кожна Генеральна військова округа (ГВО) поділялася на військові округи (ВО).

Іл. 32.7. Територіальна структура УПА, 1944 р.

В УПА було запроваджено систему рангів, яка базувалась на традиціях армії УНР. Були ранги рядових: стрілець і старший стрілець; підстарший вістун, старший вістун, булавний, старший булавний; старшина, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник; генералів: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник. За часів УПА лише тричі присвоювали генеральські знання.

Основною бойовою (тактичною) одиницею УПА була сотня (рота). За статутом у сотні налічувалося 136 бійців, але фактично її чисельність становила 130-200 осіб. Сотня мала по три-чоти (поділялася на три рої). Кілька сотень (4-5) становили курінь (батальйон). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці становили групу (дивізію) з різною чисельністю — від 12 до 36 сотень. Окрім бойових одиниць, в УПА при кожній сотні діяли інтендантська група, санітарна група, розвідка та польова жандармерія, група зв’язку.

Тактика УПА впродовж війни зазнавала змін. Після Сталінградської битви, зрозумівши, що Гітлера буде розбито, Провід ОУН готувався до повернення в Україну сталінської влади. Попри те, що загони на місцях вели численні бої з німцями, головною для УПА стала боротьба проти радянських партизанів, загони яких Український штаб партизанського руху спеціально перекидав у західні області з інших регіонів республіки, а згодом — і регулярні війська Червоної Армії. Звичайно, що протистояти відкрито могутній як технічно, так і чисельно Червоній Армії, УПА було не під силу. Після кількох успішних боїв з регулярними досить чисельними частинами радянських військ було прийнято єдино можливу партизанську тактику. А це зумовило її реорганізацію.

У 1944-1950 рр., коли УПА протистояли війська і підрозділи НКДБ/МДБ і НКВС/МВС, понад 300 винищувальних батальйонів, на які були перетворені недавні радянські партизанські загони, а часто й червоноармійські частини, тактичними одиницями формування стають «бригади». Бригада ділилася на загони, а ті — на відділи і підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА й далі складали піхотні підрозділи, хоча кожен мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії.

Український національно-визвольний рух на заході республіки набрав масштабів громадянської війни. Як і будь-яка громадянська війна, боротьба точилася часто в найжорстокіших формах. Про жорстокість бандерівців, якщо врахувати більшовицькі газети, мабуть, написані сотні тисяч сторінок. Та цю лють було спрямовано виключно проти тих, кого бандерівці вважали національними зрадниками, агентурою антинародного сталінського режиму. Проти населення, народу бандерівці ніколи не виступали, бо тільки на нього й спиралися, самі були його частиною. Попалені хати, спалені й знелюднені села (часто траплялося, коли «бандитськими» оголошувалися цілі села) у Західній Україні — це справа рук не бандерівців, а тих, хто з ними боровся. Чинячи свої звірства, радянські карателі перевдягалися в упівців, щоб перекласти на них свої злочини і тим самим дискредитувати підпілля.

• Роль жінок в УПА • Як і будь-яка армія, УПА вимагала значних людських та матеріальних витрат. У повстанській пропаганді того часу жінок поділяли на дві групи: активні учасниці визвольної боротьби та їі прихильниці.

До активних учасниць зараховували жінок, які були задіяні в інфраструктурі УПА і безпосередньо в бойових одиницях, найчастіше чотах, у санітарній службі, розвідці, референтурі пропаганди, виконували функції зв’язкових (іл. 32.7). До прихильниць — жінок, які займалися господарськими справами: постачали харчі, забезпечували необхідним одягом, дбали про доставку медикаментів.

Iл. 32.7. Жінки в складі УПА

Жінки в УПА були лікарками, медсестрами, санітарками, друкарками, пропагандистками, зв’язковими, а також боролись зі зброєю в руках як розвідниці, учасниці відділів Української повстанської армії, інколи й командири роїв, чот чи навіть сотень. Та найбільша кількість жінок і дівчат була задіяна саме в медичній службі УПА, яка вимагала спеціальних знань, умінь та навичок.

В умовах підпільної боротьби медичні сестри нерідко розділяли долю своїх підопічних: у разі потреби брали до рук зброю, ставали до бою, гинули, потрапляючи в оточення. Зазвичай такий бій тривав до передостаннього набою, останній залишали собі.

На початку січня 1947 р. в районі гори Хрещата, що на Лемківщині, коли підпільний шпиталь УПА оточили війська МДБ, поранені разом з усім медперсоналом чинили відчайдушний опір, поки вистачало набоїв, а коли їх не стало, застрелилися. Серед 17 полеглих було також двоє медсестер: Пчілка і Калина.

Освічені й талановиті жінки залучалися до роботи в референтурі пропаганди, займалися редагуванням і виданням підпільної преси та літератури, виконуючи не лише творчі, а й технічні роботи. Вони часто працювали друкарками (машиністками) у спеціально обладнаних підпільних типографіях із друкарськими верстатами та різографами. Жінки нерідко виконували функції коректорок і редакторок, готували інформаційні матеріали. Часто їм доводилося працювати в підпільних друкарнях, які містилися під землею, що було нелегкою й небезпечною справою.

Зв’язкові також можуть слугувати прикладом напівмирних жіночих ролей у підпіллі. Вони виконували важливу функцію в налагоджені контактів між розрізненими загонами УПА: переносили листи («грипси»), усні повідомлення, пропагандистські матеріали, долаючи пішки величезні відстані.

Важливою ділянкою повстанської роботи учасниць визвольної боротьби була розвідувальна. Розвідниці мали більше можливостей вести спостереження за діями ворога в населених пунктах. І це часто використовували командири загонів. Зокрема, керівник розвідувальної групи УПА-Захід Сергій навесні 1944 р. в Рогатинському районі Станіславської області організував спеціальні курси для повстанських розвідниць.

Разом із бойовими відділами жінки здійснювали кількамісячні рейди. Переодягнені в селянок, вони могли відносно вільно ходити в окупованих ворогом населених пунктах і здобувати відомості про ворожі сили та їхні подальші дії. Під час облав жінки були чи не єдиними постачальниками необхідної інформації.

Дуже часто жінки в загонах УПА виконували кілька функцій одночасно. Вони були і санітарками, і зв’язковими, і розвідницями, і нерідко брали участь у бойових діях.

Яскраве підтвердження цього — приклад Мирослави Гресько (Уляни), медсестри сотні Різуна. Протягом тривалого часу жінка опікувалася хворими, витягувала з бою поранених, облаштовувала для них підпільні лікарні («шпиталики»). Улітку 1945-го поблизу містечка Комарно, що на Львівщині, коли сотня УПА зав’язала бій із військами НКВС і командира було поранено, вона надала йому першу медичну допомогу і вивела за собою бійців через ліс. За мужність і безстрашність у бою Уляну нагородили Срібним Хрестом Бойової Заслуги 2-го ступеня.

• Карпатська Січ • Організація народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС) — спочатку напіввійськова організація з вишколу учасників українського національного руху для оборони Карпатської України, як автономії у складі Чехо-Словаччини, а згодом Збройні Сили Карпатської України. Установчі збори відбулися 9 листопада 1938 р. в м. Хусті, на них було ухвалено Статут організації, у якому проголошувалося, що головною метою ОНОКС є «оборона державних і національних інтересів Підкарпатської Руси та плекання оборонного духа в українському громадянстві краю, поборювання протидержавної пропаганди та всестороння підтримка правительства Підкарпатської Руси, зокрема для удержування ладу та безпеки». Головним командантом ОНОКС було обрано Д. Климпуша, а до політичного штабу організації ввійшли І. Роман, І. Рогач і С. Росоха.

ОНОКС мала чітку й розгалужену структуру. Головними її органами були Головна команда і Рада. Команду очолював командант, який мав двох заступників і двох членів команди. У компетенції вищих органів ОНОКС було керівництво організацією та розпорядження її майном. Рада складалася із команди і референтів (керівників секцій). Були такі референтури: організації і зв’язку; пропаганди, преси та морального виховання; інструкторсько-оборонного навчання. При Головній команді діяли адміністративний секретаріат і ревізійна комісія. Члени організації поділялися на дійсних, які були прийняті командою; благодійних, які надавали організації матеріальну або моральну підтримку; почесних, які мали заслуги перед українським народом. Члени ОНОКС мали право брати участь у всіх заходах, що проводились організацією, користуватись активними і пасивними виборчими правами, а також носити формений одяг, знаки і зброю.

Низові організації ОНОКС поділялися на відділи. Кілька відділів складали кущ. За званнями керівний склад поділявся таким чином: старший січовик, десятник, сотник і атаман. Посади, які вони обіймали, були такими: гуртковий, провідник, кошовий, член ради і командант. Відзнаки посад розміщувалися на рукавах і головних уборах форменого одягу. Керівний склад приймав присягу в присутності команданта. Команди ОНОКС були створені в Іршаві, Воловому (нині смт. Міжгір’я), Великому Бичкові, Перечині, Рахові, Середньому, Тячеві та Хусті. Кількість їхніх дійсних членів не перевищувала 2 тис. осіб. Крім політичного штабу, який діяв легально, був також військовий (таємний) штаб. ОНОКС видавала тижневик «Наступ», мала жіночий відділ. Серед бійців Січі були добровольці-галичани, члени ОУН. ОНОКС захищала кордони Карпатської України від нападів угорських і польських диверсантів, вона справили істотний політичний вплив на проведення виборів до Сойму.

В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина, за підтримки Третього Рейху розпочала збройну окупацію Карпатської України. 15 березня 1939 р. Сойм автономії проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла України..». Державною мовою - українську.

Незважаючи на зусилля штабу ОНОКС, січовики виявилися непідготовленими через відсутність зброї до боїв з регулярною армією, озброєною легкими танками та артилерією. Відділи ОНОКС разом з гімназистами певний час стримували наступ переважаючих угорських сил по лінії Перечни - Середнє - Іршава - Севлюш (нині м. Виноградів) - Королеве, однак 16 березня 1939 р. армія противника захопила м. Хуст, а через кілька днів останні захисники Карпатської України припинили організований опір, хоча ще до кінця травня в горах продовжували діяти партизанські загони. У боях ОНОКС втратила близько 1 тис. осіб. Угорські власті повідомили, що під час березневих операцій в Карпатській Україні їх армія втратила 72 вояки вбитими, 163 пораненими, 4 пропали безвісти.

На честь ОНОКС під назвою «Карпатська Січ»у складі Сухопутних військ ЗСУ нині воює 49 стрілецький батальйон.

• 1. Які течії Руху Опору в Україні вам відомі?
• 2. Дайте коротку характеристику Організації українських націоналістів (ОУН) як політичній організації в структурі українського повстанського руху.
• 3. Як змінювалась військова тактика УПА впродовж Другої світової війни?
• 4. Яку роль відігравали жінки в УПА?
• 5. Яке значення мала Карпатська Січ в організації Українського Руху Опору?